Українське Полісся

Українське Полісся – це етнографічний район, що охоплює північні райони Волинської, Рівненської, Житомирської, Київської, Чернігівської та Сумської областей. На півночі межує з Білоруссю, на заході з Підляшшям (українською етнічною територією у складі Польщі). Залежно від положення щодо Дніпра Українське Полісся поділяється на правобережне і лівобережне, поширені назви Східне (Наддеснянське) і Західне (Прип’ятське)Полісся .

Назва “Полісся” має давнє походження. В Галицько-Волинському літописі (1274 рік) розповідається про князя Мстислава, який воював у Поліссі. Етимологія назви походить від слова “ліс” (лісиста місцевість). Балтський аналог цієї назви означає болотистий ландшафт, багнистий ліс, тому існує думка про балтсько-слов’янську спільність кореня назви. Етнічним ядром стали слов’янські племена древлян, дреговичів, волинян.

Традиційно-побутова народна культура Полісся – етнокультурний феномен, що відрізняється від інших районів комплексом характерних рис. Особливістю його є наявність елементів і рис східнослов’янської архаїки.

Основу традиційного господарства становило землеробство, ускладнене необхідністю освоєння ділянок землі між болотами, піщаними дюнами, на лісових вирубках. Тут довше затримались реліктові знаряддя обробки грунту (соха, рало). Тваринництво мало специфічні риси: переважав відгінний випас худоби, склались оригінальні побут і звичаї пастухів, заготівля сіна на віддалених сінокосах, способи його сушіння. На відміну від інших районів, традиційними видами занять, які набули широкого поширення були мисливство і рибальство з використанням місцевих способів і знарядь лову, а також бджільництво (бортництво).

Традиційні засоби пересування – плоти, пороми, човни. Болотиста місцевість спричинила традиційні способи будівництва сухопутних доріг через болота з дамбами.

Для поліських поселень характерна одновулична забудова з орієнтацією садиби на вулицю. Набули поширення хутори. В будівництві переважала зрубна техніка, архаїчні риси планування житла. Основним елементом інтер’єру була поліська глинобитна піч.

Комплекси жіночого і чоловічого вбрання мали до ХХ ст. чимало архаїчних особливостей – у матеріалі, у крої (тунікоподібні сорочки з вишивкою у техніці занизування червоними вовняними нитками, плетені з деревної кори личаки тощо).

В соціокультурних взаєминах до ХІХ ст. зберігався вплив общинних відносин: розподіл громадою угідь, спільне використання пасовищ, лісів, лук, рибних ловів, трудової взаємодопомоги (сябринство, толоки).

Звичаєве право Полісся зберегло елементи “копного суду”. В сімейному побуті домінував патріархальний уклад – підпорядкування всіх членів родини батькові, спадкоємність по чоловічій лінії.

Архаїка, реліктові елементи збереглись в календарних і сімейних звичаях та обрядах, зокрема в проводах зими, весняних обрядах, троїцько-русальних, купальських, колядних традиціях, у світоглядних уявленнях та віруваннях (водіння куста, тополі; ворожіння).

Населення Східного Полісся сусіди називали литвинами, населення басейну Прип’яті називало себе поліщуками.

Волинь

Волинь охоплює басейн Західного Бугу – південні райони теперішніх Волинської і Рівненської, південно-західні райони Житомирської, північ Хмельницької, Тернопільської і Львівської областей. На заході граничить з Холмщиною, українською етнічною територією, що входить до складу Польщі.

Етнографічна Волинь (без Західного Полісся) територіально збігається з давньоруською історичною областю, що мала назву Волинської землі. Назва походить від племені волинян, згадуваного в “Історії Росії” В.Ключевського, вперше зустрічається в Літописі Руському під 1018 р. у зв’язку з міжусобною боротьбою за князівський престол на Волинській землі.

Етнічним ядром району були східнослов’янські племена дулібів (волинян), бужан. В Х – ХІ ст. на Волині виникли міста Луцьк, Червень, Белз, Володимир (Волинський), Кременець, Житомир.

Велике князівство Литовське розглядало Волинь як відносно самостійну землю.

Провідною галуззю господарства волинян було землеробство з характерними для лісостепової зони рисами. В містах були розвинені промисли й ремесла – ковальство, гончарство, ткацтво.

Для народної архітектури характерні риси, споріднені з поліським типом: будівництво “у зруб”, однокамерні хати, переважно з солом’яним дахом, на півдні – каркасні будівлі з дерев’яними стінами, проте побіленими, а в суміжній з Поділлям зоні – стіни з глиняно-солом’яних вальків.

Народний одяг волинян зберіг архаїчні риси. До комплексу вбрання входили довгі та рясні опанчі, сіряки, кожухи. У вишивці переважали рослинні узори червоного або білого кольору.

У волинських народних календарних і сімейних обрядах і звичаях до ХХ ст. зберігалося багато реліктових рис. Особливо це характерно для веснянок, купальських, обжинкових, колядно-щедрівкових циклів. Своєрідний характер має весільна обрядовість.

Поділля

Поділля – історико-етнографічний район, який охоплює басейн межиріччя південного Бугу та Середнього Придністров’я, тобто більшу частину Вінницької, Хмельницької, Тернопільської, суміжні з ними частину Чернівецької, Івано-Франківської та Львівської областей. Етнологи поділяють Поділля на Східне й Західне.

Назва зустрічається в писемних джерелах з середини ХІІІ ст. Стосовно цього краю зафіксовано вживання назви „Пониззя”, або „Русі Долішньої”, яка фігурувала до початку ХХ ст.

Жителі цього краю іменують себе подолянами або подоляками. Етнічним ядром населення району були слов’янські племена тиверців та уличів. Після занепаду Руської держави в другій половині XIV ст. Поділля увійшло до складу Великого князівства Литовського. Згодом спершу західне, а після Люблінської унії (1569 р.) – і Східне Поділля ввійшло до складу Речі Посполитої. Неодноразово різні частини Поділля окупувала Оттоманська Порта. Під час першого (1772 р.) і другого (1793 р.) поділів Польщі Західне Поділля увійшло до складу Австро-Угорської імперії, а Східне разом з Правобережною Україною – до складу Російської імперії.

За етнографічними рисами Поділля – один із найколоритніших районів України.

Основою традиційного господарства було землеробство.

Для народної архітектури характерним є глиняно-солом’яні будівлі з кам’яними підмурівками. Стіни хат білені, з обробкою й підсинюванням заглиблених площин. Виступаюча призьба підводилася червоною глиною-вохрою.

Народний одяг подолян багатий на локальні варіанти. Особливо знамениті подільські жіночі сорочки з густо вишитими рукавами. Характерним поясним жіночим одягом є обгортка.

Розвинені ткацтво, килимарство з рослинним і геометричним орнаментом, гончарство.