37/38.Традиційне тваринництво в українців.

Тваринництво Після землеробства друге місце у сільському господарстві України посідало тваринництво. Ще за часів Київської Русі розводили коней, велику і дрібну рогату худобу, свиней, а та¬кож домашню птицю. Впродовж майже цілого середньовіччя основною тягловою силою у селян були воли. Починаючи з другої половини XIX ст. волів почали замінювати кіньми. Вівчарство в селянському господарстві відігравало допоміжну роль. У багатьох районах України розводили також кіз, свинарство задовільняло потреби населення в салі та м'ясі. Не було жодного селянського двору, де б не розводили курей, гусей, качок, індиків та голубів.

Найінтенсивніше розвива¬лося тваринництво у лісостеповій та степовій смугах, на Поліссі, в Карпатах.

Випасали худобу селяни у спільних стадах, що називали чередою. Переважно сюди зганяли 150—200 голів дійних ко¬рів, а інколи корів, телят і волів разом. Найма¬ли пастуха найчастіше громадою і регламентували звичаєвим правом. Коней з усього села випасали у табунах не тільки вдень, а й вночі.

Для випасу овець наймали чабанів, кількість яких залежала від чисельності отари. В чабани на¬бирали, як правило, досвідчених пастухів.

Найпростіше було доглядати свиней. Там, де розводили худобу на продаж, перед вигоном на па¬совище її таврували. Овець перед вигоном у поле значкували за допо¬могою різноманітних надрізів та проколів правого і лівого вуха. Випасали худобу по-різному. Однак було прийнято вига¬няти на пашу в день св. Юрія.

Починаючи з ранньої весни, худобу випасали протягом усього літа та осені — до Пилипівки, а з початком заморозків переводили на зимове утримання. У зимовий період худобу утримували в спеціальних приміщеннях — хлівах, повітках, корівниках, конюшнях, телятниках, свинарниках, стайнях, ко¬шарах.

Дещо відрізнялось тваринництво Полісся. Тут розводили переважно велику рогату худобу, яку випасали в лісах. Овець в селянському господарстві тримали заради вовни, кожушини, смушків та м'яса.

У гірських районах випасали худобу на полонинах, де сіно ніколи не косили. Випасали всю худобу, хоч корів часто кожен селянин пас окремо — на своїй ділянці поля. Жителі села обирали головного вівчаря — ватага, баца, котрий сам най¬мав пастухів для різного роду худоби.

На полонинах будували стійбище, загони і кошари, а також житло для чабанів і бойгарів (пастухи великої рогатої ху¬доби) — колибу або стаю. В стаї знаходилась комора, де зберігалися різні припаси, посуд та бринза. У житловій частині знаходилось ватрище — вогонь, який підтримували впродовж всього літа.

Худобу охороняли від диких звірів собаки. їжу для пасту¬хів готував сам ватаг. У перший день вигону ватаг доїв худобу, вимірюючи загальний надій молока, що його повинен одер¬жати кожний селянин протягом сезону. Визначену кількість молока зазначали на палиці, яку розколювали надвоє, причо¬му половину ватаг залишав собі, а половину віддавав власни¬кові худоби. Паличка ця називалась раваш. її позначки слу¬жили підставою для розрахунків ватага з селянами. На поло¬нині виробляли бринзу.

Заготівля запасів сіна на зиму для худоби була однією з найвідповідальніших робіт українського селянства. Косови¬ця починалася на Україні за тиждень до свята Петра і Пав¬ла.

Косити починали ще до світанку, щоб до спеки пройти кілька ручок — смуг на ширину захвата коси.

Через кілька днів після початку косовиці прибували греб¬ці — дівчата та хлопці. Просушене і зібране сіно чоловіки скла¬дали в копиці, а потім возили додому і складали в стоги та обороги.

Зимова годівля худоби проводилась за порядком, вироб¬леним на основі багатовікового досвіду. Велику рогату ху¬добу годували взимку тричі на день яровою соломою, сіном та сухою половою. Робочих волів і тільних корів часто ви¬діляли зі спільного загону та годували сіном і половою, а та¬кож різним пійлом, буряками, макухою. Овець годували 4—5 разів на день соломою, сіном, половою, а свиней — ячним борош¬ном, дертю, картоплею, буряками, помиями тощо. На ніч худо¬бі робили підстилки, часто із залишків недоїдженої соломи. Загони, повітки, стайні, кошари досить старанно очищали від гною. Але взимку гній лише покривали соломою, щоб було тепло.

39. Історичний розвиток бджільництва в Україні.

Бортництво в Україні у своєму розвитку пройшло такі три етапи: використання диких бджіл у природних дуплах дерев, ущелинах; планомірне утримання лісових бджіл у природних дуплах; розведення бджіл у спеціально видовбаних дуплах (колодах). З виникненням колод-вуликів, які розміщували уже не на деревах, а на землі, географія бджільництва дуже розширилася і сягнула не тільки лісостепових, а й степових районів України. Найсуттєвішою віхою в історії бджільництва був винахід 1814 р. рамкового (втулкового) вулика, особливість якого полягала в тому, що під час медозбору вощина не руйнувалася, а крім того, забезпечувався добрий догляд за комахами. Сконструював рамковий вулик український учений Петро Прокопович. Він уперше в світі отримав чистий стільниковий мед без попереднього винищення бджіл. З іменем Прокоповича пов'язане також заснування 1828 р. першої в світі школи бджільництва. Найчастіше виготовляли дерев'яні вулики, побутували й плетені з соломи (на Поділлі, Слобожанщині) чи лози, обмащені глино навіть керамічні — у вигляді великого горщика.

40. Чумацький промисел в українців. Одним із найдавніших і найвагоміших допоміжних занять українців було чумацтво. Початки цього заняття сягають доби Київської Русі. Так, у «Літописі Руському» згадуються прасоли, що займалися транспортуванням солі з Прикарпаття. В XIV— XV ст. чумацтво перетворилося на промисел, тобто стало важливим джерелом заробітку значної частини населення. З того ж часу в письмових пам'ятках фігурує основний засіб транспорту українських чумаків — «мажа». Не менш інтенсивно розвивався даний промисел у наступних сторіччях, досягши найбільших масштабів наприкінці XVIII — упершій половині XIX ст. Тоді чумацтво побутувало майже на всій території сучасної України. На сході його межі проходили по р. Оскол до впадання її в р. Сіверський Донець і далі по ньому; на півночі — по р. Сейм до впадання її в р. Десну і далі по Десні до впадання її в Дніпро, а від Києва на Радомишль — Житомир — Острог; на заході — до передгір'їв Карпат і до Дністра; на півдні — аж до узбережжя Азовського і Чорного морів.Чумацтвом займалися переважно селяни і козаки, подекуди — міщани, духовенство, поміщики. В добу середньовіччя основною продукцією їхньої торгівлі були сіль і риба. їх транспортували в найвіддаленіші куточки України, а також у Росію, Литву, Польщу та інші країни Європи: сіль — з Прикарпаття і Криму, рибу — з Криму, пониззя Дніпра і Дону. З розвитком промисловості й товарно-грошових відносин асортимент товару значно розширився, а маршрути чумаків набули переважно південного напрямку. Чумацький промисел був суто чоловічою сферою діяльності, що зумовлювалося трудомісткістю та небезпечністю праці В соціальному плані він був доступний далеко не кожному козакові чи селянинові. Щоб ним займатися, потрібно було мати насамперед воза («мажу», «паровицю») і бодай пару дорідних волів. У далеку і небезпечну дорогу чумаки готувалися заздалегідь — ще взимі. Вони лагодили свої вози, виготовляли запасні частини (осі, дишла), замовляли в стельмахів нові колеса, відгодовували волів, запасалися дьогтем і харчами.Як тільки з-під землі з першими весняними променями пробивалася трава, десятки чумаків на добровільній основі гуртувалися у так звані «валки». Об'єднаними зусиллями легше було долати степові простори, захищатися від татар, грабіжників чи навіть зграї вовків, допомагати один одному під час мандрівки. Валку, яка в дорозі розтягалася на сотні, а то й більше, метрів, очолював найдосвідченіший чумак — «ватажок». Він визначав маршрут подорожі, домовлявся за платню на водних переправах і митницях, визначав місця відпочинку і ночівлі, стежив за дотриманням учасниками походу дисципліни і порядку, був суддею при виникненні між чумаками суперечок тощо.Чумацтво належало до найпрестижніших видів заняття і промислу. Повагу до нього зумовлювали, з одного боку, відносна надійність заробітку, з іншого — працелюбність, сумлінність, доброта, лагідність, щирість та інші позитивні риси характеру прасола. Тому в середньовіччі майже всі юнаки мріяли стати якщо не лицарем-козаком, то бодай чумаком. Та далеко не кожному щастило досягти своєї завітної мети – не лише через об’єктивні соціально-економічні перепони, а скоріше через неспроможність подолати складні дорожні й психологічні випробування.