Завдання:

1. Заповніть таблицю «Російська філософія ХІХ – п. ХХ ст.»:

Напрямок	Основні ідеї	Представники
Релігійно-ідеалістичний
Революційно-демократичний
Російський космізм

2. Заповніть таблицю «Марксистська філософія»:

Соціально-економічні передумови появи філософії	Природного-наукові передумови появи філософії	Теоретичні джерела марксизму	Основні положення філософії марксизму

Тематика рефератів:

1. Російська філософія «Срібного віку».

2. Проблеми діалектичної логіки в радянській філософії.

3. Марксизм – ленінізм як філософська доктрина і суспільно-політичне явище.

Література:

1. П.Ю.Саух. Філософія : навчальний посібник. – К.: Центр навчальної літератури, 2003. – Тема 9.

2. Філософія : Навчально-методичний посібник для самостійного вивчення дисципліни / В.Х.Арутюнов та інші. – К.: КНЕУ, 2001. – С.128-131.

3. Філософія. Курс лекцій : Навчальний посібник / Бичко І.В. та інші. – К.: Либідь, 1994. – Лекція 9.

САМОСТІЙНА РОБОТА № 5

УКРАЇНСЬКА ФІЛОСОФІЯ ХХ СТОЛІТТЯ В ДІАСПОРІ

Мета: познайомитись із філософськими ідеями діячів української еміграції; навчитись критично оцінювати джерела інформації.

План.

1. Українські культурно-освітні осередки за кордоном.

2. Інтегральний націоналізм Д.Донцова.

3. Монархічні ідеї В.Липинського.

4. Історія української філософії у творчості Д.Чижевського.

1.Істотний внесок в історію української філософії було зроблено діячами української культури, що жили і творили за межами Радянської України. Там створюються культурно-громадські, освітні, науково-дослідницькі осередки, які організовують українознавчі дослідження, в тому числі у сфері філософії. Найзначнішими центрами такої діяльності були Прага, де з 1921р. розпочав діяльність український Вільний Університет. Українські наукові інститути діяли у Варшаві й Берліні. Після ІІ світової війни 1945 р. в Аугзбурзі (Німеччина) було засновано Українську Вільну Академію Наук. У Мюнхені відновив свою діяльність Український Вільний Університет та Наукове товариство імені Т.Шевченка. У США, починаючи з 70-х років, діє Гарвардський український дослідний інститут, в Канаді – інститут українських студій, в Римі – Український католицький університет. Ці установи створюють інституціональну базу для досліджень, в тому числі у галузі розробки філософії української ідеї.

2.Характерною особливістю підходу до проблеми національної ідеї є наростання, починаючи з 20-х років, особливо в колі емігрантської молоді, спроб розв’язати її з позицій інтегрального націоналізму. Ідеологи інтегрального націоналізму висували завдання виховання нового типу українця, беззастережно відданого нації та справі незалежної держави. Спробу теоретично обґрунтувати цю програму здійснює Дмитро Донцов (1883-1973 рр.). Народився він поблизу Мелітополя. Освіту здобув у Санки-Петербурзькому університеті, де вивчав право. Приймає участь в політичному житті. З 1939 року перебуває в еміграції (Бухарест, Прага). Після 1945 року живе в Англії, Франції, США, а з 1947 року – в Канаді. Помер в 1973 році. Найголовнішими його працями є «Підстави нашої політики» (1921р.), «Націоналізм» (1926р.), «Дух нашої давнини» (1944р.). У праці «Націоналізм» висуває ідею політичної нації, «нації, ідеалом і метою якої був політичний державницький сепаратизм, повний розрив з усякою Росією, а культурно – повне протистояння цілому духовному комплексові Московщини; під оглядом соціальним – негоція соціалізму. Основні ідеї інтегрального націоналізму : 1. Вимога «зміцнювати волю нації до життя, до влади, до експансії» як основної засади національної ідеології. 2. Стремління до боротьби та свідомість її конечності. 3. Піднесення «загального» над «поодиноким» (загальної ідеї нації над індивідуальними устремліннями, буденними потребами). 4. Нетолерантність і фанатизм, максимум етичного напруження на шляху реалізації національної ідеї. 5. самовизначитися зможе лише та нація, геній якої здатний це здійснити, скориставшись правом сильнішого через насильство. 6. Трактування справи провідної верстви національної еліти – «активної, відважної, спрагненої влади меншості» як «найважливішого чинника історії». ?. Дбаючи про перемогу, «українство мусить усвідомити, що його ідея повинна бути всеохопною». 8. Боротьба за існування є законом життя, всесвітньої правди немає.

3. Досить близькою до поглядів Д.Донцова є історіософська концепція В.Липинського (1882-1931 рр.). В.Липинський – нащадок польського шляхетського роду, народився в родинному маєтку в с. Затурцях на Волині. Освіту одержав в Київській гімназії та в університетах Кракова й Женеви. В еміграції В.Липинський живе здебільшого в Австрії, Німеччині. Репрезентує консервативно-монархічний табір серед українських емігрантів. Найважливішими його працями стали : «Україна на переломі. 1657-1659» (1920р.), «Листи до братів-хліборобів». Помер поблизу Відня 1931р., похований в рідному селі. Стрижнем теоретичних пошуків Липинського є проблема держави і влади. На його думку, розвиток, здатність до життя і відмирання кожної держави залежать від форми її організації, устрою, що, в свою чергу, визначається рівнем взаємовідносин між «провідною верствою» і «народом». Липинський виокремив три основні, цілком рівно рядні, позачасові типи державного устрою : «класократія», «демократія», «охлократія». Особисто він схилявся до «класократії». В.Липинський бачить у суспільстві три джерела влади : силу міліарну, економічну та інтелектуальну, яким відповідають три основні соціальні типи : «войовники» (військові), «продуценти» (багатії) та «інтелігенти» , між якими можливі різні комбінації. Особливі державотворчі якості він приписував типові «войовників-продуцентів». В.Липинський переконаний, що «без власної Української Держави не може бути Української Нації, а без Української Нації не може бути на Українській землі громадського життя». Звідси й головне завдання – незалежна самостійна держава, яку треба вибороти самим. Дійсним українцем є всякий, хто живе на землі України і хто працює заради неї. Керманичем нації має стати національна еліта. Симпатик англійської «моделі» конституційної монархії , Липинський розглядав роль гетьмана – монарха в майбутній Українській державі символічною, з максимальним обмеженням його реальної влади.

4. Найважливіший внесок в дослідження історії філософії України зробив Д.І.Чижевський (1894-1977рр.). Народився у м. Олександрія на Кіровоградщині. По закінченні гімназії, навчався в Петербурзькому університеті, Гейдельберзі, Фрайбурзі. Викладав філософію в Українському вільному університеті Праги, університеті Галлє, Марбурзькому університеті, славістику в Гарвардському університеті. Помер у Гейдельберзі. Він є автором перших узагальнюючих праць з історії філософії України. Особливості національної філософії характеризують, за Д.Чижевським, три чинники – форма вияву національних думок, метод філософського дослідження і будова системи філософії. Рисами національного характеру українського народу вважає : 1. «Емоціалізм і сентиментальність, чутливість і ліризм», що виявлялося в «естетизмі українського народного життя і обрядовості»; 2. «Індивідуалізм та стремління до «свободи»; 3. «Неспокій : рухливість, більш психічні, ніж зовнішні».

Завдання:

1. Назвати найвідоміші культурно-освітні осередки за кордоном, де розвивалася українська філософська думка.

2. Розкрийте зміст поняття «інтегральний націоналізм».

3. В чому полягає суть монархічної концепції В.Липинського?

4. Якою була головна тематика досліджень Д.Чижевського?

Тематика рефератів:

1. Розвиток філософської думки у період між двома світовими війнами в Західній Україні.

2. Історіософська концепція В.Липинського.

3. Філософська спадщина Д.Чижевського.

Література :

1. Вступ до філософії : історико-філософська пропедевтика : Підручник / За ред.. Г.І.Волинки. – К.: Вища школа, 1999. – Р.11.

2. Горський В.С. Історія української філософії. Курс лекцій. – К.: Наукова думка, 1996. – Р.12.

3. Причепій Є.М. Філософія : посібник для студентів ВНЗ. – К.: Видавничий центр «Академія», 2001. – Ст.. 244-258.

4. Філософія. Курс лекцій : Навч. Посібник / Бичко та ін. – К.: Либідь, 1994. – Лекція 12.

САМОСТІЙНА РОБОТА № 6

ЛЮДСЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ

Мета : розкрити зміст понять «діяльність», «практика», «праця»; познайомитись із структурою практичної діяльності, видами практики.

План.

1. Поняття «діяльність», «практика», «праця».

2. Структура практичної діяльності. Функції практики.

3. Види практики.

4. Творчість як фундаментальна характеристика практики.

1.Людина – це активна істота. Активність людини може бути двох видів – по-перше, це суто духовна активність людського «Я» (мислення, свідомість); по-друге, це активність людини як предметно-практично діючої істоти. Діяльність – це специфічно людська форма активного буття, спосіб активного ставлення до навколишнього середовища, світу з метою його перетворення та підкорення людській меті. Сутність людської діяльності : 1) людська діяльність завжди спрямована на досягнення цілі, тобто вона передбачає визначення цілі, передбачення результату дії, моделювання процесу її досягнення; 2) людська діяльність завжди свідома; 3) людська діяльність має творчий характер і є універсальною; 4) людська діяльність предметна – людина створює «другу природу» - світ людини; 5) людська діяльність здійснюється за допомогою знарядь праці; 6) людська діяльність соціальна, вона завжди відбувається в певній суспільній формі. Форми діяльності не успадковуються, а набуваються в процесі життя. В процесі людської соціалізації велику роль відіграє мова. У філософській літературі розрізняють діяльність перетворюючу, пізнавальну, ціннісно-орієнтаційну, комунікативну. Перетворююча діяльність пов’язана з перетворенням (зміною) природи, суспільства, людини, процесом самовдосконалення. Пізнавальна активність суб’єкта спрямована до об’єкта, але вона не змінює об’єкт, а відтворює його в ідеальній формі. Ціннісно-орієнтаційна – надає об’єктивно-суб’єктивну інформацію про певні цінності. Комунікативна – пов’язана із спілкуванням. Практика – один із видів людської діяльності. Слово «практика» походить від грецького «praktikos», що в перекладі означає «діяння», «активність», «діяльність». Практика – це свідома матеріальна, чуттєво-предметна діяльність, спрямована на освоєння і перетворення природних і соціальних об’єктів. До практики не належать пізнавальна діяльність, діяльність митця, ідеолога, рефлексія, саморефлексія, тобто будь-яка діяльність, безпосередньо не спрямована на перетворення предметного світу. Основою практики є праця, матеріальне виробництво, в процесі якого людина змінює природну та соціальну реальність. Проте зміст практики не вичерпується лише матеріальним виробництвом. До неї включається суспільно-політична діяльність людей, яка регулює стосунки між державами, націями, народами і націлена на постійне оновлення суспільного життя. Якщо практику розглядати як певний процес перетворення природи у відповідності до інтересів людини, яким опосередковується, регулюється і контролюється обмін речовин між людиною і природою, то тоді практика виступає як праця.

2.Структурними компонентами практичної діяльності є об’єкт, суб’єкт, мета, засоби, способи, умови, передумови. Або це акт ціле бачення і акт ціле реалізації. Ціле реалізація включає : 1) інформаційно-пізнавальну діяльність (вивчення об’єкта); 2) ідеально-конструктивну діяльність (вироблення ідеальної моделі майбутнього реального результату); 3) реально-конструктивну діяльність (практичне втілення мети). Діалектичний зв’язок суб’єкта діяльності з предметами діяльності та із створеною людством культурою визначається через поняття «опредметнення - розпредметнення». «Опредметнення» - це перетворення в процесі людської діяльності ідеальних предметів у матеріальні предмети. «Розпредметнення» - це використання предметів відповідно до їх призначення. Практика виконує наступні функції : 1) практика е основою пізнання; 2) практика є кінцевою метою пізнання; 3) практика є критерієм істини.

3.Основними різновидами практики є виробнича та соціально-історична. Виробнича пов’язана із перетворенням людиною природи. Тут засобом діяльності виступає сила м’язів, нервів людини, а також матеріальні посередники. Соціально-історична практика спрямована на зміну способів життєдіяльності людей (форм власності, розподілу продуктів, форм правління та ін.). Соціально-історична практика використовує такі засоби як громадські установи, інститути та ін.

4.Творчість – діяльність, яка породжує щось нове, таке, якого раніше не було. Вона є синтезом різних форм діяльності . Розрізняють повсякденно-побутову творчість, наукову, технічну, художню та ін. Різнорідність творчості визначається різними основами : 1) результатами, масштабами творчості (велика, мала); 2) видами діяльності (виробнича, науково-технічна, дозвільно-побутова, художня, культурно-ідеологічна); суб’єктами творчості (індивідуальна, колективна, етнічна, професійна, суспільна, творчість людства, творчість людської цивілізації); Світоглядно-соціальними та методологічними засадами (раціоналістична, інтуїтивна, духовно-космологічна, раціонально-інтуїтивна, догматична). Технічна творчість – це предметна діяльність, зорієнтована в кінцевому підсумку на задоволення людських потреб з допомогою зміни матеріального становища. Формами технічної творчості є винахідництво, раціоналізаторство, пристосування. В умовах НТП наукова і технічна творчість синтезуються в науково-технічну творчість. Художня творчість реалізується через такі види творчості, як мистецтво (музика, театр, кіно, живопис, графіка, архітектура тощо), література (проза, поезія). Соціальна творчість – це створення нових суспільних відносин відповідно до прийнятого ідеалу. Філософська творчість, як правило, спрямована на розкриття універсальних закономірностей об’єкта і суб’єкта, містить ознаки як наукової, так і художньої творчості.

Завдання:

1. Дайте визначення поняттям « діяльність», «практика», «праця», «творчість».

2. Назвіть структурні компоненти практики.

3. Охарактеризуйте основні види практики.

4. Охарактеризуйте різні види творчості.

Тематика рефератів :

1. Практичний спосіб буття людини у природному і соціальному світах.

2. Основні функції практики.

3. Характеристика взаємозв’язку практичної і теоретичної діяльності.

Література :

1. Філософія. Курс лекцій : Навч. Посібник / Бичко І.В. та ін. – К.:Либідь, 1994. – Лекції 16, 17, 26.

2. Філософія: Навч. Посібник / За ред. І.Ф.Надольного. – К.: Вікар, 2001. – Розділ 3.2.

3. Петрушенко В.Л. Філософія : Курс лекцій. Навчальний посібник для студентів ВЗО ІІІ-IVрівнів акредитації . – К.: «Каравела»; Львів: «Новий світ-2000», 2002. - Тема13.

4. Є.М.Причепій та ін. Філософія. Посібник для студентів ВНЗ. – К.: Видавничий центр «Академія», 2001. – Розділ 4.1.

5. Спиркин А.Г. Основы философии : Учеб. Пособие для вузов. – М.: Политиздат, 1988. – Р.7.

САМОСТІЙНА РОБОТА №7

СУСПІЛЬНА СВІДОМІСТЬ

Мета : з’ясувати зміст поняття «суспільна свідомість», познайомитись із структурою суспільної свідомості; формувати в собі критичне мислення, емоційно-вольове начало; розвивати навики публічно виступати.

План.

1. Поняття «духовне виробництво», «суспільна свідомість».

2. Структура суспільної свідомості.

3. Форми суспільної свідомості.

1.Духовне виробництво – це процес виробництва, використання, обміну, розподілу духовних цінностей, а також відношення власності на результати духовного виробництва. За своєю суттю духовне виробництво – це виробництво суспільної свідомості та духовних цінностей. Суспільна свідомість – це духовний бік суспільного життя, історичного розвитку. Їй властива своя структура, закономірності функціонування та розвитку, які суттєво відрізняються від структури та закономірностей індивідуальної свідомості. Суспільна свідомість виникає як відображення суспільного буття, окремих сфер соціального життя, суспільства в цілому.

2.Структура суспільної свідомості представлена різними рівнями та формами. За гносеологічним критерієм у суспільній свідомості виділяють буденну і теоретичну свідомості. У буденній свідомості відображається щоденне життя людини, виявляється вся сукупність суспільних відносин (економічних, політичних, правових і т.д.) у їх переломленні до безпосереднього буття людей, їхнього побуту. У теоретичній свідомості (теоретичний рівень суспільної свідомості) створюється узагальнена модель соціальної дійсності. За соціологічним критерієм , тобто з погляду соціальних функцій суспільної свідомості, у ній виділяють суспільну психологію та ідеологію. Суспільна ідеологія – це «система поглядів та ідей, у яких усвідомлюються й оцінюються ставлення людей до дійсності й одне до одного, соціальні проблеми та конфлікти, а також містяться цілі (програми) соціальної діяльності, спрямованої на закріплення чи зміну (розвиток) цих суспільних відносин». Суспільна психологія – це сукупність соціально-психологічних явищ і процесів, виражена у почуттях, настроях, стереотипах, думці великих груп людей. Соціальна психологія являє собою стихійне, безпосереднє відображення дійсності.

3.Уструктурі суспільної свідомості виділяють форми, які виникають і функціонують як відображення соціального буття в цілому, а також окремих, відносно самостійних типів суспільних відносин. Традиційно у науковій літературі визнають, що суспільна свідомість включає такі форми : політичну, правову, моральну, естетичну свідомість, філософію, науку, релігію. Останнім часом як нові форми суспільної свідомості пропонують розглядати економічну та екологічну. Кожна з форм суспільної свідомості має свої специфічні способи відображення. За об’єктом відображення форми суспільної свідомості можна поділити на дві групи. До першої належать політична, правова, моральна та естетична свідомості. Вони виникають, функціонують, відображуючи і забезпечуючи відповідний тип суспільних відносин. До другої групи належать філософія, релігія та наука як особливі форми суспільної свідомості, які з різних ідейних позицій і принципів створюють соціальну картину соціальної дійсності, процесів, що відбуваються в ній. Суспільна свідомість та її форми – це не пасивне відображення життя суспільства. Вони активно впливають на його функціонування й розвиток.

Завдання:

1. Назвати елементи структури суспільної свідомості. Заповнити таблицю:

Компоненти структури суспільної свідомості	Рівнева структура суспільної свідомості	Форми суспільної свідомості

2. У чому полягає головний зміст буденної і теоретичної свідомості?

3. Які основні відмінності суспільної психології та ідеології?

4. Охарактеризуйте форми суспільної свідомості.

Тематика рефератів:

1. Духовне виробництво як виробництво свідомості.

2. Суспільна свідомість як соціальна пам’ять народу.

3. Діалектика форм суспільної свідомості.

Література :

1. Вілков В. Людина і світ. – К.: Феміна, 1995. – С. 57-61.

2. Саух П.Ю. Філософія. – К.: Центр навчальної літератури, 2003. – С.164.

3. Петрушенко В.Л. Філософія: Курс лекцій. Навчальний посібник для студентів вищих закладів освіти 3-4 рівнів акредитації . – К.: «Каравела»; Львів: «Новий світ – 2000», 2002. – С.305-308.

4. Філософія: Навчальний посібник / За ред.. І.Ф.Надольного. – К.: Вікар, 2001. – Р.4.8.

САМОСТІЙНА РОБОТА № 8

АНТИПОДИ ДІАЛЕКТИКИ

Мета: познайомитись із іншими до діалектики способами мислення, вміти пояснювати їхню суть; розвивати логіку, культуру мовлення.

План.

1. Причини появи антиподів діалектики.

2. Догматизм.

3. Релятивізм.

4. Софістика.

5. Еклектика.

6. Метафізика.

1.Причини появи антиподів діалектики: 1) багатьом науковцям діалектичні пасажі видаються дуже абстрактними, беззмістовними, заплутаними; 2) часто здається, що діалектичні міркування нічого не додають до того, що можуть дати конкретні досліди та експерименти; 3) декому здається, що не варто упереджувати досліди якимись загальними міркуваннями, які можуть і не підтвердитись, проте збити науку із неупередженої позиції; 4) багато науковців мають справи не із широкими теоретичними узагальненнями, а із частковими, фрагментарними, до того ж – прикладними знаннями, де потреба у засобах узагальнення на рівні другої рефлексії (вироблення парадигм, принципів, алгоритмів інтелектуального пошуку).

2.Догматизм. У будь-якому процесі пізнання та думання, якщо вони здійснюються правильно,на певній дистанції повинна зберігатися вихідна основа усього руху. Прагнення взяти цю основу як найважливіше у всьому русі, виділити її та вивести на перший план постає одним із механізмів догматизму. За Гегелем, у діалектичному русі наявні відносне та абсолютне; догматизм протиставляє абсолютне відносному і це абсолютне лише й приймає до уваги. В іншому варіанті догматизм може утворюватися наступним чином: ті здобутки та утворення мислення, які виправдали себе та сліди яких можна простежити і в інших утвореннях, розглядаються як виправдані та важливі. Вони свідомо протиставляються будь-якому іншому знанню як єдино виправдані. Із діалектикою догматизм споріднює прагнення здобути безумовне, абсолютне, проте діалектика розуміє абсолютне як те, що лише поступово викреслюється в русі відносних категорій, а догматизм відкидає відносне і прагне лише абсолютного. Осмислюючи такі механізми догматизму, варто мати на увазі й те, що його утворенню можуть сприяти соціальні, психологічні, моральні, ціннісні чинники.

3.Релятивізм. Цей спосіб думання постає протилежним догматизмові: релятивізм стверджує, що все є відносним, що немає нічого, що може тривалий час зберігати своє значення. Якщо догматизм абсолютизує в мисленні моменти сталого, незмінного, то релятивізм, навпаки, - момент змінного, рухливого.

4.Софістика сповідує принцип релятивізму, але додає до нього кілька моментів. По-перше, софісти прив’язують відносність до якогось людського інтересу, тобто починають стверджувати, що існує зіткнення різних інтересів, що мають однакові права на претензії, а тому врешті будь-який з цих інтересів може реалізуватися. Скоріше за все, це буде інтерес або сильнішого, або дотепнішого. По-друге, софістика звертає увагу й на те, що зміст знання залежить від форми його виразу в мові, а тому варто лише переформулювати певне твердження, як воно може всіх влаштувати; отже все є відносним. в сфері ж відносного безвідносним постає певний інтерес, який, незалежно від його змісту та спрямування, може бути реалізованим через використання свідомого перекручування думки чи то за допомогою мови, чи то через демонстрацію відносності знань і рівності всіх можливих позицій.

5.Еклектика. Еклектика постає формою довільного, часто механічного або зовнішнього поєднання елементів певної множини. На відміну від діалектики, еклектика не прагне відшукати внутрішні засади єдності, а лише збирає множину за допомогою довільних прийомів. В той же час еклектику не можна розглядати як виключно негативне явище, оскільки збирання, накопичення певних елементів, знань, фактів може підготувати грунт для подальших виправданих узагальнень, а, по-друге, дещо штучний спосіб поєднання певних елементів може породити ефект відкриття. В мистецтві еклектика дала цікаві ефекти в архітектурі (стиль еклектика), живописі (сюрреалізм), літературі (постмодернізм).

6.Метафізика. За механізмом утворення метафізику можна вважати різновидом догматизму. Саме так її розглядали Г.Гегель, О.Конт. Проте метафізика постає не простим наполяганням на тому, що в пізнанні наявні деякі незмінні складові, а й передбачає апелювання до якихось особливих, часто - над фізичних сутностей. З позиції метафізики, там, де немає абсолютного, не може виникнути й відносне, оскільки саме це відносне постає або лише другорядним виявленням абсолютного, або недосконалою формою його фіксації. Метафізика фіксує той реальний факт, що людське пізнання, людське ставлення до дійсності передбачають, що в людському інтелекті наявні елементи над фізичного, ідеального плану, що для свідомого орієнтування людині конче потрібні не біологічні, а взірцеві, еталонні орієнтири та системи відліку. Г.Гегель категорично поставав проти догматичного мислення, але для нього ідеальна реальність була першою та єдиною. Тому можна стверджувати, що за сутнісними орієнтирами Г.Гегель був метафізиком, у той час за стилем мислення – діалектиком. Ця суперечність проявилася в його філософії у вигляді суперечності між методом та системою філософії.

Завдання:

1. Назвіть причини появи антиподів діалектики.

2. Користуючись філософським словником, випишіть визначення понять : догматизм, релятивізм, софістика, еклектика, метафізика.

Тематика рефератів:

1. Метафізика – альтернатива діалектики як теорії розвитку.

2. Софістика і еклектика – альтернативи діалектики як логіки.

3. Догматизм і релятивізм – альтернативи діалектики як теорії пізнання.

Література:

1. Петрушенко В.Л. Основи філософських знань: навчальний посібник для студентів ВЗО І-ІІ рівнів акредитації. – Львів: «Магнолія», 2008. – Тема 6.

2. Саух П.Ю. Філософія: навч. посібн. – К.: Центр навчальної літератури, 2003. – Тема 16.

3. Філософія: Навч. посібн. / за ред.. І.Ф.Надольного. – К.: Вікар, 2006. – Тема 7.

САМОСТІЙНА РОБОТА № 9

МЕТОД ЯК УСВІДОМЛЕНИЙ СПОСІБ ПІЗНАВАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Мета : вивчити різноманітні методи наукового пізнання, вміти класифікувати методи та застосовувати на практиці.

План.

1. Метод та методологія.

2. Методи емпіричного пізнання.

3. Загальнонаукові методи.

4. Інженерно-технічні методи.

5. Загальні методи.

6. Форми наукового пізнання.

1. Метод – це усвідомлений спосіб внутрішньої організації змісту пізнавальної і практичної діяльності, що забезпечує ефективне досягнення певного результату, виконання певної мети. Методологія – це вчення про метод. Сучасна методологія – це відносно самостійна, розгалужена галузь знання про методи, що застосовуються в різних науках і у філософії, а також у практиці. Розрізняють загальну (філософську), загальнонаукову та спеціальну методологію.

2. До методів емпіричного пізнання відносять : 1) спостереження (цілеспрямоване сприйняття явищ об’єктивної дійсності, внаслідок якого накопичуються знання зовнішніх сторін, властивостей і відношень об’єктів, що вивчаються); 2) опис (закріплює і передає результати спостереження за допомогою певних знакових засобів. Тут чуттєва інформація перекладається на мову понять, знаків, схем, малюнків, графіків і цифр, зручну для подальшої раціональної обробки, систематизації, класифікації, узагальнення); 3) вимірювання (спостереження, яке фіксує не тільки якісні характеристики об’єктів і явищ, але й кількісні аспекти. Вимагає в засобах діяльності масштабу (одиниці виміру), алгоритма (правил) процесу виміру, вимірювального пристрою); 4) порівняння (лежить в основі операції вимірювання шляхом порівняння об’єктів за будь-якими схожими властивостями і сторонами); 5) аналогія (дослідження маловивченого об’єкта на основі його схожості або відповідності іншому, більш вивченому).

3. Загальнонауковими методами є : 1) аналіз (розчленування цілісного об’єкта на частини з метою їх всебічного вивчення); 2) синтез (поєднання раніше виділених частин об’єкта в одне ціле з метою його загального «бачення»); 3) індукція (загальний висновок будується на основі окремих положень); 4) дедукція (коли із загальних положень з необхідністю випливає висновок конкретного характеру); 5) ідеалізація (абстрактне конструювання понять про об’єкти, що не існують і не можуть бути здійснені, але таких, для яких існують прообрази у реальному світі); 6) формалізація (відображення результатів пізнання в точних поняттях, у знаковому вираженні чи формалізованій мові); 7) аксіоматизація (спосіб побудови наукової теорії на основі певних вихідних положень або постулатів, з яких чисто логічним шляхом виводиться решта положень цієї теорії); 8) гіпотетико-дедуктивний метод (будується на висновках, що виводяться із положень, істинне значення яких невідоме).

4. Інженерно-технологічні методи : 1) експеримент (активне втручання в процес, що вивчається, з метою отримання нових, більш повних знань); 2) моделювання (вивчення об’єкта (оригіналу) шляхом створення і дослідження його копії, що замінює цей оригінал); 3) структурно-функціональний аналіз (системне дослідження явищ і процесів як структурно розчленованої цілісності, де кожен окремий елемент структури має певне функціональне призначення); 4) системно-структурний підхід (дослідження цілісності складного об’єкта, різних типів його зв’язків і зведення їх в єдину теоретичну картину).

5. Загальні методи мають місце при побудові теоретичних знань про складні об’єкти, що розвиваються і не можуть бути відтворені в досліді. Наприклад, не можна в досліді відтворити історію становлення Всесвіту, походження життя, виникнення людини тощо. Це такі методи, як історичний, в основі якого лежить вивчення реальної історії в її конкретній багатоманітності, виявлення історичних фактів і на цій основі таке відтворення історичного процесу, завдяки якому розкривається логіка, закономірність його розвитку; логічний, який виявляє цю закономірність іншим шляхом : він не вимагає безпосереднього аналізу реальної історії, а розкриває її об’єктивну логіку шляхом вивчення історичного процесу на вищих щаблях його розвитку; сходження від абстрактного до конкретного – здійснює рух теоретичної думки до більш повного, всебічного та цілісного відтворення предмета. Він характеризує спрямованість науково-пізнавального процесу в цілому – рух від менш змістовного до більш змістовного (повного) знання.

6. Формами наукового пізнання є факт, ідея, гіпотеза, концепція, теорія. Науковий факт – це результат дуже складної раціональної обробки даних спостереження : їх осмислення, розуміння, інтерпретації. Ідея є відображенням речі, властивості або відношення не просто в їх наявному бутті, а в необхідності і можливості, в тенденції розвитку. В ідеї відбувається найбільш повне спів падання думки з об’єктивною реальністю. Гіпотеза, ґрунтуючись на певних наукових фактах та ідеях, передбачає їх експериментальну перевірку. Вона висувається для вирішення конкретної проблеми з метою пояснення нових експериментальних даних або зняття суперечностей теорії з негативними результатами експериментів. Концепція – форма інтерпретації того чи іншого явища, процесу, основна точка зору на предмет чи явище. Теорія – найвища форма організації наукового знання. За своєю будовою є диференційованою, але цілісною системою знання, яку характеризує логічна залежність одних елементів від інших, виведення її змісту із сукупності певних понять та ідей за певними логіко-методологічними принципами і правилами.

Завдання:

1. Дати визначення понять «метод», «методологія».

2. Заповнити таблицю «Методи наукового пізнання»:

Методи емпіричного пізнання	Загальнонаукові методи	Інженерно-технічні методи	Загальні методи

Тематика рефератів :

1. Концепція і теорія як форми наукового пізнання.

2. Основні методи наукового рівня пізнання.

3. Основні проблеми сучасної філософії та методології науки.

Література :

1. Саух П.Ю. Філософія: навчальний посібник. – К.: Центр навчальної літератури, 2003. – С.189-191.

2. Філософія: Навчально-методичний посібник для самостійного вивчення дисципліни/ В.Х.Арутюнов та ін. – К.: КНЕУ, 2001. – С.167-169.

3. Філософія: Навчальний посібник /За ред.. І.Ф.Надольного. – К. : Вікар, 2001. – Р.3.3.

САМОСТІЙНА РОБОТА № 10

ТИПИ СУСПІЛЬСТВА. РУШІЙНІ СИЛИ ІСТОРИЧНОГО РОЗВИТКУ

Мета : познайомитись із основними проблемами, які досліджує філософія історії; розкрити поняття «рушійні сили» та «суб’єкти суспільного розвитку»; осмислити роль та місце особи і народу в історії; розвивати навики аналітичного мислення.

План.

1. Філософія історії: поняття і предмет.

2. Лінійна і нелінійна філософія історії.

3. Поняття «рушійні сили розвитку суспільства».

4. Суб’єкти суспільного розвитку.

5. Соціально-етнічні спільноти людей та тенденції їхнього розвитку.

1.Філософія історії – сфера філософського знання про загальну сутність історичного процесу, внутрішньо притаманну логіку розвитку суспільства. Поняття «філософія історії» запровадив у науковий обіг Вольтер. Філософ вважав, що історики мають відійти від стилю оповідок і сконцентруватися на дослідженні історії ремесел і мистецтва, манер і звичаїв, тобто соціально-економічних, культурних явищ. Більшість дослідників сходяться на тому, що витоки філософії історії сягають XVII – XVIIIст., коли, власне, і зароджується думка про філософію історії й коли суспільство інтелектуально дозріло до її сприйняття. Філософія історії як самостійний напрямок наукової діяльності пов'язаний з пошуками Д.Віко, Ш.Монтенск’є, Ж.Кондорсе, Й.Гердера, Г.Гегеля. Проблеми, які вивчає філософія історії: 1) Чи має історичний процес власну якісну особливість? ( історія – це частина загального природно-космічного процесу (антична філософія, філософія Середньовіччя, частково Відродження); історія має свою якісну специфіку і в певних аспектах докорінно відрізняється від природно-космічних процесів (епоха Нового часу, німецька класична філософія); історія – це сфера виявлення людських якостей або можливостей людської природи (частково філософія Відродження, Нового часу та некласична філософія)).2) Куди йде людська історія, чи має вона мету?( історія – замкнений коловорот (антична філософія); історія – лінійний процес (імператорський Рим, частково філософія Нового часу, некласична філософія); історія – процес, що прогресує у варіантах руху «по висхідній лінії» (Ф.Бекон, Ж.Кондорсе), «збільшення» можливостей розвитку (Г.Гердер, деякі течії філософії ХХ ст.); історія – циклічний процес у варіантах «зльотів і падінь» (К.Тацит, Н.Макіавеллі, Ж.Боден), «коливань у певних межах» («теорія катастроф» Ж.Кювьє, О.Шпенглер тощо). 3) Як співвідносяться між собою людина та історія, особа та історія? 4) Чи можна вважати бажання та наміри людей основними чинниками історії? 5)Чи існують закони історії?

2.Лінійний підхід до вивчення історичного процесу виявляється в поглядах на всесвітню історію як на єдиний процес поступального розвитку, що передбачає існування взаємопов’язаних стадій у розвитку людства. Найчастіше в історії людства виділяють три стадії. Так, німецький вчений К.Келлер виділяв Давній світ, Середньовіччя, Новий час. А.Фергюсон – дикість, варварство, цивілізацію. К.Маркс – п’ять формацій, які згодом звів до трьох – первісного (докласового), антагоністичного (класового), комуністичного (безкласового) суспільства. В.Ростоу – «традиційні» стадії з низьким рівнем споживання, стадії «наближення до зрілості», високо індустріалізована стадія «масового споживання». Однак, лінійна модель залишає поза увагою духовний світ людини, народу. Людина стає ніби «полонянкою» історії. Нелінійна модель визначає існування множинності самодостатніх історичних утворень, що мають власну історію. Започаткована ще в античну добу ця концепція осмислюється італійськими мислителем Д.Віко, який звертав увагу на те, що історія ніколи не повторюється, а рухається ніби по спіралі. Ідеї Віко стали основою цивілізаційного напряму у світовій філософії історії М.Данилевського, О.Шпенглера, А.Тойнбі, для яких історія людства постає у формі окремих соціокультурних світів («культурно-історичних типів» або цивілізацій). У О.Шпенглера їх вісім, у М.Данилевського – 10, у А.Тойнбі – 21. По-різному вини трактують поняття цивілізації. Якщо у М.Данилевського – це вершина розвитку, то у О.Шпенглера – стадія занепаду та загибелі.

3.У соціальній філософії рушійні сили пов’язуються з суперечностями суспільного розвитку та їх вирішенням, з соціальним детермінізмом, з об’єктивними і суб’єктивними чинниками історії, з діяльністю людей або ж є комплексом усіх цих чинників. Але рушійні сили розвитку суспільства пов’язані насамперед з діяльністю людей. Рушійною силою дій кожної людини, будь-якої соціальної групи, суспільства в цілому як соціальної системи є інтереси і потреби. Серед численних інтересів особливе місце належить матеріальним. Взаємодія ж інтересів відбувається не сама собою, а через реальні суспільні відносини, зв’язки, організації. На основі спільності інтересів відбувається об’єднання людей у соціальні групи.

4.Поняття «суб’єкт» означає носій предметно-практичної діяльності і пізнання, джерело активності, спрямованої на об’єкт. Суб’єктом суспільного розвитку є особистість, що виступає як соціальний вияв кожної людини. Особливе місце у соціальній філософії займає проблема видатних та історичних особистостей. Спробуємо розглянути, від чого залежить роль такої особистості в суспільному розвитку. Можливим варіантом відповідей можуть бути : 1) від здібностей, таланту чи геніальності; 2) від становища в суспільстві (в економіці, політичному житті, в державі); 3) від того, яку групу, партію очолює ця особистість; 4) від того, як глибоко розуміє ця особистість історичні завдання та закони розвитку суспільства, спрямованість такого розвитку; 5) від сприятливості умов її діяльності. Отже, історична особистість, її роль є своєрідним результатом двох складових : соціальних умов, суспільних потреб, з одного боку, і якостей конкретної особистості – з іншого. Опорним при дослідженні питання про суб’єкти історії та про соціальну структуру суспільства є поняття соціальної групи, перше визначення якої ми знаходимо в основній праці Т.Гоббса «Левіафан» : соціальна група – це сукупність людей, об’єднаних спільними інтересами чи спільною справою. Тепер розрізняють малі, середні, великі соціальні групи. Серед великих соціальних груп найважливіша роль як суб’єктів розвитку суспільства належала класам. Головна класоутворююча ознака – відношення до засобів виробництва. Класова боротьба була реальним фактом суспільного життя в минулому, хоча її роль по-різному трактувалася в соціальній філософії. Марксизм вважав її рушійною силою розвитку антагоністичних суспільств. За Марксом, класова боротьба приводить до революцій, здійснення яких у свою чергу приводить до зміни однієї суспільно-економічної формації іншою, більш прогресивною. У сучасному цивілізованому суспільстві класи вже інші або ж їх взагалі немає. Тому, з урахуванням реалій нашого часу в західній соціальній філософії, починаючи ще з П.Сорокіна, відбувається розробка нових теорій соціальної структури суспільства. В цьому аспекті цікавими і досить перспективними є теорії соціальної стратифікації та соціальної мобільності. У сучасній соціальній філософії досить поширеним є розуміння народу як справжнього суб’єкта історії. Обґрунтуванням цього положення є те, що народ створює всі матеріальні цінності, є головною продуктивною силою суспільства.

5.Важлива роль у життєдіяльності суспільства належить соціально-етнічним спільнотам. Історично першою етнічною спільнотою людей є рід. Як форма спільності людей, що заснована на кровно родинних зв’язках і веде своє походження по одній лінії – материнській (у період матріархату) чи батьківській (у період патріархату), має спільну мову, спільні звички, релігійні вірування та деякі елементи первісної культури. Плем’я утворюється з сукупності близьких одна одній родових общин, як правило, з певної кількості пов’язаних шлюбними відносинами родів. Плем’я – це відносно стала спільнота людей, що характеризується кровно родинними відносинами, певною спільністю спів племінників, єдиною мовою, племінною самосвідомістю, спільними елементами первісної культури. В основі даної спільноти лежить колективна власність на землю і загальна праця. Близько родинні племена часто об’єднувались у групи чи союзи племен. Народність – це соціально-етнічна спільнота людей, що характеризується спільністю території, єдиною мовою, елементами єдиної культури. Кожна народність має також свій побутовий спосіб (уклад) життя, свої види господарської діяльності, свої обряди, традиції, свою назву. Народності утворювались як на основі розкладу первісного устрою і заміни його рабовласницьким, так і на базі переходу від первісного до феодального суспільства в тих країнах, яким рабовласницький лад не був властивий (наприклад, в Україні, Росії). Процес ліквідації економічної роздробленості, зміцнення господарських зв’язків між окремими народностями, об’єднання місцевих ринків всередині тієї чи іншої держави в загальнонаціональний та інші фактори привели до появи більш зрілої, розвиненої соціально-етнічної спільноти людей – нації. Автори «Міжнародного видання американської енциклопедії» стверджують, що нація – це «велика кількість людей, які вважають себе спільнотою. Вони часто мають одну чи кілька таких ознак : мову, культуру, релігію, політичні та інші інститути, історію та віру в спільність долі. Вони, як правило, займають суміжну територію».

Завдання:

1. Окресліть проблематику філософії історії.

2. Поясніть відмінність між лінійною і нелінійною моделями історичного розвитку.

3. З’ясуйте відмінності між поняттями «формація» та «цивілізація».

4. Розкрийте зміст поняття «рушійні сили суспільного розвитку» у соціальній філософії.

5. Поміркуйте, яку роль відіграє особистість в історії?

6. Якою є роль народу в історії?

7. Чим різняться поняття «страта» і «клас»?

8. Що таке соціальна група?

9. Вкажіть основні ознаки нації?

Тематика рефератів :

1. Проблема рушійних сил суспільного розвитку в сучасній соціальній філософії.

2. Роль еліти та видатних особистостей в історичному процесі.

3. Нації та національні відносини в сучасному світі.

Література :

1. Винниченко В. Відродження нації. – К., 1990. – Ч.1. – С.31-74.

2. Петрушенко В.Л. Філософія: курс лекцій. – К.: «Каравела», 2002. – Тема 17.

3. Причепій Є.М. та ін.. Філософія: посібник для студентів ВНЗ. – К.: Видавничий центр «Академія», 2001. – Тема 5.2.

4. Філософія : Навчально-методичний посібник для самостійного вивчення дисципліни /В.Х.Арутюнов та ін. – К.: КНЕУ, 2001. – С.179-180.

5. Філософія : Навчальний посібник / За ред.. І.Ф.Надольного. – К.: Вікар, 2001. – Р.4.4.

САМОСТІЙНА РОБОТА № 11

ПРОБЛЕМА СЕНСУ ЖИТТЯ І ЛЮДСЬКОГО ЩАСТЯ

Мета : показати процес розвитку уявлень про сутність людини і сенс людського буття; виховувати в собі почуття відповідальності за власне життя; набувати навиків критичного ставлення до себе самого.

План.

1. Поняття сенсу життя.

2. Античні уявлення про сенс життя.

3. Середньовічні уявлення про сенс життя.

4. Сенс життя в Новий час.

5. Сучасне розуміння сенсу життя.

1.Сенс життя – світоглядне і філософське поняття, яке містить сукупність уявлень про сутність людини, цілі і цінності її існування, а також можливі і допустимі способи і шляхи їх реалізації. «Сенс життя» - це прийнятий людиною ідеал її буття.

2.Для давньосхідних та грецьких уявлень основоположною була ідея про єдність буття людини і природи. Призначення людини, сенс її життя уявлялися як пошук єдності та гармонії з вищими виявами зовнішнього світу. В античній філософії людина розглядалася як складова частина загального світопорядку, у структурному плані та підпорядкованості законам його функціонування. Однією із нових ідей у трактуванні природи людини, яку висунули Платон і Аристотель, була ідея про природну нерівність людей, суттєву відмінність між ними за здібностями й схильністю до різних видів діяльності, передусім розумової та фізичної праці, виконання функцій управління. Сенс життя Платон вбачає у пізнанні та служінні чеснотам, у яких поєднані вищі цінності – прекрасне, істинне, добре, справедливе. Аристотель пов’язує сенс життя з вищим благом, яким він вважав щастя. Щастя людини – у її духовній і практичній діяльності для інтелектуального, морального та функціонального вдосконалення. Сократ сенс життя пов’язує з пізнанням доброчинності, яка, на його думку, аналогічна знанню. Епікур сенс буття вбачає в досягненні земного щастя. Цим щастям він вважає духовну і тілесну гармонію, відчуття радості і насолоди.

3.У середньовіччі під впливом християнства відбувається суттєва корекція уявлень про сутність людини і сенс її життя. Панівними стають церковні догми. Для християнства людина – це єдність природного (тіла) і надприродного (душі). Тіло смертне, душа, як носій властивостей особистості, здатності до розуму й свободи – безсмертна. Дуалізм душі та тіла стає причиною трагічної роздвоєності, суперечливості буття людини. Сенс земного життя людини полягає у прагненні до спасіння душі задля її вічного неземного життя. Досягти цього можна вірою в Бога, аскетизмом, дотриманням релігійних норм і заповідей. Відродження вбачає сенс життя в гармонійності й повноті духовного й тілесного буття людини, в земних радощах і щасті.

4.Філософія Нового часу деміфологізує уявлення про сутність людини, намагаючись її пояснити з позицій природознавства. Світоглядний акцент цього періоду робиться на тому, що розум – основна властивість людини, її творча сила. Розум дає змогу людині правильно усвідомити її власні інтереси, вимоги її «природи» й реалізувати їх. Суспільний лад має бути таким, щоб надати максимальний простір ініціативі людей, забезпечити їм рівні права у задоволенні своїх інтересів і потреб. Новим етапом у підході до вивчення цієї проблеми стала німецька класична філософія. У ній людина інтерпретується як суб’єкт свободи, активне явище, що само розвивається. І.Кант показує подвійність буття людини, з одного боку, у світі необхідності (як істота природна), з другого – у світі свободи (як істота розумна і моральна). Сенс життя І.Кант вбачає у «здійсненні доброї волі», моральному вдосконаленні, прагненні до морального ідеалу. Досягнення останнього він визнає можливим на основі переконання людини у безсмерті душі, існуванні свободи і Бога. Наступні представники німецької філософії продовжували розробку ідеї людини як активного начала, причину самої себе, творця світу культури. Нове розуміння проблеми природного в людині знаходимо у вченні Л.Фейєрбаха. Він вважав, що сутність людини можна з’ясувати лише через родове у ній, через «спілкування», «те, що спирається на відмінності між «Я» і «Ти». Сенсом людського буття Фейєрбах вважає взаємини дружби, любові між Я і Ти, почуття самопожертви і співчуття.

5.У філософських школах 19-20 ст., як «філософія життя» (Ніцше), «екзистенціалізм» (К’єркегор, Ясперс, Бердяєв, Хайдеггер, Камю, Сартр), у психоаналітичних ученнях Фрейда, Фромма, Юнга та інших питання про сутність людини розв’язується через розгляд її існування. Сенсожиттєвий орієнтир Ніцше – надлюдина, тобто особистість, що здатна реалізувати свою волю, утвердити для себе свої власні цінності, нехтуючи суспільними. К.Ясперс особливого значення надає «суміжній ситуації», яка стимулює людину до з’ясування сенсу власного життя. До таких ситуацій він відносить переживання смертності, відчуття страждання, конфлікту й провини. А.Камю стверджував, що людина, вносячи у світ упорядкованість, тимчасово заповнює його і своє існування певним сенсом. Ж.-П. Сартр основною властивістю людського буття вважає свободу. Людина є причиною самої себе і свого існування у світі. По суті, вона приречена на свободу. Її життя – це безперервний процес реалізації свободи, болісної необхідності постійного вибору та відповідальності. Марксистське розуміння сутності людини виражене у самому визначенні «людина». Людина – це істота, здатна до праці. Соціально і культурно зумовленого споживання та спілкування з іншими людьми, свідомої діяльності. Як і сутність людини. Сенс її життя історично конкретний.

Завдання:

1. Дайте визначення поняттю «сенс життя».

2. З’ясуйте, у чому полягав сенс життя на думку античних мислителів?

3. Поясніть зміст твердження : «Людина не має іншого сенсу в світі, аніж образ і подоба Бога».

4. Як уявлялась людина в Новий час?

5. Сучасна світова філософія про сенс життя людини.

Тематика рефератів :

1. Сенс життя і проблема людського щастя.

2. Типи відношення до життя та смерті.

3. Нові проблеми життя і смерті в кінці ХХ ст. – на початку ХХІст.

Література :

1. В.Ю.Вілков. Людина і світ. – К.: Феміна, 1995. – С.65-73.

2. Петрушенко В.Л. Основи філософських знань: Навчальний посібник для студентів ВЗО І-ІІ рівнів акредитації. – Львів: «Магнолія 2006», 2008. – Тема 8.2.

3. В.Ф.Сержантов. Человек, его природа и смысл бытия. – Л.: Издательство Ленинградского университета, 1990. –Гл.5.

4. Философия : Ученик для высших учебных заведений / Под ред.. В.П.Кохановского. – Ростов-на-Дону. : «Фенікс», 1996. – С. 264-297.

САМОСТІЙНА РОБОТА № 12

НОВІ РЕЛІГІЇ

Мета : познайомитись із новими релігійними віруваннями, релігіями, які орієнтуються на досягнення науки і техніки; виховувати почуття відповідальності за власний вибір; розвивати навики критичного мислення.

План.

1. Нові релігійні вірування.

2. Неохристиянські течії, вірування на загально християнській основі.

3. Орієнталістські (східні) релігії.

4. Езотеричні обєднання.

5. Неоязичництво.

6. Синтетичні релігії.

7. Сайєнтологічні рухи.

8. Сатанізм.

1.Нові релігійні вірування – явища сакрального життя, що виникли в сучасну епоху внаслідок нових духовних шукань (нехристиянські, неоорієнталістські рухи, неоязичництво, синтетичні неорілігії). Релігії Нового віку – сайєнтологічні рухи та найновіші наукові досягнення, які лише умовно відносять до релігійних течій. Нетрадиційні релігії не обмежені одним віровченням, вони спрямовані на міжрелігійний синтез, поєднують у собі елементи багатьох релігій, використовують ідеї та концепції окультизму, спіритизму, теософії, антропософії, сучасної філософії, астрології тощо. Нові культи приваблюють людей з високим інтелектуальним рівнем, які розмірковують над проблемами сенсу життя. Нетрадиційні релігійні вірування класифікують у сім груп.

2.Неохристиянські течії представлені релігійними утвореннями, сформованими в лоні традиційного християнства, які намагаються пристосувати його до мінливих особливостей часу. Більшість їх, сформувавшись за рубежем у 90-ті роки ХХ ст., проникли на терени України. Це – Міжнародна християнська місія, Християнська місія «Еммануїл», «Армія спасіння», Лівобережна церква Христа, Християнська церква «Калварі Чапел», Новоапостольська церква, Церква повного Євангелія, «Нове життя», «Хвала і поклоніння», мормони та ін. усі вони спираються на Біблію як головне джерело віросповідання і на особу Ісуса Христа як центральну фігуру релігійних доктрин, критикують ортодоксальне християнство за відхід від первісних традицій, оголошують свою церкву, секту винятково істинним, відроджу вальним рухом євангельського християнства, навіть месіанським щодо спасіння Христової віри. Досконале знання Біблії поєднують із вільним інте6рпретуванням її, а визнання Ісуса Христа межує з визнанням керівника церкви Пророком, посланцем Бога. Неохристиянство від традиційного християнства відрізняється відмінностями в тлумаченні Трійці, особи Ісуса Христа, сутності Святого Духа, пекла, раю тощо.

3.Вони представлені неорелігіями східного походження: неоіндуїзмом (Міжнародне Товариство Свідомості Крішни, Товариство Шрі Ауробіндо, Товариство ведичної культури, Міжнародне товариство «Всесвітня чиста релігія»), течіями буддійського спрямування (дзен-буддизм, тибетський буддизм, ламаїзм).

4.Вони охоплюють різноманітні течії, які, увібравши в себе езотеричні традиції різних епох і народів, доробки сучасних езотериків, сформували віру в існування надприродного світу, містичні уявлення про нього, магічні засоби спілкування з ним, підпорядкування його своїм інтересам. Більшість течій цього напряму виникли на межі ХІХ – ХХ ст. як опозиція традиційним східним релігіям. Засновники їх стверджують, що тільки вони дають надзвичайно глибокі, приховані від «непосвячених» позитивні знання про світ (теософія, братство Грааля).

5.Неоязичництво представлене сукупністю течій та рухів, які зявилися внаслідок намагань відродити дохристиянські вірування та обрядовість. До них належать: Рідна віра, РУНвіра, Собор рідної віри, ладовірство, ягновірство, орантійці та ін.., які діють як в Україні, так і за її межами, де компактно проживають українці. Одні організаційно оформлені, мають певну структуру, інші обмежилися лише обґрунтуванням свого вчення – специфічного язичницького бачення світу, Бога, людини. Деякі зберегли вірність політеїзму, інші на основі певної модернізації українського язичництва сповідують монотеїзм – вшанування Дажбога. Сучасне відродження язичництва підтверджує, що прадавня віра не була абсолютно втрачена з прийняттям християнства й асимілювалася ним. Рідновірство охопило окремі кола національно орієнтованої інтелігенції, яка вбачає в християнстві чужу для України релігію, а процес відродження язичництва розглядає як домінанту відродження українства.

6.У своїх догматах, культах вони спираються на поєднання елементів різних традиційних релігій, створюючи власні вчення, системи обрядових дійств, церковні організації, претендуючи на статус над релігій. У них розвинуті культ лідера, авторитет власних віросповідних джерел, яскраво виражена ідея богообраності їх послідовників. До синтетичних релігій належать Біле братство, церква єднання (Церква уніфікації), Всесвітня віра Бахаї.

7.Цю групу представляють нетрадиційні релігійні рухи, в яких орієнтація на досягнення науки і техніки поєднується з вульгаризованим психоаналізом, фантастикою. В Україні їх представляють діанетика, АСТІКА, наука розуму, християнська наука. До них належить система Порфирія Іванова. Діанетика (наукологія). Засновник течії – відставний військовий, відомий письменник-фантаст Рон Хаббард (1912-1986). У 1950 р. у США він видав одну з найпопулярніших у світі книжку «Діанетика». У 1954 р. В Каліфорнії зареєстрована Церква наукології, яка, маючи 6 млн. прихильників, поширена в усьому світі. Вчення Хаббарда поєднує новітній буддизм, інші світові релігії, фантастику, науково-технічні досягнення, психоаналіз. У ньому багато власних термінів. Діанетика пропонує технологію звільнення від перевтілень, завдяки якій людина отримує владу над собою, здійснює контроль над матерією, енергією, часом і простором. Мета її – досягнення внутрішнього спокою, мудрості, міцного здоров’я і найвищої духовної досконалості. Наука Розуму (релігійна наука). Сучасний синтетичний ідейний рух, що прагне в межах свого релігійно-філософського вчення синтезувати ідеї гностицизму, теософії, метафізики, індуїзму, окультизму, об’єднавши східну містику і Біблію. Претендує на абсолютну істину, гармонійність законів науки, філософських поглядів та одкровень релігії відповідно до людських потреб і прагнень. Засновник його – американський лікар-психотерапевт Ернст Холмс (1887-1960) сформулював основні положення в книгах «Творчий розум і успіх» (1919) та «Наука розуму» (1926). У вченні фігурують східні мотиви єдності всіх релігій, у яких втілена одна істина, одна дійсність. Бог для Холмса без особистісний, Ісус Христос – лише людина, Дух Святий – жіночий аспект Божественної Трійці, людина, в якій людське поступається божественному. Холмс твердив, що негативне мислення продукує негативний досвід, а позитивний дух – позитивну діяльність. Перші общини Церкви Науки Розуму були зареєстровані у США (1927), згодом поширилися по всьому світі. Нині налічується майже 25 млн. послідовників Науки Розуму. В 1991 р. створено «міжнародний альянс нового мислення», до якого входить Київський центр Науки Розуму. Громади є в Донецьку, Криму. Християнська наука. Рух виник у 19 ст. в США з ініціативи Мері Бейкер-Едді (1821-1910), яка в основу свого вчення поклала принцип духовного зцілення без використання медикаментозних методів. У книгах «Наука здоров’я» та «Ключ до Писання» подано «єдино вірне тлумачення» Біблії. Її одкровення сприймаються прихильниками на рівні біблійних, а сама М.Бейкер – наступницею Христа. Нині рух налічує до півмільйона осіб, об’єднаних у 3000 конгрегацій в усьому світі.

8.Сатанізм об’єднує течії, в основі яких обожнення сил зла, поклоніння Сатані (Дияволу, Люциферу). Як культ він прийшов з давнього Іраку, набув особливого поширення в Європі в середні віки. Сучасний сатанізм є різновидом напіврелігійного руху, заснованого Є.Кроуді на рубежі ХІХ – ХХст., відновленого в 60-ті роки ХХст. В Америці. За світоглядною суттю, типом обєднання, формами діяльності сатаніти різноманітні. Найвідоміша група – родина Менсона, найорганізованіша – «Церква Сатани» Е.Лавея (США). Сатаніти вшановують не Бога, а сатану, читають Біблію навпаки, проводять так звані «чорні меси» з використанням чорних свічок, перекинутих розп’ять, проклять, ритуальних жертвопринесень тощо. Моральна програма насичена крайнім індивідуалізмом, егоїзмом, культом сили.

Завдання:

1. Назвіть причини появи нових релігій.

2. Чим неохристиянство відрізняється від традиційного християнства?

3. В чому полягає суть неоязичництва?

4. Яку мету переслідує діанетика?

5. Які вчення синтезовані в Науці Розуму?

6. Що лежить в основі християнської науки?

Тематика рефератів:

1. Нетрадиційна релігійність в Україні.

Література :

1. Ю.А.Калінін, Є.А.Харьковщенко. Релігієзнавство. Підручник. - К.: Наукова думка, 2002.

2. В.І.Лубський, В.І.Теремко, М.В.Лубська. Релігієзнавство. Підручник. - К.: Академвидав, 2003.

3. Энциклопедия для детей. Религии мира. Т.6. Ч.1,2 /Главный редактор М.Аксенова. – М.: Аванта +, 2004.

МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ ДО ВИКОНАННЯ САМОСТІЙНИХ РОБІТ

1. Уважно прочитайте текст.

2. Якщо вам зустрілися незнайомі слова, скористайтеся словником.

3. Коротко запишіть основний зміст тексту (дати, прізвища, цифровий матеріал).

4. Дайте відповіді на питання для самоперевірки.

5. Обов’язково обміркуйте план своєї відповіді.

КОНСПЕКТ

Конспект – це письмовий текст, що систематично, коротко, логічно і зв’язно передає зміст основного джерела інформації (статті, книги, лекції та ін.). Це запис, основу якого становлять план, тези, цитати та виписки (щонайменше два типи запису). Це спосіб роботи з текстом, ціль якого – зафіксувати і опрацювати його. Конспект - це виписка із тексту-джерела, яка здійснюється у формі згорнутого і переосмисленого подання інформації. Вона відтворює не лише головні ідеї тексту, що конспектують, але й зв’язок між ними. Стиль написання конспекту має бути наближений до оригіналу.

Конспектування письмового тексту – це процес, який складається із прочитання тексту-джерела, виділення основних положень у ньому, відбору прикладів і комбінування матеріалу, формування тексту конспекту.

Конспектування усного тексту – це процес уважного прослуховування і занотовування матеріалу, що включає вміння уловлювати суть сказаного, хід думок мовця, логічну послідовність викладу.

Типи запису.

План – форма конспектування, яка включає аналіз структури тексту, узагальнення, виділення логіки розвитку подій і суті. Може бути простим (чітка лінійна послідовність пунктів) та складним (розгалужена система, наявність підпунктів).

Виписки – найпростіша форма конспектування, яка майже дослівно відтворює текст.

Тези - форма конспектування, яка являє собою висновки, зроблені на основі прочитаного. Виокремлюють прості та ускладнені (окрім головних положень, включають також другорядні) тези.

Цитування – форма конспектування, яка використовується, коли передача думки автора не можлива своїми словами. Цитування – це дослівна виписка.

Помітки – форма конспектування, яку умовно можна віднести до запису, так як вона являє собою позначки у тексті.

Види конспектів.

Плановий конспект (план-конспект) – конспект, що створюється на основі сформованого плану, який складається з певної кількості пунктів (із заголовками) та підпунктів. Кожен пункт плану відповідає певній частині конспекту. У випадку коли якийсь пункт плану не потребує пояснення, він може подаватися без уточнюючого тексту.

Текстуальний конспект – конспект, який має детальну форму викладу, яка складається із виписки та цитування (з логічними зв’язками) тексту-джерела. Цей вид конспекту дозволяє виявити суперечливі моменти чи хибність тверджень автора.

Довільний конспект – конспект, який включає декілька способів роботи над матеріалом (виписки, цитування, план та ін.). Потребує вміння самостійно та точно формувати основні положення тексту-джерела.

Схематичний конспект (контекст-схема) – конспект, який має вигляд плану, пункти якого представлені питальними конструкціями, на які потрібно дати відповідь.

Тематичний конспект – конспект, суть якого полягає в опрацюванні і висвітленні певного питання, теми. Під час роботи над тематичним конспектом може використовуватись більше ніж декілька джерел. У межах тематичного конспекту виділяють оглядовий тематичний конспект і хронологічний конспект.

Опорний конспект – конспект, який має творчу форму (введений у шкільну діяльність В. Ф. Шаталовим). Опорний конспект кодує зміст інформації за допомогою поєднання графічних символів, малюнків, цифр, ключових слів та ін.).

Зведений конспект – конспект, який створюється в процесі опрацювання декількох текстів. Створюється при зіставленні, порівнянні і зведенні до єдиної конструкції.

Вибірковий конспект – конспект, який має на меті вибрати інформацію із тексту на певну тему (для тексту-джерела ця інформація може бути вторинною).

Оформлення конспекту.

Перш ніж розпочати написання конспекту потрібно вказати основні данні, які стосуються безпосередньо тексту-джерела: прізвище автора, назва роботи, рік і місце видання. Під час конспектування допускається скорочення слів, наприклад: стаття – ст., мільйон – млн. та ін.. Не допускаються скорочення в назвах та прізвищах. При використанні цитат потрібно слідувати правилам цитування (цитата береться у лапки, записується джерело і номер сторінки). У конспектах можуть використовуватися таблиці, діаграми, схеми. Для виділення проблемних питань, важливих моментів, можуть використовуватись різні помітки, репліки, оцінки. Наприклад: «!» означає згоду з тим, про що йдеться; «?» - сумніви; «!?» - здивування; «NB» - важливу інформацію; «Y» - найголовніше у тексті.

Способи конспектування.

Існує два основних способи конспектування – прямий і опосередкований.

Прямий спосіб конспектування – це запис інформації, який відбувається під час її викладу. Цей запис подається у скороченому вигляді. Найбільш притаманний для записування лекцій, виступів, семінарів що проходять в усній формі. Для роботи з друкованими текстами не є підходящим, так як відбувається механічне переписування матеріалу без процесу його осмислення.

Опосередкований спосіб конспектування – це запис матеріалу, який здійснюється після прочитання, осмислення і логічного реконструювання тексту-джерела.

Для того, щоб здійснити цей вид роботи, потрібно:

зорієнтуватись у загальній композиції тексту: визначити вступ, основну частину, кінцівку;

вловити логіко-смислову основу повідомлення;

виявити ключові ідеї, слова;

визначити додаткову інформацію;

лаконічно сформулювати головну інформацію.

Техніка складання конспекту

Процес роботи над конспектом - кропітке заняття. Вміння працювати з текстом завжди буде необхідним і актуальним. Ця ідея розвивалась різними вченими та педагогами ще у XVIII – XX ст. Так, Ф. Паульсен писав: "все, чого досягає учень своєю власною активністю, краще ним запам'ятовується, ніж те, що він сприймає пасивно..." В. В. Лермантов: "уміння користуватися науковою літературою - ледь не найважливіше із умінь"Н. В. Кашин вказував, що "учень, під час роботи з книгою, проводить різноманітну конструктивну працю... Цю раціональну діяльність особливо треба відмітити: вона має за ціль побудову системи знань"

Виділяють такі основні техніки складання конспекту, як:

первинне прочитання тексту-джерела: виявлення особливості матеріалу, його характеру, підкреслення невідомих термінів, слів та ін.;

вторинне прочитання тексту-джерела: виокремлення головного від другорядного, поділ інформації на логічні частини, розміщення їх у відповідному порядку;

основний зміст кожного смислового компонента занотовується у вигляді сконденсованої інформації після найменування теми;

конспект складається не лише з основних положень, але й з фактів, висновків, спостережень та їх обґрунтувань;

можливе використання реферативного способу викладу (наприклад: "автор вважає...");

власні коментарі, роздуми, ідеї розташовуються на полях.