1.2. Договірне регулювання європейської інтеграції та створення загальноєвропейських інститутів

Європейський Союз, в міжнародному співтоваристві, й особливо в міжнародному праві, як феномен є порівняно новим явищем. Однак його витоки мають солідний вік. 9 травня 1950 року вважається початком сучасної європейської інтеграції. Саме тоді міністр закордонних справ Франції Р. Шуман запропонував створити спільний ринок вугільної і сталеливарної продукції Франції, ФРН та інших західноєвропейських країн (пропозиція увійшла в історію під назвою “план Шумана”). Однією з головних цілей плану стало примирення Франції та Німеччини та недопущення між ними війни у майбутньому. Найважливішім засобом досягнення цієї мети мав стати механізм управління та наднаціонального контролю над виробництвом і торгівлею стратегічною для військових потреб продукцією – вугіллям та сталлю. Контроль мав здійснюватись “вищим органом” (прообразом Європейської Комісії). 18 квітня 1951 року “план Шумана” було реалізовано через підписання Паризького договору про створення Європейського співтовариства вугілля і сталі (ЄСВС). До складу ЄСВС увійшли шість країн: Бельгія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Німеччина та Франція (“європейська шістка”, яка в подальшому стала “локомотивом” європейської інтеграції). Договір про ЄСВС набув чинності 23 липня 1952 року.

Країни “європейської шістки” 27 травня 1952 року підписують Договір про заснування Європейського оборонного співтовариства (ЄОС). 10 вересня 1952 року міністри закордонних справ країн-членів ЄСВС доручають Спільним зборам ЄСВС (прообразу майбутнього Європейського Парламенту) розробити проект Договору про створення Європейського політичного співтовариства (ЄПС). 10 березня 1953 року Збори закінчили роботу над проектом Договору. Проте, ані ЄОС ані ЄПС так і не стали реальністю. Вирішальну роль тут відіграла Франція, парламент якої після довгих дискусій у серпні 1954 року вирішив відкласти ратифікацію Договору про ЄОС. А це зробило недоречним і підписання Договору про ЄПС.

Таким чином, на початку 50-х років країнам “європейської шістки не вдалося започаткувати інтеграцію в оборонній та політичній сферах. Інтеграція продовжувала розвиватись в інших сферах, передусім в економічній.

Наприкінці 1955 року на конференції у Мессіні країни “європейської шістки” домовились про заснування Європейського співтовариства з атомної енергетики (Євратому). На початку 1957 року керівники урядів “європейської шістки” вирішили поряд з Євратомом створити також і Європейське економічне співтовариство (ЄЕС). 23 березня 1957 року у м. Рим відбулося підписання Договору про створення Європейського економічного співтовариства (ЄЕС) та Договору про створення Європейського співтовариства з атомної енергетики (Євратом). Метою ЄЕС визначалося усунення внутрішніх торговельних бар’єрів усередині Співтовариства (створення зони вільної торгівлі), створення митного союзу і, нарешті – створення спільного ринку (забезпечення вільного руху по території країн-учасниць Співтовариства товарів, послуг, капіталу, робочої сили). Метою Євратому визначалась співпраця країн-членів у використанні ядерної енергії у мирних цілях. Обидва договори набули чинності 1 січня 1958 року і ввійшли в історію під назвою “Римські договори”.

У 1965 р. був підписаний договір про злиття всіх цих співтовариств у єдине ціле і створення єдиних органів керування і виконання. Так поступово створювалася унікальна європейська, і отже, міжнародна, організація зі своїми специфічними органами керування і системою права. Однак завдання інтеграції західноєвропейських держав у сферу спільного ринку в рамках єдиних митних і торговельних кордонів ще не були вирішені. Необхідно було рішуче знищити всі перешкоди і бар’єри на шляху вільного руху товарів, капіталів, робочої сили і послуг.

У 1968 році завершується формування зони вільної торгівлі та митного союзу (перших двох етапів інтеграції) Європейського економічного співтовариства (ЄЕС). Наприкінці 1969 року завершується формування спільного ринку (третього етапу інтеграції) ЄЕС. Первісні цілі ЄЕС, визначені Римським договором 1957 року, виявились досягнутими. Необхідно було визначати подальші завдання для розвитку європейської інтеграції. Від початку 70-х років розпочався процес розширення ЄЕС. 1 січня 1973 року членами ЄЕС стали Велика Британія, Данія, Ірландія. 1 січня 1981 року членом ЄЕС стала Греція. 1 січня 1986 року членами ЄЕС стали Іспанія та Португалія. Саме тому положення Римського договору 1957 р. та інших угод були, з метою вдосконалення, скоректовані, й на міжурядовій конференції був вироблений інший документ – Єдиний європейський акт (ЄЄА), який був прийнятий у 1986 р. Цим актом визначалася чітка програма створення єдиного внутрішнього ринку з єдиними митними, тарифними і торговельними правилами й обмеженого тільки зовнішніми державними кордонами країн-учасниць. Прийняття ЄЄА стало важливою віхою в розвитку права Європейського союзу. Однак більш рішучий та ефективний крок у цьому напрямку був зроблений у 1992 р. на конференції країн – членів співтовариства в Маастрихті (Нідерланди), де був розроблений і підписаний Договір про Європейський Союз (саме поняття “Європейський Союз”, проте не юридично, з’явилось ще під час Паризької конференції 1972 року), який, за місцем його прийняття, одержав назву "Маастрихтський договір". Цей Договір визначив так званні “три стовпи” Європейського Союзу:

• “перший стовп” – Європейські Співтовариства: ЄСВС, Євратом та Європейське Співтовариство (замість старої назви “Європейське Економічне Співтовариство”). Причому Європейське Співтовариство є серцевиною та каркасом процесу інтеграції і за своїми властивостями становить “наднаціональний феномен”;

• “другий стовп” – спільна зовнішня та безпекова політика (СЗПБ);

• “третій стовп” – співробітництво у сферах юстиції та внутрішніх справ.

1 січня 1995 року членами Європейського Союзу стали Фінляндія, Австрія та Швеція. Надалі, в 1996 р., в Амстердамі сфера юстиції і внутрішніх справ була уточнена і виражалася як співробітництво поліції і судів у кримінально-правовій сфері. Відповідно до Амстердамського договору у сфері прав і свобод громадян, Європейський Союз розглядався як простір для волі, безпеки і справедливості, в рамках якого приймаються заходи для підвищеного захисту прав, свобод та інтересів громадян.

Особливу роль у цьому відіграло укладення у 1997 році Шенгенської угоди про вільне (безвізове) пересування громадян у межах Європейського Союзу. На сьогоднішній день до цієї угоди приєднались більшість держав Європейського Союзу. Поки не приєднались до Шенгенської угоди Велика Британія, Ірландія та деякі держави, які стали членами ЄС у 2004 та 2007 роках.

26 лютого 2001 року був підписаний Ніццький договір, який вніс зміни в механізми інституційного розвитку ЄС з огляду на його майбутнє розширення. Зокрема, квоти представництва в інституціях ЄС були перерозподілені з урахуванням потенційної участі у них нових членів. Положення цього договору на сьогодні вступили в силу і є чинними принаймні до 2009 року.

1 січня 2002 року до готівкового обігу була введена єдина грошова одиниця ЄС – євро, що стало етапом переходу до формування економічного та валютного союзу ЄС – найвищого етапу інтеграції. Зараз євро перебуває в обігу на території 12 країн-членів ЄС. В травні 2004 року членами Європейського Союзу стали Польща, Угорщина, Чеська Республіка, Словаччина, Словенія, Кіпр, Мальта, Естонія, Литва, Латвія. З початку 2007 року до Європейської унії приєдналися Болгарія та Румунія. Таким чином, ЄС нараховує сьогодні 27 держав-членів. Переговори щодо вступу ведуться з країнами-кандидатами на членство (Туреччиною, Хорватією, Македонією).

Саміт ЄС 17-18 червня 2004 року у Брюсселі схвалив текст Конституції Європейського Союзу. Угоду про Конституцію Європейського Союзу було підписано главами держав та урядів 25 країн-членів ЄС у Римі в жовтні 2004 року. Конституція ЄС складалася з чотирьох розділів, у яких відображено головні цілі, завдання та функції ЄС, організаційна структура та процедура прийняття рішень, права і обов’язки всіх європейських органів управління, а також напрямки діяльності організації. Конституційна угода, мала вступити в силу у 2009 році. Втім, вона повинна бути ратифікована усіма державами-членами ЄС. У багатьох з них з цією метою були організовані всенародні референдуми. Проте ухвалення загальноєвропейської Конституції загальмувалося після її відхилення на референдумах у Франції та Нідерландах.

Аби відновити цей процес, було проведено цілу низку двосторонніх конфіденційних зустрічей з лідерами європейських країн. Під час переговорів йшлося про складання плану відродження конституційного процесу. Після провалу попереднього конституційного законопроекту нині триває робота над його скороченою версією. Фактично йдеться про спеціальну “угоду з проведення реформ”, яка б не була обтяжливою для громадян. Сьогодні найбільший опір укладанню нової угоди чинять політичні діячі Польщі. Більш того, офіційна Варшава погрожує відкинути законопроект, якщо на обговорення не винесуть питання про механізм ухвалення рішень в рамках Європейського союзу.

Блокування Конституції Євросоюзу, на думку ряду європейських політиків, сповільнить процес розширення ЄС, зокрема, украй утруднить приєднання до ЄС таких країн, як Україна Туреччина.

У той же час, Ніццький договір практично не має інструментів для забезпечення подальшого розширення Євросоюзу. Депутати Європарламенту вважають, що невдача Конституції ЄС на референдумах у Франції та Нідерландах відкладає можливе прийняття нового інтеграційного документа на 5 – 10 років.

Тим самим перспективи прийому в ЄС таких країн, як Македонія, Хорватія, а також Туреччина й Україна переноситься на невизначену перспективу.

У той самий час, багато мешканців Європи вважають, що конституційним процес має дійти до свого логічного завершення. Принаймні таким є висновок дослідження, проведеного на замовлення авторитетного німецького журналу «Штерн». Дві третини респондентів заявили, що Європейський союз, до складу якого входить 27 країн, потребує конституційної угоди.

Новий етап в розвитку ЄС започатковано укладенням в грудні 2007 року Лісабонського договору.

Європейський Союз на міжнародній арені виступає як самостійний суб’єкт міжнародного права і має дуже розгалужену мережу представництв більш ніж у 100 державах. У доктрині сучасного міжнародного права Європейський Союз іноді розглядається як міждержавне утворення особливого типу, як розмита конфедерація з тенденцією до переходу в унітарну державу нової формації.