II. Зміст галузевих принципів права соціального забезпечення

Галузеві принципи, що виражають сутність та призначення норм, покликаних регулювати соціально-забезпечувальні відносини, за своїм значенням та важливістю можна вважати абсолютно рівнозначними для права соціального забезпечення. Послідовність розміщення їх у класифікаційному ряду з верху до низу є досить умовною. Вона базується переважно на існуючих традиціях, що склалися в науці права соціального забезпечення. Тому, наприклад, розташування принципу відповідності соціального забезпечення міжнародним стандартам соціального захисту в кінці переліку тих засад, на яких базується право соціального забезпечення, не можна сприймати як результат другорядності чи меншовартості його серед інших принципів, що посідають більш високі позиції в загальному ряду основних засад. Насправді ж роль і значимість цього принципу для права соціального забезпечення є такими ж об'єктивними і важливими, як і всіх інших. Більше того, він фактично відображає одне з невід'ємних соціальних прав людини і міститься у багатьох міжнародно-правових актах та є своєрідним фундаментальним положенням, яке безпосередньо впливає на формування інших закономірностей розвитку права соціального забезпечення.

Галузеві принципи права соціального забезпечення як галузі права можна поділити на змістовні і формальні. Змістовні принципи формулюють загальні засади змісту права на соціальний захист. Формальні принципи відображають якість юридичного механізму забезпечення такого права.

До змістовних принципів належать такі:

1. всезагальність соціального захисту;

2. всебічність (універсальність) соціального захисту;

3. рівність прав і можливостей та заборона дискримінації;

4. диференціація умов та рівня соціального захисту;

5. наукова та економічна обґрунтованість соціальних стандартів;

6. незменшуваність змісту та обсягу прав у сфері соціального захисту при прийнятті нових законів;

7. державна гарантованість встановлених прав у сфері соціального забезпечення.

До формальних принципів можна віднести такі:

1. збереження прав у галузі соціального забезпечення;

2. захист законних сподівань;

3. юридичної ясності;

4. реальності проголошених прав;

5. судового захисту права людини на соціальне забезпечення.

1. Принцип всезагальності права на соціальне забезпечення

Цей принцип у сучасній літературі формулюється у дещо іншій редакції. Зокрема, російські автори традиційно визначають його як всезагальність соціального забезпечення, тим самим акцентуючи увагу при його визначення власне на «рівній можливості для кожного отримати певні види соціального забезпечення при настанні вказаних у законі юридичних фактів». Тобто за такого формулювання «керівна ідея» (принцип) спрямовується передусім на факт реалізації права на соціальне забезпечення, на сферу правовідносин, а не на власне право (правові норми). Принципи ж права, як було зазначено, - це керівні ідеї для формування права, яке зрештою виступає передумовою правовідносин та визначає їх зміст.

Принципи права визначають сутність права як системи норм, становлять його основу, фундамент. А цією основою для юридичного права є норми загальносоціального права - права більш високого рівня, що формує і визначає волю законодавця при створенні юридичного права. Тому більш правомірним буде визначати одним із принципів юридичного права соціального забезпечення норму, яка належить до сфери загальносоціальних прав людини, - право на соціальне забезпечення. Останнє, діставши своє закріплення у Загальній декларації прав людини (1948), у Міжнародному пакті про соціальні, економічні і культурні права (1966), стало писаним правилом, за яким національні системи права вибудовують правові норми, що виражають все загальність права на соціальне забезпечення. Суть цього принципу полягає у тому, що всі громадяни мають однакові можливості соціального забезпечення їх у разі настання визначених у законодавстві юридичних фактів незалежно від статі, раси, національності, мови, походження, майнового і службового становища, місця проживання, належності до релігії та інших обставин.

Згідно з цим принципом держави визнають право на соціальне забезпечення як за своїми громадянами, так і за іноземцями та особами без громадянства. При цьому іноземцям та особам без громадянства це право гарантується за умови їх постійного проживання на території України. Тому буквально тлумачити формулювання ст.46 Конституції України нашої держави, де вказується, що «громадяни мають право на соціальний захист…», як його закріплення винятково лише за громадянами України не можна. Чимало інших соціально-економічних прав, що передбачені Конституцією нашої держави, подаються у відповідних статтях з формулюванням: «Кожен має право…», тобто без вимоги щодо громадянства. Отже, гарантуючи кожному, наприклад, право на працю, право на зайняття підприємництвом тощо, держава забезпечує таким особам і соціальний захист у разі настання відповідних обставин. Так, Законом України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» передбачено, що загальнообов'язковому державному пенсійному страхуванню підлягають громадяни України, іноземці (якщо інше не встановлено міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України) та особи без громадянства, які працюють на підприємствах, в установах, організаціях, створених відповідно до законодавства України, незалежно від виду діяльності та господарювання. Закон України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» від 09.07.2003. Інша річ, що іноземні громадяни та особи без громадянства, які тимчасово перебувають на території України, правом на соціальне забезпечення не користуються. Вони можуть отримати таке забезпечення від своїх держав, у громадянстві яких перебувають, або на підставі міждержавних угод, якщо Україна є їх учасником.

Всезагальність права на соціальне забезпечення як принцип права знаходить своє вираження при визначенні пенсійного забезпечення, а також інших соціальних виплат та допомог. Спеціальних обмежень щодо реалізації права на соціальне забезпечення законодавство України не встановлює.