30.Основні традиційні господ. Заняття.

Землеробство - Вирубно-вогнева система — одна з найстародавніших екстенсивних форм використання землі та землеробського виробництва, спричинена наявністю великих лісових масивів та багаточисельких людських колективів. На обраній для обробітку ділянці лісу вирубували дерева й кущі і після підсихання спалювали. Очищену ділянку (так звану пасіку), розпушивши мотиками чи заступами, засівали: перший рік — просом або льоном, наступні — житом, вівсом тощо; волочили засіяне просто гілляками. Після виснаження грунту лан залишали й вдавалися до обробітку інших лісних ділянок. На Україні у XIX ст. залишки цієї системи побутували тільки подекуди у Карпатах і на Поліссі. Перелогова система - один із традиційних ранніх способів раціонального використання землі при сільськогосподарському виробництві. Після оранки лан протягом кількох років засівали зерновими — просом, житом, пшеницею тощо, іноді кавунами, а після виснаження грунту залишали для "відпочинку" — природного відтворення родючості. Залежно від кількості залучених до такої системи ділянок землі відпочинок грунту коливався від 10 до 25 і більше років, після чого землю знову розорювали. На Україні П. с. була характерною переважно для південних степових районів. Однак на кінець XIX — початок XX ст. незайманих земель там лишилося мало і ця система майже зникла. Трипілля — найбільш поширена у XIX — на початку XX ст. система хліборобства українців. Відома з часів Київської Русі. При Т. придатна для обробітку земля ділилася громадою на три частини. Одна відводилася під озимі культури, друга — під ярові, а третя залишалася парувати, використовуючись протягом весняно-літнього сезону як громадське пасовисько. На перших двох частинах землі кожному домогосподарству відводилася більша чи менша ділянка. Наступного року пасовисько з осені засівалося озиминою, на ланах, що були під озиминою, сіяли ярові, а рілля, що перебувала під яровими, залишалася під пасовисько. Таким чином, відбувалося певне чередування, що давало змогу відтворювати родючість грунту завдяки "відпочинку" землі та її удобрюванню худобою, що випасалася. Т. було прогресивнішою системою землеробства порівняно з вирубно-вогневою та перелоговою. Проте селяни на практиці не усюди й не завжди чітко дотримувалися трипільної сівозміни. Іноді земля ділилася тільки на дві частини — орну й пасовисько (двопілля), іноді на чотири (чотирипілля), подекуди Т. поєднувалося з елементами перелогової системи тощо. Тваринництво Тваринництво Після землеробства друге місце у сільському господарстві України посідало тваринництво. Ще за часів Київської Русі розводили коней, велику і дрібну рогату худобу, свиней, а та¬кож домашню птицю. Впродовж майже цілого середньовіччя основною тягловою силою у селян були воли. Починаючи з другої половини XIX ст. волів почали замінювати кіньми. Вівчарство в селянському господарстві відігравало допоміжну роль. У багатьох районах України розводили також кіз, свинарство задовільняло потреби населення в салі та м'ясі. Не було жодного селянського двору, де б не розводили курей, гусей, качок, індиків та голубів.

Найінтенсивніше розвива¬лося тваринництво у лісостеповій та степовій смугах, на Поліссі, в Карпатах.

Випасали худобу селяни у спільних стадах, що називали чередою. Переважно сюди зганяли 150—200 голів дійних ко¬рів, а інколи корів, телят і волів разом. Найма¬ли пастуха найчастіше громадою і регламентували звичаєвим правом. Коней з усього села випасали у табунах не тільки вдень, а й вночі.

Для випасу овець наймали чабанів, кількість яких залежала від чисельності отари. В чабани на¬бирали, як правило, досвідчених пастухів.

Найпростіше було доглядати свиней. Там, де розводили худобу на продаж, перед вигоном на па¬совище її таврували. Овець перед вигоном у поле значкували за допо¬могою різноманітних надрізів та проколів правого і лівого вуха. Випасали худобу по-різному. Однак було прийнято вига¬няти на пашу в день св. Юрія.

Починаючи з ранньої весни, худобу випасали протягом усього літа та осені — до Пилипівки, а з початком заморозків переводили на зимове утримання. У зимовий період худобу утримували в спеціальних приміщеннях — хлівах, повітках, корівниках, конюшнях, телятниках, свинарниках, стайнях, ко¬шарах.

Дещо відрізнялось тваринництво Полісся. Тут розводили переважно велику рогату худобу, яку випасали в лісах. Овець в селянському господарстві тримали заради вовни, кожушини, смушків та м'яса.

У гірських районах випасали худобу на полонинах, де сіно ніколи не косили. Випасали всю худобу, хоч корів часто кожен селянин пас окремо — на своїй ділянці поля. Жителі села обирали головного вівчаря — ватага, баца, котрий сам най¬мав пастухів для різного роду худоби.

На полонинах будували стійбище, загони і кошари, а також житло для чабанів і бойгарів (пастухи великої рогатої ху¬доби) — колибу або стаю. В стаї знаходилась комора, де зберігалися різні припаси, посуд та бринза. У житловій частині знаходилось ватрище — вогонь, який підтримували впродовж всього літа.

Худобу охороняли від диких звірів собаки. їжу для пасту¬хів готував сам ватаг. У перший день вигону ватаг доїв худобу, вимірюючи загальний надій молока, що його повинен одер¬жати кожний селянин протягом сезону. Визначену кількість молока зазначали на палиці, яку розколювали надвоє, причо¬му половину ватаг залишав собі, а половину віддавав власни¬кові худоби. Паличка ця називалась раваш. її позначки слу¬жили підставою для розрахунків ватага з селянами. На поло¬нині виробляли бринзу.

Заготівля запасів сіна на зиму для худоби була однією з найвідповідальніших робіт українського селянства. Косови¬ця починалася на Україні за тиждень до свята Петра і Пав¬ла.

Косити починали ще до світанку, щоб до спеки пройти кілька ручок — смуг на ширину захвата коси.

Через кілька днів після початку косовиці прибували греб¬ці — дівчата та хлопці. Просушене і зібране сіно чоловіки скла¬дали в копиці, а потім возили додому і складали в стоги та обороги.

Зимова годівля худоби проводилась за порядком, вироб¬леним на основі багатовікового досвіду. Велику рогату ху¬добу годували взимку тричі на день яровою соломою, сіном та сухою половою. Робочих волів і тільних корів часто ви¬діляли зі спільного загону та годували сіном і половою, а та¬кож різним пійлом, буряками, макухою. Овець годували 4—5 разів на день соломою, сіном, половою, а свиней — ячним борош¬ном, дертю, картоплею, буряками, помиями тощо. На ніч худо¬бі робили підстилки, часто із залишків недоїдженої соломи. Загони, повітки, стайні, кошари досить старанно очищали від гною. Але взимку гній лише покривали соломою, щоб було тепло.