Оксана керч альбатроси

«Альбатроси» — перший і найвідоміший твір письменниці Оксани Керч (псевдонім Ярослави Гаращак). Час дії роману — міжвоєнне двадцятиліття, його герої — представники західноукраїнської мистецької богеми: художники, поети, журналісти, видавці.

Текст взято з журналу «Дзвін», №11-12 за 1994 рік.

Слово про альбатроса

Альбатрос — це надморський птах дивної кра­си й граційного плавання в повітряних просто­рах. На суші він неповоротливий, нечепурний і смішний.

«Альбатроси» Оксани Керч колективізовані в центральному лицедієві роману — це порода лю­дей, яких Бог створив альбатросами для граційно­го плавання у висотах творчих блакитей. Але призначення за законами своєї природи Керчиним альбатросам не дано здійснювати. Приведені на світ на порепаному грунті твердої дійсности, від якої грайливі плеса вільних морів відійшли в недосяжну далечінь, вони вже змалечку, доки розгорнули крила до високих льотів, стирали їх об шорсткі й жорстокі грані життя. А навіть, змігшися до підйому на обезперених крилах, во­ни падали, вбивалися або калічилися і в дальшо­му повзали по своїй матірній землі ще більше по­крученими, ще більше недолугими й смішно сум­ними, як це вже дано їм від Бога.

В окупованій Польщею Західній Україні мис­тецтво розглядалося більшістю галицької й во­линської політично активної інтелігенції в час роз­гортання дії «Альбатросів» як фактор боротьби, бойового або патріотичного виховання мас. Нефункціональне в тому розумінні мистецтво було засуджуване як своєрідна диверсія перед воро­жим фронтом, або в ліпшому випадку — оціню­ване як люксус, нешкідлива, але й нікому не­потрібна забава. Звичайно, твори такого власне мистецтва аж ніяк не могли стати джерелом про­житку їх творцям.

Багато альбатросів видала галицько-волин­ська земля на просторі останнього століття. Але історія тієї землі — це багатовікова історія твер­дої й жорстокої боротьби за національну істот­ність її власників, і не альбатросам було на ній місце, тільки породі загартованих, безстрашних боєвиків і героїв. То й безгомонне мовчання вкри­ло пам'ять альбатросів, що дорого платили за свої дерзання у творчих льотах здійснювати своє при­значення. Так гинули безслідно таланти, може, й великі таланти, тільки й залишаючи по собі сліду, що якусь безіменну церковну розпись або тужливу пісню в гущі народної творчости. Багатьом з них не довелося навіть попробувати високих льотів, як героєві Оксани Керч, і повзали вони по рідній смутній землі, дивуючись своїй юродивості і ди­вуючи інших.

Альбатросам найновіших часів, вихованим уже на зразках модерного мистецтва інших народів, яким увижалися візії прекрасних сучасних стилів власної національної культури, ба, навіть суперництво з іншими, доводилось часто входити в гост­рі конфлікти із своїм оточенням.

Оксана Керч у своєму романі «Альбатроси» поставила пам'ятник усім тим альбатросам різ­них часів, сколективізованим у постаті свого ге­роя. І ми, що добре знаємо цю породу пишнольотної за своїм призначенням птиці, що любимо її й цінимо, вдячні письменниці за цей єдиний досі в нашій літературі пам'ятник. Очевидно, цим ствердженням аж ніяк не хочемо заважити на суб'єктивній оцінці читача, ані на об'єктив­ній фахового критика.

Так само, не заторкаючи літературних якостей твору, хочемо сказати на користь письменниці, що передача ідей, прагнень і змалювання побутових умов галицьких альбатросів у період 1920—40 років вірна й сумлінна. Письменниця, одна з тих же альбатросів і з того ж середовища, перенесла в свій роман багато автентичних постатей галиць­кої богеми й епізодів з її життя.

І ще слівце про постаті малярів і пись­менників в «Альбатросах». Усі вони без винятку, не дивлячись на змінені прізвища, автентичні. Не збираємось давати оцінку цьому відавтентизуванню лицедіїв авторкою. Можливо, що вона це зробила для вільнішого й необов'язуючого до хронікарської вірности орудування постаттями, їх­німи вчинками й словами на користь загальніших рисів епохи.

Праобраз головного лицедія, до речі безімен­ного — це живий ще сьогодні поет і маляр, який захоплював колись мистецтволюбивих відвідувачів картинних виставок у Львові розмашністю творчий візій, закріплюваних звичайно на... клункових паперах. А любителі доброї поезії ще напевно пам'ятають його скромненьку виглядом і розміром збірочку прекрасних поезій, видану якимсь смішно малим тиражем і грубо промовчану критикою.

Як треба сподіватися, модель героя цього роману поділив долю більшості галицьких альбатро­сів. Розлука з рідною землею і чужі небеса не були стимулом для виникнення нових предивних візій, фіксованих хоч би на клункових паперах. Він пірнув сірим інкогніто в еміграційну твань і десь там в Австралії, Бразилії чи Парагваї звеселяє своє оточення повною непристосованістю до життя, своєю безпорадністю в найнескладніших побутових справах. Сказано: альбатрос на сухо­долі... А, врешті, не переступаймо межі, визначеної Оксаною Керч закінченням роману, і не попадай­мо в мінорний тон, згадуючи альбатроса епохи, що безповоротно проминула.

Володимир ЛАСОВСЬКИЙ

Буенос-Айрес, в липні 1957 р.