56.Якими факторами визначалася конфронтація між срср та сша по завершенні Другої світової війни?

Завершення Другої світової війни призвело до кардинальної трансформації змісту світової системи міжнародних відносин. Була ліквідована багатополярна організація структури міжнародних відносин, що виникла ще з часів Вестфальської мирної угоди 1648 р. та зберігалася з певними модифікаціями (в рамках Вестфальської, Віденської та Версальсько-Вашингтонської систем міжнародних відносин) на протязі майже трьох століть до Другої світової війни.

Домінування Радянського Союзу та США в повоєнному світі призвело до формування біполярної структури міжнародних відносин, що стало вирішальною ознакою Ялтинсько-Потсдамської системи, її політичною, стратегічною та міжнародно-правовою основою стали результати двох міжнародних конференцій (в Ялті 4-11 лютого та Потсдамі 17 липня - 2 серпня 1945 р.), під час яких керівництво головних держав антигітлерівської коаліції (СРСР, США та Велика Британія) намагалися узгодити базові принципи післявоєнного світоустрою.

Ялтинсько-Потсдамська система міжнародних відносин (1945-1991)

Мова йде про вищезгадану біполярність структури повоєнних міжнародних відносин, в яких провідну роль відігравали дві наддержави -СРСР та США. Значний відрив військово-силових, політичних, економічних та культурно-ідеологічних спроможностей цих двох держав від інших країн світу, призвів до формування двох основних, домінуючих „центрів сили", що здійснювали системоформуючий вплив на структуру і характер всієї міжнародної системи.

Повоєнна система носила конфронтаційний характер. Мова йшла про системне, комплексне протистояння в економічній, політичній, військовій ідеологічній та інших сферах, протистояння, яке час від часу

набувало характеру гострої конфліктної, кризової взаємодії. Такий вид протистояння у форматі взаємних погроз використання сили, балансування на грані реальної, „гарячої" війни отримав назву „холодної війни" (1948-

1953, 1958-1962, 1981-1984 рр.). Періоди конфронтації малої інтенсивності, конфронтаційної стабільності та спроб подолати „холодну війну" на шляхах

посилення елементів співробітництва, кооперативності та мирного врегулювання існуючих суперечностей отримала назву „розрядки" міжнародної напруги (середина 50-их, друга половина 60-их-перша половина 70-их, друга половина 80-их років).

57.Оцініть Загальну декларацію прав людини, її сутність та історичне значення.

Зага́льна деклара́ція прав люди́ни — рішення Генеральної Асамблеї ООН, яке є найавторитетнішим джерелом міжнародних норм щодо прав людини.

«Загальна декларація прав людини» була прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р. в паризькому палаці Шайо. Її перекладено принаймні 375 мовами й діалектами мов[1]. Декларація була прямим наслідком досвіду Другої світової війни і вперше сформулювала ті права, які повинна мати кожна людина. Вона мала рекомендаційний характер, містила 30 статей, зміст яких був уточнений і розвинутий через інституції міжнародних угод, регіональних та національних конституцій та законів. «Міжнародний Білль про права людини» прийняла Генеральна Асамблея 1966 по затвердженні двох Міжнародних пактів: «Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права» та «Міжнародного пакту про громадянські і політичні права».

Історія

Концепція

Європейські філософи епохи Просвітництва розвинули теорію природного права, під впливом якої були сформульовані такі документи, як англійський Білль про права 1689, американський Білль про права та французька Декларація прав людини і громадянина.

Під час Другої світової війни потреба в прийнятті міжнародного білля щодо прав людини. У своєму звертанні до нації 1941 президент США Франклін Рузвельт закликав до захисту того, що він назвав істотними чотирма свободами: свободи слова, свободи совісті, свободи від страху та свободи від злиднів. Ця декларація відображала переконання початку 1940-их, за якими захист прав людини повинен був стати умовою мирних угод після закінчення війни[2]. Статут ООН підтвердив віру в фундаментальні права, гідність і цінність людської істоти і зобов'язав усіх членів ООН забезпечити повагу й дотримання людських прав та основних свобод для всіх без розрізнення щодо раси, статі, мови чи релігії[3].

Коли по Другій світовій війні злочини Нацистської Німеччини стали відомими світовій громадськості, склався консенсус щодо того, що Статут ООН недостатньою чітко визначає права, про які йдеться[4][5]. Виникла потреба прийняття загальної декларації, яка б уточнила перелік прав людини, щодо яких діяли б положення Статуту ООН[6].

Підготовка проекту

За дорученням генерального секретаря ООН підготовку проекту Декларації очолив канадець Джон Петерс Гамфрі. Незадовго до того, як його призначили директором Відділу прав людини ООН[7]. Для роботи над підготовкою документа, що спочатку мислився як міжнародний білль про права була утворена комісія з прав людини. Членство в комісії за задумом мало представляти все людство. До комісії ввійшли представники Австралії, Бельгії, Білоруської Радянської Соціалістичної Республіки, Чилі, Китайської Республіки, Куби, Єгипту, Франції, Індії, Ірану, Лівану, Панами, Філіппін, Сполученого Королівства, Сполучених Штатів Америки, Радянського Союзу, Уругваю та Югославії.

День прав людини

Щороку 10 грудня святкуємо День прав людини на рівні окремої людини, груп, організацій, урядів країн та ООН. Зазвичай святкування кожної десятої річниці супроводжує кампанія з популяризації знань про людські права й «Декларацію». 60-та річниця, що відзначали 2008 проходила під гаслом «Гідність і справедливість для всіх нас»[13].