13. Лемківщина

— найдалі висунутий на захід край української землі. Займає західну частину Карпат по обох схилах так званих Низьких Бескидів. Карпатський вододільний хребет поділяє Лемківщину на південну (закарпатську) і північну (прикарпатську). Основна ж частина — вся північна Лемківщина — належить до Польщі, а південно-східна — Пряшівщина — до Словач¬чини.

Назва лемки зустрічається в джерелах з XVI ст. Як вважає частина дослідників, вона надана сусідами лемків від пошире¬ної у народній мові останніх діалектної частки лем (у значенні тільки, лише). Давніми предками лемків, як і бойків, вва-жається слов'янське плем'я білі хорвати, котре проживало в Карпатах і Прикарпатті.

Основними опорами у збереженні себе як етно¬графічної групи українського народу були народна мова лем¬ків — один із діалектних підрозділів української мови, тра¬диційна побутова культура і релігія.

Територія розселення лемків — Низькі Бескиди — сприят¬ливіша, ніж у східних сусідів — бойків, для хліборобства. Воно вважалося основним на Лемківщині.У скотарстві також переважала велика рогата худоба, але лемки біль¬шою мірою, ніж бойки, займалися випасом овець. Були по¬ширені різні домашні промисли: обробка дерева, каменю, вов¬ни, ткацтво, гончарство, виготовлення дерев'яного посуду тощо.

Для поселень лемків характерна скупченість у долинах рік і річок та здебільшого одновулична забудова. Традицій-ний селянський двір складався з довгої хати, яка одним дахом об'єднувала всі основні житлові й господарські приміщення. До середини XX ст. в архітектурі й інтер'єрі житла лемків збереглися архаїчні елементи: зрубне будівництво, замазування щілин між вінцями зрубу і забілювання їх, велика курна піч, гряди (балки-по-лиці попід стелею) у хаті, глинобитна долівка, чотирисхилий дах, покритий житніми сніпками («жупами»).

Народне вбрання виготовлялось здебіль¬шого з матеріалів домашнього виробу. Характерні компонен¬ти традиційного одягу лемків: коротка безуставкова жіноча со¬рочка («чахлшс»), чоловіча з розрізом на плечах («опліча»), спідниці («фартухи») — для дівчат з кольорової тканини, для старших жінок — з чорної, запаски в дрібні зборки («зби-ранки»), вузькі чоловічі штани, синя камізелька («катан¬ка», сердаки з білої вовни («гуня»), коричнева сукняна курт¬ка — «гунька», довга прямоспинна чуга («чуганя») з великим коміром, оздобленим довгими китицями («свічками»). Взуттям служили шкіряні постоли («кербці») або чоботи.

14. Бойківщина

— суміжний з Гуцульщиною на заході етно¬графічний район, що займає центральну частину Українських Карпат.

Назва бойки — зафіксо¬вана у джерелах XVII—XVIII ст. її походження має різне пояснення. Найдостовірніша гіпотеза українського вченого І. Верхратського, який виводив її від уживаного в бойківських говірках діалектного слова бойє у значенні вигуку ага, їй-богу, прислівника справді. Сучасний дослідник М. Худаш вважає, що назва походить від актропоніма ^Бойко.

Бойківські села знаходяться у долинах рік і мають здебіль¬шого скупчений характер. Тільки в більш висотній зоні вони частково розпорошені.

Бойки здавна були землеробами. Під ріллю тут освоювали¬ся не тільки долини, а й гірські схили, лісові масиви. Етно-графи зафіксували на Бойківщині архаїчні способи вирубно-вогневого освоєння земляних ділянок: рубання лісу та чагарни¬ків з наступним їх спалюванням, викорчовуванням пнів, скопу¬ванням мотикою і далі обробкою орними знаряддями. У тваринництві пере¬важала велика рогата худоба, зокрема воли — основна тяглова сила горян.

Розвивалися на Бойківщині різні ремесла і промисли. Од¬ним з найпоширеніших було лісорубство, а також сплав де-ревини, теслярство, гончарство, бондарство. Місцеві майстри-деревники будували для себе і на продаж хати та господарські будівлі, Розвивалися також ткацтво і кушнірство.

Одяг шили з домо-тканого полотна, вовняного сукна й овечого хутра. Основні компо¬ненти їжі горян — жито, овес, картопля і молокопро-

дукти.

Дослідженню етнографії Бойківщини чимало уваги приді¬ляли І. Вагилевич, І. Франко, М. Зубрицький, В, Охримович, І. Свєнціцький та ін.