Слобожанщина

Слобожанщина охоплює схід України – теперішні Харківську, частково – Сумську, Полтавську, Дніпропетровську, Донецьку, Луганську області. Назва цього історико-етнографічного району походить від того, що в період його колонізації (XVII-XVIII ст.) переселенці з Лівобережної і Правобережної України, з Росії, одержавши тут на певний час пільги (“свободи”), засновували поселення – слободи. З XII сторіччя територія була малолюдною, зазнавала наскоків кримських і ногайських татар. З 2-ї половини XVI ст. край заселяється козаками і селянами з інших районів України. У XVIII ст. виникають міста Харків, Охтирка, Суми, Острозьк, Чугуїв. Приходили здалека цілими селами, організованими в козацькі сотні й курені. Так, Острозьк започаткований родинами, які прийшли з Острога. Розвідники-козаки шукали займанщину, де є добре різнотрав’я для пасік, річка і де можна викопати ставки. Будувалися як хуторами, так і невеликими (по 20-30 родин) селами. До 30-х років XVIII ст., коли почалось будівництво Української лінії, Слобожанщина була заселена в межах нинішньої Харківської області.

Істотним стало привнесення в культуру району багатьох культурно-побутових елементів з суміжних Полтавщини та Подніпров’я. Значними були і російські впливи, які посилювались цілеспрямованою русифікаторською політикою, забороною українських шкіл, друкованого українського слова. Уже в другій половині XIX ст. етнографи констатували значну трансформацію традиційно-побутової культури населення Слобожанщини, зокрема місцевостей, близьких до міст і промислових осередків. Одяг робітників і селян шиється з фабричних тканин, набувають поширення компоненти міського вбрання, російські сорочки- косоворотки, сарафани тощо. Порушуються устої традиційної духовної культури – звичаї та обряди. В пісенний народний репертуар потрапляють низькопробні російські пісеньки-частівки. “Треба мати особливий хист, щоби чудові українські пісні вимінювати на такі погані фабричні російські.” – гірко іронізував В. Гнатюк.

Південь України

А. Пономарьов визначає Південь України як історико-етнографічний супер-регіон, котрий включає декілька регіонів – Бессарабію, Таврію, Причорноморське козацтво, Нижню Наддніпрянщину, Донщину. Південь України охоплює сучасні Запорізьку, Херсонську, Миколаївську, Одеську області, південні райони Дніпропетровської, Кіровоградської, Луганської областей та північні півострова Крим.

Це степова частина України, яка в давнину була тереном проживання різних кочовиків (номадів). З давньоруських часів вона слугувала простором просування слов’ян на південь. За Середньовіччя ця територія відома як “Дике поле”.

З XV-XVI ст. основним фактором української колонізації “Дикого поля” були козацтво і Запорозька Січ. В умовах протистояння турецько-татарській експансії вони стали опорою для численних втікачів від феодального гніту і переселенців – “уходників”, які шукали кращої долі в пониззі Дніпра. Українська колонізація південних степів не припинялася, незважаючи на спустошливі козацько-татарські війни. Запорозькі землі сягали до гирла Дніпра і простягалися від річки Кальміус на сході до Південного Бугу на заході.

З середини XVIII ст. посилюється колонізація степового Півдня. Межі між татарськими кочів’ями та володіннями запорожців не було. Традиційно запорожці рибалили, полювали, добували сіль, поташ і селітру, розводили коней; татари кочували в тих самих степах. Торгівлю не плутали з військовими конфліктами, купцям забезпечували охорону за платню. На момент ліквідації Запорозької Січі, там проживало близько 50 тис. осіб чоловічої статі.

Українське козацтво допомогло Росії здобути доступ до Чорного моря (про колонізацію Північного Причорномор’я козаками писав А. Скальковський), але це обернулося проти їхніх інтересів. Після скасування Гетьманщини (1755) і ліквідації Запорозької Січі (1774) царський уряд стимулював колонізацію Південної України російськими переселенцями та іноземцями.

Так звана Новоросія була відкрита для всеросійської колонізації. Основою цього утворення мали стати нові міста – Миколаїв, Одеса, Єлисаветград. За задумом Катерини ІІ, Новоросія мала стати російською колонією з великим вмістом іноземців. Ще в середині XVIII ст. іноземним колоністам було відведено райони Новосербії біля фортеці Св. Єлисавети, після ліквідації Січі перетвореної на поселення Єлисаветград. Серед колоністів були вихідці з Балканських країн – серби, молдовани, болгари, греки, а також німці.

“В етнічному розумінні ніякої Новоросії ніколи не було: степи Причорномор’я були освоєні насамперед українськими хліборобами.” (М. Попович)

Для населення цього краю характерні давні, автохтонні культурно-побутові риси, пов’язані з традиційним степовим землеробством, відгінним тваринництвом, будівництвом, домашніми промислами і ремеслами. Мали місце і привнесені культурні елементи – з різних регіонів України та з-поза її меж. Істотно позначилися культурні впливи російського, молдавського, болгарського, сербського, німецького населення, котре проживало тут.

Р. Кирчів за етнографічними особливостями виділяє 5 підрайонів Півдня – Приазовський, Нижньо-Подніпровський, Нижньо-Побузький а також Буджак і Таврію. На традиційно-побутовій культурі Півдня позначилися згубні впливи імперсько-русифікаторської політики царизму та його послідовників.