8.4. Гарантії прав та свобод людини і громадянина у Європейському Союзі

Гарантії прав і свобод – це умови, засоби, заходи, спрямовані на забезпечення практичного їхнього здійснення, охорону й захист. У зв’язку із цим гарантії прийнято класифікувати на політичні, економічні і юридичні. По джерелах гарантії діляться на міжнародно-правові й внутрішньодержавні. По способі впливу на ті, що забезпечують, що охороняють і захищають. Беручи до уваги особливий статус такого міжнародного утворення як Європейський Союз, слід розуміти, що гарантії прав і свобод, надавані їм, по обсягу й змісту менше, ніж такі ж гарантії, надавані державами-членами ЄС і відносяться до міжнародно-правових. Політичні й економічні гарантії забезпечуються в Європейському Союзі волею й активними діями його членів, спрямованими на закріплення власно прав і свобод, а також процедури їхнього здійснення, охорони й захисту в міжнародних документах, імплементації цих положень у національне законодавство, економічні – участю цих держав у забезпеченні діяльності інститутів ЄС, покликаних гарантувати права й свободи. Юридичні гарантії більшою мірою є захищаючими й найбільш яскраво проявляються в діяльності таких інститутів як Європейський суд по правах людини і Європейська комісія із прав людини.

Європейський суд по правах людини був створений 21 січня 1959 р. В 1998 р. Суд був реформований. Організація й діяльність Європейського суду регулюються Європейською Конвенцією про захист прав людини й основних свобод, підписаної в Римі 4 листопада 1950 р. (змінена в Страсбурзі 6 березня 1985 р.), і протоколами № 1 від 20 березня 1952 р., № 2 від 6 травня 1983 р., № 4 від 16 вересня 1963 р., № 6 від 28 квітня 1983 р., № 7 від 22 листопада 1984 р., № 9 від 6 листопада 1990 р., № 10 від 25 березня 1992 р., № 11 від 11 березня 1994 р.

Кількісний склад Європейського суду по правах людини обумовлюється числом членів Ради Європи. До складу Європейського суду по правах людини не повинно входити більше одного представника від однієї і тієї ж держави. Членів Європейського суду по правах людини обирає Парламентська асамблея більшістю голосів зі списку осіб, висунутих членами Ради Європи. При цьому кожна держава, що є членом Ради Європи висуває трьох кандидатів, з яких не менш двох повинні бути громадянами цієї держави.

Члени Європейського суду по правах людини обираються строком на шість років і можуть бути переобрані. Протягом усього строку перебування в посаді вони не повинні займати якого-небудь поста, несумісного з їхньою незалежністю й неупередженістю як членів Суду або вимогами, пропонованими до членів Суду. Європейський суд по правах людини є самостійним наднаціональним судовим органом, створеним і діючим в рамках Ради Європи.⁴⁷

Європейський суд по правах людини розглядає суперечки між державами – членами Ради Європи, учасниками Конвенції про захист прав людини й основних свобод, якщо предметом суперечки є порушення прав і свобод людини, передбачених Конвенцією й протоколами до неї. Але головним чином Європейський суд по правах людини розглядає індивідуальні скарги із приводу порушення прав людини й основних свобод, передбачених Європейською конвенцією про захист прав людини й основних свобод від 4 листопада 1950р.

Європейський суд по правах людини розглядає петиції (скарги) осіб, неурядових організацій, груп осіб, які посилаються, що у відношенні їх були порушені права й свободи, передбачені Конвенцією про захист прав людини й основних свобод і протоколами до неї. Конвенція гарантує захист головним чином громадянських і політичних прав. Скарги на порушення інших прав Європейський суд по правах людини не розглядає, тому що вони не гарантовані Конвенцією й протоколами до неї.

Конвенція від 4 листопада 1950 р. містить сім груп юридичних норм:

1. Норми, спрямовані на охорону життя й здоров’я людини.

2. Норми, спрямовані на охорону достоїнства, незалежності й рівноправності людей.

3. Норми, спрямовані на охорону розвитку й свободи самовираження людини. Право на свободу вираження думок, закріплене в ст.10 Конвенції, сформульовано нечітко й обмежено рядом застережень. Стаття 10 Європейської конвенції про захист прав людини й основних свобод говорить:

«1. Кожна людина має право на свободу виражати свою думку. Це право включає свободу дотримуватися своєї думки й свободу одержувати й поширювати інформацію й ідеї без якого-небудь втручання з боку державних органів і незалежно від державних кордонів. Дійсна стаття не перешкоджає державі здійснювати ліцензування радіомовних, телевізійних або кінематографічних підприємств.

2. Здійснення цих свобод, що накладає обов’язки й відповідальність, може бути сполучене з формальностями, умовами, обмеженнями або санкціями, які встановлені законом і які необхідні в демократичному суспільстві в інтересах державної безпеки, територіальний цілісності або громадського спокою, з метою запобігання безладь і злочинів, для охорони здоров’я й моральності, захисту репутації або прав інших осіб, запобігання розголошення інформації, отриманої конфіденційно, або забезпечення авторитету або неупередженості правосуддя».

Зі змісту ст. 10 Європейської конвенції про захист прав людини й основних свобод видно, що реалізація права на свободу вираження думок обмежена багатьма застереженнями, зміст яких допускає їхні різні тлумачення. Тому ці права й свободи досить часто порушуються. Як типовий приклад специфіки діяльності Європейського суду у зв’язку із цим можна відзначити справу Доротеї Фогт проти ФРН, розглянуту Європейським судом по правах людини 26 вересня 1995 р. Фабула справи така. Фогт 6 лютого 1979 р. була призначена не посаду вчителя гімназії й у такий спосіб придбала статус довічно призначеного чиновника державної служби. У березні 1981р. професійна кваліфікація й службова діяльність Фогт були оцінені як цілком задовільні. З 1972 р. Фогт була членом Німецької комуністичної партії, чого вона не приховувала.

У липні 1982 р. влади округу почали дисциплінарне переслідування Фогт, обвинувативши її в політичній діяльності, несумісної з нормами законодавства про державну службу, що вимагають від державних службовців політичної лояльності й вірності Конституції. Потім 12 серпня 1982 р. окружні влади тимчасово відсторонили Фогт від посади, а починаючи з жовтня 1982 р. їй виплачували тільки 60% заробітної плати.

Дисциплінарна палата Адміністративного суду Ольденбурга 15 жовтня 1987 р. визнала, що Фогт порушила обов’язок політичної лояльності, що виразилося в її активній участі в роботі партії, що переслідує антиконституційні цілі, і винесла рішення про застосування до Фогт дисциплінарного стягнення у вигляді звільнення. Дисциплінарний суд землі Нижня Саксонія відхилив скаргу Фогт на рішення дисциплінарної палати Адміністративного суду Ольденбурга, залишивши це рішення без зміни. Конституційний суд не прийняв до розгляду скаргу Фогт, подану 22 грудня 1989 р., з мотивів, що ця скарга не має достатніх шансів на успіх. В 1991 р. Фогт повернулася на викладацьку роботу в школу, що було пов’язане зі скасуванням заборони на професії.⁴⁸

Фогт 13 лютого 1991 р. звернулася в Європейську комісію із прав людини зі скаргою на порушення ст.10 (свобода вираження думки) і статті 11 (свобода асоціації) Європейської конвенції про захист прав людини й основних свобод. Європейська комісія із прав людини 19 жовтня 1992 р. визнала скаргу Фогт прийнятною. У своїй доповіді від 30 листопада 1993 р. Європейська комісія із прав людини виразила думку, що мало місце порушення ст.10 і 11 Європейської конвенції про захист прав людини й основних свобод. Справа була передана в Європейський суд по правах людини Європейською комісією із прав людини й Урядом ФРН відповідно 11 і 29 березня 1994 р. Уряд заперечував порушення прав Фогт. Європейський суд по правах людини нагадав Уряду, що державні службовці не перебувають за межами сфери дії Європейської конвенції про захист прав людини й основних свобод. Уряд ФРН затверджував, що державні службовці не вправі відігравати активну роль у політичних партіях, що переслідують антиконституційні цілі, і що активна роль особи в такій партії є підставою для відмови в прийомі на державну службу й підставою для звільнення з державної служби. Фогт, будучи вчителем, несла особливу відповідальність за передачу своїм учням основних цінностей демократії.

Фогт затверджувала, що її діяльність у компартії найкращим образам служить справі демократії й прав людини й що влади не вправі вимагати, щоб вона відмовилося від своїх переконань, тому що державні влади мають інші переконання. Це, на думку Фогт, суперечить самій суті права на свободу думки. Європейська комісія в основному погодилася з думкою Фогт і підкреслила, що вирішальне значення при розгляді її скарги повинна мати відповідь на питання, чи вступали особисте поводження Фогт і її особисті висловлення в протиріччя з конституційним порядком. Застосування такого строгого дисциплінарного стягнення, як звільнення, повинне бути виправдане поводженням даного державного службовця.

Європейський суд по правах людини врахував, що заборона на професії не була уведена в інших державах – членах Ради Європи й навіть у самій ФРН обов’язок лояльності трактувався й виконувався по всій країні не однаково, у ряді земель участь у політичних партіях не вважалася несумісною з посадою державного службовця. У підсумку Європейський суд по правам людини виніс рішення від 26 вересня 1995 р., у якому визнав порушення ст.10 і 11 Європейської конвенції про захист прав людини й основних свобод, запропонувавши Уряду ФРН і Фогт представити в найближчі 6 місяців письмові зауваження по даному питанню й, зокрема, повідомити Європейський суд про будь-яку досягнуту ними угоду, відклав подальший розгляд і вповноважив Голову відновити його, якщо в тому виникне необхідність. Таким чином, Європейський суд по правах людини визнав звільнення Фогт по мотивам її активної участі в діяльності Німецької комуністичної партії порушенням її політичних прав. Окремі судді Європейського суду по правах людини виразили думку, що стаття 10 Європейської конвенції про захист прав людини й основних свобод до справи Фогт незастосовна.

Так, суддя Готчев вважає, що доступ на державну службу не є одним із прав, що захищаються Європейською конвенцією про захист прав людини й основних свобод. Стаття 10 Європейської конвенції незастосовна, тому що Фогт звільнена не за те, що вона дозволила собі висловлення певних думок і ідей. Суд звільнив її через приналежність до ГКП, членства в її регіональному виконавчому комітеті й висування її кандидатом від ГКП на парламентських виборах. У рішення про звільнення Фогт немає ніяких посилань на заяви, публікації й інші способи вираження думки. Суддя Готчев підкреслив, що раніше Європейський суд по правах людини розглянув справи Глазенана й Козика й дійшов висновку, що порушення ст.10 Європейської конвенції про захист прав людини й основних свобод немає, хоча звільнення Глазенана з’явилося наслідком листа, посланого їм у газету, а звільнення Козика – наслідком опублікування їм двох книг. Таким чином, звільнення обох заявників з’явилися наслідком висловлення думок. Суддя Ямбрек виразив особливу думку, відповідно до якої дисциплінарні міри, прийняті проти Фогт, були розмірними і їх варто вважати необхідними в демократичному суспільстві.⁴⁹

4. Норми, спрямовані на охорону політичних свобод.

5. Норми, спрямовані на охорону особистої свободи й забезпечення судового захисту прав і свобод.

6. Норми, спрямовані на охорону свободи пересування й вибору місця проживання.

7. Норми, спрямовані на захист майнових прав.

Європейський суд по правах людини розглядає тільки скарги, спрямовані проти держави, що підписала та ратифікувала Конвенцію, якщо порушення передбачених Конвенцією прав і свобод допущено державою після ратифікації нею Конвенції. Скарги на порушення, допущені до ратифікації Конвенції, розгляду не підлягають. Відповідачем по скарзі може бути тільки держава. Суд приймає скаргу, тільки якщо заявником вичерпані всі внутрішньодержавні засоби правового захисту. Якщо в задоволенні вимог заявника відмовлено судом другої інстанції, він вправі звернутися в Європейський суд по правах людини.⁵⁰

Європейський суд по правах людини не приймає до розгляду скарги, подані після витікання 6 місяців від дня ухвалення остаточного рішення на національному рівні (ст.35 Конвенції). Європейський Союз (ЄС) надає громадянам значну кількість суб’єктивних прав, забезпечених судовим захистом. Комунітарні права⁵¹ – тобто права й свободи, що виникають у приватних осіб у силу права ЄС, – як правило, мають економічний і соціальний характер і необхідні для ефективного функціонування єдиного ринку (вільного руху товарів, робочої сили, послуг і капіталів). Мова йде, наприклад, про права на вільне пересування трудящих у рамках Союзу і їхнє працевлаштування в іншій державі-члені, на створення підприємств і економічну діяльність, на надання послуг, на безперешкодний рух капіталів; про заборону дискримінації по національній і статевій ознаці, кількісних обмежень у торгівлі й еквівалентних їм заходів, монополістичних дій і т.д. У цей час загальновизнано, що право ЄС може прямо породжувати у приватних осіб права й наділяти їх обов’язками. В 1963 р. Суд ЄС у рішенні в справі Van Gend en Loos відзначив, що Європейське Союз «являє собою новий правопорядок у міжнародному праві, на користь якого держави-члени обмежили свої суверенні права... і суб’єктами якого є не тільки держави-члени, але також їхні громадяни».⁵²

Хоча ряд авторів заперечує унікальну природу цього нового правопорядку,⁵³ представляється, що право, що випливає із трьох установчих договорів (про створення Європейського об’єднання вугілля та стали (1951 р.); про створення Європейського агентства по атомній енергії (1957 р.); про Європейський економічний Союз (1957 р.), перейменованому в Європейський Союз договором про Європейський союз (1992 р.), (далі – Договір про ЄС)), відрізняється від тих, що пропонують традиційні міжнародні угоди, багатьма важливими особливостями. Насамперед, ці договори, особливо останній з перерахованих, набагато ширше по обсягу, чим більшість подібних, тому що він охоплює й ті області, які звичайно залишаються в національному праві. Крім того, завдяки їм створена потужна мережа органів, наділених повноваженнями приймати правові акти, обов’язкові для виконання державами й приватними особами із всіх питань у межах їхньої компетенції. Нарешті, у результаті дії перших двох факторів, право ЄС має винятковий характер, з огляду на ступінь його впливу на національне право й наділення приватних осіб правами й обов’язками, які можуть бути примусово виконані в національних судах. Все це сприяло появі величезного й постійно зростаючого масиву правових норм ЄС, що існують паралельно національному праву, а іноді суперечних йому, але підлягаючому примусовому виконанню в національних правових системах.

Система судового захисту комунітарних прав у ЄС має ряд відмінних рис.

По-перше, безпосередній судовий захист названих прав здійснює не Суд ЄС, а національні суди держав-членів, оскільки відповідно до установчих договорів приватні особи, за рідкими вилученнями, не мають процесуальну правоздатність у Суді ЄС. Таким чином, вони не мають можливості оскаржити в Суд ЄС незаконні дії (бездіяльність) інститутів Союзу, держав-членів і приватних осіб, що порушують їхні права й законні інтереси. Проте, вони вправі звернутися в національний суд, і той зобов’язаний надати приватним особам судовий захист їх комунітарного права точно так само, якби вони звернулися за захистом суб’єктивного права, наданого ним національним правом. Правовою підставою для цього служить ст. 10 Договору про ЄС, що встановлює, що національні суди як органи влади держав-членів зв’язані зобов’язаннями, закріпленими в цій статті, як і будь-який інший орган держави. Вони зобов’язані застосовувати в розглянуті ними суперечках норми права Союзу, що є невід’ємною частиною їхнього національного права, так само як і будь-які національні правові норми.

По-друге, право ЄС, за загальним правилом, не містить єдиних процесуальних норм і способів захисту, спрямованих на судовий захист саме комунітарних прав, а опирається в цих питаннях на національні правові системи. Іншими словами, право ЄС породжує в приватних осіб суб’єктивні права, а національні правові системи повинні забезпечити їхню реалізацію способами захисту. Таким чином, судовий захист комунітарних прав здійснюється відповідно до національного процесуального права й способів захисту. Держави-члени володіють у даній сфері так званою процесуальною автономією.

Хоча спочатку установчі договори про створення ЄС не передбачили створення системи уніфікованих способів судового захисту відносно позовів, подаваних у національні суди держав-членів з метою захисту комунітарних прав, Суд ЄС сформулював ряд неписаних вимог і норм-принципів, які повинні застосовуватися національними судами при розгляді подібних справ. Головна мета цих вимог і принципів – забезпечити приватним особами ефективний захист їх комунітарних прав і повна дія права ЄС у державах-членах.

Відповідно до системи, установленої Договором про ЄС, фактичне застосування й судовий захист права Союзу, за загальним правилом, залежать від правових систем держав-членів. Нормотворчі повноваження інститутів Союзу доповнюються повноваженнями держав-членів, що застосовують право Союзу й забезпечують йому судовий захист. У результаті завдання, покладене на національні суди по захисту прав приватних осіб, здійснюється в рамках національних систем судового захисту. Інакше кажучи, приватна особа для судового захисту суб’єктивного права, що у нього виникло в силу права Союзу, використає національні процесуальні норми й способи захисту. Тому ступінь надаваного судового захисту в підсумку залежить від національних судів, національного процесуального права й національних способів захисту.

З одного боку, перевага такої системи полягає в тім, що право ЄС примусово виконується в тих же судах відповідно до тих же процесуальних норм, що й національне право. Таким чином, вона сприяє реальній інтеграції права ЄС у національні правопорядки. Більше того, ця система припускає мінімальний ступінь втручання в питання організації системи відправлення правосуддя. Отже, держави-члени володіють у даному питанні не тільки процесуальною, але й інституціональною автономією.

З іншого боку, у цієї системи є ряд недоліків. Оскільки право Союзу в ході застосування й судового захисту «проходить» через національні правові системи, його дія неминуче зачіпається особливостями цих систем. Місцеві процесуальні правила, що ставляться, наприклад, до строків позовної давності, до процесуальної правоздатності або тягаря доведення, не є однаковими у всіх державах-членах. Це, безсумнівно, приводить до нерівного судового захисту прав приватних осіб. Компетенція національних судів і ефективність способів захисту прав також може сильно відрізнятися в різних державах-членах. Правда, для деяких випадків право ЄС передбачає гармонізацію процесуального права (наприклад, діють регламент 2913/92 (Митний кодекс ЄС) і директива 89/665 (публічні контракти). Однак щодо більшості сфер життя правові акти Союзу взагалі не містять ніяких процесуальних норм і способів захисту, або загалом ставлять за обов’язок державам-членам забезпечити судовий захист у тій або іншій області. Зокрема, існують директиви ЄС в області рівноправності чоловіків і жінок (№ 75/117, 76/207, 79/7, 86/378 і 86/613), норми яких указують на необхідність для держав-членів увести у свої правові системи такі міри, які б дозволили жертвам дискримінації одержати судовий захист. Директива № 64/21 (державна політика й державна охорона здоров’я) пропонує, що зацікавленим особам повинні надаватися такого ж засобу захисту проти рішень, що стосуються в’їзду або відмови у видачі посвідчення на проживання, які надаються громадянам держави-члена відносно актів національних державних органів. У статті 8 директиви N 89/48 (взаємне визнання дипломів) говориться про забезпечення засобів захисту проти рішень про визнання професійної кваліфікації або її відсутності в національному суді відповідно до норм національного права.

Не має значення, чи розроблені місцеві загальні норми про судовий захист або вони відсутні, оскільки перші, за загальним правилом, мають необов’язковий характер. В обох випадках держави-члени самі визначають компетентні суди й установлюють правила судочинства й способи захисту права Союзу.⁵⁴ Проте, Суд ЄС пред’являє ряд вимог до національних систем судового захисту, які будуть розглянуті далі. При цьому список зазначених вимог постійно росте, що свідчить про зміцнення стандартів ЄС в області захисту комунітарних прав.

Насамперед, держави-члени зобов’язані забезпечити наявність компетентного суду для розгляду справ про комунітарні права. Крім того, держави-члени зобов’язані стежити за тим, щоб їхній суди «надавали прямий і негайний захист,⁵⁵ а права в кожній справі ефективно захищалися».⁵⁶ Іншими словами, повинні існувати особливий суд і процесуальні норми, за допомогою яких приватна особа може захистити свої права, джерелом яких є право Союзу. Національні ж суди застосовують найбільш підходящі, на їхню думку, способи захисту, наявні в національному праві, тому що питання про те, який суд є компетентним і які процесуальні норми повинні застосовуватися, за загальним правилом, перебувають у компетенції держав-членів. (У деяких випадках ситуація може бути іншою: наприклад, коли право Союзу чітко встановлює зобов’язання держави-члена передбачити конкретний вид судового захисту зацікавленим особам.)

Суд ЄС обмежив розсуд держав-членів у питаннях захисту комунітарних прав, установивши дві мінімальних вимоги, яким повинне відповідати національне процесуальне право. Відповідно до першої вимоги, що у доктрині називають вимогою заборони дискримінації (non-discrimination), матеріальні й процесуальні умови, що регулюють відповідні позови по примусовому виконанню права Союзу, не можуть бути менш сприятливими, чим відповідні умови, що ставляться до аналогічних позовів національного характеру. Друга вимога, що у літературі йменують вимогою ефективності (effectiveness), передбачає, що зазначені умови не повинні робити фактично неможливим здійснення прав, породжуваних правом Союзу.

Говорячи про співвідношення вимог заборони дискримінації й ефективності, необхідно відзначити наступне. Практика Суду ЄС свідчить про те, що просте застосування однакових умов (вимога заборони дискримінації) саме по собі не є достатньою гарантією їхнього виконання. Суд ЄС указав на те, що «вимога заборони дискримінації не повинна виправдувати застосування мір, що роблять повернення зборів, зроблених у порушення права Союзу, фактично неможливим, навіть якщо таке положення справ поширюється й на платників податків, які мають аналогічні вимоги по національному праву».⁵⁷

Таким чином, зазначені вимоги носять кумулятивний, а не альтернативний характер. Іншими словами, у тих випадках, коли національні процесуальні норми застосовуються до позовів, що виникають із права ЄС, без дискримінації, у випадку якщо вони унеможливлюють або роблять надмірно важким здійснення комунітарних прав, те вимогу ефективності, мабуть, не буде виконано.

Протягом тривалого періоду часу зазначені вимоги не робили великого впливу на правозастосовну практику. Це було зв’язано, насамперед, з тим, що Суд ЄС не давав чіткого роз’яснення значення й правових наслідків цих вимог. Паралельно з розвитком вимог заборони дискримінації й ефективності в практиці Суду ЄС можна простежити розвиток принципу повної дії права ЄС. Відповідно до вказівки Суду ЄС, пряме застосування означає, що норми права Союзу повинні повністю й одноманітно застосовуватися у всіх державах-членах, його норми є прямим джерелом прав і обов’язків для всіх суб’єктів, що підпадають під їхню дію. Зобов’язання по прямому застосуванню права Союзу поширяться й на національні суди як органи держав-членів. Розглянувши далі доктрину верховенства права ЄС, Суд ЄС ухвалив, що національний суд зобов’язаний «застосовувати в підвідомчій йому справі право Союзу у всій його повноті й захищати права, які право ЄС породжує в приватних осіб. Відповідно національний суд не повинен застосовувати ті норми національного права, які суперечать праву Союзу».⁵⁸ Суд ЄС виступив проти практики італійського суду, відповідно до якої тільки Конституційний суд Італії вправі скасовувати норми національного права, які порушують право ЄС. У зв’язку із цим Суд ЄС указав на те, що будь-яка норма, «яка послабляє дію права Союзу, позбавляючи національний суд повноваження не застосовувати національні норми, що перешкоджають повній силі й дії права Союзу, не відповідає самій суті права Союзу».⁵⁹ Таким чином, Суд ЄС ясно сформулював прецедентну норму, відповідно до якої національний суд, що розглядає підвідомчу йому суперечку, що випливає із права ЄС, зобов’язаний додати повну дію нормам права ЄС, не чекаючи, коли суперечна йому національна норма буде скасована національним законодавчим органом або національним конституційним судом.

В відповідності із системою, установленою установчими договорами, право ЄС опирається на національні суди в питаннях примусового виконання своїх правових приписань. Кожний національний суд зобов’язаний забезпечувати повну дію норм права ЄС у підвідомчих йому суперечках. Якби конституційний суд держави-члена мав повноваження скасовувати норми національного права, що суперечать праву ЄС, то це було б істотною перешкодою для застосування права ЄС і захисту комунітарних прав у національних судах. Зобов’язання направляти кожне питання, пов’язане із сумісністю національної норми із правом ЄС, у конституційний суд (що припускає довгий, складний і дорогий судовий розгляд) перешкодило б приватним особам захистити свої коммунітарні права. Більше того, право ЄС не могло б застосовуватися протягом строку розгляду питання в конституційному суді.

Концепція Суду ЄС про судовий захист прав приватних осіб у національних судах ставить метою досягнення певних результатів, залишаючи на розсуд судів вибір процедур і способів, за допомогою яких цей результат повинен бути досягнуть, при повній інституціональній і процесуальній автономії держав-членів. Для виконання цього завдання необхідно виконати дві умови. По-перше, повинні існувати компетентні суди з необхідними повноваженнями, що дозволяють захищати коммунітарні права приватних осіб. По-друге, потрібні процесуальні норми й способи захисту, які дозволяють зацікавленим особам одержати доступ до правосуддя й ефективно захищати свої права.

У цей час, мабуть, що одних лише національних процедур і способів захисту часом недостатньо для ефективного захисту прав приватних осіб. Відповідні національні норми з ряду причин можуть не дозволити національним судам виконати покладені на них завдання, що, у свою чергу, послабить захист прав приватних осіб. У цьому випадку виникає необхідність змінити існуючі національні норми для забезпечення повного й ефективного захисту комунітарних прав приватних осіб.⁶⁰ Більше того, при певних обставинах можливе створення нового способу захисту, не передбаченого національним правом.

Строк позовної давності – ще одна категорія можливих перешкод, які були предметом ретельного розгляду в Суді ЄС. У цілому, строки позовної давності, як і решта умов, що регулюють національні позови, за допомогою яких приватні особи можуть захистити комунітарні права, залишені на розсуд національних правових систем. Зазначені строки повинні задовольняти лише двом умовам. По-перше, вони не можуть бути менш сприятливими, чим строки позовної давності, застосовні до аналогічних позовів національного характеру. По-друге, вони не повинні унеможливлювати або робити надмірно важким здійснення прав на практиці.

Погодившись із існуванням розумних строків позовної давності із причин правової визначеності, Суд ЄС також прийняв її наслідки: у ряді випадків приватна особа може втратити право захистити в суді комунітарні права. Таким чином, Суд ЄС поставив принцип правової визначеності вище принципів ефективного судового захисту й повної сили й дії права Союзу. У рідких випадках, коли право ЄС безпосередньо встановлює способи захисту, національний суд повинен надати зазначені способи захисту. Наприклад, директива № 79/207 (яка гарантує рівноправність на робочому місці) дозволяє визнати недійсними умови трудової угоди, що порушують принцип рівноправності.

Однак у більшості випадків право ЄС не містить вказівок на спосіб захисту породжуваних їм суб’єктивних прав. Виходячи із принципу процесуальної автономії, у тих випадках, коли право Союзу прямо не пропонує певний спосіб захисту, держави-члени вправі самі вибирати санкції й способи захисту для примусового виконання права Союзу в національному правопорядку. Однак право Союзу, проте, впливає на вид і зміст способів захисту, надаваних потерпілим сторонам. Отже, право Союзу щодо цього обмежує принцип процесуальної автономії.

Практика Суду ЄС відносно способів захисту свідчить про те, що право ЄС обмежує процесуальну автономію держав-членів у тих випадках, коли це необхідно для ефективного судового захисту комунітарних прав. Первісна презумпція, відповідно до якої національні правові системи надають адекватні й ефективні способи захисту приватним особам, була переглянута Судом ЄС. Відповідно до останніх рішень Суду ЄС, він вважає за необхідне давати тверді вказівки відносно як видів способів захисту, так і матеріальних умов, виконання яких надає право на одержання того або іншого способу захисту.

Становить певний інтерес і практичне значення правил, установлених для звернення до Європейського Суду по правах людини.

Насамперед, ці звернення повинні відповідати ряду умов. Першою з низ прийнято називати так звану «умову прийнятності». Під прийнятністю у цьому випадку розуміється сукупність обставин, наявність яких надає право звертатися в Європейський суд по правах людини.

У якості наступної висувається умова “Ratione Temporis”. Дана умова означає, що в міжнародних органах можна оскаржити тільки ті порушення прав людини, які відбулися після того, як держава прийняла на себе зобов’язання дотримувати вищевказаних міжнародних договорів – звертатися в Європейський Суд по правах людини – після 5 травня 1998 року. Стосовно до Європейського Суду по правах людини, умова Ratione Temporis включає також обов’язок особи звернутися в Європейський Суд по правах людини в плині 6 місяців з моменту порушення його прав, з моменту винесення останнього судового рішення. Ця умова є найбільш строгою умовою прийнятності, тому що Європейський Суд по правах людини не відновлює пропущений строк ні по яких підставах, навіть самих поважних.

Обов’язковою також є умова вичерпання внутрішніх національних можливостей захисту. У цьому випадку слід мати на увазі, що для як сучасного міжнародного права, так і для права європейського є загальним принцип, у відповідності, з яким державі необхідно дати можливість виправити порушення самостійно, тобто, якщо суд першої інстанції порушив права, те цілком імовірно, що касаційна інстанція їх відновить, у всякому разі, вона має достатні повноваження, щоб їх відновити.

Проте існування умови вичерпаності засобів внутрішнього правового захисту, є найбільш спірним питанням. Часто можна зустріти точку зору, що для звернення до Європейського Суду по правах людини необхідно використати касаційний порядок, наглядовий порядок, звернутися в Конституційний Суд держави. В той самий час Європейський Суд по правах людини у своєї практиці виходить позиції, що наглядовий порядок є неефективним, і, отже, немає необхідності його вичерпувати, тим більше, що при зверненні в порядку нагляду, заявник ризикує пропустити 6 місячний строк.

Крім того, Конституційний суд кожної держави має чітко встановлені законом повноваження, при цьому використати механізм Конституційного суду при захисті прав та свобод не завжди представляється можливим. Таким чином, за загальним правилом, засоби правового захисту будуть уважатися вичерпаними, якщо особа зверталася в касаційному порядку, тому що тільки касаційний порядок відповідає всім необхідним вимогам ефективності засобів правового захисту:

– заявник по своєму волевиявленню може порушити цей порядок,

– одержати судове рішення, що безпосередньо визначає його права й обов’язки.

Що стосується практики Європейського Суду по правах людини, то він може визнати звернення прийнятним, якщо заявник доведе, що використання засобів правового захисту усередині держави є неефективним.

Важливою також є умова правосуб’єктності. Відповідно до Конвенції ніхто не може бути позбавлений правосуб’єктності, тобто в ці органи можуть звернутися ті, хто за внутрішньодержавним законодавством не має можливості захищати свої права самостійно: душевнохворі, діти, інваліди й т.д.

У якості інших умов прийнятності зазначимо:

– скарга повинна подаватися жертвою, тобто тією особою, чиє право було порушено.

– скарга не повинна бути анонімною, хоча заявник може просити Європейський Суд по правах людини не згадувати його ім’я при публікації рішення та прес-релізів.

– скарга повинна бути обґрунтованою, тобто на заявнику лежить тягар доведення порушення його права.

– скарга не може бути одночасно подана в Європейський Суд по правах людини та у Комітет із прав людини ООН.

Європейський Суд по правах людини формується Парламентською Асамблеєю Ради Європи. Судді обираються строком на 6 років. Половина суддів обирається кожні три роки. Судді можуть переобиратися.

Штаб-квартира Європейського Суду по правах людини перебуває в Страсбурзі.

Стадії судового розгляду у Європейському Суді по правах людини. Скарга при розгляді проходить кілька стадій:

Перша неформальна стадія, під час якої особа, що звернулася зі скаргою на порушення свого права, листується із Секретаріатом. Заявникові може бути висланий формуляр, у тому випадку, якщо скарга була подана у вільній формі. Секретаріат може повідомити, що дана скарга може бути визнана неприйнятною, тому що вона не витримує певних умов чи прийнятность є явно необґрунтованою. Але, секретаріат не може визначати подальшу долю скарги, тобто якщо особа, що звернулася в Європейський Суд по правах людини, наполягає на розгляді скарги, дана скарга буде розглянута відповідно до процедур ЄС.

Другою стадією є юрисдикційна – стадія розгляду справи відповідно до процедур ЄС. Вона включає кілька процедур. Справа надходить для вивчення судді ЄС. Комітет, що складається із трьох суддів, по поданню одного із суддів розглядає справи не предмет прийнятності, точніше неприйнятності даної справи.

Європейський Суд по правах людини діє, утворюючи Комітети (3 судді), Палати (7 суддів), Велику палату (17 суддів).

Суддя, вибраний від держави, що є стороною в суперечці, обов’язково входить у Палату й Велику Палату. Комітет вирішує питання прийнятності й необхідності подальшого розгляду справи. У тому випадку, якщо Комітет вважає, що дана скарга неприйнятна й не підлягає подальшому розгляду, він приймає одностайну ухвалу про визнання обігу неприйнятним і зняття його із черги. Палата розглядає питання прийнятності й суть справи в тому випадку, якщо комітет не визнав скаргу неприйнятною. Палата може винести остаточне рішення в справі.

Велика Палата розглядає справи:

– по міждержавних скаргах,

– по індивідуальних скаргах, якщо рішення справи вимагає тлумачення положень Конвенції й протоколів, а також ввійти в суперечність із попереднім рішенням суду.

– при наявності прохання однієї зі сторін на розгляд справи Великою палатою в плині 3-х місяців з моменту винесення рішення Палатою.

У випадку визнання обігу прийнятним, Європейський Суд по правах людини, може запропонувати так зване «дружнє врегулювання», яке означає можливість вирішити справу відповідно до власної процедури.

Як очікується, Європейський Суд по правах людини після реформи буде розглядати справи в протягом не більше двох років. Рішення Європейський Суд по правах людини є обов’язковим для держав-учасників Європейської Конвенції про захист прав людини й основних свобод. Виконання рішень Європейського Суду по правах людини забезпечується Комітетом Міністрів Ради Європи, якому передаються прийняті Європейським Судом по правах людини рішення. Справа не вважається закінченою доти, поки держава не виконає свої зобов’язання відповідно до рішення Європейського Суду по правах людини.

До юрисдикції Європейського Суд по правах людини входить вирішення таких категорій справ:

– визначення, чи було порушено державою конкретне право, передбачене вищезгаданими документами, відносно заявника, і якими саме діями державних осіб воно було порушено;

– визнання порушення права.

Після неупередженого та усебічного розгляду справи Європейський Суд по правах людини присуджує справедливу компенсацію за порушене право.

Європейський Суд по правах людини не має права скасовувати внутрішні судові рішення, визначати права та обов’язки людини в конкретному випадку тощо.

При зверненні до Європейського Суду по правах людини необхідно пам’ятати, що тягар доведення лежить на заявнику, тобто заявник повинен обґрунтувати свою скаргу, інакше вона може бути визнана зловживанням своїм правом.