Кіровоградська льотна академія Національного авіаційного університету

Факультет менеджменту

Кафедра менеджменту, економіки та права

ЗАТВЕРДЖУЮ

Завідувач кафедри менеджменту,

економіки та права

____________ А.В. Залевський

____ _________ 2014 року

Лекція 2 з дисципліни «Правознавство»

Тема 2: «Поняття, сутність права»

Розробив:

Старший викладач кафедри

менеджменту,

економіки та права

Москаленко С. І.

Кіровоград – 2014 р.

Навчальна мета лекційного заняття: формування комплексу теоретичних знань щодо поняття, ознак, джерел права, основних теорій виникнення права.

Виховна мета лекційного заняття: формування системи знань щодо змісту, поняття, ознак, функцій держави, основних теорій виникнення права.

Тема 2. Поняття, сутність та функції права(2 год.)

ПЛАН

2.1. Поняття та ознаки права.

2.2. Теорії виникнення держави.

2.3. Система права.

2.4. Галузі права.

2.5. Джерела права.

2.6. Структура норми права.

2.7. Природні права людини. Теорія 3 поколінь.

Ключові терміни і поняття

Право - це система загальнообов'язкових, формально визначених правил поведінки, що встановлюються, гарантуються і охороняються державою з метою упорядкування суспільних відносин.

Система права — це об'єктивно обумовлена структура (будова) права, що виражає внутрішню узгодженість і єдність юридичних норм і одночасно їх поділ на відповідні галузі та інститути.

Норма права – це встановлене чи санкціоноване державою загальнообов'язкове, формально визначене правило поведінки, що надає учасникам ре­гульованого правом відношення суб'єктивні права і юридичні обо­в'язки.

Галузь права — це сукупність правових норм, що відокремилася всередині системи права, які регулюють певну сферу однорідних сус­пільних відносин.

Інститут права — це порівняно невелика, стала група правових норм, що регулюють певний різновид суспільних відносин.

Джерело права (форма права) - це зовнішнє оформлення змісту загальнообов'язкових правил поведінки, які офіційно встановлені (санкціоновані) державою або загальновизнані суспільством.

Правовий звичай — це історично обумовлене неписане правило поведінки людей, яке ввійшло в звичку в силу багаторазового застосування протягом тривалого часу життя суспільства. Правовий прецедент — це рішення суду чи адміністративного органу по конкретній справі, яка розглядалась вперше, і яке має загальнообов’язковий характер для вирішення аналогічних справ.

Нормативно-правовий договір — це така форма права, при якій два і більше суб'єкти суспільних відносин домовились про взаємні права і обов'язки з економічних, політичних чи інших соціальних проблем, уклали між собою угоду або договір в письмовій формі.

Нормативно-правовий акт — це юридичний документ, який приймається органами державної влади або уповноваженими державою іншими суб'єктами, має формально-визначений, загальнообов'язковий характер і охороняється державною владою від порушень.

Міжнародний-правовий договір - це спільний акт-докумеїнт двох або кількох держав, що містить норми правалро встановлення, зміну або припинення прав і обов'язків у різних відносинах між ними.

Питання для експрес-опитування.

1. Основні ознаки права.

2. Основні теорії виникнення права.

3. Система права і які існують її елементи.

3. Джерело права і які існують види джерел права.

4. Елементи норми права.

5. Основні галузі права.

6. Розкрийте зміст права в об’єктивному та суб’єктивному значенні.

7. Природні права людини.

8. Теорія 3-поколінь.

9. Ознаки права.

Самостійна робота.

Вступ.

На сьогоднішньому етапі розвитку та розбудови Української держави важливо знати основні ознаки права, поняття правової системи, її елементів. Для формування світогляду курсантів важливе значення має вивчення основних теорій виникнення права, співвідношення з розвитком держави.Крім того, важливо знати зміст основних галузей права України.

1. Поняття та ознаки права.

Право, як і держава, є продуктом суспільного розвитку. Юридично воно формується в державно організованому суспільстві як основний нормативний регулятор суспільних відносин. Звичаї, моральні і релігійні норми первісного ладу відходять на другий план, надаючи перевагу правовому регулюванню суспільних відносин. Погляди на право, його походження, місце і роль у системі нормативного регулювання змінювались у міру розвитку самого суспільства, зрілості науково-правової думки, впливу об'єктивних і суб'єктивних факторів. Кожне суспільство має регулювати відносини між людьми, здійснювати охорону і захист таких відносин. Таке регулювання і охорона суспільних відносин здійснюється за допомогою соціальних норм. У системі таких норм право посідає провідне місце. В юридичній літературі право розглядають як загально-соціальне явище і як волевиявлення держави (юридичне право). Термін "право" вживають в різних значеннях:

- у загальносоціальному значенні (певні можливості, що має соціальний суб'єкт).

- право як юридичне явище (сукупність юридичних норм, з допомогою яких регулюються суспільні відносини).

- право конкретних країн (наприклад право України).

Право - надання людині блага чи можливості. Людина наділена правами тільки тому, що вона є людиною і належить до роду людського. Права накладають на держави правові зобов'язання, якщо вони кодифіковані в законі, міжнародних договорах, які ця держава ратифікувала[1-3].

Як загальносоціальне явище право характеризується певною свободою і обґрунтованістю поведінки людей, тобто відповідними можливостями суб'єктів суспільного життя, що об'єктивно зумовлені розвитком суспільства, мають бути загальними і рівними для всіх однойменних суб'єктів. З таких позицій право поділяють на: а) права людини; б) права об'єднань, груп, верств; в) права нації, народу; г) права людства. Юридичне право - це свобода та обґрунтованість поведінки людей відповідно до чинних нормативно-правових актів та інших джерел права. Твердження про те, що право відірване від держави, .привело до виникнення різноманітних концепцій праворозуміння: природного права, позитивного права, права реалістичного, психологічного тощо. Можна виділити наступні ознаки права:

1. Право встановлюється або санкціонується (тобто офі­ційно схвалюється) державою. Воно є єдиним різновидом норм, що розробляються та приймаються за певною проце­дурою державою. У випадку існування інших норм соціаль­ного характеру, що справляють значний вплив на поведінку суб’єктів, держава затверджує їх шляхом санкціонування. Цим вона надає нормам юридичного характеру і бере на себе обов’язок охороняти їх засобами примусу.

2. Право є системою норм. Приписи, що складають право, є не простою сукупністю, а системним утворенням. Вони певним чином підпорядковуються та взаємодіють.

3. Право є загальнообов’язковим. Воно являє собою єдину систему приписів, обов’язкових для всього населення, що проживає на території певної держави. На відміну від інших соціальних норм, що поширюються лише на частину насе­лення і виконуються лише в силу їх авторитетності для суб’єктів, реалізація правової норми не залежить від ставлення до неї та симпатій окремих осіб. Право не перед­бачає можливість невиконання чи порушення приписів будь-ким. Така поведінка визнається протиправною і карається державою.

4. Формальна визначеність права вказує на те, що правові норми є не просто ідеями чи думками, а являють собою певну реальність, втілену в конкретних правових актах. Лише правові норми здатні відобразити вимоги, що вису­ваються до поведінки суб’єктів, точно й детально, у вигляді чітко визначених прав та обов’язків.

5. Право має загальний характер. За його допомогою регламентується невизначена кількість відносин. Кожна правова норма поширюється на багато однотипних випад­ків, не вичерпуючи свою дію. (Наприклад, Конституція США регламентує відносини з 1787 р.) Правові норми водночас поширюються і на невизначену кількість суб’єктів.

6. Право охороняється державою. У випадках, коли правові приписи не виконуються добровільно, держава застосовує певні засоби для їх примусової реалізації. Дійсне означає діяльність спеціально створених органів держави, що створює умови, за яких дія права є найбільш раціональною та обґрунтованою, а також про можливість призначення одного з різновидів юридичної відповідальності у випадку вчинення правопорушення.

Отже, право - це система загальнообов'язкових, формально визначених правил поведінки, що встановлюються, гарантуються і охороняються державою з метою упорядкування суспільних відносин.

Юридичне (позитивне) право, своєю чергою, поділяють на об'єктивне і суб'єктивне. Доки норма права є загальною і поширюється на всі випадки конкретної сфери життєдіяльності вона є об’єктивною, тобто правом в об’єктивному значенні. Коли ж ця норма торкається конкретної ситуації і реалізується в поведінці суб’єкта то стає суб’єктивною.

2. Теорії виникнення права.

Виникнення права — це складний і багатоаспектний процес. Різноманітність теорій, які намагаються пояснити характер змін у соціальному житті при переході від природного до державно-правового стану суспільства, умови і причини виникнення права, обумовлена суттєвими розбіжностями у світогляді авторів те­орій, різним розумінням самої сутності і призначення права, виливом відповідної історичної епохи, відсутністю і немож­ливістю абсолютного знання з даної проблеми. Але всі концепції мають певну пізнавальну цінність і сприяють відновленню більш достовірної картини генезису права.

Розглянемо деякі з них[1-3].

-  За теологічною теорією (Ф. Аквінський, Ж. Марітен, XII ст.) право було створено Богом і дароване людині через пророка чи правителя. Воно виражає волю Бога, вищий розум, добро і спра­ведливість. Фома Аквінський підкреслював, що світ заснований на ієрархії форм (божественної, духовної, матеріальної), на чолі якої стоїть Бог. Підпорядкування існує і в системі законів — вічних, природних, людських, божественних. Теологічна теорія відповідала релігійній ідеології, яка панувала в епоху середньо­віччя, виправдовувала дії правителів, оскільки право є божест-в.енним за природою і не може бути результатом волі і бажань людей. Раціональні дослідження питань про походження права обмежувались рамками віри.

Представники теорії природного права (Конфуцій, Арісто-тель, М. Т. Цицерон, Т. Гоббс, Дж. Локк, Ж.-Ж. Руссо та ін., XVII-XVIII ст.) вважали, що природне право на відміну від позитивно­го (встановленого з волі держави) виникає як закон доброчес­ності, як право справедливого розуму. Природне право належить людині від народження, однак будь-які закони (навіть закони природи) потребують гарантій. Тому люди відмовились від мож­ливості самостійно захищати свої права і домовились утворити державу, яка має право видавати закони і супроводжувати їх санкціями. В теорії природного права домінує антропологічне пояснення причин виникнення права. Вона дозволяла оцінювати чинне право з позицій справедливості і розумності, закликала до його змін у разі невідповідності природним правам, але висновки стосовно вічності права у зв'язку з обумовленістю його приро­дою людини не можна вважати науково обґрунтованими[2, C, 43].

Історична школа (Г. Гюго, К. Савіньї, Г. Пухта, XIX ст.) відстоювала тезу про те, що право виникає спонтанно, як мова народу. Воно виростає з національного духу, народної свідомості і набуває специфічного характеру, притаманного тільки певному народові в найбільш ранній період його історії. Тому право ви­ключає всі фактори випадкового, повільного походження. Зако­нодавча діяльність — заключна стадія утворення права, законо­давці тільки виражають у юридичній формі те, що диктує народ­ний дух. Право не має універсального характеру, його інститути слід вивчати в контексті конкретного часу, місця, особливостей національного духу того чи іншого народу. Прихильники істо­ричної школи права правильно стверджували, що право — об'єк­тивне історичне явище, обумовлене етнокультурними фактора­ми, і водночас вони перебільшували значення суспільної свідо­мості, відхиляли абстрактні методи оцінки права, не давали однозначної відповіді на питання про те, що слід розуміти під «народним духом», який проявляється у звичаях.

- Психологічна теорія (Л. Петражицький, Т. Тард, XIX ст.) пов'язувала витоки права з різними проявами людської психіки (індивідуальної або колективної). Серед них — потреба у впоко­ренні, почуття наслідування, бажання і вірування, вольові імпульси, пристосування як спосіб вирішення соціальних суперечностей і т. ін. Л. Петражицький, зокрема, зводив право до правових емоцій імперативно-атрибутивного характеру. Правові переживання він поділяв на два види: переживання позитивного права (уявлення про те, що норма — результат зовнішнього рішення) і переживання інтуїтивного, автономного права, не пов'язаного з позитивним. Інтуїтивне право — абсолютне, а по­зитивне — відносне. Законодавство є тільки «проекцією» право­вих переживань, «фантазмом» психіки. Віддаючи перевагу в про­цесі виникнення права психологічним чинникам, ця теорія не вра­ховувала впливу на нього інших об'єктивних факторів. Проте слід визнати позитивний внесок психологічної теорії у вчення про формування правосвідомості.

- Марксистська теорія (К. Маркс, Ф. Енгельс, XIX ст.) спирала­ся на історико-матеріалістичне вчення про суспільство і суспільний розвиток. Генезис права пов'язувався з класовою боротьбою. Панівний у суспільстві клас змінює звичаї на свою користь, при­стосовує їх до своїх потреб, а в разі необхідності цілеспрямовано створює нові закони, в яких виражається його воля. Право є зна­ряддям створення жорстких рамок діяльності для пригніченого класу. Як і інші форми свідомості, воно виникає і розвивається відповідно до змін в економічній структурі суспільства. Саме спосіб виробництва матеріальних благ детермінує загальний ха­рактер політичного, правового, соціального, духовного життя людини. Оцінюючи цю теорію, слід наголосити, що дійсно еко­номічні фактори зіграли значну роль у походженні права, але во­ни не є єдиною причиною, яка породила правові явища в історії людства. Крім того, в праві часто-густо виражена не тільки воля панівного класу, а й загальна воля людей, які живуть у суспільсті. Теорія примирення (Г. Берман, Е. Аннерс) пояснювала поход­ження права необхідністю упорядкування відносин між родами. Вона виходила з того, що в розв'язанні конфліктів між родами було зацікавлене все первісне суспільство. Договори про прими­рення спочатку в усній, символічній формі укладалися з допомо­гою народних зборів, ради старійшин. З часом такі договори че­рез повторення ситуацій однорідного характеру поступово пере­росли в правила, юридичні норми (право примирення). Ця теорія, хоча й заснована на історичних фактах, але є однобічною, оскільки право виникло не тільки для примирення родів, а й для регулювання різних сторін життєдіяльності суспільства, захисту особистих і загальних інтересів його [4, C. 123]