III. Інтерорецептори.

1. Рецептори травної системи:

а) рецептори нюху - носоглотка;

б) рецептори смаку - язик і глотка;

в) сенсорні клітини спраги - слизова глотки;

г) сенсорні клітини голоду та нудоти - шлунок.

2. Рецептори системи кровообігу; дихальної системи; системи розмноження.

3. Рецептори болю всіх внутрішніх органів.

З точки зору нейрофізіології, відчуття розглядається як аналізаторна, рефлекторна діяльність.

Разом із тим, відчуття людини є склад­ним психічним процесом, в якому відображені основні ступені розвитку людини, вся біопсихосоціальна особистість у даний мо­мент розвитку і стану організму (як фізичного, так і психічного). Новонароджений, на відміну від дорос­лої людини, не диференціює і не усвідомлює безліч подразників. Він відчуває лише категорії "приємне" та "неприємне" (на рівні емоцій) і "безпечне" та "небезпечне" (на рівні інстинктів). Якщо новонароджений ситий, сухий і теплий - йому приємно і він спить. Коли ж навпаки - йому неприємно і він своїм криком сигналізує про своє незадоволення. Значно пізніше дитина починає відчувати більш тонко й усвідомлено на основі набутого досвіду (це колір зелений, а це червоний, це прохолодне, а це тепле, а внаслідок цьо­го з'являється біль). І вже тоді, на рівні сприймання, ці елементарні пізнавальні процеси проявляються як невід'ємна складова нероздільної психіки. Щоб сприйняти, наприклад, жовтий колір, треба знати значення слова "жовте". А це вимагає осмислення (тобто відчут­тя пов'язане з мисленням), пам'яті (мама сотню разів казала, що це "жовте"). Кольори діють на емоції. Зелений і голубий - заспокоюють, червоний - збуджує.

Щоб виникло певне відчуття, необхідно, щоб сила подразнення досягла певної величини. Якщо ж сила, що діє на рецептор, є дуже малою, то відчут­тя не виникне.

Найменшу силу подразника, що викликає усвідомлене відчуття, називають абсолютним порогом відчуття. Крім нього, є ще поріг різниці відчуття: верхній та нижній пороги відчуття.

Спочатку відчуття порівняно мало розвинуті й протягом життя вдосконалюються до певної межі. Навпаки у похилому віці чутливість більшості аналізаторів знижується.

Функціональний стан клітин кори може змінюватись при втомі й особливо, захворюваннях (органічних і функціональних порушеннях тієї чи іншої частини аналізатора). Чутливість підви­щується внаслідок дії деяких фармакологічних речовин. Алко­голь і певні наркотичні речовини знижують чутливість. Токсичні речовини, які з'являються при хворобах, також можуть змінюва­ти чутливість, яка при цьому в одних випадках знижується, а в інших підвищується.

Медичним працівникам важливо виявити у хворих зміни чутли­вості під час спостереження за ними, щоб відповідним чином органі­зувати догляд. При зниженні слуху у хворих потрібно розмовля­ти з ними голосніше, при підвищенні світлової чутливості - затем­нити палату. Необхідно враховувати, що необгрунтовані скарги хворого на смак їжі можуть бути зумовленими змінами сприй­мання смаку, а скарги на неприємний запах - загостренням нюху.

До загальних закономірностей відчуття відносять поняття "адаптація", "габітуація" і "сенсибілізація".

Адаптація – це зміна чутливості внаслідок тривало діючого подразника. Наприклад, ясного сонячного дня ви заходите знадвору в затемнену кімнату. Спочатку нічого не бачите, а потім зоровий аналізатор адаптується і ви починаєте бачити все.

Габітуація – це звикання, коли певні подразники стають настільки звичними, що перестають впливати на активність вищих відділів мозку. Наприклад, міський житель не чує шуму від транспорту. Медики не „помічають” специфічного запаху, що є в лікарнях, не реагують на хлорний режим.

Сенсибілізація – це різко підвищена чутливість до певного подразника. Наприклад, у палату, де знаходиться лежачий хворий, залеті­ла муха або комар. Специфічний звук, який виникає при їх польоті, через певний час стає нестерпним для хворого, буквально виводить його із стану рівноваги.

В хворих поріг відчуття знижується, розви­вається схильність до сенсибілізації. Стукіт каблуків взуття ме­дичної сестри і запах парфумів негативним чином впливають на психічний стан хворого.

Відчуття лежать в основі всієї психічної діяльності. Особ­ливо тісно вони пов'язані з емоціями. Усім відомо, як впливає на настрій відчуття болю. Біль - це сигнал про небезпеку.

Чутливість аналізаторів може змінюватись. Так, при органіч­ному пошкодженні якогось аналізатора чутливість інших аналі­заторів зростає. Наприклад, у сліпих різко загострюються слух, відчуття дотику і навіть нюх, у глухих - зір. Про це потрібно пам'ятати медичним працівникам.

Гiперестезiя - пiдвищена чутливiсть до зовнiшнiх подразникiв. Гiпестезiя - знижена чутливiсть із пiдвищенням порога сприйняття. Анестезiя - повна втрата чутливостi. Парастезiї - неприємнi багатомiрнi вiдчуття (печiя, поколювання, стягування) на поверхнi тiла, що виникають при органiчному чи функцiональному розладi нервових провiдникiв.

Якщо сутністю відчуття є переважно процес аналізу, то в основі сприймання лежить здебільшого синтез.

Сприй­мання - це психічний процес, що полягає в цілісному відобра­женні предметів і явищ об'єктивної реальності як результат син­тезу інформації, що надходить внаслідок подразнень аналізаторів.

Сприймання не є про­стою сумою відчуттів, це складний психічний процес, до якого разом з відчуттям залучається попередній досвід у вигляді знань, уявлень, конкретизації і узагальнень, суджень і умовиводів.

Є такі основні закономірності сприймання – це:

Цілісність сприймання. Ми завжди сприймаємо об'єкт або явище в цілому. Наприклад, слухаючи музику, сприймаємо не окремі ноти, а мелодію в цілому.

Осмисленість сприймання. Сприймання зрілої людини зав­жди осмислене. Ми знаємо, як називається той предмет чи явище, які сприймаємо. Якщо не знаємо, то цікавимося в інших. Осмисленість сприй­мання найбільше пов'язана з мисленням та інтелектом.

Константність (сталість). Наше сприймання зберігає ста­лу інформацію про розміри і колір предмета незалежно від впли­ву деяких чинників. Константність найбільше пов'язана з пам'яттю і свідомими процесами. Також присутнє явище аперцепції - залежності від попереднього досвіду. Це психічне явище базується, в основному, на підсвідомих процесах.

Вибірковість сприймання. Ця закономірність виявляється в наданні переваги одним об'єктам, явищам або їх властивостям над іншими. Ми не можемо активно утримувати в зоні своєї уваги всі подразники, які діють на нас.

Перебуваючи в лікувальному закладі, хворі вибірково сприймають інформацію, пов'язану з діагностично-лікувальним процесом. Вони насторожено прислухаються до медичного персоналу, інших хворих та родичів щодо умов і ефективності лікування. Хворі загострено сприймають неуважність або прояви антисанітарії. Підсвідомо відбувається вибіркова сенсибілізація сприймання і відчуттів.

Установка сприймання. Ця закономірність найтісніше пов'я­зана з особистістю, світоглядом, характером, минулим досвідом, вибір­ковістю й очікуваним результатом. Установка - це не зовсім обгрунтоване ставлення до певного суб'єкта, явища або події. Результати однієї події ми чекаємо з невиправданим оптимізмом, іншу відразу ж оці­нюємо: "Нічого доброго з цього не вийде". Негативна установка хворого на лікування шкодить ефективності діагностично-лікуваль­ного процесу. Установка медика, що цей хворий - "неприємний тип", обов'язково призведе до погіршення взаємовідносин з ним.

Спостережливість і спостереження. Спостережливість є дуже важливою якістю для представника будь-якої професії, а особливо для медичних працівників. Спостережлива медична сестра надає велику допомогу ліка­реві стосовно об'єктивної оцінки стану хворого. Найбільш гли­боко спостережливість пов'язана з процесами уваги й осмисленості. Без належної уваги не може бути якісного спостереження за хворим. Без глибокого всебічного осмислення сприйня­тої інформації не можна зробити адекватного висновку про його стан.

Серед складних форм сприймання виділяють сприймання часу, простору і руху.

У відносно короткі періоди часу ті часові проміжки, які були заповнені великою кількістю вражень, сприймаються, як правило, більш тривалими. Вирішальну роль тут відіграє особиста участь (емоційна зацікав­леність, спрямованість, інтереси, їх задоволення).

Беззмістовний період часу ми сприймаємо як дуже тривалу нудьгу. Об'єктивно короткий період, заповнений страшною небезпекою, загрозою для життя або болем, переживаємо як безкінечно довгий. Один із феноменів психології полягає в тому, що "чекання неприємності, як правило, сприймається і переживається важче, ніж сама неприємність".

Сприймання часу тісно пов'язане з емоціями. Під час цікавої роботи, яка приносить душевне задоволення і захоплює, час біжить так швидко, що можна пропустити заплановану зустріч. І, навпаки, у хворих з депресивним пригніченим станом час минає дуже повільно. Це потрібно знати медикам. Хворі з важким душевним станом нерідко скаржаться на стійке безсоння і домагаються призначення їм снодійних. Проте дані нагляду свідчать про те, що вони не сплять, скажімо, з 2-ї до 3-ї години ночі. До і після цього періоду хворі міцно сплять, але ця година тимчасового безсоння суб'єктив­но сприймається і переноситься як виснажливе безсоння впро­довж усієї ночі. Постійне приймання снодійних може призвести до розвитку токсикоманії та інших негативних наслідків. У цих випадках потрібно розуміти, що такі хворі не симулюють свій стан, що їм дійсно важко, і вони потребують адекватної допо­моги.

Таким чином, процеси відчуття і сприймання базуються на двох основних компонентах: нейрофізіологічному і психічному.

Для прикладу наве­ду деякі складові сприймання смаку:

• У сприйманні смаку значну роль відіграють смакові ре­цептори язика і глотки. Але вони надають людині інформацію лише про ступінь солоності, солодкості, кислотності страви.

• Роль зорового аналізатора. Гарно сервірований стіл, виг­ляд страви і гарніру значною мірою впливають на апетит і смак страви.

• Роль нюхового рецептора. Приємний запах свіжо приготованої їжі посилює апетит і робить страву смачнішою, неприємний - викликає відразу.

• Роль слухового аналізатора. Хрумкіт картоплі фрі або малосольного огірка підвищує апетит.

• Роль температурного аналізатора. Гарячі страви поси­люють апетит, охололі сприймаються несмачними.

• Роль емоційного і фізичного станів. Коли людина здоро­ва і весела - у неї гарний апетит, в ослабленої, знервова­ної та у стані депресії чи тривоги апетит погіршується.

• Роль голоду. Голодна людина зі смаком з'їдає і скоринку хліба, а сита перебирає харчами.

Для медиків особливо важливими є питання, пов'язані зі сприйманням болю. Відсутність цього сигналу призводить до того, що у таких хворих можуть виникнути опіки і важкі поранення. Медична сестра повинна про це пам'ятати. Прикладаючи до тіла таких хворих грілку, потрібно вжити всіх належних заходів, спрямованих на профілактику опіків. Сильний біль може викликати шок. Хронічний послаблює захисні реакції.

При сильному емоційному збудженні біль притупляється. Разом із тим очікування болю посилює больове сприй­мання. Медична сестра повинна про це пам'ятати і не затягувати виконання болючих маніпуляцій. Потрібно чутливо реагувати на скарги хворого, намагатись відволікати його увагу від болю, зайняти пацієнта важливою для нього діяльністю, навіяти більш спокійне ставлення до болю.

Захворювання знижує рівень активності хворих і вимагає певних обмежень подразників, але надмірне виключення їх також нега­тивно вплине на психічний і фізичний стан хворого. У зв'язку з цим склались традиції "золотої середини". Неприємних подраз­ників повинно бути якнайменше. Бажана дія позитивних подраз­ників незначної інтенсивності (тиха музика). Медична сестра повинна усвідомити, що надокучати хворому надто частими відвіду­ваннями так само шкідливо, як і залишати його на тривалий час одного. У першому випадку в паці­єнта може розвинутись тривожна думка, що він дуже хворий, а йому про це не говорять, а в іншому, що на нього "всі махнули рукою" у зв'язку з безнадійністю стану.

Взаємозв'язок між відчуттям і сприйманням.

Взаємозв'язок між відчуттями дуже складний. Наприклад, якщо одночасно з якимось подразником діє й інший сильний подразник, чутливість наших органів чуття значно знижується - новий подразник своєю силою зменшує інтенсивність попередньо­го подразника. Дитину, яка плаче, можна заспокоїти, якщо відволікти її увагу за допомогою сильнішого подразника. І, навпаки, при дії більш слабкого подраз­ника чутливість інших аналізаторів підвищується. Існують особи, які під час роботи вмикають радіо, але грає воно неголосно.

До взаємодій сприймання відносять і так звані симультантні й подальші контрасти. Після солодкого інші, менш со­лодкі продукти здаються кислішими.

Часткову деформацію дійсності іншими, не лише сенсорни­ми, компонентами називають психологічними ілюзіями. Наприк­лад, зайшовши в темний коридор, дитина лякається фігури в кут­ку, але потім сміється, коли усвідомить, що її налякали пальто і капелюх, що висять на вішаку.

Ілюзії не є патологічним явищем, якщо вони являють собою процеси, які відбуваються у здорової особистості (чекання, страх). Розрізняють ще афективні ілюзії, що виникають під впли­вом емоцій. Патологічними є так звані істинні ілюзії, тому що вони з'являються лише при патології психіки, хвора людина сприй­має їх некритично і вважає реальними.

Наведу вам приклади суб'єктивності ілюзорного сприймання:

• Порада видної людини має більшу вагу, ніж порада люди­ни з нижчим соціальним статусом.

• Відважний схильний применшувати небезпеку.

• Лінивому найменша перешкода здається непереборною.

Наведені приклади свідчать про те, що відчуття і сприймання є не лише нейрофізіологічним актом, значною мірою вони зумов­лені різноманітними психологічними процесами і станами, які нероздільно пов'язані однин з одним і невіддільно органічно пов'я­зані з особистістю в цілому.

Розлади сприйняття.

Галюцинації - сприйняття, що виникає без реально існуючого об'єкта. Це одна з форм порушення почуттєвої свідомості, коли сприйняття виникає без реального об'єкта. Галюцинації ділять за різними видами аналізаторів, у яких вони виникають: зорові, слухові, тактильні, нюхові, смакові, галюцинації загального почуття. Галюцинацiї не залежать вiд волi та свiдомостi людини i є продуктом хворого мозку.

Зорові галюцинації бувають безформними - полум'я, туман, дим - і предметними; натуральної, зменшеної і збільшеної, гігантської величини; безбарвними, природно пофарбованими або вкрай інтенсивного фарбування; рухливими або нерухливими; немінливими (стабільні) і постійно мінливими у вигляді різноманітних подій, що розігруються як на сцені або як на кіноекрані. Зміст галюцинацій може бути страхаючий, викликати жах або, навпаки, цікавість, замилування.

Слухові галюцинації розділяють на такі: коли чуються окремі звуки, гудки, шуми, постріли, і фонеми, або вербальні галюцинації (чуються слова, розмови). По інтенсивності слухові галюцинації бувають тихими, голосними, натуральними. Зміст їх може бути байдужним, загрозливим, лиховісним, попереджуючим, що пророкує. Виділяють галюцинації, що коментують (голос або голоси висловлюють думку про кожну дію хворого) і імперативні (голос або голоси наказують робити ту або іншу дію).

Нюхові галюцинації - поява різноманітних мнимих запахів різної інтенсивності - від злегка відчутних до задушливих.

Смакові галюцинації - відчуття смаку, не властивий прийнятій їжі, частіше неприємного й огидного.

Тактильні галюцинації - відчуття повзання по тілу комах, відчуття на поверхні тіла або під шкірою сторонніх предметів.

Вісцеральні галюцинації - відчуття явної наявності в порожнині тіла сторонніх предметів, живих істот, нерухливих, рухливих, що пересуваються (наприклад, жаб).

Складні галюцинації - одночасне співіснування різних видів галюцинацій (зорових, слухових).

Псевдогалюцинації - порушення сприйняття в будь-якому аналізаторі почуттів (зорові, слухові), виникають як і щирі галюцинації, без наявності реального об'єкта. На відміну від щирих галюцинацій псевдогалюцинаторні образи не ототожнюються з реальними предметами і явищами, тобто позбавлені характеру об'єктивної реальності. Хворі говорять про особливих, відмінних від реальних голосів, зорових образів.

Гіпнотичні галюцинації - бачення, що мимоволі виникають перед засипанням при закритих очах на темному полі зору.

Ілюзії - помилкове, перекручене сприйняття реально існуючого об'єкта зором або слухом (слухові й зорові ілюзії).

Розлад схеми тіла - перекручене відчуття форми, величини свого тіла, положення його в просторі. Даний розлад виражається в мимовільній появі подання про збільшення або зменшення розмірів свого тіла, його ваги, збільшенні, зменшенні або зсуві окремих його частин.

Дереалізація - розлад сприйняття навколишнього з почуттям примарності навколишнього світу. Зовнішній світ сприймається віддаленим, невиразним, застиглим, безбарвним. Все навколишнє здається зміненим, невизначеним, неясним. До дереалізації ставиться й втрата почуття дійсності: поява сумніву в реальності існування навколишніх предметів, людей, усього реального.

Близькими до дереалізації є феномени «ніколи не бачене», наприклад, знайома місцевість сприймається начебто вперше побачена, і «раніше бачене», коли в незнайомій місцевості й приміщенні виникає почуття, начебто людина вже один раз тут була.

Пам’ять – це здатність до фіксування, зберігання, відтворення різноманітного досвіду та інформації.

Немає жодного виду психічної діяльності (свідомої або несвідомої), яка не спиралась би на пам­'ять. Пам'ять є центральним стрижнем психіки. У довготривалій пам'яті зберігаються весь наш досвід, усі набуті знання і здібності. Пам'ять - ядро особистості.

Нейрофізіологічною основою процесів пам'яті є здатність мозку закріплювати, зберігати та відновлювати сліди минулих вражень. Так, запам'ятовування і зберігання грунтуються на закрі­пленні утворюваних тимчасових нервових зв'язків, забування - на їх гальмуванні, згасанні, відтворення - на їх відновленні.

Запам'ятовування образів, думок та інших відображень дійсності завжди грунтується на утворенні й закріп­ленні певних зв'язків між ними. Ці зв'язки називають асоціація­ми.

За тривалістю збереження інформації в пам'яті й можливі­стю її відтворення розрізняють два основних види пам'яті: короткотривалу і довготривалу.

Вважають, що при короткотривалій пам'яті сліди сприйнятого зберігаються у вигляді кільцевого потоку хвиль збудження, що зв'я­зує відповідні нейрони. Цей потік збудження може самопідтримуватись певний час (звичайно до чергового сну, під час якого самозбуд­ження кільцевих структур припиняється й інформація забувається). Різновидом короткотривалої пам'яті є так звана оперативна пам'ять. Будь-яка розумова діяльність складається з ряду етапів.

Тривале зберігання в пам'яті інформації пов'язане із зміна­ми в нуклеїнових кислотах (РНК і ДНК) нервових клітин.

Не існує спеціального відділу мозку, де зберігається пам'ять. У збереженні її беруть участь уся кора великих півкуль і підкіркові відділи. У відтворенні довготривалої інформації основна роль належить скроневим часткам кори великих півкуль головного мозку.

Залежно від того, що запам'ятовується і відтворюється, розрізняють чотири типи пам'яті за її змістом: рухову, емоційну, наочно-образ­ну й асоціативну (словесно-логічну).

Найстарішою у філогенетичному аспекті є рухова (або дійо­ва) пам'ять. Ось чому саме дійова пам'ять є найбільш довготрива­лою. Людина, яка навчилась ходити ще немовлям, буде ходити до глибокої старості, вмітиме користуватись лож­кою, виделкою, писати, їздити на велосипеді, плавати. Усе жит­тя людини базується на застосуванні практичних навичок, більшість яких доведено до автоматизму. Здобуваючи певну спеціальність, людина засвоює необхідні навички саме завдяки руховій пам'яті. Медична сестра з часом забуде деталі теоретичних знань, але необхідні практичні навички, доведені до автоматизму, повинні постійно підтримуватись, інакше втрачається автоматичне їх застосування, хоча знання сутності навички й уміння їх відтворити зберігаються в пам'яті практично впродовж усього життя.

Емоційна пам'ять полягає в запам'ятовуванні й відтворенні людиною своїх емоцій і почуттів. Як і рухова, вона також дуже стійка. Думка, предмет, подія, які емоційно вразили людину, можуть з першого ж разу надовго залишитись у пам'яті. Медична сестра повинна оберігати психічний стан і емоції хворих. Споглядання де­яких ситуацій, які для медичної сестри є звичайною буденною спра­вою, для багатьох хворих - душевні тортури, а емоційна па­м'ять дуже міцна і важко коре­гується логікою. Ми краще запам'ятовуємо те, що нам приємне, а неприємне переважно забуваємо.

Образна (наочна) пам'ять виявляється в запам'ятовуванні образів, уявлень, конкретних предметів, явищ, їх властивостей і наочних зв'язків та взаємовідношень між ними.

Залежно від того, якими аналізаторами сприймаються об'єкти для запам'ятовування, образна пам'ять буває зоровою, дотиковою, нюховою. Так, ми запам'ятовуємо і відтворюємо образи знайо­мих людей, яких бачили, мелодії пісень, які чули, особливості по­верхні предметів, до яких дотикалися, запахи квітів, які нюхали.

Змістом словесно-логічної пам'яті є наші думки, поняття, судження, умовиводи, що відображають предмети та явища в їх загальних властивостях, істотних зв'язках і взаємовідношеннях. Думки не існують без мови, тому пам'ять на них і називають не просто логічною, а словесно-логічною. Вони є специфічно людсь­кою пам'яттю на відміну від рухової, емоційної та образної, які у своїх простіших формах властиві й тваринам. Спираючись на розвиток інших видів пам'яті, словесно-логічна стає провідною відносно них.

Запам'ятовування поділяється на мимовільне (ненавмисне, тобто без зусиль) і довільне (навмисне, коли прикладаємо певні зусилля), смислове (логічне) і механічне.

Смислове запам'ятовування пов'язане з розумінням мате­ріалу, що запам'ятовується.

Механічне запам'ятовування наявне у всіх тих випадках, коли не забезпечуються осмислювання, розуміння даного матеріалу. Механічне запам'ятовування зумовлюєть­ся надмірною важкістю запам'ятовуваного матеріалу.

Якщо людині потрібно вивчити нескладний для розуміння ма­теріал, здебільшого спрацьовує система осмисленої пам'яті. Якщо ж людина заучує складний для розуміння матеріал з новою для неї термінологією, вона вимушена спиратись на механічну пам'ять або "зазубрити" інформацію.

Розуміння є необхідною умовою логічного, осмисленого запам'ятовування. Осмислене запам'ятовується швидше і міцніше тому, що змістовно асоціюється з уже засвоє­ними раніше знаннями, минулим досвідом людини.

Одним із важливих засобів запам'ятовування є довільне відтворення, яке полягає у переказуванні самому собі змісту інформації після попереднього осмислення, усвідомлення складного матеріалу. Сама можливість переказати своїми словами свідчить про те, що ми розуміємо зміст матеріалу.

Міцне засвоєння знань неможливе без повторень. Міцність нервових зв'язків у мозку зумовлена все більшим второвуван­ням нервових шляхів у результаті повторення інформації.

Розрізняють такі види відтворення: впізнавання і згадування. Впізнавання - це відтворення якого-небудь об'єкта за умови повторного його сприймання. Так, читаючи вдруге певну книжку, ми відтворюємо образи цих предметів, думки прочитаної книжки, що збереглись від попередніх сприймань, тому розгля­даємо їх не як нові для нас, а як уже знайомі.

Згадування відрізняється від впізнавання тим, що воно відбувається без повторного сприймання того об'єкта, образ якого відтворюється. Так, ми відтворюємо думки прочитаної книжки або прослуханої лекції за умови, коли зараз їх не сприймаємо.

Відтворення в обох названих його видах за характером сво­го перебігу буває мимовільним (ненавмисним) і довільним (навмисним). При мимовільному відтворенні не ставлять спеціаль­ної мети. Воно подібне до мимовільного запам'ятовування, не є спеціальною дією і не має мети.

Довільне відтворення спрямоване на згадування необхідної інформації. Тому воно подібне до довільного запам'ятовування, є специфічною розумовою дією як за своєю метою, так і за засоба­ми досягнення мети.

Забування. Багато з того, що ми запам'ятовуємо, через деякий час більшою або меншою мірою забувається. Забування проявляється в тому, що втрачається чіткість закріпленого в пам'яті матеріалу, зменшується його обсяг, виникають помилки при відтворенні, стають неможливими впізнавання.

Фізіологічною основою забування є гальмування тимчасо­вих нервових зв'язків.

Забування залежить від часу. Забування потрібно попереджувати. Для боротьби із забуван­ням того, що потрібно зберегти і закріпити в нашій пам'яті, необ­хідно систематично здійснювати повторення.

Індивідуальні особливості пам’яті. Індивідуальна пам’ять людей виявляється як у специфіці її процесів, тобто у тому, як здійснюються запам’ятовування і відтворення у різних людей, так і в особливостях змісту пам'яті, тобто у тому, що запам'ятовується.

Індивідуальні особливості процесів пам'яті виявляються у швидкості, точності, міцності запам'ятовування і готовності до відтворення, що характеризує її продуктивність:

1. Швидкість визначається кількістю повторень, необхідних тій чи іншій людині для запам'ятовування певної інформації.

2. Точність характеризується кількістю помилок, зроблених при відтворенні цієї інформації.

3. Міцність виявляється в часі збереження заученого матеріа­лу або у швидкості його забування.

4. Готовність до відтворення проявляється в тому, наскільки людина може легко і швидко пригадати в потрібний момент те, що їй потрібно.

Ці відмінності певною мірою пов'язані з особливостями типів вищої нервової діяльності. Так, холерик запам'ятовує легко, але швидше забуває, ніж флегматик, якому потрібно кілька разів повторити матеріал, зате він запам'ятовує надовго.

Розлади пам’яті. Гіпомнезія, або ж послаблення пам’яті, може мати різне походження. Вона може бути пов’язана з віковими змінами, чи бути вродженою, або ж з’явитися як наслідок якого-небуть мозкового захворювання.

Парамнезії („неправдиві впізнавання”) – стан, коли людина переживає відчуття „знайомості” при зустрічі з незнайомим об’єктом. Ці обмани пам’яті, пов’язані зі змінами свідомості.

Гіпермнезія – загострення пам’яті, різке збільшення об’єму і запам’ятовування матеріалу.

Амнезії - значне зниження чи відсутність пам’яті.

Увага являє собою форму психічної діяльності людини, яка полягає в її спрямованості й зосередженості на певних об’єктах, у результаті чого досягається краще відображення цього об’єкта у свідомості.

У кожний момент діяльності людини на неї впливає багато різних об’єктів. Проте не всі вони однаково нею сприймаються. Одні предмети та явища, з якими безпосередньо пов’язана діяльність людини усвідомлюються нею чітко, інші наче відступають на задній план і майже не помічаються, деякі в даний момент взагалі не існують для неї. Захо­пившись читанням цікавої книжки, людина не чує голосів людей, що недалеко від неї розмовляють. Отже, усвідомлення середовища має при цьому вибірковий характер. Людина не може відразу усвідомлювати все, що її оточує. Вона усвідомлює ті об'єкти, до яких уважна.

Увага нерозривно пов'язана з діяльністю людини. Бути уваж­ним - означає бути діяльним відносно тих чи інших об'єктів. Увага відіграє важливу роль в організації і регуляції психічної діяльності людини. Від того, на чому і як ми зосереджуємося, залежать ясність, чіткість, повнота наших відчуттів, сприймань, уявлень, думок та інших відображень об'єктивної дійсності. Фізіологічною основою уваги є наявність стійкого осередку оптимального збудження в корі вели­ких півкуль головного мозку. Мозок не здатний разом переробити всі сигнали, які він от­римує. Завдяки увазі кількість об'єктів, які усвідомлено сприй­маються в даний момент, обмежується, зате якість і осмислення сприймання значно покращуються.

Коли, наприклад, у глибоко зосередженої на чомусь людини обережно підняти руку, вона цього не помітить. Шум вітру, дощу, тихі звуки музики можуть підсилювати зосередження на книзі при її читанні.

Залежно від того, яким співвідношенням зовнішніх і внутрішніх умов визначається увага, вона поділяється на мимовільну і довільну.

Мимовільною називають таку увагу, яка формується в ході взаємовідношень людини із середовищем всупереч її свідомому наміру. Первісно вона виникає як безумовно-рефлекторне явище, викликане впливом тих чи інших зовнішніх агентів. Ця увага характеризується тим, що об'єкти мимоволі привертають, а іноді навіть приковують до себе нашу увагу.

Чим сильніший, різкіший звук або світловий подраз­ник, тим більше він звертає на себе увагу. Якщо об'єкт діє тривало і безперервно, він стає менш помітним, ніж об'єкт, інтенсивність дії якого змінюється. Рухомі об'єкти, порівняно з нерухомими, більше привертають увагу. Раптове послаблення або зникнення подразника також стає об'єктом ува­ги.

Мимовільна увага є генетично первісним ступенем уваги в її історичному й індивідуальному розвитку. На її основі виникає довільна увага.

Довільною називають увагу, яка свідомо спрямо­вується і регулюється особистістю.

Форми уваги. Залежно від характеру дій людини увага буває зовнішньою і внутрішньою.

Зовнішньою називають увагу, що виявляється передусім у сприйманні предметів і явищ, що нас оточують, а також у зовнішніх діях людини, спрямованих на краще відображення безпосередніх даних об'єктів і практичне оволодіння ними. Особливо виразна ця увага виявляється тоді, коли ми не тільки дивимося, а й придивляємося, розглядаємо щось, стежимо за чим-небудь, прислухаємося до чогось, принюхуємося, спостерігаємо навколишні явища. Така увага (чуттєва) виявляється у відповідній позі організму, установці рецепторів, орієнтувальних рухах голови, очей та інших органів і затримці інших побічних рухів.

Внутрішньою увагою називають ту її форму, що має місце у наших внутрішніх діях. Наприклад, акти обдумування різних питань, роздумування, пригадування, самоспостереження. Частковим прикладом цієї уваги є зосередження людини на своїх психічних процесах, яке характерне для само­спостереження.

Характерні особливості уваги. Увага людини проявляється в спрямованості її на певні об'єкти. Тривало підтримувана спря­мованість діяльності свідчить про стійкість уваги людини. Ця її особливість характеризується часом, протягом якого діяльність людини зберігає свою цілеспрямованість.

Нестійкість уваги виявляється в її відвертанні іншими об'єктами, тобто в зміні під їх впливом спрямованості діяльності люди­ни. Чим менш стійка увага, тим частіше і легше вона відволікається. Відволікають увагу ті ж агенти, що її мимовільно привертають, а саме: раптові, значні, різкі зовнішні подразники. Емоційно діючі подразни­ки більше відвертають увагу, ніж нейтральні. Коли медична сест­ра робить ін'єкцію дитині, потрібно відволікти увагу останньої цікавою розмовою. Відвертання уваги треба відрізняти від її пе­реключення, під яким прийнято розуміти довільну зміну людиною спрямованості її діяльності. Тут людина свідомо переходить від одного завдання до іншого, сама спрямовує свою увагу на нові об'єкти відповідно до потреб та умов її роботи.

Увага характеризується зосередженістю психічної діяльності на певному об'єкті, яка має певну інтенсивність, тобто той чи інший ступінь концентрації, що полягає в більшій чи меншій заглибленості в діяльність, якою людина займається в даний момент. Чим більш концентрована увага до певного об­'єкта, тим більшою мірою гальмуються впливи побічних стимулів, тим менше ми їх помічаємо, тим продуктивніша діяльність.

При концентрації уваги людини зберігається можливість її розподілу, який полягає в одночасному виконанні людиною двох, іноді навіть трьох, видів діяльності. Певною мірою ця особливість уваги властива кожній людині. Так, можна слухати лекцію і записувати її зміст. Вміння розподіляти увагу виробляється на практиці.

Об'єм уваги - це кількість об'єктів, актуально усвідомлюваних люди­ною в даний момент. Обсяг - це кількість об'єктів, які ми можемо сприйняти з повною ясністю і чіткістю в одному акті сприймання за найкоротший час. Практично всі студенти можуть одночасно слухати лекцію, обдумувати її зміст і занотовувати основні положення.

Одні люди за одних і тих же умов діяльності відзначаються більшою стійкістю уваги, іншим така її стійкість не властива. Одні виявляють більшу зосередженість, сконцентрованість на роботі, іншим їх часто не вистачає.

Негативні риси уваги часто об'єднуються під загальною на­звою «неуважність», яка означає нестійкість уваги, поверхову її зосередженість, нездатність людини тривало затримувати свою увагу на виконуваному нею завданні, легке відволікання, розсіяність її уваги. Така розсіяність - вияв слабкості уваги лю­дини, її нездатності тривало зосередитись на предметі діяльності, невміння володіти своєю увагою. Іноді вона є ознакою слабкості нервової системи, яка потребує зміцнення, оздоровлення.

Від такої розсіяності треба відрізняти розсіяність, що буває у людей, дуже зайнятих якою-небудь справою. Ця розсіяність полягає в їх неуважності до навколишніх явищ, власних дій, виникає внаслідок надзвичайної зосередженості на проблемах, розв'язанням яких вони зайняті, й пов'язаного з цим недостатнього переключення уваги.

Негативні особливості уваги іноді можуть бути тимчасо­вими, зумовленими станом організму, втомою, нездужанням.

Без уваги не можливі спостережливість - надзвичайно важ­лива якість медиків, якісне обдумування і виконання розумових завдань. Отже, необхідно тренувати і розвивати свою увагу. В по­хилому віці увага послаблюється. Однак, чим більше організованою і тренованою буде увага в молодості, тим краще вона збережеться у старості.

Порушення уваги з'являються при втомі. Проте, чим більше натренованою є увага, тим менше наслідків втоми. А порушення уваги, які виникають при отруєнні алкоголем або інших інтоксикаціях, не можна попередити ніяким тренуванням.

Захворювання і травми, які погіршують стан нервової систе­ми, негативно впливають на увагу. Передусім страждає продук­тивність уваги - з'являються розсіяність, відволікання, змен­шується об'єм уваги. Погіршується розподіл, переключення ува­ги дається важче. Це може призвести до неправильних дій хворих і потребує уважного нагляду за ними зі сторони медперсоналу.

Направленість уваги хворого відрізняється від направленості уваги здорової людини. Це пояс­нюється тим, що вибір інформації, що надходить у мозок, найбільшим чином залежить від потреб та інтересів самого суб'єк­та. Діловий контакт із хворим плідний лише тоді, коли він відволікається від інших турбот і уважно слухає медика. Щоб хворий уважно слухав вас, необхідно чуйно ставитись до нього.

Мислення називають психічний процес, який полягає в розкритті зв’язків і залежності між предметами та явищами.

Завдяки йому ми пізнаємо якості й властивості об'єктів, не доступні для безпосереднього сприймання органами чуття. Мис­лення насправді словесне, тобто ми думаємо не безпосередньо образами, а словами, які означають ці образи або їх якості.

Думаючи, людина використовує свій власний досвід і досвід інших людей. Мислення є вищою фор­мою прояву рефлекторної роботи мозку, його аналітико-синтетичної діяльності.

Мислення - це вища форма пізнання об'єктивної дійсності. Думки, якщо вони правильні, відображають явища природи і сус­пільства ширше, глибше, повніше, ніж їх живе споглядання.

Мислення є основою свідомої діяльності людини. Воно необ­хідне для засвоєння знань. Отримані людьми і зафіксовані в кни­гах знання не можна засвоїти без розумової діяльності. Розви­ток мислення має велике значення у загальному процесі форму­вання особистості, її розумових та інших властивостей.

Операції процесу мислення є: порівняння, узагальнення, класифікація, аналіз, синтез, конкретизація, абстрагування, визначення причинно-наслідкових зв’язків, судження, умовивід.

Порівняння відіграє важливу роль у пізнавальній діяльності людини. Спостерігаючи за якимось незнайомим предметом, ми порівнюємо його з баченими раніше предметами, виявляємо подібні або відмінні риси чи ознаки.

На підставі схожості й узагальнення ознаки об'єкта класифі­кують, наприклад, відносять їх до тваринного або рослинного світу.

Класифікація – це розподіл і подальше об’єднання предметів або явищ (на основі властивих їм загальних ознак) у більш загальне поняття, яке відображає класи тих або інших предметів чи явищ.

Класифікація захворювань будується або за принципом їх етіології (інфекції, інтоксикації, пухлини, рани), або за принципом локалізації їх в організмі (внутрішні хвороби, хвороби легень, серцево-судинної системи), або за способом зараження (епідеміологія).

Розумову операцію, яка полягає в утвердженні або запере­ченні чого-небудь, грунтується на відображенні зв'язку між пред­метами та явищами дійсності або між їх ознаками, називають суд­женням. Результатом судження є умовивід. Розрізняють дедуктивні, індуктивні, а також умовивід за аналогією. Індукцією називають логічну операцію, що веде від окремого поняття до загального. Наприклад, на основі вивчення окремих симптомів визначають характерні синдроми, які допомагають встановити діагноз хвороби.

Дедукцією називають логічну операцію зворотного характеру - від загального до окремого.

Аналогія - це умовивід, в якому висновок робиться на основі часткової подібності між явищами без достатнього аналізу всіх умов. Умовивід за аналогією є лише вірогідністю, яка потребує підтвердження іншими доказами.

Для правильної оцінки причинно-наслідкових зв'язків потрібен глибокий аналіз низки обставин. Аналізом називають розумовий процес поділу цілого на частини. Найпростішим прикладом його є вивчення анатомії людини, тобто поділ тіла на частини, органи і тканини. З аналізом нерозривно пов'язаний синтез, тобто поєднання в думці розрізнених частин у одне ціле, наприклад, у системи орга­нізму. Узагальнення - це виділення відносно стійких властивостей предметів і їх взаємозв'язків.

З процесом узагальнення властивостей предметів або явищ пов'язане абстрагування. Абстрагування - це виділення одних ознак і відмова від інших. Щоб здійснювати процес мислен­ня, необхідно не тільки розрізняти окремі властивості об'єктів, але й уявляти їх окремо від самих об'єктів.

Конкретизація - процес, зворотний абстрагуванню. Це пе­рехід від абстракції й узагальнення до конкретної дійсності.

У медичній практиці ми повсякденно стикаємося з конкретиза­цією загально патологічних змін у хворих. При­значаючи ліки різним хворим, лікар конкретизує метод і дози їх застосування залежно від віку і стану пацієнта. Конкретизація зба­гачує досвід та перевіряє загальні положення і правила.

Особливо для медиків, є важливими самостійність і критичність мислення. Медична сестра повинна бути професійно грамотною, мати достатній запас сучас­них знань, доповнювати й удосконалювати їх, щоб уміти доступно, але авторитетно і зі знанням справи, пояснити хворому і перекона­ти в необхідності пройти потрібний йому курс лікування або пере­нести оперативне втручання.

Залежно від змісту завдання, яке виконують, прийнято виділяти такі види мислення: наглядно-дійове, наглядно-образне і теоретичне, або словесно-логічне.

Наглядно-дійове мислення характеризується тим, що розумо­ве завдання виконують безпосередньо в процесі практичної діяль­ності. Воно невід'ємне від сприймання й оперує лише об'єктами і тими взаємозв'язками речей, які безпосередньо сприймаються, а також нерозривно пов'язане з прямим маніпулюванням речами.

Наочно-образне мислення характеризується тим, що розу­мову операцію виконують на основі образного матеріалу. Зв'я­зок мислення з практичними діями хоч і зберігається, але не є таким безпосереднім, як при наглядно-дійовому.

Теоретичне (абстрактне, словесно-логічне) мислення притаманне лише розумово розвиненій людині і характеризується тим, що завдання виконують у словесно-понятійній формі. Воно являє собою процес опосередкованого й узагальненого відображення людиною предметів і явищ об'єктивної дійсності в їх істотних властивостях, зв'язках і взаємовідношеннях. У розумовій діяль­ності людини всі вище перераховані види мислення нерозривно взаємопов'язані.

Типи мислення за стилем розрізняють:

Стандартне, або "трафаретне", мислення зустрічається найчастіше. Воно відображає установлені віками загальновизнані істини. Наприклад, 2x2=4.

Оригінальне мислення є більш ефективним. Воно не змінює основні базові знання і фундаментальні положення, але, розгляда­ючи об'єкт або явище з нової, недослідженої сторони, допомагає оригінально розв'язати задачу, викликає підвищену цікавість, пев­ною мірою сприяє прогресу.

Революційне, або "парадоксальне", мислення докорінно змінює сталі аксіоми і погляди.

Продуктивність мислення включає:

Самостійність мислення — це вміння побачити нову про­блему, поставити нове запитання, а потім виконати завдання своїми силами, а також приймати рішення згідно із своїми поглядами.

Глибина мислення - це ступінь вникнення в суть явища, процесу, не задовольняючись констатацією окремих фактів.

Широта мислення - це можливість людини постійно тримати під контролем значну кількість зв'язків між предметами, явищами.

Гнучкість мислення — це вміння змінювати план дій, якщо він не задовольняє ті умови, які виникають у процесі виконання завдань.

Критичність мислення - це вміння правильно оцінити як об'єктивні умови, так і свою діяльність, при необхідності відмовитись від наміченого шляху, знайти інший спосіб виконання завдання.

Швидкість мислення - це вміння швидко знаходити пра­вильні, обгрунтовані рішення, реалізовувати їх при дефіциті часу.

Економічність мислення - це вибір найбільш короткого шляху для формування понять, побудови умовиводів.

Зв'язок мислення з іншими сферами психіки.

Мислення тісно пов'язане з усіма іншими психічними проце­сами й особистістю в цілому. Як центральний процес пізнання мислення базується на інформації, яку дають людині відчуття та уважне сприймання. Основним нейрофізіологічним механізмом мислення є асоціативні процеси, а запаси асоціацій зумовлені об'є­мом пам'яті. Мислення зрілої людини є словесно-логічним, а для нього необхідний запас понять, уявлень і уяви. Мислення пов'язане з емоціями. Нерідко виконання якогось завдання є важ­кою справою, яка мало приносить задоволення. У цьому випадку виявляються вольові процеси. Якість мислення зумовлена рівнем інтелекту. І, нарешті, усвідомлене осмислення може здійснюва­тись лише при збереженій ясній свідомості. Таким чином, мис­лення тісно пов'язане з усіма психічними процесами.

Розлади мислення (асоціативного процесу) мають місце при будь-яких психічних хворобах.

Збільшення кількості асоціацій, що утворяться в кожний даний проміжок часу, полегшення їхнього настання звуться прискоренням асоціативного процесу. У виражених випадках прискорення мислення доходить до скачки ідей, при якій спостерігається безперервна зміна однієї незакінченої думки іншої.

Уповільнення мислення - виникнення асоціацій украй уповільнюється, число асоціацій зменшується, вони виникають із працею, їх мало, зміст їх одноманітний. Хворі скаржаться на втрату здатності до мислення, ослаблення розумових здатностей, інтелектуальне отупіння.

Незв'язність мислення - втрата здатності до утворення асоціацій, до з'єднання сприйняттів, понять, до відбиття дійсності в її зв'язках і відносинах. Це втрата здатності до самих елементарних узагальнень, до здійснення аналізу й синтезу. Мова хворих при цьому представляє набір не зв'язаних змістом слів.

Докладність мислення - розлад асоціативного процесу, коли утворення нових асоціацій украй уповільнюється внаслідок тривалого домінування попередніх. Виражається у в'язкості, зниженні продуктивності мислення. При цьому наступає втрата здатності виділення головного із другорядного, істотного з несуттєвого.

Марення - помилковий умовивід, що, по-перше, не відповідає дійсності, по-друге, повністю опановує свідомістю хворого, залишається, незважаючи на явне протиріччя з дійсністю, недоступним корекції. Визначальними властивостями марення є непохитне переконання, помилкове обґрунтування.

Виділяють первинне марення, що часто є єдиною ознакою розладу психічної діяльності у хворого. По змісту розрізняють почуттєве марення переслідування, отруєння, ревнощів, іпохондричний (марення хвороби), впливу, збитку, величі.

Розiрванiсть (немає зв’язку мiж думками, реченнями). Беззв’язнiсть (немає зв’язку мiж словами). Iнкогеренцiя або «словесний салат» (немає зв’язку мiж складами). Вербiгерацiя (стереотипне повторення одних i тих самих слiв чи словосполучень). Паралогiчне мислення (умовивiд, який будується навпаки логічному). Амбiтендентнiсть мислення (одночасне виникнення взаємовиключних iдей). Перерва або закоркування мислення. Резонерство (безплiдне мудрування). Патологічна деталізація - («тупцювання» навколо неiснуючих обставин). Персеверацiя («застрявання» на однiй асоцiацiї). Аутистичне мислення (спрямоване лише на внутрiшній свiт хворого з iгноруванням зовнiшнiх подiй). Символiзм (висновки, якi будуються на випадкових асоцiацiях). Нав’язливі iдеї (думки, якi виникають поза волею хворого i сприймаються ним як хворобливi). Надцiннi iдеї (переоцiнка реальних фактів, з емоційним підпорядкуванням цим ідеям інших побутових думок). Неологiзми (виникнення незвичних слiв, зрозумiлих лише хворому).

Мова. Однією з найважливіших життєвих потреб людини є потреба в спілкуванні, в обміні думками з іншими людьми. Ця потреба задовольняється лю­диною за допомогою мови. Володіючи мовою і здійснюючи свою мовну діяльність, люди обмінюються досвідом, знаннями, передають їх нащадкам, дістають можливість зрозуміти один одного і налагодити спільну роботу в усіх галузях людської діяльності.

Мова є суспільним явищем. Мова є специфічно-людським засобом спілкування. Вона виникла в процесі становлення самої людини як суспільної істоти. Біологічними передумовами її виникнення були звуки і рухи, які мали місце у предків людини і служили у них засобом спілкування.

Такі звуки і рухи є й у тварин. Вони мають інстинктивний характер, виражають органічні потреби і стани тварин і виконують певну сигнальну функцію в їх житті.

Мова виникла і розвинулась в процесі спільної трудової діяльності людей, яка спричинила розвиток їх мозку і поро­дила у них потребу в обміні думками. В процесі задоволення цієї потреби інстинктивні нечленороздільні звуки, які були у предків людей, поступово диференціювались і об'єднувались, пе­ретворювались в мовні акти. Утворення людьми слів зв'язане було з пізнанням ними властивостей предметів, що означалися цими словами. Мова народжується і розвивається з народженням і розвитком суспільства.

Функціями мови є: комунікативна ф-я, яка означає те, що мова є найважливішим засобом спілкування людей. Ідентифікаційна ф-я, для тих, хто знає мову, є засобом ототожнення його у межах певної спільноти. Експресивна ф-я забезпечує вираження внутрішнього світу людини. Гносеологічна ф-я свідчить про те, що мова є своєрідним засобом пізнання навколишнього світу. Естетична ф-я свідчить: мова є матеріалом створення культурних цінностей. Культуроносна ф-я – культура кожного народу знайшла відображення та фіксацію найперше в мові. Номінативна ф-я – усе пізнане людиною отримує від неї свою назву і тільки так існує у свідомості. Функція впливу - люди повідомляють свої думки з метою вплинути на інших людей, спонукати їх до певних дій і відповідно скерувати їх діяльність. Мислетворча ф-я – формуючи думку, людина мислить мовними формами.

Види мови. Залежно від сфер застосування виділяють мови розмовну і літературну, мову засобів масової інформації, мову науки, адміністративно-ділову, мову художньої літератури, національну мову, мову народності та деякі ін. Також є зовнішня (усна, письмова) та внутрішня (про себе).

Ставлення людини до її співбесідника і змісту того, про що вона говорить, виявляється в доборі нею слів і виразів, в побу­дові речень, повторенні певних їх частин, а також у жвавості, темпі, голосності розмови, в паузах, інтонаціях. Таке спілкування, яке відбувається з допомогою словесної мови має назву вербальне. Коли ж поряд із словами мають місце допоміжні засоби вираження такі як, жести, міміка спілкування має невербальний характер. За допомогою мови ми формулюємо і виражаємо наші думки, а за допомогою жестів і міміки виявляємо наші почуття.

Важливу роль у мовленні відіграє інтонація. Одне й те ж речення, вимовлене з різною інтонацією, виявляє різне (приязне, вороже) ставлення людини до того, кому і про що вона говорить, різну його моральну, есте­тичну чи яку-небудь іншу оцінку.

Будучи безпосередньо зв'яза­на з мисленням і тим створюючи можливість обміну думками в людському суспільстві, мова цим самим докорінно різниться від усіх інших наявних у людини засобів спілкування. Мовний процес потребує певного добору слів, зворотів, зв'язаних з усвідомленням, розчленуван­ням і об'єднанням самих думок, тобто напряму залежить від мислення людини. Останнє в свою чергу дає змогу мовному процесу проходити вільно, без утруднень.

Єдність мови і людського мис­лення корениться в спільній основі їх виникнення і розвитку, якою є суспільна трудова діяльність людей. Без мови немає власне людського мислення. Мова була однією з тих сил, які допомагали людині виділитись із тваринного світу, розвинути своє мислення. З другого боку, без мислення не може бути мови. Мова існує як засіб обміну думками, оскільки вона є безпосе­редньою дійсністю думки, з нею пов'язана. Мова розвивалась і розвивається у зв'язку з розвитком людського мислення. Будучи нерозривно зв'язані, вони перебувають у складній вза­ємодії, в якій одне є важливою умовою існування і розвитку дру­гого.

Тісно пов’язана мова і з інтелектом. Інтелект – це поняття, яке включає запас знань і життєвий досвід, основні якісні характеристики мислення (швидкість, широту, кмітливість, гнучкість, критичність), а також можливість поповнювати запас знань і правильно їх використовувати.

Щоб бути інтелектуальною людиною необхідно тренувати увагу, пам’ять, розвивати розумові здібності, адже не лише освіта свідчить про інтелектуальний рівень людини.

Недорозвиток інтелекту з дитинства називають олігофренією, що означає стан психічного недорозвинення. Для неї характерні низький інтелект, погана пам’ять, порушення уваги, емоційні і вольові порушення. Діти з легким ступенем розумової відсталості можуть навчатись у спеціальних навчальних закладах, з вираженим розумовим дефектом навчатись не можуть. Зниження інтелекту внаслідок ураження головного мозку називають деменцією, що проявляється у стійкому зниженні продуктивності пізнавальних процесів та емоційно-вольової сфери, набутий стiйкий дефект iнтелекту, що характеризується нездатнiстю набуття нових та втратою старих знань i навичок, зниженням пам’ятi внаслiдок рiзних захворювань головного мозку

Медики повинні вміти вибирати правильні спосіб спілкування і стиль взаємовідносин з різними хворими, враховуючи їх інтелект, щоб хворі не вважали, що їх сприймають недорозвиненими. Рівень спілкування і стиль взаємовідносин повинні бути адекватними психічному стану хворого. Для цього медик повинен володіти достатнім запасом знань, мати відповідний рівень культури.

Iнфантилiзм - унiверсальне чи часткове вiдставання фiзичного та iнтелектуального розвитку вiд вiкового рiвня. Проявляється в недостатнiй зрiлостi думок, дитячiй наївностi, яскравостi i нестiйкостi емоцiй, пiдвищеному їх впливi на мислення, iнодi при довготривалих астенiчних станах внаслiдок iнфекцiйних, соматичних захворювань.

Виникає потреба розрізняти мову і процес її використання, мовний процес, або мовлення. Нетотожність мови і мовлення виступає передусім у тому, що, говорячи однією мовою, різні люди часто по-різному володіють нею. Мовлення однієї людини, на­приклад, може бути багатим, образним, яскравим, виразним, а другої, навпаки - бідним, сухим, малозрозумілим. Нетотожність мови і мовлення виявляється також і у випадках, коли деякі люди теоретично знають певну (інозем­ну) мову, але не володіють нею практично, не можуть вільно, точно і виразно говорити цією мовою.

Розрізняючи мову і мовлення, слід проте пам'ятати про їх єдність, їх нерозривний зв'язок. Мовлення - це є оволодіння і застосування особистістю певної мови в процесі її спілкування з іншими людьми.

Воно завжди здійснюється на певній мові з усі­ма особливостями її словникового складу і граматичної будови, підкоряється її законам і правилам. Дотримання законів і пра­вил мови скеровує і упорядковує мовлення, мовну діяльність лю­дини. Отже, мовлення не існує і не може існувати поза будь-якою мовою.

Види мовлення. Мовлення буває усним і писемним. Воно буває також зовнішнім і внутрішнім.

Мовні акти можуть виникати мимовільно. Зазвичай вони є довільними актами, скерованими свідомо поставленою метою сказати щось іншим людям, підготуватися до обміну думками.

Основним видом мовлення є усне мовлення - це звучне мовлення, що сприймається іншими з до­помогою слуху. Звуки - це не тільки особливі елементи мови, а й спосіб існування усного мовлення. Воно може здійснюватися го­лосно і пошепки.

Усне мовлення може відбуватися в діалогічній і монологічній формі. Діалогічним називають таке мовлення, яке відбувається в формі розмови між двома або кількома співбесідниками, які то слухають, коли інші говорять, то самі говорять. Монологічною є така форма мовлення, при якій говорить одна особа, а решта людей тільки сприймають його мову.

Письмове мовлення являє собою особливий вид мовного процесу, який дає можливість спілкування з відсутніми співрозмовниками. В цьому процесі слова, які ми вимовляємо, зображаються у вигляді письмових значків (букв і їх сполучень) і стають видимими. Письмове мовлення передбачає того, хто пише, і того, хто читатиме написане або надруковане. Воно здійснюється у вигляді писання і читання написаного (вголос або про себе). Головну роль у письмовому мовленні відіграють зоро-рухові (при письмі) і зоро-слухо-рухові (при читанні) тимчасові нервові зв'язки.

Письмове мовлення історично виникло значно пізніше від усного мовлення і на його основі. Спочатку письмо являло собою зображення (піктограми) тих чи інших предметів, про які людина хотіла повідомити інших людей. Далі розвинулось ідеографічне письмо, в якому у вигляді умовних, символічних малюнків пере­даються певні уявлення, думки. В ході дальшого розвитку виникло звукове письмо цілими словами, складами, і нарешті, буквене письмо. Виникнення (в Xст. до н/ери) звукового письма, яке орієнтується на назви тих об'єктів, про які люди хочуть сповістити іншим, і абстрагує ці назви від означуваних ними об'єктів, свідчило про вищий ступінь розвитку мислення і мови людей.

Письмове мовлення в порівнянні з усним має цілий ряд своїх специфічних психологічних особливостей. Воно звернене до відсутнього співбесідника і відбувається поза безпосереднім контактом з ним. Через те тут виключаються такі моменти, як інтонація, міміка, жести того, хто говорить, безпосереднє сприймання ним реакцій слухача. В писемному мовленні і зміст, і своє став­лення до нього треба виразити на папері. При цьому треба раху­ватися з майбутнім читачем, дбати про те, щоб виражене писем­ними знаками дійшло до його свідомості, щоб було правильно сприйняте і не викликало у нього непорозумінь.

Усне і письмове мовлення, якими ми звертаємося до інших людей, є зовнішнім мовленням. Видозміною його є внутрішнє мовлення, яким ми користуємось, обдумуючи щось про себе, не висловлюючи наших думок вголос і не записуючи їх на папері, не вступаючи безпосередньо, в спілкування з іншими людьми.

Воно звичайно не звучить, не виявляєть­ся вголос, хоч часто проявляється у вигляді шепоту, іноді ледве чутного. В окремих випадках внутрішнє мовлення починає зву­чати, переходить у розмову з самим собою вголос. Найчастіше це буває при дужо великому напруженні думки, яка супрово­диться сильними емоціями.

Внутрішнє мовлення породжується потребою пер­ше ніж виразити щось усно чи письмово, його спланувати, побудувати його зміст в своїй голові. Внутрішнє мовлення включається в мовну діяльність людини як засіб її внутрішньої підготовки.

В процесі спілкування особливості мовлення, що виявля­ються спочатку в певних ситуаціях, закріплюються, стають звич­ними, стають типологічними рисами людини. Так, є люди бала­кучі і люди, що відзначаються мовною стриманістю, певною замкненістю. У одних людей слова тісно пов'язані з думками, такі люди вислов­люються вдумливо і ясно, говорять красномовно, в інших думки не знаходять ясного вираження в словах, за багатослів'ям у них криється пустота думок.

Велика група мовних розладів має назву афазії. Під афазіями в сучасності розуміють порушення вже сформованої мови, які виникають при ураженнях кори лівої (у правші) півкулі головного мозку і представляє собою системні розлади різних форм мовної діяльності. Афазії проявляються у вигляді порушень фонематичної, морфологічної, синтаксичної структури особистої мови та розуміння зверненої мови при збереженні рухів мовного апарату, що забезпечує членороздільну вимову, та елементарних форм слуху. Крім афазій вирізняють інші розлади мови, що виникають при мозкових ураженнях:

• дизартрії - порушення вимови деяких мовних звукiв. Характерна змазанiсть, неяснiсть, носовий набряк мови;

• алалії (порушення мови в дитячому віці у вигляді недорозвитку всіх форм мовної діяльності);

• мутизми (порушення мови, пов’язані з психічними розладами).

Мовлення зв’язане з роботою всієї кори великих півкуль. Проте є окремі ділянки кори, що відіграють у ньому свою специфічну роль, зв’язану з локалізацією в них мозкових кінців тих чи інших аналізаторів. Так, централь­ний кінець мовно-рухового аналізатора локалізується в задній частині третьої лобної викрутки лівої півкулі. Пошкодження цієї ділянки кори приводить до так званої моторної афазії, тобто до втрати здатності довільно висловлювати думки. Руховий апарат мови залишається не пошкодженим, проте хворий не може вживати його для мовлення.

В слуховому сприйманні мови бере участь верхня вискова закрутка лівої півкулі, зокрема задній її відділ. При пошкодженні цієї ділянки у людини виникає так звана сенсорна афазія, в її основі лежить порушення фонематичного слуху, що полягає в пору­шенні здатності розуміти мову інших людей; чуючи звуки мови, хвора людина не може пов'язати їх з певним значенням.

Крім розладів мовного процесу, зв'язаних з ураженнями кор­кових частин аналізаторів, які беруть участь у його здійсненні, трапляються і функціональні його розлади. Одним із них є заї­кання, яке викликається судорогами мовних м'язів, до яких приєднуються судороги інших м'язів (облич­чя, руки). Заїкання звичайно виникає в ранньому віці, коли мовлення тільки формується, і породжується такими причинами, як психічна травма (переляк), інфекція. Під впливом цих причин порушується нормальна взаємодія збудження і гальмування, яка лежить в основі регуляції роботи мовного апа­рата.

При спілкуванні з хворими, у яких є певні мовні порушення, медичний працівник повинен виявляти турботу, розуміння, бути коректним і терплячим.

Афонія - тимчасова втрата голосу на фонi функціонального порушення (перевтома, захисна реакцiя у хворих на iстерiю). Алексія - порушення читання. Аграфія - порушення письма. Логорея - швидка, безупинна мова.

Література:

1. Основи загальної і медичної психології/ За ред. І.С.Вітенка і О.С.Чабана. – Тернопіль; Укрмедкнига, 2003.