Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Економіка підприємства

Навчальний посібник

За редакцією

доктора економічних наук,

професора А. В. Шегди

Рекомендовано

Міністерством освіти і науки України

для студентів вищих навчальних закладів

Київ "Знання -Л^ес" 2001

УДК 334(075) ББК 65.29я73 Е45

Рекомендовано Міністерством освіти і науки України для студентів вищих навчальних закладів (лист № 14/18.2-1028 від 4 липня 200 і р.)

Рецензенти:

А. О. Заїнчковський, завідувач кафедри економіки підприємства Українського державного університету харчових технологій, доктор економічних наук, професор;

|Л. М. Скрипник}, генеральний директор аудиторської фірми "СПМ", доктор економічних наук, професор;

Г.К. Яловий, завідувач кафедри теоретичної і прикладної еконо­міки Національного технічного університету України (КПІ), доктор економічних наук, професор

Економіка підприємства: Навч. посіб. / А. В. Шегда, Е45 Т. М. Литвиненко, М. П. Нахаба та ін.; Заред. А. В. Шегди. — К.:

Знання-Прес, 2001. - 335с. І5ВМ 966-7767-36-1

В основу посібника покладено програму навчальної дисципліни "Еко­номіка підприємства", за якою автори працюють ось уже декілька років зі студентами економічного факультету Київського національного універ­ситету імені Тараса Шевченка. Головна увага приділяється висвітленню фун­даментальних та прикладних питань управління підприємством у ринкових умовах господарювання, зокрема економічної природи, функцій та ролі підприємства в життєдіяльності суспільства, сучасним формам підприєм­ницької діяльності, організації ефективного використання матеріальних, тру­дових, фінансових та інших ресурсів тощо. Посібник написано доступною мо­вою, устатковано необхідними таблицями і графіками, в кінці кожного роз­ділу наводяться контрольні запитання і завдання для самоконтролю, що значною мірою полегшує засвоєння теоретичного матеріалу.

Розраховано на студентів вищих навчальних закладів. Посібник буде ко­рисним також викладачам економічних дисциплін, керівникам підприємств і організацій, підприємцям, всім, кого цікавлять питання управління економі­кою підприємства.

УДК 334(075) ББК 65.29я73

І5ВМ 966-7767-36-1

© А. В. Шегда, Т. М. Литвиненко, М. П. Нахаба та ін. автори, 2001 © Видавництво "Знання-Прес", 2001

ЗМІСТ

Передмова ................................................................................ 7

Розділ 1. Підприємство в економічній системі сучасного суспіль­ства .......................................................................... 9

1.1. Підприємство як економічний суб'єкт господарювання ... 9

1.2. Особливості створення підприємства підприємницького

типу........................................................................ 18

1.3. Функції та мета підприємства .................................... 22

1.4. Функції підприємства та його служби ......................... 25

Розділ 2. Організаційно-правові форми підприємства ................. 36

2.1. Чинники, що обумовлюють організаційно-правові форми

підприємства ........................................................... 36

2.2. Індивідуальне підприємство та господарські товариства

сфери малого бізнесу ............................................... 38

2.3. Кооператив та орендні підприємства ........................... 43

2.4. Картель та інші форми об'єднання підприємств .......... 46

Розділ 3. Підприємницька діяльність суб'єктів господарювання ..... 58

3.1. Суть підприємництва як форми господарювання під­приємств ................................................................. 58

3.2. Принципи та механізм реалізації підприємницької

діяльності................................................................ 62

Розділ 4. Структура підприємства.......................................^..... 74

4.1. Характеристика структури підприємства .................... 74

4.2. Організаційна структура підприємства ........................ 76

4.3. Виробнича структура підприємства ............................. 80

Розділ 5. Управління підприємством.......................................... 85

5.1. Сутніть організації управління підприємством ............. 85

5.2. Цілі, завдання та функції управління підприємством .... 88

5.3. Особливості антикризового управління підприємством .... 92

Розділ 6. Планування діяльності підприємства .......................... 103

6.1. Загальноекономічний та управлінський аспекти пла­нування ..................................................................103

6.2. Принципи та типи планування діяльності підприєм­ства ....................................................................... 106

6.3. Довгострокове та стратегічне планування ................... 112

6.4. Організація внутрішньофірмового планування............ 119

6.5. Мета, завдання та процедура складання бізнес-плану .... 124

Розділ 7. Основні виробничі фонди.......................................... 128

7.1. Поняття, склад і структура основних фондів ............... 128

7.2. Оцінювання основних виробничих фондів .................. 131

7.3. Знос основних фондів та його види ........................... 133

7.4. Амортизація основних фондів ................................... 135

7.5. Ремонт основних фондів ........................................... 140

7.6. Виробничі потужності .............................................. 142

7.7. Показники та основні шляхи поліпшення використання

основних фондів ..................................................... 147

Розділ 8. Оборотні фонди ....................................................... 152

8.1. Склад і структура оборотних фондів.......................... 152

8.2. Нормування витрат матеріальних ресурсів ................. 154

8.3. Оцінювання та основні напрями поліпшення викори­стання оборотних фондів.......................................... 155

Розділ 9. Оборотні кошти ........................................................161

9.1. Поняття, склад та джерела формування оборотних

коштів ...................................................................161

9.2. Нормування оборотних коштів .................................. 164

9.3. Показники та шляхи ефективного використання обо­ротних коштів ........................................................ 168

Розділ 10. Персонал підприємства ............................................ 172

10.1. Показники чисельності персоналу ........................... 172

10.2. Структура персоналу .............................................. 174

10.3. Рух персоналу та його показники ............................ 178

10.4. Витрати на персонал та їх ефективність ................... 184

Розділ 11. Продуктивність праці............................................... 190

11.1. Продуктивність праці: сутність і значення ................ 190

11.2. Показники і методи вимірювання продуктивності

праці ...................................................................192

11.3. Факторії і резерви підвищення продуктивності

праці ....................................................................194

11.4. Програми управління продуктивністю праці на під­приємстві ............................................................. 196

Розділ 12. Організаційні основи оплати праці ........................... 201

12.1. Нормування витрат праці на підприємстві ................ 201

12.2. Тарифна система оплати праці ................................ 209

12.3. Безтарифна модель оплати праці............................. 215

Розділ 13. Оплата праці на підприємстві................................... 219

13.1. Сутність, функції та принципи заробітної плати ........ 219

13.2. Форми і системи заробітної плати .......................... 223

13.3. Формування фонду заробітної плати на підпри­ємстві ................................................................... 232

13.4. Державне регулювання оплати праці....................... 237

Розділ 14. Виробничий процес та принципи його раціональної

організації .............................................................. 242

14.1. Формування виробничого процесу та його структура .... 242

14.2. Принципи організації виробничих процесів .............. 244

14.3. Виробничий цикл та його характеристика ................. 247

Розділ 15. Типи та методи організації промислового

виробництва ............................................................ 252

15.1. Типи виробництва та їх характеристика ................... 252

15.2. Методи організації виробничих процесів.................. 256

Розділ 16. Витрати виробництва та собівартість ........................ 264

16.1. Загальна характеристика витрат та їх класифікація .... 264

16.2. Собівартість продукції (послуг). Кошторис вироб­ництва .................................................................. 266

16.3. Калькуляція продукції. Класифікація витрат

за статтями ........................................................... 272

16.4. Основні фактори зниження собівартості ................. 277

Розділ 17. Ефективність діяльності підприємства ......................281

17.1. Ефективність як економічна категорія .....................281

У7.2. Класифікація видів і форм прояву ефективності .......284

17.3. Методики визначення ефективності ........................ 286

17.4. Фактори підвищення ефективності діяльності під­приємства ............................................................. 299

Розділ 18. Маркетингова діяльність підприємства ...................... 302

18.1. Маркетингові функції підприємства ......................... 302

18.2. Розроблення маркетингових програм........................ 311

5

Розділ 19. Зовнішньоекономічна діяльність підприємства ........... 323

19.1. Сутність, види та принципи зовнішньоекономічної

діяльності ............................................................. 323

19.2. Вибір іноземного партнера...................................... 325

19.3. Організація ділових контактів з іноземними парт­нерами.............................................................. з28

19.4. Договори (контракти) у зовнішньоекономічній

діяльності підприємства ......................................... 330

19.5. Кон'юнктура світового ринку та методика її вивчення... 332

ПЕРЕДМОВА

В умовах формування та розвитку ринкових відносин центр госпо­дарської діяльності зміщується до первинної ланки економічної систе­ми — підприємства. Підприємство є головним структуроутворюючим елементом економіки. Тут у виробничому процесі "з'єднуються" тру­дові, матеріальні та фінансові ресурси з метою виготовлення різноманіт­ної продукції для задоволення потреб суспільства. На підприємствах зосереджені найбільш кваліфіковані кадри, вирішуються питання раціо­нального використання ресурсів, високопродуктивної техніки, технології, розробляються бізнес-плани, здійснюються маркетингові дослідження та ефективне управління — менеджмент.

У ринковій економіці виживають лише ті підприємства, які найбільш правильно і компетентне зрозуміли вимоги ринку, організували вироб­ництво конкурентоспроможної продукції, послуг, що користуються по­питом, уміло здійснюють мотивацію висококваліфікованої творчої праці персоналу. Усе це вимагає фундаментальних і глибоких економічних знань, а отже, і відповідної підготовки фахівців з економіки.

Підготовка економістів різного спрямування у вищих закладах осві­ти України здійснюється згідно з навчальними планами, у яких особ­ливе місце належить вивченню курсу "Економіка підприємств". Класичні університети орієнтуються на підготовку економістів-організаторів ви­робничо-господарської діяльності, які в майбутньому претендуватимуть на найвищі посади в ієрархії національної управлінської еліти. Автор­ський колектив посібника виходить з того, що лише досконале знання тенденцій, законів, закономірностей розвитку соціальне орієнтованої еко­номіки може стати тим підґрунтям, що забезпечить майбутнім фахів­цям-економістам здатність самостійно приймати правильні рішення, вміло використовувати ринкові та адміністративні механізми управлін­ня розвитком підприємства в умовах швидко змінюваного зовнішнього та внутрішнього середовища.

Пропонований навчальний посібник — результат теоретичного осмислення досвіду функціонування вітчизняних підприємств в умовах перехідної економіки та досвіду підготовки фахівців зі спеціальності "Економіка підприємств" у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка. Увага зосереджується головним чином на комп­лексному вивченні проблем організації підприємницької діяльності та шляхів їх вирішення, що є головною передумовою забезпечення успіш­ного функціонування та розвитку підприємств у ринкових умовах гос­подарювання.

Зміст посібника узгоджений з такими нормативними дисципліна­ми, як "Економічна теорія", "Мікроекономіка", "Маркетинг", "Менедж­мент", "Організація виробництва" та ін.

Підручник підготували члени кафедри теоретичної і прикладної економіки Київського національного університету імені Тараса Шев­ченка: А. В. Шегда, д-р екон. наук, проф. (керівник колективу) — перед­мова, розділи 1, 2, параграфи 5.1—5.2, 6.1—6.3; Д. О. Баюра, канд. екон. наук — розділ 15; Л. І. Воротіна, д-р екон. наук, проф. — розділ 3;

М. В. Юлованенко, асист. — розділ 17; В. Ф. Горянський, канд. екон. наук, доц. — параграфи 12.1—12.2, 13.1—13.3; О. А. Грішнова, канд. екон. на­ук, доц. — розділи 10, 11, параграф 12.3; М. М. Діденко, д-р екон. наук, проф. — розділ 4; В. А. Євтушевський, д-р екон. наук, проф. — параграф 5.3; А. А. Жигір, канд. екон. наук — параграфи 5.1—5.2; Н. І. Ігнатович, канд. екон. наук — розділ 19; А. В. Лагода, асист. — параграф 6.5;

Т. М. Литвиненко, канд. екон. наук, доц. — розділ 18; М. П. Нахаба, канд. екон. наук, доц. — розділи 7—9, 16; О. В. Отрошко, канд. екон. наук, доц. — параграф 13.4; В. І. Савчук, канд. екон. наук, доц. — розділ 19;

Є. А. Фещенко, канд. екон. наук — параграф 6.4; Т. Б. Харченко, асист. — розділи 14, 15.

Розділ 1

ПІДПРИЄМСТВО

В ЕКОНОМІЧНІЙ СИСТЕМІ

СУЧАСНОГО СУСПІЛЬСТВА

1.1. Підприємство як економічний суб'єкт господарювання

Иікономічну діяльність можуть здійснювати різноманітні суб'єкти — окремі особи, сім'я, об'єднання людей, держава тощо, але головні виробничі функції в економіці пов'язані

з підприємством.

У структурі національної економіки підприємство є первинною ланкою. Саме тут безпосередньо поєднуються різноманітні фактори виробництва для створення мате­ріальних благ та надання послуг, реалізуються особисті та колективні інтереси. Упорядкована сукупність підприємств та їх об'єднань утворює економічну систему країни.

У ринковій економіці підприємство самостійно планує ос­новні напрямки та умови своєї діяльності, розпоряджається трудовими, матеріальними та фінансовими ресурсами. Воно саме вибирає ділових партнерів, вступає в договірні відноси­ни з ними, здійснює зовнішньоекономічну діяльність. Орга­нізаційні форми управління також визначаються підприєм­ством. Воно вільне у виборі видів господарської діяльності та реалізує останню в межах чинного законодавства.

Для того щоб виділити підприємство з інших форм ор­ганізації колективної діяльності, розглядатимемо його як самостійний суб'єкт господарювання, що виробляє продук­цію, надає послуги з метою задоволення суспільних потреб та отримання прибутку. Основними критеріями, що визна­чають суб'єкта господарювання як підприємство, є такі:

• закінчений цикл відтворення, тобто його продукція в умовах поділу праці набуває форми товару;

• володіння правом юридичної особи;

• наявність трудового колективу;

• самостійне ведення виробничо-господарської діяльності;

• використання у виробничій діяльності відповідного майна;

• відсутність в організаційній структурі підприємства інших суб'єк­тів господарювання, що володіють правом юридичної особи;

• ведення справи на принципах господарського або комерційного розрахунку.

Важливою відмітною рисою підприємства як суб'єкта господарюван­ня є його виробничо-технічна, організаційна та економічна єдність.

Виробничо-технічна єдність підприємства виражається в єдності всіх структурних підрозділів підприємства, включених у єдиний про­цес виготовлення продукції або окремих частин готового виробу. При цьому підприємство може складатися з технологічно різнорідних ви­робництв, цехів та дільниць, які завдяки спільній діяльності забезпечу­ють випуск відповідної продукції (надають послуги). Такий тип підпри­ємства характерний, наприклад, для машинобудівної промисловості, при­ладобудування тощо.

Підприємство може складатися з технологічно однорідних вироб­ництв, цехів та дільниць. Така організація виробництва характеризуєть­ся технічною та технологічною сумісністю структурних підрозділів, од­норідністю сировини, матеріалів, палива, енергії, що споживаються, єдністю методів організації виробництва, праці та управління. Ця форма ор­ганізації властива фабрикам, комбінатам у металургійній, текстильній, деревообробній промисловості.

Організаційна єдність передбачає наявність постійного трудового колективу, організаційної структури й апарату управління, організацій­них та управлінських регламентів, інформаційної бази тощо.

Економічна єдність виявляється в єдності методів господарювання, системи обліку та звітності, оцінки діяльності структурних підрозділів.

Функціонування підприємства як надскладної соціально-технічної від­критої системи та об'єкта управління забезпечується трьома головними процесами: отриманням засобів виробництва із зовнішнього середовища;

виготовленням продукту; переданням продукту у зовнішнє середовище. Якщо один із цих процесів припиняється, підприємство не може існувати.

Питання про місце та роль підприємства в економічній системі су­спільства не має однозначного тлумачення. В економічній літературі щодо цього висловлюються різні точки зору. Одні автори вважають, що призначення підприємства — бути основним джерелом доходу його членів, інші — що воно є головним структуроутворюючим елементом економіки. Є також думка, що призначення підприємства — задоволен­ня потреб суспільства в товарах та послугах тощо.

Насправді роль підприємства набагато ширша, а питання про те, яким має бути підприємство у вітчизняній економіці, значно складніше. Для того щоб проілюструвати це, скористаємося такою таблицею (табл. 1.1).

10

Таблиця 1.1. Взаємні очікування підприємства та інших суб'єктів економіки

Економічні суб'єкти	Очікування суб'єкта	Очікування даного підприємства
Населення та його окремі групи (ни­нішні, потенційні та колишні пра­цівники підприєм­ства, члени їх сі­мей, власники, ін-новатори, власни­ки фінансових за­собів, інші грома­дяни, суспільство в цілому)	Зайнятість. Засоби до існу­вання. Можливість саморе-алізації в колективі. Повага колективу. Матеріальна та моральна підтримка в над­звичайних ситуаціях. Отри­мання доходів від коштів, укладених у дане підприєм­ство. Попит на організацій­но-технологічні винаходи. Урахування інтересів су­спільства	Залучення робочої сили. По­пит на товари та послуги під­приємства. Пропозиція інно­вацій. Залучення коштів насе­лення через цінні папери. Від­даність працівників корпора­тивним інтересам. Визнання суспільної цінності підприєм­ства. Підтримка в надзвичай­них ситуаціях
Інші підприємства (реальні та потен­ційні партнери, конкуренти, влас­ники нових техно­логій, вільних фі­нансових та інших ресурсів)	Попит на товари та послуги іншого підприємства. Залу­чення кадрів, які мають досвід роботи на даному підприємстві. Попит на нові технології іншого підпри­ємства	Попит на товари та послуги даного підприємства. Залу­чення кадрів, котрі набули досвіду на іншому підприєм­стві. Отримання доходів від коштів, укладених в інше під­приємство. Попит на нові тех­нології даного підприємства
Банки	Попит на банківські послу­ги	Депозитно-розрахункове та кредитне обслуговування
НД і ДК організа­ції	Попит на НДДКР	Пропозиція НДДКР
Навчальні заклади	Попит на випускників	Пропозиція фахівців
Податкові органи	Своєчасна сплата податків	Надання податкових пільг та відстрочок
Дане підприємство	Створення та розширення соціально-економічного по­тенціалу розвитку підпри­ємства. Закріплення та вдо­сконалення технологічних навичок, передання вироб­ничого досвіду	Створення та розширення со­ціально-економічного потен­ціалу розвитку підприємства. Закріплення та вдосконалення технологічних навичок, пере­дання виробничого досвіду

11

Закінчення табл. 1.1

Економічні суб'єкти	Очікування суб'єкта	Очікування даного підприємства
Центральні та міс­цеві органи вико­навчої та законо­давчої влади	Забезпечення достатнього обсягу податкових надхо­джень для формування цен­трального та місцевого бю­джетів	Бюджетне фінансування під­приємства. Створення та під­тримка зовнішніх умов діяль­ності підприємства
Державні (цент­ральні) органи ре­гулювання еконо­міки	Реалізація структурної полі­тики держави	Інформаційна підтримка. Ко­ординація діяльності з іншими галузями

З аналізу таблиці можна зробити висновок щодо різноманітності функцій підприємства. Навіть їх простий перелік показує, що вони ста­новлять основу існування суспільства. Деякі з них належать до соці­альних, що відбивають фундаментальні потреби та права людини. Інші функції забезпечують рух матеріальних, фінансових, інформаційних потоків, переміщення робочої сили та реалізують дію економічних сил конкуренції на мікроекономічному рівні.

Згідно з макроекономічним аналізом роль підприємства як агента економіки полягає у виробництві товарів і послуг, на які є попит, тобто вони мають бути реалізовані.

За класичною економічною теорією процес реалізації створе­ного продукту (товарів та послуг) відбувається відповідно до фунда­ментального економічного закону Ж.-Б. Сея, згідно з яким "сукупний попит дорівнює сукупній пропозиції", тому економічна криза неможли­ва. Роль підприємства та підприємця в цій теорії була не дуже важли­вою. Вона зводилася лише до виробничої функції.

У кейнсіанській економічній теорії в центрі стоїть проблема рівності заощаджень та інвестицій, які не завжди урівнюються. Тому підприємець при складанні плану інвестування і виробництва аргіогі повинен передбачити, яким буде попит на засоби виробництва і предме­ти споживання. При цьому є ризик того, що попит на кредити для ін­вестування і пропозиція грошей не збігатимуться, оскільки ця пропози­ція є функцією доходу домогосподарств (сімей), і якщо він буде дуже малим, сім'ї не зможуть заощадити необхідної суми для здійснення ін­вестицій. З іншого боку, чим більший дохід, тим меншою буде та частина, яка споживається (зменшується схильність до споживання).

Як бачимо, можливість нерівноваги дуже велика навіть аргіогі. Більше того, Дж. М. Кейнс пояснює, що нерівновага кумулятивна: пе-

12

редбачуване зниження споживання породжує запрограмоване знижен­ня виробництва, а значить і заробітної плати, а затим — зниження ре­ального споживання. Звідси — важливість ролі підприємця та підприє­мства в економічній структурі суспільства. Кейнс вважав, що стан справ на підприємстві є функцією "темпераменту підприємця", тобто залежить від оптимізму чи песимізму його передбачень. А держава повинна впли­вати на поведінку підприємств, підтримуючи купівельну спроможність населення на достатньому рівні шляхом підвищення заробітної плати, соціальних виплат та стимулювання підприємців через низький рівень позичкового процента.

При цьому включаються макроекономічні ринкові механізми: до­ходи, що розподіляються, породжують купівлю, яка, у свою чергу, ство­рює нові доходи людей, котрі отримують зарплату. Це — механізм так званого мультиплікатора. Купівля обладнання сприяє зростанню націо­нального виробництва. Сукупність цих заходів має привести до повної зайнятості. І навпаки, коли економіка дуже близько підходить до рівня рівноваги споживання та заощадження, застосовують протилежні захо­ди: стабілізують доходи, підвищують позичковий процент, щоб оздоро­вити економіку.

Слід також мати на увазі, що визначальна роль у процесі забез­печення рівноваги належить рішенням підприємств про обсяги вироб­ництва та інвестиції. Держава може лише впливати на ці рішення через індикативне планування дій керівників підприємств, розробляючи гос­подарську (економічну) політику, наприклад політику доходів, між­галузеві та галузеві програми, націоналізуючи чи приватизуючи підпри­ємства тощо.

В економічній науці є кілька основних теорій (концепцій) підпри­ємства, в яких розкриваються питання їх виникнення, діяльності та ліквідації. У кожній із них підприємство розглядається під певним ку­том зору, з акцентом на ті або інші особливості об'єкта дослідження. Коротко розглянемо сутність цих теорій (концепцій).

Неокласична теорія розглядає підприємство як цілісний об'єкт, що перетворює вихідні ресурси в продукцію та залучає ці ресурси у виробництво. Ця модель підприємства грунтується на виробничій функції, котра виражає залежність результатів виробництва від витра­чених факторів. Поведінка підприємства визначається вибором обсягів і структури ресурсів, що залучаються, а відтак і продукції, що вироб­ляється. Неокласичне розуміння підприємства як носія головної (ви­робничої) функції — перетворення ресурсів у продукцію, що про­дається на вільному ринку, — є загальновизнаним у світовій еко­номічній науці.

Параметри виробничої функції підприємства визначаються конкрет­ними технологічними процесами, які застосовуються для виробництва продукції.

13

Головне завдання підприємства — визначити необхідні обсяги та співвідношення витрат, які дали б змогу установлювати таку ринкову ціну на продукцію, яка максимізувала б прибуток. Прибуток є формою вираження результативності та ефективності діяльності підприємства. Вважається, що коли підприємство не максимізує прибуток, то воно рано чи пізно буде ліквідоване внаслідок дії механізму ринкової конкуренції.

Таким чином, підприємство в неокласичній теорії є, по суті, "чорним ящиком", у якому ресурси трансформуються в продукти відповідно до характеру виробничої функції. Ця функція, як зазначалося, виражає технологічну залежність останніх від перших та від того зовнішнього середовища (ринкової структури), котре визначає спосіб максимізації прибутку як цільової функції підприємства (досконала конкуренція, монополія, олігополія, монополістична конкуренція).

Відповідно до такого розуміння ролі та функцій підприємства до­слідження його як суб'єкта ринкової економіки в 50—70-ті роки кон­центрувалось на двох головних напрямках.

Перший — це вивчення технологічних властивостей і параметрів підприємства, тобто пропорцій відтворення праці, капіталу, засобів ви­робництва, які забезпечували б найменші витрати.

Другий — аналіз організації різноманітних ринків, їх структури та впливу на конкурентну поведінку підприємства.

При цьому дослідження грунтувалися на таких положеннях:

• розподіл видів діяльності та її обсягів між підприємством та рин­ком розглядалося як дане;

• підприємство — це перетворювач ресурсів у продукцію, носій ви­робничої функції;

• ринки являють собою "сигнальні пристрої", причому цінова інфор­мація є найважливішою;

• угоди (контракти) реалізуються на основі механізму, аналогічного аукціонам. Вибір контрагента з максимальною (для продавця) або мінімаль­ною (для покупця) ціною здійснюється за допомогою цінової конкуренції як серед покупців, так і серед продавців, а не шляхом індивідуального торгу;

• спори і конфлікти перебувають за межами власне економічної теорії, тому що вони ефективно вирішуються в суді.

Усі ці положення, що відповідають неокласичній теорії підприємства, можуть бути зведені до двох головних:

1) критерій прийняття всіх рішень на рівні підприємства є єдиним;

2) можливості отримання та обробки інформації, яка надходить із зовнішнього середовища, необмежені.

Саме виходячи з указаних положень економічної теорії логічно ви­водилась поведінка підприємства на ринках відповідно до структури останніх — це позиція економікс.

Але життя, практика набагато складніші, ніж теорія. Як відомо, прак­тика завжди вносить "корективи". Невідповідність, що регулярно вини-

14

кала між висновками неокласичної теорії та практикою діяльності підприємства, обумовлювала потребу в пошуках нових підходів до вирі­шення проблеми.

Одна з перших спроб осмислити та узагальнити невідповідність між існуючою теорією та практикою була зроблена І. Ансоффом. Він виділив такі ключові моменти в діяльності підприємства, які не вкладалися в межі неокласичної теорії фірми:

1) знецінення управлінського досвіду, зумовлене виникненням прин­ципово нових завдань;

2) ускладнення управлінських проблем, викликане зростанням кількості завдань у зв'язку з розширенням географічних меж ринків;

3) виникнення та збільшення розриву між складністю та новизною завдань, з одного боку, та наявними управлінськими навичками, набу­тими в минулому, — з іншого;

4) зростання ймовірності стратегічних несподіванок, викликане зро­станням частоти виникнення нових завдань.

Концепція стратегічного планування І. Ансоффа відіграла головну роль у розвитку стратегічного менеджменту і залишилася в межах тео­рії менеджменту як прикладний її напрямок. Підприємство розгляда­лось як об'єкт управління, а стратегічне планування — як одна з його функцій.

Осмислення різноманітних теоретичних та прикладних проблем функціонування підприємства значно полегшується при використанні ідей інституціональної концепції.

Інституціональна концепція розглядає підприємство як орга­нізацію, що створюється людьми для більш ефективного використання їх можливостей. Поведінка підприємства характеризується особливос­тями укладання та виконання контрактів із зовнішніми організаціями та працівниками.

Інституціональний варіант теорії підприємства, на відміну від нео­класичного, не робить акценту на передбачену поведінку підприємства відповідно до його виробничої функції, тобто на технологічну залежність виходу продукції від витрат факторів виробництва та їх комбінації. Тут у центрі уваги інше: пояснення існування різноманітних форм ділових підприємств, меж їх зростання, можливих варіантів вирішення проблем мотивації працівників, організації, контролю, планування тощо. З цієї точки зору Інституціональний варіант теорії підприємства є немовби "містком" між стандартною неокласичною теорією і теоріями управління. "Завданням" інституціональної теорії є аналіз поведінки підприємства за умов дорогої та неповної інформації.

Неокласична та Інституціональна теорії залишаються й досі достат­ньо самостійними напрямками.

На початку 80-х років набув розвитку еволюційний підхід до вивчен­ня підприємства. В еволюційній теорії підприємство розглядається

15

як один із суб'єктів у середовищі собі подібних. Поведінка підприєм­ства визначається, по-перше, взаємовідносинами між членами спільно­ти, а по-друге — деякими внутрішніми його характеристиками, напри­клад правилами прийняття рішень з урахуванням дії тих або інших внутрішніх та зовнішніх факторів. У процесі функціонування підприєм­ства та його взаємодії з контрагентами формуються відповідні традиції та розробляються процедури прийняття рішень, алгоритми реагування на зміни внутрішнього та зовнішнього середовища. Згідно з еволюцій­ною концепцією ці правила загалом визначають "обличчя" фірми, відмінність одного підприємства від іншого в конкурентній боротьбі. На думку "еволюціоністів", саме правила, що склалися, а не сліпе прагнен­ня до максимізації прибутку в усіх ситуаціях і за всіх умов визначають характер рішень, що приймаються. Ці правила змінюються (еволюціо­нують) відповідно до змін ділового середовища підприємства та несуть на собі відбиток як особистостей — керівників підприємства, так і ха­рактеру взаємовідносин їх з партнерами.

Поведінка підприємства — це безпосередня та еволюційна його реак­ція на зміни внутрішнього і зовнішнього середовища. Еволюційна модель підприємства на відміну від неокласичної визнає, що у підприємства не­має єдиного критерію оптимальності прийняття рішень. Цей критерій має строго індивідуальний характер, який враховує історичний досвід діяль­ності підприємства. Тут мова йде не про постійний, як у неокласичній теорії, а про динамічний критерій, що змінюється час від часу.

Характерним для еволюційної концепції є уявлення про підприєм­ство як про двоїстий об'єкт: з одного боку, воно є членом ділової спільно­ти (популяції) й повною мірою відчуває на собі усі наслідки еволюції цього співтовариства, а з іншого — керується власними традиціями у визначенні напрямків діяльності, обсягів і пропорцій факторів, які залучаються.

Підприємницька модель підприємства грунтується на уявленні про нього як сферу прикладення господарської ініціативи та власних ^ доступних до залучення зовнішніх ресурсів. Звичайно, не всі підпри­ємства є підприємницькими, і в цьому розумінні підприємницька теорія має вужчий об'єкт дослідження, ніж інші теорії підприємства.

В основі підприємництва та в центрі діяльності відповідного під­приємства перебуває фігура підприємця — незалежного, активного, енергійного, налаштованого на успіх, схильного до ризику, настирливо-^го' адаптивного, упевненого в собі тощо. Згідно з підприємницькою кон-пепцією є три типи підприємців, дії яких впливають на діяльність під­приємства:

• макропідприємці — керують зовнішніми зв'язками підприємства;

* мезогпдприємці — здійснюють управління матеріально-фінансо-й потоками у внутрішній діяльності підприємства, у тому числі інноваційними заходами;

16

• мікропідприємці — діють на рівні мікроланки підприємства, аж до організації робочих місць.

Для успішного функціонування будь-яке підприємство потребує підприємців усіх трьох типів.

Слід підкреслити, що у підприємницькому варіанті концепції підприємства керівник останнього за будь-яких умов залишається під­приємцем. Поведінка підприємства в даній моделі є результатом дії та взаємодії підприємців усіх трьох типів.

Концепція агентської моделі підприємства відображає взає­мовідносини між власниками та менеджерами підприємства. Згідно з цією концепцією власники, які не є керівниками підприємства, як прави­ло, не володіють тією інформацією, що її мають менеджери. У таких умовах вони мусять бути впевненими в тому, що менеджери діятимуть в інтересах підприємства, тобто власника. На практиці узгодженість інте­ресів власника та менеджера досягається за допомогою системи стиму­лювання сервісного механізму.

Згідно з "теорією виживання" (певною мірою антиеволюційною) підприємство в перехідний період не в змозі пристосуватися до постій­них змін зовнішнього середовища, передусім до коливань номенклату­ри та обсягів виробництва, а також фінансового стану постачальників і споживачів. Зв'язки між основними ланками економічної системи не забезпечують стабільності Ті існування в цілому, тому головним завдан­ням підприємства є виживання. Отже, поступова та узгоджена із зов­нішнім середовищем еволюція неможлива, а правила прийняття рішень на підприємстві, які ще не встигли сформуватися, руйнуються під тис­ком стресових ситуацій. У таких умовах керівники підприємства прий­мають рішення на основі лише короткострокової власної вигоди та праг­нуть до зміцнення свого безконтрольного становища.

Відповідно до інтеграційної концепції підприємство розгляда­ється як відносно стійка, цілісна соціально-економічна система, котра інтегрує в часі та просторі процеси виробництва, реалізації продукції, відтворення ресурсів. Сполучною ланкою між цими процесами та іміджем підприємства є його потенціал. Останній розглядається як су­купність ресурсів і можливостей, що визначають очікувані характери­стики розвитку підприємства за змінного зовнішнього середовища. Го­ловним об'єктом прийняття рішень є розподіл ресурсів та зусиль підприємства між нарощуванням потенціалу та його використанням, між виробництвом та відтворенням, між сучасністю та майбутнім.

Певною мірою в цій концепції відображені всі ті аспекти діяльності підприємства, які становлять основи перелічених вище концепцій.

2 — 1-3687 17

1.2. Особливості створення підприємства підприємницького типу

Становлення підприємництва як особливого виду діяльності пов'я­зане з ринковими відносинами. Сутнісною характеристикою підприємця як персоніфікатора підприємницької діяльності є те, що він самостійно використовує наявні ресурси, капітал.

Успіх економічного розвитку підприємства, формою якого є збіль­шення капіталу, вирішальною мірою залежить від упровадження у ви­робництво нововведень. А це, у свою чергу, пов'язане зі знаннями люди­ни, котра володіє капіталом, та її вмінням поєднувати ці знання зі свої­ми організаторськими й комерційними здібностями. Тому підприємець передусім є новатором.

Підприємницька діяльність регулюється багатьма нормативно-тех­нічними та законодавчими актами. Найважливішим серед них є закон "Про підприємництво", котрий регламентує правові та економічні осно­ви підприємництва, порядок реєстрації та припинення діяльності, права, обов'язки та відповідальність суб'єктів підприємницької діяльності, заходи щодо державної підтримки та захисту підприємництва.

Згідно з чинним законодавством під підприємницькою діяльні­стю розуміють самостійну, ініціативну діяльність громадян, спрямова­ну на отримання прибутку або особистого доходу, яку вони здійсню­ють від свого імені і під майнову відповідальність юридичної особи (підприємства).

Підприємницька діяльність може здійснюватись у вигляді індивіду­альної трудової діяльності, а також через створення підприємств різно­манітних організаційно-правових форм. Останні залежать від форм власності та напрямків господарської діяльності.

Підприємства, метою яких є максимізація доходів, називаються ко­мерційними. Підприємства, мета існування яких відрізняється від мети максимізації прибутку, є некомерційними. До такого типу підприємств можуть належати підприємства, створені з метою забезпечення зайня­тості, виконання певних суспільних (громадських) робіт, надання соці­альних послуг населенню тощо, а також підприємства, котрі створюють­ся громадськими організаціями, різними фондами.

Становлення та розвиток підприємництва неможливі без відповід­них передумов. До них можна віднести такі:

1. Економічна свобода підприємця. Виражається в необмеженому праві вибору підприємцем сфери діяльності виходячи з умов ринку та співвідно­шення попиту й пропозиції, а також в самостійності прийняття рішень.

2. Орієнтація підприємницької діяльності на отримання прибут­ку, досягнення комерційного успіху. Кінцевий результат підприємницт­ва — прибуток. Але він має бути отриманий не будь-якою ціною, а за

18

відповідними "правилами гри", які встановлює держава і які є обов'яз­ковими для всіх суб'єктів господарювання.

3. Відповідальність за результати підприємництва. Її несе сам підприємець.

4. Високий ступінь ризику. Підприємництво завжди пов'язане з ризиком, котрий обумовлений прагненням підприємця до нововведень, удосконалення техніки та технології.

5. Комерційна таємниця. Підприємництво ефективне лише в умо­вах вільної конкуренції, яка не може існувати без комерційної таємниці, без приватної інформації. Тому держава в ринковій економіці повинна гарантувати захист приватної інформації підприємця.

6. Конкуренція. Підприємництво — це не просто доцільна діяльність, а відповідний тип поведінки людини, спосіб мислення, мистецтво, яке може розкритися лише в суперництві з іншими людьми. Підприємниц­тво у своїй основі містить елементи передбачення, навіть хитрість, мудрість, але не може мати нічого спільного з обманом, шахрайством, нечесністю. Тому держава повинна заохочувати добросовісну конкурен­цію і ставити перепони на шляху недобросовісності.

7. Формування в суспільній свідомості позитивного ставлення до підприємництва та підприємця, до господарського успіху як однієї з умов добробуту людей та суспільства в цілому.

До чинників, що сприяють розвитку підприємництва, належать:

• Прагнення людей до поліпшення свого добробуту, розширення їх запитів та потреб. Підприємницька діяльність у різних сферах життя людини — найкоротший шлях до добробуту та процвітання.

• Підвищення матеріального та культурного рівня життя народу веде до зростання грошових доходів і заощаджень, які можна вкласти у "справу" й отримати додатковий дохід. Цей чинник сприяє розширенню підприємницького поля, концентрації капіталу і збільшує можливості підприємництва у вирішенні великомасштабних народногосподарських

завдань.

• Приватна "справа" є однією з форм зв'язку працівника (людини) з власністю (матеріально-речовими факторами виробництва). Соціаль­не орієнтована ринкова економіка за допомогою підприємництва має внутрішній потенціал, здатний змінити зв'язок людини і засобів вироб­ництва, подолати відчуження працівників від них.

• Безробіття, яке є наслідком банкрутства збиткових та закриття низькорентабельних державних підприємств, за відповідних умов може бути джерелом кваліфікованих кадрів для підприємницької діяльності. Таким чином може пом'якшуватися соціальне напруження в суспільстві,

викликане ринковими реформами.

• Прагнення людини до незалежності, самовираження, визнання її таланту та заслуг, потреба в повазі, взаємодопомозі, які можуть бути реалізовані у підприємництві.

2*

19

• Державно-правове регулювання підприємницької діяльності в інте­ресах суспільства.

Технологія створення підприємства (фірми) незалежно від форми власності охоплює ряд послідовних етапів.

1. Оцінювання особистих якостей підприємця. Підприємництво як специфічна організаційна діяльність пов'язана з великим нервовим на­пруженням, фізичним та емоційним навантаженням, ризиком, відпові­дальністю тощо. Тому перш ніж зайнятися підприємництвом у приватно­му бізнесі або стати керівником (менеджером) підприємства за контрак­том, кожен мусить визначити:

• Чи володіє він необхідними особистими та професійними здіб­ностями?

• Який вид підприємницької діяльності вибрати?

• Розпочати з нуля чи придбати функціонуючу фірму?

• Працювати одному чи з партнерами?

Той, хто вирішив відкрити приватну справу, повинен знати, що його чекає ненормований робочий день. Отже, майбутній підприємець мусить оцінити, наскільки він фізично підготовлений до нового виду діяльності. Успіх підприємця значною мірою залежить від постачальників, покупців та партнерів. Тому важливо вміти знаходити спільну мову з різними людьми, надихати партнерів та своїх співробітників особистими ідея­ми, а в критичних ситуаціях — підтримувати їх.

Підприємець особисто відповідає за свої рішення та дії, тому необхідно вміти тримати в полі зору одночасно багато питань та знати, чи зможе він у критичних ситуаціях оперативно та обгрунтовано приймати рішення.

Специфіка підприємницької діяльності полягає в тому, що на початку своєї діяльності бізнесмену-керівнику доведеться вирішувати різноманітні проблеми. Багато часу та енергії він муситиме витрачати на отримання кредитів, ліцензій, дозволів, ведення переговорів, організацію обліку та бага­то іншого. У таких умовах з'явиться необхідність вивчати чимало специ­фічних питань, брати участь у багатьох заходах та постійно вчитися.

Підприємницька діяльність пов'язана з втратами і поразками, тому підприємець повинен уміти пережити їх і розпочати справу заново, а близькі родичі мусять бути готовими поділити цю участь.

Підприємець ризикує своїми заощадженнями, у кінцевому підсумку він може їх втратити. Йому доведеться зіткнутися з проблемами безпе­ки, захисту комерційної таємниці, своїх заощаджень тощо.

Таким чином, діяльність підприємця багатогранна й пов'язана з ри­зиком, тому і якості, якими він мусить володіти, також мають бути різно­бічними. Підприємець повинен вирізнятися високим професіоналізмом і компетентністю.

Висококваліфікований підприємець — це фахівець, який во­лодіє професійними, технічними та економічними знаннями, навичка­ми у сфері підприємництва, є умілим організатором виробництва.

20

До організаторських здібностей належать такі:

а) адаптивна мобільність — схильність до творчих форм діяль­ності, безперервного поглиблення знань; ініціативність; нетерпимість до консервативних проявів; прагнення навчати інших на своєму особис­тому прикладі; готовність до ризику; прагнення до нововведень;

б) контактність — комунікабельність; інтерес до людей; здатність привертати їх до себе; бачити себе з боку; уміти вислуховувати, розу­міти та переконувати людей;

в) стресостійкіспгь — інтелектуальна та емоційна захищеність у проблемних ситуаціях; самовладання; тверезе мислення;

г) домінантність — прагнення до особистої незалежності; лідер­ства за будь-яких обставин; готовність до безкомпромісної боротьби за свої права; ігнорування авторитетів; самоповага; сміливість, воля.

Перелічені особисті якості є основою для визначення професійної придатності працівників до керівної та підприємницької діяльності. Залежно від ступеня їх акумуляції в одній людині або в одній органі­зації розрізняють два типи поведінки: поведінку зростання та підпри­ємницьку поведінку.

Поведінка зростання спрямована на мінімізацію відхилень від тради­ційної поведінки як усередині організації, так і за її межами. Зміни не схвалюються вищим керівництвом, вони обмежуються або мінімізуються.

Підприємницька поведінка характеризується протилежним ставлен­ням до змін, тобто прагненням до них.

2. Оцінювання ідей та ринку. Ця процедура виконується на основі маркетингових досліджень.

3. Техніко-економічне обгрунтування проекту. На цьому етапі не­обхідно розробити комерційний план, або бізнес-план, який є конкрет­ним планом дій підприємця щодо реалізації своєї ідеї.

4. Вибір організаційно-правової форми підприємницької діяль­ності. Це найвідповідальніший етап в організації підприємництва, оскільки з нього розпочинається практичне втілення ідеї бізнесмена. Створення підприємства завжди пов'язане з матеріальними, фінансо­вими і трудовими витратами. Саме тут виникає ризик, або ймовірність втратити ресурси, що береться до уваги під час створення підприєм­ства. Відомо, що в підприємницькій діяльності уникнути ризику немож­ливо. Можна лише один вид ризику замінити іншим. Правильно обрані організаційно-правова форма підприємницької діяльності та спосіб організації виробництва дають змогу значною мірою зменшити ризик.

Обираючи організаційно-правову форму господарювання, підпри­ємцю необхідно відповісти на ряд запитань:

• Які організаційні форми є найкращими з точки зору оподатку­вання?

• Які організаційні форми привабливі та мають переваги з точки зору державної політики?

21

• Де знайти фінансові ресурси для створення фірми?

• Як вигідніше вести справу — з партнерами чи самому?

• Яке найбільш сприятливе розміщення фірми?

Вибір форми господарювання є головним для підприємця. Не менш важливе це питання і для того, хто працює керівником за контрактом. Йому необхідно з'ясувати переваги та недоліки усіх форм підпри­ємництва.

5. Державна реєстрація підприємницької діяльності.

6. Організаційне оформлення фірми.

1.3. Функції та мета підприємства

Уперше функції підприємства були визначені й систематизовані од­ним із представників школи адміністративного управління А. Файолем. Майже всі сучасні функції з організації управління підприємством спи­раються на них. При цьому в практиці менеджменту їх часом критику­ють або доповнюють, а інколи просто використовують без будь-яких змін.

Перш ніж вивчати конкретні функції підприємства, доцільно з'ясу­вати питання про те, яка функція є найважливішою, або головною, тобто відносно якої усі інші є похідними. Тут нам не обійтись без використан­ня інших понять ~ "мета підприємства" і "мета підприємця (власни­ка)". В економічній теорії ці поняття розрізняються.

Під метою підприємця (або власника) розуміють сукупність його намірів та інтересів як фізичної особи, спроектовані на підприєм­ницьку діяльність.

Мета підприємства — це умовне аналітичне поняття, яке вико­ристовується для стислого опису чинників поведінки підприємства. Мета підприємця як керівника повинна розглядатися окремо від мети підприємства, тому що конкретне підприємство в деяких випадках є лише засобом реалізації особистих інтересів підприємця (власника).

Зокрема, такий захід, як ліквідація підприємства, може відповідати інтересам підприємця, але не відповідати цілям підприємства. Тому підприємство не можна ототожнювати ні з його керівником (директо­ром), ні з власником, ні з трудовим колективом, ні з конкретною юридич­ною особою.

Підприємство — це реальна "жива" система, для функціонування якої залучаються особистий та речовий фактори, а також суб'єкти, що перебувають за його межами: постачальники, покупці тощо.

Внутрішні, органічно притаманні підприємству цілі досить різ­номанітні, але в узагальненій формі вони можуть бути охарактеризо­вані як забезпечення гармонійної взаємодії з навколишнім середовищем.

22

Іншими словами, це можна визначити як прагнення до найкращої реа­лізації функцій підприємства, тобто, по суті, до продовження його існу­вання.

Функції будь-якого підприємства знаходять своє відображення в системі його цілей, що містить такі головні складові:

1) задоволення потреб персоналу підприємства;

2) удосконалення структури підприємства, її адаптація до внутріш­ніх та зовнішніх змін;

3) створення та підтримка потенціалу для майбутнього розвитку, безперервності існування підприємства;

4) задоволення зовнішніх вимог до підприємства та пред'явлення власних вимог до навколишнього середовища.

Лише одночасно здійснюючи реалізацію усіх цілей, підприємство здатне функціонувати та розвиватися. Такий підхід визначає підпри­ємство як унікальний соціально-економічний феномен, здатний, по-пер­ше, забезпечити суспільні потреби і, по-друге, реалізувати органічну 'єдність виробничих та відтворювальних процесів.

Слід зазначити, що мета не обов'язково збігається з функцією, і саме цей факт є предметом дискусій.

Головною економічною функцією будь-якого підприємства є задо­волення потреб споживачів у товарах або послугах. Тобто ця функція властива кожному підприємству незалежно від його структури, галузі, ступеня підпорядкованості органам державної влади тощо.

За умов планової економіки критерієм належного виконання цієї функції є узгодженість її з планом. У ринковій економіці діяльність підприємства визначається цінами на товари і послуги, на фактори виробництва, сировину, а також витрати на управління підприємством. Тому метою підприємства стає здійснення його головної суспільної функції шляхом такої побудови його організаційної структури, за якої витрати на управління підприємством були б якомога меншими й вод­ночас настільки ефективними, наскільки це необхідно.

Функція безпосереднього або опосередкованого задоволення потреб споживачів реалізується на підприємстві окремими його ланками, чис­ло яких зростає зі збільшенням розмірів підприємства. Але навіть у тих випадках, коли підприємство зовсім мале і має лише один центр діяль­ності (дрібний продавець, котрий не використовує найманої праці), зміст його головної функції залишається таким самим. Наприклад, підприєм­ства, котрі випускають автомобілі, купують у підприємства, що випускає шини, його продукцію, призначену для задоволення кінцевого спожива­ча. Підприємство, що продає свої шини, установлює ціни (або бере участь у їх формуванні), знаходить клієнтів, приймає замовлення тощо. Це — комерційна функція.

Після прийняття замовлень необхідно виготовляти ^продукцію (про­водити дослідження тощо). Це — технічна функція.

23

Але виробництво потребує певних коштів, необхідних для придбан­ня засобів виробництва, залучення капіталів тощо. Необхідно забезпе­чити наявність таких коштів, поки виготовлена продукція не буде ре­алізована. Це — фінансова функція.

Функція закупівлі засобів виробництва, що споживаються у процесі виготовлення продукції, може розглядатися і як технічне постачання, і як комерційна функція (купівля для майбутнього продажу). З метою раціонального використання усіх засобів виробництва для досягнення поставленої мети необхідно забезпечити координацію дій працівників, належне управління персоналом та контроль за результатами праці. Це — адміністративна функція.

Таким чином, виходячи з головної соціально-економічної функції підприємства (задоволення потреб суспільства) як структуроутворюючого елемента економічної системи суспільства визначають головні внутріш-ньоорганізаційні функції підприємства, що забезпечують його існування як самостійного суб'єкта господарювання, як ланки народного господар­ства, а саме: комерційну, технічну, фінансову, адміністративну.

Цей перелік може бути предметом обговорення. В економічній літе­ратурі пропонуються й інші варіанти головних функцій. Так, Файоль розрізняв шість функцій, або операцій, що здійснюються на підприємстві:

технічна (виробництво), комерційна (купівля, продаж), обліку, фінансо­ва (фінансування), гарантування безпеки (збереження матеріальних благ та персоналу), адміністративна. Адміністративній функції він при­ділив особливу увагу, визначивши її роль так: передбачати, керувати, координувати, контролювати.

Отже, економічна роль підприємства в життєдіяльності та розвитку суспільства передбачає здійснення цілого ряду найрізноманітніших функцій та підфункцій, котрі не піддаються однозначному групуванню. Наприклад, облік ми не відносимо до головних функцій тому, що, буду­чи надзвичайно важливою, необхідною функцією, він, проте, лише фіксує результати названих вище функцій, він "нейтральний".

Додаткові функції — це ті функції, без яких навіть у тих ви­падках, коли вони практично необхідні на великих підприємствах або коли вони визначені законом як обов'язкові, невеликі підприємства можуть обійтися. До таких функцій, зокрема, належить функція гаран­тування безпеки у Файоля й адміністративна функція у вузькому ро­зумінні, тобто функції секретаріату, документообороту тощо.

Адміністративна функція охоплює чимало допоміжних функцій, котрим не завжди дається чітке визначення. До даного типу функцій відносять облік, калькуляцію собівартості, статистичну звітність. Облік є одним із методів (у конкретних умовах ця функція може бути і най­важливішою) спостереження за процесом та результатами виробниц­тва. За своєю природою він нічим не відрізняється від інших допоміж­них функцій. Але через те, що це одна з "найдавніших" функцій, а та-

24

кож завдяки "узаконеному" характеру облік дуже давно зараховують

до найважливіших функцій.

До досить важливої функції, хоча і допоміжної за своєю природою, належить соціальна функція, або управління персоналом, за винятком прийняття на роботу та звільнення. До додаткових функцій відносять усі дослідні операції, тобто усі ті функції, котрі допомагають управлін­ню, сприяють своєчасному виявленню та вирішенню проблем, що вини­кають у процесі господарювання.

Таким чином, існують два види функцій, з яких перші завжди здійснюються на підприємстві, тоді як інші можуть бути відсутні. Але серед функцій, котрі можуть не здійснюватися (наприклад, на малень­кому підприємстві, що виконує замовлення зі сторони, облік може не вестися), є такі, що мають більше значення, ніж окремі основні (головні) функції. Розмежування між основними та допоміжними функціями полегшує розуміння відмінностей, які з'ясовуються при їх класифікації.

1.4. Функції підприємства та його служби

Є певний взаємозв'язок між функціями підприємства і його служ­бами. Якщо функції особливо важливі, то вони на практиці матеріалізу­ються у вигляді служб. Так, служба обліку забезпечує підприємство опе­ративною інформацією про виробничу та комерційну діяльність, необ­хідну для організації управління підприємством.

Але ототожнювати функцію зі службою (або службами), яка вико­нує відповідну функцію, неправильно. Наприклад, на підприємстві, що здійснює лише комерційні операції, купівля та продаж тісно пов'язані між собою, тому об'єднання їх в одну службу не викликає заперечень. Навпаки, на промисловому підприємстві постачання сировини та мате­ріалів має відповідати певним технічним вимогам, враховувати котрі комерційна служба, як правило, не може, оскільки не компетентна в цих питаннях. Тому закупівлю там інколи відносять до технічної служби. На багатьох підприємствах комерційна функція здійснюється двома різними службами — комерційною (котру можна було б назвати служ­бою збуту, але надається перевага більш широкій назві) і службою

закупівлі.

Інший приклад: адміністративна функція не збігається з жодною службою, бо вона не може бути "локалізованою" й існує на всіх рівнях управління, набуваючи все меншого значення в міру зниження цього

рівня від директора до майстра.

На противагу службі вивчення ринку служби контролю якості, секретаріату, обліку не передбачають обов'язкового існування функцій з подібними назвами. На деяких підприємствах здійснюється такий

25

розподіл, але він веде до надмірного збільшення кількості другоряд­них функцій.

Отже, не можна перебільшувати значення класифікації функцій. Вони становлять інтерес у разі спеціального дослідження різноманіт­них видів діяльності, властивих підприємству виходячи з його профілю та завдань, що стоять перед ним. Крім цього, коли говорять про функції

керівника служби, то мають на увазі різні види діяльності, за які він несе відповідальність.

Служби на окремих виробничих підприємствах можуть суттєво різнитися навіть у межах однієї групи. Ми розглянемо приклади служб на промислових підприємствах, що здійснюють масовий та одиничний випуски продукції, а також на торговельних підприємствах.

Головні характерні риси промислових підприємств масового ви­пуску продукції зводяться до двох ознак: відносно прості методи ви­робництва та наявність проблем, пов'язаних із сильною конкуренцією, що зумовлює необхідність дослідницької та комерційної служб.

До головних функціональних підрозділів на дуже великому підпри­ємстві, як правило, відносять такі:

1) дирекцію управління персоналом;

2) дирекцію з технічних проблем і досліджень;

3) адміністративну дирекцію;

4) службу закупівлі та дирекцію з маркетингу (комерційна дирек­ція).

Технічна дирекція здійснює контроль за науковими дослідженнями та підрозділами, що виготовляють продукцію, а адміністративна дирек-и,ія контролює цілий ряд служб, насамперед фінансові служби та облік.

Однією з головних є комерційна дирекція. У деяких країнах вона називається дирекцією з маркетингу (за американською термінологією, де чітко відмежовується від постачання все те, що належить до збуту). Комерційній дирекції підпорядковані різні служби, зокрема служби збуту, вивчення ринку, реклами, які традиційно утворюють великі підроз­діли. Але дуже великі підприємства (фірми) можуть мати й інші служ­би, наприклад школи бізнесу, школи підготовки та перепідготовки кадрів, служби обслуговування клієнтури та ін.

До складу дирекції збуту торговельної фірми може входити бюро з персоналу. Воно пов'язане з головною службою управління персона­лом, але вирішує кадрові питання, що стосуються головним чином про­давців. У зв'язку зі значним обсягом діяльності комерційної дирекції в її межах може бути створена також адміністративна служба.

До комерційної дирекції належать різні служби збуту, поділені за територіальними принципами. На більшості підприємств, котрі здійсню­ють експорт, існує спеціалізована служба експорту продукції. На дея­ких підприємствах такою службою може бути служба експорту в краї­ни Ближнього Сходу, Латинської Америки, Спільного ринку тощо. Слід

26

зазначити, що коли підприємство невелике і комерційна служба не дуже розвинута, служба експорту може бути підпорядкована безпосередньо головній адміністративній дирекції.

На підприємствах масового випуску продукції з розвинутою комерцій­ною дирекцією, на яких проблеми експорту не мають особливої специфі­ки порівняно зі збутом в інших підрозділах, служба експорту є лише відділом, що входить до складу комерційної дирекції, або навіть секцією у складі дирекції зі збуту, котра сама є частиною дирекції з маркетингу.

Крім зазначеного, підприємствам масового випуску продукції влас­тиве таке:

• обслуговування клієнтури не на всіх підприємствах виділяється у спеціальну службу, а здійснюється підрозділом, що має назву "взає­мовідносини з зовнішнім світом" (паблік рилейшнз);

• служба вивчення ринку та статистичних досліджень являє собою класичну службу, що є на всіх великих підприємствах, які виго­товляють продукцію, призначену для кінцевого споживання. На неве­ликих підприємствах така служба, як правило, не існує і вивчення ринку може доручатися спеціалістам, які не працюють на даному підприємстві;

• реклама має особливо важливе значення для продукції масового виробництва. Сьогодні підприємства можуть розраховувати на широ­кий ринок лише за наявності ефективної реклами. Якщо підприємство дуже велике і виготовляє кілька видів продукції, піддирекція реклами може складатися з кількох служб, спеціалізованих на різних видах про­дукції. Як правило, така дирекція має адміністративну службу, що поді­ляється на службу бюджетного методу керівництва, з одного боку, і на додаткові служби технічного характеру, з іншого.

Отже, на великому підприємстві одна й та сама основна функція здійснюється великою кількістю служб, групування яких відбувається відповідно до специфічних цілей і завдань, що стоять перед підпри­ємством. Особливо розвинутою буває комерційна функція, здійснювана різними службами, які мають у своєму розпорядженні численний пер­сонал.

Особливості організації служб на підприємстві з одиничним ви­пуском продукції. Розглянемо їх на прикладі суднобудівного підпри­ємства. У даному разі фактор величини підприємства також впливає на наявність тих або інших служб. На підприємстві середньої величини цієї галузі, як правило, є такі види служб.

1. Адміністративні та загальні служби, до складу яких належать:

• секретаріат, який об'єднує пошту, архів та управління господар­ством;

• служба закупівель і постачання. Ця служба передає замовлення іншим підприємствам на сировину, матеріали, обладнання, необхідні для забезпечення щоденної роботи. Вона має дуже важливе значення ще й

27

тому, що витрати на сировину та матеріали становлять у цій галузі більше половини всіх виробничих витрат;

• служба обліку. Ця служба має два підрозділи: головну бухгалте­рію і підрозділ, що здійснює облік витрат виробництва. Вона отримує дані (інформацію) від підрозділів, які самі ведуть виробничий облік;

• юридична та соціальна служби, до обов'язків яких входить вирі­шення питань, що стосуються законодавства в галузі праці. Часто ці служби об'єднані в одну;

• кошторисна служба, яка визначає вартість виконання замовлення. 2. Технічні служби. У їх складі розрізняють такі дві служби:

а) конструкторсько-дослідницька служба. Тут розробляють проек­ти всіх деталей, усього обладнання, котре має бути встановлене на бор­ту корабля. З огляду на специфічність цього виробництва, служба, у свою

чергу, поділяється на два підрозділи: службу корпусу і службу машин­ного обладнання;

б) служба виробництва. До її складу входять три підрозділи:

• корпусний підрозділ, який очолює головний інженер, здійснює бу­дівництво корпусу та оснащення корабля, тобто встановлює на борту корабля необхідні прилади та обладнання;

• котельний підрозділ обслуговує пароутворююче обладнання; він

пов'язаний з бюро машин та перебуває у підпорядкуванні начальника цеху;

• машинобудівний підрозділ здійснює виготовлення та установлення двигунів для кораблів. Цей підрозділ також очолює головний інженер.

На суднобудівних підприємствах є служба дослідження, яка охоп­лює корпусний та машинний підрозділи.

Робота цих підрозділів завершується випробуваннями на відповід­них стендах, після чого, як тільки корабель спускається на воду, виго­товлені машини та обладнання встановлюються на борту корабля.

Особливістю суднобудівного підприємства є те, що серед служб відсутня велика комерційна служба. Разом з тим немає жодних сумнівів, що комерційна функція повинна здійснюватися, оскільки кораблі буду­ються для продажу. Але комерційна функція на даному підприємстві не має такого значення і не потребує численного персоналу. Вона не перед­бачає дослідних робіт і робіт з вивчення ринку. Ця функція грунтуєть­ся головним чином на кошторисній службі. Комерційна функція вва­жається прерогативою головної дирекції.

Торговельні підприємства. Торговельні підприємства також мають

значні відмінності в кількості та організації служб залежно від розмірів і характеру їх комерційної діяльності.

Найважливішою службою великого роздрібного магазину є служба

збуту. Комерційна служба, як правило, охоплює поряд зі службою збуту і додаткові служби.

До служб великого роздрібного магазину входять такі:

28

1. Комерційна служба, яку очолює представник вищої сходинки ієрархії управління, оскільки ця служба є основою діяльності підприєм­ства. Це передусім стосується тих підприємств, комерційна служба яких об'єднує одночасно і збут, і закупівлю. У межах комерційної служби функціонують:

а) відділи продажу в магазинах, які використовують бюджетний метод керівництва і прагнуть до децентралізації. Незалежність відділу може бути значною. Так, начальник відділу може самостійно вирішува­ти питання закупівлі товарів. На дуже великих підприємствах відділи продажу можуть бути об'єднані та підпорядковані начальнику ко­мерційної служби. У великих магазинах продаж здійснюється не лише через відділи магазину, а й через філіали, пошту. Але комерційна служ­ба (або служба продажу) рідко управляє усією сукупністю продажу, оскільки проблеми, що виникають у процесі реалізації різних товарів і на різних каналах збуту, значно відрізняються одна від одної;

б) допоміжні служби, призначення яких — сприяти розширенню торгівлі. До таких служб відносять, наприклад, ательє, салони дегустації, служби контролю, рекламацій тощо.

2. Служба закупівлі є не на всіх підприємствах. Інколи комер­ційна служба об'єднує і закупівлю, і продаж. Дуже часто закупівля здійснюється начальниками відділів або одним із керівників (цент­ральної дирекції) підприємства, у підпорядкуванні якого перебуває відповідний відділ. Але в деяких великих магазинах є спеціалізовані служби закупівлі. Причому інколи закупівля є відносно самостійною службою, якщо магазин сприяє створенню навколо себе відповідної кількості філіалів, що продають різні види його товарів.

3. Особливо важливою є служба управління персоналом, оскільки продаж — це головний елемент діяльності торговельного підприємства. Для цього необхідно мати кваліфікований персонал, відповідну систе­му його винагороди. Тому в усіх великих магазинах дуже серйозно став­ляться до проблем наймання персоналу, підготовки, навчання продавців, до роботи з клієнтами.

Велика увага приділяється вивченню систем заробітної плати, харак­теру колективних договорів.

Дирекція з управління персоналом, що входить до складу цен­трального апарату керівництва, може мати такі служби:

• наймання, коли в основу покладено підбір кадрів;

• адміністративну, до компетенції якої входять укладання колектив­них угод, ведення особистих справ, просування працівників, їх переміщен­ня, заміна;

• інспекції;

• спеціальну, яка здійснює спостереження з метою попередження крадіжок;

• перепідготовки.

29

Служба спостереження з метою попередження крадіжок може бути віднесена до дирекції управління персоналом, незважаючи на те, що вона значною мірою здійснює спостереження за клієнтурою. З іншо­го боку, дирекція з управління персоналом може бути одночасно і юри­дичною службою.

4. Великий магазин, як правило, має дослідні служби. До їх складу входять служби комерційних досліджень, що здійснюють аналіз вну­трішньої документації підприємства та вивчення ринку як такого. Такі служби можуть бути віднесені до комерційної дирекції. Крім цього, можуть проводитися дослідження технічного характеру, постачання та складування товарів, предметом яких є реклама, розроблення каталогів для торгівлі поштою тощо.

5. Служба реклами здійснює комерційну рекламу шляхом:

• виставки товарів та оформлення вітрин;

• публікації у рекламних журналах;

• різноманітні об'яви;

• реклами на радіо і телебаченні, в Інтернеті, у кіно;

• реклами за допомогою каталогів.

Служба реклами може бути створена як самостійна служба, що підпорядкована генеральній або комерційній дирекції.

6. Особливо важливими для цієї категорії підприємств є служби обліку та фінансові служби. Великі магазини володіють значними обі­говими коштами, якими необхідно управляти, постійно вирішуючи про­блеми, пов'язані з розміщенням цих коштів або отриманням їх у кредит. Використання бюджетного методу керівництва приводить до підпоряд­кування цієї служби безпосередньо центральній дирекції.

На торговельних підприємствах середньої величини часто взагалі немає службовців або їх кількість становить кілька осіб. У такому ви­падку керівник підприємства (власник, директор) часто сам керує кож­ною службою, тобто має місце досить сильна централізація. Безпосе­редньо головній дирекції або власнику підпорядковані каса, бухгалтерія.

Як правило, власник сам приймає рішенім стосовно продажу, витрат на рекламу, закупівлю тощо.

Служби продажу на невеликих торговельних підприємствах орга­нізовані аналогічно великим крамницям. Вони складаються з відділів та додаткових служб. Залежно від величини магазину в ньому може бути один-єдиний продавець або один старший продавець і кілька продавців. Продавець (старший продавець) або завідувач відділу повинен мати безпосередній зв'язок з власником для інформування його про попит покупців. Він зобов'язаний періодично або щоденно складати опис то­варних залишків або проводити їх інвентаризацію і володіти інформа­цією про продані товари, попит, ціни для орієнтації в здійсненні закупівлі.

Додаткові служби складаються головним чином з ательє перероб­лення, служб упакування, фасування. Ці служби налічують одного-двох

ЗО

працівників. Контроль товарних залишків здійснюється продавцями спільно з бухгалтерією. Рекламації передаються або керівнику, або його заступнику, якщо такий є.

Служби закупівлі може не бути на підприємстві через те, що товар закуповує господар, або тому, що відповідальність за закупівлю децентра­лізована і покладена на завідувачів відділів. Але буває й так, що управ­ління підприємством здійснюється кількома співдиректорами (співвлас­никами). Якщо, наприклад, сім'ї належить підприємство, тоді один із влас­ників бере на себе адміністративне управління та управління персоналом, а інший — управління усіма комерційними службами. На таких підприєм­ствах відсутні служби управління персоналом, дослідження, реклами. До служби обліку входять каса і загальна бухгалтерія. На зовсім малих підприємствах є одна каса і касир, що веде книги.

Служба обліку може складатися з бухгалтера, котрий підпорядко­вується директору.

На підприємствах оптової торгівлі частина служб повторює розгля­нуті вище. Характерні особливості служб цих підприємств пов'язані з двома моментами.

По-перше, важливе значення адміністративних служб передбачає наявність великого секретаріату, тому що зв'язки з клієнтурою потре­бують чималого обсягу листування. Клієнтів тут значно менше, але обо­рот кожного з них значно більший. Оптовики відіграють в економіці досить значну роль, здійснюючи функції фінансування, а тому в них мають бути розвинуті всі види загальних адміністративних служб.

По-друге, комерційні служби тут мають специфічний характер. Заку­півля здійснюється на великі суми і повинна узгоджуватися як з фінан­систами, так і з продавцями. Продаж Здійснюється безпосередньо комер­ційними представниками. Для таких підприємств важливими є пробле­ми складування та кондиціювання.

У реальній господарській практиці існують проблеми, що зустрі­чаються майже на всіх підприємствах або становлять інтерес для більшості підприємств незалежно від їхніх величин та галузевої належ­ності. Іншими словами, організація служб на будь-якому підприємстві пов'язана з вирішенням таких загальних питань.

1. Служба виробництва є практично на всіх промислових підпри­ємствах і має надзвичайно важливе значення. Здійснення виробничої діяльності, як правило, потребує найбільшої площі та найбільшої кількості людей, унаслідок чого ця функція привертає особливу увагу безпосереднього керівника підприємства.

Із здійсненням виробничої функції пов'язані поточні проблеми: ви­робничі потужності, обладнання щодня мають бути забезпечені усім не­обхідним, робітники повинні мати роботу. Тому, якщо керівники підприємства не мають здібних, кваліфікованих помічників і якщо підприємство недостатньо ефективно організоване, вони мусять самі

31

вирішувати поточні справи, замість того, щоб розв'язувати перспективні проблеми.

Важливість зазначеної функції пов'язана також і з характером підго­товки керівників підприємств або керівного складу. Незважаючи на існування комерційної або адміністративної підготовки, керівні кадри формуються головним чином із інженерів. Тому, зрозуміло, головну ува­гу вони приділяють технічним проблемам.

На малих і середніх підприємствах часто є лише служба виготов­лення продукції. Майстер або начальник цеху забезпечує виконання різноманітних робіт — від підготовки виробництва, забезпечення вер­статів усім необхідним, керівництва виробничим процесом до контролю результатів. Це може бути характерним і для великих підприємств, якщо виробництво на ньому є досить рутинним. Але коли підприємство має складне виробництво, у зв'язку з чим часто виникають нові технічні проблеми, або коли керівник підприємства усвідомив значення відме­жування підготовки виробництва від самого виробництва, то служба ви­робництва як така доповнюється іншими технічними службами — до­сліджень, організації праці, контролю, ремонту обладнання тощо.

У такому разі необхідно визначити місце цих служб на підприємстві та характер зв'язків, котрі повинні здійснюватись між ними і началь­ником виробництва.

2. Забезпечення виконання технічної функції. У господарській прак­тиці термін "технічна функція" часто використовується як синонім функції виробництва. Однак технічна функція більш "широка", вона охоплює усі додаткові служби виробництва. Операції, які виконуються в межах технічної функції, передбачають використання деяких доку­ментів та їх рух, тобто відповідну адміністративну організацію. Але розроблення та рух документів не повинні ототожнюватися з функціо­нуванням служби. Інакше це може призвести до зовсім необгрунтова­ного розширення поняття "служба".

Може видатися дивним, що така важлива служба, як служба підго­товки виробництва, не функціонує під такою назвою на всіх підприєм­ствах. З приводу цього необхідно зробити два зауваження.

По-перше, існує загальна функція розподілу робіт та контролю, що є на всіх рівнях управління. На малих підприємствах, про які вже йшла мова, здійснення цієї функції, до складу якої входить і підготовка виробництва, забезпечувалося начальником цеху, начальником дільниці або майстром.

По-друге, служби, які мають забезпечити виконання функції тех­нічної підготовки виробництва (у вузькому розумінні цього терміна, тоб­то як підготовку процесу виготовлення продукції), є більш або менш спеціалізованими залежно від складності виробничого процесу та розмірів підприємства.

Необхідність організації служби підготовки виробництва обумов­люється розмірами підприємства. Так, на підприємстві середніх розмірів

32

може бути начальник виробництва, котрий має у своєму розпорядженні помічників з ремонту обладнання, розподілу робіт, промислового об­ліку, з організації праці, які виконують частину функцій майстрів, що керували виробництвом та мали у підпорядкуванні робітників.

На підприємстві трохи більших розмірів може бути технічний ди­ректор, якому підпорядковані інженер з досліджень і начальник вироб­ництва. У зв'язку з цим виникає складна проблема: чи повинні матері­али з дослідження і підготовки виробництва, які розроблені, наприклад, у бюро організації праці й планування, передаватися безпосередньо начальнику виробництва, чи їх мають передавати йому через одного з керівників, тобто через технічного директора? Відповідь на це запитан­ня залежить від характеру структури підприємства.

Слід зауважити й таке. Вивчення питання про служби підприємства показало, що окремі служби, які здійснюють приблизно одні й ті самі функції, на різних підприємствах називаються неоднаково. Зокрема це стосується служб підготовки виробництва та планування. Плутанина в термінах є певною мірою результатом зосередження в одній службі різних видів діяльності, що часто веде до створення окремих відособлених служб, наприклад наукової організації, технічних досліджень, нових видів вироб­ництва, організації праці, диспетчерської служби, упровадження у вироб­ництво тощо. Значення перших двох операцій (підготовка виробництва та планування) зростає у тих випадках, коли налагоджується виробниц­тво нових серій або окремих видів нової продукції. І навпаки, їхня роль значно менша в умовах рутинного виробництва.

3. До інших служб, що забезпечують виконання технічної функції на підприємстві, належать служби дослідження, ремонтні та технічного контролю.

Служба досліджень виконує роботу, пов'язану з технічним розвит­ком підприємства. Вона, як правило, не входить до компетенції директора з виробництва або технічного директора. Її не слід сплутувати зі служба­ми, що розробляють наукові методи організації діяльності. Така плутани­на інколи має місце, тому що, наприклад, на невеликому підприємстві служба, яка називається "наукова організація праці", або "організація праці", може мати обмежений персонал і разом з тим здійснювати різно­манітні види діяльності, які відповідають цим двом функціям.

На невеликих підприємствах служба досліджень виконує креслен­ня з нових видів продукції, складає кошторис, здійснює підготовку ви­робництва тощо. Якщо цю службу очолює відповідальний інженер і вище керівництво залишає йому достатньо вільного часу, він може присвяти­ти цей час дослідженням, які стосуються нових видів продукції і нових видів виробництва.

Інша ситуація на великих підприємствах. Тут існує самостійна служ­ба наукових досліджень, яка здебільшого підпорядковується головній дирекції.

-3687 33

Служба ремонту обладнання, як правило, підпорядкована техніч­ному директору і відокремлена від виробництва. Але на невеликому підприємстві, де немає технічного директора, операції з ремонту облад­нання підпорядковані начальнику виробництва.

Служба технічного контролю є завершальною стадією виробництва і забезпечує дотримання встановлених стандартів якості. Вважається, що технічний контроль має бути відокремлений від виробництва. А відтак служба технічного контролю повинна підпорядковуватися не начальни­кові виробництва, а технічному директору або головному інженеру.

4. Збут і комерційна служба. Служба збуту виділяється в окрему службу з відповідальним керівником навіть на невеликих підприємствах. Збут, по суті, обслуговує решту видів діяльності. Спостерігається тен­денція до значного розширення комерційної служби на великих підпри­ємствах. При цьому, якщо управління комерційною діяльністю має важ­ливе значення, то керівник цієї служби не може один приймати рішен­ня, які визначають усю діяльність підприємства. Це — прерогатива вищого керівництва (керівника).

Комерційна служба, як і технічна, одночасно об'єднує оперативні служби (наприклад, збут як такий) з дослідними або дорадчими (кон­сультативними) службами (такими як вивчення ринків, розширення збуту, реклама тощо). Різні види організації комерційної діяльності обумовлюють розмаїття підрозділів комерційної служби, а також їхніх підслужб.

5. Служба фінансів і обліку. До обов'язків цієї служби насамперед входить забезпечення підприємства грошовими коштами. Тобто фінан­сова служба має здійснювати контроль за рухом грошових коштів і ка­пітальних вкладень, а також контролювати взаємовідносини з банка­ми і з власниками акцій та облігацій.

У зв'язку з тим, що ефективне функціонування фінансової служби значною мірою залежить від організації ведення обліку, головна бух­галтерія та її підрозділи часто підпорядковуються директору фінансо­вої служби.

6. Служба управління персоналом. Якщо підприємство велике, то наймання персоналу й управління ним неможливо здійснювати само­му керівникові підприємства лише з допомогою секретаря. Тому ство­рюється спеціальна служба управління персоналом.

Представники цієї служби мусять мати ґрунтовні знання з трудо­вого законодавства, правил укладання колективних договорів, місцевих традицій. Керівник служби та його помічники підтримують зв'язки з керівниками підрозділів підприємства, із зовнішніми організаціями та населенням.

Виконуючи безпосередньо функції управління робочою силою, служ­ба здійснює набір працівників, підготовку та підвищення кваліфікації персоналу як у межах підприємства, так і використовуючи відповідні

34

зовнішні організації. До її компетенції входять також питання мотивації, стимулювання праці тощо. Керівник служби управління персоналом може бути консультантом свого лінійного начальника. Так, під час най­мання персоналу він підбирає кандидатів згідно з вимогами конкрет­ної посади та надає своєму лінійному начальникові інформацію для вирішення питання про їх наймання. Він не приймає рішень щодо звільнення, а лише організовує розроблення відповідної програми і дає поради в процесі її реалізації керівнику підприємства.

Короткий опис головних служб, з якими найчастіше можна зустрі­тися на підприємстві, і ті проблеми, котрі виникають у зв'язку з цим, показують, що для успішної організації діяльності сучасного підприєм­ства необхідні багатогранні знання, уміння, навички.

Запитання і завдання для самоконтролю

1. Яке місце в економічній системі сучасного суспільства займає підприємство?

2. Поясніть сутність інституціональної теорії підприємництва.

3. Які теоретичні засади еволюційної теорії дослідження підпри­ємства?

4. Назвіть основні функції підприємства і розкрийте їх сутність.

5. Що розуміють під підприємницькою діяльністю. У яких формах вона може здійснюватися?

6. Якими професійними здібностями має володіти підприємець?

7. Охарактеризуйте основні функціональні підрозділи великого під­приємства.

8. Які особливості структури служб підприємств торгівлі?

9. З вирішенням яких питані? пов'язана організація служб на підпри­ємстві?

з*

і Розділ 2

1 Організаційно-правові форми підприємства

2.1. Чинники, що обумовлюють організаційно-правові форми підприємства

/_|,о найважливіших чинників, що визначають організа­ційно-правові форми підприємства як головного суб'єкта господарювання, належать такі:

• цілі, які ставить перед собою підприємець (група під­приємців), та шляхи їх здійснення в конкретному соціаль­но-економічному середовищі;

• спосіб формування стартового капіталу;

• методи здійснення виробничо-господарської діяль­ності;

• організаційна форма та методи управління підприєм­ством;

• законодавча та нормативно-технічна база, що регла­ментує створення, функціонування та ліквідацію діяльності суб'єкта господарювання;

• форми власності майна, що використовує підпри­ємець;

• форма організації виробництва тощо. На рис. 2.1 подано класифікацію суб'єктів господарю­вання за їх організаційно-правовими формами.

Організаційно-правові форми суб'єктів господарю­вання залежать насамперед від форм власності — держав­ної, приватної, колективної та змішаної. Відповідно до цьо­го існують приватні, державні та колективні або спільні підприємства. Останні створюються шляхом об'єднання майна, що перебуває у власності фізичних та юридичних осіб. При цьому майно може належати на праві спільної

36

власності (пайової або спільної) одночасно кільком особам незалежно від форми власності, що веде до утворення різноманітних господарських товариств. Вони можуть бути створені або на грунті спільного володін­ня майном (кооператив, товариство, партнерство), або на основі колек­тивного володіння (акціонерне товариство, колективне підприємство, спільне підприємство, орендне тощо). Залежно від форми організації господарської діяльності розрізняють підприємства та об'єднання.

37

Об'єднання — це єдиний виробничо-господарський комплекс взає­мозв'язаних спеціалізованих суб'єктів господарювання (підприємств, науково-дослідних і проектно-конструкторських організацій, пуско­налагоджувальних, монтажних та інших структурних одиниць), створе­ний на основі технологічної єдності процесів виробництва, однорідності продукції, що випускається, територіальній компактності об'єднуваних суб'єктів господарювання, розвитку спеціалізації, кооперування, комбі­нування виробництва та централізації управління.

Розрізняють два типи таких об'єднань.

Перший тип об'єднань має договірну форму. Його основою є міжфірмова угода. У договірних об'єднаннях (господарських това­риствах) сторони не створюють нової юридичної одиниці спільного володіння та не здійснюють перерозподілу акцій існуючих підприємств.

Другий тип об'єднань має форму спільного підприємства. У тако­му випадку об'єднання кількох підприємств веде до появи нового суб'єкта господарювання. Право власності на створюваному об'єднанні поділяється між учасниками відповідно до вкладеного капіталу. При­кладом договірного об'єднання може бути консорціум, акціонерне то­вариство, корпорація.

Мотиви об'єднання можуть бути такі:

1) диверсифікація виробництва;

2) придбання виробничої бази або джерел сировини;

3) скорочення капітальних витрат та зменшення ризику при ство­ренні нових виробничих потужностей;

4) проникнення на новий ринок збуту продукції;

5) освоєння нових видів діяльності;

6) розширення діючого виробництва;

7) придбання нових каналів реалізації товарів або надання послуг;

8) підвищення ефективності маркетингу;

9) прагнення уникнути сезонної або циклічної нестабільності ви­робництва;

10) комплексне використання сировини, матеріалів, відходів вироб­ництва;

11) реалізація складних інвестиційних та інноваційних проектів;

12) зниження за допомогою партнерів витрат виробництва тощо.

2.2. Індивідуальне підприємство та господарські товариства сфери малого бізнесу

Підприємницька діяльність сфери малого бізнесу реалізується у двох формах: індивідуальна підприємницька діяльність без утворення юридичної особи і приватне підприємство (фірма).

38

Індивідуальне підприємство грунтується на праві власності однієї особи або сім'ї, котрі отримують весь дохід і несуть увесь ризик від бізнесу. Власник індивідуального підприємства несе відповідальність щодо зобов'язань підприємства в межах, визначених його статутом.

Як правило, власники одночасно є і керівниками. Це одна з найбільш поширених простих і динамічних форм бізнесу.

До переваг малого бізнесу належать:

• невелика капіталомісткість і доступність;

• оперативність на ринку (з точки зору поведінки);

• простота в організації;

• самостійність і свобода дій підприємця;

• поєднання в одній особі і власника, і працівника;

• забезпеченість конфіденційності та захищеності власної інфор­мації;

• висока адаптованість до змінюваних умов господарювання та ви­мог ринку;

• відсутність бюрократизму в управлінні;

• швидка ліквідність фірми;

• поєднання професій;

• підтримання та розвиток підприємницького духу в суспільстві тощо. До недоліків малого бізнесу належать:

• труднощі в залученні великих капіталів;

• необмежена відповідальність за боргові зобов'язання;

• недостатня ефективність менеджменту;

• невизначеність перспективи.

Одноосібні фірми існують завдяки ініціативі однієї людини — власника. Доля такої фірми тісно пов'язана з долею її власника. Часто смерть власника фірми, зміна місця проживання або зміна складу сім'ї є причиною її ліквідації.»

Невизначеність життєвого циклу такої фірми впливає на ставлення до неї з боку підприємств, що мають з нею ділові стосунки. Вони, на­приклад, не прагнуть укладати з такою фірмою довгострокових інвести­ційних угод.

Товариство як організаційно оформлене добровільне співробітництво фізичних та юридичних осіб створюється для досягнення спільної комер­ційної мети і грунтується, як правило, на особистій участі в його діяль­ності кожного члена товариства. Товариство створюється тоді, коли зу­силь одного підприємця або фірми недостатньо для реалізації певного проекту, тому вони об'єднуються з іншими особами.

Залежно від прийнятої у статуті міри майнової відповідальності можуть бути такі види товариств:

• просте товариство;

• товариство з повною майновою відповідальністю (повне товари­ство) ;

39

• командитне товариство (товариство на довірі);

• товариство з обмеженою відповідальністю.

Просте товариство створюється внаслідок угоди учасників про об'єднання їхнього майна та особистої участі в його діяльності. У тако­му випадку товариство не є юридичною особою і має форму угоди про спільну діяльність, згідно з якою члени не відповідають за борги один перед одним, але несуть солідарну відповідальність за борги товари­ства усім майном, що йому належить. У такому товаристві кожний член може виступити від свого імені при укладанні різних угод. Загальний

дохід товариства розподіляється між учасниками відповідно до умов угоди.

Повним товариством визнається таке, у якому всі учасники здійсню­ють статутну діяльність у межах однієї фірми та несуть необмежену відповідальність за спільні борги (відповідають не лише особистою ча­сткою, а й усім своїм майном як солідарні боржники). Характерною особ­ливістю є те, що кожний учасник повинен особисто працювати в това­ристві, у зв'язку з чим робота в інших товариствах стає неможливою. Організаційна структура управління в товаристві проста. Тут не ство­рюються спеціальні органи управління, а за спільною згодою учасники товариства можуть делегувати управлінські функції один одному. Застосовуються переважно економічні методи управління, започатковані на матеріальній заінтересованості.

Командитне товариство — це організація, що складається з одного або кількох учасників, які відповідають усім своїм майном (необмежене відповідальні товариші — комплементарії), і одного або кількох членів, відповідальність яких обмежується їхніми внесками — паями (коман-дитисти). Їх називають пайовиками, або вкладниками. Вкладники у та­кому товаристві є інвесторами і не входять до складу засновників фірми. Перелік вкладників із зазначенням розмірів внеску кожного з них указується у статуті командитного товариства.

Взаємовідносини між членами товариства (товаришами) будують­ся на основі таких принципів:

1. Права та обов'язки члена товариства визначаються лише його пайовим внеском.

2. Вкладник може управляти справами торариства лише як його уповноважений, а за відсутності таких повноважень не має права запе­речувати дії необмежене відповідальних товаришів.

3. У разі банкрутства товариства вкладники мають переважне пра­во перед необмежене відповідальними товаришами на отримання своїх

внесків з майна товариства, що залишилось після задоволення потреб кредиторів.

4. Перед третіми особами вкладник відповідає своїм внеском. Якщо цей внесок не був зроблений або зроблений не повністю, він відповідає майном у розмірі внеску, зафіксованому в статуті.

40

5. Вкладник відповідає однаково з необмежене відповідальними товаришами, якщо він дав згоду на внесення свого прізвища до складу засновників товариства. Вкладник також несе відповідальність за уго­дами, які були укладені ним від імені товариства за відсутності для цього повноважень.

Товариство з обмеженою відповідальністю є формою спільної діяльності, яка передбачає наявність статутного капіталу, розділеного на частки, розмір яких визначається засновницькими документами. У то­варистві з обмеженою відповідальністю право володіння частками ста­тутного капіталу кожним партнером підтверджується спеціальним свідоцтвом, яке не є цінним папером, на відміну від акцій акціонерного товариства. Кожний партнер товариства з обмеженою відповідальністю несе відповідальність у межах свого майна, він має право уступити свою частку одному або кільком учасникам цього товариства. У випадку, якщо партнери відмовляються від придбання частки, вона може бути прода­на третім особам.

Право продажу частки третім особам має передбачатися у статуті або в угоді про створення товариства.

Партнери також користуються переважним правом придбання част­ки або її частини учасника, який уступає її, пропорційно своїм часткам у статутному капіталі товариства або в іншому взаємоузгодженому порядку. При переданні частки або її частини третій особі одночасно відбувається перехід до нього прав та обов'язків, що належали партне­ру, який уступив частку повністю або частково.

Будь-який учасник товариства з обмеженою відповідальністю має право вийти з нього за власним бажанням після відповідного рішення зборів. Але до моменту виходу партнер мусить виконати усі зобов'я­зання, термін виконання яких настав. Лише в цьому разі йому може бути виплачена вартість майна товариства пропорційно до його частки у ста­тутному капіталі, який відповідно зменшується на виплачену частину, якщо вона не відшкодовується рештою учасників товариства.

Виплата відбувається після затвердження звіту за рік, у якому парт­нер вийшов із товариства, і в термін до 12 місяців з дня виходу, якщо установчими документами не передбачена інша процедура виходу. На вимогу учасника товариства і за згодою товариства внесок може бути повернений повністю або частково в натурально-речовій формі. Вибуло­му учаснику виплачується частина прибутку, що йому належить, а та­кож повертається у натуральній формі майно, яке було передано фірмі у володіння та користування.

Товариство з обмеженою відповідальністю не відповідає за особисті борги його членів. Але за недостатності майна учасника товариства для покриття його особистих боргів кредитори мають право вимагати ви­окремлення частки учасника-боржника в порядку, передбаченому при виході партнера з товариства.

41

Важливою відмітною рисою товариства з обмеженою відповідальністю є можливість членства в ньому правонаступників (спадкоємців) вибу­лого учасника товариства. При реорганізації юридичної особи, що є учасником товариства з обмеженою відповідальністю, або у разі смерті фізичної особи-учасника їхні правонаступники і спадкоємці можуть вступати в товариство за згодою товариства.

У випадку ліквідації юридичної особи — учасника товариства або у разі відмови правонаступника (спадкоємця) від вступу в товариство з обмеженою відповідальністю воно зобов'язане виділити частку, що належить реорганізованій або ліквідованій юридичній особі (або помер­лому члену товариства), з виплатою прибутку, який їм належить.

Учасник товариства може бути виключений із товариства, якщо він систематично не виконує своїх зобов'язань або протидіє досягненню цілей товариства. Рішення про виключення має бути прийнято одно-голосно на загальних зборах його членів.

Товариство з обмеженою відповідальністю може складатися не мен­ше ніж з двох учасників. Вони мають право:

• брати участь в управлінні справами товариства в порядку, установ­леному статутом;

• отримувати прибуток від діяльності товариства;

• одержувати частину майна при його ліквідації;

• отримувати інформацію про діяльність товариства, зокрема знайо­митися з даними бухгалтерського обліку та звітності. Водночас зазначене товариство зобов'язане:

• дотримуватися статуту товариства та виконувати рішення його вищого органу;

• робити внески в порядку, передбаченому засновницькими доку­ментами;

• не розголошувати конфіденційної інформації щодо діяльності товариства.

Кожний учасник товариства з обмеженою відповідальністю має свою частку в майні товариства, яка визначається за згодою сторін. Внесок учасника товариства є головним джерелом формування майна.

Внесок до статутного капіталу може бути здійснений у будь-якій формі. Внеском учасника може бути передання його майна товариству у володіння та користування на визначений термін.

Управління товариством з обмеженою відповідальністю здійснюють збори учасників товариства, а за необхідності — дирекція (директор), правління та інші органи, що створюються товариством. Їх назва, компе­тенція, кількісний склад та порядок формування визначаються статутом товариства. Найвищим органом управління є загальні збори його учас­ників.

Товариство з обмеженою відповідальністю для забезпечення управ­ління виробничо-господарською діяльністю може найняти директора.

42

Директор діє на основі контракту. Однією з найважливіших умов діяль­ності товариства є контроль за його роботою з боку власника.

Основою діяльності будь-якого товариства є письмова або усна уго­да між його членами. Для того щоб уникнути помилок та конфліктів у процесі спільної діяльності, необхідно, щоб угода була укладена в пись­мовій формі або у вигляді статуту.

Як правило, зміст угоди про товариство містить:

• повні вимоги кожного партнера;

• строк угоди;

• суму коштів, інвестованих кожним партнером;

• схему розподілу прибутку та можливих збитків;

• процедуру ліквідації товариства;

• процедуру прийняття нових членів;

• обмеження на суму коштів, яка може бути вилучена з капіталу товариства кожним партнером;

• спосіб компенсації збитків, яких зазнали партнери.

^2.3. Кооператив та орендні підприємства

Слово "кооперація" латинського походження, у дослівному перекладі воно означає "співробітництво". У Положенні про Міжнародний коопе­ративний альянс дається таке визначення кооперативу: "Будь-яка асоці­ація людей чи товариств має бути визнана як кооператив, якщо вона має на меті підвищення економічного чи соціального рівня життя своїх членів шляхом ведення підприємства, яке грунтується на взаємодопомозі".

Основна ідея кооперації — поєднання зусиль багатьох осіб чи їх товариств, спрямованих на досягнення спільної для них господарської мети. Саме ж об'єднання, яке створюється для досягнення такими спільними зусиллями загальної господарської мети, називається коо­перативним об'єднанням. Згідно з чинним законодавством в Україні кооператив — це суспільна організація громадян, які добровільно об'єдналися для спільної господарської та іншої діяльності на основі належного їм на правах власності орендованого або наданого в безоплат­не користування майна, самостійності, самоврядування і самофінансу­вання, а також найповнішого поєднання інтересів членів кооперативу з інтересами колективу і суспільства.

Майно кооперативу може формуватися за рахунок:

а) грошових або матеріальних внесків членів кооперативу;

б) доходів від виробничої діяльності;

в) продажу акцій;

г) державного майна, переданого в безоплатне користування;

д) орендних відносин.

43

За рахунок цих джерел створюється майновий фонд членів коопе­ративу, який охоплює вартість основних виробничих і оборотних фондів, цінні папери, акції, грошові кошти й відповідну частку в матеріальних цінностях інших підприємств і організацій. Члену кооперативу щоріч­но нараховується частина прибутку залежно від частки у пайовому фонді. Ці відносини регулюються статутом кооперативу.

Пай є власністю членів кооперативного підприємства. Але право розпоряджатися своїм паєм на власний розсуд їм надається лише після припинення членства в кооперативі. При цьому пай може бути видано натурою, грошима або цінними паперами.

Проте не кожне колективне підприємство може називатися під­приємством кооперативним. Наприклад, акціонерні компанії також є підприємствами колективними. Для того, щоб організація могла назива­тися кооперативом, вона має вирізнятися низкою характерних ознак, які називаються організаційними принципами кооперації. Під останніми розуміють певні правила практичного й теоретичного характеру, якими керуються при створенні кооперативу. Основні з цих правил такі:

1. Добровільність членства. Кооперативом не може називатися організація, вступ до якої диктується законом, розпорядженням влади, або пов'язаний із насильством тих чи інших осіб. Особи, які вступили в організацію, зберігають за собою право в будь-який час із неї вийти.

2. Необмежена кількість членів. Комерційне підприємство, ставля­чи своїм завданням одержання якомога більшого прибутку, прагне зо­середити вигоди об'єднання в руках небагатьох осіб. Кооперація грун­тується на співробітництві широких мас.

3. Мирні цілі. Кооперація не може мати цілей, пов'язаних з будь-яким насильством, і використовувати насильницькі методи. Тому зграя злодіїв, наприклад, не може бути кооперативом.

4. Матеріальна відповідальність. Вступаючи до кооперативної організації, кожний новий член стає одним з її повноправних господарів і несе за неї відповідальність. Одержуючи від своєї організації певні вигоди, член кооперативу бере на себе зазначений у статуті ризик.

5. Самоврядування. Управління кооперативом здійснюється не ки­мось іззовні, а самими його членами, тобто відповідно до принципу само­врядування.

6. Відмінне від комерційних підприємств значення капіталу. У комерційному підприємстві капітал та його приріст перетворюються у свого роду самоціль, оскільки метою підприємства є нагромадження капіталу та прибутків від нього. У кооперативі збільшення капіталу розглядається лише як засіб для досягнення спільної господарської мети.

Орендне підприємство — це господарська одиниця, яка само­стійно здійснює підприємницьку та іншу діяльність на основі строково­го платного володіння і користування майном, переданим в оренду орен-

44

дареві за договором. Оренда як економічна категорія є формою відносин, що виникають між власником, котрий безпосередньо не веде господар­ської діяльності, та юридичне вільним і економічно самостійним суб'єк­том — підприємцем, якому власник (орендодавець) на основі договору передає за відповідну орендну плату майно в строкове платне володін­ня і користування.

Розвиток орендного підприємства визначається умовами договору оренди, серед яких особливе місце займає орендна плата. Вона є еконо­мічною формою доходу орендодавця-власника, котрий він одержує за своє майно, передане у строкове платне володіння, тобто це відшкоду­вання орендодавцеві вартості орендного майна. Другий елемент оренд­ної плати — відсоток від доходу орендаря, оскільки майно береться в оренду з метою одержання доходу.

Існують різні форми орендної плати: грошова, натуральна, грошо­во-натуральна. Розмір орендної плати може бути розрахований за та­кою формулою:

0=(Ф„.)Д

де О — середня орендна плата;

Ф,_і — залишкова вартість орендного майна на момент передання

його в оренду;

В — рівень банківського відсотка.

Формула орендної плати за умови, коли орендне підприємство зобо­в'язується самостійно забезпечити своєчасне відтворення орендовано­го майна, має такий вигляд:

^ ^ рп.

0= Ф

де рі — амортизація на реновацію, залишена у розпорядженні підпри­ємства в г-му році;

В — рівень банківського відсотка.

Після вирахування з виручки від реалізації продукції (робіт, послуг) вартості матеріальних»витрат, амортизації, податків і платежів у бю­джети різних рівнів, розрахунків із іншими партнерами утворюється орендний дохід. Усі платежі мають бути строго фіксованими, що ста-вить величину орендного доходу тільки у залежність від ефективності діяльності орендного колективу.

З орендного доходу формуються такі фонди:

1) ризику (фінансовий резерв);

2) розвитку виробництва, науки і техніки;

3) соціального розвитку;

4) єдиний фонд оплати праці.

Найперспективнішою формою оренди, що широко застосовується сьогодні, є лізинг. Лізинг - це довгострокова оренда машин, устаткуван-

45

ня тощо. Вона являє собою, по суті, новий спосіб фінансування й активі­зації збуту, що грунтується на збереженні права власності на товар за орендодавцем.

Механізм цієї форми оренди полягає в тому, що компанія-орендо­давець спеціально закуповує для конкретного орендаря на його прохан­ня майно у виробника, фінансує його, здійснює технічне обслуговування наданих в оренду засобів праці.

Переваги лізингу пов'язані з тим, що він дає можливість швидко переходити на нову технологічну базу, не потребує значних одноразо­вих затрат, дає змогу звільнитися від обслуговування й зосередити всі зусилля на ефективному використанні нової техніки. Стрімкий розви­ток лізингу у країнах із ринковою економікою пояснюється передусім необхідністю активізації інвестиційної та інноваційної діяльності.

2.4. Картель та інші форми об'єднання підприємств

Картель — це договірна форма об'єднання суб'єктів господарю­вання, учасники якої укладають угоду про регулювання обсягів вироб­ництва продукції, надання послуг або виконання робіт, про поділ ринків збуту та джерел сировини, наймання робочої сили, установлення рівня заробітної плати та соціальних гарантій для працюючих, про умови про­дажу та строки платежів тощо.

Картель є типовою формою монополії, що існує в країнах з ринковою економікою у прихованому вигляді, незважаючи на антимонопольне законодавство. Учасники картелю зберігають господарську, комерційну, виробничу та юридичну самостійність. Картелі найчастіше створюють­ся в межах однієї галузі. Вони можуть бути таких типів: внутрішні, експортні, імпортні, міжнародні.

Внутрішні картелі створюються в межах національного ринку або його частини. До них входять як дрібні, так і великі підприємства.

До складу експортних картелів входять національні фірми-експор­тери.

Імпортні картелі створюються фірмами, що переважно є вели­кими імпортерами товарів, з метою протистояння постачальникам цих товарів.

Міжнародні картелі створюються фірмами кількох країн, які здійснюють імпорт, експорт товарів або те й інше одночасно. Вони мо­жуть орієнтуватися як на глобальний, так і на регіональний ринок.

Унаслідок активної антимонопольної протидії урядів багатьох країн діяльності картелів з'явилися різновиди картельних союзів — конвен­ція, корнер, ринг, джентльменська угода тощо.

46

Конвенція — один із видів міжнародного договору, згідно з яким установлюються взаємні права та обов'язки держави, норми загально­го характеру. Конвенції можуть укладатися між фірмами різних країн.

Корнер також є формою прояву монополістичної діяльності. Це угода про скупку товарів або цінних паперів для наступного спекуля­тивного перепродажу. Обмеження конкуренції всередині корнера дає змогу великим учасникам диктувати свої умови малим фірмам і вод­ночас захищає їх від конкуренції з боку аутсайдерів.

Ринг — угода, метою якої є короткострокова скупка товару або за­тримка його на складі для підвищення цін та отримання монопольного прибутку.

Рівновага, що встановлюється в картелі, як правило, не буває довго­строковою та міцною. Під впливом конкуренції картелі розпадаються, щоб через деякий час знову виникнути. Загалом це нестійка форма об'єднань. Найчастіше предметом угоди є ціна товару, яка веде до ви­никнення картельної ціни.

Картельна ціна — це єдина ціна, що фіксується учасниками кар­тельної угоди з метою не допустити з боку окремих її учасників мож­ливого зниження ціни. Картельна ціна може мати вигляд єдиної шкали цін на всю продукцію, яка підлягає картельному регулюванню, якщо продукція фірм — учасників картелю диференційована. Ця ціна, як пра­вило, вища від ціни, що передувала картельній угоді. Таке встановлення ціни можливе лише на основі спільного регулювання виробництва та збуту продукції.

Стійкість картелів визначається відсутністю конкуренції з боку фірм або інших картелів, які виготовляють замінники даної продукції та здатні переключити на себе частину попиту на продукцію картелю, а також відсутністю сил, що ведуть до підриву картелю зсередини.

Трест — форма об'єднання суб'єктів господарювання, за якої всі підприємства, що об'єднуються, втрачають свою комерційну та виробни­чу самостійність, підпорядковуються єдиному органу управління. Ця форма об'єднання історично виникла в США у другій половині XIX ст. і набула значного поширення.

Юридичне утворення тресту означає передання контролю над рані­ше незалежними підприємствами у формі контрольного пакета акцій або особливого довірчого сертифіката іншому суб'єкту господарської діяльності — засновнику тресту або групі засновників — так званій довірчій раді. При цьому може досягатися величезна концентрація ка­піталу, яка дає змогу проводити в межах об'єднаних у трест підприємств єдину економічну та технічну політику.

Трест має деяку незавершеність процесу централізації капіталу. Вона виражається в тому, що загальний прибуток, отриманий трестом, розпо­діляється відповідно до пайової участі окремих підприємств — учас­ників тресту. Тобто централізовані фонди капітальних вкладень не ство-

47

рюються. З цього погляду трест є попередником таких форм об'єднан­ня підприємств, як концерн та холдингова компанія.

Синдикат — це об'єднання суб'єктів господарювання, у якому розподіл замовлень на закупівлю сировини та реалізацію виготовленої продукції здійснюється через єдину мережу постачання та збуту. Отже, у синдикаті централізується уся комерційна діяльність учасників, вклю­чаючи визначення цін, обсягів поставок тощо. При цьому юридична та виробнича самостійність підприємств, що входять до синдикату, збері­гається, а комерційна — втрачається.

У нашій країні синдикати існували в роки непу. Це були об'єднан­ня промислових трестів з метою централізації оптового збуту продукції, закупівлі сировини та планування торговельних операцій. У 30-ті роки синдикати були ліквідовані, а на їх основі створені промислові та ви­робничі об'єднання.

У перехідній економіці синдикати могли б вирішувати чимало проблем, пов'язаних із налагодженням системи постачання та збуту. Вони є ефективним ринковим засобом економічної боротьби з різного роду перекупниками, що підвищують ціну на товар.

Консорціум — об'єднання суб'єктів господарювання різних організа­ційно-правових форм (підприємств, об'єднань, банків, організацій тощо) на основі тимчасової угоди щодо спільної діяльності з метою здійснення єди­ного проекту або проведення великих фінансових операцій. Це одна з форм об'єднання виробничого та банківського капіталів. Консорціуми виникли у фінансово-кредитній сфері як договірні банківські об'єднання (націо­нальні й міжнародні). У країнах з розвинутою економікою консорціуми створюються як міжнародні об'єднання суб'єктів господарської діяльності для реалізації великих проектів у будівництві, для освоєння родовищ ко­рисних копалин, розв'язання складних науково-технічних завдань. Учас­никами консорціумів можуть бути як приватні, так і державні підприєм­ства й організації. За умов високих темпів розвитку НТП консорціуми можуть створюватися в нових перспективних галузях не лише для об'єд­нання капіталів, а й для проведення спільних наукових досліджень.

При утворенні консорціумів його учасники повністю зберігають свою самостійність. Але в тій частині спільної діяльності, яка стосується реа­лізації цілей консорціуму, вони підпорядковані спільно створеному органу управління.

Консорціум є ефективним засобом вирішення великих народногоспо­дарських завдань. Після виконання поставленого завдання консорціу­ми припиняють свою діяльність або перетворюються в інший вид договірного об'єднання. За межами консорціуму його учасники зали­шаються конкурентами.

Концерн — найбільш поширена форма об'єднань, учасники якої (підприємства) мають обмежену самостійність, єдину власність, єдину систему управління та контролю.

48

Концерн як самостійний суб'єкт господарювання має спеціальний апарат управління (дирекцію), якому підпорядковані всі підприємства, що входять до концерну. Інколи замість дирекції як керівний орган створюється спеціальне товариство — так звана холдинг-компанія, учас­ники якої володіють контрольним пакетом акцій різних підприємств — членів концерну.

У світовій практиці спочатку в концерни об'єднувались переважно підприємства однієї галузі промисловості, що дістало назву горизонталь­ного комбінування (інтеграції). З середини XX ст. утворення концернів стало відбуватися за принципом диверсифікації виробництва, коли один концерн став об'єднувати підприємства різних галузей економіки, наприк­лад промисловості, транспорту, банківські й страхові компанії тощо.

Концерни можуть утворюватися і на основі об'єднання підприємств, пов'язаних єдиним технологічним процесом виробництва, починаючи з добування сировини і закінчуючи реалізацією готової продукції через власну торговельну мережу (вертикальне комбінування або інтеграція).

Концерн, як правило, очолює правління, що вирішує принципові питання діяльності об'єднання та здійснює контроль і стратегічне керів­ництво. Тактичне та поточне (оперативне) управління виробничо-госпо­дарською діяльністю концерну здійснює рада директорів, членами якої здебільшого є наймані менеджери.

Сучасним концернам притаманний інтернаціональний характер діяль­ності. Прагнучи підвищити конкурентоспроможність своїх товарів, кон­церни відкривають свої довірчі компанії в інших країнах, здійснюють їх інвестування, створюючи у такий спосіб підприємства з іноземними інве­стиціями та іноземні підприємства. Діяльність таких концернів має до­сить високий рівень спеціалізації та кооперування виробництва, коли деталі одного виробу виготовляються на багатьох підприємствах, які ча­сто перебувають у різних країнах.

Вирішальні конкурентні переваги таких концернів на конкретному ринку зумовлені:

• перевагами великих масштабів комбінування виробництва;

• постійним упровадженням у виробництво нової техніки і випус­ком нових видів продукції;

• концентрацією патентів "ноу-хау";

• високим професіоналізмом керівників і спеціалістів. Централізованими в концерні можуть бути функції управління науково-технічним і виробничим розвитком, а також інвестиційною, фінансовою, природоохоронною і зовнішньоекономічною діяльністю. Концерн — це єдиний господарський комплекс. Його учасники взаємо-узгоджено здійснюють виробничо-господарську діяльність.

При створенні концерну необхідно ретельно й всебічно обгрунту­вати доцільність об'єднання підприємств. Важливою умовою є доб­ровільність входження підприємств у концерн.

-1-- 1-3687 49

Корпорація — об'єднання підприємств, яке створюється з метою захисту їхніх конкретних інтересів. З позиції управлінської практики корпорація розглядається в двох аспектах. По-перше, як союз партнерів, створений для захисту конкретних привілеїв їх учасників, наприклад корпорація студентів, адвокатів. По-друге, під корпорацією розуміють акціонерні компанії. Перші корпорації виникли в США в середині XIX ст. у будівництві залізниць, а на початку XX ст. вони стали голов­ною формою організації великого промислового виробництва.

У корпорацію, як правило, входять промислові підприємства, буді­вельні та транспортні організації, виробничо-технічні об'єднання, про­ектно-конструкторські організації, науково-дослідні інститути, різні асо­ціації, концерни та інші суб'єкти господарювання.

Корпорація — це відкрита організація, вступ до якої та вихід з неї здійснюються на добровільній основі за рішенням органів управління та її власників.

Головним органом управління корпорації є рада директорів. До її компетенції входять:

• призначення працівників апарату управління корпорації;

• консультування адміністрації з питань управління;

• розроблення загальної стратегії та головних цілей діяльності. Для вирішення поточних завдань управління (тактичного, оператив­ного) корпорацією створюється адміністрація, її функції такі:

• вивчення кон'юнктури ринку та розроблення стратегії і тактики виробничо-господарської діяльності;

• розроблення і реалізація програм у галузі науково-технічного роз­витку, організація впровадження нововведень;

• менеджмент забезпечення ресурсами підприємств корпорації че­рез мережу власних структур;

• організація централізованого збуту продукції через власну мере­жу збуту.

У більшості випадків директори корпорацій не входять до штату адміністрації, а свої функції здійснюють на періодичних засіданнях, де виробляється політика та реалізується контроль за діяльністю адміні­страції.

До обов'язків директорів входять:

• підбір, розстановка та оцінка роботи менеджерів;

• делегування повноважень менеджерам (функціональних обо­в'язків);

• делегування права підпису контрактів та банківських документів;

• затвердження бюджету та планів розвитку корпорації;

• прийняття рішень про випуск акцій;

• визначення дивідендів та інших форм розподілу прибутку;

• розроблення організаційної структури управління та штатного розпису корпорації.

50

Найманий управлінський персонал корпорації обіймає свої посади до чергових загальних зборів акціонерів або до моменту їх звільнення з поса­ди директорами.

У загальному вигляді організаційну структуру управління корпорацією можна проілюструвати на такому рисунку (рис. 2.2).

Акціонери

т

Рада директорів Ї

Голова ради директорів

ї

Президент

ї

Виконавчий віце-президент Ї

Віце-президенти

Рис. 2.2. Спрощена схема організаційної структури управління корпорацією

У більшості випадків голова ради директорів обирається на засі­данні ради. Залежно від розподілу повноважень та відповідальності головним виконавчим менеджером корпорації може бути або голова ради директорів, або президент. Але голова веде засідання ради дирек­торів і тому володіє більшою реальною владою.

Президент може одночасно бути головою ради директорів, а в пері­од відсутності голови виконувати його обов'язки. Президент призна­чається радою директорів.

Виконавчий віце-президент часто є другою особою в корпорації. Він виконує обов'язки головного оперативного менеджера. Віце-президен­ти відповідають за конкретні галузі виробничо-господарської діяльності:

фінанси, виробництво, маркетинг, трудові ресурси, НДДКР, відносини з громадськістю, правові питання тощо.

У ринковій економіці корпорації як організаційна форма госпо­дарювання стали головною виробничою ланкою завдяки таким пере­вагам:

• акціонери не відповідають за борги корпорації, а ризикують лише своїми акціями, корпорації мають більше можливостей залучати кош­ти населення та інвестувати їх у виробництво;

51

• висока ліквідність акцій, які постійно переходять із рук у руки та змінюють своїх власників. Водночас активи корпорації завжди зали­шаються її власністю як окремої юридичної особи, що забезпечує ста­більність роботи корпорації;

• добра адаптованість для освоєння великих фінансових засобів;

• гнучкість управління;

• чіткість і коректність взаємовідносин між акціонерами й апара­том управління корпорацією. Наприклад, акціонер має право подати до суду на корпорацію, а корпорація — на акціонера, чого не можуть зро­бити партнери.

Разом з тим корпорація не є універсальною формою організації ви­робництва. Найбільшою мірою вона пристосована до великого виробниц­тва. Низка недоліків, зокрема труднощі в регулюванні правової діяль­ності, статутні обмеження, подвійне оподаткування, коли податки спла­чує акціонер і корпорація, значні витрати на управління, складність із поверненням вкладеного капіталу, роблять їх непридатними для мало­го бізнесу.

Холдинг — це компанія-власник, статутний капітал якої утворю­ють контрольні пакети акцій підприємств, що входять до неї. Ці підпри­ємства називаються дочірніми. На відміну від інших об'єднань, напри­клад тресту, формування холдинг-компанії відбувається ринковим шля­хом. Для цього компанія скуповує акції інших підприємств і на цій основі створює свій статутний акціонерний капітал.

Розрізняють два типи холдингів. Чистий холдинг створюється для фінансового контролю та управління дочірніми підприємствами. Метою змішаного холдингу є відповідна статутна підприємницька діяльність — промислова, торговельна, транспортна, кредитно-фінансова тощо.

Холдинг-компанії в економіці перехідного періоду можуть створю­ватися у такий спосіб:

1. За рішенням державних органів управління в процесі роздер­жавлення та приватизації. Держава може залишити контрольний пакет акцій у своїх руках. Це так звані державні холдинги.

2. Методом добровільного об'єднання акціонерними підприємства­ми своїх контрольних пакетів акцій. Такий підхід застосовується під час приватизації великих промислових підприємств, які в процесі при­ватизації були реструктуровані і поділені на менші самостійні суб'єкти господарювання.

3. Суто ринковим шляхом за допомогою скупки фірмою акцій інших суб'єктів господарювання на ринку цінних паперів.

Добре організований холдинг дає змогу проводити узгоджену єдину для всіх його учасників науково-технічну й економічну політику, надаю­чи дочірнім підприємствам широку самостійність у виробничо-госно-дарській діяльності. При цьому дочірні підприємства особисто несуть від­повідальність за результати своєї діяльності за усіма напрямками.

52

Важливим тут є те, що головна компанія в змішаному холдингу навіть якщо не володіє контрольним пакетом акцій, все ж таки може істотно впливати на роботу дочірніх підприємств через установлення цін, тарифів на їх продукцію та послуги, а також використовуючи різно­манітні економічні та адміністративні важелі. Через ці та інші причини дивіденди у головній компанії можуть бути вищими, ніж на підприєм­ствах, що входять до холдингу.

Холдинг-компанія як одна з форм монополістичних об'єднань, має законодавче встановлену процедуру та ряд обмежень при створенні. Зокрема, вона може бути організована при реструктуризації (перетво­ренні) великих підприємств шляхом виокремлення з їх складу під­розділів як самостійних юридичних осіб (дочірніх підприємств), при об'єднанні пакетів акцій юридичне самостійних підприємств, а також при утворенні нових акціонерних товариств.

Офшорні компанії створюються в так званих офшорних зонах. Ці зони деякі держави виділяють з метою залучення іноземних інвес­тицій та формування сприятливого підприємницького клімату. Для цього компаніям, які створюються в офшорних зонах, уряди цих країн нада­ють ряд пільг, наприклад податкових, право ведення спрощеного бухгал­терського обліку та звітності тощо. Такі компанії практично мають не­обмежену свободу в розпорядженні заробленими коштами. Вони мо­жуть здійснювати будь-які торговельні та фінансові операції по всьому світі без обмежень. До них застосовується спрощений митний режим та зведений до мінімуму режим реєстрації.

Успіх підприємництва в офшорних зонах залежить від таких чин­ників:

• характеру пільг та привілеїв, які надаються;

• стабільності політичного стану в країні;

. рівня економічного розвитку регіону, у якому створюється або

купується офшорна компанія;

. можливості безперешкодного бізнесу в країні та виїзду з неї;

. близькості зони до місця постійного проживання підприємця;

. рівня розвитку інфраструктури та комунікацій, що дає змогу за­безпечити за короткий термін комерційні цілі;

. рівня правової захищеності підприємництва;

• можливості отримання достовірної інформації про їх фінансовий

стан.

Пільги, які надає уряд країни компаніям, які створюються в оф­шорних зонах: *

• низький рівень податкових ставок та спрощена схема їх нарахуван­ня і сплати;

. можливість укладення торговельних контрактів на пільгових умовах;

. прості процедури трансферту вимог при здійсненні торговельних

операцій;

53

• спрощений порядок списання витрат, пов'язаних з укладанням угод;

• анонімність власників, що значно спрощує видачу різних дозволів та ліцензій;

• надання ексклюзивних прав, що передбачають пільговий порядок продажу продукції як у країні, де функціонує офшорна компанія, так і в інших країнах.

З країн, які реєструють офшорні компанії, можна назвати: Ліберію, Ліхтенштейн, Панаму, Гонконг, Швейцарію, Ірландію та ін. Ці компанії тут або взагалі не оподатковуються, наприклад у Ліберії чи Ірландії, або опо­датковуються невеликим паушальним податком, як у Ліхтенштейні, Панамі, на Антильських островах. Паушальний податок — це загальна сума по­датку без диференціації його на складові частини. У деяких країнах подат­ки офшорної компанії мають таку саму структуру, як і у звичайних фірм, але ставки податків значно зменшені, наприклад у Швейцарії.

Офшорні компанії можуть мати найрізноманітніші структуру та статутні види діяльності. Так, вони можуть бути представлені влас­никами вкладів і рахунків у банках, комерційними організаціями, інка­саторськими фірмами для збору роялті, відсоткових відрахувань та комісійних винагород, компаніями з торгівлі нерухомістю, фінансово-кредитними організаціями, інвестиційними інноваціями тощо.

Роялті — це плата, яка періодично вноситься покупцем "ноу-хау" (ліцензіатом) продавцеві "ноу-хау" (ліцензіару) за користування пред­метом ліцензійної угоди. Часто офшорні компанії здійснюють виробничу діяльність, транспортні перевезення. Відомо, що значна частка морських перевезень припадає на компанії, які працюють під прапором Ліберії.

Аналогом офшорних зон є вільні економічні зони, які створюються, зокрема, в Україні — у Криму та Закарпатті.

Фінансово-промислові групи (ФПГ) є прототипами транснаціо­нальних компаній типу ІВМ, які розпочали активно формуватися на­прикінці XIX ст. з метою злиття промислового та банківського капіталу. ФПГ — це група взаємозв'язаних за капіталом підприємств, до складу якої входять спеціалізовані фінансові інституції. Такі групи створюють­ся для вирішення загальних завдань, а саме:

• підвищення конкурентоспроможності та ефективності виробництва;

• формування раціональних виробничих і коопераційних зв'язків;

• збільшення експортного потенціалу;

• прискорення НТП за рахунок об'єднання капіталів. Конкурентні переваги у ФПГ досягаються завдяки перехресному

інвестуванню, заповненню прогалин у виробничому ланцюгу; зниженню

ризику; доступу до технологій, ринків, ресурсів; спільній діяльності

(збут, маркетинг тощо).

Найбільшої інтенсивності процес формування ФПГ набув після

Другої світової війни в Західній Європі, Японії та деяких країнах

54

Південно-Східної Азії. У зруйнованих війною країнах ринкової еконо­міки ФПГ сприяли швидкому вирішенню господарських завдань: про­мисловому розвитку та модернізації виробництва в умовах нестачі внут­рішнього капіталу; зниженню сукупних витрат виробництва; концен­трації і централізації ресурсів у точках економічного зростання.

ФПГ є високоефективною формою об'єднання підприємств у період

перехідної економіки.

По-перше, вони дають змогу не лише зберегти існуючі господарські зв'язки, а й налагодити нові на основі інтеграції великих виробничих компаній з потужними фінансово-кредитними установами (банками, страховими компаніями, інвестиційними фондами), науково-дослідни­ми, торговельними та інформаційними організаціями.

По-друге, в умовах ринкових механізмів функціонування економі­ки ФПГ дають змогу посилити регулюючу роль держави в управлінні процесами господарського життя.

По-третє, концентрація капіталу і централізація управління вироб­ничо-господарськими процесами всередині ФПГ підвищують ефек­тивність контролю за використанням обмежених ресурсів. Пояснюється це тим, що централізований контроль з боку великих інвесторів значно ефективніший, ніж контроль за діяльністю корпорації з боку розпоро­шеного контингенту акціонерів.

По-четверте, ФПГ спроможні послабити вплив негативних факторів, які мають місце в процесі трансформації економіки.

Однією з форм відносин між великим та малим бізнесом, особливо у сфері торгівлі та послуг, є система франчайзних договірних відносин.

Франчайзна організація являє собою змішану форму об'єднань підприємств великого та малого підприємництва, що грунтується на

франчайзі.

Франчайза — це угода між великою корпорацією та мережею дрібних

фірм або підприємців, згідно з якою франчайзер (як правило, велика ком­панія) бере зобов'язання постачати дрібним фірмам або підприємцям, котрі діють у межах визначеної території, свої товари, надавати послуги у сфері ведення бізнесу тощо. За це дрібна фірма або підприємець (фран­чайзі) бере зобов'язання надати франчайзеру послуги у сфері реалізації його товарів, менеджменту, маркетингу з урахуванням місцевих умов, а також інвестувати в цю компанію частину свого капіталу.

Важливою умовою угоди є зобов'язання дрібної фірми або підпри­ємця (франчайзі) мати ділові стосунки лише з компанією-франчайзе-

ром, а також вести бізнес за його технологією.

Найбільш поширена ця форма об'єднань у США. Понад півмільйо-

на дрібних фірм є суб'єктами франчайзних угод.

Франчайзі можуть мати найрізноманітнішу форму: дилера, тор­говельного підприємства, ліцензіата, дочірнього підприємства, філіалу іншої компанії тощо. Комерційному успіху тут сприяє та обставина, що

55

він може використати як свою фірмову марку назву фірми франчайзе-

ра. Це дає можливість потенційним клієнтам відчути себе клієнтами широко відомої фірми.

З іншого боку, великі фірми використовують мережу малих фірм для реклами своєї продукції та послуг і як базу для проведення мар­кетингових досліджень.

Ця форма об'єднань має свої переваги й недоліки. До переваг пе­редусім слід віднести:

• високу якість товарів, що виготовляються на великих спеціалізо­ваних фірмах;

• стандартизацію продукції та послуг;

• розширення комерційних можливостей;

• урахування запитів покупців;

• низькі ціни тощо.

Недоліком можна вважати те, що великі компанії-франчайзери відмовляються від невеликих контрактів, а також обмежують франчайзі в можливості отримати права на технологію "ноу-хау" та інші нематері­альні цінності, одержані від франчайзерів. Крім цього, франчайзери встановлюють для дрібних фірм та підприємців надмірні платежі та обмежують їх самостійність.

Прикладом франчайзного об'єднання, яке активно поширюється на українському ринку продовольчих товарів, є класична договірна форма співробітництва фірми "Макдональдс" з мережею дрібних ресторанів швидкого харчування, які незважаючи на економічну кризу в Україні ростуть, як гриби після теплого осіннього дощу.

В останні роки на Заході з'явилися нові типи господарських об'єд­нань, зокрема стратегічні альянси. Стратегічні альянси утворюють­ся для зменшення конкурентного ризику та розвитку відносин довіри між потенційними конкурентами.

Однією з форм стратегічного альянсу є віртуальна корпорація. Це — група функціонуючих спільно протягом відповідного часу компаній, котрі об'єднали свої зусилля з метою ефективного використання сприятливої ситуації. Компанії розпадаються, коли необхідність в альянсі відпадає. У віртуальній корпорації підприємства можуть "колективізувати" свої ви­трати, кваліфіковані кадри, доступ на світовий ринок. Причому кожен партнер віддає краще, що у нього є. Особливості такого об'єднання:

гнучкість, довіра, без кордонів, використання електронних технологій тощо. Бум розвитку стратегічних альянсів припадає на початок 90-х років XX ст. Найвідоміший стратегічний альянс "Вольво—Рено" проіснував фактич­но три роки (1990—1993), а до середини 90-х років 60% об'єднань цьо­го типу розпалися. Отже, це створювана на тимчасовій основі мережа не­залежних підприємств, об'єднаних сучасною інформаційною технологією

з метою взаємного використання ресурсів, зниження собівартості продукції та збільшення ринку.

56

Запитання і завдання для самоконтролю

1. Які фактори впливають на формування організаційно-правових форм підприємств?

2. Дайте розширену класифікацію організаційно-правових форм суб'єктів господарської діяльності.

3. У чому полягають переваги та недоліки підприємств сфери ма­лого бізнесу?

4. Дайте повну характеристику такої організаційної форми веден­ня господарської діяльності, як товариства. Який вид товариства має пай-ширше застосування і чому?

5. Проведіть порівняльний аналіз визначених українським законо­давством основних видів товариств.

6. Яка, на вашу думку, організаційно-правова форма є найпривабли-вішою для ведення господарської діяльності?

7. Поясніть економічні причини створення (виникнення) різних форм об'єднань.

8. Які переваги і недоліки має корпорація порівняно з концерном?

9. Які головні ознаки класифікації суб'єктів підприємницької діяльності?

10. Розкрийте виробничо-технічну, організаційну та економічну єдність підприємства як суб'єкта господарювання.

11. Охарактеризуйте індивідуальне підприємництво: його сутність, переваги та недоліки.

12. Які економічні причини виникнення товариств?

13. Розкрийте причини виникнення та особливості орендних під­приємств .

14. Поясніть причини виникнення картельних об'єднань та охарак­теризуйте їх типи.

15. У чому полягає сутність синдикату як об'єднання суб'єктів гос­подарювання?

Розділ З

ПІДПРИЄМНИЦЬКА

ДІЯЛЬНІСТЬ

СУБ'ЄКТІВ

ГОСПОДАРЮВАННЯ

3.1. Сутність підприємництва як форми господарювання підприємств

й умовах становлення ринкових форм господарювання великого значення набуває розвиток підприємницької діяльності.

Підприємництво як форма господарювання є невід'єм­ною складовою ринкової економіки, її самостійним сектором.

Економічні наука і практика завжди приділяли вели­ку увагу дослідженню підприємницької діяльності. Один із засновників класичної політичної економії Адам Сміт у відомій праці "Багатство народів" зазначив, що підпри­ємець керується лише власним інтересом, власною вигодою. При цьому він "невидимою рукою" спрямовується до мети, яку зовсім не ставив. Прагнучи задовольнити свої власні інтереси, він часто краще служить інтересам суспільства, ніж тоді, коли свідомо намагається служити їм.

В економічній літературі вважається, що сам термін "підприємництво" був уведений французьким економістом Рішаром Кантільйоном на початку XVIII ст. Відтоді й до наших днів поняття підприємницької діяльності уточню­валось, суттєво змінювалось (табл. 3.1).

Підприємництво — це самостійна, ініціативна, сис­тематична, на власний ризик діяльність з виробництва продукції, виконання робіт, надання послуг та заняття торгівлею з метою одержання прибутку.

Сучасні дослідження показують, що процвітання роз­винутих країн світу забезпечує успішна реалізація під-

Таблиця 3.1. Еволюція поглядів на поняття "підприємець"

Рік	Автор	Визначення поняття
1725	Рішар Кантільйон	Підприємець — власник (купець, фермер, ремісник), що бере на себе ризик своєї госпо­дарської діяльності
1876	Френсіс Уолкер	Підприємець — особа (не обов'язково влас­ник), що створює підприємство й управляє ним задля отримання підприємницького доходу. Його внесок у бізнес — власна ініці­атива, талант, винахідливість. 3 виручки від реалізації він сплачує всі витрати, пов'язані з бізнесом (матеріальні витрати, оренда землі, наймання робочої сили, залучення позичко­вого капіталу); бере на себе ризик можливої невдачі і непередбачуваних обставин. Над­лишок після погашення усіх витрат становить його підприємницький дохід
1934	Йозеф Шумпетер	Підприємець — особа з яскраво вираженими новаторськими діловими здібностями, що реалізуються в оригінальних, нетрадицій­них, відмінних від існуючих комерційних проектів
1964	Пітер Друкер	Підприємець завжди у пошуках змін, відгу­кується на них і використовує як сприятливу можливість
1980	Карл Веспер	Підприємництво — багатопланове явище, котре може по-різному тлумачитися з еконо­мічної, психологічної і політичної точок зору
1992	Рудольф Федерманн	Під підприємництвом слід розуміти господа­рюючу одиницю, в котрій комбінуються фактори виробництва, з тим щоб через вироб­ництво та реалізацію виробів і послуг забез­печити досягнення цілі цієї господарюючої одиниці та її власника
1992	Майкл Мескон Майкл Альберт Франклін Хедоурі	Термін "підприємець" був уведений францу­зьким економістом Рішаром Кантільйоном, що жив на початку XVIII ст. 1 з того часу воно означає особу, яка бере на себе ризик, пов'язаний з організацією нового підприєм­ства або з розробленням нової ідеї, нової про­дукції чи нового виду послуг, що пропону­ються суспільству

59

Закінчення табл. 3.1

Рік
1991	Закон України "Про підприємництво"	Підприємництво — це самостійна, ініціатив­на, систематична, на власний ризик діяль­ність з виробництва продукції, виконання робіт, надання послуг та заняття торгівлею з метою одержання прибутку
1995	А. С. Гальчинський П. С. Єщенко Ю. І. Палкін	Підприємництво — це тип господарської поведінки підприємців з організації, розроб­лення, виробництва і реалізації благ з метою отримання прибутку і соціального ефекту

приємницького потенціалу як четвертого фактора виробництва (на­рівні з землею, працею і капіталом).

Рішар Кантільйон у XVIII ст. охарактеризував підприємця як влас­ника — самостійного товаровиробника, в діяльності якого обов'язково присутній фактор ризику. З того часу зміст поняття "підприємець" значно змінився.

Сучасна наука визначає підприємництво як особливий вид діяльності, що місить такі ознаки:

• свобода у виборі видів і методів діяльності. Підприємець має право без обмежень приймати рішення і здійснювати самостійно будь-яку діяльність, що не суперечить чинному законодавству;

• наявність фактора ризику. Підприємець несе персональну майно­ву відповідальність за прийняті рішення та їх наслідки;

• орієнтація на досягнення комерційного успіху. Підприємництво — це діяльність, спрямована на досягнення прибутку;

• інноваційний характер. Підприємництво — це спроба створити щось нове або поліпшити те, що вже існує.

У більш широкому розумінні, підприємництво — це певний тип гос­подарської поведінки, для якої характерні такі ознаки:

• інноваційність, постійний пошук нових можливостей, новаторських ідей;

• готовність іти на обгрунтований ризик;

• гнучкість та постійне оновлення;

• цілеспрямованість і наполегливість.

Головними умовами здійснення підприємницької діяльності є:

• приватна автономність підприємця, тобто його повна економічна і господарська свобода у виборі сфери, методів, часу, місця здійснення підприємницької діяльності;

• повна відповідальність підприємця за економічні, екологічні та соці­альні наслідки своєї діяльності й пов'язаний з нею ризик;

60

• власна орієнтація підприємця на комерційний успіх, на одержання

прибутку.

Найпоширенішою висхідною сферою підприємництва є малий бізнес.

У ньому діють більшість підприємців. Малий бізнес створює умови для розвитку підприємництва. Висока гнучкість, швидкість реакції на зміни в ринкових умовах, відсутність жорсткої регламентації праці, широкі можливості для прояву ініціативи й розумного ризику, притаманні ма­лому бізнесу, приваблюють приватного підприємця.

Відомі західні економісти Кемпбелл Р. Макконнелл, Стенлі Л. Брю зазначають: "Якщо ця мінімальна, або нормальна, винагорода не забез­печується, підприємець переорієнтує свої зусилля з даного напрямку діяльності на інший, більш привабливий або навіть відмовиться від ролі підприємця заради одержання зарплати або платні".

Нормальний прибуток (винагорода) необхідний для того, щоб підприємець залишався у певній сфері діяльності (виробництво, надан­ня послуг тощо).

В економічній літературі одержання доходу, що перевищує так зва­ний нормальний прибуток підприємця, визначається поняттям еконо­мічний прибуток.

Отже, підприємницька діяльність зберігається за наявності нор­мального прибутку і заохочується, стимулюється до вдосконалення і розширення за умов отримання підприємцем економічного прибутку.

Як уже зазначалося, підприємницька діяльність — це ризикована діяльність підприємця. Ризик безпосередньо впливає на економічний прибуток, який можна розглядати як винагороду підприємцю за ризико­вану (підприємницьку) діяльність.

Зауважимо, що у підприємницькій діяльності існують два види ри­зиків:

• ризик, що страхується;

• ризик, що не страхується.

Ризик, що страхується, пов'язаний з більш-менш передбачуваними явищами (ризик повені, пожежі, крадіжки тощо), і за нього підприє­мець сплачує (може сплачувати) страхові внески відповідним страхо­вим компаніям.

Потенційним джерелом економічного прибутку є ризик, що не страхується, з яким стикається підприємець і який переборює своїм талантом і професійністю підприємницької діяльності.

До ризику, що не страхується, належать:

• невизначеність і зміни попиту;

• неконтрольованість витрат, змін у цінах, у загальній економічній

кон'юнктурі;

• зміни у зайнятості, смаках споживачів;

• зміни у державній економічній політиці;

• зміни у фінансово-бюджетній, банківсько-кредитній сферах тощо.

61

Подолання підприємцем ризику, що не страхується, забезпечує йому отримання економічного прибутку від підприємницької діяльності.

Суб'єктами підприємницької діяльності (підприємцями) можуть бути громадяни України та інших держав, не обмежених законом у правоздатності або дієздатності, а також юридичні особи різних форм власності: приватної, колективної та державної. Іншими словами, підпри­ємцями можуть бути правоздатні й дієздатні громадяни України та іноземці, колективи громадян, об'єднання громадян, індивідуальні, сімейні, приватні, колективні, державні, спільні та інші види, типи й ка­тегорії підприємств, створення яких не суперечить законодавчим актам України.

Відповідно до чинного законодавства в Україні заборонено займа­тися підприємницькою діяльністю таким категоріям громадян: військо­вослужбовцям, посадовим особам органів прокуратури, суду, арбітражу, державного нотаріату, органів державної влади й управління, які по­кликані здійснювати контроль за діяльністю підприємств, посадовим особам адміністрації Президента, Кабінету Міністрів, міністерств, відомств, інших центральних органів виконавчої влади та місцевих дер­жавних адміністрацій.

Не можуть бути зареєстровані як підприємці з правом здійснення відповідного виду діяльності особи, яким заборонив це суд (до закінчення встановленого вироком строку), а також ті, які мають непогашену судимість за крадіжки, хабарництво та інші корисливі злочини. Останні також не можуть бути співзасновниками підприємницьких організацій, а також обіймати в підприємницьких товариствах та їх спілках чи об'єднаннях керівні посади і посади, пов'язані з матеріальною відповідальністю.

3.2. Принципи та механізм реалізації підприємницької діяльності

Принципи у будь-якій сфері діяльності — це ті обов'язкові прави­ла поведінки, якими зобов'язані керуватися і котрих повинні дотриму­ватись усі учасники даного процесу.

Відповідно до чинного законодавства в Україні підприємницька діяльність здійснюється на основі таких принципів:

• вільний вибір видів діяльності;

• залучення на добровільних засадах до здійснення підприємницької діяльності майна та коштів юридичних осіб і громадян;

• самостійне формування програми діяльності та вибір постачальни­ків і споживачів вироблюваної продукції, установлення цін відповідно до законодавства;

• вільне наймання працівників;

62

• залучення і використання матеріально-технічних, фінансових,, тру­дових, природних та інших видів ресурсів, використання яких не забо­ронене або не обмежене законодавством;

• вільне розпорядження прибутком, що залишається після внесення платежів, установлених законодавством;

• самостійне здійснення підприємцем — юридичною особою зовніш­ньоекономічної діяльності, використання будь-яким підприємцем належ­ної йому частки валютної виручки на власний розсуд.

Реалізація принципів потребує відповідного механізму.

Механізм реалізації підприємницької діяльності формується під впливом конкретних умов господарювання і призначений для органі­зації, здійснення та збереження цієї діяльності, досягнення цілі підпри­ємця. Цей механізм визначається формою власності (державна чи при­ватна), чинним законодавством, рівнем економічного розвитку націо­нальної економіки, фінансово-кредитної і банківської систем тощо.

Сутність механізму реалізації підприємницької діяльності полягає у тому, що він є конкретним господарським інструментом (сукупністю заходів, методів, функцій), завдяки якому організовується і досягає цілі

діяльність суб'єктів підприємництва.

Наукові розроблення сучасних економістів структурують механізм реалізації підприємницької діяльності за певними ознаками, згідно з якими розрізняють:

• економічний механізм;

• соціальний механізм;

• організаційний механізм.

Економічний механізм грунтується на використанні вартісних інструментів, які є необхідною передумовою функціонування підприєм­ства в ринкових умовах (самостійне бізнеспланування, укладання угод, ціноутворення, інвестування тощо).

Соціальний механізм формується і діє згідно з інтересами під­приємця та інших учасників підприємницького процесу.

Організаційний механізм формує ланки організації підприєм­ницької діяльності протягом повного життєвого циклу підприємницької структури: реєстрація, функціонування, державна підтримка, дерегулюван-ня, міжнародна підтримка, донорські організації, ринкова інфраструктура, ліцензування, лізинг, запобігання банкрутству, санація, банкрутство і по­рядок ліквідації підприємницької структури.

Упродовж життєвого циклу підприємницьких структур економіч­ний, соціальний та організаційний механізми діють як єдина система здійснення, збереження і розвитку підприємницької діяльності.

Серед елементів механізму реалізації підприємницької діяльності особливу увагу в сучасних умовах господарювання привертають такі:

1. Порядок створення підприємства. Життєвий цикл підприємства розпочинається з моменту державної реєстрації його як суб'єкта під-

63

приємницької діяльності. Органами державної реєстрації в Україні є ви­конавчі комітети міських і районних (у місті) рад народних депутатів, районні держадміністрації за місцезнаходженням або місцем проживання. Юридична особа — суб'єкт цивільного права, який відповідає пев­ним вимогам законодавства. Ознаки юридичної особи:

• незалежність існування від інших осіб, які входять до її складу і які можуть змінюватись;

• наявність майна, відокремленого від інших осіб;

• право придбання, користування і розпорядження власністю, а та­кож право здійснювати від свого імені дозволені законом дії;

• право від свого імені бути позивачем у суді та арбітражі;

• самостійна майнова відповідальність;

• наявність розрахункового та інших рахунків у банках, самостійно­го балансу, печатки зі своєю назвою, товарного знаку.

Для державної реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності — юридичної особи подаються такі документи:

• рішення власника (власників) майна або уповноваженого ним (ними) органу про створення юридичної особи (крім приватного підприємства). Якщо власників або уповноважених ними органів два і більше, таким рішенням є установчий договір, а також протокол уста­новчих зборів;

• статут, якщо це необхідно для створюваної організаційної форми підприємництва;

• реєстраційна картка встановленого зразка, яка водночас є заявою про державну реєстрацію;

• документ, що засвідчує сплату власником (власниками) внеску до статутного фонду суб'єкта підприємницької діяльності в розмірі, перед­баченому законом;

• документ, що засвідчує внесення плати за державну реєстрацію. Підприємство діє на підставі статуту. Останній затверджується влас­ником (власниками) майна, а для державних підприємств — власни­ком майна за участі трудового колективу. Статут підприємства є його головним документом і містить такі пункти:

• власник підприємства;

• найменування підприємства;

• місцезнаходження;

• головні напрямки діяльності;

• органи управління та контролю, порядок їх формування;

• порядок утворення і використання майна підприємства;

• розподіл прибутку (доходу);

• умови реорганізації та ліквідації підприємства. У найменуванні підприємства визначаються його назва (завод, фаб­рика, майстерня тощо) і вид (індивідуальне, сімейне, приватне, колективне,

державне).

64

До статуту можуть включатися положення, пов'язані з особливостя­ми діяльності підприємства: про трудові відносини, що виникають на підставі членства; про повноваження, порядок створення та структури ради підприємства; про знаки для товарів і послуг та ін.

У статуті підприємства визначається орган, який має право представ­ляти інтереси трудового колективу (рада трудового колективу, рада підприємства, профспілковий комітет та ін.).

Громадяни, які мають намір здійснювати підприємницьку діяльність без створення юридичної особи, подають такі документи:

• реєстраційну картку встановленого зразка, яка є водночас заявою про державну реєстрацію;

• копію довідки про присвоєння ідентифікаційного номера фізичної особи — платника податків та інших обов'язкових платежів;

• документи, що засвідчують внесення плати за державну реєстрацію.

Місцезнаходженням суб'єкта підприємницької діяльності (юридич­ної особи) на дату державної реєстрації може бути місце проживання одного із засновників або місцезнаходження суб'єкта за іншою адресою, що підтверджується договором оренди або іншим відповідним докумен­том. У разі зміни свого місцезнаходження суб'єкт підприємницької діяльності в семиденний термін мусить повідомити про це орган дер­жавної реєстрації.

Органам державної реєстрації забороняється вимагати від суб'єктів підприємницької діяльності додаткові документи, не передбачені цим законом.

Державна реєстрація суб'єктів підприємницької діяльності прово­диться за наявності всіх необхідних документів протягом не більше п'я­ти робочих днів. Органи державної реєстрації зобов'язані протягом цього терміну внести дані з реєстраційної картки до Реєстру суб'єктів підприємницької діяльності та видати свідоцтво про державну реєст­рацію встановленого зразка з проставленим ідентифікаційним кодом (для юридичних осіб), який надається органам державної реєстрації органами державної статистики, або ідентифікаційним номером фізич­ної особи — платника податків та інших обов'язкових платежів.

За порушення термінів реєстрації та вимагання подання для реєст­рації документів, не передбачених законом, посадові особи несуть адміністративну відповідальність згідно із законодавством.

У п'ятиденний термін з дати реєстрації органи державної реєст­рації надсилають примірник реєстраційної картки з відміткою про дер­жавну реєстрацію відповідному державному податковому органу й органу державної статистики та подають відомості про державну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності до органів Фонду соці­ального страхування і Пенсійного фонду України.

Суб'єкт підприємницької діяльності має право відкривати свої філії (відділення), представництва без створення юридичної особи. Відкриття

-3687

65

цих підрозділів не потребує їх державної реєстрації. Суб'єкт підприєм­ницької діяльності повідомляє про відкриття філії або представництва орган державної реєстрації шляхом внесення додаткової інформації у свою реєстраційну картку.

Відмову в державній реєстрації може бути оскаржено в судовому порядку.

За державну реєстрацію стягується плата, розмір якої встановлюєть­ся Кабінетом Міністрів України.

2. Відкриття або закриття рахунків у банках. Згідно із Законом України "Про підприємництво" свідоцтво про державну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності та копія документа, що підтвер­джує взяття його на облік у державному податковому органі, є підста­вою для відкриття рахунків у будь-яких банках України та інших держав за вибором суб'єкта підприємницької діяльності і за згодою цих банків у порядку, що встановлюється Національним банком України.

Повідомлення про відкриття або закриття рахунків у банках суб'єкт підприємницької діяльності зобов'язаний надіслати державно­му податковому органу, у якому він обліковується як платник податків і зборів (обов'язкових платежів). Таке повідомлення протягом трьох робочих днів з дня відкриття або закриття рахунка (включаючії день відкриття або закриття) подається особисто або надсилається на адресу відповідного державного податкового органу з повідомленням про вру­чення. Форма і зміст повідомлення про відкриття або закриття рахунків у банках установлюються центральним податковим органом України.

3. Перереєстрація та скасування державної реєстрації. У разі зміни назви, організаційно-правової форми, а також форми власності суб'єкти підприємницької діяльності зобов'язані подати документи для перереєстрації у місячний термін з моменту настання зазначених змін.

Перереєстрація суб'єктів підприємницької діяльності проводиться у порядку, установленому для його реєстрації.

У разі перереєстрації суб'єкта підприємницької діяльності, що ви­значається правонаступником підприємства, приватизованого як ціліс­ний майновий комплекс, подається документ, який засвідчує право влас­ності на зазначений об'єкт.

Скасування державної реєстрації здійснюється за заявою власника (власників) або уповноважених ним органів чи за особистою заявою підприємця-громадянина, а також на підставі рішення суду (арбітраж­ного) у разі:

• визнання установчих документів недійсними або такими, що супе­речать законодавству;

• здійснення діяльності, що суперечить установчим документам та законодавству України;

66

• несвоєчасного повідомлення суб'єктом підприємницької діяльності про зміну його назви, організаційної форми, форми власності та місце­знаходження;

• визнання суб'єкта підприємницької діяльності банкрутом;

• неподання протягом року до органів державної податкової служ­би податкових декларацій, документів бухгалтерської звітності згідно з законодавством.

Скасування державної реєстрації суб'єкта підприємницької діяль­ності здійснюється органом державної реєстрації за наявності ліквіда­ційного балансу, складеного і затвердженого згідно з законодавством, та інших документів, що підтверджують проведення заходів щодо ліквідації суб'єкта підприємницької діяльності як юридичної особи. Перелік цих документів визначається Кабінетом Міністрів України шляхом виклю­чення його з Реєстру суб'єктів підприємницької діяльності.

Орган державної реєстрації в десятиденний термін повідомляє відповідні державні податкові органи та органи державної статистики про скасування державної реєстрації суб'єкта підприємницької діяль­ності.

Скасування державної реєстрації позбавляє суб'єкта підприєм­ницької діяльності статусу юридичної особи і є підставою для виклю­чення його з Єдиного державного реєстру підприємств і організацій України.

4. Обмеження (ліцензування) підприємницької діяльності. Згідно із Законом України "Про підприємництво" діяльність, пов'язана з обі­гом наркотичних засобів, психотропних речовин, виготовленням і реалі­зацією військової зброї та боєприпасів до неї, вибухових речовин, видо­буванням бурштину, з охороною окремих особливо важливих об'єктів державної власності, перелік яких визначається у встановленому Кабі­нетом Міністрів України порядку, а також діяльність, пов'язана з роз­робленням, випробуванням, виробництвом та експлуатацією ракет-носіїв, у тому числі з їх космічними запусками з будь-якою метою, може здійснюватися тільки державними підприємствами та організаціями, а проведення ломбардних операцій — також і повними товариствами.

Діяльність, пов'язана з технічним обслуговуванням та експлуатацією первинних мереж (крім місцевих) та супутникових систем телефонно­го зв'язку в мережах зв'язку загального користування (крім супутни­кових систем телефонного зв'язку в мережах загального користування, які мають наземну станцію спряження на території України та створю­ються або розгортаються за допомогою національних ракет-носіїв або національних космічних апаратів), виплатою та доставкою пенсій, гро­шової допомоги малозабезпеченим громадянам, здійснюється виключно державними підприємствами та об'єднаннями зв'язку.

Обмеженню (ліцензуванню) підприємницької діяльності підлягають тільки ті її види, які безпосередньо впливають на здоров'я людини, навко-

5* 67

лишнє природне середовище та безпеку держави. Для здійснення підпри­ємницької діяльності, що ліцензується, необхідно одержати відповідну ліцензію та дотримуватись певних умов і правил здійснення даного виду діяльності (ліцензійні умови), які визначає Кабінет Міністрів України або уповноважений ним орган.

Ліцензія — це документ, що видається ліцензійною палатою або уповноваженим нею органом, згідно з яким власник ліцензії має право займатися певним видом підприємницької діяльності.

Згідно зі статтею 4 Закону України "Про внесення змін до Закону України "Про підприємництво" було значно скорочено кількість видів діяльності, що потребують ліцензування. Без ліцензії у сучасних умо­вах в Україні не можуть здійснюватися:

• пошук (розвідка) та експлуатація родовищ корисних копалин;

• виробництво, ремонт і реалізація спортивної, мисливської вогнепаль­ної зброї та боєприпасів до неї, а також холодної зброї, пневматичної зброї калібру понад 4,5 мм і швидкістю польоту кулі понад 100 м/с; створення та утримання стрілецьких тирів, стрільбищ, мисливських стендів;

• виготовлення і реалізація лікарських засобів;

• виготовлення і реалізація особливо небезпечних хімічних речовин, перелік яких визначається Кабінетом Міністрів України;

• виготовлення пива, алкогольних напоїв, а також спирту етилового, коньячного і плодового;

• виготовлення тютюнових виробів;

• медична, ветеринарна практика;

• юридична практика;

• створення та утримання гральних закладів, організація азартних ігор;

• міжнародні перевезення пасажирів і вантажів залізничним та ав­томобільним (крім країн СНД), повітряним, річковим, морським транс­портом;

• агентування морського торговельного флоту;

• виготовлення та ввезення бланків цінних паперів, документів су­ворого обліку і знаків поштової оплати, а також матеріалів та напівфаб­рикатів для їх виробництва;

• надання послуг, пов'язаних з охороною державної, крім об'єктів, зазначених у частині першій цієї статті, та іншої власності, а також охо­роною громадян;

• діяльність, пов'язана з використанням радіоактивних відходів, джерел іонізуючого випромінювання, перевезення ядерних матеріалів та радіоактивних речовин; проектування, будівництво та експлуатація об'єктів атомної енергетики, а також надання послуг з їх обслугову­вання;

• видобування дорогоцінних матеріалів і дорогоцінних каменів, ви­готовлення і реалізація виробів з їх використанням;

• виконання авіаційно-хімічних робіт та аерофотозйомок;

68

• аудиторська діяльність;

• страхова діяльність;

• виготовлення ветеринарних медикаментів і препаратів;

• пересилання грошових переказів, листів до 20 г, поштових карток;

• використання радіочастот;

• виконання топографо-геодезичних, картографічних робіт та кадас­трових зйомок;

• будівельна діяльність (окремі види проектних та будівельно-мон­тажних робіт, інженерних розробок для будівництва, надання інжині­рингових та інших послуг, які потребують відповідної атестації вико­навця за переліком, визначеним Кабінетом Міністрів України);

• виготовлення і реалізація спеціальних засобів, заряджених речо­винами сльозоточивої та подразнювальної дії, індивідуального захисту, активної оборони й засобів для виконання спеціальних операцій та оперативно-розшукових заходів;

. діяльність, пов'язана з розробленням, виготовленням, ввезенням, вивезенням, реалізацією та використанням засобів криптографічного та технічного захисту інформації, а також з наданням послуг із крипто­графічного та технічного захисту інформації;

. надання послуг для здобуття освіти з видачею спеціального доку­мента державного зразка;

. діяльність, пов'язана з організацією іноземного та зарубіжного

туризму;

• судово-експертна діяльність;

. надання послуг і виконання робіт протипожежного призначення;

. виробництво, передання та постачання електроенергії;

• здійснення операцій із металобрухтом;

• посередництво у працевлаштуванні на роботу за кордон;

. ремонт та експлуатація об'єктів трубопровідного транспорту;

. надання послуг телефонного зв'язку (крім відомчих об'єктів), тех­нічне обслуговування мереж теле-, радіо- і проводового мовлення в межах промислової експлуатації;

. наукові дослідження, пов'язані зі створенням і використанням кос­мічної техніки та технологій (крім ракет-носіїв);

. розроблення, випробування, виробництво та експлуатація косміч­них апаратів і їх складових частин, наземної космічної інфраструкту­ри та її складових частин, обладнання, що входить до складу косміч­ного сегмента супутникових систем, за винятком систем телерадюмов-

лення;

• передавання, отримання, поширення та використання даних із кос­мічних об'єктів, крім питань, віднесених до компетенції Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення;

. надання інших космічних послуг за переліком, затвердженим Кабі­нетом Міністрів України;

69

• діяльність, пов'язана з обігом наркотичних засобів, прекурсорів і психотропних речовин, перелік яких визначається Кабінетом Міністрів України;

• перероблення і зберігання донорської крові та її компонентів, реа­лізація їх і виготовлених із них препаратів;

• довірчі та інші операції з майном довірителя (вкладника);

• фізкультурно-оздоровча та спортивна діяльність (перелік видів фізкультурно-оздоровчої та спортивної діяльності, які підлягають ліцен­зуванню, визначається Кабінетом Міністрів України).

Для отримання ліцензії на кожний вид діяльності суб'єкт підпри­ємницької діяльності подає органу, що видає ліцензії, заяву, у якій зазначаються:

• відомості про заявника. Для громадянина-підприємця — прізви­ще, ім'я, по батькові та паспортні дані (серія, номер паспорта, ким і коли виданий та місце проживання); для юридичних осіб — найменування, місцезнаходження, банківські реквізити, організаційно-правова форма, ідентифікаційний код;

• вид діяльності, на який заявник має намір отримати ліцензію;

• термін дії ліцензії.

До заяви додаються такі документи:

• підприємцями-громадянами — копії документів, що засвідчують рівень освіти і кваліфікації, необхідний для здійснення відповідного виду діяльності, копії свідоцтва про державну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності;

• юридичними особами — копії свідоцтва про державну реєстра­цію суб'єкта підприємницької діяльності та установчих документів.

Заявник несе відповідальність згідно із законодавством за досто­вірність відомостей, викладених у заяві та доданих до неї документів.

У ліцензії вказуються:

• найменування, ідентифікаційний код органу, що видав ліцензію;

• прізвище, ім'я, по батькові, адреса проживання, ідентифікаційний номер фізичної особи — платника податків та інших обов'язкових платежів або найменування і місцезнаходження, ідентифікаційний код юридичної особи;

• вид діяльності, на яку видається ліцензія; місце її здійснення;

• особливі умови та правила здійснення даного виду діяльності (ліцензійні умови);

• номер реєстрації ліцензії, дата її видачі та термін дії. Ліцензія видається після прийняття рішення про її видачу та по­дання заявником до органу, що видає ліцензію, документа про внесення

плати за видачу ліцензії.

Орган, що видає ліцензії, приймає рішення про видачу ліцензії або

про відмову в її видачі у термін не пізніше ЗО днів з дня одержання

заяви та відповідних документів.

70

У видачі ліцензії може бути відмовлено у разі виявлення недосто­вірних даних у документах, поданих заявником, а також якщо вказаний у заяві вид діяльності відповідно до ліцензійних умов не може заявни­ком здійснюватися. У рішенні про відмову у видачі ліцензії вказуються підстави відмови. Відмова у видачі ліцензії видається заявнику в письмовій формі. Вона може бути оскаржена в судовому порядку. Пере-дання ліцензій іншим юридичним і фізичним особам забороняється.

Що стосується терміну дії ліцензії, то він установлюється органом, що її видає, і не може бути меншим, ніж три роки. Дія ліцензії може бути продовжена на новий термін за заявою суб'єкта підприємницької

діяльності.

Орган, що видає ліцензію, має право припинити її дію на певний

термін у разі порушення суб'єктом підприємницької діяльності ліцензій­них умов; невиконання цим суб'єктом у визначений термін обов'язко­вих для виконання розпоряджень щодо додержання ліцензійних умов органу, спеціально уповноваженого Кабінетом Міністрів України, або

органу, що видав ліцензію.

У разі усунення порушень, що призвели до припинення дії ліцензії, орган, що видав ліцензію, приймає рішення про поновлення її дії.

Порядок припинення та поновлення дії ліцензії визначає орган, спеці­ально уповноважений Кабінетом Міністрів України, або орган, що ви­дав ліцензію.

Ліцензія може бути анульована у разі виявлення недостовірних

даних у заяві на отримання ліцензії чи в документах, що додаються до неї; передання суб'єктом підприємницької діяльності ліцензії іншій особі; повторного або грубого порушення суб'єктом підприємницької

діяльності ліцензійних умов.

Ліцензія вважається анульованою з дати прийняття рішення щодо анулювання ліцензії або з дати скасування державної реєстрації суб'єк­та підприємницької діяльності.

Мотивоване рішення про припинення дії ліцензії або її анулювання доводиться до відома суб'єкта підприємницької діяльності у п'ятиден­ний термін.

Рішення про припинення дії ліцензії або її анулювання може бути оскаржено суб'єктом підприємницької діяльності в судовому порядку.

У разі втрати ліцензії суб'єкт підприємницької діяльності зобо­в'язаний у десятиденний термін повідомити про це орган, що видав ліцензію, та подати заяву про видачу дубліката ліцензії.

При зміні місцезнаходження або найменування юридичної особи (якщо зміна найменування пов'язана з реорганізацією) чи зміни відо­мостей, указаних у ліцензії, виданій підприємцю-громадянину, суб'єкт підприємницької діяльності зобов'язаний у десятиденний термін пода­ти заяву органу, що видав ліцензію, для переоформлення ліцензії з на­данням документів, що підтверджують зазначені зміни.

71

Переоформлення ліцензії проводиться протягом десяти днів з дати

подання заяви та необхідних документів. За видачу та переоформлення ліцензії стягується плата.

Орган, що видає ліцензії, у разі недотримання порядку їх видачі несе відповідальність згідно із законодавством.

До обов'язків підприємства належить проведення природоохоронних заходів (у тому числі рекультивації земель і відновлення лісів після їх використання), які сприяють зменшенню викликаного виробництвом негативного впливу на навколишнє середовище. Фінансування цих за­ходів здійснюється за рахунок коштів підприємства. Підприємство відпо­відає за раціональне використання усіх природних ресурсів і відшкодо­вує витрати на відновлення та охорону природних ресурсів.

Спираючись на світовий досвід і враховуючи особливості станов­лення ринкових умов господарювання в Україні, держава формує сучасний механізм регулювання підприємництва.

Згідно із законодавством України з метою створення сприятливих організаційних та економічних умов для розвитку підприємництва дер­жава вживає такі заходи:

• на умовах і в порядку, передбачених чинним законодавством, на­дає земельні ділянки, передає підприємцю державне майно (виробничі та нежилі приміщення, законсервовані й недобудовані об'єкти та спо­руди, невикористовуване устаткування), необхідні для здійснення під­приємницької діяльності;

• сприяє організації матеріально-технічного забезпечення та інфор­маційного обслуговування підприємців, підготовці і перепідготовці кадрів;

• здійснює первісне облаштування неосвоєних територій об'єктами

виробничої і соціальної інфраструктури з продажем або переданням їх у кредит підприємцям;

• стимулює за допомогою економічних важелів (цільових субсидій, податкових пільг тощо) модернізацію технології, інноваційну діяльність, освоєння нових видів продукції та послуг;

• надає підприємцям цільові кредити;

• надає підприємцям інші види допомоги.

Держава законодавче забезпечує свободу конкуренції між підпри­ємцями, захищає споживачів від проявів недобросовісної конкуренції та монополізму в будь-яких сферах підприємницької діяльності.

Запитання і завдання для самоконтролю

1. У чому полягають сутність та особливості підприємницької діяль­ності як ринкової форми господарювання?

2. У чому виявляється еволюція поглядів на підприємця як суб'єкта господарювання?

3. Які соціально-економічні умови здійснення підприємницької ді­яльності.

4. Як визначає суб'єктів підприємницької діяльності чинне законо­давство України?.

5. Охарактеризуйте принципи підприємницької діяльності.

6. Розкрийте структуру і дію механізму реалізації підприємницької діяльності в сучасних умовах.

7. Яка процедура створення та організація діяльності підприємства в ринкових умовах господарювання?

8. Як здійснюється ліцензування підприємницької діяльності в Україні?

Розділ 4 СТРУКТУРА ПІДПРИЄМСТВА

4.1. Характеристика структури підприємства

Структура (від лат. аігисїііга — побудова, розміщення) підприємства означає його внутрішню будову і зв'язок скла­дових частин. Це є певне кількісне і якісне співвідношення елементів цілого, що визначають життєдіяльність підприєм­ства і процес його розширеного відтворення. Для кращого розуміння цього питання розглянемо структурно-логічну схему підприємства (рис. 4.1). Зі схеми видно, що підпри­ємство має складну внутрішню структуру.

При розробленні положень про структуру підрозділів підприємства необхідно попередньо вивчити зміст та ви­значити обсяг виконуваних ними функцій, з'ясувати особ­ливості даного підприємства, а також вивчити досвід орга­нізації роботи аналогічних підрозділів споріднених підпри­ємств.

Показники, які визначають структуру підприємства. З метою створення раціональної структури підприємства використовують різноманітні показники.

Пропорційність структурних ланок підприємства. Аналіз пропорційності дає змогу виявити ділянки з низь­кою і надлишковою потужністю.

Розмір виробничих ланок: обсяг випуску продукції, кількість працівників, вартість основних виробничих фон­дів, потужність.

Рівень спеціалізації окремих виробничих ланок. Він виражається такими показниками: 1) питомою вагою пред-метно, подетально та технологічно спеціалізованих під-

74

Директор

Виробничі

Технічні служби

Економічні, постачально-збутові служби

Служби капітального будівництва, кадрів, інші

1. Заступник ди­ректора з вироб­ництва

2. Виробничо-диспетчерський відділ

3. Цехи:

основні(ви­робничі);

допоміжні (обслугову­ючі)—началь­ник цеху:

а) дільниці (старший май­стер, майстер);

б) бригади:

• спеціалізо­вані;

• комплексні (змінні і на­скрізні);

в) ланки (очо­лює ланковий);

г)нарядник, рахівник, обліковець;

д)контроль­ний майстер відділу техніч­ного контролю (підпорядкова­ний начальни­ку бюро тех­нічного кон­тролю)

1. Головний інженер . Відділи:

технічного контролю;

головного конструктора;

головного технолога;

метрології;

головного механіка;

головного енергетика;

головного металурга;

інструментальний;

центральна завод­ська лабораторія;

стандартизації і нормативів;

автоматизації і механізації (АСУ). інформаційно-обчислювальний центр;

технічної інформації;

технічної підготов­ки виробництва;

патентно-ліцен­зійний;

раціоналізації і винахідництва;

охорони праці і техніки безпеки;

центральний технічний архів 3. Цехи:

експерименталь­ний, енергетич­ний, інструмен­тальний

. Заступник ди­ректора з еконо­міки (головний економіст) !.Головний бухгалтер

3. Заступник ди­ректора з комер­ційних питань

4.Головна бухгалтерія

5. Відділи:

планово-економічний;

фінансовий;

організації праці і зарплати;

соціального розвитку підпри­ємства;

МТП постачання;

зовнішніх відносин;

зовнішньої кооперації;

маркетингу (збуту);

транспортний;

6. Тарний цех

7. Лабораторія економічного аналізу

8. Лабораторія НОП і управління виробництвом

9. Бюро:

економічного аналізу, соціаль­них досліджень нормування праці

1. Заступник ди­ректора з капі­тального будів­ництва

2. Відділи:

• капітального будівництва;

• обладнання;

• кадрів;

« технічного навчання і підго­товки кадрів

3. Охорона воєні­зована і проти­пожежна

4. Юридичний відділ

5. Канцелярія

6. Господарський відділ

7. Житлово-комунальний відділ

Рис. 4.1. Структурно-логічна схема підприємства

розділів; 2) рівнем спеціалізації робочих місць; 3) кількістю детале-операцій на одному робочому місці.

Співвідношення між основним, допоміжним і обслуговуючим вироб­ництвом. Це співвідношення характеризується питомою вагою основних, допоміжних і обслуговуючих виробництв за кількістю працівників, обладнання, вартістю основних фондів.

Ступінь централізації окремих виробництв, або показник центра­лізації виробничого процесу, який визначається як відношення обсягу робіт, виконаних у спеціалізованих підрозділах, до загального обсягу робіт даного виду. (Наприклад, відношення обсягу робіт інструменталь­ного цеху до загального виробництва інструменту на заводі.)

Ефективність розміщення підприємства. Цей показник визна­чається коефіцієнтами використання площі виробничих приміщень і території підприємства, а також забудови. Для нових заводів коефіцієнт використання території має межі: 0,45—0,55.

Характер взаємозв'язку між підрозділами. Його виражають такі показники: а) кількість технологічних циклів, через які проходить предмет праці до трансформації його в кінцевий продукт; б) довжина транспортних маршрутів руху напівфабрикатів; в) вантажооборот.

Аналіз цієї системи показників дає змогу визначити шляхи ство­рення раціональної структури підприємства, яка повинна забезпечити:

1) безперервність і прямоточність виробничого процесу;

2) оптимальність спеціалізації цехів і дільниць, пропорційність їх структуризації;

3) можливість розширення і перепрофілювання виробництва;

4) відсутність дублювання.

4.2. Організаційна структура підприємства

Організаційна структура підприємства — це фіксовані взаємозв'язки, що існують між його підрозділами та працівниками.

Організаційні структури підприємств можуть розрізнятися за рівнем централізації управління. Перший тип організаіі,ійної структу­ри — це структура з повною централізацією господарських ланок підприємства. Підрозділи, які входять до складу підприємства, повністю втрачають свою юридичну і виробничу самостійність. Створення таких підприємств базується на технологічній кооперації виробничих процесів, однорідності виготовлюваної продукції, стійких господарських зв'язках. Прикладом подібної організаційної структури можуть бути підприєм­ства, які створюються в автомобільній промисловості.

На підприємстві встановлюється чітка ієрархічна піраміда з кон­кретними функціями керівників усіх рівнів. Діяльність таких підпри-

76

ємств визначається заздалегідь складеними і затвердженими вироб­ничими планами. Розвинута мережа внутрішнього інформаційного зв'яз­ку забезпечує швидке передання розпоряджень і вказівок зверху вниз і зворотної інформації про їх виконання, яка надходить знизу вверх. Отже, підприємства цього типу організаційної структури вирізняються високим ступенем визначеності у плануванні своєї діяльності.

Другий тип організаційної структури становлять підприємства, які характеризуються неповною централізацією структурних еле­ментів. Цей тип організаційної структури властивий підприємствам з серійним випуском продукції. На таких підприємствах ступінь визначе­ності у плануванні діяльності значно нижчий, бо постійно повторюва­ний перехід на виготовлення нової серії продукції вимагає впроваджен­ня у виробництво певних змін. Тут інструкції розробляються стосовно заходів, прийомів, методів, які залишаються незмінними.

В інших випадках заходи щодо розв'язання питань, які виникають у відтворювальному процесі, узгоджуються з вищестоящим керівниц­твом. Спірні питання, котрі виникають між двома суміжними виробни­чими ланками, вирішує начальник цеху, а між двома суміжними цеха­ми — заступник директора підприємства, між двома взаємозв'язаними підприємствами — генеральний директор або його заступники. Як свідчить практика, вирішення подібних питань може здійснюватись нор­мально лише до певної межі. Тому процес підготовки і прийняття управ­лінських рішень уповільнюється. Це особливо виявляється під час упро­вадження нововведень. Уповільнення цього процесу стримує науково-технічний розвиток виробництва.

Слід наголосити, що в умовах серійного виробництва кількість науко­во-технічних і організаційних проблем, які потребують термінового вирі­шення, значно більша порівняно з масовим виробництвом. У зв'язку з цим з'являється об'єктивна потреба у створенні в системі організаційної струк­тури координаційного механізму, який забезпечує узгоджену діяльність виробничих підрозділів відповідно до встановлених обсягу, якості й термінів виконання робіт. Низові ланки управління набувають права самостійного вирішення питань, що належать до їх компетенції. У резуль­таті знижується потреба в погодженні багатьох питань з вищим керів­ництвом. Отже, прийняття рішень безпосередньо самими виробничими підрозділами вивільняє останніх для підготовки і прийняття більш важ­ливих господарських рішень.

Третій тип організаційної структури — це підприємства, які характеризуються частковою централізацією структурних еле­ментів. Даний тип організаційної структури властивий підприємствам з одиничним виробництвом складних видів продукції. На таких підпри­ємствах низький ступінь визначеності у плануванні їх виробничої діяль­ності. Тут проводиться активна робота з удосконалення технології ви­робництва, а організаційна структура володіє ще більш досконалим ко-

77

ординаційним механізмом порівняно з підприємствами з серійним ви­робництвом. Система внутрішнього зв'язку використовується для ши­рокого передання інформації не тільки "по вертикалі" між різними рівнями, а й "по горизонталі", що забезпечує координацію діяльності взаємозв'язаних виробничих і структурних підрозділів.

Для підприємства — основної організаційної ланки економіки Украї­ни, самостійного суб'єкта господарювання, який має права юридичної осо­би та здійснює виробничу, науково-дослідну і комерційну діяльність з метою одержання прибутку (доходу), характерна наявність в органі­заційній структурі таких підрозділів, як технічні, виробничі, планово-еко­номічні, фінансові, маркетингові, обслуговуючі, кадрові, адміністративно-господарські. На окремих підприємствах можуть створюватись транс­портні, будівельні та інші підрозділи організаційної структури.

Слід підкреслити, що організаційна структура є поняттям не постій­ним, а динамічним, яке зазнає швидких змін. У міру подальшого поглиб­лення суспільного поділу праці, зростання різноманітних потреб вини­кають нові, більш гнучкі форми організаційної структури. В умовах ринкової трансформації економіки України поряд з успішно діючими організаційними структурами з'являються нові: асоціації, корпорації, консорціуми, концерни, інші об'єднання за галузевим, територіальним та іншим принципом на основі договору або статуту.

Економічна теорія встановила причинно-наслідкову залежність організаційних структур від типу виробництва: масового, серійного, одиничного. У межах кожного типу виробництва формується відповід­на організаційна структура підприємства, яка враховує специфічні особ­ливості його діяльності.

Як показали проведений аналіз та оцінка американських і англій­ських підприємств обробної промисловості, що мають у своєму складі великі заводи з масовим, серійним та одиничним виробництвом, на кож­ному з цих підприємств сформована своя організаційна структура, яка відповідає типу даного виробництва. На тих підприємствах, де організа­ційна структура не узгоджувалася з типом виробництва, спостерігалася відносно низька економічна ефективність виробництва.

Надзвичайно важливим є також установлення причинно-наслідко-вого зв'язку організаційної структури й кількості та складності вироб­лених продуктів. Чим більше їх виробляється, тим складніші ці вироби, тим динамічнішим стає виробництво і складнішою його організаційна структура. У свою чергу, чим складніший виробничий процес, тим більше виникає невизначеності під час планування діяльності керівника.

Кожний тип виробництва — масове, серійне, одиничне — харак­теризується своїм ступенем визначеності в плануванні діяльності все­редині підприємства, який і визначає організаційну структуру. Виходячи з необхідності вдосконалення на підприємствах організаційної структу­ри відповідно до ступеня визначеності в плануванні їх діяльності, учені

78

США виявили два взаємозв'язані чинники. Перший реалізується через диференціацію процесу праці. З цією метою сферу виробничої діяльності підприємства поділяють на окремі виробничі підрозділи, наприклад цехи. Потім стосовно кожного з них розробляється така організаційна структу­ра, яка є найоптимальнішою з точки зору ступеня визначеності в плану­ванні діяльності, а отже, забезпечує найповніше використання виробни­чих, трудових, матеріальних ресурсів. Другий чинник полягає в інтеграції процесу праці. Він реалізується у створенні загальної внутрішньовироб­ничої організаційної структури, що об'єднує окремі виробничі підрозді­ли в єдине ціле. Так, наприклад, кожний виробничий підрозділ сучасного машинобудівного підприємства складається з кількох взаємозв'язаних заводів, які становлять єдиний виробничий комплекс. У межах кожного заводу створюється своя організаційна структура, що відповідає оптималь­ним умовам виробництва з урахуванням ступеня визначеності в плану­ванні внутрішньозаводської діяльності.

У межах виробничого підрозділу створюється своя організаційна структура, яка забезпечує інтеграцію взаємозв'язаних виробничих ланок. Наприклад, на заводі автомобільних двигунів ступінь визначеності в плануванні діяльності може бути нижчим, ніж на заводі, що виробляє кузови, оскільки розвиток науково-технічної думки у сфері вдоско­налення двигунів з метою підвищення їх економічності і надійності відбу­вається значно інтенсивніше. Виробництво двигунів є також складнішим і динамічнішим процесом. З урахуванням цих відмінностей формується організаційна структура на кожному заводі. Закономірність тут така: чим частіше відбувається заміна моделей, тим менший ступінь визначеності в плануванні діяльності підрозділу, з урахуванням якої формується

організаційна структура.

Ось чому в сучасних умовах з появою високоефективних технічних засобів автоматизації обробки інформації підприємства прагнуть ши­роко їх використовувати для повного інформаційного обслуговування керівників, які беруть участь у коригуванні напружених планів.

Оскільки характер організаційної структури істотно впливає на тех-ніко-економічні показники виробництва, то альтернативний вибір най­ефективнішого її варіанта є не тільки дуже складним, а й відповідальним завданням. Вирішується це завдання у такій послідовності. На початково­му етапі встановлюється, якими мають бути склад і потужність підроз­ділів підприємства, щоб задовольнити різнобічні потреби споживачів у відповідній продукції за асортиментом і номенклатурою. На другому етапі розраховується виробнича площа, яка необхідна кожному підрозділу, та площа для відповідних складських приміщень, тобто розробляється план просторового розміщення підприємства. На третьому етапі визначають транспортні зв'язки (як внутрішні, так і зовнішні) з метою виявлення найбільш економічних маршрутів міжцехового переміщення предметів праці у відтворювальному процесі. На четвертому етапі проводиться

79

аналіз та оцінка забезпечення оптимальної пропорційності та збалансова­ності всіх виробничих підрозділів і служб, їх кооперації, безперервності та ритмічності процесу виробництва.

При створенні організаційної структури підприємства важливу роль відіграють чітко розроблені положення про відділи і служби, що визначаються стандартом підприємства'. Ці положення містять такі елементи:

1) загальні положення;

2) завдання;

3) структура;

4) функції;

5) взаємовідносини відділу з іншими підрозділами;

6) права;

7) відповідальність.

Зазначені положення, по суті, регламентують роль кожного підроз­ділу підприємства визначають його обов'язки і права, допомагають уникнути паралелізму функцій, забезпечують взаємозв'язок окремих ланок, взаємодопомогу, об'єктивний облік і контроль тощо.

4.3. Виробнича структура підприємства

Виробнича структура підприємства — комплекс цехів, ферм, бригад, дільниць, інших виробничих підрозділів підприємства і форми їх взаємозв'язку. Ця структура залежить від характеру продукції, яку виробляє підприємство, рівня спеціалізації і кооперування з інши­ми підприємствами, технологічного процесу, виробничих потужностей тощо. Як правило, підприємство має основні цехи, в яких безпосередньо виготовляють продукцію, і допоміжні цехи та служби, що обслуговують та забезпечують безперервну роботу основних цехів.

Спеціалізовані підприємства мають просту виробничу структуру, а універсальні — складну. На невеликих за обсягом продукції підприєм­ствах, як правило, існує безцехова структура, а на великих підприємствах доцільними є укрупнені цехи. Виробнича структура сільськогосподар­ських підприємств має окремі внутрішньогосподарські підрозділи: від­ділки, ферми, бригади.

Таким чином, виробнича структура є формою організаг^ії вироб­ничого процесу підприємства. Виробничі процеси, за допомогою яких предмети праці перетворюються у готовий продукт, є основними й

' Стандарт — це комплексна система нормативно-правової регламентації діяль­ності кожного структурного підрозділу підприємства. Він визначає структуру його внутрішніх ланок, порядок розподілу обов'язків між працівниками підрозділу.

80

утворюють основне виробництво. Матеріальними об'єктами виробни­чої структури підприємств є цехи, дільниці, лабораторії. У них вироб­ляється, проходить технічний контроль і випробовується кінцева про­дукція, комплектуючі вироби, матеріали і напівфабрикати, запчастини, перетворюються види енергії.

Виробничі процеси, які забезпечують умови для ритмічного функціо­нування основного виробництва, називаються допоміжними і в комп­лексі утворюють допоміжне виробництво. Головна функція цих об'єктів полягає у всебічному обслуговуванні та ритмічному забезпеченні основ­ного виробництва інструментом, енергією, паливом, ремонтом обладнан­ня, транспортуванням вантажів та ін. Слід підкреслити, що виробнича структура кожного окремого підприємства має свою специфіку, бо вона визначається передусім характером поділу праці між суб'єктами його підрозділів.

Провідне місце у виробничій структурі належить цеху. Цех є основ­ною виробничою одиницею, відокремленою ланкою, у якій реалізуються виробничі процеси. Тин цеху визначається характером виробництва. Є чотири типи цехів: основні, допоміжні, другорядні, підсобні. Основ­ними називаються цехи, де виробляється спеціалізована продукція для даного підприємства. Основні цехи поділяються на заготівельні, обробні, складальні. До заготівельних цехів відносять ливарні (сірого, ковкого чавуну, кольорового, стального, фасонного, точного литва), ковальсько-пресувальні та ін. До обробних цехів належать, зокрема, механообробні, деревообробні, термічні, гальванічні, лакофарбові, до складальних — цехи складання виробів, їх фарбування, комплектації запчастинами

тощо.

Допоміжні цехи забезпечують виробництво всім необхідним для нормального функціонування підприємства. Є такі види допоміжних цехів: інструментальні, енергетичні, тепло- та паросилові, модельні, ре­монтні, транспортні, санітарно-технічні.

Другорядні цехи забезпечують перероблення відходів основного

виробництва.

Підсобні цехи виробляють тару для упакування продукції, друку­ють інструкції щодо її використання тощо.

Окрім названих, майже на кожному заводі є цехи, служби і відділи, які обслуговують комунальне, культурно-побутове, житлове та інше

господарство.

Чільне місце у структурі підприємств займають склади, очисні спо­руди, комунікації: електромережі, газопроводи, опалення, вентиляційні, дорожна інфраструктура.

У виробничій структурі підприємства важливу роль виконують кон­структорські й технологічні підрозділи. Тут розробляються нові вироби, новітні технології для одержання цієї продукції, проводяться експери­ментальні та дослідно-конструкторські роботи.

й - І-.1687

81

До складу цехів входять основні й допоміжні виробничі дільниці. Дільниця — це найменша адміністративно-виробнича ланка, у якій ко­лектив працівників виконує однотипні технологічні роботи з виробниц­тва однотипного продукту.

Кожна виробнича дільниця складається з сукупних робочих місць. Сукупне робоче місце, у свою чергу, складається з індивідуальних робо­чих місць. Робоче місце оснащується необхідними засобами праці відповідно до характеру його спеціалізації. Оснащення та розташуван­ня робочого місця на виробничій площі повинні забезпечувати високу продуктивність праці, гарантувати безпеку роботи, відповідати фізіо­логічним, естетичним та санітарно-гігієнічним нормам.

Виробнича структура колективних аграрних господарств складаєть­ся з окремих внутрішньогосподарських підрозділів, частина яких вироб­ляє основну продукцію: відділки, ферми, бригади. Інші підрозділи ма­ють обслуговуючий або підсобний характер: ремонтні майстерні, елек­тростанції, автопарки, переробні підприємства.

Залежно від характеру спеціалізації виробництва розрізняють вироб­ничу структуру предметну, технологічну та предметно-технологічну. Пред­метна виробнича структура має певний ступінь замкнутості. Щодо автомобільного заводу — це цехи з виробництва двигунів, шасі, кузовів та інших вузлів. Предметна структура підприємства визначає послідов­ність використання засобів праці у технологічному процесі, застосування високопродуктивного обладнання, інструментів, штампів тощо.

Технологічна виробнича структура визначає чітку технологічну відокремленість. У кожному підрозділі здійснюються однорідні техно­логічні процеси з виробництва різного кінцевого продукту. Наприклад, взуттєві і швейні підприємства, ливарні, механічні цехи машинобудів­них заводів. Ця структура спрощує управління цехом, дає змогу манев­рувати розміщенням людей, полегшує перехід з однієї номенклатури виробів на іншу.

Предметно-технологічна виробнича структура характеризує на­явність на одному й тому самому підприємстві основних цехів, які орга­нізовані за предметним та технологічним принципом. Наприклад, заготі­вельні цехи організовуються за технологічним принципом (ливарні сірого чавуну, ливарні ковкого чавуну, ковальсько-пресові), а обробні та скла­дальні — за предметним принципом. Ця виробнича структура переважає у машинобудуванні, взуттєвій, швейній, меблевій галузях промисловості.

У ринковій економіці, перехід до якої здійснює Україна, підприєм­ства вільні у виборі тієї чи іншої організаційної структури. Головне — домогтися ефективної праці відповідного структурного підрозділу.

На виробничу структуру підприємства впливає ряд факторів. Головні з них такі:

1) галузева належність, номенклатура продукції, її техніко-еко-номічні особливості, використані ресурси;

82

2) тип виробництва, рівень спеціалізації і кооперування;

3) структура засобів праці, технології;

4) ступінь складності конструкції і технологічність продукції;

5) організація обслуговування обладнання, його ремонт і модерні­зація;

6) мобільність виробничого процесу, тобто його спроможність опе­ративно переходити па випуск нової продукції;

7) характер відтворювального процесу в підрозділах підприємства. Ці фактори визначають специфіку виробничої структури підпри­ємства у різних галузях. Ринкові умови господарювання вимагають пе­редусім нової виробничої структури відтворення фондів підприємства. Основні шляхи вдосконалення виробничої структури підприємства такі:

1. Визначення оптимальної величини підприємства. Оптимальна ве­личина підприємства — це така його величина, яка за даного рівня роз­витку техніки та технології, а також конкретних умов місцезнаходження і навколишнього середовища забезпечує виробництво і реалізацію про­дукції з мінімальними витратами.

На оптимізацію величини підприємства впливають різноманітні чин­ники, що визначають технічні та економіко-організаційні умови роботи підприємства, а також сприяють підвищенню його ефективності. До цих чинників можна віднести: а) продуктивність і потужність наявних за­собів праці; б) прогресивність технологічного процесу; в) поєднання ви­робничих процесів; г) методи організації виробничого процесу.

2. Поглиблення спеціалізації основного виробництва. Ступінь удос­коналення виробничої структури залежить від вибору форми спеціалі­зації виробничих ланок. Ці форми повинні відповідати типу і масштабу виробництва і бути єдиними для однакових економічних умов. Іншими словами, удосконалюючи структуру підприємства, необхідно використо­вувати одні й ті самі критерії у виборі форм спеціалізації цехів та дільниць, економічно обґрунтовувати створення кожного нового струк­турного підрозділу.

3. Розширення кооперації з обслуговування виробництва. Ефектив­на робота основного виробництва вимагає чіткого й безперебійного його обслуговування — ремонту основних фондів, забезпечення інструмен­том, енергією, іншими видами послуг. Завданням підприємства є вироб­ництво кінцевої продукції, а тому основне виробництво має переважати не тільки за питомою вагою виготовленої продукції, а й за кількістю пра­цівників, засобів праці.

Підвищення питомої ваги обслуговування при технологічному вдос­коналенні і високому рівні технізації основного виробництва пов'язане зі збільшенням різних видів допоміжних і обслуговуючих підрозділів. Водночас абсолютна кількість допоміжних і обслуговуючих працівників повинна зменшуватись під впливом удосконалення рівня організації виробництва і підвищення кваліфікації працюючих.

й. 83

4. Забезпечення високої якості продукції і послуг підприємства.

5. Організація аналітичної роботи різних лабораторій: аналіз ефективності використання сировини і матеріалів; контрольно-вимірю­вальна діяльність; перевірка інструментів, приладів, устаткування; ви­пробування комплектних виробів; аналіз причин поломок, простоїв.

6. Забезпечення якості функціонування систем кругообороту й обороту фондів. Необхідний аналіз "витрат з утримання та експлуатації устаткування в цеху", а також "загальноцехових витрат".

Отже, механізм дії ринку визначається структурою економіки в ціло­му і підприємств зокрема.

Запитання і завдання для самоконтролю

1. Які показники визначають структуру підприємства?

2. Які ознаки раціональної структури підприємства?

3. Охарактеризуйте структуру підприємства з повною, неповною та частковою централізацією структурних ланок управління.

4. Які є типи організаційної структури? Розкрийте їх сутність.

5. У чому полягає сутність організаційної структури підприємства? Назвіть основні шляхи її удосконалення.

6. Охарактеризуйте виробничу структуру підприємства. Назвіть основні шляхи її удосконалення.

Розділ 5

УПРАВЛІННЯ

ПІДПРИЄМСТВОМ

5.1. Сутність організації управління підприємством

исновою управління підприємством є особливий вид інтелектуальної діяльності, що застосовує різноманітні за­соби і методи впливу на процеси, пов'язані з ефективним функціонуванням підприємств. Апарат і засоби управлін­ня організовані в чітко структуровану та упорядковану систему, у якій кожний елемент має своє місце, визначене його функціональним призначенням та ієрархією. Поєднан­ня діяльності цих елементів в єдиному процесі становить сутність організації управління.

Організація управління — один із чинників розвитку економіки, через неї реалізується дія об'єктивних законів функціонування ринку; вона є передумовою суспільного виробництва.

Ключовою проблемою в організації управління є струк­тура системи управління. Знаючи структуру, можна ціле­спрямовано впливати на склад і зміст окремих елементів системи управління, приводити її до відповідності зі зміна­ми умов виробництва, і навпаки, будь-які спроби змінити склад і зміст системи управління, завчасно не спроектував­ши її конфігурацію в цілому, приречені на невдачу.

З позиції комплексного підходу в системі управління можна виділити кілька відносно відокремлених, але взаємо­зв'язаних і взаємообумовлених елементів:

• апарат управління;

• механізм управління;

• процес управління;

• засоби, що забезпечують процес управління;

• механічне вдосконалення управління.

Організаційна побудова різноманітних систем управління, що засто­совуються на практиці, грунтується на перелічених вище елементах.

Апарат управління підприємством — це колектив працівників, котрий здійснює цілеспрямований вплив на об'єкт управління. До його складу входять працівники, які готують управлінські рішення, ухвалю­ють їх та забезпечують процес реалізації. Відповідно до виконуваних функцій в апараті управління виділяють керівників, фахівців (спеціа­лістів) та технічних виконавців. Апарат управління функціонує в ме­жах певної організаційної структури управління.

Організаційна структура управління визначає необхідну кількість управлінського персоналу та розподіл його по підрозділах апарату управління; установлює склад цих підрозділів; регламентує адміністративні, функціональні та інформаційні взаємовідносини між працівниками апарату управління та підрозділами; установлює права, обов'язки та відповідальність працівників управління; визначає вимо­ги до професійного рівня працівників тощо.

Ефективність роботи апарату управління залежить від правильно­го підбору, розстановки, оцінки кадрів. Тому кадрова політика є най­важливішим компонентом системи управління. Як би рішуче ми не впроваджували елементи ринку — роздержавлення, приватизацію, вільне ціноутворення, реструктуризацію і санацію підприємств, еконо­мічне стимулювання тощо, вони нічого не варті без кваліфікованого підбору кадрів та залучення до процесу реформування економіки лю­дей, котрі володіють належними діловими якостями та фаховими знан­нями, неординарним мисленням, сміливістю брати на себе відпові­дальність за конкретні дії. .

Для того щоб успішно вирішувати ті чи інші завдання, працівники апарату управління повинні володіти відповідними засобами й мето­дами, сукупність яких становить механізм управління.

Таким чином, під механізмом управління розуміють внутрішню будову системи управління.

Загалом до механізму управління входять:

• апарат вироблення цілей та завдань управління виробництвом;

• засоби реалізації законів і принципів управління;

• система функцій і методів управління.

Зазначені компоненти характеризують змістову сторону механізму управління. При використанні системного підходу до дослідження структури механізму управління виходять з того, що специфіка об'єкта не вичерпується особливостями його елементів, а пов'язана насамперед з характером взаємовідносин між його елементами. Між усіма компо­нентами механізму управління існують взаємозумовлепі зв'язки. Логі­ка цього зв'язку така: закони породжують принципи управління; прин-

86

ципи, у свою чергу, — цілі та завдання управління; цілі та завдання визначають функції і методи управління; решта параметрів системи управління, включаючи стиль та засоби, які забезпечують процес управ­ління, залежать від функцій і методів.

Що стосується засобів, котрі забезпечують процес управління, то вони залежать від багатьох чинників. Серед них особливе місце посідає стиль управління, який формується на кожному підприємстві. Під сти­лем управління розуміють сукупність характерних способів впливу керівників на підлеглих. У стилі управління поєднуються вимоги до підлеглих щодо одержання виробничих результатів та турбота про них. У ньому також відображаються національні особливості, традиції, які неможливо не враховувати в управлінні.

Поняття "стиль управління" тісно пов'язане з принципами управ­ління. Принципи управління — це правила і положення, якими ке­руються працівники апарату управління. На практиці вони можуть бути у формі організаційних регламентів, нормативів, норм права і мо­ралі, різних соціально-психологічних настанов тощо.

Усі принципи управління умовно можна поділити на дві групи:

1) системотехнічні, які відображають закони побудови та функціо­нування систем управління;

2) соціально-економічні, що відбивають закони розвитку суспіль­ства економіки та виробництва.

До системотехнічних (загальноорганізаційних) принципів відно­сять, зокрема, такі: принцип повноважень; єдності розпорядництва;

ієрархічності; спеціалізації та кооперації праці в управлінні.

Управлінська діяльність охоплює різноманітний спектр виконува­них робіт, спрямованих на створення найсприятливіших умов для роз­витку підприємства, більш повного та раціонального використання його ресурсів, кращої організації праці. Мета такої діяльності — підвищення ефективності виробництва та зміцнення конкурентоспроможності про­дукції.

Для цього працівникам апарату управління доводиться вирішува­ти такі завдання:

• підвищувати гнучкість виробництва і швидко змінювати асорти­мент виробів;

• оперативно впроваджувати нову техніку і технологію;

• забезпечувати мінімум запасів готової продукції, незавершеного ви­робництва та комплектуючих виробів;

• підвищувати якість продукції;

• організовувати й розширювати післяпродажне обслуговування;

• постійно знижувати витрати виробництва.

87

5.2. Цілі, завдання та функції управління підприємством

У сучасних умовах підприємство, керуючись потребами ринку, са­мостійно формує програму своєї роботи та механізм її реалізації. По­становку цілей можна визначити як процес прийняття рішень, що передує майбутнім господарським діям. Цілі діяльності усіх рівнів управління повинні бути узгоджені між собою, що забезпечить син­хронність функціонування усіх елементів (ланок) підприємства в май­бутньому. Коли це правило ігнорується, тоді виникають проблеми. На­приклад, керівники цехів можуть висунути пропозиції, які суперечать стратегічним цілям. У такому разі може відбутися оптимізація па підцілях через втрату загальноорганізаційного орієнтиру — мети підприємства. Лише керівники вищої ланки спроможні забезпечити оптимальне поєднання цілей і завдань окремих підрозділів із загальни­ми цілями діяльності підприємства.

Поєднання цілей і головних завдань, спрямованих на їх досягнення, являє собою стратегію підприємства, його політику. Політика розроб­ляється для того, щоб створити механізм реалізації цілей. Завдання більш високої ланки управління можуть стати цілями для нижчого рівня. Політика підприємства дуже важлива для управління щоденною його діяльністю. Вона дає змогу виявляти та формулювати проблемні ситуації, які вимагають свого вирішення, перевіряти в практичній діяль­ності людей імовірність досягнення цілей, прогнозувати розвиток різних ситуацій, оцінювати пріоритет цілей у процесі їх постановки та реалі­зації, аналізувати досвід та поліпшувати діяльність працівників апара­ту управління.

Система цілей підприємства залежить від таких компонентів: зовніш­ніх можливостей і обмежень, внутрішніх можливостей і обмежень, схиль­ності до ризику.

Внутрішні можливості й обмеження визначаються трудовими, фінансовими і матеріальними ресурсами; зовнішні — характером зов­нішнього середовища, яке стосовно цілей можна структурувати на еко­номічне, соціальне, технологічне, правове.

Система цілей діяльності підприємства повинна відповідати таким вимогам:

• вони повинні бути функціональними, щоб керівники різних рівнів могли легко трансформувати цілі, які ставляться на вищому рівні, у завдання для нижчих рівнів;

• має бути встановлений тимчасовий зв'язок між довгостроковими та короткостроковими цілями;

• цілі необхідно періодично переглядати, щоб внутрішні можливості відповідали змінюваним умовам;

88

• цілі мають забезпечувати потрібну концентрацію ресурсів та зу­силь;

• необхідно завжди ставити систему цілей, а не одну ціль;

• цілі повинні охоплювати всі сфери діяльності підприємства. Дотримання зазначених вимог у процесі 4юрмування системи цілей підприємства дає можливість побудувати відповідний механізм струк-туризації цілей, основу якого становлять такі напрямки діяльності:

• виділення лінійних і функціональних підрозділів, котрі відпо­відають за організаційне забезпечення цілей відповідного рівня;

• перевірка однорідності цілей кожного підрозділу підприємства, попередження невідповідності між цілями та завданнями;

• раціональний розподіл прав і відповідальності на різних рівнях управління виходячи з ієрархії системи цілей;

• установлення послідовності і характеру робіт, спрямованих на до­сягнення кінцевих цілей підприємства;

• оцінювання ефективності різних варіантів організаційних рішень;

• розроблення систем оцінювання і стимулювання праці, що базують­ся на кінцевих результатах роботи підрозділів.

Кінцевими цілями діяльності підприємства можуть бути такі:

• отримання доходу;

• створення потенціалу для майбутнього розвитку;

• забезпечення безпеки життєдіяльності та створення умов для все­бічного розвитку працівників підприємства.

Успішна реалізація кінцевих цілей залежатиме від того, як вони будуть розбиті на підцілі та завдання. Загалом алгоритм структуризації цілей вимагає їх конкретизації в техніко-економічних показниках робо­ти підприємства та формування головних проблем, що потребують сво­го вирішення для досягнення цілей.

Виходячи з глобальної мети (місії) функціонування підприємства кожному підрозділу апарату управління в особі його керівника став­ляться конкретні завдання, вирішення яких передбачається в органі­заційній структурі визначеними методами та відповідними ресурсами. Завдання, методи їх вирішення та ресурси знаходять своє відображен­ня у функціях апарату управління та функціональній структурі систе­ми управління.

Функція управління — це відособлений вид управлінської праці, що виникає на основі поділу праці всередині процесу управління, тобто це будь-яка дія, котра здійснюється в системі управління і спрямована на зміну стану об'єкта управління відповідно до поставленої мети. Сутність управлінської функції полягає в інформаційному впливі на об'єкт управління. Реалізація функції управління — це процес підго­товки, передання, обробки та відображення інформації. Кожна функція характеризується притаманними їй технологічними процесами оброб­ки інформації.

89

Функції управління завжди спрямовані на досягнення цілей управ­ління. Вони об'єктивні і є формами реалізації відносин управління, через які, у свою чергу, реалізуються вимоги економічних законів роз­витку суспільного виробництва. Тому процес управління є об'єктивно визначеною системою функцій, що охоплює дві групи функцій: загальні та конкретні.

Об'єктом управлінського впливу може бути як безпосереднє вироб­ництво, так і система управління ним. Відповідно виділяються і сфери реалізації функцій управління: система управління і об'єкт, яким управляють. Наприклад, плануватися може робота конвеєра і технічна підготовка виробництва. З цього можна зробити висновок, що склад та зміст функції управління залежать від особливостей процесу управлін­ня і особливостей об'єкта управління.

Загальні функції не залежать від специфіки об'єкта управління. Конкретні функції визначаються специфікою об'єктів управління. Це зумовлено тим, що функціонування усіх ланок виробництва вимагає здійснення головних, або загальних, функцій управління та лише дея­ких конкретних функцій.

Основою розроблення та прийняття управлінських рішень є функ-ція планування, котра передбачає вироблення цілей і завдань управлін­ня виробництвом, а також визначення шляхів реалізації планів для до­сягнення поставлених цілей. Прогнозування в управлінському циклі передує плануванню і ставить своїм завданням наукове передбачення розвитку виробництва, а також пошук рішень, які забезпечують розви­ток виробництва та його частин в оптимальному режимі. Оскільки про­гнозування завжди передує плануванню, то його можна розглядати як підфункцію.

Організація як функція управління — це діяльність, спрямована на створення і розвиток об'єкта управління. Залежно від об'єкта розрізня­ють організацію виробництва, праці й управління. Організація управлін­ня передбачає регламентацію окремих елементів процесу управління (стадій управлінського циклу, процедур і операцій управління), уста­новлення терміну виконання робіт, складу виконавців, прав, відповідаль­ності, технічного й інформаційного забезпечення тощо.

Функція координації полягає в забезпеченні необхідної (передба­ченої проектом організації) узгодженості дій робітників. Мета коорди­нації — усунути паралелізм і дублювання в роботі.

Функція регулювання полягає в збереженні режиму функціону­вання об'єкта управління. З різних причин виробництво може відхиля­тися від заданих параметрів. У такому разі шляхом регулювання усува­ються ці відхилення та забезпечується нормальний перебіг виробничих процесів.

Роль контролю як функції управління зумовлена тим, що він є за­собом здійснення зворотних зв'язків у системі управління. За його

90

допомогою перевіряється виконання прийнятих рішень та оцінюються їх результати.

Конкретні функції управління пов'язані з окремими ознаками об'єкта управління. Але відсутність єдиної точки зору щодо їх складу дає можливість вільно підходити до вибору цих функцій при розроб­ленні системи управління. Наприклад, конкретні функції можна розріз­няти за ознакою їх впливу на певні сфери діяльності підприємства (пер­спективне та поточне, економічне та соціальне планування, організація роботи із стандартизації тощо); за окремими стадіями виробничого процесу (управління технічною підготовкою виробництва, оперативне управління основним і допоміжним виробництвом та ін.) і за окремими факторами виробництва (організація роботи з кадрами, матеріально-технічне постачання тощо).

Упорядкована система функцій та інформаційних зв'язків між ними складають функціональну структуру системи управління, що є осно­вою побудови організаційної структури управління.

З цією метою сукупність конкретних функцій управління групуєть­ся в такі підсистеми:

• управління функціонуванням підприємства як єдиного цілого;

• управління функціонуванням виробничих одиниць;

• управління функціями всебічного забезпечення діяльності підпри­ємства (функціональна підсистема);

• управління цільовими програмами;

• інформаційне забезпечення управління.

По кожній підсистемі визначається блок, під яким розуміють су­купність взаємозв'язаних ланок управління, на котрі покладено ви­конання функцій однієї з систем, що входять у цілісну організаційну систему як її підсистеми.

Блок забезпечення функціонування підприємства як цілого (блок "загальне керівництво") здійснює управління усіма сторонами діяль­ності підприємства як головної ланки в системі управління економікою. Ланками управління є члени дирекцій, а також органи колегіального управління. Підлеглими блоку ланками управління є керівники вироб­ничих підрозділів і функціональних служб.

Блоки управління функціонуванням виробничих одиниць (блок "Лінійне управління" й "Оперативне управління") здійснюють функції управління в підрозділах головного та допоміжного виробництв.

Блоки управління всебічним забезпеченням діяльності підприємства (функціональні блоки) охоплюють ланки управління, об'єктом яких є функціональні підрозділи та служби.

До складу цих блоків входять такі:

• технічне керівництво (здійснює функції управління науково-тех­нічним розвитком, технічною підготовкою виробництва, інструментальним, ремонтним та енергетичним господарством);

91

• управління економічною діяльністю (включає функції прогнозу­вання і планування, економічного аналізу, обліку та контролю господар­ської діяльності);

• управління матеріальними ресурсами (виконує функції управ­ління матеріально-технічним постачанням, збутом, транспортом і склад­ським господарством, функції маркетингу);

• управління кадрами і соціальним розвитком (охоплює функції управління забезпеченням кадрами, житлово-комунальним господар­ством та іншими об'єктами соціальної інфраструктури);

• інформаційне забезпечення управління (здійснює функції інфор­маційних, обчислювальних, документаційних, координаційних та комуні­кативних центрів);

• управління цільовими програмами (виконує функції управління розробленням і реалізацією програм перебудови виробництва, пов'яза­них із освоєнням нової продукції і технології, упровадженням нових форм організації праці та виробництва, удосконаленням управління, а також комплексом заходів із соціального розвитку колективу).

Функціональна структура системи управління є основою для про­ектування організаційної структури управління, оскільки формування останньої передусім передбачає організаційне закріплення функцій управління за підрозділами апарату управління. Перехід від адміністра­тивно-командної до ринкової системи управління потребує суттєвої перебудови функціональної структури управління на всіх рівнях — від підприємства до центральних органів управління та уряду — за відповідного розмежування їхніх прав та обов'язків.

Створення цілісної ефективної системи управління підприємством може бути забезпечене лише за умови тісної взаємодії всіх (загальних) функцій управління — планування, організації, стимулювання тощо, котрі повинні доповнювати одна одну при правильному поєднанні централізованих і демократичних засад в управлінні. Це вимагає пере­розподілу функцій між різними органами управління, розширення одних функцій, звуження інших тощо.

5.3. Особливості антикризового управління підприємством

Система антикризових заходів охоплює підприємства усіх форм власності: державні, приватизовані, ті, що виникли на колективних та приватних формах власності. Антикризове управління розглядається безвідносно до величини підприємств та галузевої належності, оскіль­ки для такого управління є загальні базові чинники. Оскільки багато підприємств України перебувають у кризовому або передкризовому

92

стані, то система антикризового управління передбачає їх фінансово-виробниче оздоровлення і розвиток в оптимальному режимі.

Система антикризового управління відрізняється від загального менеджменту, оскільки застосовується у разі перебування підприємства в передкризовому або кризовому стані. На сьогодні нормативні доку­менти і теоретичні розробки не дають чіткого визначення терміна "кри­зовий стан", тому необхідно розглянути основні характеристики, згідно з якими підприємство відносять до таких, де потрібно вжити антикри­зових заходів.

Підприємство створюється насамперед для задоволення потреб його власників і функціонує відповідно до їхніх цілей. Звідси діяльність підприємства повинна враховувати внутрішні стимули та зобов'язання (перед власником, акціонером, найманими працівниками). Водночас підприємство взаємодіє із зовнішнім середовищем (партнерами, контр­агентами, фіскальною та фінансово-кредитною системою) і мусить вико­нувати перед ними зобов'язання і вимагати відповідного виконання зобов'язань іншої сторони перед ним. Тому для визначення кризового стану важливим моментом є аналіз співвідношення зобов'язань підпри­ємства стосовно інших суб'єктів та їхніх зобов'язань щодо нього. На практиці такий аналіз починається з виявлення рівня задоволення зобов'язань підприємства.

Зобов'язання підприємства поділяються на дві групи — внутрішні та зовнішні. Перші виникають перед власниками (наприклад, з випла­ти дивідендів), найманими працівниками (з виплати заробітної пла­ти) та ін. Зовнішні зобов'язання підприємства — це зобов'язання перед фіскальною системою (не сплачені в строк податки), фінансово-кредит­ною системою (неможливість погасити заборгованість перед банками або іншими фінансовими організаціями), зобов'язання перед контрагента­ми (з оплати товарів та послуг, надання послуг та поставок товарів тощо). Тому вихідним пунктом аналізу з метою встановлення необхід­ності вжиття антикризових заходів є чітке визначення усіх зобов'язань підприємства — внутрішніх та зовнішніх і причин, які перешкоджають їх виконувати.

Причини, що перешкоджають підприємству виконувати свої зобов'я­зання, також можуть бути внутрішні й зовнішні. До основних внутріш­ніх причин передусім належить недосконалий менеджмент, згідно з яким, наприклад, підприємство здійснило неефективні довгострокові фінан­сові вкладення, що не забезпечили зростання його доходу в передбачу­ваний період; підприємство обтяжене надмірними виробничими запа­сами, що не збільшують обсягів виробництва та грошових надходжень;

підприємство виробляє готову продукцію, що не реалізується; утримує непомірну для нього соціально-культурну сферу або надмірну кількість персоналу тощо. До подібних причин у сучасних умовах можна віднес­ти неефективну маркетингову стратегію і тактику, коли між виробни-

93

ками і споживачами існує значна кількість посередницьких ланок, у яких осідає переважна частина виручки.

Зовнішніми причинами невиконання зобов'язань можуть бути, зок­рема, ситуації, коли ринок знижує загальний попит на продукцію підприємства з причин відсутності потреби в ній, високих цін, знижен­ня платоспроможності, появи товарів-субститутів тощо. Такі ситуації можуть виникнути тоді, коли недобросовісні споживачі не здійснюють платежів за відвантажену продукцію або за надані послуги. У цих ви­падках підприємство, не маючи виручки, не може виконати своїх зобо­в'язань перед іншими суб'єктами його економічних зв'язків і діяль­ності. Можуть виникати ситуації різких змін податкової політики, вве­дення підвищених митних тарифів, прямих заборон на експорт або імпорт продукції, що також призводить до неможливості виконання підприємством своїх зобов'язань.

Зобов'язання підприємства мають чітко визначені терміни виконан­ня. Їх перевищення веде до застосування штрафних санкцій і набуття підприємством репутації ненадійного партнера, що поглиблює загальну недовіру до нього контрагентів і навіть власного персоналу. Невиконан­ня підприємством своїх зобов'язань свідчить про два основні моменти:

або менеджмент підприємства є недобросовісним і вважає можливим їх не виконувати (практика діяльності українських підприємств свідчить про масові випадки маніпулювання виручкою при байдужості до опла­ти праці робітників, або навпаки, здійснюється оплата праці в першу чергу, а потім залишки використовуються на платежі контрагентам); або підприємство справді не може виконати своїх зобов'язань. У першому випадку підприємство має можливість виконати свої зобов'язання за рахунок високоліквідних активів і продовжувати виробничу діяльність. У цьому разі кризовий стан підприємства не проявляється і немож­ливість виконати зобов'язання може бути відносною та тимчасовою. У другому випадку є наявною криза і потрібно вводити ашпикризове управління як єдиний спосіб продовжити діяльність підприємства у прийнятних для власників та суспільства формах.

У загальному плані кризовий стан підприємства обумовлюється бра­ком власного ліквідного капіталу для забезпечення зростаючих боргових зобов'язань, нездатністю менеджменту підприємства вжити заходи для нейтралізації негативних явищ, відсутністю обгрунтованої реструктури-заційної програми. Такий стан може залежати також від незбалансова-ності корпоративних інтересів власників підприємств і проявляється в основному як неплатоспроможність підприємства.

Одним із важливих моментів вивчення питань антикризового управ­ління є необхідність більш чітко окреслити сутність цього поняття. Досить часто в спеціальній літературі антикризове управління пов'язу­ють лише зі здійсненням заходів при банкрутстві і санації підприємств. На практиці антикризове управління виходить за межі таких процедур

94

і охоплює комплекс заходів щодо повернення підприємства до стійкої прибуткової (або дохідної) діяльності.

Слід розрізняти антикризове управління й антикризове регу­лювання. Антикризове управління в цілому являє собою сукупність форм і методів реалізації низки взаємозв'язаних заходів, які мають загальну логіку, але розробляються і здійснюються на рівні окремих конкретних підприємств. При цьому таке управління повинно розроблятись у ме­жах законодавчої і нормативної бази, яка існує на кожний період часу.

Антикризове регулювання здійснюється на рівні державних органів і являє собою формування відповідної законодавчо-нормативної бази, а також здійснення антикризових процедур державними органами за­гальної та спеціальної компетенції (наприклад, Агентством з питань за­побігання банкрутству підприємств та організацій України).

Антикризове управління здійснюється на двох стадіях: до банкрут­ства підприємства і на стадії банкрутства.

На першій стадії антикризове управління повинне містити систему заходів, які мають схожі риси з загальним управлінням підприємством, але водночас вирізняються певною специфікою. Оскільки кризовий стан проявляється поступово, то менеджери таких підприємств намагаються осмислити і розробити певні заходи для поліпшення стану підприєм­ства. Як показує практика, такі заходи не можуть бути адекватними і реально здійсненними, оскільки фахівці на підприємствах зайняті пе­реважно поточною роботою, часом їм не вистачає необхідних знань, іноді поліпшенню роботи заважають суто людські інтереси, бо особисту виго­ду можна мати і в умовах кризового стану.

Бажано, щоб систему антикризового управління здійснювали спеці­ально призначені фахівці, а ще краще — запрошені спеціалісти з анти­кризового управління. При цьому особи, заінтересовані в оздоровленні діяльності підприємства, повинні стежити за дотриманням прав таких фахівців і тим, наскільки їхні інтереси збігаються з інтересами місце­вого менеджменту.

Систему антикризового управління майже кожний господарник ба­чить у зміні податкової політики, яка формується на макроеконо-мічному рівні, але це лише одна з причин неефективності роботи підприємства. Таких причин багато, і полягають вони насамперед у нездатності менеджменту діяти в ринкових умовах господарювання, оцінювати коливання ринкової кон'юнктури, оптимізувати витрати

виробництва тощо.

Розробленню системи антикризового управління має передувати комплексний аналіз стану підприємства з обов'язковим визначенням проблемних, або кризових, точок його діяльності. Заданими зарубіжно­го досвіду прогнозування банкрутства можливе за 1,5—2 роки до по­яви очевидних ознак. Такий аналіз має бути комплексним і обов'язко­во охоплювати аналіз виробництва та збуту продукції, фінансовий

95

аналіз, використання трудового потенціалу, аналіз витрат та ціноутво­рення та ін.

Для деяких українських підприємств проводиться спеціальний по­глиблений аналіз їх фінансово-господарського стану з метою виявлення неплатоспроможних підприємств та організацій і віднесення їх до відпо­відного Реєстру. Основним завданням такого аналізу є оцінка резуль­татів господарської діяльності за попередній та поточний роки, виявлен­ня чинників, які позитивно чи негативно вплинули на кінцеві показни­ки роботи підприємства, прийняття рішення про визнання структури балансу задовільною (незадовільною), а підприємства — платоспромож­ним (неплатоспроможним) та подання пропозицій Кабінету Міністрів України щодо доцільності внесення цього підприємства до Реєстру неплатоспроможних підприємств та організацій.

Для проведення зазначеного аналізу використовуються такі джере­ла інформації:

• баланс підприємства за попередній рік та за звітний період;

• звіт про фінансові результати та їх використання за попередній рік та звітний період;

• звіт про фінансово-майновий стан;

• звіт із праці за попередній рік та за звітний період;

• звіт про витрати на виробництво продукції, робіт, послуг;

• розрахунок нормативу власних обігових коштів;

• розшифрування дебіторської та кредиторської заборгованості;

• звіт про наявність та рух основних фондів, амортизацію;

• зведена таблиця основних показників;

• звіт про рух коштів в іноземній валюті (для підприємств, на яких такий рух був чи є);

• висновки аудиторських перевірок;

• матеріали маркетингових досліджень;

• бізнес-план та ін.

На основі зазначеної інформації здійснюються розрахунки і про­водиться аналіз з використанням показників та коефіцієнтів для фінан­сово-економічної частини аналізу (коефіцієнтів покриття, забезпечен­ня власними коштами, абсолютної ліквідності, автономії, фінансової стабільності, оборотності оборотних засобів, оборотності запасів, показ­ників фінансового лівериджу, періоду обороту оборотних засобів та ін.). Для аналізу господарської діяльності використовуються показни­ки обсягу товарної продукції, вартості майна, собівартості товарної продукції, рентабельності, затрат на виробництво реалізованої про­дукції, прибутку, середньооблікової чисельності працюючих, середньо­місячної заробітної плати та ін. У цілому аналіз базується на викори­станні усіх показників, які дають змогу визначити стан і тенденції в розвитку даного підприємства. Але для вироблення системи антикри-зового управління має бути проведений розширений аналіз, який пе-

96

редбачає визначення керованості підприємства та прагнень його пер­соналу, поглиблений аналіз зобов'язань, вироблення конкретних заходів щодо реалізації елементів системи.

На основі даних попереднього аналізу розробляється система анти-кризового управління, яка передбачає низку взаємозв'язаних заходів, серед яких мають бути організаційні, виробничі, економічні, інвестиційні, зовнішньоекономічні, соціальні, екологічні та ін. Особливо необхідно виокремити такі напрями антикризового управління:

• аналіз керованості підприємством і заходи щодо підвищення її рівня;

• спеціальний аналіз співвідношення боргових зобов'язань;

• розроблення і здійснення програми ненарощування боргів;

• розроблення і здійснення програми погашення боргів;

• визначення і проведення необхідних змін виробництва;

• розроблення маркетингової підпрограми;

• розроблення і здійснення програми залучення інвестицій;

• проведення роботи з персоналом;

• розроблення і здійснення реструктуризації підприємства;

• визначення процедури банкрутства;

• розроблення і вибір варіантів санації підприємства.

Як свідчить практика, ці заходи можуть розроблятись у межах за­гальної антикризової програми і повинні узгоджуватися між собою.

Для розроблення комплексу антикризових заходів насамперед не­обхідно визначитись з можливостями їх здійснення. Річ у тім, що в умовах неконсолідованої власності на підприємствах існує цілий комп­лекс інтересів. Наприклад, для акціонерних товариств власники конт­рольних пакетів можуть бажати продовження діяльності підприємств, а власники блокуючих — довести підприємство до повного банкрут­ства й отримати при цьому якесь майно. Менеджмент при цьому може мати свої специфічні інтереси. Так, якщо виробнича діяльність орієнто­вана на роботу "в тіні", то особиста вигода набагато перевищує вигоду від нормально функціонуючого виробництва. Тому найважливішим є вирішення проблеми прийняття рішень, які будуть супроводжувати комплекс антикризових заходів, а це означає розв'язання проблеми власників.

Антикризові заходи можна розпочати з вирішення питання пере­ходу власності. При цьому можна запропонувати кілька варіантів роз­в'язання проблеми. Це може бути продаж пакетів акцій інвесторами, не заінтересованими у збереженні прав власності на них іншим, заінте­ресованим інвесторам. Якщо такий інвестор може бути стратегічним, то водночас може бути вирішена проблема погашення боргів, розроблена і здійснена перспективна інвестиційна програма та інші необхідні заходи. Іншим варіантом може бути (для господарських товариств) збільшен­ня статутного фонду шляхом емісії корпоративних прав, за рахунок

1-3687 97

коштів від такого збільшення можна провести погашення заборгова­ностей.

Але такі варіанти практично нездійсненні, бо вони передбачають механічне вирішення проблеми за рахунок припливу додаткових коштів. Крім того, як правило, інвестори не вкладатимуть кошти у разі збере­ження попереднього фінансово-виробничого стану на підприємстві. Тому обов'язковим елементом програми антикризових дій має стати поглиб­лена робота з боргами підприємства. Оскільки важливим показником кризового стану є неплатоспроможність, остільки необхідно визначити фінансові потоки на підприємстві і з'ясувати причину зростання боргів. Передусім необхідно проаналізувати співвідношення дебіторської та кредиторської заборгованості за статтями і джерелами їх виникнення. Навіть при позитивному співвідношенні цих показників не слід забу­вати про існування так званої безнадійної дебіторської заборгованості, яка для підприємства означає неможливість її отримати у якісь визна­чені строки. Передкризовий стан підприємства можливо виявити і за практичної відсутності зовнішньої кредиторської заборгованості, і за наявності значної дебіторської заборгованості, але безнадійної.

Тому важливим етапом антикризових заходів має стати ненаро-щування боргів підприємства. Для цього необхідно використовувати заходи стосовно кожного окремого виробництва, які можуть зводитись, наприклад, до консервації частини виробництв, виведення зайвих основ­них фондів, різкого зниження енерго- та ресурсоспоживання, скорочен­ня персоналу, звільнення від соціально-культурної сфери та інші захо­ди. Як правило, такі заходи можуть здійснюватись шляхом реструкту­ризації підприємства.

Борги мають повертатись, і для відродження підприємства необхід­но провести значну роботу щодо їх погашення. Як свідчить практика, розрахунки передусім проводяться по тих боргах, де за рахунок штраф­них санкцій відбувається їх значне нарощування. Основним таким бор­гом є кредиторська заборгованість податковій системі. Тому для вирі­шення цієї проблеми (менталітет наших господарників такий, що усі чекають списання таких боргів) необхідно використовувати усі мож­ливі законні заходи. Так, важливим їх напрямком має бути активна ро­бота з дебіторами щодо повернення боргів, що дасть змогу розрахува­тись з кредиторами. Практика показує, що українські підприємства ма­ють досить значну кількість виробничих і невиробничих запасів, які можуть бути реалізовані без збитків для господарської діяльності. У складних випадках слід визначати для реалізації навіть потрібні, але менш життєво важливі для діяльності підприємства активи.

Водночас з цією роботою має розроблятися програма зміни виробниц­тва. В цілому вона повинна коригувати з маркетинговою програмою. Роз­роблення цих заходів має базуватись на зміні тенденцій, що склалися у розвитку підприємства, і враховувати зовнішні та внутрішні чинники.

98

Елементи маркетингової політики та зміни виробничої структури в програмі антикризових дій у цілому мають схожі риси з загальними маркетинговими та виробничими діями і відрізняються від загальних підходів своєю швидкістю, глибиною і підвищеною ризикованістю — як правило, у підприємств немає часу на апробування різних варіантів, з кризи потрібно виходити якомога швидше. Крім того, на розроблення цих програм впливає загальний негативний стан підприємства, повна відсут­ність джерел самофінансування. При деяких варіантах можливий пошук нових ринків збуту, маніпулювання цінами за рахунок зниження витрат, залучення зовнішніх інвестицій. Кардинальним кроком може стати навіть повне перепрофілювання виробництва, що тягне за собою необхідність розроблення комплексного бізнес-плану діяльності підприємства за но­вих умов.

Необхідним елементом антикризового управління є активна робота з персоналом підприємства. Відомо, що на більшості середніх і великих підприємств спостерігається надлишок зайнятих. Така ситуація має свої об'єктивні і суб'єктивні причини, але вона є одним із факторів, що спричи­няють додатковий тиск на підприємство. За існуючої законодавчо-норма­тивної бази вивільнити працівників досить складно, тому в колективні угоди закладається можливість надання відпусток без збереження зароб­ітної плати на тривалий час. Такий стан може тривати лише певний час і вимагає його вирішення. Розробляючи заходи, що стосуються поліпшення використання персоналу, потрібно насамперед виявити бажання і можли­вості працівників працювати в нових умовах, з'ясувати їх професійну підготовку та ініціативність, сприйняття ними цінностей фірми тощо.

Визначивши можливості проведення тих чи інших заходів анти­кризового управління, можна розробити і здійснити програму реструк­туризації підприємства, яка являтиме собою здійснення усієї системи антикризових заходів або якихось її елементів. У сучасних умовах під реструктуризацією підприємства розуміють здійснення органі­заційно-економічних, правових та технічних заходів, спрямованих на зміну структури підприємства, його управління, форм власності, органі­заційно-правових форм з метою підвищення ефективності виробництва, фінансового оздоровлення, збільшення випуску і реалізації конкурен­тоспроможної продукції. Реструктуризацію підприємство може здійсни­ти самостійно, якщо воно має таке право.

Реструктуризація державних підприємств після занесення їх до Реє­стру неплатоспроможних підприємств здійснювалася Агентством з пи­тань запобігання банкрутству підприємств та організацій. Після лікві­дації такого агентства на загальнодержавному рівні (2000р.) при Міністерстві економіки України створено госпрозрахункову установу "Агентство з питань банкрутства", яка виконуватиме більшу частину функцій ліквідованого органу. Якщо підприємство не занесене до цього реєстру, але має державні корпоративні права, що забезпечують реаль-

7* 99

ну керованість, то реструктуризація проводиться за узгодженістю з Фондом державного майна України та іншими органами, які здійсню­ють державне управління.

У сучасних умовах найчастіше використовуються такі методи ре­структуризації підприємств:

• об'єднання (злиття) підприємств з утворенням нової юридичної особи;

• виділення окремих структурних підрозділів для приватизації або продажу;

• виділення окремих структурних підрозділів з утворенням на їх базі нових юридичних осіб у формі дочірніх підприємств або господарських товариств;

• створення холдингових компаній та дозволених чинним законодав­ством об'єднань;

• перепрофілюваиня підприємства;

• проведення процедури банкрутства підприємства.

Практика реструктуризації вітчизняних підприємств показала, що найчастіше використовувались такі форми реструктуризації, як поділ підприємств на окремі суб'єкти господарювання та створення холдин­гових компаній. Реструктуризація є елементом системи антикризового управління і має охоплювати бізнес-план розвитку підприємства, а при виділенні з нього або створенні за його участі нових юридичних осіб — бізнес-плани їх функціонування.

Якщо поглиблений аналіз показує, що за допомогою вказаних вище заходів проблема виходу з кризового стану не вирішується, то доцільно опрацьовувати можливості процедури банкрутства з можливою сана­цією підприємства. Така ситуація вказує на другу стадію антикризового управління підприємством — стадію банкрутства. При банкрутстві можлива ліквідація підприємства як юридичної особи, але це не означає повного зникнення його основних фондів та й такого бізнесу взагалі. Процедура банкрутства в Україні має певне законодавче і нормативне підґрунтя, яке потребує подальшого вдосконалення, але є деякі особли­вості, на які слід звернути увагу.

Банкрутство може здійснюватись як зовнішніми кредиторами, так і самим підприємством. Тому процедура банкрутства іноді розпочинаєть­ся самим підприємством і здійснюється як форма антикризового управ­ління з метою збереження бізнесу. Іноді здійснюються так звані фіктив­ні банкрутства, що мають за мету отримати прибутки на ліквідації підприємства. Тому в цьому випадку не йде мова про антикризове управління підприємством, оскільки зникає саме підприємство.

Під банкрутством розуміють пов'язану з недостатністю активів у ліквідній формі неспроможність юридичної особи — суб'єкта підпри­ємницької діяльності задовольнити у встановлений для цього термін пред'явлені до нього з боку кредиторів вимоги і виконати зобов'язан-

100

ня перед бюджетом. Тому підставою для банкрутства є заява будь-якого з кредиторів, боржника або відповідних державних органів до арбітраж­ного суду.

Суттєвою рисою процедури є те, що протягом місяця з часу оголо­шення про порушення справи про банкрутство виявляються не лише кредитори, а й можливі санатори даного підприємства. Як правило, гро­мадяни та юридичні особи, які бажають взяти участь у санації підпри­ємства, здійснюють попередній аналіз його стану задовго до оголошен­ня процедури банкрутства і тому в цей період готують і пропонують свої умови санації такого підприємства й письмові зобов'язання про переведення на них боргу. У цілому санація являє собою низку за­ходів, що здійснюються на основі угод учасників цієї процедури, спря­мованих на врегулювання проблеми боргів і фінансового оздоровлен­ня підприємства-боржника. До основних таких угод належать: угоди між санатором і боржником про погашення боргу; про погоджені умо­ви реструктуризації статутного капіталу боржника (зміна власності на користь санатора); про погоджені умови щодо виплати санатором боргу кредиторам (форми, терміни, етапність оплати та ін.). Така фор­ма антикризового управління, як санація, веде до припинення справи про банкрутство, і підприємство може і повинне продовжувати підпри­ємницьку діяльність, урахувавши чинники, що призвели його до кри­зового стану.

Якщо санація не проводиться і вирішено ліквідувати підприємство шляхом банкрутства, то управління цим процесом здійснюється ліквіда­ційною комісією. Важливим моментом процедури ліквідації підприєм­ства шляхом банкрутства є те, що воно може не припиняти своєї підприємницької діяльності. Це може бути у таких випадках: якщо бор­ги підприємства не перевищують фактичних наявних активів, а також коли підприємство внесене до Реєстру неплатоспроможних підприємств та організацій за погодженням з арбітражним судом і ліквідаційною ко­місією у випадку, якщо виробнича діяльність створить умови для при­скорення розрахунків з кредиторами за визнаними борговими зобов'я­заннями. Причому на таких підприємствах розпорядчі функції можуть здійснювати попередні керівники за погодженням з ліквідаційною ко­місією. Іноді в цей період підприємство виконує свої зобов'язання і спра­ва про банкрутство припиняється.

Збереження бізнесу також виникає за умови, коли капіталу (май­на) підприємства вистачає, щоб задовольнити усі вимоги кредиторів, і того майна, що залишилось, достатньо для проведення статутної діяль­ності. Але таких активів повинно вистачати для функціонування відпо­відної організаційно-правової форми підприємства згідно з чинним законодавством. Наприклад, для акціонерних товариств статутний фонд має становити 1250 неоподаткованих мінімумів, для товариств з обме­женою відповідальністю — 100.

101

Зрозуміло, що банкрутство і санація в системі антикризових заходів мають бути винятковими і використовуватись лише тоді, коли інші зазначені вище заходи не можуть принести результату. Загалом слід використовувати усі законні можливості гальмувати розвиток кризо­вих подій і знаходити можливості розвивати виробництво.

Запитання і завдання для самоконтролю

1. У чому полягає сутність та організація управління діяльністю підприємства?

2. Охарактеризуйте систему управління підприємством як сукуп­ності певних елементів.

3. Які принципи управління діяльністю підприємства?

4. Розкрийте цілі управління та їх значення.

5. У чому полягає сутність функцій управління підприємством та яка їх класифікація?

6. Чи залежить антикризове управління від організаційних форм підприємства?

7. Що таке санація підприємства?

8. Які особливості процедури банкрутства підприємства?

Розділ 6

ПЛАНУВАННЯ ДІЯЛЬНОСТІ

ПІДПРИЄМСТВА

6.1. Загальноекономічний та управлінський аспекти планування

ІУІожливість планування як конкретного виду діяльності обумовлена природою підприємства та визначається загаль­ними умовами господарювання.

Мс

Поняття "планування діяльності підприємства" має два аспекти. Перший — загальноекономічний, з точки зору за­гальної теорії підприємства. Другий — конкретно-управ­лінський, з погляду функцій менеджменту.

З загальноекономічної точки зору планування розгля­дається як механізм, що замінює ціни та ринок у внутріш­ньому середовищі підприємства. У межах ринкової систе­ми господарювання головним координатором дій її учас­ників є ціни. Саме ціни визначають вигідні для продавців і покупців обсяги та способи виробництва й споживання товарів. Підприємство як учасник ринкової системи також вимушене підкорятися ціновому механізму, закону попиту і пропозиції, оскільки воно не має можливості скасувати їх дію. Але у внутрішньому середовищі кожного підприєм­ства механізм цін витіснений свідомими діями та автори­тетними рішеннями власників та менеджерів. Керівники свідомо визначають головні напрямки внутрішньої діяль­ності підприємства. Підприємство грунтується на системі планових рішень. Поведінка та діяльність працівників ви­значаються та контролюються керівництвом підприємства.

Характерною особливістю планування як системи свідо­мих рішень є те, що воно витісняє ринок у внутрішній діяльності підприємства. Це зумовлено такими двома мо­ментами.

103

По-перше, обмежена величина підприємства дає змогу контролювати дії, що відбуваються в ньому, і таким чином максимально зменшувати невизначеність ринкового середовища та його негативні наслідки.

По-друге, використовуючи планування, підприємство позбавляється тих витрат, які пов'язані з купівлею та продажем.

Управлінський аспект планування випливає безпосередньо з приро­ди менеджменту. За його допомогою можна визначити реальність цілей підприємства, співвідносячи їх з наявними або необхідними для досяг­нення цих цілей ресурсами. Планування як "внутрішньоорганізаційна інституція" допомагає відповісти на такі важливі питання:

• Де підприємство перебуває сьогодні (його економічна позиція), які результати та умови його діяльності?

• Як і за допомогою яких ресурсів можуть бути досягнуті цілі під­приємства?

На основі системи планів, розроблених підприємством, здійснюєть­ся організація запланованих робіт, мотивація персоналу, контроль ре­зультатів тошо.

Один із класиків менеджменту А. Файоль зазначав: "Управляти — це передбачити", а "передбачити — це вже майже діяти".

Планування — це не просто уміння передбачити усі необхідні дії. Це також спосіб передбачити проблеми, що можуть виникнути, а отже, і можливість їх успішно вирішити.

Проблеми та межі планування. Проблеми, що виникають у зв'язку з плануванням, як правило, виникають у таких ситуаціях:

• події випереджають запланований графік;

• процес планування заважає прояву винахідливості й ініціативи;

• під час реалізації плану виникають непередбачені ситуації;

• менеджери, котрі не беруть участі в розробленні плану, не дотри­муються його;

• поточні справи відволікають увагу керівників від реалізації плану.

Остання ситуація часто є головною причиною, чому багато добрих планів залишаються не реалізованими. Поточні завдання поглинають найцінніші на будь-якому підприємстві ресурси: робочий час керівників, їхні талант та енергію, прагнення до інновацій.

Можливості планування на підприємстві обмежені низкою об'єк­тивних та суб'єктивних причин.

1. Невизначеність ринкового середовища. Будь-яке підприємство у своїй діяльності неодмінно має справу з невизначеністю. Воно не в змозі передбачити усі зміни, які можуть відбутися у зовнішньому середовищі. Більше того, планування є одним із способів "визначення—з'ясування" внутрішніх та зовнішніх умов діяльності. Планування слід розглядати і як інструмент подолання невизначеності. Там, де має місце планування, невизначеність зменшується. Але навіть наймогутнішому підприємству

104

не під силу повністю усунути невизначеність і, як наслідок, повністю спланувати свою діяльність. Слід пам'ятати, що "абсолютно" все спла­нувати неможливо.

2. Витрати планування. Межа планування визначається і величи­ною витрат на організацію і здійснення планування. Одним із суттєвих недоліків планової діяльності є необхідність додаткових витрат на до­слідження, організацію підрозділу планування, залучення додаткового персоналу.

Мінімальними витратами планування є такі, які забезпечують ви­живання підприємства, а додаткові витрати повинні забезпечувати його розвиток.

Труднощі при визначенні оптимальних витрат полягають у тому, що дохід, отриманий від планування, не може бути виміряний за допомогою кількісних методів. Ефект планової діяльності досвідчений керівник, менеджер може визначити, використовуючи якісні та суб'єктивні мето­ди оцінки.

3. Обсяг діяльності підприємства. Ці обсяги обмежують або, навпа­ки, розширюють можливості планування.

Переваги у здійсненні планування належать великим підприємствам, оскільки вони володіють необхідним потенціалом для того, щоб перед­бачити своє майбутнє.

По-перше, у них кращі фінансові можливості.

По-друге, вони у більшості випадків здійснюють перспективні на­укові та проектні розробки.

По-третє, великі підприємства мають висококваліфікований персо­нал і в змозі залучати таких фахівців іззовні. Вони, як правило, мають відповідні підрозділи.

Невеликим підприємствам важко проводити широкомасштабну планову роботу, особливо їм не під силу дороге стратегічне плануван­ня, але вони можуть використовувати деякі форми планування, насам­перед оперативне, а також застосовувати вже готові моделі стратегій, створені відомими компаніями та дослідними фірмами (наприклад, матрицю БКГ, модель "Мак-Кінсі 7" тощо), та розробляти власні у міру зростання організації.

Різноманітні причини неефективного планування внутрішньої ді­яльності підприємства можна звести до двох груп. Перша група пов'я­зана з тим, що менеджери та плановики не враховують об'єктивних меж планування (про що вже йшлося).

Друга група причин зумовлена суб'єктивними чинниками. Насамперед це надмірний тиск, пріоритет короткострокових показників над довгост­роковими. У будь-якого підприємства є багато невідкладних завдань, які воно прагне вирішити у максимально короткий час. Але термінове — це не завжди найважливіше. Головне — визначення загального напрямку дій підприємства, його основних цілей, довгострокових завдань.

105

6.2. Принципи та типи планування діяльності підприємства

Принципи планування визначають характер та зміст планової діяль­ності на підприємстві. Послідовне дотримання принципів планування створює передумови для ефективної роботи та зменшує можливість негативних результатів планування.

Принцип єдності передбачає, що планування на підприємстві по­винне мати всеохоплюючий системний характер. Системність дося­гається з допомогою "координації" та "інтеграції". Координація плано­вої діяльності окремих функціональних підрозділів виражається в тому, що роботу жодної ланки підприємства неможливо планувати ефек­тивно, якщо вона не зв'язана з плановою діяльністю інших підрозділів даного рівня, а будь-які зміни в планах одного підрозділу мають бути враховані в планах інших підрозділів. Таким чином, взаємозв'язок та одночасність є головними рисами координації планування на підпри­ємстві.

Інтеграція планової діяльності передбачає, що кожний план під­розділу складається виходячи із загальної стратегії підприємства і є частиною плану вищого підрозділу та підприємства в цілому. Усі плани на підприємстві — це не просто сукупність, набір документів, це їх си­стема.

Принцип участі означає, що кожний член підприємства стає учас­ником планової діяльності незалежно від посади та виконуваної ним функції. Планування, що грунтується на принципі участі, в західній літе­ратурі називають партисипативним.

Переваги принципу участі виявляються насамперед у тому, що:

• кожний із учасників отримує більш глибоке розуміння підприєм­ства, значення різних сторін його діяльності;

• особиста участь у процесі планування веде до того, що плани під­приємства стають особистими планами працюючих;

• працівники підприємства, беручи участь у плануванні, розвивають себе як особистість, набуваючи навичок, знань, розширюють власні мож­ливості;

• партисипативне планування об'єднує дві функції менеджменту, котрі часто суперечать одна одній, — це оперативне керівництво та пла­нування. Планування перестає бути другорядною справою для керівників та безпосередніх виконавців.

Принцип безперервності. Сутність цього принципу полягає в тому, що планування на підприємствах має здійснюватись постійно в межах установленого циклу, а розроблені плани повинні безперервно прихо­дити на зміну один одному. Необхідність безперервності планування зумовлена такими моментами:

106

а) невизначеність зовнішнього середовища та неминучість непе­редбачених змін обумовлюють необхідність постійного коригування очікувань підприємства стосовно зовнішніх умов і відповідного виправ­лення та уточнення планів;

б) змінюються не лише фактичні передумови, а й уявлення підпри­ємства про свої внутрішні цінності та можливості. Якщо підприємство не враховуватиме таких змін, запланований та отриманий результат може виявитися нікому не потрібним;

в) безперервний процес планування дає змогу забезпечити постійне залучення працівників підприємства до планової діяльності з усіма ви­годами, які з цього випливають.

Принцип гнучкості полягає в наданні планам і процесу плану­вання здатності змінювати свою спрямованість у зв'язку з виникнен­ням непередбачених обставин. Для здійснення принципу гнучкості плани повинні складатися так, щоб у них можна було вносити зміни, пов'язувати їх зі змінами внутрішніх та зовнішніх умов. Тому пла­ни, як правило, мають так звані резерви ("надбавки безпеки").

З фінансової точки зору забезпечення принципу гнучкості вимагає додаткових витрат. Рівень витрат повинен враховувати ймовірність майбутніх ризиків. Надання гнучкості планам за допомогою додаткових витрат також має свої обмеження.

Принцип точності. Плани повинні бути конкретизовані та деталі­зовані до такої міри, до якої це дозволяють зовнішні та внутрішні умо­ви діяльності фірми. Наприклад, стратегічне, довгострокове планування вимушене обмежуватися визначенням основних цілей і найбільш загаль­них напрямків діяльності, тому що обсяг довгострокової інформації про майбутнє дуже невеликий, а діапазон та швидкість змін постійно зроста­ють.

Принцип сощальноі орієнтації передбачає вирішення поряд з тех­нічними та економічними проблемами соціальних проблем (екології,

безпеки тощо).

Принцип ранжирування об'єктів планування за їх важливістю дає змогу раціонально розподілити наявні ресурси.

Принцип варіантності передбачає розроблення не менше двох-трьох альтернативних варіантів досягнення однієї і тієї самої мети та

вибір оптимального варіанта.

Принцип збалансованості плану дає змогу досягти балансу показ­ників (надходжень та витрат ресурсів тощо),

Принцип економічної обгрунтованості плану допомагає здійсни­ти кінцевий вибір варіантів планових показників.

Принцип автоматизації процесу планування передбачає використан­ня сучасних інформаційних технологій та комп'ютерної техніки.

Принцип зворотного зв'язку системи планування означає, що ви­конавець дає пропозиції щодо коригування уточнення планів.

107

Послідовна й одночасна реалізація розглянутих принципів плану­вання є складною справою, яка під силу лише великим фірмам, що ма­ють відповідні кваліфіковані кадри, сучасні інформаційні технології та необхідні ресурси.

Головними ознаками, за якими визначається тип планування, є міра невизначеності в плануванні, часова орієнтація ідей планування, гори­зонт планування.

Залежно від міри невизначеності планової діяльності розрізня­ють два її типи: детермінований — коли планування здійснюється в середовищі, яке можна повністю передбачити, і стохастичний (імовір­нісний) — це планування, що здійснюється в умовах часткового перед­бачення результату. Це типовий стан для підприємств.

Враховуючи те, що міра невизначеності умов планової діяльності теж рухлива і залежить від багатьох факторів, розрізняють такі варіан­ти (види) стохастичного типу планування:

• планування, що грунтується на системі жорстких зобов'язань. Таке планування найефективніше в ситуаціях, у яких існує висока впевненість у тому, що все відбудеться згідно з планом. Наприклад, планування кон­тракту з добре відомим, перевіреним партнером;

• планування під особисту відповідальність. Таке планування до­цільне в умовах, протилежних першій ситуації, тобто в ситуації повної невизначеності. За таких умов менеджер діє, по суті, на свій страх та ризик, бере відповідальність на себе. Для стійких, стабільних підприємств такий вид планування нехарактерний;

• планування, пристосоване до випадкових обставин. Цей вид плану­вання є проміжним між першими двома: з одного боку, воно відбуваєть­ся в умовах постійної невизначеності в діяльності підприємства, а з іншо­го, враховуючи можливі варіанти дій у невизначеному середовищі, — збільшує їх передбачуваність.

Залежно від часової орієнтації основних ідей планування розрізня­ють чотири типи планування.

Реактивне планування (повернення до минулого). Представники такого типу планування свої ідеї та спосіб існування підприємств зна­ходять у минулому. Вони заперечують усі досягнення сьогодення і тому негативно ставляться до техніки і сучасного інформаційно-технологіч­ного суспільства. Їхнє гасло: "Назад до природи". Головний метод реак­тивного планування — генетичний підхід, згідно з яким сучасні пробле­ми досліджуються з точки зору їх виникнення та минулого розвитку. Підприємство сприймається прихильниками реактивного планування як стійкий, стабільний, добре налагоджений механізм. Усе, що відбуваєть­ся і відбудеться на підприємстві, заздалегідь відомо. Управлятися воно повинно зверху вниз за допомогою особистого авторитету керівника та його патерналістського ставлення до підлеглих. Реактивне планування спирається на минулий досвід.

108

До недоліків цього типу планування насамперед відносять такі:

• воно розглядається не як система, у якій ураховується взаємодія різноманітних елементів підприємства;

• проводиться без достатнього врахування об'єктивних обставин сьогодення та майбутніх змін (відсутня гнучкість);

• реактивне планування — це функція головним чином вищого керівництва;

• оскільки запити нижчих рівнів ураховуються лише один раз, а потім коригуються в бік зниження, то керівники нижчих підрозділів прагнуть свідомо збільшити рівень своїх реальних потреб і цим збільшу­ють невиробничі витрати.

До позитивних сторін реактивного планування належать:

• постійне звернення до історії, минулого досвіду, з якого можна ба­гато запозичити;

• сильне відчуття спадкоємності, що оберігає від різних та непроду­маних змін;

• збереження традицій, що створює впевненість у працівників під­приємства.

Інактивне планування (інертність). Цей тип планування виходить з ідеї, що немає потреби повертатися в минуле і разом з тим прагнути до руху вперед. Існуючі умови сприймаються як достатньо добрі, принаймні задовільні. Задоволеність теперішнім (існуючим) — відмітна риса інак-тивізму. Характерним для нього є також уявлення про те, що рівновага в становищі підприємства досягається природним шляхом, автоматично. Головним принципом планування у даному разі є правило: "Планувати мінімум необхідного, для того щоб не змінити природний хід речей". При прийнятті рішень панують бюрократизм та зволікання. Вважається голов­ним злом та суворо карається нелояльність до організації та її цілей.

Недоліками такого планування є нездатність пристосуватися до змін та незадовільне використання творчого потенціалу працівників.

Позитивним можна назвати обережність при плануванні господар­ської діяльності.

Преактивне планування (випередження) орієнтоване головним чи­ном на майбутні зміни. Всупереч інактивістам преактивісти прагнуть прискорити зміни, швидше приблизити майбутнє. Преактивне плану­вання орієнтується не на мінімізацію зусиль, а на пошук оптимальних рішень, з кількох варіантів розвитку вибирають найбільш економічний.

До недоліків слід віднести недостатнє використання накопиченого досвіду; недостатню увагу до повсякденних потреб організації; надмірне захоплення футурологією та новими методами дослідження, ставлення до кожного з них як до панацеї.

Достоїнством є прагнення адекватно оцінити зовнішнє середовище та враховувати його фактори впливу на підприємство в процесі плану­вання.

109

Інтерактивне планування грунтується на принципі участі та макси­мально мобілізує творчі здібності персоналу. Цей тип планування вихо­дить з того, що майбутнє піддається контролю і значною мірою є продук­том дій персоналу.

Мета інтерактивного планування — проектування майбутнього, що передбачає побудову ідеалізованої моделі управління підприємством. Не варто забувати, що навіть з теоретичної точки зору окреме підприємство не може постійно "контролювати" своє майбутнє. Найбільше, на що воно здатне, — це ефективно пристосуватися до змін середовища.

Залежно від періоду, котрий охоплюють плани як результати плано­вої діяльності, розрізняють планування довгострокове —10—25 років (раніше це поняття ототожнювалося зі стратегічним плануванням); се-редньострокове —3—5 років, що конкретизує довгострокове; коротко­строкове —1—2 роки. Останнє включає конкретні способи використан­ня ресурсів, необхідні для досягнення цілей, визначених у двох перших.

Планування діяльності підприємства здійснюється за допомогою різних методів. При виборі цих методів необхідно враховувати певні вимоги до них. Методи планування повинні: по-перше, бути адекват­ними зовнішнім умовам господарювання, особливостям різних етапів процесу становлення та розвитку підприємства; по-друге, найповніше враховувати напрям діяльності об'єкта планування та різноманітність засобів і шляхів досягнення основної підприємницької мети — збіль­шення прибутку; по-третє, розрізнятися залежно від виду розроблюва­ного плану. Усі методи планування можна розбити на кілька груп за різними класифікаційними ознаками.

За вихідною позицією розроблення плану розрізняють ресурсний (за можливостями) та цільовий (за потребами) методи. Ресурсний метод планування грунтується на урахуванні ринкових умов господарювання та ресурсів, що є у розпорядженні підприємства. Може застосовуватись при монопольному становищі підприємства на ринку або при слабко розвинутій конкуренції. Цільовий метод планування використовується підприємствами в умовах сильної конкурентної боротьби. Адже за цих умов потреби ринку та попит на продукцію стають вихідною позицією діяльності підприємства, початковим моментом планування.

Залежно від принципів визначення кінцевих та проміжних значень планових показників розрізняють метод екстраполяції та метод інтер­поляції. Ці методи використовуються або при сильному та стабільно­му становищі підприємства на ринку, або при монопольному становищі, коли відсутні загрози з боку конкурентів і підприємство впевнене в тому, що розвиток у майбутньому здійснюватиметься зі збереженням тенденцій, які склались у минулому. При методі екстраполяції проміжні та кінцеві (на кінець планового періоду) значення планових показників визначаються на основі динаміки цих показників у минулому, припус­каючи, що темпи і пропорції, досягнуті на момент розроблення плану,

110

будуть збережені в майбутньому. Принципово протилежним є інтерполя­ційний метод, за яким підприємство встановлює ціль для досягнення в майбутньому і виходячи з неї визначає тривалість планового періоду

та проміжні планові показники.

Тобто на відміну від наступального руху при екстраполяції інтер­поляційний метод передбачає зворотний рух — від установленої мети та відповідного кінцевого значення планових показників з обчисленням

проміжних їх величин.

Для визначення ступеня обгрунтованості показників важливим є виокремлення методів планування за способом розрахунку планових

величин.

Метод пересічних показників передбачає використання фактичних статистичних даних за попередні роки, середніх величин при встанов­ленні планових показників. Більш обгрунтованим є чинниковий метод планування, відповідно до якого планові значення показників визнача­ються на основі розрахунків впливу найважливіших чинників, що обу­мовлюють зміни цих показників. Розрахунки за окремими чинниками застосовуються насамперед при плануванні ефективності виробництва (визначенні можливих темпів зростання продуктивності праці, знижен­ня собівартості продукції тощо).

Найбільш точним і поширеним є нормативний метод планування, сутність якого полягає в тому, що планові показники розраховуються на основі прогресивних норм використання ресурсів з урахуванням їх змін у результаті впровадження організаційно-технічних заходів у пла­новому періоді. Звичайно, застосування цього методу на підприємстві вимагає створення відповідної нормативної бази. У сучасних умовах самостійного господарювання підприємства самі розробляють норматив­ну базу відповідно до умов, що склались.

Узгодженість при плануванні потреб із необхідними ресурсами для забезпечення постійної та ритмічної діяльності підприємства здійснюєть­ся шляхом застосування балансового чи матричного методів. Сутність балансового методу зводиться до розроблення спеціальних таблиць-балансів, в одній частині яких із різним ступенем деталізації показують усі напрямки використання ресурсів відповідно до потреб, а в другій — джерела надходження цих ресурсів. У процесі розроблення балансу має бути вирішене таке основне завдання: забезпечити рівність між указа­ними двома частинами балансу. Баланси на підприємстві розробляють­ся для різних видів ресурсів (матеріальних, трудових, фінансових). Матричний метод планування є подальшим розвитком балансового методу і являє собою побудову моделей взаємозв'язків між виробничи­ми підрозділами та показниками.

Залежно від варіантності розроблюваних планів розрізняють такі методи: одноваріантні (інтуїтивні) плани, поліваріантні та плани економіко-математичної оптимізації.

111

За способами виконання розрахункових операцій методи плануван­ня поділяють на: ручні, механізовані та автоматизовані. У сучасних умовах, коли при розробленні планів здійснюються складні розрахун­ки, ручні методи планування майже не застосовуються.

Відповідно до форм подання планових показників виділяють таб­личний, лінійно-графічний та логіко-структурний методи.