34. Рибальсьво.

У писемних джерелах XIV—XVI ст. вилов риби і торгівля нею згадуються як одне з важливих допоміжних видів занять населення України. Найбільшими центрами рибальства були в той час Дніпро та гирла повноводних рік басейну Чорного моря, а також водні артерії Полісся. До речі, за літописними даними, з Нижнього Подніпров'я рибу вивозили до Галицького князівства вже у XIII ст. У Середньовіччі велику кількість риби транспортували в центральні регіони Польщі з території Полісся. На теренах Поділля, історико-етнографічної Волині, Прикарпаття й інших регіонів уже в XIV ст. виникали перші штучні водойми для розведення риби — ставки. У XV—XVI ст. активно розвивалося і місцеве ставкове господарство. Велике значення мало рибальство на землях Запорозької Січі. Зокрема, тут щороку між куренями "кидали ляси", тобто розподіляли риболовецькі та мисливські угіддя. В період Середньовіччя за право займатися рибальством селяни віддавали феодалові частину вилову або платили йому за це право грошовий податок, а також виділяли транспорт для доставки риби на ринок чи до замку, давали коноплі та льон для виготовлення сітей тощо. Українським селянам Східних Карпат забороняли ловити рибу в тих ріках, які належали місцевим князям. Для збереження рибних запасів заборонялося ловити рибу під час нересту або в пору її нагулу. Наприкінці XIX ст. у прирічкових регіонах з'явилися численні орендарі, котрі за домовленою ціною брали в оренду на визначений заздалегідь термін певну ділянку водної артерії, ставки чи озера і самостійно організовували вилов риби, її реалізацію на ринках. Сушену рибу транспортували в торгові центри спеціальними возами ("мажами"), а солену — в бочках. Живу рибу поліщуки перевозили обладнаними для цього суднами.

Народні прийоми і технічні засоби, які можна поділити на чотири основні умовні групи: без застосування спеціальних снастей (вилов руками); із застосуванням знарядь індивідуального користування; стаціонарний ("тихий") індивідуальний та колективний вилов риби за допомогою нерухомих снастей; колективне рибальство за допомогою рухомих снастей. Найдавнішим за походженням способом рибальства був вилов риби руками, чим займалися переважно жінки і діти. В жарку літню пору (у Спасівку) на повноводних ріках України чоловіки і підлітки займалися так званим печеруванням — ручним "промислом" на сомів, лящів, миньків та інших прісноводних хижаків. Як відомо, в цю пору названі й інші види іхтіології ховаються в затінку (під коріння дерев, камінням, у вимитих ямах — "печерах"), звідки їх можна дістати руками, занурившись у воду.

Відтак набули розповсюдження снасті, виплетені з лози, зокрема, у вигляді коша та верші, а також кістяні крючки. Починаючи з доби неоліту, рибу ловили також сітями та за допомогою лозового ятеря. Вже тоді рибаки широко застосовували різні способи перегороджування вузьких річок, річкових рукавів і заток частоколом ("заколом") з очеретяним переплетенням, посередині якого залишали вузький прохід. Тут і примощували та закріплювали різні види пасток для риби — "вершу", "кош", "ятер" тощо. В минулому в Україні широко побутував індивідуальний вилов риби за допомогою гарпуноподібних металевих списів та "остей" ("острог"). Кожен із них був оснащений кількома зубами, а також за допомогою стаціонарних залізних гачкових самоловних засобів—"переметів" і "кормаків". Так, металеві "ості" виникли щонайпізніше в епоху енеоліту. Це був вилкоподібний прилад з трьома і більшою кількістю зубами, які внизу закінчувалися з одного або з обох боків борідкою-задиркою ("зазубнем", "зазубринкою"). Закріпивши металеву частину цього знаряддя на відносно довгому держаку нерухомо, ним протикали рибу на мілководді. Рибалячи остями вночі, ще підсвічували собі смолоскипом. До 30-х років XX ст. на ріках Полісся за допомогою цього знаряддя рибалили на так званий посвіт ("посвєт") — на смолисту лучину, яку палили в металевому, закріпленому на передку човна, "каганці". В цьому випадку обов'язково працювало двоє рибалок: один з них примощувався на задку транспортного засобу і повільно правив ним за допомогою весла, інший стояв з остями біля "каганця" і вистежував рибу, стежачи також за полум'ям "посвіту".

Серед індивідуальних рибальських приладів широко використовувалися в минулому і сітчасті снасті різних видів, форм і розмірів: "тканиця" ("топтуха"), "ковбеша" ("ковбеня"), "хватка", "сак", "підсак", "ситечко", "нерет" та ін. Більшість з них збереглися в традиційних риболовних місцевостях України до наших днів.

До засобів колективної ловлі риби належать насамперед волоки ("бродники"), неводи, косяки (великі сіті) та мережі. Волок — це сітчастий мішок ("куль") з широким входом, з обох боків якого приєднано по одному довгому сітчастому "крилі", що закінчується дерев'яною ручкою. Ловили рибу волоком щонайменше у двох, попередньо вкинувши в середину мішка тягарець. Невод відрізнявся від волока тим, що мав значно масивніший мішок і значно довші "крила". Крім того, його обслуговувало кілька, а то й десятки рибаків. Невод часто застосовували і для підводної ловлі риби взимку.З рибальством на ріках тісно пов'язане і виготовлення водних транспортних засобів — човнів.

36. Традиційні знаряддя обробітку грунту в укр.

Борона — знаряддя для розпушування, вирівнювання та очищення грунту. Українці використовували три види Б.: традиційні; традиційні модифіковані; фабричні. Вила — ручне знаряддя для складання сіна та снопів, розкидання гною тощо. Українці застосовували два види В.: давніші дерев'яні; пізніші з залізною робочою частиною й дерев'яним держаком. Кожний вид мав декілька варіантів. Простішим був так званий одноріг (рожен) — гладко обтесана жердка довжиною 3-5 м, за метр до кінця якої був кілок або природний сучок. Рожен використовували звичайно при скиртуванні снопів.

Граблі — знаряддя для загрібання сіна, соломи, скошеного хліба тощо. Українці знали два види Г.: дерев'яні та залізні. Обидва могли бути ручними та кінними.Грабки — пристосування до коси при косінні злакових — жита, пшениці, вівса, гречки. Являли собою дерев'яний валок, у який перпендикулярно забивали до п'яти дерев'яних зубків, нижній з яких був найдовший, а верхні робилися поступово коротшими. Використання коси з Г. давало змогу робити рівний покіс, при якому колосся лягало в один бік, а стебла в інший, але працювати такою косою було важче. Жорна (млинок, млинець, мельничка, крупник) — найдавніший пристрій для розмелювання зерна, ручний млинок. На Україні ще за середньовіччя почалося витіснення Ж. вітряками і водяними млинами, і на кінець XIX — початок XX ст. вони побутували на селі лише пережиткове. До них зверталися, коли було треба швидко одержати невелику кількість борошна, або для ритуального розмолу зерна на весільне печиво. Заступ (рискаль, городник, шуфля, лопата) — одне з найдавніших ручних знарядь для копання. У далекому минулому З. являв собою суцільнодерев'яну лопату. Коса — ручне знаряддя для косіння трави та зернових культур. Відомо два види К.: давніша, коротка (скісок, косак); пізніша, удвічі довша (литовка). К. складається з двох головних частин: власне К., виконаної із сталі, і дерев'яного держака Млинок. Один із найпростіших варіантів віялки для очищення зерна від полови, що виготовлявся на заводах або місцевими майстрами; Мотика — найдавніше ручне знаряддя для обробітку грунту. На території України кам'яні та кістяні М. застосовувалися ще племенами трипільської культури (кінець IV-III тисячоліття до н.е.). Згодом вони стали суцільнодерев'яними. Пізніше робочу частину почали оковувати залізом або робити суцільнозалізною. Соха — тяглове орне знаряддя, що було поширене на Поліссі та подекуди на Лівобережжі.