20 .Закарпаття.

Закарпаття. Значну частину українського Закарпаття зай­має територія розселення трьох етнографічних груп укра­їнських горян, що разом з північною (галицькою) зоною тво­рить історико-етнографічні райони Гуцульщини, Бойківщини і Лемківищни. Підгірська й низовинна частина Закарпаття поза територією розселення гуцулів, бойків і лемків характерна тим, що тут поряд з українцями значно густіше, ніж у гірській частині проживають етнічні групи сусідніх народів, зокрема угорців, румун, словаків, чехів, а також німецькі колоністи і цигани. Багатовікове співжиття і взаємодія українців-закарпатців з іншими національними меншинами істотно позначилися у різних сферах традиційно-побутової матеріальної і ду­ховної культури місцевого населення. В народному будівництві, господарських заняттях, одязі, промислах і ремеслах, хар­чуванні, звичаях, фольклорі, розмовній мові простежується по­єднання різних взаємовпливів. Водночас у цьому складному комплексі культурних перехрещень, нашарувань і впливів чітко проглядає субстрат етнографічної єдності і спільності закар­патських українців (чи як вони називали себе ще в недавньому минулому — русинів) з основним материком українського на­роду. Все це характеризує українське Закарпаття не як етно­графічно однорідний район, а як ареал, край, на порівняно невеликій території якого є різні етнографічні й етнічні тра­диційно-побутові реалії і культурні взаємовпливи, зумовлені об'єктивними природними й багатовіковими політичними та економічними умовами його історичного розвитку. Це і ста­новить етнографічну специфіку цього краю.

21. Північна Буковина

Назва Буковина походить від назви дерева бук, буковий ліс. Така назва зафіксована у грамотах молдавських господарів з XIV ст. Нині південна Буковина належить до Сучавського повіту в Румунії, а її населення є нащадками волохів і слов'ян. Північна Буковина - це переважно територія Чернівецької області    Господарство Буковини має такі ж особливості, як і середнє Подніпров'я (Правобережжя): тут переважає землеробство, поширений безколісний плуг, який застосовувався аж до початку ХХ ст. Житло таке ж, як і на Правобережжі, але були відомі рублені хати, в яких стіни мазали широкою смугою тільки посередині від верху до низу. В необмазаній частині стіни нагадують гуцульську хату. Чоловіки-буковинці носять широкі шкіряні пояси та кольорові торбинки через плече, як і гуцули. Жіночі сорочки двох типів: тунікоподібна та волоська. Запаска називається горбаткою. Вона схожа на гуцульську, але має горизонтальний крій, як молдавськакатринца. Верхній одяг - кирея або манта.

22. Українські Карпати.

Гуцульщина.

Поселення гуцулів займають східну частину Українських Карпат: теперішні Верховинський, Косівський (без північної смуги), південна частина Надвірнянського та Богородчансько-го районів Івано-Франківської, суміжні Путильський і південна частина Вижницького та Сторожинецький райони Чернівецької і Рахівський Закарпатської областей. До історико-етногра-фїчної Гуцульщини належать у південно-східній частині пів¬нічні місцевості Сигота і Вишіва, що тепер входять до терито¬рії Румунії.

Походження назви гуцули (гуцул) - одні автори пов'язують її з волось-ким словом готуль у значенні розбійник, інші виводять від слова кочувати — кочули, вважаючи гуцулів первісно кочовим племенем, ще інші — від назви тюркського племені узів, від котрих мали б начебто походити гуцули, і т. д.

Головну роль у господарському укладі й виробничому побуті гуцулів відігравало тваринництво, зокре¬ма відгінне, з перевагою вівчарства в його структурі. На цій основі розвинулась культура полонинського господарства зі своїми типами споруд, формами випасу, виробничих функцій організації побуту, способами переробки молокопродуктів тощо.

З перевагою тваринницького характеру господарства гу¬цулів великою мірою пов'язаний і особливий тип їх посе¬лень — для них властиве здебільшого розпорошене розмі¬щення садиб («оседків») і не тільки в долинах, а й на схилах і верхах гір, тобто ближче до випасів і запасів кормів. На Гу-цульщині зберігся давній тип двору із замкнутою за перимет¬ром системою будівель — гражда. Основним матеріалом для одягу гуцулів були домоткане вовняне сукно, овече хутро та саморобна шкіра. Особливі й різні додатки до одягу (топірець, шкіряна торба-тобівка, черес, нашийні жіночі при¬краси тощо).

Значна питома вага у господарсько-виробничій діяль¬ності гуцулів належала різним допоміжним заняттям: зби-ральництву (ягід, грибів, горіхів, лікувальних рослин), лісо-рубству, сплаву лісоматеріалів. З ремесел і домашніх промис¬лів, найпоширенішими і вагомими були обробка вовни, шкіри, ткацтво, гончарство, обробка дерева, лозо- й коренеплетіння. Відомі на Гуцульщині й такі давні види промислів, як солева¬ріння, виготовлення поташу, вугілля і смоли.

Гуцуль-щина відома і оригінальним ужитково-декоративним мистецт¬вом: керамікою, різьбою по дереву, чудо-писанками, ткацтвом, вишивкою, художньою обробкою металу, шкіри, прикрасами з бісеру, виробами з рогу, сиру тощо.

Лемківщина

— найдалі висунутий на захід край української землі. Займає західну частину Карпат по обох схилах так званих Низьких Бескидів. Карпатський вододільний хребет поділяє Лемківщину на південну (закарпатську) і північну (прикарпатську). Основна ж частина — вся північна Лемківщина — належить до Польщі, а південно-східна — Пряшівщина — до Словач¬чини.

Назва лемки зустрічається в джерелах з XVI ст. Як вважає частина дослідників, вона надана сусідами лемків від пошире¬ної у народній мові останніх діалектної частки лем (у значенні тільки, лише). Давніми предками лемків, як і бойків, вва-жається слов'янське плем'я білі хорвати, котре проживало в Карпатах і Прикарпатті.

Основними опорами у збереженні себе як етно¬графічної групи українського народу були народна мова лем¬ків — один із діалектних підрозділів української мови, тра¬диційна побутова культура і релігія.

Територія розселення лемків — Низькі Бескиди — сприят¬ливіша, ніж у східних сусідів — бойків, для хліборобства. Воно вважалося основним на Лемківщині. У скотарстві також переважала велика рогата худоба, але лемки біль¬шою мірою, ніж бойки, займалися випасом овець. Були по¬ширені різні домашні промисли: обробка дерева, каменю, вов¬ни, ткацтво, гончарство, виготовлення дерев'яного посуду тощо.

Для поселень лемків характерна скупченість у долинах рік і річок та здебільшого одновулична забудова. Традицій-ний селянський двір складався з довгої хати, яка одним дахом об'єднувала всі основні житлові й господарські приміщення. До середини XX ст. в архітектурі й інтер'єрі житла лемків збереглися архаїчні елементи: зрубне будівництво, замазування щілин між вінцями зрубу і забілювання їх, велика курна піч, гряди (балки-по-лиці попід стелею) у хаті, глинобитна долівка, чотирисхилий дах, покритий житніми сніпками («жупами»).

Народне вбрання виготовлялось здебіль¬шого з матеріалів домашнього виробу. Характерні компонен¬ти традиційного одягу лемків: коротка безуставкова жіноча со¬рочка («чахлшс»), чоловіча з розрізом на плечах («опліча»), спідниці («фартухи») — для дівчат з кольорової тканини, для старших жінок — з чорної, запаски в дрібні зборки («зби-ранки»), вузькі чоловічі штани, синя камізелька («катан¬ка», сердаки з білої вовни («гуня»), коричнева сукняна курт¬ка — «гунька», довга прямоспинна чуга («чуганя») з великим коміром, оздобленим довгими китицями («свічками»). Взуттям служили шкіряні постоли («кербці») або чоботи.

Бойківщина — суміжний з Гуцульщиною на заході етно¬графічний район, що займає центральну частину Українських Карпат.

Назва бойки — зафіксо¬вана у джерелах XVII—XVIII ст. її походження має різне пояснення. Найдостовірніша гіпотеза українського вченого І. Верхратського, який виводив її від уживаного в бойківських говірках діалектного слова бойє у значенні вигуку ага, їй-богу, прислівника справді. Сучасний дослідник М. Худаш вважає, що назва походить від актропоніма ^Бойко.

Бойківські села знаходяться у долинах рік і мають здебіль¬шого скупчений характер. Тільки в більш висотній зоні вони частково розпорошені.

Бойки здавна були землеробами. Під ріллю тут освоювали¬ся не тільки долини, а й гірські схили, лісові масиви. Етно-графи зафіксували на Бойківщині архаїчні способи вирубно-вогневого освоєння земляних ділянок: рубання лісу та чагарни¬ків з наступним їх спалюванням, викорчовуванням пнів, скопу¬ванням мотикою і далі обробкою орними знаряддями. У тваринництві пере¬важала велика рогата худоба, зокрема воли — основна тяглова сила горян.

Розвивалися на Бойківщині різні ремесла і промисли. Од¬ним з найпоширеніших було лісорубство, а також сплав де-ревини, теслярство, гончарство, бондарство. Місцеві майстри-деревники будували для себе і на продаж хати та господарські будівлі, Розвивалися також ткацтво і кушнірство.

Одяг шили з домо-тканого полотна, вовняного сукна й овечого хутра. Основні компо¬ненти їжі горян — жито, овес, картопля і молокопро-

дукти.

Дослідженню етнографії Бойківщини чимало уваги приді¬ляли І. Вагилевич, І. Франко, М. Зубрицький, В, Охримович, І. Свєнціцький та ін.

23.Цн-Сх регіон.

Цн і Пд-Сх.Укріїна-Київська(крім пн..част)

,Черкаська,Кіровоградська,Полтавська,Харківська,пд..райони Чернігівської і Сумської обл..,вся пд. степова част України,пд-сх райони Житомирської,сх. Вінницької та пн. райони АРК.

Райони:Середнє Подніпров’я---(Правобережне,Лівобережне) — один з найдавніше заселених райо¬нів української землі, осереддя інтенсивного процесу форму¬вання давньорусько-українського етносу. Переважно це тери¬торія розселення полян.

Слобожанщина.Назва цього історико-етнографічного району по¬ходить від того, що в період інтенсивного його заселення (XVII—XVIII ст.) переселенці з Лівобережної і Правобережної України, з Росії, одержавши тут на певний час різні піль¬ги («свободи»), засновували поселення — слободи чи поселен¬ня на «слободах

ПівденьУкраїни(Причорномор’я). Із Середньовіччя ця територія відома як Дике поле(на мапі Г.Боплана).З XV-XVI-козацтво.Для людності цього краю характерні давні,аборигенні культурно-побутові риси,пов’язані із специфікою традиційного степового землеробства,відгінного тваринництва,будівництва тощо.

24. Пд-Зх регіон