Кохання

Кожного разу напередодні великого свята наша школа змінювала вигляд. Коли я був ще маленьким, свої перші заняття я відвідував у приватній школі. У Драїкіса. Хлопчики та дівчатка навчались в одному класі. З тих пір я багато чого позабув у своєму житті. Але моїх перших однокласниць, тоді ще дівчат, я не забуваю. Ані Марго, в яку я згодом закохався нестямно, коли мені виповнилось вісімнадцять років, ані ввічливу Іулію, яку пестливо називали Юля, і яку я нарік Фіалкою , оспівуючи її під ім'ям квітки у своєму першому вірші, який було надруковано в Афінах у «Альманасі Езопа» - це була визначна подія у моєму житті. Не забуваю я і серйозну Амалію, якій вчитель наказав займатися зі мною арифметикою, а я слухав її голос, замість слів, що вона говорила; тому навіть тепер я не дуже добре вмію лічити. Не забуваю і двоюрідну сестру Масінгу, розважливу дівчинку, якій я повіряв усі свої нещастя, ані Аглаю зі станом, подібним до кипарису, що стала щасливим коханням, а згодом - і дружиною мого єдиного друга дитинства - Нікоса. Не забував я й Анну - страшненьку та дурненьку. Тільки її я не соромився, не думав про неї і не страждав за нею, і поводився з нею підло та безчесно. Ми з нею були в одній секції. Тоді популярністю користувався метод самостійного навчання у групах. Для цього користувалися таблицею Кокконіса, книжками «Біла голубка», «Вежа Мавроміхаліса», а для старших школярів був Златоуст зі своїм віковічним: «Усе - суєта суєт!»

Так от, я смикав Анну за волосся у школі, у класі, у секції, я нахиляв її головою до колін, бив та штурхав її. І вона нічого не могла подіяти. Саме цьому я і поводився із нею так. Вона ніколи не супротивилася мені, ніколи не скаржилася, зовсім ніколи. Усі посміювалися, а я пишався. Двох істот я мучив у своєму житті. І обох - у ті часи. У школі це була Анна, а вдома - курка, спокійна та покірна, як та дівчина; я не пам'ятаю, як вона потрапила до моїх рук. Ви бачите мирні сни, добрі істоти. Ви не залишились без помсти. За ті страждання, що я вам спричинив, я розплачуюсь набагато більше зараз, коли мене тортурять безжально тисячі інших.

Кожного разу напередодні Різдва наша школа змінювала вигляд. Припинялись заняття у секціях і класах, не було читання, покарання, замовкало гудіння, що зазвичай лилося з ранку до вечора, наче це гули бджоли, а не дівчатка, а замість хлопчиків - гуркотіли морські хвилі. Драїкіс розсаджував нас рядами за парти. Це був чоловік невеличкий на зріст, із наполеонівською бородою, яка була тоді в моді, із військовою постаттю, і з найдобрішою у світі душею. Він підіймався на кафедру, і з цієї висоти кожного року, напередодні Різдва одним і тим самим тоном, тим самим чином провіщав нам народження Господа словами із Євангелія від Луки. І ми слухали - тихо, радісно, слухняно, і очі наші сяяли від урочистості цього дня, про який пишеться у Євангелії і який сповнює нас надії на те, що прийде свято, якому ми будемо радіти усією домівкою. Діти знають такі свята і з нетерпінням чекають їх приходу. Ясла, Иосиф, Ірод, непорочне немовля, волхви з дарами, чарівна зірка, пастухи - ось які картини малювала нам наша уява, коли ми слухали урочистий голос вчителя Драїкіса. А на задньому плані цієї картини, не такі чудові, але не менш привабливі, ближчі до нас, більш людяні, сяяли, посміхались і чекали на нас, із усякою всячиною в руках, нехрещені русалки, духи, спокуси: Вихідні, Ігри, Різдвяний Пиріг, новенька сукня та несказанні речі, несподівані "давні численні духи, нові численні духи, що не мають назви і сповнені великої чарівності", як пише один поет. Останні слова вчителя, який, закінчивши читати Євангеліє, відпускав нас додому на трьохднівні канікули, потонули у колядках, що співали на вулиці сусідські діти. Але то була не солодкозвучна народна пісня"Різдво, новий рік, перше свято року", а якийсь урочистий тропар, майстерно написаний і заримований моїм покійним дядьком, незрівнянним Андрієм - викладачем, регентом церковного хору, письменником, ритором, поетом, філософом, пророком, мандрівником, що мав велику силу і мужність, з якою вів за собою увесь світ, доки не збожеволів. Тому його знали під прізвиськом - навіжений. Пам'ять дітей зберегла тільки перші рядки академічної колядки мого дядька:

Сьогодні Христос народився у місті Віфлієм,

Він нас визволить з неволі і відкриє нам Едем!

Але останній раз напередодні Різдва у школі цей день не пройшов для мене спокійно. Замість слів вчителя до мого слуху долітали якісь хаотичні звуки, що не мали ніякого сенсу, і обличчя на картині, раніше такі чіткі - ніби постаріли, від волхвів біля ясел до Різдвяного пирога - усі ці видіння стали якимись нечіткими, мутними, побляклими, вони відходили на задній план, а на передній виступали не такі священні - даруй мені, Господи! - видовища.

Не так багато часу минуло від того дня, коли у нашу школу прийшли дівчатка "із чужого, далекого краю". Із екзотичними іменами. Астерія і Цецілія. Сестрички. У чорному одязі і з чорними очима. Звідки вони прийшли - нам було невідомо. Школярки. Вони були схожі на дві широколисті траурні братки, і від них віяло ароматом фіалок. В них була уся нічна темінь - і усі зорі небесні. Але не буду багатослівним. Я закохався в них. Чи це було вперше, коли я покохав? Не знаю. Тому що я не пам'ятаю, коли я почав кохати. Я народився із цим почуттям. І я не міг зрозуміти, кого з них двох я кохав. Інколи мені здавалось, що обох. Інколи - Цецілію, а інколи - Астерію. Також я інколи не міг зрозуміти, хто з них - хто. Астерія була велика, гладенька. Цецілія була делікатнішою, стрункішою. Вони були як місяць, що стає повним, а потім перетворюється на півмісяць. Моє кохання було сплетено із мовчання та мрій. Із нерішучості та гордості. Я не насмілювався наближатись до них. Здебільше я бачив їх у своїй голові, очами своєї душі. Я сп'янів від свого кохання. І я вірив, я майже був впевненим, що, як писав у своєму відомому творі Данте, і вони не могли не покохати мене у відповідь.

Цей канун Різдва не був схожим на інші. Як могло таке статися, що, хоч я нікому не сповідався про свої почуття, про це дізналася уся школа, і хоч я усе приховував, усі вже плітку вали про це. Я не знаю. Знаю тільки, що у моїх однокласників - і хлопчиків, і дівчаток, але здебільше у дівчаток - у той час, коли з високої кафедри вчитель Драїкіс нам проголошував радісну вість, у них були інші радощі. Вони не слухали вчителя, як раніше. Школа теж - маленьке суспільство. Вона копіювала, віддзеркалювала суспільство своєї країни. Байдужі, ледарі, брехливі, злоязикі, глузливі, балакучі, дурні, заздрісні. Я не міг подивитись ані вправо, ані вліво, ані вперед, ані назад. Тисячі очей стежили за мною, принижували мене, лякали, сковували. Я відчув легке повітря сповнене аромату, мелодійності від присутності екзотичних сестричок, що сиділи за партою, позаду від мене, усього в двох кроках. Але я не наважувався підняти очі від землі. Було троє дітей, яких я мав майже за братів, і з якими ми інколи били Анну. Троє дітей, у яких рот ніколи не закривався. Вони піднімали мене над шкільною атмосферою до нових, ідеальних горизонтів. Своїми казками і історіями. Один з них, високий стрункий Валеріос розповідав про життя Святого Георгія, що подолав змія та врятував царівну! Інший, невисокий, гладенький та рум'яний Маркос Канініас усе говорив про свого діда, що був клефтом та бився у 21-му під командуванням капітана Макріса. А третій, Гіфтояніс, хворий та блідий, вклонявся перед дівчиною-критянкою Зеріною, портрет якої був у нього вдома, як і перед іншими дівчинками-критянками, що стали жертвами повстання 66-го року. Але марно я сподівався, що вони розділять зі мною мою самотність, допоможуть пережити знущання і підтримають мене після моєї поразки. Марно. Я чув і їх голоси серед тих, хто глузував з мене! 1 я нічого не бачив, і замість слів вчителя чув лише глузливе шепотіння - ось! - до моїх вух долетіло якесь нахабне бурмотіння, пронизливе, як сурма, і водночас докучливе, як дзвоник, воно поступово складалося у слова пісні, яка доносилась зі схожого на криницю рота бридкої здоровезної Вергінії. Звична та навчена ремеслу своєї матері - знахарки та плакальниці, вона склала про мене пісню. І у пісні співалося:

Астерія - у віконця,

А Костакіс все кида

Зі двора в неї каміння -

Й по губах їй попада.

"Гей, Костакіс, вгомонися! -

Цецілія його лає. -

Обскубемо тобі волосся

Так, що вчитель не впізнає!" Волосся мені не обскубли, але воно стало дибки від переляку. Коли вчитель закінчив читати Євангеліє, усі школярі навколо, і хлопчики й дівчатка, кинулись на мене, співаючи цю глузливу пісню Віргінії. Перш ніж я сам навчився співати, мене ославили у пісні. Але дурною славою. Цього не можна було стерпіти. Почервонівши, із заплаканими очима, покинутий усіма, від відчаю я прийняв рішення і зробив рух у напрямку сестер із благаючим поглядом, і водночас - спокійно, дивлячись їм просто у вічі. Немов я казав: нехай станеться, як ви бажаєте. Ми втрьох - проти цілого світу. Що нам до інших?

Астерія і Цецілія, місяць і півмісяць, одна - з ім'ям жінки, яку оспівував Горацій, інша - з ім'ям святої, яку намалював Рафаель, Поезія і Музика, як вони сприйняли мої благання? Просто і без жодних сумнівів вони принизили мене, на тому самому місці, перед очима усієї школи, так само, як я колись принизив страшненьку та нерозумну Анну. Я не чинив опору. Анна не була гарною, але нерозумною вона також не була. Яка насолода! Страждати та терпіти удари від тих, кого ти кохаєш! Господь справедливий.

¹ γιούλι (гр. «фіалка») - вимовляється як «юлі», схоже з ім'ям Юля (прим. пер)

Варіант перекладу № 2