3.4.3. Виховання моральної свідомості та громадянської

відповідальності

Серцевиною процесу морального виховання є формування моральної свідомості. Свідомість — властивий людині спосіб осмисленого ставлення до об'єктивної дійсності. Адже людське буття є не що інше, як спосіб діяльного, доцільного ставлення до оточуючого світу.

Тому моральність людини залежить від усвідомленості кож­ною особистістю сутності її дій відповідно до моральних норм у суспільстві. На цих засадах ґрунтується громадянська відпо­відальність людини, її переконання. В.О. Сухомлинський наго­лошував: "Моральне переконання — це ідеал, вершина мораль­ного розвитку, шлях до якої лежить через єдність моральної звички і моральної свідомості"².

Процес виховання моральної свідомості та громадянської відповідальності не виокремлюється із загального процесу мо­рального виховання. Але він передбачає акцентування уваги на певних аспектах:

усвідомлення того, що морально-духовні цінності — най­більше надбання і сенс повноцінного життя людини;

формування у кожного вихованця відповідальності не лише перед собою, але й перед іншими людьми, перед людською спільнотою;

у центрі педагогічного процесу мас бути особистість дитини;

глибока повага до дитини як повноцінного громадянина;

створення педагогічних ситуацій, які сприяли б залучен­ню вихованця до розв'язання важливих соціальних завдань;

врахування думок вихованців у вирішенні певних життє­вих завдань.

3.4.4. Виховання національної гідності й менталітету

Гідність людини — важлива моральна якість людини, яка сприяє утвердженню її як особистість, підносить її величність як вищого творіння природи.

Гідність — це моральне поняття, що виражає уявлення про цінності людини як особистості, особливе моральне ставлення людини до самої себе і ставлення до неї з боку спільноти, в середовищі якої визначається цінність особистості. З одного боку, усвідомлення людиною власної гідності є формою само­свідомості й самоконтролю, що близька до понять совісті й честі. Це своєрідне усвідомлення людиною відповідальності перед собою як особистістю. З другого боку, гідність особистості вима­гає й від інших людей поважного ставлення до неї.

В умовах розвитку й становлення української державності й незалежності та в зв'язку з історичними обставинами життєді­яльності українського народу, який зазнавав усіляких утисків і принижень, в силу чого формувалось почуття неповноцінності, виникає необхідність формування національної гідності. Це етична категорія, яка характеризує особистість з погляду роз­ширення поняття духовних цінностей за межі свого "Я" і по­єднання особистісних переживань, відчуттів із загальнонаціо­нальними цінностями. Тому важливим є завдання формування у вихованців як власної гідності, так і національної гідності. Хоча ці почуття нерозривно поєднані між собою.

Передумовами формування у вихованців людської гідності взагалі і національної зокрема можна назвати:

навіювання вихованцям аксіоми про вищість і непов­торність людини;

постійне акцентування уваги людини на її духовних цінно­стях, необхідності утвердження їх у суспільних стосунках;

формування почуттів совісті і честі як засобів самооцінки своїх дій;

поважне і вимогливе ставлення вихователя (батька, ма­тері, вчителя та ін.) до особи вихованця;

спонукання вихованця до постійного відстоювання влас­ної гідності перед іншими людьми;

знання історії своєї родини;

знання історії свого народу;

знання культури, традицій, звичаїв, віри свого народу;

— знання життєвого шляху великих постатей власного народу (політичних діячів, вчених, діячів літератури, мистецтва та ін.);

— володіння багатством рідної мови;

участь у конкретній діяльності, спрямованій на збереження і примноження матеріальних і духовних багатств свого народу;

моральне заохочення діяльності у сфері прояву національ­ної гідності.

Характерною особливістю морального становлення особи­стості є її менталітет (ментальність). Термін ментальність похо­дить від лат. тепіаііз — розумовий; тепя, тепііз — розум, дум­ка, інтелект. В українському мовному обігу слово "менталітет" визначається як світосприймання, світогляд, бачення світу, на­ціональний характер, вдача. Отже, ментальність народу — це

його снітосприймаїшя, світовідчуття, бачення себе у світі, особ­ливості прояву національного характеру, своєрідність вдачі. Для кожної етнічної спільноти характерні ознаки ментальності, на основі яких з урахуванням загальнолюдських морально-духов­них цінностей відрізняють певним чином представників однієї нації від іншої. Вони не є результатом генетичного успадку­вання, а передусім результатом соціального успадкування і процесу виховного впливу у певному національному середовищі. Ментальність — винятковий феномен духовності певного ет­носу, своєрідний духовний код. Показово, що навіть в умовах духовного геноциду, мовної деградації, певні прояви менталь­ності як духовний код зберігаються. Для кожної національ­ності характерні своєрідні прояви менталітету. Потрібно з повагою ставитись до цих духовних багатств кожного народу. Але й турбуватися, щоб у суспільстві створювалися оптимальні соціальні умови для збереження духовного коду представників інших груп.

О.В. Киричук вважає, що ментальності українського народу властиві чотири системоутворюючі ознаки.

Інтровертність вищих психічних функцій,що виявляєть­ся в зосередженості на фактах і проблемах внутрішнього особи-стісно-індивідуального світу.

Кордоцентричність, що виявляється в сентиментальності, чутливості, фольклорі, яскравій обрядовості.

Анархічний індивідуалізм, що виявляється в різних праг­неннях до особистої свободи, без належного стремління до дер­жавності, в браку дисципліни й організованості.

4. Перевага емоційного, чуттєвого над волею та інтелектом.

3.4.5. Патріотичне й інтернаціональне виховання

У системі морального виховання чільне місце займає патріо­тичне й інтернаціональне виховання. Патріотизм (гр. раігіоіез — батьківщина) — любов до своєї батьківщини, відданість своєму народові, гордість за свій народ, прагнення захистити надбання народу, продовжити збагачення загальнолюдських і національ­них морально-духовних цінностей. Патріотизм проникає в усе, що пізнає, робить, до чого прагне і що любить особистість. Як зазначав В.О. Сухомлинський, патріотизм як діяльна спрямо­ваність свідомості, волі, почуттів діалектично пов'язаний з осві­ченістю, етичною, естетичною, емоційною культурою, світогляд­ного стійкістю, творчою працею. Виховання патріотичної свідо­мості, почуттів і переконань неможливо відокремити від склад­ного цілісного процесу формування особистості.

Джерелами патріотичного виховання с рідне слово батька і матері, колискова пісня матері, культ Матері та Батька, рідна оселя, садиба, батьківщина і Батьківщина, героїчна минувшина народу, життєдіяльність історичних постатей народу (політич­них діячів, вчених, письменників, діячів мистецтва і культури), конкретна діяльність особистості, спрямована па матеріальне і культурне збагачення своєї країни.

В арсеналі діяльності з патріотичного виховання підростаю­чого покоління є багато засобів і методів впливу. Та головне —-залучення кожної особистості до конкретної діяльності з тво­рення і примноження багатства і краси своєї Вітчизни.

Патріотичне виховання є передумовою формування почуттів інтернаціоналізму. Український поет В. Сосюра писав:

Не можна любити народів других, коли ти не любиш Вкраїну!..

Інтернаціоналізм (від лат. іпіег — між 1 паїіо — народ) передбачає поважне ставлення до інших народів, їх історії, куль­тури, традицій, мови, прагнення до взаємодопомоги. Інтернаціо­нальне виховання здійснюється у процесі всієї життєдіяльності особистості в сім'ї, дошкільних і шкільних та професійних на­вчально-виховних закладах, безпосередньої участі людини в громадських відносинах з представниками інших націй. Вели­ку роль у вихованні почуттів інтернаціоналізму відіграє літера­тура, засоби масової інформації. Знання історії, культури, зви­чаїв і побуту інших народів сприяє формуванню моральної куль­тури взагалі й культури інтернаціональних почуттів зокрема. Це особливо суттєво, коли український народ вибудовує демо­кратичну державу, громадянами якої є представники багатьох національностей.