41. Лісорубство і лісосплав в українців.

Одним із найдавніших лісових промислів було лісорубство. Іїже в XV—XVI ст. заготівля лісу становила важливу повинність залежних селян.3 де¬рева виготовляли тару (бочки) для транспортування продукції, меблі, посуд, знаряддя праці. У XIX — на початку XX ст. лісорозробками і транспор¬туванням деревини займалися на основі відповідних угод пере¬важно іноземні товариства і фірми. Групу робітників очолював найдосвідченіший лісоруб. Він укладав з підприємцем угоду щодо обсягу робіт оплати праці, вирішував організаційні питання під час роботи, стежив за дотриманням робітниками правил техніки безпеки тощо. Усі лісорубні роботи до кінця 30-х років XX ст. здійснюва¬лися вручну. Основними знаряддями праці робітників були сокири і ручні пили. Для пересування колод з одного місця на інше, спуску їх схилами тощо використовувалися так звані «цапіни» (Карпати), що складалися з довгого (до 1,5 м) дерев'я¬ного держака і металевої насадки, яка в нижній частині закін¬чувалася загнутим до середини гаком. обмежений арсенал технічних засобів праці зумовлював прийоми заготівлі лісу. В Українських Карпатах у зв'язку зі специфічністю ланд-шафту колоди та дрова часто доставляли з верхніх складів на нижні спеціальними трасами —«ризами». До початку XX ст. основним засобом транспортування лісоматеріалів на далекі відстані був сплав ріками, оскільки з глибинних лісових масивів, зокрема Карпат, Волині й Полісся, інших видів зв'язку протягом тривалого часу не було. З-поміж українського населення лісосплавом займалися переважно селяни.Правом вести плоти рікою користувалися лише найдо-свідченіші робітники. Сплавний сезон розпочинався у квітні й тривав до жовт-ня-листопада. Основна маса лісоматеріалів сплавлялася весною і на початку літа. Залежно від повноводності ріки транспорту¬вання деревини здійснювалося двома способами: врозсип, тобто окремими колодами, і у плотах. Перший спосіб практикувався переважно у верхів'ях карпатських та на маловодних ріках Волині й Полісся. Більшість лісоматеріалів доставлялася в збитих плотах.З інтенсивним розвитком залізниць, будівництвом сухо¬путних доріг, а з 40-х років XX ст. розповсюдженням автомо¬більного транспорту масштаби лісосплаву починають поступово зменшуватися, а власне заняття — втрачати своє значення. Найдовше (до 70-х років XX ст.) воно побутувало у віддалених районах Полісся і Гуцульщини.

42. Соціально економічні типи сільських поселень українців

У соціально-економічних типах та формах сільських поселень знайшли відображення етнічні традиції, особливості господарських занять, природно-географічне середовище. В Україні історично склалися три основні соціально-економічні типи сільських поселень: село, присілок, хутір.

До найдавніших і найпоширеніших в українців соціально-економічних типів сільських поселень належить село. Декілька окремих осель або груп дворів (які відомі під такими назвами, як кут, кінець, оседок, селище, село, дворище, земля, хутір), розростаючись, поступово утворювали село. Період XV—XVI ст. вважають початком переходу від малодвірних поселень до багатодвірних. Цей процес відбувався повільно, і малодвірні поселення побутували ще тривалий час. Малодвірні села не були рідкістю навіть у другій половині XVIII ст.

Мешканці села були об'єднані в сільську громаду, за якою закріплювалася певна територія, податки, обов'язки та ін. Внаслідок цього зазначений тип поселення вважався адміністративною, економічною та юридичною одиницею.

В XIX — на початку XX ст. українське село як певна цілісна система складалося з низки елементів: сельбища, центру, культових споруд, виробничо-побутових, культурно-освітніх об'єктів та установ.

Сельбище охоплює територію, на якій розташоване власне поселення — селянські двори, головна сільська дорога (вулиця), об'єкти інфраструктури. Зазвичай воно було компактне. Виняток становлять лише села на Гуцульщині, де селянські двори були розсіяні по всій території поселення.

Центром традиційно вважалася територія поблизу церкви або приміщення громадського самоуправління. Часто ці споруди розташовувалися біля площі й разом із нею становили центр. Культова споруда — церква — розташовувалася переважно в центрі села поблизу дороги або зручного проїзду. Часто біля неї було кладовище та резиденція священика.До виробничо-побутових об'єктів українського села ХІХ — початку XX ст. належали кузня, млин, корчма, крамниця, громадська комора та ін.Культурно-освітні об'єкти становили початкові школи (церковнопарафіяльні й державні), а також громадські організації. Наприкінці ХІХ — початку XX ст. на західних землях України набули поширення хати-читальні, які організовувала "Просвіта". Хата-читальня споруджувалася за кошти сільської громади і становила своєрідний клуб, осередок народного дозвілля.

Іншим поширеним в Україні типом малодвірного сільського поселення був присілок (виселок, урочище). Він відомий з XV ст. Присілки виникали внаслідок нестачі землі в селах і розташовувалися поза межами їхніх сельбищ. Адміністративно вони підпорядковувалися селу, на землях якого виникали

До традиційних типів сільських поселень українців належить хутір. Здебільшого це малодвірне, нерідко однодвірне, поселення. Певна частина хуторів виникла ще в період феодалізму внаслідок освоєння нових земель (народної колонізації). Це стосується насамперед козацьких хуторів-зимівників. Хутори, які походять з початку XX ст., пов'язані зі столипінською аграрною реформою 1906 р. Остання спричинила руйнування сільських громад і утворення хуторів. Впродовж 1906—1912 pp. в Україні вийшли на хутори 226,5 тис. господарств.

У процесі історичного розвитку соціально-економічні типи сільських поселень українців змінювалися під впливом різноманітних чинників: географічного розташування, наявності жвавих торговельних шляхів, торгівлі, зростання чисельності населення, промислового виробництва.

Нерідко поселення, які мали великі земельні угіддя, ділилися і на неосвоєних землях (часто на так званих "неужитках") виникали нові села. Поселенці тимчасово звільнялися феодалом або державою від повинностей. За сприятливих обставин окремі села перетворювалися на містечка, хоча подекуди мав місце і зворотний процес: окремі містечка внаслідок низки причин (розвитку залізничного транспорту, занепаду промислів і торгівлі тощо) деградували в села . Проведена у 30—40-х роках XX ст. насильницька колективізація спричинила істотні зміни в структурі українського села: закриті, а згодом і знищені храми, поява колгоспів, МТС тощо. Поступово ліквідовувалися хутори і присілки, мешканців яких проти їхньої волі зганяли до сіл. Окремі найкрупніші присілки перетворювалися на села. На сучасному етапі перед незалежною Українською державою постає нелегке завдання — відродження села.