3. Вміст теми, граф логічної структури.

Додаток № 1. Граф логічна структура теми: «Дефекти зубних рядів по А.І.Бетельману.»

Дефекти зубних рядів по А.І.Бетельману

наявність в порожнині рота не менше 3-х пар антагоніруючих зубів, які розташовані по трикутнику

наявність антагоністів на одному чи двох боках щелеп

в порожнині рота є зуби, але вони не мають антагоністів

беззубі щелепи.

моделі складають в положенні центральної оклюзії, не користуючись прикусними валиками.

центральну оклюзію  визначають за допомогою прикусних валиків

визначення центральної оклюзії складається з двох частин: визначення висоти прикусу і медіо-дистального положення нижньої щелепи.

Вміст теми:

Класифікация а.І. Бетельмана

Центральна оклюзія буває на початку та в кінці акту жування, тобто у час ковтання їжі або слини. Центральна оклюзія характеризується максимальним змиканням зубних рядів, переваженням технічної напруги м’язів, які піднімають нижню щелепу, а також положенням суглобовоих голівок біля основи скату суглобових горбів. Висота прикусу – це відстань між альвеолярними відростками верхньої та нижньої щелеп, яка визначається в положенні центральної оклюзії. При визначенні центральної оклюзії розрізняють чотири групи дефектів зубних рядів.

І група характеризується наявністю в порожнині рота не менше 3-х пар антагонуючих зубів, які розташовані по трикутнику і моделі при цьому можна точно скласти по горбиково-фісурним орієнтирам.

ІІ група – характеризується наявністю антагоністів на одному чи двох боках щелеп.

ІІІ група – в порожнині рота є зуби, але вони не мають антагоністів.

ІV група – беззубі щелепи.

Складність визначення центральної оклюзії зростає в кожній наступній групі і при ІV групі дефектів вивчається в розділі «Протезування беззубих щелеп».

І група дефектів: моделі складають в положенні центральної оклюзії, не ористуючись прикусними валиками.

ІІ група дефектів: центральну оклюзію  визначають за допомогою прикусних валиків.

Для цього прикусні валики на восковому базисі промивають в холодній воді, а потім вводять в порожнину рота хворого. При цьому прикусні валики підготовлені так, щоб антагоніруючі зуби не змикалися не 2 мм. Після цього прикусні валики переносять на моделі і їх поверхню розм’якшуємо гарячим шпателем на глибину 3-4 мм. Потім знову вводять їх в ротову порожнину і пропонують хворому зімкнути щелепи. Центральна оклюзія правильно визначена в тому випадку, якщо між антагоністами є максимальний контакт.

ІІІ група дефектів: визначення центральної оклюзії складається з двох частин: визначення висоти прикусу і медіо-дистального положення нижньої щелепи.

Стан тонічної рівноваги жувальних м’язів (піднімателів та опускателів) характеризується як стан фізіологічного спокою. При цьому відстань між альвеолярними відростками більше на 2-4-5 мм (в залежності від віку), ніж відстань при центральній оклюзії.

Для визначення висоти прикусу необхідно визначити точки на підборідді і у основи носової перегородки. Потім необхідно, щоб хворий деякий час розмовляв, а потім проковтнув слину. Після цього жувальні м’язи розслабляються і щелепи установлюються в положення фізіологічного спокою. На папері чи восковій пластинці вимірюємо відстань між визначеними точками та зменшуємо його на 2-3 мм, тобто отримуємо відстань нижнього відділу обличчя при стані фізіологічного спокою. Після цього розігріваємо валик проти зубів на нижній щелепі на глибину 2-3 мм, вводимо його в рот і пропонуємо хворому зімкнути щелепи. Для того, щоб не було висунення нижньої щелепи вперед, необхідно, щоб хворий запрокинув голову, підняв язика до піднебіння і проковтнув слину. При цьому нижня щелепа зімкнеться в положенні центральної оклюзії. Припустимий деякий натиск долонею руки на підборіддя хворого, але дуже обережно, щоб не отримати зворотне – висунення нижньої щелепи вперед. Зімкнувши щелепи в положенні центральної оклюзії, хворий прикушує валик на глибину 2-3 мм, тобто до другої відмітки на пластинці воску. Потім прикусний валик охолоджуємо в холодній воді і робимо на ньому клиновидні нарізки. Після цього вводимо обидва валики в ротову порожнину і підганяємо нижній до першої відмітки на пластинці воску. Потім розігріваємо його поверхню на глибину 3-4 мм, вводимо в порожнину рота и пропонуємо хворому зімкнути щелепи, одночасно з низкою вищезазначених маніпуляцій. Потім валик виводимо з порожнини рота, охолоджуємо в холодній воді і знову поміщуємо на щелепу. Кілька разів перевіряємо визначення центральної оклюзії: якщо змикання валиків у всіх випадках буде співпадати, значить центральна оклюзія біля визначена вірно.

Апарати, які відтворюють рухи нижньої щелепи.

Після визначення центральної оклюзії моделі з восковими базисами та прикусними валиками фіксують в приборах, що відтворюють рухи нижньої щелепи. Апарати, в яких відтворюються лише вертикальні (шарнірні) рухи нижньої щелепи, називаються оклюдаторами. Апарати, що відтворюють всі рухи нижньої щелепи - анатомічними артикуляторами. Артикулятори поділяються на 2 великі групи: артикулятори із середньою установкою нахилу суглобових та різцевих шляхів і артикулятор з індивідуальною установкою нахилу суглобових шляхів і різцевого сковзання (універсальні артикулятори) Універсальні артикулятори поділяються на суглобові і безсуглобові.

Оклюдатор складається із двох рам, що знані між собою шарніром. Нижня рами вигнута під кутом 100-110 градусів, верхня рама розташована в горизонтальній площині і має вертикальний штифт для фіксації між альвеолярної висоти. В артикуляторах і оклюдаторах рухомою є верхня рама, але це не має суттєвого значення. Перший артикулятор був сконструйований Бонвілєм. В основу його будови покладений, так званий, трикутник Бонвіля. Досліджуючи черепи, Бонвіль встановив, що відстань між голівками нижньої щелепи та різцевою точкою дорівнює 10 см. З’єднуючі ці точки отримують трикутник.

В основу артикуляторів із середньою установкою нахилу суглобових шляхів покладені середньо анатомічні дані про величину кутів суглобових і різцевих шляхів. Для сагітального суглобового шляху цей кут дорівнює 33 градуси, для бокового – 17 градусів, для сагітального різцевого – 120 градусів. До артикуляторів такого типу відносяться артикулятор Сорокіна і Гізі ‘Симплекс Н’.

На відміну від середніх анатомічних артикуляторів універсальні дозволяють встановити кути різцевого та суглобового сковзання відповідно до індивідуальних даних, які одержують при обстеженні хворого.

До таких апаратів відносять артикулятор Гізі-Трубайт, артикулятор Хайта, артикулятор Ганау, які відносять до суглобових, та артикулятор Вустрова - безсуглобовий та ін.

Універсальні артикулятори складаються з верхньої та нижньої рами. Верхня рама три точки опори: дві в суглобах і одну на різцевій площадці. Суглоби артикулятор побудовані по принципу скронево-нижньощелепного. Перед тим як встановити певну величину кута, необхідно визначити цю величину шляхом спеціальних внутрішньоротових або зовнішньоротових записів.

Зовнішньоротовий запис суглобового шляху. Такий запис робиться за допомогою лицевої дуги. Внутрішньоротова частина лицевої дуги з’єднується з прикусним валиком. Зовнішньо ротова частина дуги закінчується металевими стрижнями, що мають олівці, які встановлюються в ділянці суглобів перпендикулярно до шкіри. На щоку хворого в ділянці суглоба накладають твердий папір так, щоб його нижній край, зігнутий під прямим кутом, був паралельним лицевій дузі, яка представляє оклюзій ну площину. Пацієнта просять висунути нижню щелепу. В цей час пересувається і лицьова дуга з олівцями, які окреслюють переміщення голівок нижньої щелепи. Кут, що утворився накресленою лінією і нижнім краєм листа паперу. І буде кутом сагітального суглобового шляху. Для того щоб записати боковий зсув голівок нижньої щелепи. Олівці ставлять біля козелка, а їх пишучі краї направляють вниз. Папір укладають горизонтально на рівні козелка під олівцями.

Запис сагітального різцевого шляху. Олівець ставлять в ділянці центральних різців за допомогою стрижня. Який прикріплених до оклюзійного валика верхньої щелепи. Валик розміщують горизонтально під прямим кутом до стрижня. Кінчик олівця розміщують напроти різцевої точки, а папір розташовують в сагітальній площині. При відкриванні рота і висуванні нижньої щелепи, олівець буде окреслювати шлях різцевої точки. Кут, що утвориться між накресленою лінією і лінією змикання, буде кутом різцевого сковзання.

Зовнішньоротовий запис бокового різцевого шляху. За допомогою прикусних валиків визначають між альвеолярну висоту і центральну оклюзію. До прикусного валика нижньої щелепи прикріплюють стрижень, кінець якого виходить назовні. Тут на ньому розміщують металеву площадку вкриту тонким шаром чорного воску. Подібний стрижень, з’єднаний з верхнім прикусним валиком, закінчується штифтом, який при бокових рухах залишає сліди на воску. Кут, що утворюється, називається готичним, або кутом бокового різцевого шляху.

Внутрішньо ротовий запис рухів нижньої щелепи вперше запропонована в 1914 році Єйхентопфом. На оклюзійний поверхні верхнього валика укріплюють4 невеликих штифтика, які виступають з воску на 1-2 мм: два в ділянці центральних різців, два в ділянці молярів праворуч і ліворуч. На нижньому ілюзійному валику в ділянках розташування цих штифтиків роблять поглиблення, які заповнюють пластичною масою або амальгаму, що не затверділа. Потім валики вводять в ротову порожнину і хворий повинен закрити рот в положенні центральної оклюзії. Після цього пропонують хворому рухати нижню щелепу вперед і в сторони, при цьому штифтики креслять борозенки на нижньому валику. Після цього дають амальгамі затвердіти і переносять моделі в індивідуальний безсуглобовий артикулятор.