33

Лекція з етногеографії України

(для студентів стаціонарного відділення історичного факультету

спеціальність “Історія”)

(ІІІ семестр)

Тема: “Типологія історико-етнографічного районування України”.

План

1. Типологія історико-етнографічного районування.

2. Історико-етнографічна характеристика регіонів України.

Наочність

1. Мапа історико-етнографічних районів України.

2. Комплекси традиційного вбрання українців історико-етнографічних районів і субетносів.

3. Етнографічні типи традиційного українського житла.

Література

1. Рудницький С. Чому ми хочемо самостійної України. – Львів: Світ, 1994. – С. 76-88, 210-220, 220-270.

2. Етнографія України/ За ред. С. Макарчука. – Львів: Світ, 1994. – С. 120-140.

3. Пономарьов А. П. Українська етнографія. Курс лекцій. – К., 1994.

4. Наулко В. Хто і відколи живе в Україні. – К., 1997.

5. Культура і побут населення України/ За ред. В. Наулка. – К., 1997.

6. Бойківщина: Історико-етнографічне дослідження. / За ред. Ю. Гошка. – К., 1983.

7. Гуцульщина: Історико-етнографічне дослідження. – К., 1987.

8. Холмщина і Підляшшя: Історико-етнографічне дослідження. – К., 1997.

9. Лемківщина: Історико-етнографічне дослідження. – Львів, 2000.

10. Картографія та історія України. Збірник наукових праць. – Львів, 2000.

11. Нельга О. Теорія етносу. Курс лекцій. – К.,1997. – С. 310-363.

12. Тейлор А. Габсбурзька монархія 1809 –1918. – Львів, 2002. – С. 253-261.

13) Махун С. Ліна Костенко: “Поїдьте туди, де не вмерла Україна” //”Дзеркало тижня”, №44 (572), 12-18 листопада 2005р.

1.Типологія історико-етнографічного районування.

На основі локальних особливостей традиційної матеріальної і духовної культури українців визначаються певні етнографічні групи (субетноси) та історико-етнографічні райони. Етнографічна багатоманітність українців була закладена в давній історії України, починаючи з племінних об’єднань: “Також і ті Словени пришедше і сидоша по Дніпру і нарекошася Поляне, - читаємо в Лаврентіївському літописі, - а друзії Древляне, а сидома межю Припетю і Двиною і нарекошася Дреговичі, іниї седоша на Двині і нарекошася Полочане…”

Етнографічні групи та етнографічні райони і різновиди традиційної культури характерні для всіх великих народів: у німців – нижньосаксонці, шваби, баварці тощо; у французів – нормандці, бретонці, провансальці; у італійців – флорентійці, сицілійці, генуезці; у поляків – мазури, підгаляни, краков’яки, кашуби; у росіян – помори, донські, оренбурзькі, терські козаки, молокани тощо.

Певні локальні особливості побуту, господарського і культурного укладу окремих історико-етнографічних районів складалися залежно від природних умов, географічного положення, інтенсивності культурно-побутових та міжетнічних взаємин, внаслідок міграційних процесів тощо.

Історико-етнографічний район – це етнотериторіальне утворення в рамках етносу, яке є самобутнім за етнічною історією і етнографічними рисами, що зафіксовано в історичних документах, регіональній символіці і етнічній свідомості людей.

Історія формування етнографічних зон України обіймає кілька етапів:

• VI - X ст. – формування племінних утворень (поляни, сіверяни, древляни, дреговичі, волиняни, дуліби, білі хорвати, уличі, тиверці);

• Х - ХІV ст. – дроблення Київської Русі на князівства; основною територіально-політичною одиницею була земля: Київщина, Переяславщина, Чернігівщина, Сіверщина, Галичина (Прикарпатська Русь), Холмщина, Поділля, Брацлавщина. Статус землі означав певну суверенність, специфіку культури і побуту, унікальність законів і звичаїв;

• XV - XIX ст. – колонізація окремих частин України сусідніми державами поглиблює культурну локальність, територіально роз’єднуючи народ, стримуючи консолідаційні процеси.

Каталізаторами процесу районування були ізольованість земель та колонізація їх різними державами. Всю систему історико-етнографічного поділу України можна представити у такому вигляді:

історико-етнографічний район – історичні зони – етнографічні області – землі

Одним із перших усвідомив регіональну багатоманітність України Г. Л. Де Боплан, який в “Описі України” (1660) поділяв її на 8 регіонів – Волинь, Поділля, Покуття, Брацлавщину, Київщину, Сіверщину, Чернігівщину і Угорську Русь.

У XVIII ст. О. Шафонський поділяв Україну на Лівобережну (Полісся, або Литву і Степ, або Україну) і Правобережну (“Чернігівського намісництва топографічний опис”, 1786). Дослідник визначав райони на основі мовних та побутових відмінностей.

Я. Маркович в “Записках про Малоросію…”(1798) доповнив характеристику районів антропологічним та господарським описом.

Лінгвіст П.Білецький-Носенко в першій половині ХІХ ст. поділяв Україну на діалектичні зони.

Проблемою історико-етнографічного районування України займалися П. Чубинський, П. Шафарик, І. Вагилевич, Я. Головацький. Ними були визначені етнографічні межі українського етносу, створені етнографічні карти.

Етнограф Микола Сумцов (поч. ХХ ст.), крім традиційних етнографічних зон, називає нові, утворені внаслідок активної колонізації Півдня України, яку Орест Субтельний слушно порівнював за масштабами з американською колонізацією Заходу: Слобожанщина, Галичина, Кубанщина, Поділля, Волинь, Київщина, Чернігівщина, Таврія.

Фундатор географічної науки в Україні Степан Рудницький (1877-1937 рр.), академік ВУАН, вперше написав і видав багатьма мовами світу геополітичні праці “Українська справа зі становища політичної географії” та “Огляд національної території України”, в яких дав уявлення про межі української національної території, етнографічні райони.

С.Рудницький виділяє 19 історико-етнографічних районів – Галичина, Буковина, Закарпаття, Холмщина, Підляшшя, Полісся, Бессарабія, Слобідська Україна, Донська Україна, Кавказька і Каспійська Україна, Волинь, Поділля, Київщина, Чернігівщина, Полтавщина, Харківщина, Катеринославщина, Херсонщина, Таврія. Рудницький поділяв усі райони на черенні (корінні) та межові (які входили до складу інших державних утворень) землі. Його типологія історико-етнографічного районування грунтувалась передусім на політичному і етнічному чинниках.

До проблеми історико-етнографічного районування України українські етнографи звернулися 1956 року, коли в ІМФЕ АН УРСР відбулася нарада за участю діалектологів, фольклористів, економістів, мистецтвознавців, етнографів та істориків. Відбулася дискусія, присвячена проблемі типології, критеріїв районування. Вчені застерігали від хибної методики типології, заснованої на монодисциплінарному підході (коли поділ на райони відбувався на основі одного, окремо взятого показника). Саме системний підхід ліг в основу історико-етнографічного поділу України, викладеного в етнографічних працях А. Пономарьова, С. Макарчука, В. Наулка.

Так, А.Пономарьов поділяє Україну на 8 історико-етнографічних районів: Середня Наддніпрянщина, Поділля, Полтавщина, Слобожанщина, Південь (Таврія), Волинь, Карпати і Полісся. Район Карпат вчений поділяє на етнографічні зони: Галичину, Закарпаття, Буковину та Покуття; Полісся – на Лівобережне, Центральне та Західне.

Критерії типології історико-етнографічного районування:

- географічний ареал;

- етногенетичне походження та етнічна історія;

- мова;

- своєрідність матеріальної та духовної культур.

Отже, розуміння природи і механізму творення історико- етнографічних районів має включати аналіз не лише історії формування районів, а й основних показників: самоназви (ендоетноніму), етнічної та крайової свідомості, етнографічних особливостей.