51.Класифікація народного одягу

Найзагальнішою класифікацією одягу є його розподіл за статтю людини на чоловічий і жіночий.

За розташуванням на ста¬ні людини одяг поділяється на такі види:

— натільний: сорочка;

— поясний (стегновий): запаска, плахта, опинка, дерга, штани;

— нагрудний: з рукавами ( кофта, куртка) і без рукавів (кептарі, лейбики) та ін.;

— верхній (становий): осінньо-весняний, плащоподібний та хутря¬ний зимовий;

— пояси;

— взуття: плетене (личаки), стягнуте (постоли), зшите (черевики, чоботи);

— головні убори.

За способом виготовлення традиційний український одяг прийня¬то поділяти на шитий і нешитий. Нешитий одяг етнологи вважають давнішим за походженням. Він виготовляється з одного або декількох шматків матеріалу, огортає стан, драпірується різними способами, утри¬мується на тілі за допомогою зав'язок, поясів, шпильок. Частини ши¬того одягу скріплюються швами. Він може бути глухий або розпашний, різний за кроєм.

Класифікаційною ознакою одягу може бути його призначення: ро¬бочий, буденний, святковий, обрядовий.

52.Натільний одяг

Складова частина чоловічого і жіночого одягу — сорочка, харак¬терною ознакою якої є білий колір (давня традиція). Матеріалом для її виготовлення в українців було конопляне та лляне полотно. Крій сорочки визначався способом сполучення пілок полотна на плечах. Українські сорочки виготовлялися переважно з трьох, двох і лише подекуди — з чотирьох полотнищ, виходячи з ши¬рини домотканого полотна.

Залежно від крою виділяли такі основні типи українських сорочок: тунікоподібні, сорочки зі вставками і кокеткою. Тунікоподібну сороч¬ку шили з домотканого полотна, яке складалося на плечах так, щоб обидві частини були рівними і на плечах не мали швів. На заломі роби¬ли виріз для голови. Сорочку шили без коміра, з простою обшивкою коло шиї.

З-поміж тунікоподібного типу виділяють сорочки з бочками і без бочків.

Своєрідністю крою сорочки з уставками є прямі плечові вставки. Вони розширювали плечову частину сорочки, що дає змогу утворюва¬ти призборювання довкола шиї. Таку сорочку шили з трьох несимет¬рично складених полотнищ, з викладеним, рідше — стоячим коміром. Рукави переважно були прямими з підрукавними клинами або без них.

Сорочка з кокеткою з'явилася пізніше. Кокетку викроювали на ширину спинки, до неї пришивали переднє і заднє полотнища.

Найдавніша форма чоловічої сорочки у слов'ян — довга, яку носи¬ли поверх вузьких штанів. Вона побутувала на Гуцульшині, Поділлі, Поліссі.

Жіночі сорочки були водночас натільним і верхнім одягом.

Шили жіночі сорочки залежно від ширини тканини з двох або трьох полотнищ. За способом сполучення полотнищ на плечах можна виді¬лити сорочки з призбирюванням біля коміра і кроєні "в перекидку".

Наприкінці XIX ст. почали входити у побут короткі сорочки, дещо відмінні від традиційних — без коміра, з чотирикутним вирізом горло¬вини на кокетці.

Типовим для сорочок України було те, що в них робили вузьку шийну обшивку (комір), пазуху частіше застібали або зав'язували стрічкою чи тасьмою. Рукав української сорочки був широкий з ластками або без них.

Українські сорочки багато оздоблювали вишивкою, яка посідає чільне місце у світовій скарбниці художньої культури

53.Функції української селянської сімї.Економічна функція української сім'ї забезпечувала матеріальні засади її існування, організацію домашньої праці та споживання. В основі організації виробничої діяльності української сім'ї лежав статево-віковий розподіл праці. Для складних сімей, де була достатня кількість осіб різної статі та віку, характерний дуже чіткий і здебільшого сталий розподіл обов'язків. У простих сім'ях межі між жіночими і чоловічими роботами не такі виразні; існує більша кількість спільно виконуваних робіт. Чоловічі й жіночі роботи можна поділити на сезонні та постійні, щоденні. Постійними обов'язками чоловіка, наприклад, у західній частині Поділля, були: виконувати всю роботу в полі; доглядати за кіньми; привезти дрова з лісу; забезпечити будівельним матеріалом, камінням під забудову; відбути шарварок (спільна робота з односельцями на ремонті дороги); доглядати за садом, огорожею коло обійстя; ремонтувати і набувати сільськогосподарський реманент; доглядати за бджолами; брати ліцензію на вирощування тютюну та ходити коло нього; позичати гроші; сплачувати податки; ходити на раду і взагалі репрезентувати сім'ю перед світською та церковною владою. В українській сім'ї XIX — початку XX ст. чоловік був господарем і організатором виробництва, а жінка — лише його помічником. Усі прибутки від господарства отримував голова сім'ї, вкладаючи їх знову у господарство. Жінка окремо мала свій прибуток — за продаж яєць, курей, масла, сала і полотна — і використовувала його на купівлю мила, стрічок, гасу, хрестиків, солі, дитячих речей. Виховна функція слугує для передачі дітям батьківського досвіду, культурної спадщини і сприяє формуванню у них ціннісних орієнтацій в житті. Виконання економічної функції значною мірою зумовлює реалізацію трудового виховання дітей, бо в її основу покладено працю і особистий приклад батьків. Власне факт народження дитини сприймався у сім'ї як поява ще одного помічника. До б—7 років дівчата і хлопці були під опікою матері та виконували приблизно однакову роботу — пасли овець, свиней, гусей. У цей же час їх починали залучати до різних занять: хлопці допомагали батькові коло худоби, а дівчата — мамі коло печі, мити посуд, замітати хату. Трохи старші діти вже виконували чітко розмежовані функції у домашньому господарстві.Елементами нормального культурного способу життя в українській родині були: 1) сповнення щоденно спільно і вголос молитви; 2) розповіді про свою сім'ю, рід, село, регіон, минуле свого народу і його героїв; 3) оповідання казок і легенд, співання народних пісень; 4) святкування національних свят. Функція природного відтворення, або дітонародження, покликана підтримувати біологічну неперервність суспільства, задовольняти потреби сім'ї у продовженні свого роду, емоційні потреби подружжя у батьківстві та материнстві. Український народ завжди розцінював дітей як великий дар Божий.