Дані за 2011 рік Міністерства закордонних справ України

Національність	% від загальної кількості населення	Кількість осіб
Українці	77, 8%	37 541 700
Росіяни	17,3%	8 334 100
Білоруси	0,6%
Молдавани	0,5%
Кримські татари	0,5%
Болгари	0,4%
Угорці	0,3%
Румуни	0,3%
Поляки	0,3%
Євреї	0,2%
Вірмени	0,2%
Греки	0,2%
Роми	0,1%
Грузини	0,1%
Гагаузи	0,1%

Мовну ситуацію в Україні репрезентують результати опитування, що проводилися Research & Branding Group у 2011 році². Збір інформації проводився методом особистого інтерв'ю в 24-х областях України і АР Крим у період з 12 по 22 серпня 2011 року. Респондентами було доросле населенняи відбиралися за квотною вибіркою, що репрезентує доросле населення країни за місцем проживання (область), статтю і віком – загальна кількість 2075 осіб. Очікувана середня помилка вибірки складає + −2,2 %.

Зведена таблиця опитувань (результати подано у відсотках)
Пропоновані питання	Варіанти відповідей	2001[3]	2002[1]	2005	2009[2]	2011[2]
Рідна мова	українська	67,5 %	×	64,3 %	×	×
	російська	29,6 %	×	34,4 %	×	×
	інша	2,9 %	×	1,5 %	×	×
Мова спілкування (в родині / вдома)	українська	×	37,5 %	41,8 %	×	47,0 %
	російська	×	42,2 %	36,4 %	×	37,0 %
	обидві	×	19,8 %	21,6 %	×	15,0 %
	іншою	×	0,5 %	×	×	×
Мова спілкування (на роботі / за місцем навчання)	українська	×	34,0 %	×	×	45,0 %
	російська	×	38,5 %	×	×	35,0 %
	обидві	×	19,5 %	×	×	18,0 %
	іншою	×	0,6 %	×	×	×
Державна мова	українська	×	×	×	×	48,0 %
	дві державні мови (українська і російська)	×	×	×	×	49,0 %
Прихильники офіційної двомовності	×	×	×	×	59,0 %	49,0 %

Для порівняння наведемо дані перепису киян 1874 pоку, який провело Київське географічне товариство. Перепис містив питання про рідну мову, респондентам пропонували обрати «общерусский» - літературна російська мова, або «наріччя»: «великоросійське», «малоросійське» чи «білоруське». Загалом 80% киян назвали рідними російську і її «наріччя». З них : 49,32% обрали літературну російську мову, 39,26% — малоросійське наріччя, 9,91% — великоросійське наріччя і 1,51% білоруське. «Згідно з переписом, уродженці України становили майже 74% населення міста і вони становили більшість серед тих 49%, які назвали рідною літературну російську мову, оскільки всього «уродженців Московщини» серед киян було менше 17 тисяч, або 21,5%. Аналізуючи ці дані, Драгоманов, один з організаторів перепису, зізнався, що відсоток україномовних був би ще нижчим, якби запитували не про рідну, а про вживану мову»³.

Мовна політика у галузі книгодрукування

Ситуація з книгодрукуванням неоднозначна. За даними Книжкової плати України, бачимо динаміку зростання як книгодрукування в цілому, так і друку україномовної продукції.

Таблиця показників книгодрукування в Україні за 2011-2013 роки

Рік видання	2011	2012	2013 (станом на 1 липня)
К-ть найменувань	20 тис	24,5 тис	13 653
К-ть примірників (тираж)	46 тис	58 тис	35млн 231тис

За перше півріччя 2013 року загальний наклад виданих українською мовою книг і брошур склав 14 млн 319 тис примірників (50,07% від загальної кількості, яка становить 28 млн 598 тис), а російською – 12 млн 983 тис примірників (45,40%).

Українською мовою за цей період було видано 8 230 видань (60,28% від загальної кількості видань).

На другому місці – друковані одиниці російською – 3 964 (29,03%).

Окрім того, за цей період вийшло 487 видань спільно українською та російською мовами.

Як свідчать дані таблиці, з 2010 року в Україні стабільно зростає обсяг книговидання українською мовою, обсяг видання російською мовою також зростав, за винятком 2011 року ("Українська правда" за матеріалами Тиждень.ua) ⁴.

Водночас книговидавці не розділяють такої райдужної статистики. Ось як коментує ситуацію президент Української асоціації видавців та книгорозповсюджувачів Олександр Афонін: «У 2012 році було виділено дещо більше грошей на видання підручників, на закупівлю книжок для бібліотек (три роки поспіль не закуповували, а у 2012 році це зробили) було виділено 20 млн,  виділено більше на видання книжок у рамках програми «Українська книга». Це перше. Минулого року були прийняті поправки до закону про обов’язковий примірник, згідно з яким введено штрафні санкції до видавців, які не своєчасно здають обов’язкові примірники. У 2012 році видавці понесли примірники, починаючи аж 1997 року. Тобто збільшилась кількість книжок попередніх років, які надійшли у Книжкову палату. За існуючою методикою Книжкова палата реєструє книгу не тоді, коли вона видана, а, коли вона до неї надійшла і зареєстрована. Це друге. Ринок вільного продажу не виріс, а навпаки скоротився. Виглядає це більш-менш оптимістично за рахунок дотацій, а статистика вона теж лукава …»⁵.

Отже, виходить, що за даними Книжкової плати книговидавництво зростає, тоді як насправді подані цифри охоплюють шкільні підручники, що видаються, але не є ринковим товаром. Крім того, запровадження штрафних санкцій до книговидавців, що не передали до Книжкової палати контрольні примірники, призвело до того, що підприємці понесли книжки попередніх років видання.

Тепер звернемося до законодавчої бази. Регламентація книгодрукування відбувається згідно з Законом «Про видавничу справу»⁶. З 17.05.2013 вступив у дію Закон  № 317-V «Про внесення змін до статті 25 Закону України «Про видавничу справу». Звернемо увагу на окремі положення цих документів.

Так, держава на законодавчому рівні залишає за собою право втручатися у видавничу – тобто у підприємницьку діяльність – (ст.5 аб.5).

Ст.8 ч.2 - російська мова також належить до мов національних меншин, отже, має, згідно з чинним законодавством, пріоритетне значення у порівнянні з українською.

Ст.6 – згідно із Законом України «Про центральні органи виконавчої влади» ( Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2011, N 38, ст.385 ) «систему центральних органів виконавчої влади складають міністерства України та інші центральні органи виконавчої влади. Система центральних органів виконавчої влади є складовою системи органів виконавчої влади, вищим органом якої є Кабінет Міністрів України» (розд.1, ст.1, ч.1).

Серед багатьох неоднозначностей даного Закону можна назвати й те, що видавнича діяльність не дозволяється організаціям, в уставному фонді яких більше 30 % іноземних інвестицій ст.25 розд.4.

ЗАКОН УКРАЇНИ

Про видавничу справу

Із змінами і доповненнями, внесеними  Законами України  від 7 лютого 2002 року N 3047-III, від 15 травня 2003 року N 762-IV,  від 18 листопада 2003 року N 1268-IV,  від 3 лютого 2004 року N 1407-IV,  від 23 червня 2005 року N 2707-IV,  від 8 вересня 2005 року N 2855-IV,  від 2 листопада 2006 року N 317-V, від 18 вересня 2008 року N 521-VI,  від 12 травня 2011 року N 3352-VI,  від 16 жовтня 2012 року N 5460-VI,  від 20 листопада 2012 року N 5492-VI

Цей Закон визначає загальні засади видавничої справи, регулює порядок організації та провадження видавничої діяльності, розповсюдження видавничої продукції, умови взаємовідносин і функціонування суб'єктів видавничої справи.

Відповідно до Конституції України цей Закон покликаний сприяти національно-культурному розвитку українського народу, громадян України всіх національностей, утвердженню їх духовності та моралі, доступу членів суспільства до загальнолюдських цінностей, захисту прав та інтересів авторів, видавців, виготовлювачів, розповсюджувачів і споживачів видавничої продукції.

Стаття 3. Мета видавничої справи

Видавнича справа спрямована на:

задоволення потреб особи, суспільства, держави у видавничій продукції та отримання прибутку від цього виду діяльності;

створення можливостей для самовиявлення громадян як авторів незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних або інших ознак;

забезпечення права на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань;

сприяння національно-культурному розвитку українського народу шляхом збільшення загальної кількості тиражів, обсягів та розширення тематичного спрямування українського книговидання;

забезпечення доступу українського суспільства до загальнолюдських цінностей шляхом перекладу державною мовою кращих здобутків світової літератури, науки тощо, налагодження співпраці з іноземними видавництвами, українською діаспорою, укладення відповідних міжнародних угод;

здійснення книговидання російською мовою для забезпечення культурних потреб російського населення в Україні з урахуванням імпорту друкованої продукції;

здійснення книговидання мовами інших національних меншин в Україні;

збільшення кількості видань іноземними мовами, які поширювали б у світі знання про Україну;

зміцнення матеріально-технічної бази видавничо-поліграфічного комплексу і мережі розповсюдження видавничої продукції;

сприяння закордонним українцям у забезпеченні вітчизняними друкованими виданнями.

(статтю 3 доповнено абзацом згідно із  Законом України від 23.06.2005 р. N 2707-IV)

Стаття 4. Законодавство про видавничу справу

Відносини у сфері видавничої справи регулюються Конституцією України, Господарським кодексом України,  цим Законом, законами України "Про інформацію", "Про авторське право і суміжні права", "Про державну таємницю", іншими нормативно-правовими актами.

(стаття 4 із змінами, внесеними згідно із  Законом України від 18.09.2008 р. N 521-VI)

Стаття 5. Державна політика у видавничій справі

Державна політика у видавничій справі визначається Верховною Радою України і грунтується на принципах дотримання свободи у видавничій справі, протидії її монополізації, зміцнення матеріально-технічних, організаційних, правових і наукових засад видавничої справи, гарантії соціального і правового захисту її працівників.

Державна політика у видавничій справі спрямовується на підтримку розвитку національного книговидання, наповнення україномовними виданнями ринку, фондів бібліотек, забезпечення потреб навчальних і наукових закладів, Збройних Сил України та інших військових формувань, правоохоронних органів, підприємств, установ і організацій необхідними виданнями державною мовою.

Державна політика підтримки культур національних меншин у видавничій справі здійснюється через відповідні органи виконавчої влади із залученням національно-культурних товариств.

Кабінет Міністрів України забезпечує проведення політики у видавничій справі, спрямовує і координує роботу міністерств та інших органів виконавчої влади у цій сфері.

Забезпечення формування та реалізація державної політики у видавничій сфері покладається на центральний орган виконавчої влади.

(статтю 5 доповнено новою частиною п'ятою  згідно із Законом України від 16.10.2012 р. N 5460-VI, у зв'язку з цим частини п'яту - сьому вважати  відповідно частинами шостою - восьмою)

Державна політика у видавничій справі може конкретизуватися і коригуватися в законах України на основі вивчення ринку видавничої продукції, аналізу потреб, попиту і пропозицій з урахуванням державної статистики друку.

Держава надає пріоритети щодо випуску суспільно необхідних видань з метою забезпечення функціонування органів законодавчої, виконавчої та судової влади, охорони здоров'я, науки, освіти, культури, соціального захисту населення за державними тематичними програмами і на засадах державного замовлення.

Державна політика у видавничій справі відповідно до поставленої мети здійснюється також шляхом податкового, митного, валютного та інших видів регулювання.

Стаття 6. Державна підтримка і особливості приватизації у видавничій справі

Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у видавничій сфері, разом з іншими органами державної влади вживає заходів із розвитку книговидання та книгорозповсюдження, популяризації вітчизняної книговидавничої продукції.

(статтю 6 доповнено новою частиною першою  згідно із Законом України від 16.10.2012 р. N 5460-VI, у зв'язку з цим частини першу - четверту  вважати відповідно частинами другою - п'ятою)

Приватизація книжкових, газетно-журнальних видавництв, підприємств поліграфії та книгорозповсюдження загальнодержавного значення, що мають на своєму балансі приміщення і/або високі технологічні лінії для випуску високоякісної друкованої продукції та її поширення, може здійснюватися шляхом акціонування в такому порядку:

51 відсоток акцій залишається за державою;

25 відсотків акцій передається акціонованим поліграфічним та книготорговельним підприємствам;

24 відсотки акцій передається юридичним особам - видавцям, які випускають продукцію на даному поліграфічному підприємстві або розповсюджують її через дане підприємство оптового книгорозповсюдження, що перетворені в акціонерні товариства відкритого типу або є такими. Пакети акцій між ними розподіляються пропорційно до обсягів продукції, що друкується і розповсюджується.

Держава надає підтримку видавництвам, видавничим організаціям, поліграфічним та книготорговельним підприємствам, що випускають або розповсюджують не менше 50 відсотків продукції державною мовою та малотиражні (до 5 тисяч примірників) видання мовами нечисленних національних меншин, шляхом надання пільг щодо сплати податків та зборів. Така підтримка надається і при вивезенні видавничої продукції, випущеної в Україні, та при ввезенні видавничої продукції вітчизняних видавців, виданої українською мовою та мовами нечисленних національних меншин, що проживають в Україні.

Видавництва користуються послугами організацій поштового, телеграфного і телефонного зв'язку за тарифами, передбаченими для бюджетних організацій та установ.

Видавництвам, що спеціалізуються на випуску продукції рекламного та еротичного характеру, підтримка з боку держави не надається.

Стаття 7. Фонди підтримки і розвитку видавничої справи

Для фінансування заходів, спрямованих на підтримку і розвиток видавничої справи, її матеріально-технічної і наукової бази, можуть утворюватися фонди з міжнародним, всеукраїнським та місцевим статусом.

Стаття 8. Мова у видавничій справі

У видавничій справі мова використовується відповідно до статті 10 Конституції України, Закону України "Про мови в Україні" та інших законодавчих актів України.

Уся друкована продукція, призначена для службового та ужиткового користування (бланки, форми, квитанції, квитки, посвідчення, дипломи тощо), що розповсюджується через державні підприємства, установи і організації, видається державною мовою.

Держава заохочує підготовку, виготовлення і розповсюдження друкованих видань державною мовою та мовами національних меншин, що проживають в Україні.

Завдання щодо забезпечення дотримання державної мовної політики у видавничій сфері покладається на центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у видавничій сфері.

(частина четверта статті 8 у редакції  Закону України від 16.10.2012 р. N 5460-VI)

Два мільйони дітей навчаються в Україні мовами національних меншин. Україна є однією з небагатьох держав, де представникам нацменшин надано можливість здобувати повну середню освіту з усіх предметів рідною мовою (як правило, в європейських країнах національні меншини навчаються лише рідної мови, історії та культури). За даними Міністерства освіти і науки, нині у державі діють 1880 шкіл з російською мовою навчання, 94 - з румунською, 69 - з угорською, 12 - з кримськотатарською, 4 - з польською, 9 - з молдовською, а також 2242 школи з двома і більше мовами викладання. У тих випадках, коли представники нацменшин не проживають компактно, для п'яти і більше дітей дозволяється відкривати в звичайних школах спецкласи.

 

Задоволенню інформаційних потреб сприяють 169 видань, які виходять мовами національних меншин, з них 46 мають загальнодержавну сферу розповсюдження. Додатками до парламентської газети "Голос України" виходять для болгар - "Роден край", поляків - "Дзєннік Кійовскі", румунів - "Конкордія", вірмен - "Арагац", євреїв - "Єврейські вісті", для кримських татар - "Голос Крыма". Національно-культурні товариства є також засновниками спільних періодичних видань - "Наша Батьківщина" та "Форум націй".

 

На сьогодні в Україні діє близько 800 громадських товариств національних меншин, понад 30 з яких мають всеукраїнський статус. Такі всеукраїнські громадські об'єднання, як Асоціація національно-культурних об'єднань України, Українське товариство російської культури "Русь", Єврейська Рада України, Асоціація корейців України, Асоціація єврейських організацій і громад України, Спілка поляків України, Демократична спілка угорців України, Всеукраїнське національне культурно-просвітницьке товариство "Русское собрание", Федерація грецьких організацій в Україні, Асоціація болгарських національно-культурних товариств, накопичили значний досвід суспільної діяльності, спільно з органами виконавчої влади здійснюють заходи, спрямовані на задоволення етнокультурних потреб представників своєї національності.

 Мовна політика у сфері освіти  

За даними головного консультанта секретаріату Комітету Верховної Ради України з питань науки і освіти Краснякова Є. В., у 2008/2009 навчальному році в Україні функціонувало 20 045 загальноосвітніх навчальних закладів, у яких навчалося 4 438 383 учні. У тому числі

• 1 199 загальноосвітніх навчальних закладів — із навчанням російською мовою: в них здобувають освіту 403 719 учнів, та

• 1 628 шкіл — із навчанням українською і російською мовами (російською мовою навчаються 368 594 учні).

Працюють також школи з навчанням трьома мовами (українською, російською та кримсько-татарською; українською, російською та румунською; українською, російською та болгарською; українською, російською та молдавською).

Загалом, у загальноосвітніх навчальних закладах України російською мовою навчаються 779 423 учні. Крім того, російську мову як предмет вивчають 1 292 518 учнів, а як факультатив або в гуртках — 165 544 учні.

Таким чином, кількість російських шкіл в Україні становить 5,9% від загальної їх кількості (для порівняння, у 1991/1992 році їх було 3 364, що становило 15,9% від загальної кількості).

В Україні функціонує 919 державних професійно-технічних закладів. У 35 закладах викладання всіх предметів проводиться російською мовою. Кількість учнів, які навчаються російською мовою, становить 51,4 тисячі осіб, або 12,5% від загальної кількості учнів. Усі предмети викладаються російською мовою в Автономній Республіці Крим — у 29 професійно-технічних навчальних закладах, а в Севастополі — у 6 таких закладах. Частково російською мовою викладаються предмети в деяких закладах Дніпропетровської, Донецької, Запорізької, Лугансь­кої, Одеської, Харківської областей.

Вищі навчальні заклади, які пропонують здобуття освіти російською мовою, розміщуються в основному в Луганську, Донецьку, Харкові, Дніпропетровську, Одесі та в Автономній Республіці Крим. У 2008/2009 році кількість студентів закладів першого-другого рівнів акредитації, які навчаються російською мовою, становила 45 907 (для порівняння: у 1999/2000 році їх було 123 560), а кількість студентів закладів третього-четвертого рівнів акредитації, які навчаються російською мовою, становила 280 767 (для порівняння, у 1999/2000 році їх було 395 605). Тобто в нинішньому навчальному році російською мовою навчалося 326 674 студенти. Один із варіантів їх працевлаштування — педагогіка. Готують педагогів для шкіл із російською мовою викладання зараз 12 вищих навчальних закладів першого-другого рівнів акредитації та 34 вищих навчальних заклади третього-четвертого рівнів акредитації.^[18]

http://kno.rada.gov.ua/komosviti/control/uk/publish/article;jsessionid=9A5D457692D62F0AFDC3C25BCA9C86C9?art_id=53491&cat_id=44731

Довідково:

* Кількість дошкільних навчальних закладів станом на 1 вересня 1990 року становила 24 тис. 500, у них навчалося 2 млн. 428 дітей дошкільного віку.

* Станом на 1 вересня 2012 року їх кількість становила 16 тис. 186 з контингентом 1 млн. 354 тис. 394 дітей.

       * Динаміка народжуваності в Україні (1991-2011 роки) (тис. осіб)

1991	1995	2000	2001	2002	2003	2007	2008	2009	2010	2011
630,8	492,9	385,1	376,5	390,7	460,3	472,6	510,6	512,5	497,7	502,6

2. Неповне забезпечення рівного доступу всіх громадян до якісної загальної середньої освіти, зокрема в сільській місцевості. Не завжди виправдане скорочення мережі загальноосвітніх навчальних закладів, розташованих у сільській місцевості.

Довідково:

* Мережа денних загальноосвітніх навчальних закладів має тенденцію до скорочення: 2007 р. – кількість шкіл у містах становила – 6352, у сільській місцевості – 14055, усього по Україні – 20447. За три року станом на 15.08.2010 р. кількість шкіл зменшилась на 768 одиниць).

* Малокомплектність та мала середня наповнюваність як самих загальноосвітніх навчальних закладів (220 учнів у 2010 р., 327 – у 1990 р) так і класів (18,5 – у 2010 р., 226 – 2001 р.), замале співвідношення учні/учитель (8,3 у 2010 р., 13,3  у 1990 р.).

Нині(2012 р.) 679 шкіл І ступеня (32 % їх загальної кількості) мають до 10 учнів, близько 1,3 шкіл І-ІІ ступенів – до 40 учнів. Загалом частка малокомплектних шкіл становить майже п’яту частину, а вартість навчання одного учня в низ у 3-4 рази більше, ніж у звичайній них [1, с. 37]. 1. Національна доповідь про стан і перспективи розвитку освіти в Україні / Нац. акад. пед. наук України : [авт. В. П. Андрущенко, І. Д. Бех, М. І. Бурда та ін.] ; за заг. ред. В.Г. Кременя. – К. : Пед. думка, 2011. – 303 с.  (До 20-річчя незалежності України).

http://osvita.ua/school/news/28288/