16. Транспорт і шляхи сполучення

В Україні протягом століть існувала густа мережа транспортних артерій – водних і сухопутних. Особливе місце належало Дніпру, яким ще за часів КР пролягав інтенсивний торговельний шлях «із варяг у греки». По водо розділах Дніпра та інших річок, зокрема Дністра і Бугу, ще в 16-18 століттях утворились основні сухопутні шляхи: так званий Муравський шлях, або Соляний, що з’єднував Україну з Кримом; на Лівобережжі – Ромоданівський, Сагайдачний, Гетьманський та Український шляхи. Останній вів до Москви. На Правобережжі від Києва один шлях пролягав через Білгородку, Васильків,Фастів, Немирів, Тульчин, Тростянець до Бендер і Константинополя; другий – через Острог і Львів до Варшави. Багатолюдним був також так званий Чорний шлях, який починався від Дніпра і йшов до Львова ; досить людним був також так званий Кучманський (між Дністром і Бугом) і Покутсько-Золотий (між Прутом і Дністром) шляхи. В к. 18 на поч. 19 ст. занепадають одні шляхи наприклад Чорний, яким раніше вторгалися татарські загарбники, і з’являються інші, зокрема шляхи до Москви 9через Глухів)та через Чернігів до Петербурга, на яких виникали заїжджі двори, станції та корчми для відпочинку й харчування – типові ознаки регулярного сполучення. Більшість шляхів в Україні були ґрунтовими; мощених а тим паче асфальтованих доріг було дуже мало. Основними видами сухопутного транспорту були сани та вози. Щодо останніх то відомо кілька їх різновидів, головним з яких у 17-18 столітті був чотириколісний віз. Відомий в Україні ще з 5 ст. в залежності від призначення (транспортування снопів, ґрунту, урочисті виїзди) відповідного влаштування кузова й запряжки в Україні існував ряд варіантів возів. На Лівобережжі й Слобожанщині, де у віз запрягали переважно коня, пануючим був порівняно невеликий віз із неглибоким напівсферичним кузовом. Кінний віз зустрічався і на Волині і на Покутті, хоча тут він, як і в Карпатах, через наявність гірських доріг і просік був вужчим і довшим. На Правобережжі, і в західній Україні, де переважала запряжка паровицею ( двоє волів або коней), панував воловий віз, що характеризувався більшими розмірами і дишловим типом запряжки. Порівняно великими були також гарба та мажара, які призначалися для транспортування снопів, сіна, соломи та інших вантажів. Починаючи з 17 ст. з появою чумацтва в українців побутувала так звана мажа - міцний місткий віз для перевезення важких речей. Мажа мала порівняно глибокий напівсферичний кузов. Для транспортування керамічного посуду та інших дрібних вантажів застосовувалися вози з високими кошикоподібними кузовами (кошами), що були виплетені з лози. Для швидкого пересування використовувалися легші й краще обладнані вози – лінійки, тачанки. Взимку українці їздили на санях. Один із ранніх різновидів саней були ґринджоли. У кінці 19-20 ст. ґринджоли майже вийшли з ужитку і у зменшених розмірах використовувалися для перевезення невеликих вантажів або дітьми для катання з гір. Сани як і вози, у залежності від типу запряжки розрізнялися розмірами й способом прикріплення тягла. Зокрема, простим і водночас досконалим способом було прикріплення голобель за допомогою ремінної або мотузкової петлі. Однокінні сани були меншими, волові або парокінні звичайно більшими. Перші використовувалися здебільшого на ЛБУ та поліссі, другі на ПБУ. Заможні селяни мали спеціальні виїзні сани козирки. В усі часи була широка розповсюджена верхова їзда. Верхи їздили як правило чоловіки. Значне поширення мали й водні транспортні засоби (байдаки, дубаси, кам’яги, литвини, берлини) відомі також чайки. Одним із традиційних засобів пересування по воді є плоти. Ними переправляли через річки людей, транспортували різноманітні вантажі.