5. Медицина Тибету
Тибет – велика область в Цетральній Азіі, розташоване на відповідному масивному гірському плато. Система тибетської медицини з оригінальною назвою Емчі і зараз розповсюджена серед народів, які сповідують буддизм. Маючи стародавнє походження, вона і досі практикується в гірських районах Індії, де переважає тибетська культура. Тибетська медицина належить до найбільш пізніх традиційних систем медицини, яка остаточно сформувалась на грунті Традиційної індійської медицини в VІІ ст.
Значний слід в історії тибетської медицини залишила релігія Бон, вона отримала свою назву за іменем першого вчителя, який прийшов з неба, щоб навчити людей протистояти могутнім природним і надприродним силам. Управління природою потребувало від жерців Бон ототожнення себе з богом, ця мета досягалася страшними масками і гіпнотичними ритуалами.
Доводячи себе до трансу, жерці нібито отримують містичні знання, що дозволяють зрозуміти оточуючий світ і всіх людей, підкорити їх собі, а також пізнати себе самого. Церемонія потребує від жерця величезної енергії, окрім того обряд супроводжується кровавими жертвоприношеннями. Не дивлячись на такі зовнішньо дикі ритуали, священики Бон мають певні знання в галузі медицини і успішно їх застосовують.
Великий вплив на Тибетську медицину вчинила Аюрведа. Зв’язок між Індією і Тибетом мав глибоке коріння. Головним текстом Тибетської медицини є «Чжуд-ши», де викладено основи медичних знань. Канон «Чжуд-ши» в його первісному вигляді (VІІ в.) є перекладом тибетською мовою давньоіндійського аюрведичного твору. Згідно з тогочасними традиціями канон записаний у віршованій формі і призначений для вивчення напам’ять.
Текст поділяється на 4 рівня, або тантри, умовно орієнтованих на 4 рівня розумових здібностей читачів. Відповідно з цим перша, «Тантра основ» (розкриває сутність тибетської медицини, її теоретичні засади), призначена для мудреців, друга, «Тантра пояснень» (містить теоретичні уявлення про життєдіяльність організму, про розвиток захворювань, та етику лікаря) – для талантів, третя, «Тантра повчань» (є практичним посібником з лікування внутрішніх хвороб) – для посередніх, четверта «Додаткова Тантра» (присвячена пульсовій діагностиці, дослідженню сечі, заготовці сировини для виготовлення ліків та ін.) – для ідіотів.
В ХІ ст. правитель Тибету послав групу учених монахів в Індію для вивчення Аюрведи, а також запросив до себе брахманів. В цей час велика кількість ведичних текстів була перекладена з санскриту на тибетську мову.
В деяких галузях Емчі значно випереджувала ведичний трактат. Наприклад, у тибетських народів тіла померлих прийнято розрізати на шматки і кидати на з’їдання хижакам. Це дозволило тибетським цілителям детально вивчити будову людського організму. Методики вивчення пульсу і дослідження сечі у тибетських монахів були більш досконалими, ніж у індійських лікарів. Наприклад, досвідчений тибетський лікар в змозі розрізняти 360 різновидів пульсу.
Суттєвою рисою Тибетської медицини є те, що її ліки складаються з багатьох компонентів – від 30 до 60 в суворих пропорціях, що практично виключає поняття головної діючої речовини.
В часи Середньовіччя практикуючі медики мали підтримку з боку як правителів Тибету, так і релігійних діячів, що дало можливість відкрити велику кількість медичних шкіл з досить високим рівнем викладання. В такі центри медицини як Чог-по-рі, і Менг-чи-кханг приїздили для навчання лами з Монголії, Бурятії, Японії та Китаю.
В ХІІІ ст. тибетська медицина проникла в Монголію, в ХVІІ – в Туву. Калмикію, Забайкалля, до того ж в кожному з цих регіонів вона адаптувалась до місцевих умов, пристосовувалась до місцевої сировини.
ВИСНОВКИ
Візантійська імперія, що виникла наприкінці IV ст., протягом свого існування була центром своєрідної, блискучої культури, де переплелися античні традиції з культурним надбанням підкорених народів. Християнство у Візантії мало всеохоплюючий характер. Вплив християнства на природничі науки відобразився у створенні «Шестидневів» і «Фізіологів», де поруч з алегоріями і моралізацією були відомості з теоретичної і практичної медицини. Деякі з цих текстів в Х-ХІІ ст. було перекладено на слов’янську мову. Вони вплинули на розвиток медицини в Київській і Новгородській Русі.
Візантійські лікарі продовжили римську традицію складання енциклопедичних узагальнюючих праць. Але вони використовували при цьому не тільки досвід попередників, але і свої власні спостереження.
Серед візантійських лікарів-енциклопедистів здобули славу Орибазій, Аецій Амідійський, Александр Траллесський. Найсміливішим хірургом свого часу назвали Павла Егінського.
Медико-санітарна справа займала важливе місце в розвитку візантійської медицини. З IV ст. почали створюватися лікарні при монастирях. Лікарні споруджувалися і цивільною владою, але їх теж фінансувала переважно церква. Найбільші лікарні нараховували іноді по декілька сотень ліжок. При них були аптеки, а при деяких навіть відкривалися медичні школи.
Візантійська цивілізація успадкувала від античності традицію облаштування міст: водогін, системи стоків, лазні. Старі, надзвичайно розкішні терми, перетворювали на християнські храми. Ті лазні, що продовжували функціонувати, були місцем лікування. Лікарі рекомендували хворим миття та лікування в лазні 1-2 рази на тиждень.
Значного розвитку досягла медицина в Арабських Халіфатах. Араби засвоїли досягнення культури підкорених народів, а також спадщину античності. Видатними діячами медицини були представники різних народів – сирійці, іранці, вірмени, азербайджанці, хорезмійці, євреї та ін.
У Халіфатах існували великі учбові центри в Кордові, Багдаді та інших містах. Тільки в Західному Халіфаті наприкінці Х ст. було 10 вищих шкіл, 40 бібліотек. В Халіфатах з’явилися перші світські лікарні.
Видатними лікарями середньовічного сходу були Разес, Авіценна, Мойсей Маймонід
Серед народів, що сповідують буддизм, була розповсюджена традиційна система тибетської медицини під назвою Емчі. Великий вплив на розвиток тибетської медицини вчинили релігія Бон і Аюрведа. Зараз тибетська медицина є надзвичайно популярною в усьому світі.