15. Волинь

охоплює басейн верхів'я правих приток і середньо¬го поріччя Західного Бугу — південні райони теперішніх Волинської і Рівненської, південно-західні райони Житомир¬ської, північну смугу Хмельницької, Тернопільської і Львів¬ської областей. Етнографічна Волинь здебільшого територіально збігається з давньоруською історичною областю Волинська земля без її північної зони — Західного Полісся. Вважають, що назва походить від найме¬нування неіснуючого сьогодні міста Волинь (Велинь), що зга-дується в давньоруському літописі під 1018 р. у зв'язку з між¬усобною боротьбою за князівський престол на Волинській землі.

В давнину Волинь заселяли східнослов'янські племена ду-лібів, бужан, волинян.

З давнини провідною галуззю господарства жителів Волині було землеробство з характерними для лісостепової зони ри¬сами, розвивалися, зокрема в містах, промисли і ремесла (обробка заліза, гончарство, ткацтво та ін.). Однокамерні хати, споруджені з дерева в зруб, але переважно з солом'яним дахом, у південній смузі — кар¬касні будівлі з дерев'яними стінами, а в суміжній з Поділлям зоні стіни робили з глиняно-солом'яних вальків. Як і на Поліс¬сі, в традиційному народному одязі жителів Волині збереглося чимало архаїчних рис. Примітними компонентами одягу були довгі та рясні опанчі, сіряки і кожухи. У вишивці переважа¬ли рослинні узори червоного або тільки білого кольору.

16. Опілля

Своєрідним західним продовженням подільського етногра­фічного ареалу, що входив у зону Прикарпаття, є Опілля.' Це поняття більш відоме в географії, ніж в етнографії. Ним визначається територія північно-західної частини Подільської височини у межах Львівської, Івано-Франківської і централь­ного західного виступу Тернопільської областей. З етнографіч­ного погляду ця територія вивчена досі дуже слабо, хоч уже сам її великий простір, розміщення між Волинню та При­карпаттям становлять чималий науково-пізнавальний, зокрема історико-етнографічний інтерес. Археологічні пам'ятки засвідчують давню заселеність цього краю. У ранньослов'янський період тут проживали племена дулібів, бужан і в південній смузі — білих хорватів. Густо заселеною була ця земля в княжу добу, особливо в період Галицько-Волинського князівства. Стабільний контингент або­ригенного населення зберігався і в наступні періоди фео­дально-польського та австрійсько-монархічного поневолення, супроводжуваного впродовж багатьох століть всілякими ди­скримінаційними заходами щодо українства і посиленою колонізацією цього краю переселенцями з інших народів, засновуванням і стимулюванням тут польських, німецьких, чеських поселень тощо. Однак народ стійко оберігав і захи­щав свою етнокультурну самобутність, мову, релігію, куль­турно-побутові традиції. Уже навіть на основі наявних відомостей з етнографії; народного мистецтва, фольклору, традиційних промислів окре­мих місцевостей цього краю (наприклад, Перемишлянщини, Рогатинщини, Бережанщини, Миколаївського лівобережного Подністров'я та деяких інших) можна судити про Опілля як про певний локальний етнографічний район західноукраїнсько­го краю, що охоплює територію центральної Львівщини, в басейнах верхнього Бугу і лівих приток Дністра, суміжні райони західної Тернопільщини й Івано-Франківської області (лівобережне Подністров'я). У південно-західній частині Опіл­ля з етнографічного погляду переходить у наддністрянське жидачівсько-самбірське Прикарпаття (Підгір'я), а на заході — в перемисько-яворівське Надсяння, які за характером тради­ційно-побутової культури є своєрідними етнографічними під­районами Прикарпаття.

Взяти хоча б Яворівщину, що й досі відзначається непо­вторною своєрідністю народних промислів, вишивки, виробів з дерева, різьби, фольклору, звичаїв зі збереженням, напри­клад, давнього обходу дворів на Великдень з обрядовим співом — «риндзюванням». Немає сумніву, що докладніше етнографічне вивчення Опіл­ля повніше прояснить особливості його традиційно-побутової культури і утвердить його статус як своєрідного етнографічного району.

17. СлобожанщинаДо Слобідської України входять східні області: південь Сумської, Харківська, Луганська, Донецька, а також і східні райони Полтавщини, північ Дніпропетровщини. Природа краю характеризується посушливим літом і сильними вітрами. Рельєф переважно гористий. Поштовхом до масового переселення з Правобережжя на Лівобережжя стало повстання під проводом Якова Остряниці проти польської шляхти. Після поразки повстання він у 1638 p. привів сюди 865 сімей, які заснували місто Чугуїв. Після повстання Богдана Хмельницького на Слобожанщину переселяється значна маса козаків і селян, засновуючи тут слободи (звідси й назва).     Швидкі темпи індустріалізації притягали на Слобожанщину сотні тисяч людей різних національностей. Політика інтернаціоналізації радянської імперії по суті була спрямована на повну русифікацію і денаціоналізацію неросійського населення на Донбасі. Свою роль тут зіграла і мова "міжнаціонального спілкування", і відсутність національних шкіл, і зневага до національних традицій (культивувалися так звані радянські обряди).    На Слобожанщині поруч із землеробством здавна розвивалися різні промисли: виробляли дьоготь і смолу, керамічний посуд і килими, вишиті кожухи і сап'янові чоботи, гарусні тканини і вироби з дерева та металу. Розвивалося рибальство, пивоваріння, виноробство, добування солі та ін. Хати не завжди обмазані й побілені, є так звані "миті", тобто з вимитими до блиску стінами. Подвір'я просторі, з повітками - господарськими приміщеннями, курниками й амбарами. В хатах, як і по всій Україні, було багато рушників, килимарських виробів, розписних меблів: стільців, ліжок, різних шафочок тощо. Тут, як і на Полтавщині, побутували скрині, полиці для посуду. Рублені дерев'яні хати з коморою через сіни - один з найстаровинніших типів житла, що побутувало ще в Київській Русі.     Одяг відзначається жіночими сорочками, вишитими гладдю, переважно білими, коричневими і синіми нитками. Орнаменти, характерні для Слобожанщини - це "ламана гілка". Тут також носили ткані плахти. Рушники вишивалися так званим тамбурним швом червоними й синіми нитками. Чоловічий одяг мав свої особливості: верхній суконний одяг для негоди називався лига, носили взимку смушеві шапки, а влітку солом'яні брилі.