3. Організація медичної допомоги в Україні в хvіі – хvііі ст.

На той час медична допомога в селах надавалася знавцями народної медицини, це були костоправи, рудо мети (ті, що роблять кровопускання), баби-пупорізки та ін. В містах вона протягом тривалого часу залишалася цілком в руках ремісників-цирульників. Лікарів, переважно іноземців, було небагато, їх допомога коштувала дуже дорого. Лікувальна справа на той час була поза контролем державної влади.

Цікаві свідчення про коштовність лікування ми зустрічаємо у знаменитому поетичному творі ректора Київської братської школи Касіана Саковича «Вірші на жалісний погреб… Петра Конашевича Сагайдачного». Ця урочиста декламація була написана на смерть гетьмана П. Сагайдачного, що сталася в 1622 р. від ран,. отриманих під час Хотинської битви. Декламацію проголосили на похороні двадцять учнів братської школи:

На том же пляцу наш гетьман пострілений

Приїхав до Києва наполи умерлий,

Де розмаїтих лікарств довгий час заживав,

На доктори од короля самого кошти мав,

Бо хто ж би не зичив би здоров’я такому гетьману

Що вірно служив ойчизні і Пану.

Отже, лікування в ті часи коштувало стільки, що навіть гетьману була потрібна «спонсорська» королівська допомога..

Починаючи з 1654 р. Лівобережна Україна ввійшла до складу Росії, з того ж часу всі події щодо розвитку російської медицини відбувалися і в Україні, але з деяким запізненням.

Протягом всього ХVІІ ст. органом управління медичною справою в Росії був Аптекарський приказ, який виконував численні функції, а саме: керівництво двірською аптекою, аптекарськими городами, збір сировини для виготовлення ліків, постачання військ медикаментами, заготівля, продаж, горілки, вина, пива, меду та ін. Спочатку він забезпечував медичне обслуговування царя та його сім’ї. Пізніше двері двірської аптеки відкрилися для мешканців Москви.

Внаслідок реформ першої чверті ХVІІ ст. відбулись докорінні переміни в економіці Росії, зріс її міжнародний престиж.

Цар Петро 1 (1682 - 1725), здійснюючи реформи, приділяв увагу також організації медичної справи.

Відвідуючи інші країни, Петро І цікавився станом медичного навчання. У Голландії він слухав лекції професора Г. Бурхааве, познайомився з відкриттями геніального дослідника А. Левенгука, придбав у відомого анатома Фредерика Рюїша його славнозвісну анатомічну колекцію. Цар сам умів і любив надавати медичну допомогу – власноруч виривав зуби своїм підданим, випускав асцитичну рідину, накладав пов’язки.

За Петра І до Росії було запрошено на службу 150 іноземних лікарів. При цьому малося на увазі задовольнити невідкладну потребу, а згодом готувати лікарів в Росії. Для цього у 1707 р. в Москві був побудований госпіталь, при якому відкрито госпітальну школу для підготовки лікарів, якою керував відомий голландський лікар М. Л. Бідлоо.

На початку ХVІІІ ст. у Російскій Імперії почався плановий випуск лікарів, незабаром вони зайняли всі штатні посади в армії і флоті.

До часів реформ Петра І належить початок сестринської справи, як затвердженого жіночого догляду в госпіталях.

У Статуті за 1716 р. говориться, що треба завжди при десяти хворих бути одному здоровому солдату та кільком жінкам (робітницям), які мають служити хворим. Тоді жіночий догляд обмежувався пранням і приготуванням їжі.

У 1722 р. Петро 1 наказав госпіталям у Петербурзі, Котлині і Ревелі мати одну «старицю» з помічницею для догляду за робітницями і білизною. На той час присутність жінок серед солдат вважалося неподобством, а старенька, чорниця чи «добра заміжня жінка» могла гарантувати збереження моральності. Стариця мала забезпечувати дисципліну серед жіночого персоналу і стежити за тим, щоб шпиталь не відвідували сторонні жінки. Робітницям заборонялось навіть розмовляти як з молодими холостими лікарями та учнями, так і з хворими чи з караульними солдатами.

На Україні жінок, що займалися доглядом за хворими, називали шарітками. Під час царювання Катерини ІІ жіноча праця з надання допомоги хворим та пораненим була заборонена, і новий славетний етап розвитку сестринської справи розпочався вже в наступному Х1Х ст.

У ХVІІІ ст. в Російській імперії почала створюватися державна система медичної допомоги населенню. Замість Аптекарського приказу була організована Медична канцелярія, яку з 1716 р. очолював лікар – архіятр (доктор медицини). У 1721 р. був прийнятий закон, за яким лікарям не дозволялося займатися медичною практикою без попереднього іспиту при Медичній канцелярії.

В 1737 р. Сенат наказав у великих містах утримувати лікарів. В переліку пунктів, куди належало призначити лікарів, було 13 українських полків, на які тоді поділялася Лівобережна Україна. Міськими лікарями призначалися полкові лікарі, які через стан здоров’я або похилий вік не були в змозі далі служити у війську.

У 1763 р. Медична канцелярія була перетворена на медичну колегію, яка займалась організацією медичною допомоги населенню. У 1764 р. за реформами уряду Катерини ІІ в кожній губернії почали створюватися Прикази громадського піклування (так звана приказна медицина), на які покладалися влаштування та утримання лікарень, притулків для інвалідів та сиріт. У 1764 р. в Москві відкрився виховний будинок, у 1772 р. був створений ще один у Петербурзі, до них приєдналися пологові притулки, де знаходили допомогу жінки з найбідніших прошарків населення.

З 1797 р. в губерніях були організовані лікарські управи, до складу яких входили лікар-інспектор, лікар-оператор, лікар-акушер і канцелярист. Управи входили до губернського адміністративного апарату і підпорядковувались загальній губернській адміністрації. У кожному повіті було введено посади повітового лікаря, двох учнів – старшого і молодшого, однієї повитухи, які перебували на державному утриманні. Запроваджувалося пенсійне забазпечення лікарів, які сумлінно прослужили 35 років. Коло обов’язків повітового лікаря було надзвичайно широким – боротьба з пошесними хворобами людей і свійських тварин, надання людям і тваринам негайної медичної допомоги, заготівля лікарських рослин, обстеження судово-медичних випадків. Повітові лікарі були першими представниками наукової медицини, які організовували медико-санітарну службу на селі, хоч одного лікаря на повіт було недостатньо.

Перша державна лікарня в Україні була побудована в 1787 р. в Києві на 50 ліжок для «прилипливих захворювань». В тому ж році державним коштом при Москаківському монастирі близько Новгород-Сіверського був відкритий перший урядовий заклад в Україні для лікування психічнохворих - божевільня на 24 особи. Будувалися лікарні і за рахунок благодійних внесків.

ХVІІІ ст. відзначилося розвитком вітчизняної аптекарської справи. Українські поміщики мали домашні аптеки, а гетьман К. Розумовський утримував власного лікаря і аптекаря з походною аптечкою. Перша аптека в Україні була відкрита ще 1392 р. у Львові, а на початок ХVІІ ст. в місті було вже 15 аптек.

В Російській Імперії в 1701 р. у зв’язку з неодноразовими випадками отруєння ліками, придбаними в зілійних рядах, вийшов царський указ, що забороняв приватну торгівлю травами, але дозволяв особам, які розумілися в цій справі відкривати «вільні» аптеки.

У 1716 року відкрилась велика аптека в Лубнах, яка постачала ліки майже для всієї Східної України. Для забезпечення аптек сировиною створювалися спеціальні аптекарські сади і городи, що дало можливість практично відмовитися від імпорту лікарських рослин.

У 1778 р. відкрилася державна аптека в Харкові, згодом вона дістала горду назву «Губернська кам’яна аптека з лабораторією». П. Пискуновський, перший аптекарь-українець, що її очолював, перетворив аптеку на зразкову установу. Аптека мала 5 приміщень – для обробки сировини, для виготовлення і видачі ліків, велике горище для сушіння рослин і минеральної сировини, холодний підвал для збереження речовин, що легко псуються.

В другій половині ХVІІІ ст. мережа аптек почала розвиватися і в Правобережній Україні. У зв’язку зі створенням на Правобережжі великих мануфактур деякі польські магнати почали турбуватися про медичне ослуговування своїх володінь. Так князь Потоцький відкрив у 80-х рр. у селі Махнівка на Київщині лкарню і аптеку. Приватні аптеки з’явилися в Сокалі, Бродах, Самборі, Вінниці, Житомирі та в інших містах.

Природні ресурси України вивчали відомі вчені того часу - Н. Максимович-Амбодик, О. Шумлянський, С. Андрієвський. Результати їх досліджень увійшли в перші вітчизняні фармакопеї – військову, цивільну та флотську. Ці перші узагальнення багатовікового народного досвіду стали основою сучасної фармакологічної науки.

Великою заслугою вітчизнянної медицини ХVІІІ ст. було створення зразкової карантинної служби. В ті часи чума лютувала в Україні, як і в інших країнах світу. Протягом століття було зареєстровано 15 епідемій. Для запобігання пошесним хворобам створювалася система карантинів. В Україні перша стаціонарна карантинна медична служба виникла в 1740 р., коли у Василькиві на Київщині при митниці побудували медичний карантинний будинок. Пізніше під керівництвом головного прикордонного лікаря Івана Андрійовича Полетики (1740 – 1783) Васильківський карантинний будинок перетворився на карантинне містечко, що мало власну аптеку, три лазарета, приміщення для персоналу.

Найжахливіша пошесть прокотилася Україною в 1770-1774 рр.. і поширилася аж до Москви. У Київ для її ліквідації направили бригаду лікарів на чолі з І. Полетикою. Він організував боротьбу з чумою згідно з усіма вимогами тогочасної науки. Тих, хто перебував у контакті з хворими, відправляли на карантин на Труфановому острові. Речі померлих спалювали, Кирилівський монастир перетворили на чумний госпиталь, ним керував доктор медицини С. Митрофанов. Він був одним з тих лікарів, що прийшли до висновку про шкідливість кровопускання та інших спорожнювальних засобів (проносних, блювотних, потогінних), які, згідно з інструкціями, широко застосовувалися при чумі, але не допомагали, а тільки прискорювали смерть хворих. Вітчизняні лікарі почали лікувати хворобу зміцнювальними засобами, що значно зменшило кількість смертельних випадків. Число тих, хто одужав у госпіталях Москви, де в 1771 р. працював Данило Самойлович дорівнювалося 49% - результат досі нечуваний.

Великої шкоди населенню завдавали епідемії натуральної віспи. Серед піонерів віспощеплення в Україні слід відзначити М. Трохимовського, який перший розпочав робити варіоляцію на Миргородщині. В 1787 р. в Києві був заснований перший віспяний шпиталь, де щеплення робилися безкоштовно.