15.2. Методи організації виробничих процесів

Залежно від особливостей виробничого процесу і типу виробництва застосовується певний метод організації виробництва.

Метод організації виробництва — це певний спосіб виконан­ня виробничого процесу, що передбачає сукупність відповідних заходів та прийомів. У характеристиці методу організації виробництва особли­во важливими є взаємозв'язок послідовності виконання операцій тех­нологічного процесу з порядком розміщення обладнання і ступінь не­перервності виробничого процесу.

Технологічний процес для кожного виробу чи деталі має індивіду­альний характер і виконується, як правило, за індивідуальними замов­леннями .

Розрізняють три методи організації виробництва:

• непотоковий;

• потоковий;

• автоматизований.

Непотокове виробництво з організаційного погляду є досить склад­ним. Воно застосовується, як правило, в одиничному та експерименталь­ному виробництві.

Непотокове виробництво характеризується такими ознаками:

• на кожному робочому місці виготовляються та оброблюються різні за конструкцією та технологією вироби, бо їх кількість невелика;

• усі робочі місця розташовані групами, без певного зв'язку з по­слідовністю виконання виробничих операцій (немає зв'язку типу "по­токова лінія");

• існують перерви у виробничому циклі, оскільки предмети праці переміщуються складними маршрутами (після оброблення надходять на склад та чекають закінчення оброблення всієї партії);

• обладнання, яке застосовується, є універсальним. Залежно від широти номенклатури виробів потокове виробництво може існувати у двох формах:

• виробництво партіями;

• одинично-технологічне.

Метод виробництва партіями характеризується такими ознаками:

розміром партії, періодичністю повторення її у виробництві, тривалістю виробничого циклу та порядком запуску деталей у виробництво.

Цей метод застосовується переважно у серійному виробництві. При цьому досить важливо визначити оптимальний розмір партії, оскільки, з одного боку, збільшення величини партії веде до зменшення потреби у переналагодженні обладнання, до поліпшення його використання та економії робочого часу, а з іншого — оброблення деталей великими партіями потребує великих складських приміщень, сприяє збільшенню

256

обсягу незавершеного виробництва. Тому визначають оптимальну партію, за якої загальні витрати на виготовлення продукції будуть мінімальними.

Одинично-технологічний метод застосовується, як правило, в одинич­ному виробництві, коли предмети праці оброблюються одиницями або окремими партіями, які не повторюються.

Для усунення недоліків цих двох методів застосовується груповий метод. Його суть полягає в тому, що всі деталі, що оброблюються, поді­ляються на технічно однорідні групи. Такий поділ сприяє економії часу оброблення предметів праці, оскільки обладнання не потребує перена­лагодження. Це, у свою чергу, дає змогу автоматизувати виробництво, що є основою переходу до потокового виробництва.

Потокове виробництво — найбільш досконалий метод органі­зації виробництва. Цей метод передбачає оброблення предметів праці за встановленим найкоротшим маршрутом з фіксованим часом.

Головною ознакою потокового виробництва є стійка номенклатура випуску однорідної продукції. У потоковому виробництві найповніше виражені основні принципи високоефективної організації виробничого процесу, і передусім принципи прямоточності, неперервності. Потокові методи застосовуються в умовах виготовлення значних обсягів про­дукції протягом тривалого часу. Тому застосовується цей метод пере­важно у масовому та великосерійному виробництві; при одиничному виробництві використовуються лише елементи потокового виробницт­ва (при виготовленні уніфікованих деталей).

Потоковому виробництву властиві такі ознаки:

• поділ виробничого процесу на окремі операції і закріплення їх за певним робочим місцем на тривалий термін;

• за групою робочих місць закріплюється оброблення одного виду продукції або конструктивно подібних предметів;

• робочі місця розміщуються послідовно, відповідно до техноло­гічного процесу;

• узгодження та ритмічне виконання всіх операцій на основі єдино­го розрахункового ритму потокової лінії;

• технологічний процес строго диференційований — на кожному робочому місці виконується лише одна або кілька однорідних опе­рацій;

• передання оброблюваних деталей з операції на операцію відбуваєть­ся з мінімальною перервою і за допомогою спеціальних транспортних засобів (конвеєр);

• предмети праці передаються з однієї на іншу операцію поштучно або невеликими партіями.

Основною структурною ланкою потокового виробництва є потокова лінія. Потокова лінія — це технологічно або організаційно відокрем­лена група робітників, яка спеціалізується на виготовленні одного або

17—1-3687 257

подібних виробів згідно з наведеними вище ознаками потокового виробництва.

Для потокових ліній характерне застосування спеціальних транс­портних засобів, які виконують функцію переміщенім предметів праці з одного робочого місця на інше та підтримання такту роботи потокової лінії.

Натяжна станція Привідна станція

І——II——11——11——11——II——II——І

Рис. 15.1. Схема потокової лінії

На підприємствах, залежно від обсягу виробництва, обсягу продукції, застосовуваної техніки виділяють кілька видів потокових ліній.

1. За номенклатурою виробів, які обробляються:

• однопредметні постійно-потокові лінії. За ними закріплюється оброблення та складання одного найменування продукції протягом три­валого часу (застосовується в умовах масового виробництва). Для пе­реходу на виготовлення іншого виду продукції необхідно переналаго­джувати обладнання;

• багатопредметні постійно-потокові лінії, на яких одночасно або послідовно оброблюються деталі кількох видів, але технологічно подібні. Застосовуються вони у серійному виробництві та не потребують пере­налагодження.

2. За методом оброблення виробів:

• змінно-потокові лінії, які застосовуються при обробленні кількох найменувань деталей по черзі. При переході від виготовлення однієї деталі до іншої потокова лінія потребує переналагодження;

• групові потокові лінії, на яких без переналагодження обладнання оброблюється значна частина предметів праці.

3. За ступенем безперервності:

• безперервні потокові лінії, на яких предмети праці переміщуються за операціями безперервно (відсутні перерви чекання);

• перервні потокові лінії, які не мають чіткої синхронізації всіх опе­рацій. Тобто між операціями з різною продуктивністю предмети праці чекають своєї черги на оброблення.

4. За способом підтримання ритму:

• лінії з регламентованим ритмом — предмети праці передаються з операції на операцію через точно фіксований термін;

• потокові лінії з вільним ритмом — деталі передаються з відхилен­ням від ритму.

258

5. За охопленням виробництва:

• потокові;

• цехові;

• міжцехові;

• наскрізні.

Упровадження потокового виробництва потребує виконання певних умов. Головними з них є: великий та тривалий випуск продукції, мож­ливість раціонального розташування робочих місць, автоматизація ви­робничих процесів та застосування найнрогресивнішої технології.

При проектуванні потокової лінії роблять розрахунок низки показ­ників її роботи. Вихідним показником є такт (г) потокової лінії — інтервал часу, через який періодично відбувається випуск певної про­дукції. • ^

А '

де Ф„ — плановий фонд часу роботи лінії за розрахунковий період (зміна, місяць, рік);

Л — обсяги випуску продукції за той самий період. При розрахунку такту для неперервно-потокових ліній з регламен­тованим ритмом роботи враховуються встановлені для таких ліній рег­ламентовані перерви для відпочинку робітників та організації техніч­ного обслуговування. Звідси формулу такту можна подати у такому вигляді:

г-к^

г-к-^-,

де к — коефіцієнт використання робочого часу.

Приклад. За зміну (8 год) для відпочинку робітників передбачено дві

перерви по 10 хв. План випуску — 120 штук. Знайти величину такту.

к = 460 / 480 = 0,96,

г = 0,96 • 480 / 120 = 3,84 хв.

Обернена величина до такту називається темпом потокової лінії (Г) і обчислюється за формулою

Т=⁶⁰. г

Темп виражає кількість продукції, яка зійде з потокової лінії (кон­веєра) за одну годину її роботи.

Важливим показником роботи потокової лінії є кількість деталей, які одночасно перебувають на конвеєрі:

К-^-і\ — —,

г де К — кількість деталей, які одночасно перебувають на конвеєрі;

259

Д — тривалість циклу;

г — величина такту.

Робоча довжина конвеєра визначається на основі відстані між цен­трами суміжних робочих місць (кроку конвеєра) та загальної кількості робочих місць на лінії. У загальному вигляді її можна подати так:

Ь = V • г,

де Ь — крок конвеєра;

V — швидкість руху конвеєра, м/хв. На практиці швидкість руху дорівнює:

• при роботі без зняття деталей з конвеєра — від 0,2 до 0,8 м/хв;

• при знятті предметів з конвеєра — до 2,5 м/хв. Число робочих місць (п) на г-й операції визначається відношенням довжини операції (і,) до такту (г):

п^. г

Потокове виробництво внаслідок автоматизації та механізації вироб­ничого процесу є досить ефективним. Ефективність роботи потокових ліній значною мірою залежить від рівня організації роботи. Тісна взаємо­залежність робочих місць на потоковій лінії потребує високої технологіч­ної та трудової дисципліни, чіткої організації обслуговування і забезпе­чення робочих місць. Ефективність потокового виробництва виявляється також у скороченні виробничого циклу, зростанні продуктивності праці. Однак разом з цим воно має певні недоліки.

Найсуттєвішими з них є зведення праці робітників лише до вико­нання елементарних механічних операцій, що є наслідком високої ди­ференціації виробничого процесу. Така праця не вимагає високої квалі­фікації робітників і не створює умов для реалізації індивідуальних здібностей.

Другим недоліком є те, що вузька спеціалізація робочих місць та їх розміщення за ходом виробничого процесу ускладнюють перехід на виробництво нової продукції. Цей перехід потребує заміни та переста­новки обладнання, що викликає простої. Зазначений недолік усуваєть­ся застосуванням автоматизованих систем.

Разом з тим потокове виробництво має істотні переваги. Упрова­дження досягнень НТП при організації потокового виробництва дає змогу значно розширити його застосування.

Використання високопродуктивного спеціального обладнання, ін­струменту, прогресивної технології, спеціалізація робочих місць знижу­ють трудомісткість продукції, що випускається. Відсутність простоїв унаслідок раціональної організації робочих місць веде до зростання продуктивності праці та найповнішого використання робочого часу.

260

Усі ці фактори сприяють зниженню собівартості продукції, зростан­ню прибутку та рентабельності виробництва.

Важливими передумовами ефективності потокової організації ви­робництва є стабільність номенклатури упродовж тривалого періоду і значні масштаби випуску продукції, спеціалізація робочих місць і роз­ташування їх відповідно до технологічного процесу.

Таким чином, розвиток нових форм потокового виробництва дає змогу ефективно застосовувати його з урахуванням сучасних вимог НТП;

Автоматизація виробництва — процес, за якого всі або переважна частина операцій, що потребують фізичних зусиль робітника, передають­ся машинам і відбуваються без безпосередньої його участі. За робітни­ком залишається лише функція налагодження, нагляду та контролю.

Автоматизація виробничого процесу досягається шляхом використан­ня систем машин-автоматів, які є комбінацією різнотипного обладнання та інших технічних засобів, що розташовані в технологічній послідовності та об'єднані засобами транспортування, контролю і управління для вико­нання часткових процесів виготовлення виробу (продукції).

Особливу роль при цьому відіграє комплексна автоматизація ви­робництва, за якої без безпосередньої участі людини, але під її контро­лем машинами-автоматами здійснюються всі процеси виробництва — від надходження сировини до виходу готової продукції.

Розрізняють чотири напрямки автоматизації.

1. Упровадження напівавтоматичних та автоматичних верстатів. Най­вище досягнення цього напрямку — верстати з числовим програмним управлінням, які підвищують продуктивність на кожному місці у 3—4 рази. Вони працюють без безпосередньої участі людини у виробничо­му процесі та виготовляють різноманітні деталі.

2. Створення комплексних систем-машин з автоматизацією всіх лан­цюгів (частин) виробничого процесу, зокрема автоматичних ліній. Авто­матичні лінії — об'єднання в єдине виробниче ціле системи машин-автоматів з автоматичними механізмами і засобами для транспорту­вання, контролю, управління. Нижче зображено схему автоматичної лінії (рис. 15.2).

Конвеєр _______

Пульт управління

Завантажувальний пристрій

Розванта­жувальний пристрій

261

Верстати

Рис. 15.2. Схема автоматичної лінії

Найбільша ефективність досягається при застосуванні автоматич­них роторних ліній. Вони є різновидом автоматичних ліній та оснащені спеціальним обладнанням. Наприклад, у роторному циліндрі деталь виготовляється до її повного виготовлення. Суттєвими перевагами ро­торних ліній є те, що вони повністю виключають транспортні операції та не потребують переналагодження обладнання. Крім того, на кожній з роторних ліній може одночасно оброблюватися кілька деталей.

Можливості застосування автоматичних ліній розширюються завдя­ки створенню на їх основі гнучких автоматизованих систем. Гнучкі ав­томатизовані системи — це стратегічний напрямок розвитку техніки та організації виробництва. Оснащення таких ліній числовим програм­ним управлінням робить їх економічно ефективними як у масовому, так і в дрібносерійному виробництві.

3. Конструювання та виробництво промислових роботів, які викону­ють у виробничому процесі функції, що подібні до руки людини, і завдя­ки цьому замінюють людину. Їх упровадження дає змогу продовжити експлуатацію неавтоматизованої техніки, котра при переході до освоєння нової продукції може бути непридатною. Ця система здатна виконувати замість людини універсальні ручні операції, вирішуючи одночасно зав­дання, які нещодавно були підвладні лише розуму людини.

Використання роботів на виробництві має істотні переваги:

• зручність в експлуатації — наявність постійної інформації на кож­ному етапі виробничого процесу;

• висока якість продукції;

• гнучкість — не потребує переналагодження та перерв;

• надійність та безпека — під час експлуатації робота його робоча зона контролюється фотоелементами, кількість електропроводів зведе­на до мінімуму, робоче місце відповідає всім ергономічним вимогам;

• ефективність — економія часу на монтаж та встановлення облад­нання, оснащення пультом управління, швидке переналагодження.

З уведенням робототехніки усуваються такі чинники, як утомлю­ваність робітника, зниження уваги, водночас зменшується питома вага ручних операцій. При застосуванні роботів підвищується якість та про­дуктивність праці.

4. Розвиток комп'ютеризації та гнучкості виробництв і технологій.

Потреба у розвитку гнучкої автоматизації визначається посиленням міжнародної конкуренції, яка потребує швидкого оновлення та освоєн­ня виробу, тенденції роботи та конкретного споживача зі зменшенням серійного випуску продукції.

Гнучкість виробництва — здатність швидко при мінімальних ви­тратах на тому самому обладнанні переходити на випуск нової про­дукції.

Основою гнучких виробничих систем є гнучкий виробничий модуль. Він являє собою окремо функціонуючу одиницю обладнання з число-

262

вим програмним управлінням. Завантаження та оброблення деталей

здійснюється за допомогою роботів.

Гнучкі виробничі системи є найефективнішими. Вони дають змогу підвищити продуктивність праці у 2,5 рази. Гнучка виробнича система є найвищою формою автоматизації. Практика доводить, що ці системи доцільно застосовувати, коли протягом року кожний з 5—10 наймену­вань деталей необхідно випустити у кількості від 50 до 2000 штук. Якщо випуск деталей менший, достатньо застосувати традиційні автоматичні або роторні автоматичні лінії.

Запитання і завдання для самоконтролю

1. У чому полягає сутність типу виробництва? Охарактеризуйте

його основні види.

2. Які є методи організації виробничих процесів?

3. Які основні риси потокового і непотокового виробництва? Назвіть переваги та недоліки потокового виробництва.

4. Розкрийте значення та напрямки автоматизації виробництва.

Розділ 16

ВИТРАТИ ВИРОБНИЦТВА

ТА СОБІВАРТІСТЬ

16.1. Загальна характеристика витрат та їх класифікація

У.. ...

процесі своєї діяльності підприємство здійснює матері­альні та грошові витрати. Залежно від ролі, яку вони відігра­ють у процесі відтворення, їх поділяють на три групи:

1. Витрати, пов'язані з основною діяльністю підприєм­ства. Це витрати па виробництво або реалізацію продукції, так звані поточні витрати, які відшкодовуються за рахунок виручки від реалізації продукції (послуг).

2. Витрати, пов'язані з інвестиційною діяльністю, тобто на розширення та оновлення виробництва. Одноразові ви­трати на просте та розширене відтворення основних фондів, приріст оборотних коштів та формування додаткової робо­чої сили для нового виробництва. Джерелами фінансу­вання цих витрат є амортизаційні відрахування, прибуток, емісія цінних паперів, кредити тощо.

3. Витрати на соціальний розвиток колективу (соціаль­но-культурні, оздоровчі, житлово-побутові та інші потреби). Ці витрати не пов'язані з процесом виробництва, а тому джерелом їх фінансування є прибуток.

Найбільшу питому вагу у загальному обсязі витрат підприємства мають витрати на виробництво.

Розрізняють витрати економічні та бухгалтерські. Еко­номічні витрати — це всі види виплат постачальникам за сировину та матеріальні ресурси. Ці витрати складають­ся із зовнішніх (явних) та внутрішніх (неявних або імплі-цитних). Зовнішні витрати — це платежі постачальникам матеріальних ресурсів, виплата заробітної плати, нараху­вання амортизації тощо. Ця група витрат і становитиме

бухгалтерські витрати, які фактично відповідають витратам на­ших підприємств.

Внутрішні витрати мають неявний, імпліцитний характер, ос­кільки відображають використання ресурсів, що належать власнику підприємства у вигляді землі, приміщень, активів тощо, за які він фор­мально не платить. Підприємець фактично здійснює ці витрати, але не в явній формі, не в грошовій. Звідси:

Економічні витрати - Імпліцитні = Бухгалтерські витрати.

Поняття "економічні витрати" є загальноприйнятим, бухгалтер­ські - обчислюються на практиці для визначення реальної суми фак­тично здійснених витрат, оподаткованого прибутку тощо.

Розрізняють витрати на одиницю продукції та загальні витрати на весь обсяг виготовленої продукції (наданих послуг).

При плануванні, обліку та аналізі витрати класифікують за різни­ми ознаками. Основними з них є ступінь однорідності, економічна роль у формуванні собівартості, спосіб обчислення на окремі види продукції, зв'язок з обсягом виробництва, час виникнення та обчислення.

Залежно від ступеня однорідності витрати поділяються на прості (елементні) та комплексні. Прості (елементні) — це витрати однорідні за економічним змістом (сировина, основні матеріали, заробітна плата). Комплексні витрати різнорідні за своїм складом, вони охоплюють кілька економічних елементів (витрати на утримання та експлуатацію машин, загальновиробничі, втрати від браку тощо).

За економічною роллю у формуванні собівартості продукції витра­ти поділяють на основні та накладні: основні витрати безпосередньо пов'язані з процесом виготовлення виробів і утворюють їх головний речовий зміст. Це витрати на сировину, основні матеріали, технологічне паливо та енергію, заробітну плату основних виробничих робітників. З допомогою накладних витрат створюються необхідні умови для функціонування виробництва, його організації, управління, обслугову­вання (загальновиробничі витрати).

За способом обчислення на окремі види продукції витрати поділяють­ся на прямі та непрямі. Прямі витрати безпосередньо відносять на собі­вартість виготовлення конкретного виду продукції і можуть бути розра­ховані на її одиницю прямо (матеріали, паливо, заробітна плата). Непрямі витрати пов'язані з виготовленням різних видів продукції, в цьому разі не можна безпосередньо обчислити витрати на окремі види продукції (загальновиробничі витрати, витрати на утримання та експлуатацію ма­шин тощо). Непрямі витрати розподіляються на окремі види продукції пропорційно визначеній базі. Зростання частки прямих витрат у загальній сумі підвищує точність обчислення витрат на одиницю продукції.

Залежно від зв'язку з обсягом виробництва витрати поділяють на постійні та змінні. Постійні витрати - це такі, абсолютна величина

265

яких у даний період при зміні обсягу виробництва в певних межах не змінюється. При істотних змінах обсягів виробництва, наслідком яких є зміни виробничої та організаційної структури підприємства, величина постійних витрат змінюється стрибкоподібне, після чого вона знову за­лишається постійною. Це витрати на утримання й експлуатацію буді­вель, споруд, управління цехом, орендна плата. До постійних витрат відно­сять також витрати, які неістотно змінюються внаслідок зміни обсягів виробництва, тому їх називають умовно-постійними.

Змінні витрати — це такі витрати, величина яких у даний період безпосередньо залежить від обсягу виробництва. У свою чергу, змінні витрати поділяють на пропорційні, прогресивні і регресивні.

Пропорційні змінні витрати змінюються прямо пропорційно до обсягу виробництва (коефіцієнт пропорційності дорівнює одиниці). Це витрати па сировину, основні матеріали, комплектуючі вироби, відряд­ну заробітну плату.

Прогресивні змінні витрати зростають у відносно більшій пропорції, ніж обсяг виробництва (коефіцієнт пропорційності більший за одиницю). До них можна віднести витрати на відрядно-прогреснвиу оплату праці.

Регресивні змінні витрати змінюються у відносно меншій про­порції, ніж виробництво (коефіцієнт пропорційності менший за одини­цю). До цих витрат належать витрати на експлуатацію машин та устат­кування, його ремонт, інструмент тощо.

Поділ витрат на постійні та змінні дає змогу визначити кількісну залежність різних витрат від змін в умовах виробництва та реалізації при здійсненні планування, виборі варіантів рішень.

Залежно від часу виникнення витрати можуть бути поточними, одноразовими, майбутніми. Поточні витрати здійснюються щоденно в даному періоді, одноразові — це разові витрати, що здійснюються не частіше як один раз на місяць. Майбутні витрати — це витрати, на які резервуються кошти в кошторисно-нормативному порядку (оплата відпусток, сезонні витрати та ін.).

Такий вид класифікації дає змогу забезпечити економічно об­грунтований рівномірний у часі розподіл витрат на виробництво про­дукції.

16.2. Собівартість продукції (послуг). Кошторис виробництва

Собівартість продукції — це виражені в грошовій формі су­купні витрати на підготовку і випуск продукції (робіт, послуг). Со­бівартість характеризує ефективність усього процесу виробництва на підприємстві, оскільки в ній відображаються рівень організації вироб-

266

ничого процесу, технічний рівень, продуктивність праці та ін. Чим краще працює підприємство, ефективніше використовує виробничі ресурси, тим нижча собівартість продукції (робіт, послуг).

При обчисленні собівартості важливе значення має склад витрат, які до неї входять. Собівартість повинна включати до свого складу витра­ти необхідної праці, тобто витрати, що забезпечують процес відтворен­ня всіх факторів виробництва (предметів і засобів праці, робочої сили і природних ресурсів), і не включати витрат додаткової праці, що відшкодовуються за рахунок прибутку.

Згідно з зазначеним до собівартості продукції (робіт, послуг) вхо­дять витрати на підготовку, освоєння та обслуговування виробництва, охорону праці й безпеку праці, оплату праці та підготовку кадрів, інші витрати.

Витрати на підготовку та освоєння виробництва включають витрати на виготовлення нових видів продукції в період їх освоєння, і витрати, пов'язані з освоєнням нових виробничих цехів, технологічних ліній, удос­коналенням технології й організації виробництва.

Обслуговування виробництва містить витрати на забезпечення підприємств сировиною, матеріалами, паливом, енергією, водою, інстру­ментами, іншими засобами та предметами праці. До цієї групи нале­жать витрати, пов'язані з раціоналізацією та винахідництвом, аморти­заційні відрахування на відновлення основних фондів, витрати на здій­снення технологічного контролю за виробничими процесами та якістю продукції (робіт, послуг).

Охорона праці та техніка безпеки потребують витрат на створення необхідних санітарно-гігієнічних умов праці; на охорону та протипо­жежну безпеку, підтримання чистоти та порядку на підприємстві, об­ладнання кімнат відпочинку і прийому їжі; витрати, пов'язані з охоро­ною навколишнього природного середовища.

До витрат на оплату праці та підготовку кадрів входять виплати працівникам, які беруть безпосередню участь у виготовленні продукції (паданні послуг), витрати пов'язані з найманням робочої сили та підго­товкою кадрів для підприємства.

До інших витрат відносять відрахування на соціальні заходи, плату за оренду тощо.

Слід зауважити, що з різних причин на практиці немає повної відповідності між справжніми витратами на виробництво та собівар­тістю продукції. Так, наприклад, до собівартості включаються витрати на оплату часу працівникам, які залучаються для виконання держав­них або громадських обов'язків, якщо ці обов'язки виконуються в робочий час; оплата працівникам-донорам днів обстеження, здавання крові та відпочинку та ін. Разом з тим до собівартості не входять загальногосподарські (адміністративні) витрати та витрати на збут продукції (робіт, послуг).

267

Склад витрат, які входять до собівартості, не є незмінним, він може з тих чи інших практичних міркувань змінюватись. Та за всіх умов со­бівартість має найповніше відображати витрати на виробництво про­дукції (робіт, послуг).

Залежно від часу розрахунку розрізняють: планову собівартість, яку визначають перед початком планового періоду на основі прогресив­них норм витрат ресурсів та цін на ресурси, що склались на момент скла­дання плану; фактичну собівартість, яка відображає фактичні витра­ти на виробництво продукції за даними бухгалтерського обліку; нор­мативну собівартість, що відбиває витрати на виробництво та реалізацію продукції, розраховані па основі поточних норм витрат ресурсів; кош­торисну собівартість, яка характеризує витрати на окремий виріб або замовлення, що виконується в разовому порядку.

Залежно від обсягу витрат, що входять до собівартості, розрізняють технологічну, цехову, виробничу собівартість.

Технологічна собівартість включає витрати, пов'язані з технологіч­ним процесом виготовлення продукції. Цехова собівартість охоплює витрати цехів на виготовлення продукції. Виробнича собівартість — це витрати підприємства, пов'язані з процесом виробництва продукції. Фактично виробнича собівартість збігається з цеховою собівартістю.

За тривалістю розрахункового періоду розрізняють собівартість місячну, квартальну, річну, а також індивідуальну собівартість і серед-ньогалузеву. Індивідуальна собівартість відбиває витрати на виготов­лення продукції в умовах окремого конкретного підприємства, середньо-галузева ~ відображає витрати на виготовлення однотипної продукції в середньому по галузі.

Середньогалузева собівартість визначається за формулою

іс,м-

С — ^!___

"СР ~ ——Я—————— '

їм

1=1

де С^р — середньогалузева собівартість, грн.;

С, — собівартість певного виду продукції на г-му підприємстві, грн.;

М, — кількість виготовленої продукції на г-му підприємстві, од.;

п — кількість підприємств у галузі, що виготовляють даний вид про­дукції.

Індивідуальна собівартість використовується для планування, аналі­зу та порівняння витрат виробництва окремих підприємств, середньо-галузева — головним чином для ціноутворення.

Слід розрізняти собівартість продукції (робіт, послуг) і кошторис виробництва. Кошторис виробництва — це витрати підприємства, пов'язані з його основною діяльністю за певний період незалежно від того,

268

відносяться вони на собівартість чи ні. Таким чином, кошторис вироб­ництва і собівартість загального випуску продукції не збігаються.

Витрати, що входять до кошторису виробництва, класифікуються за економічними елементами:

1) матеріальні витрати;

2) витрати на оплату праці;

3) відрахування на соціальні заходи;

4) амортизація основних фондів і матеріальних активів;

5) інші витрати, пов'язані з основною діяльністю. Таке групування для всіх підприємств промисловості є ідентичним. До складу елемента "Матеріальні витрати" включається вартість витрачених матеріалів (крім продукту власного виробництва):

• сировини й основних матеріалів;

• купованих напівфабрикатів та комплектуючих виробів;

• палива й енергії;

• будівельних матеріалів;

• запасних частин;

• тари і тарних матеріалів;

• допоміжних та інших матеріалів.

Із витрат на матеріальні ресурси, що входять до кошторису, вирахо­вується вартість зворотних відходів.

Зворотні відходи — це залишки сировини, матеріалів, напівфабри­катів, теплоносіїв та інших видів матеріальних ресурсів, що виникли у процесі виробництва продукції (робіт, послуг). Вони втрачають повністю або частково свої споживчі властивості початкового ресурсу й у зв'язку з цим використовуються з підвищеними витратами продукції або зовсім не використовуються за прямим призначенням. До зворотних відходів не належать: залишки матеріальних ресурсів, які відповідно до встанов­леної технології передаються в інші цехи, підрозділи як повноцінний ма­теріал для виробництва інших видів продукції (робіт, послуг).

До складу елемента "Витрати на оплату праці" входять:

• виплати заробітної плати за окладами й тарифами;

• премії та заохочення;

• компенсаційні виплати;

• оплата відпусток;

• оплата іншого невідпрацьованого часу;

• інші витрати на оплату праці.

До складу елемента "Відрахування на соціальні заходи" вклю­чається:

• відрахування на пенсійне забезпечення;

• відрахування на соціальне страхування;

• страхові внески на випадок безробіття;

• відрахування на індивідуальне страхування персоналу підприєм­ства;

269

• відрахування на інші соціальні заходи.

До складу елемента "Амортизація" входить сума нарахованої амор­тизації:

• основних ресурсів;

• нематеріальних активів;

• інших необоротних матеріальних активів (спеціальні інструмен­ти та пристосування, тимчасові споруди та природні ресурси, інвентар­на тара).

До складу елемента "Інші витрати", пов'язані з основною діяльні­стю, включають витрат, що не ввійшли до складу перелічених вище елементів, зокрема:

• витрати на відрядження;

• на послуги зв'язку;

• виплати матеріальної допомоги;

• плата за розрахунково-касове обслуговування тощо.

Зразок кошторису виробництва подано у табл. 16.1.

Складається кошторис витрат за такою схемою.

Виробнича собівартість валового випуску продукції розрахову­ється так: із загальної суми витрат вираховуються витрати на роботи та послуги, що не входять до складу виробничої собівартості продукції. Ураховується зміна залишків витрат майбутніх періодів; при збіль­шенні залишків цих витрат сума приросту' віднімається від загальної суми витрат на виробництво, а при зменшенні - додається.

Виробнича собівартість виготовленої продукції обчислюється як сума витрат на випуск валового випуску продукції, зменшена (збільше­на) на величину собівартості при зростанні (зменшенні) залишків не­завершеного виробництва.

Собівартість реалізованої продукції розраховується шляхом збіль­шення (зменшення) виробничої собівартості продукції на величину зміни витрат у залишках нереалізованої продукції.

Порядок розроблення кошторису виробництва може бути різним, залежно від розміру підприємства, стану його інформаційної бази та стадії планування. На стадії прогнозування величини витрат кошторис виробництва можна складати коригуванням фактичних витрат за мину­лий період.

Поелементна класифікація витрат, яку містить кошторис виробництва, дає змоіу визначити ресурсну структуру собівартості, що є важливим для аналізу чинників формування та зниження собівартості продукції.

Структура собівартості - це поелементний її склад, обчис­лений у відсотковому відношенні до загальної суми витрат, тобто пито­ма вага різних елементів витрат на виробництво продукції.

На основі аналізу структури собівартості розрізняють:

а) матеріаломісткі виробництва, у собівартості продукції яких значну питому вагу займають витрати на сировину і матеріали (підпри-

270

Таблиця 16.1. Кошторис виробництва на рік

Зміст витрат	Сума, тис.грн.
Матеріальні витрати (за відрахуванням відходів)	75560
Витрати на оплату праці (основна й додаткова заробітна плата)	12645
Відрахування на соціальні заходи	4742
Амортизація основних фондів та нематеріальних активів	3050
Інші витрати	2845
Усього витрат на виробництво	98842
Витрати на роботи та послуги, що не входять до виробничої собівартості	890 (-)
Зміна залишків витрат майбутніх періодів (приріст "-", зменшення "+")	+49
Зміна залишків резервів майбутніх платежів (приріст "-", зменшення "+")	+247
Собівартість валового випуску продукції	98248
Зміна собівартості залишків незавершеного виробництва, напів­фабрикатів, інструментів та пристосувань власного виготовлення (приріст "-", зменшення "+")	+220
Виробнича собівартість виготовленої продукції	98028
Зміна собівартості залишків нереалізованої продукції (приріст "-", зменшення "+")	-130
Собівартість реалізованої продукції	98 158

ємства чорної металургії, машинобудування, легкої та харчової промис­ловості);

б) енергомісткі виробництва, у собівартості продукції яких знач­ною є частка витрат на енергію (підприємства кольорової металургії, органічного синтезу);

в) фондомісткі (капіталомісткі) виробництва (підприємства нафтопереробної промисловості, виробництво електроенергії);

г) трудомісткі виробництва (підприємства вугільної та металооб­робної промисловості, машинобудування, точне приладобудування).

271

16.3. Калькуляція продукції. Класифікація витрат за статтями

Калькуляція (від лат. саісиїаііо — обчислення) — це розрахунок собівартості одиниці продукції, виконаних робіт та послуг. Калькуляції складають на продукцію основного й допоміжного виробництв щомісяч­но, за квартал, за рік за цільовим призначенням. Розрізняють такі види калькуляції:

• планові (складають на основі прогресивних норм витрачання за­собів виробництва та робочого часу й використовують як вихідні дані при встановленні цін);

• кошторисні (стосуються нових видів продукції, робіт та послуг для розрахунку відпускних цін);

• нормативні (складають на основі існуючих норм використання засобів виробництва та робочого часу).

Перелічені види калькуляції є попередніми, їх розробляють до по­чатку виробництва продукції і використовують при складанні кош­торису.

Калькуляції, що за даними бухгалтерського обліку відображають фактичні витрати, називають звітними. Вони потрібні для контролю за виконанням планових завдань із собівартості продукції і для виявлен­ня резервів подальшого зниження витрат.

При калькулюванні встановлюють об'єкти калькулювання, виби­рають калькуляційні одиниці, визначають калькуляційні статті витрат та методики їх обчислення.

Об'єкт калькулювання — продукція (робота, послуга), со­бівартість якої обчислюється. До об'єктів калькулювання належать ос­новна та допоміжна продукція (інструмент, запасні частини), послуги і роботи (ремонт, транспортування тощо). Головним об'єктом калькулю­вання є готова продукція, що поставляється за межі підприємства спо­живачам. Калькулювання іншої продукції має допоміжне значення.

Для кожного об'єкта калькулювання вибирається калькуляційна одиниця — одиниця його кількісного вимірювання (у штуках, метрах, тоннах, кіловат-годинах тощо). Наприклад, об'єкт калькулювання — ву­гілля, електроенергія, взуття, калькуляційна одиниця відповідно — 1 тон­на, 1 кіловат-година, 100 пар взуття.

При калькулюванні продукції (робіт, послуг) витрати групують за калькуляційними статтями, перелік і склад яких установлюється під­приємством самостійно.

Витрати, пов'язані з виробництвом продукції (робіт, послуг), можуть групуватись за такими статтями калькуляції (типовими для більшості підприємств):

1) сировина та матеріали;

272

2) куповані комплектуючі вироби, напівфабрикати, роботи та по­слуги виробничого характеру сторонніх підприємств та організацій;

3) паливо й енергія на технологічні потреби;

4) зворотні відходи (вираховуються);

5) основна заробітна плата;

6) додаткова заробітна плата;

7) відрахування на соціальні заходи;

8) витрати, пов'язані з підготовкою та освоєнням виробництва про­дукції;

9) відшкодування зносу спеціальних інструментів і пристосувань цільового призначення та інші спеціальні витрати;

10) витрати на утримання й експлуатацію машин та обладнання;

11) загальновнробничі витрати.

Сума перших 10 статей становить технологічну собівартість, сума 11 статей — цехову (виробничу) собівартість виготовленої продукції. До статті "Сировина та матеріали" включають вартість:

• сировини та матеріалів, що входять до складу виготовлюваної продукції, створюючи її основу, або є необхідним компонентом для ви­готовлення продукції (робіт, послуг);

• купованих матеріалів, що використовуються у процесі виробниц­тва продукції (робіт, послуг) для забезпечення нормального технологіч­ного процесу й упакування продукції.

До цієї статті належать витрати, пов'язані з використанням природ­ної сировини, у частині відрахувань для покриття витрат на геологороз­відку і геологопошуки корисних копалин, на рекультивацію земель, плата за деревину, продану на пні, і за воду, що вибирається з водо­господарських систем у межах затверджених лімітів, а також платежі за використання інших природних ресурсів.

Стаття калькуляції "Куповані комплектуючі вироби, напівфаб­рикати, роботи і послуги виробничого характеру сторонніх підпри­ємств і організацій" містить вартість:

• купованих комплектуючих виробів і напівфабрикатів, що потребу­ють монтажу або додаткового оброблення на даному підприємстві;

• робіт і послуг виробничого характеру, які виконуються сторонні­ми підприємствами або структурними підрозділами підприємства, що не належать до основного виду діяльності.

До робіт і послуг виробничого характеру належать: здійснення ок­ремих операцій з виготовлення продукції, оброблення сировини і спо­живчих матеріалів, часткове оброблення напівфабрикатів і виробів тощо за умови, що ці послуги відносять безпосередньо на собівартість кон­кретних видів продукції.

Вартість купованих комплектуючих виробів, напівфабрикатів, робіт і послуг виробничого характеру входить безпосередньо до вартості ок­ремих видів і замовлень.

273

До статті калькуляції "Паливо та енергія на технологічні потре­би" належать витрати на всі види палива (як одержані від сторонніх підприємств та організацій, так і виготовлені самим підприємством), безпосередньо використовувані у процесі виробництва продукції.

У статті калькуляції "Зворотні відходи" відображається вартість повернутих відходів, що вираховуються з загальної суми витрат, відне­сеної на собівартість продукції.

До статті калькуляції "Основна заробітна плата" належать витра­ти нарахованої основної заробітної плати відповідно до прийнятих підприємством систем оплати праці у вигляді тарифних ставок (окла­дів) і відрядних розцінок для працівників, зайнятих у виробництві про­дукції.

Стаття калькуляції "Додаткова заробітна плата" охоплює витра­ти нарахованої виробничому персоналові підприємства додаткової за­робітної плати за працю понад визначені норми, за трудові успіхи та винахідництво і за особливі умови праці. Вона містить доплати, надбав­ки, премії, пов'язані з виконанням виробничих завдань і функцій.

До статті калькуляції "Відрахування на соціальні заходи" вхо­дять:

1) відрахування на обов'язкове страхування, у тому числі на обов'яз­кове соціальне страхування на випадок безробіття;

2) відрахування на обов'язкове державне пенсійне страхування (до Пенсійного фонду).

До статті калькуляції "Витрати, пов'язані з підготовкою та освоєнням виробництва продукції" належать витрати:

• підвищені витрати на виробництво нових видів продукції в період їх освоєння, а також витрати, пов'язані з підготовкою й освоєнням ви­пуску продукції, не призначеної для серійного випуску або масового виробництва;

• на освоєння нового виробництва, цехів і агрегатів (пускові ви­трати);

• на винахідництво і раціоналізацію.

Витрати, пов'язані з освоєнням нових видів продукції, належать до витрат майбутніх періодів і включаються до собівартості виробів части­нами протягом установленого (не більш як дворічного) терміну з мо­менту початку їх серійного або масового випуску виходячи з коштори­су цих витрат і кількості продукції, що виготовляється за цей період.

Стаття калькуляції "Відшкодування зносу спеціальних інстру­ментів і пристосувань цільового призначення та інші спеціальні витрати" містить витрати на:

• відшкодування вартості спеціальних інструментів (спецоснащения) і пристосування цільового призначення незалежно від їх вартості;

• проектування, виготовлення (придбання) спеціального інструмен­ту і пристосувань цільового призначення;

274

• ремонт і утримання у робочому стані спеціального інструменту і пристосувань цільового призначення;

• утримання спеціальних служб підприємства, що обслуговують по­точне виробництво визначених видів виробів (спеціальних конструк­торських бюро та ін.), крім випадків, коли ці витрати відшкодовуються замовником понад договірну ціну за виріб або за рахунок спеціальних асигнувань;

• проведення епізодичних і періодичних дослідів, оплату експертиз, консультацій, пов'язаних з використанням спеціальних інструментів і пристосувань цільового призначення, вартість технічної документації.

До статті калькуляції "Витрати на утримання й експлуатацію ма­шин та обладнання" належать:

• амортизаційні відрахування на повне відтворення виробничого устаткування, транспортних засобів, цінного інструменту;

• витрати на проведення усіх видів ремонту.

Амортизаційні відрахування на надані в оперативну оренду основні засоби (крім тих, що належать до державної форми власності) нарахо­вуються орендодавцем. Амортизаційні відрахування на надані в оренду основні засоби, а також на надані в оперативну оренду основні засоби, що належать до державної ({зорми власності, нараховуються орендарем і використовуються ним виключно на повне відновлення орендованої частини основних засобів;

• сума сплачених орендарем процентів (винагород) за користуван­ня наданих в оперативну і фінансову оренду основних засобів. До статті калькуляції "Загальновиробничі витрати" належать:

• витрати на управління виробництвом (оплата праці апарату управ­ління цехами, дільницями тощо);

• амортизація основних фондів та нематеріальних активів загально-виробничого призначення (цехового, дільничного);

• витрати на утримання, експлуатацію та ремонт основних фондів загальновиробничого призначення;

• витрати на вдосконалення технології й організації виробництва;

• витрати на опалення, освітлення, водопостачання;

• витрати на обслуговування виробничого процесу;

• витрати на охорону праці, техніку безпеки й охорону навколиш­нього середовища;

• інші витрати (витрати від браку, оплата простоїв тощо). Найпоширенішими методами обліку витрат на виробництво та каль­кулювання собівартості продукції є позамовний, попередільний та нор­мативний.

При позамовному методі об'єктом калькулювання є окреме замовлен­ня (контракт), за яким визначаються прямі витрати, а непрямі витрати щомісяця розподіляються між замовленнями. Такий метод може викорис­товуватись для визначення собівартості послуг допоміжних та обслугову-

ія* 275

ючих виробництв, що виконуються для основних виробництв. При попере-дільному методі об'єктом обліку є собівартість напівфабрикатів за окре­мими виробами в межах переділу (фази технологічного процесу).

Використання нормативного методу передбачає наявність норма­тивів витрат, що дають змогу до початку виробничого процесу склада­ти нормативну калькуляцію собівартості продукції (робіт, послуг), а після його закінчення визначати фактичну собівартість на основі вклю­чення у поточний облік:

1) витрат у межах норм;

2) відхилень від норм унаслідок їх змін;

3) відхилень від норм з техніко-організаційних та інших причин. На відміну від прямих витрат, які пов'язані з виробництвом кон­кретного виду продукції і безпосередньо входять до її собівартості (ос­новні матеріали, комплектуючі вироби, тарифна заробітна плата та ін.), непрямі витрати, які пов'язані з роботою цеху або підприємства в ціло­му і найчастіше є комплексними (витрати на утримання й експлуата­цію машин та устаткування, загальновиробничі витрати тощо), не можуть бути безпосередньо віднесені на собівартість конкретного виробу і роз­поділяються непрямими методами за певною ознакою.

Розподіл витрат на утримання й експлуатацію машин та устаткуван­ня здійснюється одним із таких методів:

1) методом розрахунку нормативних ставок витрат на один виріб (на частку участі цеху у виготовленні даного виробу на замовлення);

2) методом розрахунку рівня витрат на утримання й експлуатацію машин та устаткування на одну вартісну одиницю заробітної плати виробничих робітників (окремо по механізованих та ручних роботах).

За першим методом устаткування кожного цеху об'єднують до груп за ознакою приблизної рівності витрат на одну годину роботи устатку­вання й установлюють нормативну величину витрат на одну годину ро­боти одиниці устаткування кожної групи, прийнявши за умовну оди­ницю витрати на одну годину роботи однієї з груп устаткування. Віднос­но цієї умовної одиниці визначають коефіцієнти витрат решти груп устаткування.

Планову вартість однієї коефіцієнто-верстато-години отримують шляхом ділення загальної суми (на плановий період) витрат на утри­мання й експлуатацію устаткування на загальну кількість планових коефіцієнто-верстато-годин роботи устаткування. Нормативна ставка витрат на утримання й експлуатацію устаткування на один виріб, що входять до його планової собівартості, розраховується множенням пла­нової вартості однієї коефіцієнто-верстато-години на загальну кіль­кість коефіцієнто-верстато-годин на один виріб (виходячи з трудо­місткості виробу).

Другий метод використовується в цехах з устаткуванням з невели­кою різницею у витратах на одну годину роботи. Кошторисну ставку

276

визначають як результат від ділення загальної суми (на плановий пе­ріод) витрат на утримання й експлуатацію устаткування на плановий за­гальний фонд тарифної заробітної плати основних виробничих робіт­ників цеху, помножений на тарифну заробітну плату цих робітників, розраховану на один виріб.

При розподілі загальновиробничих витрат розрізняють загальнови­робничі витрати постійні й змінні.

Змінні загальновиробничі витрати (витрати на обслуговування й управління виробництвом (цехів, дільниць), що змінюються пропорцій­но до зміни обсягу виробничої діяльності), розподіляються на кожен об'єкт витрат з використанням бази розподілу (годин праці, заробітної плати, обсягу діяльності) виходячи з фактичної потужності звітного періоду.

Постійні загальновиробничі витрати (витрати на обслуго­вування й управління виробництвом, що залишаються незмінними (або майже незмінними) при зміні обсягу діяльності) розподіляються на кожен об'єкт витрат з використанням бази розподілу (годин праці, заробітної плати, обсягу діяльності) при нормальній потужності, яка визначається підприємством самостійно. При цьому під нормальною потужністю розуміють очікуваний середній обсяг діяльності підпри­ємства.

Нерозподілені постійні загальновиробничі витрати включаються до складу собівартості реалізованої продукції (робіт, послуг) у період їх виникнення. Перелік і склад загальновиробничих витрат установлюєть­ся підприємством.