Карпати

Карпати – історико-етнографічний суперрегіон, до складу якого входять Галичина, Закарпаття, Буковина і Покуття.

Відповідно до нинішнього адміністративного поділу України, Галичину утворюють Львівська, більша частина Івано-Франківської, Луцька області, а також західна частина Тернопільської області. На думку А.Пономарьова, вживання назви “Прикарпаття” є недоречним, тому що характеризує лише природно-географічні особливості краю, а не історико-етнографічні. Народна ж пам’ять зберегла первинну назву і всі пов’язані з цим символи і атрибути. Галичанам притаманна висока крайова самосвідомість.

Етнічною основою Галичини були племена білих хорватів (за однією з версій, вони походять від племені карпів, які дали назву краю) та частково тиверці, уличі, дуліби (волиняни). В ХІІ ст. Галицько-Волинське князівство досягло найбільшої могутності, виступивши правонаступником Київської Русі, чинячи опір польській та угорській експансії.

За Ярослава Осмомисла територія князівства сягала Сяну, пониззя Прута й Дністра. Проте вже на початку ХІІІ ст. воно потрапляє в залежність від Угорщини, а з 1387 року – від Польщі. Протягом наступних століть Галичина була відділена від інших українських земель, входячи під назвою „Руське воєводство” до складу Речі Посполитої, а після першого поділу її у 1772 році – до складу Австро-Угорщини (прибравши назву „Східна Галичина”), потім з 1914 року знову до складу Польщі і в 1939 року возз’єдналась з Україною.

Підкарпатська Русь та Північна Буковина – територія нинішньої Чернівецької області. З ХІІ ст. до 1940 року Підкарпатська Русь перебувала під владою Угорщини. Буковина з 1141 року входила до складу Галицького, Галицько–Волинського князівств, у XIV ст. була підкорена Угорщиною, а з 1359 року стала частиною Молдавського князівства (пізніше Румунії).

Етнічним ядром цих земель були східнослов’янські племена білих хорватів і тиверців. З ХІІІ ст. в Підкарпатську Русь проникають волохи, а в Буковину – молдовани і румуни. Проте слов’янський субстрат превалював, про що свідчить запис у Молдавському літописі XVII ст. про населення Чернівецької та Хотинської цинут (повітів) Північної Буковини. Назва “Буковина” вперше згадується у грамотах XIV ст. і походить від природних особливостей краю – букових лісів. Район поділявся на жупи (родові громади), на основі яких угорською владою були створені адміністративні одиниці – комітати. Витоки Буковини йдуть від Шипинської землі, яка входила до складу Молдавського князівства. В сер.XV ст. Хотинська і Чернівецька цинути отримали назву Буковина. Південна частина Буковини входить до складу Румунії. За етнографічними особливостями Північна Буковина поділяється на 3 зони – Карпатську, Серетсько- Прутську та Пруто- Дністровську.

На матеріальній і духовній культурі краю позначились впливи молдован, румунів, циган, німців та росіян.

Покуття – крайня частина Східних Карпат, верхів’я Дністра та Попруття. Покуття протягом історії входило до складу різних держав. Його обриси в сер.XVII ст. окреслив Г.Л. де Боплан – між Галичиною, Поділлям та Буковиною. Походження назви – від слова “кут” (утворений Дністром, Прутом та Черемошем).

В минулому Покутська земля входила до складу Київської Русі, Галицько-Волинського князівства.

Етнографічна специфіка Покуття виражена оригінальними елементами традиційної матеріальної й духовної культури, що простежуються в будівництві, народному одязі, особливо багатому розмаїттям жіночих головних уборів, орнаментиці та колористиці вишивок, у звичаях, обрядах, ремеслах і промислах.