Тема 2: Географія світових риродних ресурсів.

1. Паливно-енергетичні ресурси.

2. Рудні корисні копалини.

3. Земельні і агрокліматичні ресурси.

4. Водні і біологічні ресурси.

5. Рекреаційні ресурси.

1. Мінерально-сировинні ресурси.

За видами природні ресурси поділяють мінерально-сировинні, земельні, водні, рекреаційні, геотермальні, атмосферні, територіальні, генетичні, космічні.

Мінеральні ресурси належать до невідновних ресурсів. Це сукупні запаси мінеральної сировини, яка використовується людиною в процесі виробництва. Серед усіх країн світу тільки Росія та Канада забезпечені мінеральною сировиною майже на 100%. До багатих на мінеральні ресурси країн слід віднести Казахстан, США, Китай, Бразилію, Австралію, але й вони не забезпечені усіма необхідними корисними копалинами в повній мірі.

Запаси корисних копалин постійно скорочуються. Наприклад, кам‘яного вугілля залишилося ще на 300 років видобування, а з рудами кольорових металів скоро може виникнути проблема. Свинцю, олова, срібла залишилося на кілька десятків років.

Одним з важливих мінеральних ресурсів є така цінна енергетична і хімічна сировина, як нафта.

Основні нафтогазоносні райони сівту:

1. Район Перської затоки

2. Західно-Сибірський

3. Волго-Уральський

4. Район Мексиканської затоки

5. Каліфорнійський

6. Західно-Канадський

7. Район Аляски

8. Сахарський

9. Район Гвінейської затоки

10. Карибський (Оріноксько-Маракайбський)

11. Суматранський

12. Північноморський

Видобування камяного вугілля найбільш розвинуте в Китаї, США, Росії, Німеччині, Україні, ПАР. А запаси найбільші в Росії, США та Китаї. Щодо залізної руди і марганцю, то Україна має запаси світового значення. А найбільші запаси залізної руди має Росія (КМА). Великі запаси кольорових металів зосереджені в ПАР, Росії (Урал, Сибір), Австралії, Канаді. Зокрема, Канада і Австралія виділяються запасами бокситів, а ПАР – за запасами золота. У Намабії та Україні є великі запаси уранової руди.

2. Водні, лісові і земельні ресурси. До водних ресурсів відносяться поверхневі та підземні води, які викристовуються або можуть використовуватися в господарській діяльності людини. Загальні світові запаси води становлять 1385,9 млн. км. куб. кількість прісної води на планеті становить 35 млн.км.куб. але доступні для безпосереднього використання прісної води лише на 1%.

Лісові ресурси включають в себе деревні, технічні, харчово-кормові, лікарські ресурси та ряд корисних властивостей лісу. Загальна площа Землі, що покрита лісами, становить близько 28% від усієї території суходолу.

До земельних ресурсів відносяться всі землі, які можуть використовуватися у господарській діяльності людини. Найбільш цінними є сільськогосподарські землі, вони займають близько 1/3 всього суходолу (без Антарктиди).

До них відноситься:

а) рілля;

б) залежні землі;

в) луки;

г) пасовища та вигони;

д) насадження.

Тема 3: Географія населення світу.

1. Кількість населення Землі. Його природній та механічний рух. Чисельність населення планети становить понад 6,1 млрд. осіб (2001 р.), відбувається постійне збільшення - приблизно на 86 млн. чол.. рік. Динаміка росту населення Землі у млн.. осіб до 20 ст. виглядає таким чином: початок н.е. – 230, 1500 р. – 440, 1800 р. – 952, 1900 р. – 1656.

[Загальне зростання темпів приросту населення розпочалося в 11 ст. Технічний прогрес сприяв спочатку розвитку господарства (16 ст.), а згодом – промисловій революції. У середині 19 ст. темпи приросту населення європейського походження перевищували темпи приросту населення інших континентів. Зростали темпи приросту населення у промислово розвинених державах.]

Демографічний розвиток прискорився у 1й половині 20 ст., особливо після 2 св. Війни. У цей період динаміка росту населення у млрд. осіб виглядає так: 1950р. – 2,5, 1960 – 3, 1968 – 3,5. У 70 х. рр. почали говорити про світовий демографічний вибух, пов‘язаний з країнами, що розвиваються.

[Ріст чисельності населення в різних регіонах світу неоднаковий. Так, в Африці населення зростає протягом року майже на 3%, в Лат. Америці – на 1,8%, у країнах Європи приріст дуже низький, деякі з них близькі до депопуляції, або вже досягли цієї стадії. Згідно прогнозів ООН середні темпи приросту населення до 2025р. становитимуть 1,5%, чисельність населення повинна перевищувати 8 млрд. осіб, а наприкінці 21 ст. кількість населення повинна стабілізуватися на рівні 11-12 млрд. осіб. Згідно з прогнозами, чисельність населення Росії, України, Білорусії буде зменшуватися і вони можуть втратити відповідно близько 20, 5, 1 млн. осіб.]

Ріст чисельності населення залежить від характеру його природного руху. Під природним рухом (відтворенням) населення розуміють сукупність процесів народжуваності, смертності і природного приросту, що забезпечують безперервне відновлення і зміну людських поколінь.

В наш час у світі переважають два типи відтворення населення. Для першого типу характерні порівняно невисокі показники народжуваності, смертності й природного приросту (до 12 чол. На 1000 жителів). Як наслідок – велика частка старших вікових груп у структурі населення (більшість країн Європи, Північної Америки). Другий тип відтворення властивий країнам Азії, Африки та Латинської Америки. Для нього характерні порівняно високі показники народжуваності, стабільні на певному рівні показники смертності та високий природній приріст (понад 12 чол. На 1000 жителів). У цій групі висока частка молодших вікових груп у структурі населення.

На розміщення населення впливають механічні переміщення людей – міграції. За напрямом міграційних потоків їх можна поділити на внутрішні (міжрайонні і внутрішньорайонні), та зовнішні (міждержавні і міжконтинентальні). Відносно конкретної країни зовнішні міграції поділяються на еміграцію (виїзд за межі держави), імміграцію (в‘їзд до держави) та рееміграцію (повернення на батьківщину). За тривалістю міграції бувають сезонними (тимчасовими) та постійними.

2. Розміщення населення. Міське і сільське населення. Урбанізація. Населення світу розміщується нерівномірно. Понад 2/3 його сконцентровано на 8% суходолу, близько 85% проживає в східній півкулі. На розміщення населення впливають природні умови і ступінь розвитку і зосередження виробництва.

Найгустіше заселені території давнього зрошувального землеробства: о. Ява, долина Нілу, Індо-Гангська низовина, Велика Китайська рівнина, дельти річок півострова Індокитай, Японські острови (густота населення місцями перевищує 300 чол. На 1 км²). Густо заселені також старопромислові райони Європи, сходу півн. Америки, Африки, Австралії, що пов‘язано з історією їх освоєння. Найбільша густота населення в Бангладеш (1200 чол. На 1 км²).

За місцем проживання населення світу поділяється на міське та сільське. Критерій міста закріплюється в кожній країні, коливаючись від 2000 чоловік в Ісландії до 50 тис. чоловік в Японії. У світі міське населення становить трохи менше половини, але його кількість невпинно зростає.

Найбільша частка міського населення в Австралії (85 %), країнах Західної Європи, Північної Америки (75%), Лат. Америки (60%).

Урбанізацією називають зростання і підвищення частки міського населення в країні, регіоні, світі. Урбанізовані території займають не більше 1 % площі земної суші, але концентрують 45% усього населення Землі (у 1800 р. – 3%); виробляють 80% ВВП, але дають 80% шкідливих викидів в атмосферу і гідросферу.

Найактивніше зростає населення великих міст (понад 500 тис. чол) та міст-мільйонерів. Водночас уповільнилися темпи зростання великих міст у розвинутих країнах, спостерігається деякий відтік населення з міст у приміську зону, де краща екологічна ситуація та умови життя.

Міська агломерація – це система поселень, що розміщені на певній території і об‘єднані між собою політичними, трудовими, культурно-побутовими, виробничими, організаційно-господарськими, адміністративно-управлінськими та іншими зв‘язками. Вони формуються навколо одного чи кількох центрів. Найбільші у світі агломерації сформувалися навколо Мехіко, (24,4 млн.осіб), Сан-Паулу (23,6), Токіо (21,3), Нью-Йорк (16,1), Калькутта, Бомбей, Шанхай, Тегеран, Джакарта, Буенос-Айрес.

Злиття зон суцільної урбанізації утворюють мегаполіси, наприклад мегаполіс Бос ваш на північному сході США об‘єднує агломерації Бостона, Нью-Йорка, Філадельфії, Вашингтона та інших міст, концентруючи близько 50 млн. чоловік. Мегаполіс Токайдо об‘єднує агломерації Токіо, Йокогами, Осаки-Кобе-Кіото.

Незважаючи на швидке зростання міст половина населення світу проживає у сільській місцевості. Сільське населення переживає в таких країнах, як Бангладеш (понад 70% кількості), Індія, Пакистан, Індонезія, Китай. У більшості країн Африки воно становить близько 80% усього населення. Залежно від форми господарської діяльності і способу життя, виділяють осіле, напівосіле (напівкочове) і кочове населення.

В економічно розвинених країнах існують дві форми сільського розселення: групова і розсіяна (дисперсна). Для першої групи характерні досить великі поселення – села, у поєднанні з хуторами та маєтками великих землевласників (країни Європи, Японія, Китай, Україна, Росія); у дисперсній формі розміщене населення у США, Канаді, Австралії, де орендатори живуть відокремлено на фермах і хуторах.

3. Расовий склад населення. Розрізняють великі раси людей: європеоїдну, монголоїдну, негроїдну і австралоїдну. Припускається, що існували 2 основні первинні центри расоутворення: західний (євроафриканський) і східний (азіатсько-тихоокеанський). У першому центрі формувалися негроїди і європеоїди, а у другому – австралоїди і монголоїди. Пізніше, при освоєнні нових земель виникли змішані расові популяції.

Історія розвитку популяції людини сучасного виду відбувається не лише в природо-географічному, але й соціально-культурному середовищі. Отже, людські раси – великі ареальні спільності людей, що виділяються за генетичною спорідненістю, яка зовнішньо проявляється у певній подібності фізичних ознак.

Найбільшою великою расою є європеоїдна – 46,4% населення світу (разом з перехідними і змішаними формами). Серед європеоїдів виділяють гілки – південну і північну. Пн. гілка характерна для країн Пн. Європи; південна розповсюджена на півдні Європи і у Пн. Америці, Пд.-Зх. Азії і Пн. Індії, до неї відносять і європеоїдне населення Латинської Америки. Між Пд.. і Пн. гілками розташована смуга перехідних типів, що включає населення Центральної і частково східної Європи, Сибіру і Далекого сходу Росії, а також європеоїдне населення Пн. Америки і Австралії.

Монголоїдна (азіатсько-американська) велика раса разом з перехідними і змішаними формами становить понад 36% населення світу. Виділяють дві гілки – азіатську і американську. Монголоїди Азії поділяються на дві основні групи – континентальну і тихоокеанську. Серед континентальних монголоїдів найбільш розповсюджені північні, або сибірські (монголи, буряти, якути, евенки та ін.), менше – східні монголи, головним чином – китайці. До американської гілки монголоїдів відносять корінних жителів Пн. і Пд.. Америки – індіанців.

Негроїдна (африканська) велика раса – 16,6% населення світу. Сюди відносять корінне населення Африки (на південь від сахари), а також негритянське населення США, Центр. Америки, Антильських островів, Бразилії. Окрему групу становлять низькорослі племена тропічних лісів – пігмеї, бушмени.

Австралоїдна (океанійська) велика раса (0,3% населення світу) представлена меланезійцями, папуасами Нової Гвінеї і аборигенами Австралії.

До інших расових типів (змішаних), бл. 14 млн. осіб, відносять полінезійців, мікронезійців, гавайців, метисів (європеоїди з монголоїдами), мулатів (європейці з неграми), самбо (негри з індіанцями).

В Азії наявні різні групи всіх чотирьох рас: 29% - європеоїди (Пд.-зх Азія і Пн. Індія); Азіатські монголоїди – 31% та Пд. монголоїди – 25% (Пд. Китай, Індонезія, Індокитай); японський тип – 4,3%.

Населення Африки (54%) належить до негроїдної раси, що переважає в країнах, розташованих на південь від Сахари. На півночі континенту живуть Європеоїди (25% населення).

Расовий склад населення Америки представлений трьома великими расами: аборигени (монголоїди: індіанці, ескімоси, алеути) – 5,5%, європеоїдна раса – 51%, метиси – 23%, мулати – 13%, негроїди – 7%. У Австралії і Новій Зеландії переважає європеоїдна раса - 77%, меланезійці і папуаси – 16,5%, полінезійці і мікронезійці – 4,2%.

4. Етнічний і мовний склад населення. Етнос (гр. Плем‘я, народ) – стійка спільнота людей, що історично склалася на певній території, де люди мають власну мову, культуру, розуміння своєї єдності на відміну від інших етносів.

Важливі умови формування етносу – спільність мови і території. Етнос У сучасному світі нараховується близько 5 тис. мов і етносів. До числа найбільших мовних груп відносять: індо-європейську, семіто-хамітську (афроазійську), квартельська, Пн. кавказьку, уральську, алтайську, нігеро-кордофанська, ніло-сахарська, кайсанська, китайсько-тібетська, тайська, австро-азійська, австронезійська.

Сім‘-гілка-група-підгрупа-етнос.

Народи індоєвропейської сім‘ї етносів і мов.

Гілки
Балтослов‘янська			Західна				Східна
Слов‘янська група	Балтійська	Германська група		Кельтська група	Романська група	Албанська група	Грецька група	Індо- арійська	Іранська	Вірменська
Росіяни, Українці, Білоруси, Поляки, Чехи, словаки, Хорвати, серби, словенці, Македонці, Чорногорці Болгари.	Прусси (мертвий етнос) Литовці Латвійці	Германо-швейцарці Австрійці, Ельзасці, Лотарінгці Голандці, Фламандці Шведи, норвежці, Ісландці, фарерці, датчани, англійці, шотландці		Ірландці, Уельсі (валлійці) гели, британці	Італійці, італо-швейцарці, корсиканці рето-романці, французи, франко-швейцарці, валлони, каталонці, португальці, румуни, молдавани.	Албанці.	Греки Греки-кіпріоти Понтійські греки	Бенгальці Пенджабі Орії Непальці Кашмірці Мальдівці Цигани тощо.	Пуштуни Перси Курди Таджики Осетини та ін.	Вірмени

Народи інших сімей етносів і мов.

Семіто-хамітська сім‘я

Квартельська

Пн. кавказька

Дравідська

Уральська

Алтайська

Єгипетська група

Семітська група

Берберська група

Кушитська група

Чадська група

Фінно-угорська

Самодійська

Тюркська

Монгольська

тунгусоманчжурськ

копти

Сх. підгрупа: Євреї Ассирійці Зх. підгрупа: Араби, а також мальтійці

Пн. Африки. Атласні гори.

Середня течія р. Ніл, Африканський ріг.

Оз. Чад

17 субетносів Грузіїї

Абхази чеченці Інгуші та ін.

Переважно Пд.. Індія

Фіни Карели Естонці Саамі Мордва Комі угорці

Крайня Пн.Рос. Федерації

Чуваші Татари Казахи Киргизи Азербайж Гагаузи Турки Туркмени Узбеки та ін.

Буряти Калмики

Маньчжури Евенки Евени Нанайці Та ін.

Найбільш поширені мови індоєвропейської сім‘ї (44,8% населення світу), яка включає бл. 100 різних мов. Ця сім‘я об‘єднує 10 мовних груп, але тільки чотири з них (індоарійська, романська, германська і слов‘янська) мають понад 100 млн. осіб кожна. Мови цієї групи розповсюдились від країн Зх. Європи до басейну Інду.

До найбільш поширених мов світу належать: китайська (1200 млн. осіб), англійська (450), гінді і урду (350), іспанська (300), російська (240) та ін. Окремі народи спілкуються двома мовами: ірландська (ірландська та англійська), канадці (англійська і французька). Шість мов є офіційними і робочими в ООН: англійська, французька, російська, іспанська, арабська, китайська. У світі нараховується близько 5000 народів – від багатьох мільйонів до декількох сотень осіб.

Більшість країн світу – багатонаціональні. В Європі бл. 20 держав, де основна національність становить понад 90% усього населення (Данія, Швеція, Португалія, Італія та ін.). В Азії національно однорідними є Пд. Корея, Японія, Ємен та ін. Більшість країн Америки – багатонаціональні.

[Політичні кордони не завжди збігаються з етнічними. Етнічні проблеми у світі постійно впливають на політичну та соціальну обстановку в багатьох країнах. Часто загострені національні відносини призводять до збройних конфліктів (Боснія і Герцеговина, Пн. Ірландія, Палестина, країна Басків, Нагірний Карабах, Ічкерія).]

5. Релігійний склад населення. Релігія (лат. Religio – благочестя, побожність). Релігійні вірування поділяють на примітивні, місцеві і світові релігії. Примітивні релігійні вірування, що виникли в первісному суспільстві, включають тотемізм, магію, фетишизм, анімізм, культ предків. В їх основі лежить віра у зв‘язок людини з певним предметом, що має таємничу силу, з тваринами, явищами природи; система певних дій і заклинань. Ці форми релігії збереглися у деяких народів тропічної Африки, індіанців Америки, аборигенів Австралії і островів Океанії, у деяких районах Азії. Більш розвинутими і „окультуреними” вважають політеїстичні релігії (слав‘янська, германська, кельтська, антична міфології тощо), які з часом набрали форму монотеїзму.

Місцеві (традиційні релігії) виникали серед одного народу або групи народів, об‘єднаних в одній державі. До місцевих релігій відносять юдаїзм, конфуціанство і синтоїзм, даосизм, джайнізм і сикхізм, зороастризм, індуїзм. Прихильники цих релігій – переважно жителі Азії.

До світових релігій відносять буддизм, християнство, іслам. Їх сповідають близько трьох мільярдів осіб: християнство – більше 1 млрд. 800 млн. осіб, у т. ч. католиків – 1 млрд. осіб, іслам – близько 800 млн. і буддизм – 260 млн.

У Європі розповсюджене майже виключно християнство. Католицизм поширений у пд., частково зх. і сх. частинах, протестантизм – у пн., центральній і зх., православ‘я – на пд. сх.

У Азії найбільш розповсюджене мусульманство (іслам), переважно сунітського спрямування, а в Ірані, Ємені, Іраку – шиїтського (понад 100 млн. чол.). За кількістю віруючих найбільшою мусульманською країною є Індонезія. У Азії зосереджені буддизм, індуїзм, конфуціанство, синтоїзм; християнство розповсюджене на Філіппінах, у Лівані і на Кіпрі.

У Африці, особливо в її пн. частині, а також в Сомалі, панує іслам (суніти), у ПАР переважає протестантство серед білого населення, в Ефіопії – християнство. Поширені місцеві традиційні релігії. У Австралії переважають протестанти і католики, аборигени – представники примітивних релігій. На Америку припадає більше половини всіх католиків світу (США, Канада, Лат. Америка) і значна частина протестантів (США). Серед протестантів поширені лютерани, баптисти, реформатори, мормони, свідки Єгови та ін.

4. Трудові ресурси та зайнятість населення. До трудових ресурсів належить частина населення, що досягла працездатного віку, який у кожній країні визначається законодавчо (у США, Росії, Україні – 16 – 60 років, Канаді – 15 – 66, Мексика, Португалія – 12 - 65). [У багатьох країнах, особливо тих, що розвиваються, пенсійний вік взагалі не визначено, бо немає пенсійного забезпечення].

Частина трудових ресурсів, що безпосередньо залучена у суспільне виробництво становить економічно активне населення. Воно становить майже ¾ трудових ресурсів. Різниця між економічно активним населенням і зайнятим у виробництві визначається як рівень безробіття.

У розвинутих країнах зайнятість у промисловості становить25-40%, а кількість зайнятих у С/Г постійно зменшується. Водночас, до 35-50% зростає кількість зайнятих у невиробничій сфері (освіта, охорона здоров‘я та відпочинок, торговельно-фінансова діяльність). В країнах, що розвиваються, близько половини населення зайнято в аграрному секторі економіки. Частка зайнятих у промисловості тут не перевищує 15%. Значний відсоток становлять зайняті у невиробничій сфері, переважно у сфері послуг. У постсоціалістичних країнах більшість населення зайнята у матеріальному виробництві (майже 40% - у промисловості й 20% - у С/Г). На невиробничу сферу припадає близько 30 % з яких 2/3 зайняті в освіті, охороні здоров‘я, культурі.