Міністерство аграрної політики та продовольства України

Тульчинський технікум ветеринарної медицини

Білоцерківського національного аграрного університету

КОМПЛЕКС МЕТОДИЧНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ З ДИСЦИПЛІНИ «ОСНОВИ ФІЛОСОФСЬКИХ ЗНАНЬ»

2013 рік

Укладач: Мензул Валентина Олексіївна, викладач соціально-гуманітарних дисциплін, спеціаліст вищої категорії, старший викладач Тульчинського технікуму ветеринарної медицини БНАУ

Рецензент: Сметана Світлана Анатоліївна, викладач соціально-гуманітарних дисциплін, спеціаліст вищої категорії, старший викладач Тульчинського технікуму ветеринарної медицини БНАУ

Анотація: Комплекс методичного забезпечення самостійної роботи включає в себе орієнтовний тематичний план дисципліни, конспекти дванадцяти тем, які виносяться на самостійне опрацювання, проблемні завдання, теми для написання рефератів. Методичний матеріал може бути використаний викладачами та студентами, які самостійно вивчають філософію.

ПЛАН

1. Орієнтовний тематичний план.

2. Конспекти тем:

1. Самостійна робота №1. «Філософія Стародавнього Сходу (Давньоіндійська та давньокитайська філософії)».

2. Самостійна робота №2. «Філософія епохи Відродження».

3. Самостійна робота №3. «Філософія Просвітництва».

4. Самостійна робота №4. «Російська філософія ХІХ – ХХ століть. Марксистська філософія».

5. Самостійна робота №5. «Українська філософія ХХ століття в діаспорі».

6. Самостійна робота №6. «Людина та її буття».

7. Самостійна робота №7. «Суспільна свідомість».

8. Самостійна робота №8. «Антиподи діалектики».

9. Самостійна робота №9. «Метод як усвідомлений спосіб пізнавальної діяльності».

10. Самостійна робота №10. «Парадигми осягнення історії. Рушійні сили історичного розвитку».

11. Самостійна робота №11. «Проблема сенсу життя і людського щастя».

12. Самостійна робота №12. «Нові релігії».

3. Методичні рекомендації для тих, хто працює самостійно.

4. Рекомендована література.

Орієнтовний тематичний план дисципліни «основи філософських знань»

Назва розділів, тем програми	Всього	Лекційних	Семінарсь- ких	Сам.робо-та
Р.І.Гуманістичний зміст історії виникнення і розвитку філософії
Тема1. Філософія як специфічний тип знання	2	2
Тема2. Філософія Стародавнього світу	4	2		2
Тема 3. Філософія європейського середньовіччя та епохи Відродження	4	2		2
Тема4. Філософія Нового часу	4	2		2
Тема5. Філософія ХІХ – ХХ ст.	4	2		2
Тема6.Філософська думка в Україні	4		2	2
Р.ІІ. Онтологія і гносеологія
Тема7. Проблема буття у філософії	4	2		2
Тема8. Духовний вимір людського буття	4	2		2
Тема9. Основи філософського вчення про розвиток	4	2		2
Тема10. Основний зміст пізнавальної діяльності	4		2	2
Р.ІІІ. Соціальна філософія
Тема11. Філософський аналіз суспільства	4	2		2
Тема12. Філософська концепція людини	4	2		2
Тема13. Цінності в житті людини і суспільства	2		2
Р.ІУ. Релігієзнавство
Тема14. Локальні релігії	2	2
Тема 15.Світові релігії.	4	2		2
Тема16. Релігійні конфесії в Україні	2		2
Всього	54	22	8	24

САМОСТІЙНА РОБОТА №1.

ФІЛОСОФІЯ СТАРОДАВНЬОГО СХОДУ (ДАВНЬОІНДІЙСЬКА ТА ДАВНЬОКИТАЙСЬКА ФІЛОСОФІЇ).

Мета: простежити відмінності у східній та західній манері філософствування; познайомитись із найвпливовішими філософськими вченнями Стародавньої Індії та Стародавнього Китаю; осмислити основні поняття до теми.

План.

1. Проблема «Схід – Захід» у сучасній філософії.

2. Давньоіндійська філософія.

3. Давньокитайська філософія.

1.Суть проблеми «Схід – Захід» полягає у тому, що людство, будучи єдиним анатомічно та фізіологічно, постає відмінним у своїх східних та західних соціокультурних проявах. В історії філософствування особливості західного та східного типів мислення зводяться до загальних особливостей типів цивілізацій.

Захід	Схід
Відносна автономність різних сфер суспільного життя. Відданість новаціям, цінування нового, орієнтація на майбутнє. Активність, прагнення змін. Домінування індивідуального над загальним. Раціональне мислення.	Наявність єдиного духовного канону життя, якому підпорядковані всі основні сфери. Відданість традиціям, цінування старого, освяченого віками. Самозаглиблення. Домінування загального над індивідуальним. Образний стиль мислення.

2. Староіндійське суспільство мало кастовий характер. Світоглядом цього суспільства була міфологія, викладена у «Ведах». З філософської точки зору найцікавішими є тексти під назвою «Упанішади». Упанішади містять найдавніші версії виникнення світу; трактування першооснови буття як універсального абстрактного принципу (Брахман), який ототожнюється з індивідуальною сутністю людини, з її душею (атман); певне бачення життєвої долі людини: концепція безмежного кола перевтілень душі (сансара і закон карми); позитивну оцінку ролі пізнання як само зосередження на первинних сутностях світу(необхідність усвідомлення єдності Брахмана й атмана як умови «звільнення» від безмежного кола перевтілень); думку про можливості та умови здійснення людської свободи, яка здатна подолати закон карми; міркування про співвідношення дії, активності людини і свободи. Духовні пошуки Стародавньої Індії були спрямовані на одне: звільнення людини від нескінченних блукань душі і досягнення нею стану «мокші» - повного блаженства. До таких рухів належали джайнізм, йога, буддизм. Джайнізм закликав людину підпорядкувати своє життя суворим аскетичним регламентаціям. Якщо людина здатна це витримати та ще й не заподіяти шкоди жодній істоті, вона ставала переможцем карми. Йога також ставила перед людиною подібну мету, але шляхом її досягнення вважала впорядкування, гармонізацію фізичного, психічного та духовного станів людини. Але найважливішим з погляду розвитку філософської думки постає буддизм. За переказами, його засновником був принц Гаутама Сіддхартха з роду Шак’їв (563 -483 рр. до н.е.). основні істини буддизму: життя – це страждання (народження, хвороба, старість тощо); причиною страждань є бажання і жага життя; припинення страждання можливе лише шляхом подолання жаги життя; шлях до позбавлення страждань є восьмиразовим (правильне судження, правильне рішення, правильна мова, правильне устремління, правильне життя, правильна увага, правильне зосередження, правильний шлях у житті). Буддизм створив оригінальне трактування світобудови. Реальність, доступна чуттєвому спогляданню. Є несправжньою, ілюзорною. Насправді існують лише енергетичні «крапки», згущення під назвою «дхарми». Уся навколишня реальність постає певними вузликами енергетичних зв’язків дхарм. Людина може свідомими зусиллями розв’язати їх сплетіння і випустити дхарми у вільний стан. Це і буде нірвана. Серед філософських шкіл Стародавньої Індії важливе місце належало школам санкх’я, чарвака-локаята, ньяя, вайшешика. Загалом, індійські мислителі дуже мало уваги приділяли державі, праву, соціальній проблематиці. Провідне місце відводили етичним вченням.

3. Духовним каноном життя Стародавнього Китаю було так зване «П’ятикнижжя». У цьому творі в образно-міфологічній формі подано найфундаментальніші складники давньокитайського світобачення. За однією із версій, світ утворив першопредок Пань-Гу, який, розколовши первинне яйце, відділив Небо від Землі. Китайська держава – це «серединне царство», тобто людина і держава поєднують у собі властивості як Неба, так і Землі. Все у світі є результатом взаємодії двох протилежних начал буття – Інь і Ян (жіночого та чоловічого). Серед 100 філософських шкіл, найвпливовішими були дві – конфуціанство і даосизм. Конфуціанство – вчення, засноване Конфуцієм (551 – 479). Це була школа соціально-етичного спрямування, на першому місці в якій перебували проблеми людських стосунків та норм людської поведінки. Конфуцієві приписують визначення людини як істоти, котра в своїх діях керується внутрішніми мотивами. Водночас вирішальну роль у людському житті відіграє закон Неба. Людина повинна розуміти цей закон і поводитись відповідно до волі Неба. Шляхетна людина у своїх діях спирається на певні життєві принципи – гуманність, повагу до батьків, виконання ритуалів. Ница людина не має внутрішніх переконань, а діє під впливом натовпу або фізичних потреб. Основним правилом моралі повинне стати: «Чого не бажаєш собі, того не роби й іншому». Вихідним принципом організації суспільного життя він вважав шанування традицій. Найпершою умовою щасливого життя у державі Конфуцій вважав дотримання принципу «виправлення імен»: «Правитель завжди буде правителем, слуга – слугою, батько – батьком, а син – сином». Сьогодні ми могли б передати цей принцип висловом: кожен повинен займатися тією справою, для якої його призначила суспільна роль. Порушення цього принципу, за Конфуцієм, веде до безладдя. У ІІ ст.. до н.е. вчення Конфуція було канонізоване й донині відіграє важливу роль у духовній культурі Китаю. Іншу важливу школу Стародавнього Китаю заснував Лао – Цзи (VI-V ст.. до н.е.). у цій школі на першому місці перебували проблеми світобудови. Основним поняттям школи було поняття «дао» (єдиний універсальний початок буття). «Дао» пронизує собою все, що існує, знаходячи врешті своє виявлення у правильному спрямуванні думки. Конкретні виявлення «дао» в речах та процесах позначаються поняттям «де», яке в людській поведінці постає як доброчесність. Завдання людини – осягнути своє і космічне «дао» і йти за ним. У державних справах Лао-цзи був прихильником невеликих держав з неактивним населенням, яке житиме урівноваженим життям. У філософії Китаю існували й інші течії – моїсти, легісти, натурфілософи.

Завдання:

1. Охарактеризуйте основні ідеї та здобутки провідних філософських шкіл Стародавньої Індії

2. Охарактеризуйте основні ідеї та здобутки провідних філософських шкіл Стародавнього Китаю.

3. Поясніть сучасне значення ідейних надбань давньосхідної філософії.

4. Випишіть в зошит основні поняття до теми (Брахман, атман, сансара, карма, дхарми, пракриті, пуруша, дао, де, жень, інь, ян).

Тематика рефератів:

1. Проблема позбавлення людини від страждань у філософії давньоіндійських мислителів.

2. Морально-етичні вчення у стародавньому Китаї.

Література:

1. Петрушенко В.Л. Філософія : Курс лекцій. Навчальний посібник для студентів вищих закладів освіти ІІІ – ІV рівнів акредитації. – К.: «Каравела»,2002. – Тема 2.

2. П.Ю.Саух. Філософія : навчальний посібник. – К.: Центр навчальної літератури, 2003. – С.30 – 40.

3. Філософія : Навчальний посібник / За ред. І.Ф.Надольного. – К. : Вікар, 2001. – С.24 - 31.

4. Філософія. Курс лекцій /Струк Р.Й. – К. : Інтас, 1995. – Тема 2.

САМОСТІЙНА РОБОТА №2.

ФІЛОСОФІЯ ЕПОХИ ВІДРОДЖЕННЯ.

Мета: визначити основні риси епохи; навчитись характеризувати філософські погляди відомих мислителів XIV – XVI ст.; простежити вплив ідей гуманізму на розвиток європейської культури.

План.

1. Основний зміст епохи Відродження.

2. Гуманістичний антропоцентризм.

3. Ренесансний неоплатонізм.

4. Натурфілософські погляди.

1.Період XIV – XVI ст. має назву Відродження або Ренесансу. Ця нова доба в історії Європи характеризувалася розпадом феодальних відносин і зародженням капіталістичних. Відбулись колосальні зміни в усіх сферах суспільного життя, зокрема в духовній сфері. У країнах середньовічної Європи відбувається нечуваний розквіт мистецтва і культури. В Італії, Франції, Німеччині виникає нова сучасна література, поширюється вільнодумство. Нова епоха відроджує античну культуру, античний спосіб мислення. Світогляду епохи Відродження характеризується такими рисами: 1) природа і земне життя людини мають реальну цінність; 2) світ і природа являють собою єдине, до того ж розумне творіння Бога; 3) найвище творіння Бога – людина; 4) людина здатна осягати процес творіння, наслідуючи Творця, навіть змагатися з Богом у творчому генії. Філософське мислення цього періоду можна охарактеризувати як антропоцентричне. У розвитку філософських ідей європейського Відродження можна виділити три періоди:1) гуманістичний (антропоцентричний) – середина XIV – серединаXVст.; 2) платонічний (онтологічний та пантеїстичний) – середина XV – перша третина XVIст.; 3) натурфілософський – друга половина XVI – початок XVII ст.

2.Гуманізм у загальному розумінні означає прагнення до людяності, до створення гідних людини умов життя. У вузькому значенні воно виступає як поширення певного кола гуманітарних знань (граматики, риторики, поезії, історії, моральної філософії тощо). В різних містах Італії формуються гуманістичні центри. Гуманістичний рух проникає в університети і, навіть, церковне життя. Стержнем нового світогляду стало усвідомлення величі людини, яка постає найпрекраснішою, найшляхетнішою і наймудрішою істотою, другим творчим центром. Біля витоків гуманізму стояли Данте Аліг’єрі (1265-1321), Франческо Петрарка (1304-1374). Лінію піднесення гідності людини в її земних, природних вимірах продовжували і розвивали Калюччо Салютаті (1331-1406), Поджо Браччоліні (1370-1459), Лоренцо Валла (1406-1457).

3.Названі мотиви звучали також і у творах представників ренесансного платонізму. Одним із перших платоніків Відродження був кардинал М.Кузанський (1401-1464). М.Кузанський вважав Бога єдиним початком сущого, але розрізняв Бога в його виявленнях і сутності, яка є невимовна. Світ є розгорнута сутність Бога. Природа є божественною книгою, що розкриває Бога людині. Можна читати цю книгу й здобувати знання лише про божественне виявлення, а сутність Бога можна осягнути лише через віру. Оскільки сутність Бога невичерпна, то й творіння світу відбувається вічно. Людина є фокусом природи, бо в людині всі природні можливості зведені до максимального ступеня. Якщо б людина спромоглася подолати свою обмеженість, вона могла б стати на рівень з Богом. Людський розум складається з відчуття, уяви, міркування, мислення. Розум апріорно (до досвіду) здатний творити судження, але ця здатність реалізується лише у взаємодії людини із світом. Розум наближається до істини приблизно так, як багатокутник наближається до кола. Ще більше в добу Відродження було уславлено ім’я Марсіліо Фічіно (1433-1499), якого більшість дослідників вважає справжнім зачинателем ренесансного платонізму. Ядро його поглядів на Всесвіт складають такі ідеї: світ є ієрархією форм буття; Бог як буття пронизує усю світову ієрархію, вбирає у себе все («не Бог у речах, а все у Богові»); у центрі світової динаміки перебуває душа, вона є внутрішнім зв’язком світу; душа постає в єдності єдиного і множинного; життя пронизує весь Всесвіт, облаштовує його гармонію; любов є найбільшою силою світу; оскільки сутність людини пов’язана з її душею, людина увінчує собою усі сутності нижчого порядку, здатна керувати ними, але найбільше собою; проявом такої сутності людини постає стремління до свободи і високе її цінування. Уславленим учнем Фічіно був флорентійський граф Піко делла Мірандола (1463-1494). Він погоджувався з Фічіно, що людська сутність – це свобода. Новий момент полягав у тому, що людині досконалість не надана, але вона може її досягти, тобто людина стає тим, що вона творить із себе самої. Отже, платоніки за акцентували просякнутість усієї світобудови єдиним зв’язком і в цьому аспекті наблизились до позиції панпсихізму (все одухотворене) і навіть гілозоїзму (вся матерія – жива).

4.Натурфілософія – філософствування, спрямоване на розуміння сутності природи і Всесвіту. Одним із перших натурфілософів Відродження був відомий митець Леонардо да Вінчі (1452-1519). Він вважав, що : світ є витвором Бога як великого майстра та винахідника; завдання людини полягає у пізнанні природи; основа пізнання – досвід, а початок – відчуття, серед яких першим є зір; на базі досвіду розгортаються міркування, які можна перевірити експериментами; найбільшу достовірність знанню надає математичне обчислення. Щодо людини, да Вінчі вважав, що вона може сягати Бога, а може стати нижчою від худоби. Помітний слід залишив у натурфілософії Відродження Микола Коперник (1473-1543) – автор геліоцентричної картини світу. На зламі XV – XVI ст. процеси, характерні для Відродження, поширюються майже по всій Європі. Тоді з’являються такі особистості, як Еразм Роттердамський (1469-1536), Томас Мор (1478-1535), Пьєр де ля Рамус (1518-1572). У цей час розгорталась діяльність Ніколо Макіавеллі (1469-1527), якого вважають, з одного боку, теоретиком політичного аморалізму, а з іншого – фундатором революційної етики (для досягнення мети всі засоби добрі). З XVI ст. у філософській думці починають відчутно проявлятися ознаки ідейної кризи. В цей час посилюється тенденція розглядати людину як органічну частину Всесвіту, а не Всесвіт вимірювати людиною, як це було раніше. У міркуваннях про людину дедалі відчутніше звучить мотив трагічної долі людини і неможливість для неї переламати хід власного життя. Драматичні мотиви в оцінці становища людини ще більше посилені у творах французького гуманіста Мішеля Монтеня (1531-1592). У центрі уваги його «Досвідів» перебуває звичайна людина. Оскільки кожна людина є представником людського роду, то шлях до пізнання людини лежить через самоаналіз. У самоаналізі й пізнанні ми повинні покладатися на розум і піддавати все сумніву. Прояви людей нескінченно різноманітні: від величі до мізерності. Але слід розуміти, що людина, як і все у світі, підпорядкована природним законам. Тому життя є ніщо інше, як мистецтво гідно підготуватися до смерті. Тобто треба жити різноманітно і дати проявитися усім своїм силам і здібностям, щоб повною мірою виконати своє життєве призначення. Загальні тенденції розвитку духовного життя епохи позначилися на тому, що в пізньому Відродженні запанувала натурфілософія (Бернардіно Телезіо (1509-1598), Джордано Бруно (1548-1600), Галілео Галілей (1564-1642)).

В епоху Відродження з’являються перші ідеї утопічного соціалізму. Найяскравіше вони висвітлені у творах Томаса Мора «Утопія» і Томазо Кампанелли (1568-1639) «Місто Сонця». Соціалістичним утопіям властива переконаність, що приватна власність спричиняє всі суспільні негаразди та злиденність абсолютної більшості народу. Автори сформулювали основні принципи майбутнього суспільства, що базується на розумних «природних» засадах: планове суспільне господарство; обов’язкова для всіх праця, результати якої розподіляються за потребами; всі дорослі члени суспільства беруть участь у політичному управлінні, всі діти мають право на безплатну освіту, яка має бути тісно пов’язана з трудовим вихованням та ін.

Завдання:

1. Розтлумачте зміст вислову: «Я людина і ніщо людське мені не чуже».

2. Поясніть базові ідеї ренесансного платонізму.

3. В чому ви бачите здобутки ренесансної натурфілософії?

4. Розкажіть про тих, хто стояв біля витоків утопічного соціалізму.

Тематика рефератів:

1. Ідея безконечності М.Кузанського і сучасні досягнення науки.

2. Вплив ідей італійського гуманізму на духовні процеси в Україні.

3. Проблеми оцінки історичної ролі епохи Відродження у розвитку європейської культури.

Література :

1. Петрушенко В.Л. Філософія : Курс лекцій. Навчальний посібник для студентів вищих закладів освіти ІІІ – IV рівнів акредитації. – К.: «Каравела»; Львів: «Новий світ – 2000», 2002. –Тема 5.

2. П.Ю.Саух. Філософія : навчальний посібник. – К.: центр навчальної літератури, 2003. – Тема 6.

3. Філософія : Навч. посібник /за ред. І.Ф.Надольного. – К.: Вікар, 2001. – С. 50-55.

4. Філософія. Курс лекцій / Струк Р.Й. – К.: Інтас, 1995. – Тема 5.

САМОСТІЙНА РОБОТА №3.

ФІЛОСОФІЯ ПРОСВІТНИЦТВА

Мета: розкрити основний зміст епохи Просвітництва; знати відомих мислителів цього часу та суть їхніх ідей; навчитись правильно використовувати філософські поняття та давати їм пояснення.

План.

1. Загальна характеристика XVIII ст..

2. Новий суспільний ідеал у філософії просвітництва.

3. Проблема свободи людини і шляхи її соціального визволення.

1. Просвітництво постає як соціальний рух XVIIIст., що охопив країни Західної Європи – Англію, Францію, Німеччину та інші. Його основу становила віра в розум як джерело знання і як засаду побудови щасливого життя, віра в науку, соціальний прогрес, критика релігії, віротерпимість, визнання природних прав людини. Як ідеологія просвітництво виражало інтереси молодоії буржуазії. Теоретичною передумовою просвітництва можна вважати філософію XVII ст., зокрема Р.Декарта, Д.Локка, І.Ньютона. Зародилось просвітництво в Англії, а найбільшого поширення набуло у Франції. Найвідоміші французькі просвітителі – філософи Ф.Вольтер (1699-1778), Ш.-Л.Монтеск’є (1689-1755), Ж.-Ж.Руссо (1712-1778) і матеріалісти Д.Дідро, Ж.Ламетрі, К.Гельвецій, П.Гольбах.

2.Просвітники піднесли розум до вищого ідеалу епохи. У них розум набув рис активності, постав як прагнення до істини, знаряддя перетворення буття. Звідси бере початок дух реформаторства, який проникає навіть у палаци монархів («освічений абсолютизм»). У пізнанні істини просвітники спираються на факти. Взірцем науки вважають фізику Ньютона. Просвітники стають попередниками позитивістів, які намагалися філософію трактувати за зразком науки. Бога тлумачать в дусі деїзму, нехтують обрядами, заперечують церковні історії, що підривало авторитет релігії, давніх традицій, культури. У поглядах на св1т набуває поширення механістичний світогляд: св1т - це матерія, що рухається у просторі і часі та має причинні зв’язки.

3.Людина – високоінтелектуальна машина. Гольбах заявляв, що людина є творінням природи, вона існує як частина природи і підлягає її законам. Такий підхід заперечував наявність свободи у людини і приводив до пошуку моральних засад людського буття в природі людини. Просвітники вірили у всесилля виховання. Природними правами людини вважали право на життя, свободу, приватну власність як основу добробуту. Вслід за англійськими філософами французькі просвітники захищали концепцію суспільного договору як джерела держави. На їх думку, в природному (додержавному) стані люди постійно воювали між собою. Для того щоб захистити себе люди уклали договір, за яким частину своїх прав передали державі, щоб та стежила за порядком між ними. У цій концепції простежується думка, що джерелом влади є народ в якщо громадяни мають обов’язки перед державою, то й держава має обов’язки перед громадянами. Вчення про природні права людини було покладено в основу концепції демократичної правової держави. Вперше була стверджена правова рівність людей.

Аристократія в боротьбі з просвітництвом створила свою ідеологію – романтизм (природу розглядали як художній витвір духу, проповідували культ генія, провідну роль у пізнанні відводили мистецтву, інтуїції). За висловом У.Черчіля (1874-1965), буржуазна демократія недосконала, але кращої поки що людство не придумало.

Завдання:

1. Поясніть смисл висловлювання Б.Паскаля, що людина – це «мислячий очерет».

2. Розкрийте зміст теорій «природного права» та «суспільної угоди».

3. визначте основні ідеї, на яких ґрунтувалася філософія Просвітництва.

Тематика рефератів:

1. Вчення Б.Паскаля про людину.

2. Ш.Л.Монтеск’є і теорія «природного права».

3. Теорія «суспільної угоди» Ж.-Ж.Руссо.

Література:

1. Петрушенко В.Л. Філософія: курс лекцій. Навчальний посібник для студентів вищих закладів освіти ІІІ-IV рівнів акредитації. – К.: «Каравела», 2002. – С.133-137.

2. Причепій Є.М. та ін. Філософія : посібник для студентів вищих навчальних закладів. – К.: «Академія», 2001. - С.111-118.

3. Філософія. Курс лекцій : навч. посібник/ Бичко і. В та ін. – К.: Либідь, 1994. – С.118-127.

САМОСТІЙНА РОБОТА №4

РОСІЙСЬКА ФІЛОСОФІЯ XIX – XX СТОЛІТЬ.

МАРКСИСТСЬКА ФІЛОСОФІЯ.

Мета: знати основні ідеї російської філософії XIX – XX ст., марксистської філософії; навчитись самостійного систематизувати набуті знання та формулювати думки у стислій формі.

План.

1. Розвиток філософської думки в Росії у XIX – XX ст.

2. Марксистська філософія.

1.Філософія в Росії бере свій початок лише у XIXст. і пов'язаний він з іменами Ф.М.Достоєвського, Л.М.Толстого, В.Соловйова. Російська філософія ХІХ ст., як і класична література, принесли в світ глибоко вистраждану досвідом цілих поколінь істину: немає і не може бути такої мети, заради якої варто було б пожертвувати навіть одним людським життям. З Ф.Достоєвського («Легенда про великого інквізитора») та В.Соловйова («Три розмови») бере свій початок жанр антиутопії. Істинні знавці російської філософії (М.Бердяєв, Г.Шпет, М.Лоський В.Зеньковський) завжди підкреслювали над раціональний спосіб і характер російського філософствування, пов’язуючи його здебільшого із православ’ям, східнослов’янським світосприйняттям. В XIXст. перед мислителями постав ряд питань(Чи дійсно світ розумний? Які цінності мають перемогти у світі – матеріально-речові чи духовні?), які власне кажучи, розмежували їх на два напрямки: слов’янофілів та західників. Лідери слов’янофільства – О.Хомяков (1804-1860) та І.Кіреєвський (1806-1856) – виступили із обґрунтуванням самобутнього шляху історичного розвитку Росії, який буде базуватися на селянській общині, істинах і заповітах православ’я. Західники (О.Герцен, Т.Грановський, В.Боткін) наголошували на тому, що Росія вже з петровських часів безповоротно «прив’язана» до Заходу і пішла західним шляхом розвитку. У галузі гносеології це була суперечка між приматом християнського одкровення, віри та раціонального знання. Антиномію віри і знання в російському варіанті прагнула розв’язати філософія всеєдності, засновником і визначним представником якої виступив В.Соловйов (1853-1900). Соловйов висунув теорію цільного знання, ідею над раціоналізму. «Цільність» - це така характеристика і властивість людської душі, які самим суттєвим чином відрізняють людину – найвище і найдосконаліше творіння природи від усіх інших творінь. Цільність свідомості може надати лише «серце», любов. Про «Серце і його значення в духовному житті людини» писав учитель В.Соловйова – П.Юркевич, в у XVIIIст. – прадід Г.Сковорода. Російська література, і насамперед XIXст., тему людини, любові, страждання зробила головною, провідною темою своєї творчості. Сенс любові, за Соловйовим, полягає в спасінні в людині людського «через жертву егоїзму». Але пожертвувати егоїзмом і означало пожертвувати основним механізмом того «прогресу», який обрав для себе Захід. У 80-90-х роках ХІХ ст.. Росія починає знайомитися з марксизмом. Найбільший знавець і теоретик марксизму – Г.В.Плеханов (1856-1918) – присвятив більшість своїх праць історико-філософському, гносеологічному, соціологічному аспектам матеріалістичного розуміння історії. Науковий, матеріалістичний погляд на історію повинен виключити, за Плехановим, волюнтаризм, суб’єктивізм як в теорії, так і на практиці (в політиці). Але саме така позиція видатного мислителя підлягала довгий час остракізму з боку офіційної більшовицької ідеології. Слідом за Плехановим з критикою ідей народництва виступили В.І.Ленін і «легальні марксисти» (М.Бердяєв, П.Струве, С.Франк). у 1909р. вийшла книга В.Леніна «Матеріалізм та емпіріокритицизм», в якій автор в центр уваги поставив проблеми пізнання, пов’язавши їх з новими відкриттями в галузі природознавства. «Легальні марксисти» розійшлись із Плехановим (тим більше з Леніним) своїм неприйняттям насильницьких засобів боротьби, а в теорії – неприйняттям придушення особи суспільством, незгодою з ідеями «войовничого» матеріалізму і атеїзму.

Російський космізм. В історії російської філософії цього періоду спостерігається явище, яке справило значний вплив на розвиток усієї світової філософської думки. Це космізм. Свої традиції він веде здалека, серйозний вплив на його представників надали праці російських релігійних філософів, особливо Федорова і Соловйова. Однак це самостійне вчення було сформульовано натуралістами-філософами початку XX ст. Вони відстоювали ідеї єдності людини і космосу, космічної природи людини; його безсмертя і безмежних можливостей, завдяки моральному вдосконаленню і зростанню наукових знань. Перш за все необхідно тут назвати ім'я Н.В. Бугаєва (1837 - 1902) - професора математики, послідовника вчення Лейбніца про монади. Він висловив ідею про те, що в основах буття накопичується, нікуди не зникає минуле. А так як воно в основному фіксується в знаннях, то монади втілюють у собі складності духовного життя не тільки земної, але вселенської цивілізації, і саме від них залежить перетворення світу і розвиток космічної гармонії. «Космічна філософія» була розроблена К.Е. Ціолковським (1857 - 1935). В основі її лежить ідея атома як найпростішого матеріально-духовного елемента буття. Він володіє чутливістю і, об'єднуючись в конгломерати, забезпечує все розмаїття світу. Атом вічний, тимчасові лише його об'єднання, а тому життя нескінченне. Смерть ж є лише егоїстичне бажання зберегти звичне. Весь матеріальний світ в основі складається з атомів, значить, життя обмежувати нашою планетою нелогічно. Живий космос представлений безліччю цивілізацій, в якому ми - лише одні з багатьох. Накопичення знань, безболісне знищення всіх недосконалих форм життя, соціальний відбір найбільш інтелектуально потужних індивідів, громадський контроль за народжуваністю і вихованням повинні сприяти створенню високорозвиненого суспільства. Вийшовши в космос, людство звільниться від зайвої там тілесної оболонки. У космічному єднання і настане щасливе життя, повна інтелектуальних радощів і вільна від почуттів, переживань, страху. Ідею космічного погляду на світ продовжив В.І. Вернадський (1863 - 1945). Він сформулював закони розвитку біосфери, у яких мова йде про необоротність еволюції живої речовини і його ускладнення. Вернадський обґрунтував принципи поступового переходу біосфери в ноосферу (сферу розуму): вся планета охоплена розумною діяльністю і немає такої області, де дія природних закономірностей здійснювалося б без соціального впливу. Перебудова біосфери робить людину в даний час найбільшою геологічною силою. Пізнавши світ, розвиваючи техніку, суспільство сприяє виходу ноосфери за межі планети, в космос. Розумна сила визначає розвиток природних процесів. Але в ній присутня не тільки відображення науково-технічних знань, але характеристика соціального ладу, рівень моральності. Саме тому наші ідеали можуть дозволити нам дивитися в майбутнє з оптимізмом. Щоб ці ідеали були благими, повинні об'єднати свої зусилля наука, основна рушійна сила розвитку суспільства, і моральність. Наука й мораль просуваються вперед зусиллями не всіх людей, а окремих осіб, бо в них полягає майбутнє. Вернадський був прихильником безсмертя життя. До даного напрямку належав і засновник космічної біології А.Л. Чижевський (1897 - 1964). Він довів, що розвиток біосфери відбувається не тільки під впливом розумних сил планети, але й під впливом фізичних факторів космосу. Ці космічні відносини позначаються на діяльності біологічних систем усіх рівнів розвитку. Чижевський встановив той факт, що періоди активності сонця супроводжуються масовими міграціями тварин, епідеміями, вибухами соціальної активності. Його ідеї взаємозв'язку космосу, соціальних дій і вчинків окремих особистостей отримали досить широке розповсюдження. Олександр Леонідович багато свої філософські висновки наділяв у форму віршів і пейзажів, вважаючи наукова мова недостатньо багатим і гнучким для їх вираження.

2.Марксистська філософія виникає в 40-х роках ХІХ ст. як теоретичне відображення глибинних змін у всіх сферах європейського суспільства і як якісно новий (некласичний) спосіб філософствування. Її соціально-економічними передумовами були: бурхливий розвиток промисловості, протиріччя між суспільним характером виробництва і формою привласнення, зміна структури суспільства (пролетаріат, буржуазія), революційна активність пролетаріату (буржуазні революції). Природничо-наукову базу марксистської філософії складали фундаментальні відкриття у фізиці, космогонії, біології. Основними теоретичними джерелами філософії марксизму стали німецька класична філософія, англійська політична економія і французький утопічний соціалізм. Принциповою відмінністю марксистської філософії від інших філософських систем були: здійснення нею органічного синтезу матеріалізму і діалектики; розповсюдження матеріалістичної діалектики на пізнання суспільства; послідовне відстоювання статусу науковості. Все це яскраво проявилося у новій концепції методу, натурфілософії, філософській антропології та філософії історії. Марксистська концепція діалектичного методу цілковито базується на діалектичній логіці Гегеля, своєрідно переробленій та переосмисленій. Для Маркса діалектика виступає як вчення про всезагальні зв’язки і всезагальні закони буття і мислення. Як і Гегель, Маркс вважав основою діалектики систему філософських категорій і принципів: єдності та боротьби протилежностей, переходу кількісних змін у якісні, заперечення заперечення. Основою розвитку світу, природи, суспільства, мислення для Маркса виступає діалектична суперечність. Людське мислення і об’єктивний світ є підпорядкованими одним і тим самим законам. Натурфілософія та її проблеми розв’язувалися в основному Ф.Енгельсом. обґрунтовуючи діалектичний матеріалізм та матеріалістичне розуміння історії, Енгельс вважав, що свідомість є не чим іншим як продуктом діяльності людського мозку, сама ж людина є продуктом природи, а тому закони мислення і закони природи узгоджуються між собою. Пізнання людиною світу не має меж, оскільки світ нескінченний, і пізнання абсолютної істини здійснюється через нескінченний ряд відносних істин. Нескінченність світу, за Енгельсом, проявляється в його часово-просторовій нескінченності. Простір і час є формами існування матеріального світу. Невід’ємною характеристикою матерії є рух і розвиток. Рух є способом існування матерії. Енгельс класифікує форми руху матерії (механічна, фізична, хімічна, біологічна, соціальна). У зв’язку з цим він пропонує таку класифікацію наук: науки про неживу природу; науки, що вивчають живі організми; історичні науки і науки, що вивчають людське мислення. Особливе місце в натурфілософії Енгельса займає розроблена ним трудова теорія походження людини. Філософсько-антропологічна проблематика найбільшою мірою виявляється в «Економічно-філософських рукописах 1844 року» К.Маркса. у цій праці Маркс намагався вирішити фундаментальні проблеми сутності та існування людини, її свободи та рабства, відчуження та подолання відчужених сил, сенсу історії. За Марксом, в людини все є «олюдненим», оскільки людина як індивід існує у зв’язках та взаєминах з іншими людьми. Глибинні «родові» характеристики людини є підсумком світової історії, результатом соціальних дій. Добро і зло в людській природі, любов чи егоїзм пояснюються не самою цією природою, а соціальними обставинами. Наявна реальність, за Марксом, є такою, у якій панує соціальне відчуження, де людська діяльність та її продукти ворожі людині і пригноблюють її. Людина повинна привласнити собі весь соціальний світ, тобто перетворитися на «цілісного» «універсального» індивіда. В основі родового життя лежить практика – активність людини, яка переслідує свої цілі. Вся історія людського суспільства може бути вкладена в схему відчуження та його зняття на трьох рівнях. І – відношення «особистої залежності» (ранні стадії людської історії). ІІ – відношення «особистої незалежності» (індустріальне суспільство). ІІІ – стадія «присвоєння» людиною усіх накопичених людством сил та потенцій. На цій стадії все повинне слугувати людині, іі особистісній унікальності. Маркс велике значення приділяє такій категорії як власність,приходить до ідеї історичних форм суспільства. Зміна суспільних формацій відбувається за допомогою соціальних революцій. Марксизм справив значний вплив на світову філософську думку.