Історико-етнографічна характеристика регіонів України. Середня Наддніпрянщина

З цим історико-етнографічним регіоном пов’язане зародження українства, його консолідація та здобуття державності (Київська Русь, Запорізька Січ, УНР, сучасна Україна). Регіон включає Київщину, Черкащину, більшу частину Полтавської, Дніпропетровської, Запорізької та Кіровоградської областей. Етнічним ядром формування Наддніпрянщини були племена полян, сіверян та древлян. Основу району з ХІІ ст. складали 2 землі – Київщина та

Переяславщина .

На півдні район межував із кочовими племенами Степу, що зумовило етнічну строкатість населення його південних окраїн. У ХІІ- ХІІІ укріплені поселення поблизу острова Хортиця започатковують Запорізьку Січ. Центром козацтва стало Запоріжжя – територія південніше дніпровських порогів. Згодом воно збільшилося до масштабів етнополітичного утворення – Гетьманщини (1650-1755). Історична пам’ять поширює назву “Гетьманщина” на всю Середню Наддніпрянщину разом із Запоріжжям і Надпоріжжям.

На території Середньої Наддніпрянщини панує південно-східне наріччя української мови, вихідним для якого був середньонаддніпрянський говір, що почав формуватися ще в XIII-XIV ст. і став основою для формування української літературної мови.

Традиційно-побутова культура населення району основана на землеробстві і скотарстві. До ХІХ - поч. ХХ століття тут збереглися безколісний плуг та традиційні землеробські знаряддя. За спостереженням етнографа В. Довженюка, агрокультура українців в цілому лишалась незмінною протягом Х-ХІХ ст.

Типовими поселеннями Середньої Наддніпрянщини були село та хутір. Побутувала як безсистемно скупчена забудова, так і рядова забудова з орієнтацією на річки або озера, траплялась кругова форма сільських поселень або ланцюговий тип. До ХІХ століття збереглися давні риси планування і будівництва житла. Панував тип обмазаної та побіленої хати.

З кінця XVIII століття пожвавлюється розвиток міст Середньої Наддніпрянщини. Міста нараховували не більше двох тисяч мешканців. Найбільше місто району – Київ налічувало не більше 12 тисяч чоловік в XVII столітті, а в 1763 році – 42 тисячі. Місто складалося з власне міста і підварків (околиць). Крім Києва, на кінець 30-их років XVII століття були штатні фортеці у Переяславі, Ніжині і Переволочні ( біля Запорозької Січі). В замках сотенних міст знаходилися сховища для збереження їжі і боєприпасів, приміщення для вартових, пороховий погріб, церковна хата. В містах були торги, які на свята прикрашалися цеховими знаками та прапорами. На вулицях, що вели до замкових воріт, були торгові козацькі двори, двори цехів, церква, шпиталь, ратуша, двір сотенного писаря, шинкові двори, остроги. У XVIII ст. третина городян жила достатньо заможно, щоб мати хату з двома світлицями, а то й дві хати у дворі, де, як правило, мешкали родичі. В хазяйській хаті або у господарських будівлях жили в страшній тісноті підсусідки, яких пускали жити з харчами за всяку роботу по господарству.

У найбагатших будинках вікна були з білого скла і називалися “красними”. Вони відчинялися, щоб провітрювати кімнату. Але частіше траплялися круглі, зеленкуватого скла вікна, що намертво вправлялися в рами. В більшості будинків топилося в печі, але траплялися каміни і груби, які облицьовувалися кахлями.

В Києві центрами спілкування, крім церков і монастирів, були ярмарки, яких на рік припадало три по вісім днів кожен – на Великий піст, Миколаївський, Успенський.

При наявності багатьох спільних рис, характерних для матеріальної і духовної культури корінного населення Наддніпрянщини, йому властиві і певні місцеві особливості. Помітно відрізняються Правобережжя і Лівобережжя. В етнографічній літературі подекуди виокремлюють локальні типи матеріальної культури.