§ 2. Кримінальний кодекс України

Кримінальний кодекс України був прийнятий Верховною Радою України 5 квітня 2001 року і набрав чинності з 1 вересня 2001 р. Він складається із Загальної і Особливої частин, пов'язані між собою і утворюють нерозривну системну єдність. Ця єдність найбільш помітна при застосуванні окремих статей КК. Криміна­льно-правову норму, що містяться в Особливій частині, не можна застосувати, не звернувшись при цьому до Загальної частини. Кримінально-правову норму, що міститься в Загальній частині, неможливо використати за умови відсутності норм Особливої час­тини.

Загальна і Особлива частини КК поділяються на розділи, які, у свою чергу, — на окремі статті. Загальна частина КК склада­ється з 15 розділів, які містять 108 статей, а Особлива частина — з 20 розділів та 339 статей. Усього в Кримінальному кодексі міс­титься 447 статей, прикінцеві та перехідні положення.

Поділ Загальної і Особливої частин КК на розділи робить ці ча­стини більш зручними до застосування, оскільки надає дізнавачу, слідчому, прокурору, судді чи адвокату орієнтир у розміщенні тих чи інших статей.

Велика кількість статей КК поділяється на частини, які виділя­ються в окремі абзаци, забезпечені цифровими позначеннями.

Абсолютна більшість норм Особливої частини встановлює кри­мінальну відповідальність за окремі види злочинів, а тому їх стру­ктура характеризуються однорідністю складових елементів, вони

280_______П. М. Каркач, В. О. Головко, Д. І. Барановський та ін. чітко

визначають диспозицію і санкцію. Винятком є кілька статей, у нормах яких або примітках до них наведені поняття злочинів пе­вного виду, вказані суб'єкти їх вчинення, сформульовані деякі інші нормативні положення.

Виходячи з того, що кримінальне право є певною системою, в основі якої лежить чинне кримінальне законодавство — Криміна­льний кодекс України, можна зробити висновки: структура (лат. ЗігиШига — будова)

Кримінального кодексу — це закономірний, стійкий взаємозв 'язок часток і елементів цілого, системи кримі­нального права.

§3. Поняття і ознаки злочину

Стаття 11 КК визначає, що злочин — це передбачене Криміналь­ним законом суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяль­ність), вчинене суб'єктом злочину. Класичний перелік ознак злочи­ну складається з таких чотирьох ознак: суспільна небезпечність, кримінальна протиправність, винність та караність діяння.

1. Суспільна небезпечність означає, що діяння заподіює або містить у собі реальну загрозу заподіяння шкоди охоронюваним кримінальним законом суспільним відносинам.

Діяння означає, що злочин завжди виявляється у вольовій свідо­мій поведінці (вчинку) людини, котра свідомо спрямована нею на спричинення негативних (суспільно небезпечних) наслідків. Це у свою чергу означає, що ні думки, ні почуття, воля, бажання, пере­конання не визнаються злочином.

Як бачимо, у визначенні злочину міститься вказівка на два види злочинного діяння: дія та бездіяльність. Злочинна дія — це активна, заборонена законом поведінка (вчинок) особи. Злочинна бездіяль­ність — це пасивна поведінка людини, яка виявляється в утриманні від вчинення дії, котру дана людина могла і зобов'язана була вчини­ти згідно з законом. Наявність такої ознаки злочину як суб'єкт означає, що злочин може бути вчинено лише фізичною, осудною особою, яка до моменту вчинення злочину досягла віку криміналь­ної відповідальності. Загальний вік, з якого може наставати кримі­нальна відповідальність — 16 років. За вчинення окремих злочинів, наприклад умисне вбивство, зґвалтування, терористичний акт, кра­діжка тощо, особи підлягають кримінальній відповідальності у віці від 14 років.

Основи правознавства України_____________________281

Осудною визнається особа, яка під час вчинення діяння, перед-ченого КК України, могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) керувати ними. Неосудні особи (психічно хворі) не є суб'єктами злочину і не підлягають кримінальній відповідальності за вчинен­ня злочинів. До цих осіб застосовуються примусові заходи медич­ного характеру.

Суб'єктом злочину може бути лише фізична особа (людина), юридичні особи (організації) за заподіяну шкоду кримінальній від­повідальності не підлягають. При вчиненні злочину в процесі дія­льності певної юридичної особи до кримінальної відповідальності притягується конкретна фізична особа (особи), у діяннях якої міс­титься склад злочину.

2. Винність виявляється у відповідному психічному ставленні (свідомості і волі) особи до вчинення дії або бездіяльності. Це ста­влення дістає вияв у формі умислу або необережності.

3. Кримінальна протиправність — це юридичне вираження суспільної небезпечності, її суть полягає у тому, що конкретне суспільно небезпечне діяння визнається злочином лише у тому ви­падку, якщо воно визначено у кримінальному законі. КК України встановлює вичерпний перелік злочинів. Тому вчинення особою інших, не передбачених у КК України суспільно небезпечних діянь, не визнається злочином.

4. Караність — це загроза застосування покарання за злочин, що міститься в кримінально-правових санкціях. Караність за своєю сутністю випливає із суспільної небезпечності і протиправності

діяння.

Необхідно зазначити, що караність як обов'язкову ознаку злочи­ну потрібно розуміти не як реальне застосування покарання, а саме як загрозу, можливість його застосування у разі вчинення злочину, адже особа, яка вчинила злочин, може бути звільнена як від пока­рання, так і від кримінальної відповідальності взагалі внаслідок позитивної пост-кримінальної поведінки, і це жодним чином не буде суперечити вимозі кримінальної караності, оскільки оцінка судом її особистості та вчиненого нею діяння не перетворюють фактично вчинений злочин у не злочин. Інший підхід до цього питання ство­рив би підстави для усвідомлення можливої безкарності певних діянь.

282 П. М. Каркач, В. О. Головко, Д. І. Барановський та ін