Міністерство освіти і науки України

Управління освіти і науки Запорізької облдержадміністрації

Запорізький педагогічний коледж

Н а допомогу студентам

для самостійного опрацювання

навчальної дисципліни

«Безпека життєдіяльності»

Розділ ІV

ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ БЕЗПЕКИ ЖИТТЄДІЯЛЬНОСТІ НАСЕЛЕННЯ

м. Запоріжжя

2011

ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ БЕЗПЕКИ ЖИТТЄДІЯЛЬНОСТІ НАСЕЛЕННЯ

4.1. Правове регулювання та нагляд за безпекою життєдіяльності

• Закон України "Про охорону здоров'я населення"

• Закон України "Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення"

• Закон "Про запобігання за­хворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та соціальний захист населення"

• Закон України "Про охорону навколишнього природного середовища"

• Закон України "Про пожежну безпеку"

• Закон України "Про дорожній рух"

• Закон України "Про правові засади цивільного за­хисту"

• Закон України "Про захист людини від впливу іонізуючих випромінювань"

• Закон України "Про захист населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного і природного характеру"

4.2. Безпека життєдіяльності в умовах надзвичайних ситуацій

1. Надзвичайні ситуації воєнного характеру

• Сучасні військові засоби ураження та наслідки їхнього застосування

• Ядерна зброя

• Хімічна зброя

• Біологічна зброя

• Звичайні військові ураження

• Засоби індивідуального захисту

• Медичний, радіаційний та хімічний захист

• Спостереження та контроль за станом навколишнього середовища, продуктів харчування та води.

4.3.Безпека підприємницької діяльності

• Дії установи банку в екстремальних умовах

• Поведінка персоналу у випадку пожежі в банку

4.4 Надання першої медичної допомоги

4.1. Правове регулювання та нагляд за безпекою життєдіяльності

Сталий соціально-економічний розвиток України — це гарантування безпеки навколишнього середовища, виробництва, побутових умов для життєдіяльності лю­дини. Людство ще на початку свого існування дійшло висновку, що протистояти небезпекам краще за все, об'єднавшись у колективи і співтовариства. На сьогод­нішньому етапі основною метою державної політики у сфері захисту населення від різного роду небезпек є гарантований рівень безпеки особистості, суспільства і держави у межах науково обґрунтованих критеріїв прий­нятого рівня ризику сучасної системи безпеки, яка б базувалася на принципах міжнародного права.

Основне місце в цьому процесі посідає законодав­ство у галузі регулювання відносин з охорони здоров'я людини та навколишнього середовища і забезпечення безпеки населення як у надзвичайних, так і у буденних ситуаціях. Ці відносини регулюються законодавчими і нормативно-правовими актами різної юридичної си­ли — Конституцією, законами, урядовими підзаконними актами, відомчими нормативними актами та норма­тивними актами місцевих органів влади щодо безпеки життєдіяльності.

Правовою основою щодо безпеки життєдіяльності є Конституція України, яка проголошує:

"Кожна людина має невід'ємне право на життя... Кожен має право захищати своє життя і здоров'я, жит­тя і здоров'я інших людей від протиправних посягань" (стаття 27).

"Кожен має право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування... Держава дбає про розвиток фізичної культури і спорту, забезпечує сані­тарно-епідемічне благополуччя" (стаття 49).

"Кожен має право на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди" (стаття 50).

Закони України: "Про охорону здоров'я", "Про охоро­ну праці", "Про пожежну безпеку", "Про забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя населен­ня", "Про використання ядерної енергії та радіаційний захист", "Про охорону навколишнього природного се­редовища", "Про дорожній рух", "Про поводження з ра­діоактивними відходами".

Положення вказаних законів конкретизуються у спе­ціальних підзаконних нормативно-правових актах, які приймаються Кабінетом Міністрів України, Міністер­ством охорони здоров'я, МНС та іншими державними органами.

Основи законодавства України про охорону здоров'я визначають правові, організаційні, економічні та со­ціальні засади охорони здоров'я в Україні, регулюють суспільні відносини у цій галузі з метою забезпечення гармонійного розвитку фізичних і духовних сил, висо­кої працездатності та довголітнього активного життя громадян, усунення факторів, що шкідливо впли­вають на їх здоров'я, попередження і зниження захво­рюваності, інвалідності та смертності, поліпшення спад­ковості.

Закон України "Про охорону здоров'я населення"

Цей закон визначає правові, організаційні, еконо­мічні, соціальні основи охорони здоров'я населення України. За Конституцією України, кожен громадя­нин України має право на охорону здоров'я. Це право передбачає:

• життєвий рівень, необхідний для підтримки здо­ров'я людини;

• безпечне для життя і здоров'я навколишнє природне середовище;

• безпечні та здорові умови праці, навчання, побуту і відпочинку;

• створення мережі закладів охорони здоров'я;

• кваліфіковану медико-санітарну допомогу, до якої входить також вільний вибір лікаря та медичної установи;

• компенсування шкоди, завданої здоров'ю;

• надання всім громадянам гарантованого рівня медико-санітарної допомоги;

• здійснення державного нагляду в сфері охорони здоров'я;

• встановлення відповідальності за порушення прав громадян у сфері охорони здоров'я.

Держава, згідно з Конституцією України, гарантує всім громадянам реалізацію їхніх прав у сфері охорони здоров'я людини.

Закон України "Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення"

Цей закон регулює суспільні відносини, що виника­ють у сфері забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя, визначає відповідні права й обов'язки державних органів, підприємств, установ, організацій

та громадян, встановлює порядок організації державної санітарно-епідеміологічної служби і здійснення держав­ного санітарно-епідеміологічного нагляду в Україні.

Стаття 4. Права громадян. Громадяни мають пра­во на:

• безпечні для здоров'я і життя продукти харчуван­ня, питну воду, умови праці;

• навчання, виховання, побут, відпочинок та без­печне навколишнє природне середовище;

• участь у розробленні, обговоренні та громадській експертизі проектів програм і планів забезпе­чення санітарного та епідемічного благополуччя населення, внесення пропозицій з тих питань до відповідних органів;

• відшкодування збитків, завданих їх здоров'ю вна­слідок порушення підприємствами, установами, організаціями, громадянами санітарного законо­давства;

• достовірну і своєчасну інформацію про стан свого здоров'я, здоров'я населення, а також про наявні та можливі чинники ризику для здоров'я та їх сту­пінь.

Стаття 5. Обов'язки громадян. Громадяни зобов'я­зані:

• піклуватися про своє здоров'я та здоров'я і гігієнічне виховання своїх дітей, не шкодити здоров'ю інших громадян;

• брати участь у проведенні санітарних і протиепідеміологічних заходів;

• проходити обов'язкові медичні огляди та робити щеп­лення у передбачених законодавством випадках;

• виконувати розпорядження та вказівки посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби при здійсненні ними державного санітарно-епіде­міологічного нагляду;

— виконувати інші обов'язки, передбачені законо­давством про забезпечення санітарного та епіде­міологічного благополуччя.

Стаття 6. Права підприємств, установ і організацій. Підприємства, установи і організації мають право на:

• одержання від органів виконавчої влади, місцевого і регіонального самоврядування, а також відповід­них органів і закладів охорони здоров'я інформації про стан здоров'я населення, санітарну та епіде­мічну ситуацію, законодавчі, нормативні акти з пи­тань забезпечення санітарного та епідемічного бла­гополуччя населення та санітарні норми;

• відшкодування збитків, завданих їм внаслідок по­рушень санітарного законодавства підприємства­ми, установами, організаціями та громадянами.

Стаття 7. Обов'язки підприємств, установ і організа­цій. Підприємства, установи і організації зобов'язані:

• за пропозиціями посадових осіб державної санітар­но-епідеміологічної служби розробляти і здійсню­вати санітарні та протиепідемічні заходи;

• у випадках, передбачених санітарними нормами,забезпечувати лабораторний контроль за виконан­ням вимог цих норм щодо безпеки використання (зберігання, транспортування тощо) шкідливих для здоров'я речовин та матеріалів, утворюваних внаслідок їх діяльності викидів, скидів, відходів та чинників, а також готової продукції;

• на вимогу посадових осіб державної санітарно-епі­деміологічної служби надавати безоплатно зразки використовуваних сировини і матеріалів, а також продукції, що випускається чи реалізується, для проведення державної санітарно-гігієнічної екс­пертизи;

• виконувати розпорядження і вказівки посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби при здійсненні ними санітарно-епідеміологічного нагляду;

• усувати за поданням відповідних посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби від ро­боти, навчання, відвідування дошкільних закладів осіб, які є носіями збудників інфекційних захворю­вань, хворих на небезпечні інфекційні хвороби або осіб, які були в контакті з такими хворими, з ви­платою у встановленому порядку допомоги із со­ціального страхування, а також осіб, які ухиляють­ся від обов'язкового медичного огляду або щеплен­ня від інфекцій, перелік яких встановлюється Міні­стерством охорони здоров'я України;

• негайно інформувати органи, установи і заклади державної санітарно-епідеміологічної служби про надзвичайні події і ситуації, що становлять загро­зу здоров'ю населення, санітарному та епідемічно­му благополуччю;

• відшкодовувати у встановленому порядку праців­никам і громадянам збитки, завдані їх здоров'ю внаслідок порушення санітарного законодавства.

Власники підприємств, установ і організацій та упов­новажені ними органи зобов'язані забезпечувати їх необхідними для розроблення та здійснення санітарних і протиепідемічних заходів санітарними нормами.

Стаття 8. Захист прав громадян, підприємств, установ і організацій.

Рішення і дії посадових осіб органів державної виконав­чої влади, місцевого та регіонального самоврядування, а також громадян, які порушують права підприємств,установ, організацій чи громадян з питань забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя, можуть бути оскаржені впродовж місяця відповідному головному державному санітарному лікарю або в суді.

Стаття 10. Державна санітарно-гігієнічна експер­тиза. Державна санітарно-гігієнічна експертиза полягає у комплексному вивченні документів (проектів, техноло­гічних регламентів, інвестиційних програм тощо), а та­кож діючих об'єктів та пов'язаних з ними небезпечних факторів на відповідність вимогам санітарних норм.

Державна санітарно-гігієнічна експертиза передба­чає:

• визначення безпеки господарської та іншої діяль­ності, умов праці, навчання, виховання, побуту, що безпосередньо чи опосередковано негативно впливають або можуть вплинути на здоров'я на­селення;

• встановлення відповідності об'єктів експертизи до вимог санітарних норм;

• оцінку повноти та обґрунтованості санітарних та протиепідемічних заходів;

• оцінку можливого негативного впливу небезпеч­них чинників, пов'язаних з діяльністю об'єктів експертизи, визначення ступеня створюваногоними ризику для здоров'я населення.

Важливе значення має Закон "Про запобігання за­хворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та соціальний захист населення". Закон викладено в но­вій редакції (згідно із Законом України від 3 березня 1998 року № 155/98-ВР).

Синдром набутого імунодефіциту (СНІД) — особливо небезпечне інфекційне захворювання, що викликане вірусом імунодефіциту людини (ВІЛ) і через відсутність

спеціальних методів профілактики та ефективних мето­дів лікування спричиняє смерть.

Масове поширення цієї хвороби в усьому світі та в Укра­їні зокрема створює загрозу особистій, громадській та державній безпеці, спричиняє важкі соціально-еко­номічні та демографічні наслідки, що зумовлює необ­хідність вжиття спеціальних заходів щодо захисту прав і законних інтересів громадян та суспільства. Боротьба з цим захворюванням є одним з пріоритетних завдань держави в галузі охорони здоров'я населення.

Наведемо деякі нормативно-правові акти щодо охо­рони здоров'я:

• Постанова Кабінету Міністрів від 24.04.1999, № 696 "Про затвердження Правил санітарної охорони те­риторії України";

• Постанова Кабінету Міністрів від 23.04.1999, № 667 "Про Комплексні заходи боротьби з тубер­кульозом";

• Постанова Кабінету Міністрів від 09.03.1999, № 341 "Про Програму профілактики СНІДу та нар­команії на 1999— 2000 роки";

• Постанова Верховної Ради від 19.02.1999, № 453-ХІУ "Про проект Закону України про захист населення від інфекційних хвороб";

• Постанова Кабінету Міністрів від 23.03.1998, № 357 "Про комплексні заходи для запобігання розповсю­дженню хвороб, що передаються статевим шляхом".

Еколого-правове регулювання ґрунтується на законо­давстві України з охорони навколишнього природного середовища, зокрема на Законі України "Про охорону навколишнього природного середовища", а також зе­мельному, водному, лісовому кодексах, законодавстві про надра, про охорону атмосферного повітря, про охо­рону та використання рослинного і тваринного світу,а також передбачає мету, завдання, принципи та меха­нізми забезпечення ефективного природокористування, охорони довкілля, забезпечення екологічної безпеки.

У Законі визначені принципи охорони навколишньо­го середовища:

• пріоритетність вимог екологічної безпеки;

• гарантування екологічної безпеки для життя та здо­ров'я людей;

• екологізація матеріального виробництва;

• науково обґрунтоване узгодження екологічних, економічних та соціальних інтересів суспільства;

• збереження просторової та видової різноманітності і цілісності природних об'єктів і комплексів;

• гласність і демократизм при прийнятті рішень, ре­алізація яких впливає на стан навколишнього се­редовища, формування у населення екологічного світогляду;

• науково обґрунтоване нормування впливу гос­подарської та іншої діяльності на навколишнє середовище;

• стягнення плати за спеціальне використання при­родних ресурсів, за забруднення навколишнього природного середовища та зниження якості при­родних ресурсів;

• вирішення проблем охорони навколишнього при­родного середовища на основі широкої міжнарод­ної співпраці.

Закон закріплює екологічні права та обов'язки гро­мадян України:

• право на безпечне для життя і здоров'я навколиш­нє природне середовище;

• участь в обговоренні проектів законодавчих актів, матеріалів щодо розміщення та реконструкції об'єктів, що можуть негативно вплинути на стан наколишнього природного середовища;

• участь у проведенні громадської екологічної ек­спертизи;

• одержання повної і достовірної інформації про стан навколишнього природного середовища та його вплив на здоров'я населення;

• право на подання до суду позовів до державних органів, підприємств, установ, організацій і гро­мадян про відшкодування збитків, заподіяних їх здоров'ю та майну внаслідок негативного впливу на навколишнє природне середовище.

Громадяни України зобов'язані:

• оберігати природу, охороняти, раціонально вико­ристовувати її багатства, здійснювати діяльність із дотриманням вимог екологічної безпеки, еко­логічних нормативів;

• не порушувати екологічні права та законні інте­реси інших суб'єктів;

• вносити плату за спеціальне природокористу­вання;

• компенсувати шкоду, заподіяну шляхом забруд­нення та іншим негативним впливом на навко­лишнє природне середовище.

Закон з охорони навколишнього природного середо­вища передбачає встановлення відносин у галузі охоро­ни, використання та відновлення природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки, запобігання і лік­відації негативного впливу господарської діяльності на довкілля.

Закон наголошує на необхідності підвищення еко­логічної культури населення, а також на потребі під­готовки кваліфікованих спеціалістів через обов'язкове навчання і виховання охороні навколишнього природ­ного середовища в навчально-виховних закладах.

Державний контроль у сфері охорони довкілля здій­снюють Ради депутатів, Міністерство екології та при­родних ресурсів України.

Громадський контроль здійснюється громадськими інспекторами охорони навколишнього природного се­редовища.

Нагляд за дотриманням вимог законодавства здій­снює Генеральний прокурор України.

Закон регулює також використання природних ре­сурсів. Для здійснення заходів з охорони навколишньо­го середовища створено державний і регіональний фон­ди. Кошти у фонди надходять за рахунок:

• штрафів за забруднення довкілля;

• штрафів за порушення норм і правил охорони нав­колишнього природного середовища;

• добровільних внесків підприємств та громадян.

У Законі визначено заходи щодо гарантування еко­логічної безпеки, а також природні території та об'єкти, що підлягають окремій охороні (природно-заповідний фонд, курортні та лікувально-оздоровчі зони тощо).

Порушення законодавства України про охорону дов­кілля тягне за собою дисциплінарну, адміністративну, кримінальну відповідальність.

Основним правовим документом, який регламен­тує вимоги щодо пожежної безпеки, є Закон України "Про пожежну безпеку". Цей Закон визначає загальні правові, економічні та соціальні основи забезпечення пожежної безпеки в Україні, регулює відносини держав­них органів, юридичних і фізичних осіб у цій галузі незалежно від виду їх діяльності та форм власності.

Згідно із Законом відповідальність за пожежну без­пеку підприємств, установ покладено на роботодавців або уповноважених ними осіб. Обов'язки роботодавців або уповноважених ними осіб, а також орендарів щодо забезпечення пожежної безпеки обумовлено статтею 5 Закону України "Про пожежну безпеку". Згідно з цим законом вони зобов'язані:

• розробляти комплекс заходів щодо забезпечення пожежної безпеки;

• відповідно до нормативних актів з пожежної без­пеки розробляти і затверджувати положення, інструкції, інші нормативні акти, що діють у ме­жах підприємства, здійснювати контроль за їх виконанням;

• організовувати навчання працівників щодо по­жежної безпеки;

• утримувати в справному стані засоби протипо­жежного захисту і зв'язку, пожежну техніку, об­ладнання та інвентар, не використовувати його не за призначенням;

• проводити службове розслідування причин виник­нення пожежі.

Відповідно до статті 6 Закону України "Про пожежну безпеку", громадяни України зобов'язані:

• дотримуватись правил пожежної безпеки, облаштовувати будівлі, які їм належать на правах особистої власності, первинними засобами гасіння пожеж і протипожежним інвентарем, навчити ді­тей правил поводження з вогнем;

• повідомити пожежну службу про виникнення по­жежі та вжити заходів щодо ліквідації, рятування людей і майна.

Закон України "Про дорожній рух" визначає правові та соціальні основи дорожнього руху з метою захис­ту життя та здоров'я громадян, створення безпечних і комфортних умов для учасників руху та охорони нав­колишнього природного середовища.

Закон регулює суспільні відносини у сфері дорожнього руху та його безпеки, визначає права, обов'язки і відпові­дальність суб'єктів — учасників дорожнього руху, міні­стерств, інших центральних органів державної виконав­чої влади, об'єднань, підприємств, установ і організацій незалежно від форм власності та господарювання.

Зокрема, в статті 14 визначено права та обов'язки учасників дорожнього руху. Учасниками дорожнього руху є особи, які використовують автомобільні шляхи, вулиці, залізничні переїзди або інші місця, призначені для пересування людей та перевезення вантажів за допо­могою транспортних засобів. До учасників дорожнього руху належать водії та пасажири транспортних засобів, пішоходи, велосипедисти, погоничі тварин.

Учасники дорожнього руху мають право на:

• безпечні умови дорожнього руху, на відшкодуван­ня збитків, завданих унаслідок невідповідності стану автомобільних шляхів, вулиць, залізничних переїздів вимогам безпеки руху;

• вивчення норм і правил дорожнього руху;

• отримання від гідрометеорологічних, дорожніх, комунальних та інших служб, а також органів Державтоінспекції Міністерства внутрішніх справ України інформації про умови дорожнього руху.

Учасник дорожнього руху може оскаржити дії пра­цівника органів Державтоінспекції Міністерства вну­трішніх справ України уразі порушення з боку того чинного законодавства.

Учасники дорожнього руху зобов'язані:

• знати і неухильно дотримуватися вимог цього Закону, Правил дорожнього руху та інших норма­тивних актів з питань безпеки дорожнього руху;

• створювати безпечні умови для дорожнього руху, не завдавати своїми діями або бездіяльністю шкоди підприємствам, установам, організаціям і грома­дянам;

• виконувати розпорядження органів державного нагляду та контролю щодо дотримання законо­давства про дорожній рух.

Закон України "Про правові засади цивільного за­хисту" визначає правові та організаційні засади у сфері цивільного захисту населення і територій від надзвичай­них ситуацій техногенного, природного та військового характеру, повноваження органів виконавчої влади та інших органів управління, порядок створення і засто­сування сил, їх комплектування, проходження служби, а також гарантії соціального і правового захисту особового складу та підрозділів цивільного захисту.

Мета цивільного захисту

Цивільний захист здійснюється з метою:

• реалізації державної політики, спрямованої на гарантування безпеки та захисту населення та те­риторій, матеріальних і культурних цінностей та довкілля від негативних наслідків надзвичайних ситуацій у мирний час та особливий період;

• подолання наслідків надзвичайних ситуацій, у то­му числі наслідків надзвичайних ситуацій на територіях іноземних держав відповідно до між­народних договорів України.

Принципи цивільного захисту

Цивільний захист здійснюється на принципах:

• добровільності при залученні людей до вжиття заходів у сфері цивільного захисту, пов'язаних з ризиком для життя і здоров'я;

• комплексного підходу до вирішення завдань ци­вільного захисту;

• створення системи раціональної превентивної без­пеки з метою максимально можливого, економічно обґрунтованого зменшення ймовірності виникнення надзвичайних ситуацій і мінімізації їх наслідків;

• територіальності та функціонування єдиної систе­ми цивільного захисту;

• мінімізації заподіяння шкоди довкіллю;

• гласності, вільного доступу населення до інфор­мації у сфері цивільного захисту відповідно до законодавства.

Завдання цивільного захисту

Основними завданнями цивільного захисту є:

• збір та аналітичне опрацювання інформації про надзвичайні ситуації;

• прогнозування та оцінка соціально-економічних наслідків надзвичайних ситуацій;

• здійснення нагляду і контролю у сфері цивільного захисту;

• розробка і виконання законодавчих та інших нор­мативно-правових актів, дотримання норм і стан­дартів у сфері цивільного захисту;

• розробка і здійснення запобіжних заходів у сфері цивільного захисту;

• створення, збереження і раціональне використан­ня матеріальних ресурсів, необхідних для запобі­гання надзвичайним ситуаціям;

• розроблення і виконання науково-технічних про­грам, спрямованих на запобігання надзвичайним ситуаціям;

• оперативне повідомлення населення про виникнен­ня або загрозу виникнення надзвичайної ситуації, своєчасне та достовірне інформування про обста­вини, що склалися, та заходи, що вживаються для запобігання надзвичайним ситуаціям та по­ долання їх наслідків;

• організація захисту населення і території від над­звичайних ситуацій, надання невідкладної психо­логічної, медичної та іншої допомоги потерпілим;

• проведення невідкладних робіт із ліквідації на­слідків надзвичайних ситуацій та організація життєзабезпечення постраждалого населення;

• забезпечення постійної готовності сил і засобів цивільного захисту до запобігання надзвичайним ситуаціям та ліквідації їх наслідків;

• надання з використанням сил цивільного захисту оперативної допомоги населенню в разі виникнен­ня несприятливих побутових або нестандартних ситуацій;

• навчання населення способам захисту в разі виник­нення надзвичайних, несприятливих побутових або нестандартних ситуацій та організація тренувань;

• міжнародна співпраця у сфері цивільного захисту. Основні заходи у сфері цивільного захисту

З метою ефективної реалізації завдань цивільного за­хисту, зменшення матеріальних втрат та недопущення шкоди об'єктам, матеріальним і культурним цінностям та довкіллю в разі виникнення надзвичайних ситуацій центральні та місцеві органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, підпорядковані їм сили і за­соби, підприємства, установи та організації незалежно від форм власності, добровільні рятувальні формування здійснюють:

• сповіщення та інформування;

• спостереження і лабораторний контроль;

• укриття у захисних спорудах;

• евакуацію;

• інженерний, медичний, психологічний, біологічний, екологічний, радіаційний та хімічний захист.

Закон України "Про захист людини від впливу іонізуючих випромінювань" спрямований на захист життя, здоров'я та майна людей від негативного впливу іонізуючих випромінювань, спричиненого практичною діяльністю, а також у випадках радіаційних аварій, шля­хом виконання запобіжних та рятувальних заходів і відшкодування шкоди.

У статті 3 проголошено права людини на забезпе­чення захисту від впливу іонізуючих випромінювань: "Кожна людина, яка проживає або тимчасово перебуває на території України, має право на захист від впливу іонізуючих випромінювань. Це право забезпечується здійсненням комплексу заходів щодо запобігання впли­ву іонізуючих випромінювань на організм людини вище встановлених дозових меж опромінення, компенсацією за перевищення встановлених дозових меж опромінен­ня та відшкодуванням збитків, заподіяних внаслідок впливу іонізуючих випромінювань".

Відповідно до чинного законодавства громадяни України мають право знати про ризик, якого вони можуть зазнати в конкретних місцях їх перебування на території країни, та про заходи необхідної безпе­ки. Виникнення екстремальних ситуацій зумовлено наявністю в районі проживання підприємств хімічної промисловості, пожежо- і вибухонебезпечних об'єктів, газопроводів та інших промислових об'єктів, аварії на яких можуть становити небезпеку для життя.

Закон України "Про захист населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного і природного характеру" визначає організаційні та правові основи за­хисту громадян України, захисту об'єктів виробничого і соціального призначення, довкілля від надзвичайних ситуацій техногенного і природного характеру. У Законі визначено основні принципи у сфері захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій:

• пріоритетності завдань, спрямованих на рятування життя та збереження здоров'я і довкілля;

• безумовного надання переваги радіаційній та пре­вентивній безпеці;

• вільного доступу населення до інформації щодо захисту їх життя і здоров'я;

• особистої відповідальності і піклування громадян про власну безпеку;

• обов'язковості завчасного вжиття заходів, спрямо­ваних на запобігання виникненню надзвичайних ситуацій та мінімізацію їх негативних психо-соціальних наслідків;

• максимально можливого, ефективного і комплекс­ного використання наявних сил і засобів, призна­чених для запобігання надзвичайним ситуаціям і реагування на них.

Усі громадяни України мають загальні права й обо­в'язки щодо захисту від надзвичайних ситуацій при­родного і техногенного характеру.

Громадяни України мають право на:

• захист життя, здоров'я й особистого майна у випад­ку виникнення надзвичайних ситуацій;

• використання засобів колективного та індивідуаль­ного захисту та іншого майна органів виконавчої влади України, органів місцевого самоврядування й організацій, призначених для захисту населення від надзвичайних ситуацій відповідно до плану ліквідації надзвичайних ситуацій;

• знання про ризик, якому вони можуть підлягати в певних місцях їхнього перебування на території України і про заходи необхідної безпеки;

• відшкодування збитків, завданих їх здоров'ю і май­ нові внаслідок надзвичайних ситуацій;

• низку компенсацій та пільг.

Громадяни України зобов'язані:

• дотримуватись законів та інших нормативно-пра­вових актів України у сфері захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій;

• дотримуватись правил безпеки в побуті і повсяк­денній трудовій діяльності, не допускати порушень виробничої і технологічної дисципліни, які можуть спричинити виникнення надзвичайних ситуацій, дотримуватись правил екологічної безпеки;

• вивчити основні способи захисту населення і тери­торій від надзвичайних ситуацій, способи надання першої медичної допомоги потерпілим, правила користування колективними та індивідуальними засобами захисту, постійно вдосконалювати свої знання і практичні навички у сфері безпеки життєдіяльності;

• дотримуватись встановлених правил поведінки під час загрози і при виникненні надзвичайних ситуацій;

• якщо необхідно, сприяти проведенню аварійно-рятувальних та інших невідкладних робіт.

Реалізація завдань щодо протидії сучасним природ­ним і техногенним викликам забезпечується системою державних органів управління та нагляду. В Україні така система включає як центральні органи на рівні міністерств та відомств, так і регіональні (територіаль­ні) органи на обласному, міському, районному та се­лищному рівнях.

Відповідно до законодавства завдання і функції що­до управління покладені на:

• Кабінет Міністрів України;

• Міністерство з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорно­бильської катастрофи (МНС);

Міністерство охорони здоров'я;

• Міністерство охорони навколишнього середовища і ядерної безпеки;

• Міністерство праці та соціальної політики Укра­їни;

• Державний комітет з гірничої та промислової без­пеки.

При Кабінеті Міністрів України створена Національ­на рада з питань безпеки життєдіяльності населення, яка координує діяльність центральної влади в сфері життя та інші.

Отже, практична реалізація державної політики що­до забезпечення життєдіяльності населення в умовах різного роду небезпек, пріоритетом якої є запобігання їх виникненню, базується на правових нормах, утому числі й на прийнятих міжнародною спільнотою.