Розвиток учня як духовно багатої, інтелектуально розвиненої особистості – громадянина україни, на уроках української мови та літератури

Ключові поняття теми:

Розвиток – 1) процес росту; розвій, розмах, розквіт, процвітання; 2) рух, хід, поступ; 3) освіченість, рівень.

Особистість – людина як носій індивідуальних (особливих, характерних саме для неї) властивостей, певних характерних ознак і рис.

Духовність – це прагнення і здатність людини до спрямованого пізнання істини, добра, краси, любові і ствердження у своїй життєдіяльності загальнолюдських етичних та естетичних цінностей (що в суті своїй ґрунтуються на відомих нам Десяти Заповідях), усвідомлення своєї єдності з Богом, із створеним Ним Всесвітом.

Якщо етика – це загальноприйняті норми поведінки (людина діє так, як її навчили), а мораль – система норм і принципів поведінки людей у ставленні один до одного та до суспільства (моральна людина робить хороші вчинки, правильно себе веде, усвідомлюючи, чому саме так треба діяти), то духовність є вищою формою моралі: людина переконана у наявності Вищої Сили, діє у житті свідомо, відповідно до своєї віри, здатна на усвідомлене самовдосконалення.

Інтелект – розум, здатність людини думати, мислити.

Громадянин – 1) особа, що належить до постійного населення якої-небудь держави, користується її правами і виконує обов’язки, встановлені законом цієї держави; 2) той, хто підпорядковує особисті інтереси громадським, служить батьківщині; 3) член громади.

Одна з головних рис громадянина – патріотизм.

(Патріотизм – любов до своєї батьківщини, відданість своєму народові, готовність для них на жертви і подвиги. [12, с.546] Але природне для людини почуття патріотизму у ХХ столітті надто довго експлуатувалося державними системами, зокрема і в Україні: від людини багато вимагалося – аж до повної самопожертви, але дуже мало давалося навзамін, і маємо результат – вихолощення значення цього слова, втрата його значимості для багатьох людей, особливо молоді: виросло покоління споживачів, для якого поняття «любов до Батьківщини», «суспільне благо» – малозрозумілі і не дуже важливі. Звідси – більшість проблем у нашій країні. Бо визначальним на всіх рівнях державного і суспільного устрою залишається все-таки «людський фактор». Якщо ми хочемо побудувати гуманістичне і демократичне суспільство, у якому життя людини – цінність, то любов до своєї батьківщини повинна передусім виражатися у добросовісній, чесній праці, примноженні духовних, історико-соціальних, політичних та куль­турних цінностей рідної країни, у захисті громадянських прав і свобод. )

Зараз в Україні ми постійно чуємо слово «криза» стосовно економіки і політичного життя. Але очевидним є і те, що наше суспільство перебуває у стані духовної кризи. Її ознаками вважають втрату значною частиною громадян духовних орієнтирів, бажання пізнавати, розвиватися, самовдосконалюватися, будувати своє особисте життя, власний добробут у згоді із загальнонаціональними інтересами. Нині ціннісні орієнтири українців катастрофічно змінюються, переходячи від загальногуманістичних до суто меркантильних, прагматичних; майже нівельовано такі моральні чесноти, як доброта, правда в особистому і суспільному житті, любов до людини і до своєї країни, бережливе ставлення до довкілля. Дедалі характернішими для молодих по­колінь стають не тільки різке зниження грамотності та риторичних якостей, а й вульгаризація й обезкультурення мислення, почуван­ня, мовлення, вчинків.

Тому «метою освітньої галузі є розвиток творчої особи­стості, формування у неї гуманістичного світогляду, національної свідомості, високої моралі, активної громадянської позиції, мовленнєвої і читацької культури, комунікативної й літературної компетентностей, есте­тичних смаків, ціннісних орієнтацій». [5, с.1]

Освітня галузь «Мови і літератури» складається з мовного і літературного компонентів, кожен із яких має свої складники і завдання. Предмети українська мова і українська література у школі покликані не тільки давати учням певний обсяг знань відповідно до чинних програм, але й розвивати інтелектуальні здібності дітей, сприяти формуванню у них світогляду, моральних і духовних якостей, завдяки яким особистість могла б повноцінно вибудувати власне життя, усвідомити свою національну належність, зробити достойний внесок у загальну справу розбудови державності України.

Оскільки в Україні, крім титульної нації, живуть представники багатьох інших національностей, і для кожної з них життєво важливою є проблема національної самоідентифікації підростаючих поколінь, відродження, збереження і розвиток власних традицій і мови, то і мирне співіснування, і успішне державотворення спільними силами можливі лише за умови, коли, з одного боку, державні інституції сприятимуть національному вихованню молоді, з іншого – поняття «патріотизм» у всіх закладах освітньої системи матиме не вузько національне, а більш загальне значення: любов і до свого, рідного, і до землі, на якій живеш, а також повага до держави, її законів, розуміння того, що власне благополуччя залежить від загального, що кожен, хто живе у цій країні, має зробити особистий внесок у її процвітання.

Особливу роль у розвитку учня як духовно багатої, інтелектуально розвиненої особистості – громадянина України, мають уроки української літератури. Г. Клочек наголошує, що «місія художньої літератури як навчального предмета в школі полягає в одуховненні людини. Його треба розуміти і широко, і глибоко - як гуманізацію (виховання людяного в людині), естети­зацію (плекання відчуття краси), етизацію (вироблен­ня твердих етичних правил як законів поведінки в соціумі). Спілкування з художнім словом як з найдовершенішою мовною системою виробляє в учня об­разне мислення - на цьому особливо наголошував Сухомлинський, - найактивнішим чином стимулює ро­зумовий розвиток («поезія – еліксир для дитячого мозку»). І не треба, мабуть, говорити, що гуманізація, етизація, естетизація особистості, її мовленнєво-рито­ричний розвиток самі по собі, природно «спільними зусиллями» продукують патріотизм. Брак патріотиз­му в молодої людини є точним показником аномальності процесу розумового, морального та етико-естетичного виховання, яке її сформувало» [6, с.4].

Розглядаючи шляхи реформування літературної освіти в середній школі, Г.Клочек спирається на досягнення вітчизняної освіти, зокрема на досвід В. Сухомлинського.

І хоча в цілому не можна не погодитися зі сказаним, слід зазначити, що, говорячи про одуховнення дитини, професор оперує такими поняттями, як Дух і Розум, Слово і Краса, та при цьому не називає, цілком у традиціях радянської і пострадянської педагогіки, їх першоджерела – Бога.

Але духовність українського народу, який має багату тисячолітню культуру, ґрунтується на глибокій релігійності як у дохристиянські часи, так і після прийняття християнства. Тому світогляд української людини сформувався як ідеалістичний. І матеріалізм як філософія був і залишається чужим та руйнівним для нашої духовності. І говорити про одуховнення дитини-українця, не спираючись у її вихованні на Закон Божий, на основи християнської віри, - це значить вихолощувати (хай навіть і не свідомо) суть українського національного світогляду, спотворювати і, зрештою, нищити національні основи буття українського народу.

Саме втрата за останні кількадесят років християнських цінностей спричинила моральну кризу і, як наслідок, людина суспільства зорієнтована на індивідуалізм, прагматизм і споживацтво в особистому і суспільному житті. Звідси байдужість, жорстокість, злочинність, лицемірство, розпуста...

Наша недавня історія доводить: спочатку – принципове заперечення духовних і релігійних цінностей, потім – зникнення прощення, терпимості, співчуття, милосердя, порядності, любові до людей, природи, країни і т. д.

Щоб почалося видужання нашого суспільства – зовсім недостатньо навіть і найчудесніших економічних перетворень. Матеріальний достаток не розв’язує всіх проблем і не усуває духовної кризи, оскільки причина останньої лежить у втраті людиною розуміння сенсу свого існування. Лише творці примітивних соціально-економічних учень заперечували релігійний, моральний та інші ідеальні стимули як рушійну силу людської активності, заміняли їх винятково матеріальними інтересами.

Повернення до духовних основ суспільного життя – ось що необхідно нам у першу чергу! У свій час видатний педагог К. Д. Ушинський сказав: “Сучасна педагогіка виросла на християнському ґрунті, і для нас не християнська педагогіка є річ неймовірна – безголова потвора й діяльність без мети, захід без спонукання позаду і без результатів попереду”.

Духовність, духовний у масштабах і національної, і світової культури – це головні поняття, що визначають місце людини в суспільстві, у світі. Що вони означають?

Дух – філософське поняття, що означає нематеріальне начало. Словники дають такі його тлумачення:

1. Психологічні особливості (свідомість, мислення), те, що спонукає до дій, діяльності, начало, що визначає поведінку, дії “у здоровому тілі здоровий дух”, “дух суперечності”, “дух обурення”.

2. Внутрішня моральна сила: “високий бойовий дух”, “підняти дух”, “не падати духом”.

3. У релігійному уявленні це безплотна, надприродна сутність: “Святий Дух”, “добрий дух”, “злий дух”.

4. У переносному значенні – зміст, істинний смисл, особливість чогось: “за законом духу”, “в дусі часу”.

5. У розмовній мові вживається як синонім слова “дихання” у фразеологізмах: дух перевести, дух захоплює, одним чи єдиним духом.

6. Як синонім слова “повітря” (в розмовному і художньому мовленні): “лісовий дух”, “гарячий дух”.

7. Як синонім запаху в розмовному варіанті: “важкий дух”[14, с.44-45].

В українській мові є багато слів з коренем – дух або – душ: духовний, духоборець, духівник, душевний, одухотворений, духмяний, душник, продуховина, добродушний, щодуху, бездушний, бездуховний, духота, задуха. У них міра розвитку душі людини, її душевних якостей, її місце на сходинках людського розвитку від найнижчого до найпіднесенішого, від “тваринного” до людського.

Душевність характеризується добрим ставленням людини до навколишніх людей, турботою, увагою, готовністю прийти на допомогу, ділити радість і горе. Це ставлення розповсюджується і на справу, яка виконується уважно, зацікавлено, з любов’ю, тобто “з душею”. З духовністю пов’язується потреба пізнати світ, себе, смисл і призначення свого життя. Людина духовна настільки, наскільки в неї розвинута ця потреба.

Моральність, чисті помисли, культурне буття, щире ставлення до віри і віросповідання, милосердя, доброта, шанування мови і народних звичаїв, усіх духовних і культурних надбань свого народу, людства загалом – ось неповний перелік понять, які органічно пов’язані з духовністю. У нашому суспільстві все частіше говоримо про духовність, духовну культуру, духовний світ людини, духовну освіту. У певних контекстах значення цих слів пов’язане з релігіями, але найчастіше із внутрішньою суттю людини, її моральною культурою, освіченістю.

У повсякденному житті духовно розвинуту людину називають культурною, високоморальною.

Пошук і знаходження себе – це душевна мета, а рух до Високого – мета духовна.

Ступені визначення духовності [14, с.48-50]:

Перший: духовність – це цінності людського серця, спрямовані на зовнішній світ. Духовне життя завжди звернене до іншої людини і завжди спрямоване проти власного егоїзму. Спробуйте прожити день, поступаючись іншим ліпшим “шматочком” і переконаєтеся, як важко жити без “нападів” егоїзму. І якщо зможете, тоді духовність пронизуватиме все ваше життя, тому що вона – це вічні істини, вона немов палі, на які спирається людська мораль. Духовність – це пошук свого морального обов’язку, а отже, і смислу життя.

Звідси другий ступінь визначення духовності: духовність – це розуміння свого смислу життя. Духовна людина може відповісти на запитання: навіщо я взагалі потрібен на землі? Якщо духовного життя немає, то немає і смислу життя.

Третій ступінь визначення духовності: духовність – це особиста відповідь на вічні запитання: що є добро і зло, істина і краса... Кожний із нас рано чи пізно знаходить відповіді на ці непрості запитання. І кожний відповість відповідно до своїх внутрішніх переконань.

Звідси витікає четвертий ступінь визначення духовності: духовність – це розуміння унікальності внутрішнього світу людини.

Отже, духовний розвиток передбачає розвиток душі людини через задоволення її духовних потреб. Тому ми говоримо про духовно розвинену людину, яка добра до людей, альтруїст, великодушна, із задоволенням займається наукою, живописом, театром, цікавиться вітчизняною історією, спілкування з цікавими людьми вважає благом і розкішшю Людина віруюча (справді, а не на показ) поширює духовність на всі сфери життя.

Таким чином, духовність розглядаємо як прагнення і здатність людини до спрямованого пізнання істини, добра, краси, любові і ствердження у своїй життєдіяльності загальнолюдських етичних та естетичних цінностей (що в суті своїй ґрунтуються на відомих нам Десяти Заповідях), усвідомлення своєї єдності з Богом, із створеним Ним Всесвітом.

Отже, критеріями духовності можна вважати:

1. Наявність у людини потреби пізнавати світ, себе, сенс життя.

2. Перевага духовних потреб як мотивів поведінки і діяльності.

3. Духовний тип поведінки, який виявляється в будь-яких формах емпатії (позитивне ставлення до внутрішнього світу інших людей, відчуття єдності із ближніми, з усім людством, гуманне ставлення до природи, усього живого).

4. Активне прагнення людини до сприймання і творення краси, тобто сформована естетична потреба й естетичне спрямування.

5. Шанування людиною будь-якої форми життя, усвідомлення своєї єдності із Всесвітом, екоохоронний тип поведінки.

Майбутнє нашої молодої держави залежить від того, чи повернемося ми до своїх духовних основ, від змісту тих цінностей, які через систему освіти й виховання закладаються в серце молоді, від усвідомлення ідентичності зі своїм народом, його історією, традиціями, від мудрої книжки, рідного слова.

Враховуючи потребу духовного відродження України, школа покликана забезпечити наповнення всіх ланок навчально-виховного процесу змістом, який би допомагав педагогам виховувати душу, чесні й сильні характери, формувати сумління та громадянські чесноти – і спонукав би школярів у єдності з Богом вирости корисними своєму народові.

Дуже важливо, щоб учитель учив дитину бути не тільки всебічно розвиненим громадянином держави, а й громадянином Небесним, дитям Божим – для чого ми і створені. Із цим завданням може впоратись лиш духовно сформований педагог. Бо тільки людина, яка пізнала Бога всім серцем, яка любить свого ближнього, свого учня – як себе самого, яка живе за Заповідями, вестиме за собою до добра, до любові.

Християнська мораль має стати навіть не одним із головних предметів в освітньо-виховному процесі української школи, а предметом ГОЛОВНИМ взагалі. У тому сенсі, що виучуваний на уроках матеріал, особливо з предметів гуманітарного циклу, потрібно розглядати ще й з точки зору Закону Божого.

І не треба нам боятися того, що у класі сидять діти, батьки яких часто належать до різних конфесій або є невіруючими. Християнська етика – надконфесійна, можна навіть сказати, – надрелігійна, адже вона акумулювала в собі найголовніші загальнолюдські цінності, а яким ім’ям називати Бога – то власна справа кожної етнічної спільноти чи, враховуючи реалії сьогодення, – окремої людини. А діти із сім’ї, де батьки атеїсти, мають право знати й інші світоглядні позиції, щоб скористатися своїм правом вибрати особисту.

Величезний виховний потенціал має і народознавство. Але не поверхове знайомство з деякими етнографічними особливостями життя українців у минулому, яке в кінцевому результаті нічого не дає. Щоб створити справді українську державу, у якій би комфортно себе почували не тільки ми, а й інші етноси, нам треба передусім зрозуміти і засвоїти ті закони, за якими наші предки будували життя родини, спільноти, ті світоглядні основи, на яких ґрунтувалися стосунки людини з ближнім і зі світом природи і які не один раз у критичні періоди історії давали сили народу вижити, зберегти свою самобутність, пронести крізь віки ідею державності. Тому вивчення обрядів, звичаїв, традицій предків у навчальних закладах є актуальною потребою дидактики, потребою духовного відродження української нації.

Саме освіті належить вирішальна роль у вихованні українця як високодуховної людини і щирого патріота на засадах народної педагогіки. У вирішенні цього непростого завдання педагогам допоможуть книги Гарафіни Маковій «Золоте віно з бабусиної скрині», «Затоптаний цвіт», «Очі згори», «Народ у народних святах», «Пісні одного села», «У світі рослин», які Комісія з проблем виховання учнівської та студентської молоді Науково-методичної ради з питань освіти Міністерства освіти та науки України рекомендувала для практичного використання у навчальних закладах (протокол № 2 від 12.05.2009 року). А також методичні посібники Вонітової Н., Горбач О. «Рости тільки на радість» (для дошкільних дитячих закладів), Гриців Т. Г. «Виховання учнівської молоді на засадах народної педагогіки».

Окремо слід сказати про колективний збірник за сторінками газети «Економічно-благочестивий вісник» за редакцією ґарафіни Маковій «Світанок. Книга друга», у якому зібрано листи і представлено творчість дітей з різних куточків України – від дошкільнят до старшокласників, а також тих батьків, дідусів, бабусь, які зацікавлені у вихованні своїх дітей та онуків як свідомих християн і українців. З одного боку, тут – спілкування юних між собою, з другого – діалог між поколіннями, а все разом – живий процес ОДУХОВНЕННЯ дитини – осмислення себе як особистості, пошук свого місця у світі, вироблення дуже високих морально-етичних принципів, пробудження і розвиток творчих задатків… Цю книгу можна використовувати для сімейного читання, а також у позакласній роботі, щоб прилучати дітей до християнських цінностей, формувати у них високі життєві орієнтири, виявляти їх творчий потенціал.

Вище названі книги – це скарбниця знань про український народ, яка, образно кажучи, являє собою збережений духовний генофонд нашої нації. Відкрити її для себе, а також побачити народну педагогіку в дії і багато що почерпнути з неї може кожен учитель будь-якої школи України, котрий усвідомлює необхідність повернення до національних джерел як основи для відродження українського народу після століть денаціоналізації і фізичного нищення, а також як головної умови становлення молодої української держави. А перед учителем-філологом у школі стоїть завдання не тільки дати учневі певний обсяг знань з літератури і теорії мови, сформувати достатньо високий рівень орфографічної та пунктуаційної грамотності школяра, навчити його будувати зв’язне висловлювання, доцільно вибираючи тип і стиль мовлення відповідно до ситуації спілкування і т.п., але й засобами своїх предметів максимально сприяти зростанню учня як високодуховної особистості, громадянина України. І в цьому плані вище згадані книги є безцінними.

Рідна мова та література – предмети, які за своєю природою дають значні можливості для реалізації завдань виховання духовності та громадянської позиції підростаючого покоління. Крім того, їх вирішенню сприяють психолого-педагогічні особливості навчально-пізнавальної діяльності учнів старшого підліткового віку ( 8 – 9 класи) та вікового періоду ранньої юності (10 – 11 класи).

Старший підліток вступає у нову фазу свого розвитку, коли він відкриває свій внутрішній світ. Ця особливість впливає на характер сприйняття учнями художніх творів на уроках літератури. Старшокласники здатні читати твір критично, бачити за текстом автора, визначити його позицію щодо порушених проблем і зіставити її зі своєю. Старшокласники уже замислюються над власною долею, їх цікавлять проблеми щастя, життєвого успіху, кохання і дружби, непроминальних цінностей, морального вибору, ними усвідомлюється власна причетність до історичної долі рідного народу, вони починають замислюватися також над сучасним і майбутнім своєї нації. Старшокласники здатні і до високої самостійності та критичності суджень. Їх оцінки явищ дійсності, змальованих письменником, уже відзначаються значною вмотивованістю і аргументованістю, адже у них є набутий певний життєвий досвід, розвивається абстрактне мислення, і вони прагнуть мислити, узагальнювати та робити висновки – пізнавати себе, інших людей, життя.

Перед учителем-філологом у школі стоїть завдання не тільки дати учневі певний обсяг знань з літератури і теорії мови, сформувати достатньо високий рівень орфографічної та пунктуаційної грамотності школяра, навчити його будувати зв’язне висловлювання, доцільно вибираючи тип і стиль мовлення відповідно до ситуації спілкування і т.п., але й засобами своїх предметів максимально сприяти зростанню учня як високодуховної особистості, громадянина України.

Завдання учителя: дати можливість учням зрозуміти, що в основі духовності – совість і правда, а також допомогти їм усвідомити таку систему цінностей, які є мірилом духовності [14, с.75-77]:

– розквіт духовного життя українського народу і прилучення його до християнської моралі;

– ідеал України;

– державна незалежність України;

– патріотизм, орієнтація власних зусиль на збереження і розквіт рідної мови, відновлення найкращих народних традицій, розбудову своєї країни;

– єдність поколінь на основі віри в національну ідею;

– почуття національної гідності;

– історична пам’ять;

– пошана до національних символів і свят;

– прагнення до національної єдності українців;

– справедливий державний лад, який забезпечував би злагоду в суспільстві і умови для вільного розвитку людини;

– високий розвиток українського народного господарства і забезпечення матеріального добробуту всім громадянам;

– дбайливе ставлення до національних багатств, рідної природи, зокрема землі і води;

• зміцнення здоров’я українців, зростання тривалості життя.