3. Лікарняна справа та суспільна гігієна в Візантії
Медико-санітарна справа займала важливе місце а розвитку візантійської медицини. Епідемії, які часто повторювалися, змусили візантійських правителів зберігати існуючі з часів Римської імперії посади міських лікарів для бідних, інститут міських архіятрів і медико-санітарну службу в армії. І хоча деякі з лікарів прагнули в основному займатися приватною практикою, обслуговуючи багатих пацієнтів – заможних ремісників і торговців, закон зобов’язував їх безплатно лікувати міську бідноту.
Велику роль у створенні лікарень та в організації медичної допомоги відігравала церква. Із руйнуванням поганських храмів були знищені і існуючі при них лікарні, але поступово їх стали відтворювати при виниклих у IV ст. монастирях. В них приймали хворих. Тут же будувалися спеціальні приміщення для стаціонарного лікування, догляду за старими та інвалідами. Лікарні будувалися і цивільною владою, але і вони фінансувалися переважно церквою. Частіше за все лікарні виникали на базі ксенодохій (приміщень для іноземців), своєрідних заїжджих дворів Сходу, де від початку виділялися окремі приміщення для мандрівників, купців та караванників, що захворіли в дорозі. Лікарні Раннього Середньовіччя мало нагадували сучасні шпиталі. Виникнення християнських лікарень пов’язане з ідеями гостинності і допомоги тим, хто її потребує, тобто з ідеями християнської благодійності.
Лікарня в сучасному розумінні сформувалася пізніше – в Х – ХV ст. про високий рівень організації лікарняної справи свідчить опис однієї з лікарень в Константинополі, заснованої в ХІІ ст. імператором Іоанном ІІ при монастирі Ісуса Христа Пантократора. В ній було 5 відділень, включаючи відділення жіночих хвороб. Загальна кількість місць в ній сягала п’ятдесяти. Лікарня мала постійний штат лікарів-спеціалістів(хірургів, повитух) та їх помічників, які працювали в дві зміни, чергуючись через місяць. В кожному відділенні було по два лікаря, які вели прийом хворих, що надходили. Вони отримували платню грошима та продуктами, користувалися безкоштовним житлом та монастирськими кіньми, але не мали права приватної практики без спеціального дозволу імператора. При лікарні була і медична школа для навчання медичній майстерності. Подібні лікарні були в Кесарії Каппадокійській і в Севастії (IV ст.), при грузинських монастирях і т.д.
Особливою формою розвитку лікарняної справи у Візантії стала організація ізоляторів для інфекційних хворих. Після створення монастирського ордена Св. Лазаря виникли притулки для догляду за прокаженими – лазарети.
Як правило, візантійські лікарні діяли на основі спеціального Уставу, який з незначними змінами пізніше був прийнятий в Західній Європі та Київській Русі. У ньому містилися детальні описи господарського розпорядку лікарень, лікування хворих, навчання персоналу лікувальній справі і т. ін. Візантійські лікарні послужили прототипом для створення подібних закладів в країнах Сходу та Західної Європи.
Медицина Візантії, будучи частиною візантійської культури, відіграла видатну роль в передачі античних медичних знань в країни Сходу та Європи.
В цілому ж візантійська культурна традиція виявилася сильнішою, ніж власне держава. Після перетворення Константинополя в столицю Османської імперії, вона отримала подальший розвиток у народів Східної Європи, у тому числі і в українського, де розповсюдилася разом з християнством.
Візантійська цивілізація успадкувала від античності і облаштування міст: водогони, системи стоків, лазні. Найбільшу кількість гідротехнічних споруд було побудовано при Костянтині Великому, Валенті та Юстиніані І.
У зв’язку зі своїм географічним положенням Константинополь часто піддавався облогам та успішно їх витримував завдяки великим запасам питної води в підземних цистернах міста.
Деякі цистерни збереглися до нашого часу, наприклад, цистерна Базиліки, побудована в 532 р. Розміри її грандіозні: довжина становить – 112 м., ширина – 61 м., висота – 13,5 м. Склепіння спирається на 366 колон. Турки називали її «Палац, що провалився під землю». Зараз цистерна Базиліки є визначною пам’яткою міста. Для численних туристів, що відвідують Стамбул, організовують екскурсії нею на плотах і човнах.
У візантійських містах всюди були терми, але з часом вони перестали бути центрами суспільного життя, як у Стародавньому Римі. Старі терми виглядали надзвичайно розкішними, тому їх перетворювали на християнські храми. В міських лазнях монастирським уставом передбачалося митися від 2-х разів на місяць до кількох разів на рік, а іноді від Великодня до Великодня.
Для лікарів лазні, крім своєї основної функції, були також місцем, де виконувалися різні лікувальні процедури. Вважалось, що жар лікує будь-які хвороби, «вельми оберігає здоров’я і зміцнює тіло. Митися треба натще, до того, як з’являться голод і апетит. Проте, людина огрядна нехай сидить у лазні до того часу, доки не виступить піт, і не треба його змивати». Окрім ліків, візантійські лікарі часто рекомендували хворим 1 – 2 рази на тиждень паритися в лазні.