Розділ IX серед богів і дияволів підземного світу острова пасхи

Тими днями, коли ми проникали в потаємні печери, по острову Пасхи разом з аку-аку мандрував інший страшний привид. З'явившись кілька тижнів тому, він ходив із хати в хату, і ніхто не міг зачинити перед ним двері. Він ставав усе настирливішим і невдовзі добрався до нас в Анакену. Привид залазив всередину через рот і ніс ошаленів по всьому тілу. Приїхавши зайцем із-за океану, він прокрався на берег під назвою коконго. Бургомістр тільки двічі встиг сходити по камені, як коконго постукав і до його дверей. Він ще кілька днів кріпився, але, зрештою, мусив злягти. Коли я відвідав його, він щасливо посміхнувся і сказав, що коконго звичайно лютує гірше, ніж зараз: він, напевно, швидко видужає. Через тиждень я знову пішов до нього. Тепер бургомістр лежав уже в сільській лікарні. Я привітався з новим лікарем, який прибув замість колишнього кораблем «Пінто», і попрямував до маленької палати, де лежали кашляючи, хворі на грип. Я не міг знайти серед них бургомістра і вже почав хвилюватись, як раптом в одному кутку піднявся на ліктях худий, старий, виснажений чоловік і заговорив до мене хрипким голосом: — Сеньйоре Кон-Тікі, я тут. Побачивши бургомістра, я дуже злякався. — Запалення легенів, — прошепотів лікар. — Йому було дуже погано, але я сподіваюсь, що ми врятуємо його. Бургомістр лежав блідий, як мрець, з запалими щоками і судорожно посміхався своїми тонкими губами. Ледь помітним кивком він запросив мене сісти на край ліжка і прошепотів на вухо: — Усе буде гаразд. Коли я видужаю, ми разом звершимо великі діла. Коконго забрало в мене внучку. Вона з неба покаже мені шлях. Я розумію, що це не кара. Тільки почекай, сеньйоре Кон-Тікі, ми з тобою ще будемо робити великі діла. З важким серцем я покинув лікарню. Страшно було бачити завжди веселого бургомістра в такому стані. Він так дивно поводився! Я так і не міг зрозуміти, на що він натякав. Можливо, він говорив так недоладно й очі в нього блищали з гарячки? Звичайно, дуже добре, що цей надто забобонний чоловік не вважав свою хворобу карою аку-аку. Хоч це здалося мені дивним. Минали дні. Внучка бургомістра була єдиною жертвою коконго. Сам він згодом настільки поправився, що перебрався додому. Коли я зайшов відвідати його, він так само дивно посміхався, і хоч температура в нього спала, однак він повторював ті самі загадкові слова. Першого тижня бургомістр був надто кволий, щоб повернутись до своєї бригади в Анакену. Він залишився вдома зі своєю дружиною, і ми постійно посилали йому масло та іншу ситну їжу, щоб він якнайшвидше видужував. Наймолодший брат бургомістра, маленький Атан, цього разу не захворів на коконго і зовсім перестав боятися кари аку-аку. Позбувшись відповідальності за печеру і пов'язаного з нею страху, він став зовсім іншою людиною. Замість кари він дістав велику нагороду і міг тепер спокійно глядіти в майбутнє. За поняттями остров'ян, Атан став багатою людиною. Одежу і гроші він сховав у своєму природному сейфі під землею. Атан і не думав, вважати тяжку хворобу бургомістра карою за порушення табу. А втім, він навіть не підозрював, що брат теж носив камені з своєї печери. Атан все ще радив мені спитати бургомістра про його печеру, як тільки той видужає, бо вона найважливіша з усіх печер. Лазарус також майже не хворів. Вранці другого дня після нашої поїздки до його печери він з'явився перед моїм наметом і, кашляючи, хрипким голосом спитав, як я себе почуваю. — Чудово, — відповів я. Лазарус зрадів цьому. Добре, що він не спитав про Білла, бо сьогодні той почував себе набагато гірше. Кілька днів Лазарус кашляв і приймав ліки, але хвороба пройшла, і він не лягав до ліжка. Він теж дістав добру винагороду для себе й для сестер. В той час як сільський лікар боровся з коконго в селищі, експедиційний лікар мав по вуха роботи з нашими людьми, яких тепер набиралось до ста чоловік. У нас було доволі антибіотиків та інших ліків, які дуже згодились остров'янам, що працювали на розкопках. Всі вони дуже любили таблетки від болю голови і, коли ми не бачили, їли їх, як цукерки. Ми відбивали хвилі коконго одну за одною і, невдовзі почували себе впевненіше. Та біда ніколи не приходить сама, і тут сталася подія, яка наробила в селищі чимало галасу. Якось, сидячи у себе в хаті, повній печерних каменів, і чекаючи на машину, щоб завезти їх до табору, бургомістр пережив великий страх. Уже було досить того, що капітан забрав у машину черниць, як тут ще неждано перед приїздом капітана постукав до дверей Гонзало і помітив кам'яного омара, якого бургомістр не встиг заховати. — Це старовинна річ, — заявив Гонзало, жадібно схопивши з долівки скульптуру. — Ні, нова, — збрехав бургомістр. — А я кажу, що вона старовинна, — наполягав Гонзало. — Я її сам навмисно зробив такою, — відповів бургомістр. Врешті Гонзало довелось здатися. Прибувши до табору, бургомістр зразу розповів про випадок з Гонзало і просив мене нізащо не промовитися нікому, що він узяв камені з родової печери. — Сеньйор Гонзало, мабуть, про щось здогадується, — недовірливо заявив бургомістр. — Він ніяк не хотів повірити, що я сам зробив омара. Після цього до намету зайшов Гонзало і теж розповів про це саме, щиро переконаний, що розгадав таємницю печер. — Бургомістр тебе обдурює, — сказав він. — Я бачив надзвичайно красивого омара, і бургомістр заявив, що сам його зробив. Гляди не попадися, коли він прийде І скаже, що скульптура з печери. Він був страшенно здивований, почувши, що бургомістр уже приніс мені омара і розповів усе про відвідини Гонзало. Бургомістр тепер був насторожі і, з метою самозахисту, розпустив у селищі чутку, що сам робить дивовижні скульптури. Коли почався грип і бургомістру довелось лягти в ліжко, якось увечері до нього завітали Гонзало й Ед. Вони зустріли на подвір'ї бургомістрового зятя Ріророко і не встигли привітатись до нього, як той почав хвалитись, які чудові скульптури виготовляє його тесть з каменю. Бургомістр має спеціальні різці, якими: робить омарів, тварин і човни; потім він миє їх водою І натирає банановим листям, щоб фігурки скидалися на старовинні. Ні Ед, ні Гонзало самі не питали про камені в бургомістра, тому ще більше здивувались цьому щирому признанню і відразу розповіли про це мені. В той час бургомістр лежав безпомічний в ліжку з високою температурою і не міг ні робити фігурок, ні носити їх з печери. Але Гонзало насторожився і намагався дізнатись про все в остров'ян. Він працював з Біллом у Вінапу і мешкав у селищі. Саме в цей час одужала красуня-жінка Естевана… Вона вилікувала свою хворобу і тепер щоночі разом в Естеваном ходила до печери, забирала камені і запирала їх на замок у повітці. Я відмовився від спроб потрапити до її родинної печери, тої самої, про яку найперше дізнався. Я розповів Гонзало, що чекаю цілий віз скульптур з печери жінки Естевана. Якось увечері він, прогулюючись поблизу дому Естевана, помітив на сусідньому подвір'ї купу необроблених кусків лави. В ньому з новою силою виникла підозра. Гонзало поклав собі за мету кувати залізо, поки воно гаряче. Того ж дня в селищі сталось нещастя. Одна жінка розтоплювала біля хати у великому казані сало, а круг цеї бігав і грався її хлопчик. Раптом він спіткнувся й упав просто головою в казан. Мати принесла його до лікарні, і тепер він лежав весь забинтований. Наступного дня до мене прийшов Енліке з дуже похмурим обличчям, той самий, який потім ходив з нами до печери Атана. Кілька днів тому він сам приніс мені невеликий мішок із скульптурами. Я знав, що Енліке — дядько дитини, яка попеклася, а похмурий вигляд свідчив про те, що він мав намір звинуватити мене за нещастя: адже я упросив його піти до печери. Справа повертала на зле. На острові майже усі так чи інакше були ріднею і будь-яке нещастя тепер можуть вважати за кару тим, хто ходив до печер. Енліке попросив мене піти з ним за аху, на якій, стояла піднята статуя. — Сталось нещастя, — почав він стиха, — в селищі зчинять галас. Естеван і його дружина сидять дома і плачуть. Сеньйор Гонзало заявив, що вони самі робили скульптури й обдурювали сеньйора Кон-Тікі. — Дурниці, — сказав я. — Хіба варто через це плавати? Їдь і скажи Естевану та його дружині, що все в порядку. Я не серджуся. — Ні, не в порядку, — заперечив Енліке заклопотано. — Скоро збунтується все селище. Якщо камені виявляться новими, то люди сердитимуться на Естевана і його жінку, що вони хотіли обдурити сеньйора Кон-Тікі. А коли камені виявляться старими, всі ще більше лютуватимуть, що вони розголосили таємницю своєї печери. Тепер всі на них гніватимуться. Енліке не згадав про нещастя з дитиною. Очевидно, він вважав це бідою брата, а не своєю. А брат не приносив мені каменів, хоч згодом я дізнався, що в нього також є печера. Того вечора я обробляв проби квіткового пилу, взяті в болоті кратера, і навіть не виходив з намету, але наступного вечора капітан одвіз мене до селища, і я зайшов до хати Естевана. Господар сидів на ослоні, а його жінка лежала на ліжку, обоє з почервонілими від сліз очима. Ми щиро привітались, але Естеван знову заплакав. Він пояснив, що вже два дні вони не можуть ні їсти, ні спати, лише плачуть і плачуть. Адже Гонзало заявив, що Естеван робить фальшиві камені, щоб обдурити сеньйора Кон-Тікі. Він побачив купу лавових уламків на сусідньому подвір'ї і вирішив, що Естеван збирає матеріал для своїх фігурок. Того, що сусід щось собі добудовує з того каміння, Гонзало не помітив. Я намагався, як тільки міг, заспокоїти їх. Ми мали з собою кілька речей, які подарували їм, і, прощаючись з нами, вони пообіцяли поїсти, лягти в ліжко і більше ні про що не думати. Спустившись трохи тою самою вулицею, ми постукали в двері до бургомістра. Ми застали його в ліжку дуже пригніченого. До бургомістра щойно приходила йога грізна тітка Таху-таху і, не знаходячи собі місця від злості, розповіла, що чула в селищі, ніби він обдурює, мене. Бургомістр, мовила вона, хороший і сеньйор Кон-Тікі теж хороший, тому не слід його обдурювати. Він не міг розповісти тітці, що давав мені старі камені, бо ще не дістав від неї дозволу виносити щось з древньої печери Оророїни. Тому бургомістр сказав, що він зараз хворий і що пояснить їй усе, коли видужає. — Молоді люди сердяться недовго, — сказав бургомістр. — А такі старі можуть по три дні й словом не озватися. Він давав тітці сувій матерії і пачку сигарет як дружній подарунок од мене, але вона кинула їх на долівку, заявивши, що не візьме жодної речі, одержаної» обманом. І тільки коли він сказав, що це не його речі, а подарунки, передані мною спеціально для неї, вона підняла їх і вискочила за двері. Ми намагалися заспокоїти хворого бургомістра, але виявилося, що це не так легко зробити. Тітка належала до старшого покоління його родини, і це давало їй особливі права, та й, крім того, треба зважати на її мудрість. Таху-таху небезпечна жінка. Коли вона розгнівається, то може вбити людину, варто їй тільки закопати в землю курячу голову. Чутки про Естевана й бургомістра сколихнули все селище. Дехто приходив і божився, що на острові немає потаємних печер: хіба можна вірити всяким небилицям? Навіть якщо й були якісь печери, то входи до них давно забуто. Коли хтось і приносив мені скульптури, то він робив їх сам: на острові таких фігур немає. Дехто заперечував існування печер так щиро, що, безумовно, сам вірив у те, що казав. Але були» й такі, — що справляли на нас інше враження: намагаючись переконати нас, що печер не існує, вони нервували і були дуже налякані. Особливо відрізнялись серед них кілька старих остров'ян. Вони будь-що хотіли переконати нас, що на острові тепер немає нічого, крім овець і великих статуй. Протягом багатьох днів усі, хто мав хоч який-небудь зв'язок з остров'янами, обережно намагалися вияснити, де ж все-таки правда, але їм кожен говорив по-різному. Якось Ед, спустившись до нас із Оронго, заявив, що, на його думку, потаємні печери все ж таки існують, треба лиш остерігатись фальшивих підробок. У своїх робітників він зумів вияснити, що речі з печер час від часу виносять сушити. Деякі з них загорнуті в очерет тотора. Білл теж був спантеличений чутками, якими жило селище. Щоб краще познайомитись з життям місцевих жителів, він переїхав жити від губернатора до одного остров'янина. Якось у неділю Білл зупинив мене біля церкви і прошепотів: — Я обіцяв тримати все в таємниці, але одну річ я все-таки скажу тобі. Потаємні печери на острові є, і в них зберігаються такі камені, які тобі вже приносили. Потім до мене прийшов Гонзало. Він був дуже засмучений тим, що так розворушив селище. Тоді він щиро вірив, що виявив шахрайство, але тепер сталось таке, що де із чому переконало його і примусило змінити думку. Якийсь місцевий хлопчик признався Гонзало, що одна стара остров'янка послала його до потаємної печери в Ханга Хему, щоб він узяв звідти кілька фігурок для сеньйора Кон-Тікі. В першій частині печери хлопчина знайшов кам'яну курку, якийсь «ключ» і два черепи. Але прохід до другої частини печери був завалений, і він не зміг добратися туди, де, за словами бабусі, лежали скульптури, загорнуті в очерет тотора. Почувши цю історію, Гонзало так запалився, що обняв хлопця і тиснув його доти, доки той не пообіцяв показати, де знаходиться печера. Гонзало вирушив на пошуки і справді знайшов таку печеру, як описував хлопець: з двома черепами і прорубаним у боковій стіні отвором до тунелю. Сам тунель дійсно був засипаний. Але Гонзало помітив тут і щось важливіше. Хтось був у печері після хлопця і завзято копав землю на долівці і в стелі над місцем завалу. Гонзало пощастило протиснутись у триметрову щілину в стелі над завалом, і він по бачив, що на дні її хтось прокопав отвір униз просто в тунель. Він засунув туди руку і дістав жменю землі і шматочки зітлілого тотора. Хтось уже побував тут і забрав камені з упаковки. Я спитав Гонзало, чи він не знає, хто саме була ця остров'янка. Він сказав, що то мати Аналоли. Для мене це було дуже важливе відкриття: адже мати й сестра Аналоли колись з піною на губах захищали чотири кам'яні голови, які молода пара знайшла біля огорожі селища і хотіла мені продати. Бабуся добре вилаяла молоде подружжя, назвала їх злодіями і дуже зраділа, коли я велів перевернути камені вниз обличчям, навіть не доторкнувшись до них. Тепер вона хотіла віддячити мені й принести фігурки з своєї печери. Я подякував Гонзало за важливі вісті і разом з капітаном поїхав із селища. Сидячи в машині, я мимоволі посміхався. Виходить, мати Аналоли теж має печеру/ В мене були особливі підстави добре запам'ятати це. Сонце вже спустилось в океан, і почало сутеніти. По дорозі додому нам треба було ще заїхати на вівцеферму Ваїтеа і набрати до табору води. Управительницею ферми була Аналола. Вона завжди виходила побалакати, коли ми приїздили по воду. Аналола славилась як найвпливовіша жінка на острові. Це була струнка красуня з розкішним чорним волоссям і веселими карими очима. Можливо, через широкуватий ніс і товстуваті губи їй не дали б призу за вроду в нашій частині світу, але тут, на Тихому океані, вона вважалась некоронованою королевою острова. Вона була розумна й чесна, і всі її шанували. Коли ми зупинились у Ваїтеа біля крана єдиного на острові водопроводу, Аналола та її дві подруги вийшли з ліхтариком допомогти нам набрати води. По воду завжди приїздив сам тільки капітан, і останніми днями Аналола кілька разів говорила йому, що бургомістр обдурив сеньйора Кон-Тікі. — Ніяких потаємних печер не існує. На острові ні в кого немає кам'яних фігурок, — запевняла вона. — Я тут народилась і виросла, капітане. Скажи сеньйору Кон-Тікі, щоб не вірив таким чуткам. Аналола була чесна жінка, не здатна на обман, і врешті капітан почав сумніватися. — Розумієш, якщо це каже Аналола… — стурбовано заявив він мені. — Адже бургомістр страшенний крутій. Аналола була, як говорили місцеві жителі, «дитям часу». У неї мало що залишилось від предків. Причетність до цивілізації виявлялась у неї не тільки в одежі та манерах: лише раз я помітив у її карих очах іскорку забобонності. — Правда, що ти розмовляв з кам'яною статуєю? — запитала якось вона, після того як ми з бургомістром і Лазарусом знайшли китів біля муру в Анакені. — Мати каже, що до тебе в намет приходить статуя і розповідає, де треба шукати. — Дурниці, — відповів я. — Хіба може кам'яна статуя прийти до намету? — А чому ж би й ні, ось така, маленька? — відповіла Аналола. Тепер вона, щулячись від нічної прохолоди, присвічувала ліхтариком, поки ми не втиснули шланг в отвір бака. — Як поживає твоя мати, Аналола? — обережно спитав я. — Чого це ти питаєш про неї саме тепер? Вона щойно прийшла до Ваїтеа і зараз відпочиває в мене на ліжку. Взявши Аналолу під руку, я пошепки попросив її піти зі мною за машину, поки інші набиратимуть воду. В мене виникла цікава думка. Я знав полінезійців, їхню фантазію і любов до таємничості, коли мова йде про священні речі, про які не можна говорити відверто. Я, знав, що мати Аналоли взяла з своєї печери кам'яну курку, і здогадувався, що в печері повинна була бути ще й скульптура собаки. Ці фігури були і в Атана, і в бургомістра, і в Лазаруса. Ми зупинились під темним евкаліптом. — Аналола, — сказав я пошепки. — Піди до матері, привітай її від мене і скажи: «курка добра, але собака кращий». В Аналоли був такий вигляд, ніби вона впала з місяця. З хвилину вона дивилась на мене, роззявивши рота, потім піднялась на ґанок і тихо пішла в будинок. Бак тим часом наповнився водою. Ми. попрощалися з подругами Аналоли і рушили додому в Анакену. Наступного вечора капітан поїхав, як завжди, по воду і повернувся з докладним звітом. Аналола розповіла йому все, що трапилось із нею того вечора, а капітан точно передав її слова мені. Вона розказала, що коли я тихо заговорив до неї ввечері, серце підказало їй: «Сеньйор Кон-Тікі хоче любові». Але потім, коли я шепнув їй, що курка добра, але собака кращий, вона подумала: «Напевно, сеньйор Кон-Тікі випив багато вина». Однак вона пішла до матері і передала їй мої слова. Аналола ще ніколи не бачила такого дивного виразу на материному обличчі. Та швидко піднялась з постелі й відповіла: — Тому я й прийшла сюди, щоб піти до печери з тобою та Даніелем Іка. Аналола розгубилась, такого вона не сподівалась, її мати була Даніелю Іка мама-тіа — тіткою по батьківській лінії. Майбутні відвідини печери так схвилювали Аналолу, що вона не спала цілу ніч. Наступного ранку мати попросила в неї дві курки, шматок баранини й чотири свічки. Аналола спитала матір, чи не чекає вона часом гостей, але та нічого не відповіла. Наступного вечора капітан приніс нові вісті. Минулої ночі на ферму Ваїтеа прибув Даніель Іка й залишився, там ночувати. Аналола заглянула в шпарку до його кімнати і побачила, що мати її теж сидить там. Вони говорили про похід у печеру, і Даніель умовляв стару не брати з собою Аналолу. Він казав, що Аналола може принести «погане щастя», бо вона — дитя часу і розкаже про печеру кожному, хто близький її серцю. Вони вирішили піти до печери через два дні і домовились, де викопати уму, щоб спекти курей. Аналола здогадалась, що печера міститься в Ваї-тара-каї-уа, на захід від Анакенської долини. — Цікаво, — сказав перший машиніст, коли капітан, під час сніданку розповів усе це. — Ми з другим машиністом часто гуляли ввечері в тому місці з такою дивною назвою. Там дуже гарно, є навіть невеличкий зелений гайок, і часто трапляються дикі кури. Ми щоразу зустрічали там старого Тімотео, того самого що робив нам очеретяні човни. Він сказав, що ночує там, бо дуже любить курятину. Нічний вахтовий з судна заявив, що останнім часом щоранку він помічав у тому напрямку димок. Нарешті настала та ніч, коли мати Аналоли і Даніель Іка мали йти до печери. Вранці вони повернулись збентежені, і Аналола розповіла, що курей вони, мабуть, десь спекли, але в печеру не потрапили, бо у Ваї-тара-каї-уа цілу ніч лежав якийсь чоловік. Те ж саме повторилось і наступної ночі. Вони впізнали в таємничому. незнайомці старого Тімотео і вирішили, що він теж має там печеру і охороняє її від людей Кон-Тікі. Мати наважилась зробити ще одну спробу: коли ж і цього разу їм не пощастить, то більше ходити до печери не слід. Тоді вона і Даніель відмовляться від свого наміру і повернуться до селища. Аналола повідомила нас, коли вони надумали втретє йти до печери, і я вирішив на ту ніч виманити Тімотео з Ваї-тара-каї-уа. Море з вечора було тихе й спокійне. Напередодні дехто з наших хлопців ловив разом з своїми місцевими приятельками при місячному світлі лангустів — створінь, «схожих на великих омарів, тільки без клешнів. На острові вони вважалися делікатесом. Користуючись легким водолазним спорядженням, ми часто наколювали їх у норах під водою, але найлегше ловити їх уночі, йдучи по воді вздовж берега із смолоскипом у руках. Остров'янки чудово вміють це робити. Помітивши здобич, вони наступають на неї ногою, хапають і кладуть у мішок. Того вечора в казані нашого кока варилось двадцять одно велике червоне чудовисько. Ми мали намір поласувати лангустами в наметі-їдальні. Лазарус приніс мішок щойно зірваних ананасів. Таких свіжих і соковитих ми ще ніколи не їли. Весь день Тімотео пробув на борту корабля, лагодячи в очеретяного човна, який давно лежав на палубі і дуже зіпсувався. Коли настав вечір і Тімотео хотів повернутись на свій пост у Ваї-тара-каї-уа, я приніс йому добру вечерю і попросив почергувати ніч на судні. — У нас у таборі фієста^[13], — пояснив я. — Весь екіпаж поїде ввечері на берег ласувати лангустами. Море спокійне, так що нічого не трапиться. Тімотео незадоволено оглянувся довкола. Мені спало на думку, що старий може взяти очеретяного човна і дістатись на ньому до берега, тому я підвів його до барометра і поставив перед ним стілець. — Коли стрілка впаде до цієї риски, — мовив я, показуючи про всяк випадок на число тридцять, — ти повинен одразу дати сиреною сигнал. До цього доручення Тімотео поставився надзвичайно серйозно. Вмостившись на стільці і вткнувши носа майже в саме скло барометра, він не зводив із стрілки очей, одночасно відправляючи вилкою до рота їжу. Коли вахтовий і машиністи повернуться на судно, вони покладуть Тімотео спати десь на кораблі. Поки Тімотео, переповнений почуттям обов'язку, сидів і не зводив погляду з барометра, ми всі зібрались у наметі-їдальні. навколо великого блюда лангустів. А десь у горах, над Ваї-тара-каї-уа, скрадалися в печеру Даніель і стара мати Аналоли. Тепер вони напевно вже одкопають із земляної печі печену курку і, очевидно, не забули взяти з собою свічки, щоб світити в темній скарбниці. Минула ніч. Рано-вранці наступного дня Тімотео приїхав з машиністом човном на берег. Не встиг він ступити на землю, як заявив, що йому треба негайно поговорити з своєю жінкою. — А де ж вона? — запитав я. — В селищі, — відповів він і, повільно повернувшись, з якоюсь дивною посмішкою глянув на мене й додав: — А втім, може вона сьогодні ночувала в Ваї-тара-каї-уа. Я був страшенно вражений. — А як звати твою жінку? — спитав я. — Вікторія Атан. Але вона любить звати себе Таху-таху^[14]. І вона справді трохи чарівниця. Тімотео виліз на коня, смикнув за поводи й поїхав. Капітан сьогодні вирушив по воду до Ваїтеа раніше ніж звичайно. Повернувшись назад, він сказав, що мати Аналоли і Даніель пішли до селища, відмовившись від наміру потрапити непоміченими до печери. Коли вони вночі прийшли у Ваї-тара-каї-уа, Тімотео там не було, але натомість сиділа його жінка. Як Тімотео зумів попередити свою жінку, ми так і не дізнались. Вона змінила його тільки на одну ніч, надалі ж, поки ми не поїхали з острова, Тімотео завжди вартував сам. Обидві печери у Ваї-тара-каї-уа так і залишились невідомими для нас. Чи передадуть їх Тімотео, Таху-таху та мати Аналоли своїм легковажним дітям, залежить тільки від них самих. А їм треба скоро це вирішувати, бо коли з стариками щось трапиться, ще дві печери з своїми неоціненними скарбами зникнуть у безодні острова Пасхи. Даніель мав рідного брата-близнюка і зведеного брата. Рідного брата звали Альберто, це той самий остров'янин, що показував колись у селищі дві таблиці ронго-ронго, але потім одніс їх назад до печери, коли вночі до нього з'явився цілий рій аку-аку. Зведеного брата Даніеля звали Енліке Іка. Він походив з королівського роду і мав право носити дворянський титул Арікі-пака. Патер Себастьян і губернатор казали, що це справжній унікум. Він зовсім не вмів брехати, а на острові Пасхи це була рідкісна доброчесність. У нас у таборі Енліке звали «сином вождя» за його горду вдачу, вроду і благородне походження. Він не вмів читати, та за свою непохитну чесність вважався на військово-морській фермі найкращим пастухом. Жив він у кам'яній хатинці біля дороги, що вела до Рано Рараку. Якось він приїхав до табору і запропонував нам угоду. У нас були великі соснові деревини, якими ми підпирали під час розкопок статуї. Енліке хотів побудувати собі нову хатину, але на острові лісу немає, а йому потрібне дерево. Якщо я згоден мінятися, він за кожні тіш деревини дасть мені великого бика. — Ти одержиш усе дерево, якщо згодишся принести за нього камені з печери, — заявив я. Я сказав це навмання, в мене просто несподівано виникла така думка. Я навіть не знав, чи «син вождя» має печеру, але він зовсім розгубився. Деякий час він всіляко намагався звернути розмову на щось інше, але я наполягав на своєму. Побачивши, що йому не уникнути прямої відповіді, Енліке рішуче сказав: — Але ж, сеньйор Кон-Тікі, я не знаю, де вхід до печери. Я сам хотів би знати, де він. — А ти пробував пекти курку в уму такапу? — лаконічно спитав я. — Пробував ти робити перед печерою таху? Енліке був приголомшений і навіть змінився на обличчі. — Я поговорю з братами, — раптом тихо сказав він. — Сам я вирішувати не можу. Я маю там тільки свою пайку. Я дізнався, що в одну з його родових печер вхід справді загублено. Але разом з братом Даніелем він є «безправним співвласником» іншої печери, вхід до якої знає тільки Альберто. Він чув, що камені там загорнуті в очерет тотора і що в печері є ронго-ронго та кілька старовинних весел. Але найкращою з усіх речей у печері є вітрильний човен з каменю, якого він назвав вакаохо, і статуя з чорного полірованого каменю завбільшки в половину людського зросту. Альберто розповідав братам, де міститься печера, але вхід показати відмовився, боячись, що його побачать аку-аку і покарають. Енліке сам не раз шукав печеру, але так і не знайшов. Знову з'явився «син вождя» аж. через кілька днів. Він привіз нам великих кавунів і, знімаючи їх з коня, шепнув мені, що скоро зможе дістати мені старовинні фігури, його жінка проплакала багато днів, нарікаючи на те, що її чоловік не може знайти входу до власної родинної печери. Але сльози не помагали, і Енліке весь час повертався додому голіруч. Тоді вона напосіла на свого старого дядька, благаючи його допомогти дістати дерево на хату. Від своєї бабусі дружина Енліке знала, що після смерті свого батька вона дістала у спадок частину печери, вхід до якої відомий тільки дядькові. Дядько жив тепер в їхньому домі, і племінниця так йому допекла своїми сльозами, що він пообіцяв показати вхід до печери. Цим дядьком виявився старий Сантьяго Пакараті, який допомагав своєму братові Тімотео будувати очеретяний човен. Тепер усі чотири брати ловили для нас рибу. Робітників, що працювали на розкопках у Рано Рараку, згідно звичаїв древніх каменярів, я мав забезпечувати також і харчами. Я найняв групу рибалок, котрі, чергуючись, день і ніч ловили рибу та омарів для тих, що працювали в каменоломні. Це дозволило нам скоротити для остров'ян пайку м'яса, рису та цукру, які ми привозили з корабля у величезній кількості і які вмить зникали. Борошно нам довелось тримати вже лиш для себе. Тільки четверо старих братів і далі приходили до табору і одержували там сухарі: вони вмочали їх в кофе і їли, як тістечка. По хліб і тютюн для своїх братів до табору щодня приходив старий Сантьяго, і з ним ми особливо подружилися. Щоб менше було мороки, ми спробували видати землекопам пайок зразу на тиждень. Але такий порядок неприйнятий на острові Пасхи: після першої ж спроби всі робітники їли й курили цілу ніч, а наступного дня вийшли на роботу сонні, з позеленілими обличчями. Вони непогано провели ніч, з'їли весь тижневий пайок, але тепер, пояснив нам Сантьяго, їм треба дати хоч сигарет, бо інакше цілий тиждень їм нічого буде курити. Довелось знов перейти на щоденний пайок, і всі залишились цим задоволені. Ощадливість остров'янам не властива. Адже завтра вже інший день. Хака-ле — ось характерна приказка остров'ян. Зміст її приблизно такий: «Це все не має значення». Цю фразу місцевий житель вживає в усіх випадках: коли загубить ніж, розіб'є чашку чи навіть коли згорить його дім. Якось Арне лежав на ліжку в хаті старого Сантьяго і курив. Ненароком він упустив сигарету і, шукаючи недокурка, почав поспішно трусити солом'яний матрац, з якого вже курилось. — Хака-ле, — сказав старий Сантьяго, з насолодою затягуючись своєю сигаретою. — Закури іншу. В цій своєрідній атмосфері хака-ле і безжурних посмішок аку-аку були зовсім недоречні. Тому остров'яни намагалися не зустрічатися з ними, але не робили нічого, щоб позубитися їх. Аку-аку чатували на. людей у скелях, приносили їм нещастя. Старий Сантьяго, цей веселий безтурботний дивак, був завжди задоволений життям і завжди посміхався. Та коли Арне якось сказав, що хоче поставити собі намет біля озера в кратері Рано Рараку і пожити там, обличчя Сантьяго враз спохмурніло. Сам Сантьяго нізащо в світі не ступив би й ногою вночі до цього кратера: за кожною статуєю ховаються аку-аку і свистять у заростях очерету. Тому я дуже здивувався, коли старий Сантьяго погодився повести нас до печери. З археологів я вирішив узяти Арне, бо він найкраще знав Сантьяго. Крім того, з нами поїхали капітан, штурман і чілієць Санчес, які сподівалися, що їм теж пощастить побувати в печері. Пізно ввечері наш джип зупинився біля маленької кам'яної хатини при дорозі, що вела в Рано Рараку. З дверей вийшов насторожений «син вождя», його дружина і незнайомий нам юнак, якого Енліке відрекомендував нам як сина Сантьяго. — А де ж сам Сантьяго? — Захворів і не може йти з нами. Але він пояснив синові, де печера. Це була давня казка. Така несподівана зміна програми завжди призводила до того, що доводилось повертатися з нічим. Я вирішив перевірити, чи справді Сантьяго хворий, і зайшов до хати. Господар з жалібним виглядом сидів скоцюрбившись у кутку. Побачивши мене, він почав сухо кашляти. Ні температури, ні якихось інших ознак хвороби в Сантьяго я не виявив. Але з усього було видно: він страшенно жалкує, що дав нам обіцянку. — Сантьяго, стара шельмо, ти ж здоровий, як бик. Невже ти боїшся аку-аку, коли я з тобою? Він пожадливо схопив сигарету і затягнувся з такою насолодою, що все його обличчя, аж до вух, вкрилось зморшками. — У мене болить спина, сеньйоре. — Тоді ти повинен кинути курити. — Але вона не дуже болить. Я ще довго балакав й жартував із старим, поки він, нарешті, скривившись, дуже неохоче не вийшов з хати і не сів у машину. Тепер нас було в джипі дев'ятеро. Насуплений Сантьяго мовчки сидів біля мене і показував дорогу. Від Рано Рараку ми поїхали південним берегом ледь примітною колією вздовж кручі. Дороги ми не бачили, зате добре її відчували — доводилось міцно триматися, щоб не випасти з машини. — Сеньйоре, це не така печера, в яких зберігають речі, — сказав раптом старик, сподіваючись, що в мене зникне цікавість до неї. — Значить, у ній нічого немає? — Ні, дещо є. Я не був там з того часу, як мені минуло сімнадцять років. Мені її показала перед смертю одна бабуся. Не доїжджаючи до Ваїху, Сантьяго попросив нас зупинити машину, і решту шляху ми пройшли пішки. Була ясна місячна ніч, коли ми спустились до скелястого берега. Я знову побачив унизу сріблясті хвилі, що штурмували лавові барикади. Сантьяго ніс саморобну мотузяну драбину — дві тонкі мотузки, скріплені кількома поперечними паличками. На краю урвища жінка Енліке передала Сантьяго пакуночок, з якого той витяг печене курча, загорнуте в бананове листя, і попросив мене з'їсти куприк «тому, що він показує печеру мені». В пакуночку був також печений батат, однак мені дістався тільки куприк. Інші ж навіть не' скуштували нічого — решту смачного курчати ми залишили на камінні. Потім, повернувшись обличчям до моря, Сантьяго раптом заспівав притишеним голосом якусь монотонну пісню. Так само несподівано закінчивши співати, він обернувся до мене і несміливо заявив, що я повинен пообіцяти йому залишити в печері якусь річ, все одно яку. «Такий закон», пояснив він. Печера належить йому, в ній спочивають його далекі предки. Тому Сантьяго в пісні назвав аку-аку ім'я нового законного власника печери. З цими словами він зачепив мотузяну драбину за лавовий виступ і нижній її кінець кинув в урвище. Я ліг на живіт і, звісивши голову над кручею, присвітив ліхтариком. Під нами теліпалась у повітрі мотузяна драбина — виходить, ми сиділи на карнизі, що нависав над водою. Сантьяго наказав синові роздягтись до трусів: той мав першим лізти вниз. Дуже незручно виявилось триматися за щаблі в тих місцях, де мотузка дотикалася до скелі. Крім того, щаблі були далеко один від одного. Тільки десять метрів відділяли нас від бурхливого моря, але доволі було й двох, щоб упасти і розбитись об каміння, що стирчало з води. За кілька метрів під нами син Сантьяго раптом зник, теліпалась тільки порожня драбина. Ми висунулись і посвітили ліхтариком, але не бачили його: напевно, хлопець пробрався в непомітний згори отвір. Після нього вниз спустився Енліке і також зник у тому самому місці. Коли черга дійшла до третього, ми, на свій подив, помітили, що «син вождя» повертається назад так швидко, як тільки йому дозволяють рідкі щаблі драбини. — Ти щось побачив? — спитав я. — Так, у печеру веде довгий тунель. — А що є в печері? — Ох, цього я не знаю. Я всередину не заходив, бо не звик до печер. — Хто не звик до печер, той боїться дияволів, — зауважив старий Сантьяго, і «син вождя» погодився з цим. Дружина боялась за нього і тепер явно раділа, що він щасливо повернувся. Спускаючись драбиною, я боявся не менше за свого, попередника, але зовсім з іншої причини. Я думав про лавовий виступ, за який було зачеплено драбину, і про свої стомлені пальці, що ледве тримались за щаблі там, де вони прилягали до скелі. Щоб дістати одною ногою до наступного щабля, доводилось згинати другу так, що коліно впиралось у підборіддя. Невдовзі я досяг того місця, де драбина вільно висіла в повітрі, і відразу помітив у кам'яній стіні вузький отвір, де зник син Сантьяго. Тримаючись щосили руками за обидві мотузки, я горілиць протискався між ними доти, доки ноги не потрапили у вузький отвір. Я засунув їх майже до колій, а тіло все ще висіло в повітрі в дуже незручному положенні. Чіпляючись долонями й ліктями за драбину; я намагався протиснутись глибше, але обпертись не було об що, а мотузяна драбина від моїх рухів ще далі відходила від скелі. Довелось підтягуватися, чіпляючись п'ятами й пальцями, поки в отворі не опинився живіт. Спина зовсім затерпла, коли я, нарешті, протиснувся всередину настільки, що наважився відпустити одною рукою мотузку і схопився нею за скелю. Коли я хотів відпустити й другу руку, драбина так шарпонулась, — що замалим не витягнула мене назад з отвору. Я повис обличчям догори, тільки наполовину затиснувшись у тунель. А «синові вождя» було за іграшку пробиратися сюди! Нарешті, залізши цілком в отвір, я відчув себе в безпеці і підбадьорився. Посуваючись ногами вперед, я проповз ще кілька метрів і полегшено зітхнув, досягнувши низької печери. Саме тут Енліке чогось злякався і повернув назад. Син Сантьяго вже засвітив свічку. Випроставшись, я побачив навколо себе скелети, Тут було поховано далеких родичів Сантьяго. Скелети були загорнуті в мати з побурілого очерету тотора. Очерет зотлів і розсипався від найменшого дотику. Частина кісток від часу набрала дивного голубувато-зеленого кольору. Біля двох скелетів, що лежали поруч з моїми коліньми, я помітив кілька маленьких пакуночків, загорнутих у такий самий зотлілий очерет. Обережно доторкнувся пальцями до пакуночка. Очерет обсипався, але всередині я намацав щось тверде. Тут нас мало не спіткало нещастя. Намагаючись потрапити з мотузяної драбини у вузький отвір, Арне викручувався в повітрі, як акробат, і зламав собі ребро. Відчувши різкий біль, він ледве не звалився в урвище. Перелом виявився дуже складним. Арне потім серйозно казав, що сам чув, як тріснула кістка. Ми допомогли Арне пролізти в печеру, і те, що він побачив, змусило його забути про біль. Він терпляче пересувався по низькому незручному гроту. Важко було збагнути, як у давнину остров'яни ухитрялись спускати з кручі через вузький отвір покійників. Правда, патер Себастьян розповідав мені, що були люди, які самі залазили в печери, щоб там померти. Після того, як у минулому столітті на острові ввели християнство і почали змушувати ховати померлих на цвинтарі в Хангароа, деякі старі остров'яни заздалегідь пробирались у свої потаємні печери, щоб залишитись лежати там після смерті. Останній, хто поховав себе живцем, був старий Теаве, внуки якого живуть на острові й досі. Але тут скелети були загорнуті в очеретяні мати. Напевно, одні люди спускали їх на мотузці до рівня отвору, а інші, що для цього заздалегідь залазили в середину, втягували їх у печеру. Капітан, штурман і Санчес теж спустилися в печеру. Тільки Сантьяго і «син вождя» з дружиною залишились дожидати нас на плато. Ми фотографували й зарисовували печеру, наскільки дозволяла низька стеля, а потім почали досліджувати те, що в ній було. Всюди на кам'яній долівці валялися скелети, а поряд — єдине, що залишалось тут разом з тілом померлих: маленькі очеретяні згортки. Варто було доторкнутись до них, як очерет перетворювався в потеруху. Кілька згортків розпались уже раніше, і ми могли бачити, що там е. В найбільшому з них була кам'яна фігура жінки. З іншого виглядало подвійне обличчя з чотирма очима і двома довгими носами, які огинали камінь і стикалися з другого боку у вигляді наконечників списа. В глибині печери біля одного скелета ми виявили згорток, на якому очерет не зогнив і не розсипався, коли ми взяли його в руки. Всередині згортка була скульптура омара, дуже схожа на фігурку з печери бургомістра, яка зчинила такий галас у селищі. В печері містилось тільки десять скульптур, і всі вони були загорнуті в очерет. Дві з них, маленькі статуї чоловічків з дзьобами, були майже однакові. Одну з цих фігурок ми залишили на місці, згідно з бажанням старого Сантьяго. Щоб повернутись назад, нам доводилось знову лягати на спину і, відштовхуючись ногами, висуватися з отвору настільки, щоб, напружуючи все тіло, досягти руками до мотузяної драбини. Тоді ще залишалося вибратись із щілини і піднятися нагору по мотузяній драбині. Не дуже приємно було робити ці акробатичні вправи над осяяним місячним світлом ревучим прибоєм, особливо для Арне із зламаним ребром. Та все скінчилось гаразд, і ті троє, що стурбовано чекали нас нагорі, подумали, що в Арне просто болить тіло з незвички. Ми старанно запакували камені і один за одним переправили на мотузці вгору. Коли останній пакуночок опинився вже на кручі і Сантьяго переконався, що одну річ ми залишили в печері, я глянув на печене курча, що лежало на камені. Приємний запах лоскотав мені ніздрі. Не хотілося залишати аку-аку такий ласий шматок! Я взяв курча, і ми гуртом з'їли його. Але остров'яни рішуче відмовились від їжі і злякано стояли осторонь, поки остання кісточка не полетіла в море. Побачивши, що аку-аку не покарав мене, жінка Енліке посміливішала і почала глузувати з свого чоловіка за те, що він побоявся полізти в печеру. Чим далі відходили ми від скель, тим хоробрішою вона ставала. І коли ми, втиснувшись у машину, рушили при місячному світлі нерівною дорогою назад, мені стало навіть жаль ставного хлопця, що сидів позад нас. Жінка жартувала і дражнила його доти, доки він і сам не почав сміятися над собою. Хитаючи головою, він запевняв нас, що більше вже ніколи не буде таким дурним і не дасть залякати себе духами чи дияволами. А тепер швидше додому, будувати новий будинок! Була на острові людина, яка, на відміну від «сина вождя», звикла спілкуватися з духами й дияволами. І сталось так, що наймолодший брат бургомістра Атан, сам того не бажаючи, затягнув мене в самісіньке осине гніздо. Після того як Атан позбувся своєї печери і дістав натомість корисніші речі, він більше не мав сумніву, що такий обмін приносить «добре щастя». В селищі Атан мав багато друзів і жодного ворога: його всі любили. І тепер він дуже обережно почав вивідувати, в кого ще з остров'ян є потаємні печери. Якось надвечір фотограф, заявивши, що йому треба зробити кілька знімків при вечірньому сонці, разом з трьома машиністами, коком та його помічником залишив табір і вирушив верхи вздовж південного берега острова. Бургомістр, маленький Атан і Лазарус стояли разом з нами біля наметів і махали їм услід руками. Ми ж мали їхати цього вечора до губернатора в гості, і бургомістр з Атаном попросили підвезти їх до селища. Лазарус лишився в таборі. Та не встиг наш джип сховатись за горбом, як він скочив на коня й помчав доганяти фотографа і його супутників. Вони домовились таємно зустрітися в певному місці, так щоб ніхто з остров'ян не знав про це. Вершники напхали повні рюкзаки картонних коробок і кусків мішковини: вони мали забрати а печери Лазаруса всі інші скульптури і в темряві непомітно перевезти їх до табору. Сам я в супроводі Атана також збирався цієї ночі. в потаємну мандрівку. Атан уже давно підозрівав, що в його зятя Андреса Хаоа є печера. Тепер, нарешті, підозра його підтвердилась. — Ти пам'ятаєш Андреса Хаоа, сеньйоре Кон-Тікі? Він тобі колись приносив черепки іпу-маенго. І черепки, і цілі глечики, які він показував патеру Себастьяну, сховані в його печері. Знайомство з Андресом Хаоа було для мене найбільшою невдачею. Він на мене страшенно образився за те, що я, звинувативши його в обмані, не заплатив за знайдені на розкопках біля Аху Тепеу черепки. Маленький Атан все це розумів. Він порадив мені послати Андресу Хаоа дружній подарунок, тоді все влаштується. Я передав Атану кілька доларів та дві пачки сигарет і домовився, що після прийому в губернатора прийду вночі до нього, а він тим часом спробує підготувати зустріч з Андресом. Десь близько півночі я пішов від губернатора, розповівши йому, що беру участь в потаємних походах у підземелля острова, але мушу про це мовчати і тому до закінчення на острові робіт не можу розповісти жодних подробиць; Губернатор подякував мені за сказане. До нього дійшли дивовижні чутки з селища, але в Ханга-роа завжди розповідають так багато різних небилиць, що ніхто не вірить цим розмовам. Рівно опівночі я наблизився до маленької хатини Атана. Він сам відчинив мені, і перший, кого я помітив при мерехтливому світлі свічки, був мій давній «недруг» Андрес Хаоа, власник таємничих черепків. Він сидів неголений, скуйовджений, з почервонілими очима. Схопившись із стільця, Андрес раптом обняв мене, назвав братом І заявив, що готовий в усьому мені допомагати. В невеличкій кімнатці зазвучали пишні слова. Маленький добродушний Атан, гордо випнувши груди, почав вихваляти свою мана: вона врятувала нашу дружбу з Андресом, завдяки йому, Атанові, ми знову зустрілись у цьому домі. Свою могутню мана Атан дістав у спадок від матері. Хоч він наймолодший у сім'ї, мати любила його найбільше і передала йому свою чарівну силу. Атан розповів, що Андреса Хаоа дуже зворушив мій подарунок. Сам Андрес признався, що навіть заплакав, коли побачив подарунки і почув слова про дружбу й мир. Він пояснив, що вскочив у велику халепу, коли тоді приніс мені черепок справжнього маенго. Я відразу зажадав, щоб він показав мені місце, де знайшов його. А він же взяв черепок з своєї родинної печери і показати її мені не міг. Йому довелось повести нас в інше місце, щоб відвернути увагу від печери. Пояснення Андреса здавалось цілком вірогідним. А тепер, вів далі Андрес, він стільки наслухався про мене від Атана, що хоче дати мені «ключ» від печери, щоб я на власні очі побачив кераміку. Але в нього є брат, твердий як скеля, і спочатку треба його прихилити до себе. Хоч брат і молодший за Андреса, однак батько віддав «ключ» від печери йому. У нього в хаті живе аку-аку, і він страшенно розлютився, коли Андрес запропонував йому сьогодні ввечері передати «ключ» сеньйору Кон-Тікі. — Ходімо зараз усі до брата, — запропонував маленький Атан. — З допомогою наших спільних мана ми напевно переконаємо його. У зв'язку з відвідинами губернатора я був у білому тропічному костюмі. Тепер я переодягнувся в заздалегідь приготовані сорочку й штани захисного кольору, і ми вирушили в темряві з селища в північному напрямку. Цієї місячної ночі ми йшли довго і що далі, то більше шептались, то запальніше звучали слова про дружбу й братерство, Атан безмежно вірив у наші спільні мана і клявся, що він чистокровніший норвезький довговухий, ніж я сам. Супутники пояснили мені, що коли молодший брат Андреса, Хуан, спробує влаштувати мені пастку і даватиме «ключ» від печери, я повинен сказати «ні» і схрестити руки на грудях. Коли ж він потім дасть «ключ» своєму старшому братові Андресу, тоді я, подякувавши, можу взяти його з рук останнього. Вийшовши за межу селища, ми опинились на якомусь пустирі і незабаром наблизились до високої кам'яної огорожі. Позад неї на тлі зоряного неба розкинула блискуче листя бананове дерево, наполовину закриваючи собою білий кам'яний будиночок. Він був без вікон і здавався покинутим. Ніщо не нагадувало про те, що тут хтось живе. Через огорожу вели трухляві сходи з поламаними подекуди східцями. Маленький Атан зважився — він перший зайде всередину і попередить про наш візит. Східці зловісно заскрипіли, коли Атан перелазив через огорожу. Незабаром він був уже біля дверей і обережно постукав. В дверях блимнуло світло: хтось впустив його всередину. Хвилин через п'ять Атан повернувся розгублений і нещасний. Молодший брат Андреса був непохитний. Треба зайти до нього всім трьом і пустити в хід наших об'єднаних аку-аку. Ми перелізли через огорожу і попрямували до хатини. Я зайшов першим, інші не відступали від мене ні на крок. Посеред кімнати, в якій не було нічого, крім пофарбованого в білий колір стола і трьох коротеньких лавок, стояли, втупившись у нас настійливим, ворожим поглядом, два здоровенні понурі чолов'яги. Здавалось, ці люди здатні на все, крім жартів. Одному з них було років понад тридцять, а другому десь понад сорок. Я привітався, вони неприязно відповіли, навіть не поворухнувшись. Молодший брат Андреса стояв з закам'янілим обличчям, ніби індієць з американського фільму, і позирав на мене колючими чорними очима. Навколо рота і на підборідді в нього чорніла шорстка борода, така сама, як і в Андреса, що стояв позад мене. Жителі острова Пасхи не мали звички носити бороду, хоч бургомістр, Атан та інші умудрилися запустити вуса. Хуан стояв, широко розставивши ноги і засунувши руки за пазуху, так, що трохи було видно груди. Примруживши очі, він втупив у мене погляд і, ніби в забутті, повільно сказав: — Дивись на мого аку-аку. Це його дім. Тепер треба було добре триматись: судячи по їхніх обличчях, зараз боротьба мала бути нелегкою. — Я знаю це, — відповів я. — Я бачу. Він відмахнувся від моїх слів, ніби вони дратували його, не зводячи ворожого погляду з мого обличчя, підступив ще ближче і, стримуючи лють, зашипів: — Покажи мені силу свого аку-аку. Очевидно, Атан дуже розхвалив мене і мого аку-яку, і всі четверо чекали чуда. На їхніх обличчях відбивалось напружене чекання, а бородатий, який стояв переді мною, дивився з викликом і ненавистю. Він здавався п'яним, але це було не так: це було самонавіяння, майже транс. В цю мить він сам був своїм власним аку-аку. Я підійшов ще ближче до нього, так, що ми майже торкались грудьми один одного. — Якщо твій аку-аку такий дужий, як мій, — почав я, надаючи своєму голосові відтінку стриманої зневаги, — то пошли його з хати на вершину Оронго, до кратера Рано Као, у Вінапу, до статуй в Рано Рараку, в Анакену, в Хангароа, по всьому острові. Спитай його, чи не змінився острів, чи не стало все краще. Спитай, чи не з'явились із землі старовинні мури, чи не встали невідомі статуї? Коли ж твій аку-аку дасть тобі відповідь, я тебе спитаю: чи треба тобі ще доказів сили мого аку-аку? Цих доказів виявилось для Хуана досить: він більше не сумнівався і запросив мене сісти поруч з собою на ослінчик. До маленького Атана знову повернулась впевненість. Разом з Андресом вони почали наполегливо просити Хуана віддати мені «ключ». Невдовзі до них приєднався і похмурий товариш Хуана: він ввічливо доводив йому, що я повинен одержати «ключ». Але головний герой навіть оком не моргнув. Він сидів, ніби на золотому троні, прямий, як свічка, схрестивши руки на грудях, стуливши рота і випнувши губи, точнісінько, як велетенські статуї. Самонавіянням він звеличував себе в своїх очах і в очах своїх друзів і скидався на самозакоханого знахаря чи могутнього жерця, якого раптом перенесли з минулого в наші дні і одягли в сучасний одяг. Троє людей покірно стояли перед ним і вмовляли — дати «ключ». Вони просили, молитовно простягаючи до нього руки, один навіть став навколішки, але Хуан сидів, втішаючись їхнім приниженням, повільно повертаючи голову, наче купався в промінні ясного сонця. Час від часу він обертався до мене, намагаючись підкреслити свою духовну силу, свою мана. Хуан мав багато джерел надприродної сили, адже в ньому текла кров найзначніших племен. Крім того, він жив у домі аку-аку, його охороняли з усіх боків аку-аку. За його хатою мешкав наймогутніший аку-аку на острові. Сам Хуан жив перед хатою старої Таху-таху, яка доводилась його дружині тіткою. Більше в них не було сусідів. Трохи нижче, праворуч, стояла самітна хатина. Її власниця померла, і там тепер залишився лише аку-аку. Виходить, Хуана охороняли чотири аку-аку: один за хатою, один перед нею, один збоку і один — у самій хаті. Очі бородатого Хуана блищали: чим більше він бундючився, тим ставав неприступніший, і я поспішив припинити цю церемонію. Я скористався його ж методом: почав всіляко розхвалювати себе. І чим більше росла моя значимість в очах Хуана, тим більше знічувався він сам. Я розповів йому, що дістав дуже сильну мана від свого могутнього названого батька Терііероо, останнього великого вождя Таїті, який, помираючи, дав мені королівське ім'я Тераї Матеата, що означає «Блакитне небо». Крім того, мені віддав всю свою мана останній вождь Фату-Хіви Теї Тетуа. А коли я прибув на плоту до Рароїа, то одержав ще могутнішу мана: все населення острова влаштувало свято в пам'ять першого свого вождя Тікароа, і мене прийняли в їхню громаду, давши ім'я Вароа Тікароа, тобто «Дух Тікароа». Цього було досить. Мій противник все більше поступався і нарешті здався. Він повільно підвівся, ми теж устали. Потім, звертаючись до свого суворого приятеля, Хуан сказав: — Туму, будь свідком! Слово «туму» я зустрічав раніше в книжках. Це був титул, а не ім'я. Попередні дослідники заявляли, що це таємниче слово збереглося з часів первісного суспільного ладу на острові Пасхи і що сучасні остров'яни не розуміють його і не можуть пояснили. А тепер передо мною стояв справжній живий туму! Виходить, він не зник у минулому, а залишився й досі і навіть активно діє. Атан згодом розповів мені, що Хуан Нагое — туму родини Хаоа, тобто суддя і посередник між братами в родинних справах. Бородатий фанатик випростався передо мною, а Туму став поруч. — Вручаю тобі ключ від одної з двох моїх печер, — промовив він таким замогильним голосом, ніби читав смертний вирок. Інші стояли тихо, як миші. Не чути було ні звуку, навіть полум'я свічки не ворушилося. Я не знав, що робити: схрестити руки і сказати «ні» чи почекати? Він пропонував мені «ключ», але не показував його. Якусь мить я вагався, потім, не рухаючись з місця і не міняючи виразу обличчя, сухо відповів: «Дякую». Хуан теж довго стояв нерухомо, втупивши в мене свої чорні, як крук, колючі очі. Потім різко обернувся і попрямував до дверей, гордовито закинувши голову. Всі інші відчули себе трохи вільніше. Маленький Атан витер піт, який заливав йому очі, хоч єдиним джерелом тепла в нічній прохолоді був недогарок свічки, яка замиготіла вслід тому, хто вийшов. Полегшено зітхнувши і жваво жестикулюючи, ці троє являли собою різкий контраст з надутим суб'єктом, який щойно покинув кімнату. Минуло кілька хвилин, і похмурий хазяїн повернувся, несучи під пахвою плоский легенький згорточок, а в», руці — важкий кошик. І згорток, і кошик були зроблений з очерету. Хуан віддав згорток братові, щоб той поклав його на стіл, а сам з кошиком знову непорушно став передо мною, напружено втупившись у мене поглядом і зовсім не поспішаючи віддати кошик мені. Я теж стояв непорушно, нічим не зраджуючи, що все це мене цікавить. Раптом Хуан обернувся до старшого брата і віддав йому кошик. Андрес, у свою чергу, передав кошик мені;. Беручи, я подякував Хуану, що він спочатку віддав «ключ» братові, а не мені. Однак мої слова на Хуана не вплинули. Він ще мить вагався, потім показав на згорток на столі і знову почав мене випробовувати. — Що лежить у цьому згортку? — повільно спитав він. — Покажи силу свого аку-аку! І знову четверо остров'ян чекало відповіді, нетерпляче дивлячись на мене. Від напруження у мене аж голова тріщала. Це був страшний іспит. Я відчував себе ніби в примарному сні, невдача могла мати жахливі наслідки. Згорток був завбільшки з папку і надто плоский, щоб умістити щось кам'яне чи дерев'яне. Гарно обплетений пакунок здавався мені легким і зігнувся, як великий конверт, коли Андрес клав його на стіл. Я знав, що тримаю в руках «ключ» від печери, і вирішив, що згорток на столі теж звідти. Вони були обидва однаково обплетені очеретом. Раптом я згадав красиві речі з пір'я, які нам часто приносили остров'яни. То були копії старовинних головних уборів і довгі стрічки — прикраси для танців. Попередні мандрівники бачили, що знатні люди острова Пасхи ходили в плащах і коронах із пір'я, таких самих, як у індійських вождів більшості районів Мексіки і Південної Америки. Чи не могла в печері Андреса зберегтись така річ, тільки з пізніших часів? Витвір із пір'я — непогана думка. Але що саме? Головний убір чи щось інше? Присутні нетерпляче чекали. Я вирішив спробувати. — Мій аку-аку каже: Кон плюма, — «з пером», — обережно мовив я, не вдаючись до подробиць. — Ні! — зашипів фанатик і підскочив, як тигр. — Ні! — повторив він несамовито. — Запитай свого аку-аку ще раз! Він стояв, зігнувшись, як готовий до стрибка кіт. і зловтішно посміхався, не в силі приховати радості. Маленький Атан знову витирав піт і зовсім зажурився. Він благально дивився на мене, ніби хотів сказати, що тепер я повинен будь-що напоумити свого аку-аку. Туму й Андрес з загрозливим виглядом повільно наближались до мене. Мені стало моторошно. Ці люди були фанатиками, а я ненароком вліз у найзаповітніший куток їхньої святині. Коли зі мною щось трапиться, жодна душа не знатиме, де я. Жоден звук не долине до селища з цієї відлюдної хатини. Мої друзі подумають, що я упав з кручі або застряв у потаємній печері. Ніде в світі не знайти іншого такого місця, де для людини було б стільки можливостей безслідно зникнути. А я не міг навіть уявити собі, що може бути в згорточку. Залишалось тільки вгадувати. Може, там лежить тапа, тобто матерія з кори? — Щось таке з одягу? — спробував я. — Ні! Спитай ще раз свого аку-аку і добре спитай! Тепер вони всі разом почали загрозливо наближатись до мене, і я одною половиною мозку думав про можливість боротьби або втечі, а другою міркував далі, що ж, нарешті, може бути в згорточку. — Матеріал, — спробував я востаннє. У відповідь почулося якесь чудне бурмотіння, і мене попросили розгорнути пакунок. Остров'яни обступили мене з усіх боків, як грозові хмари. Я розв'язав мотузку з очеретяного волокна і вийняв книгу без обгортки, всі сторінки якої були списані добірними значками ронго-ронго. Вона нагадувала дорогоцінний зошит, який я вже бачив у «сільського капітана». Своєрідні ієрогліфи були написані збляклим від часу чорнилом. Раптом мене осяйнула думка, що по-іспанськи одне й те саме слово «плюма» означає і перо й пір'їну. Я шпурнув книжку на стіл так, що замалим не загасив свічку, і обурено випростався: — Мій аку-аку був правий! — вигукнув я. — Він сказав кон плюма, а книга ж написана кон плюма, тобто пером! Обличчя присутніх вмить змінилися. Вони стояли і розгублено дивились один на одного. Виходить, що помилялись вони! Лютого суб'єкта з чорною бородою й блискучими очима ніби підмінили. Він навіть не подумав про можливість такого тлумачення. Маленький Атан перший порушив мовчанку. Він ще й досі не опам'ятався як слід і тільки й спромігся пробурмотіти: — Ну й могутній у тебе аку-аку! Ці слова запалили іскорку заздрості, в моєму бородатому супротивникові. — Поглянь на аку-аку в книзі! — сказав він. — Дивись! Він перегортав великий, схожий на дивовижну книжку-картинку рукопис, аж поки не дійшов до потрібної сторінки. З лівого боку вона була густо заповнена знаками загадкових піктограм без будь-якого, пояснення, а з правого — повторювались ті самі двадцять знаків, перекладені з допомогою незграбних латинських літер мовою острова Пасхи. Внизу збляклим коричньовим чорнилом був написаний один-єдиний рядок. — Ось аку-аку, — буркнув Хуан, показуючи на цей рядок. Я прочитав: — «Кокава аро, кокава туа, те ігоа оте а іс уаку, еруа». — «Коли обшарпається спереду і обшарпається ззаду, зроби таку саму» — ось як зветься в книзі аку-аку, — гордо заявив Хуан, приблизно перекладаючи старовинний напис. Мене вразила геніальність цієї простої фрази. Той, хто колись робив цю книгу, залишив «мудру практичну пораду майбутнім поколінням: своєчасно робити копії, щоб не дати книзі загинути. Свою пораду він обернув на аку-аку, щоб ніхто не насмілився не послухатись її. — Оце і є аку-аку, — гордо повторив Хуан і ткнув пальцем у мудру фразу, ніби намагаючись викликати наше захоплення. — Яка сильна книга! — мовив я і зрозумів, що так і слід було казати: не «цікава», не «чудова» чи «добре написана». Було ясно, що Хуан не вміє читати свою книгу і розцінює її, як чисто магічну річ. З цієї миті ми раптом стали друзями, мене почали називати братом і не зводили з мене захоплених поглядів. Але я ще почував себе не зовсім упевнено. — Тепер ми брата, — заявив Хуан, кладучи руки мені на плечі. — Тепер ми повинні випити своєї крові. Маленький Атан кинув на нього погляд, в якому світилися страх і захоплення. Я намагався бути спокійним і нічим себе не зрадити. Якщо мені щастило досі витримувати всі психічні тортури, то ніхто цієї ночі не зможе злякати мене подряпиною. Проте я не міг подумати без огиди про те, що доведеться пити кров цього неприємного суб'єкта Я згадав, як бургомістр і Атан колись розповідали мені й Едові, що остров'яни часом п'ють розведений у воді порошок із кісток своїх предків, щоб стати дужчими. Напевно, мене теж зараз чекає щось подібне. Рівний, як жердина, насуплений Хуан вийшов до іншої кімнати. Я чекав, що він повернеться з ножем, але замість нього він з похмурим виглядом приніс пляшку червоної рідини і п'ять чарок. Відкупоривши пляшку, Хуан налив мені повну чарку, а іншим тільки на дні. Кожний з нас мав кілька разів повторити слова такапу. Атан ще раніше розповів мені, що це слово надає людині мана і робить аку-аку видющими. Попередні дослідники перекладали це слово як обрядова «земляна піч», але це неправильно. Слово такапу не має нічого спільного з земляною піччю, коли перед ним не стоїть «уму»; але з «уму» воно означає «земляна піч». Після того як ми повторили магічне слово достатню кількість разів, я непомітно понюхав свою брудну чарку. В ній було справжнє червоне вино, куплене на «Пінто»! Перш ніж випити, головний герой зловісним голосом промовив: — Тепер ми вип'ємо нашої змішаної крові. Думку про те, що вино ототожнюється з кров'ю, він, напевно, запозичив у церкви. Ми спорожнили чарки, і Хуан наповнив їх вдруге: собі й іншим трохи, а мені знову по вінця. — Ти наш головний брат і пий повну, — добродушно сказав бородатий чарівник. Я радів, що собі він наливає так мало. Правда, тепер між нами запанувала міцна дружба, ми почали виголошувати пишномовні слова про наших аку-аку і братерство. Я був їхнім начальником і мав «ключ» від одної з їхніх печер на «добре щастя» для всіх п'ятьох. Наскільки я зрозумів, тепер за другу печеру відповідав Туму. Якщо я повернуся сюди «і залишусь із ними назавжди, то печера також стане моєю. Скоро пляшка спорожніла, і найбільше з неї дісталось мені. — Поглянь на мою бороду, — похвалився чорнобородий розбійник, що тепер став моїм молодшим братом. — В ній моя сила, — сказав він урочисто. Я пожалкував, що не маю такого вигляду, як після ста одного дня плавання на плоту Кон-Тікі. Але хоч я й був тепер гладко виголений, вони все одно визнали тою силу. Я чудово почував себе. Ніколи вино не здавалось мені таким приємним. Я поглянув на годинник — три години ночі. До табору далеко, і час уже думати про повернення. Я щиро подякував за все, пожадливо схопивши книгу ронго-ронго і кошик з «ключем» від печери. Мої брати заявили, що мені слід влаштувати для них пригощення і що наступного дня вони прийдуть до табору. Я відповів, що буду дуже радий бачити їх у себе, і вийшов разом з Андресом, Туму й Атаном на свіже прохолодне нічне повітря. Наступного дня мої нові брати зайшли по мене і повели на якусь гору. Тут фанатик вибрався на самий вершечок і, повернувшись обличчям до моря, почав виголошувати приглушеним голосом промову до невидимих слухачів. Під пахвою лівої руки він тримав в обгортці з очерету книгу ронго-ронго, а правою розмахував, звертаючись до неба. Хуан говорив по-полінезійськи тихим, майже беззвучним голосом, але скидався на оратора, що стояв на ящику від мила в Гайд-парку. Схвильовано жестикулюючи, він ніби хотів привернути до себе увагу невидимого натовпу десь у морі і на рівнині під нами. В розхристаній сорочці і куртці, поли якої маяли по вітру, він, здавалось, стояв одною ногою в минулому, а другою серед нас, ніби живий символ народу, що переживає. перехідну стадію свого розвитку. Скінчивши промову, схвильований Хуан зійшов з вершини до нас і подарував мені чудове вітрило у формі риби, яке він сам вирізав із дерева. Потім вийняв з очеретяної обгортки книгу ронго-ронго й швидко почав перегортати сторінки, поки не дійшов до того місця, де стояв аку-аку. Вказуючи пальцем на рядок, він знову тихим голосом звернувся з промовою до невидимих істот навколо нас, а після цього передав мені книгу і попросив голосно прочитати заповіт аку-аку. Переді мною лежав дивовижний острів, навколо стояли охоплені благоговійним настроєм слухачі, а я знову читав: — «Кокава аро, кокава туа, те іroa о те акуаку, еруа». На цьому урочиста церемонія закінчилась. Предків було закликано в свідки, що книга законно передана мені. Ми зійшли з гори до зелених наметів, де стюард уже накрив для нас стіл з холодними закусками. Наша трапеза нагадувала сніданок, який я влаштовував, коли вирушали до Атанової печери. Але сьогодні церемонія була своєріднішою, а хрипкі голоси, що шептали про «силу» й «міць» кожної страви, набагато грубіші. Сьогодні кожен із нас сидів із своєю вахіне. Івонна дуже злякалась, коли я також побгав розмовляти неприємним хрипким голосом і поводитись так дико, як і всі інші. Вона потім призналась мені, що думала; ніби я збожеволів. Посеред трапези мій похмурий брат підвівся з місця і, погладжуючи свою чорну бороду, втупився в маленький норвезький прапорець, що стояв на столі. — Ось де твоя сила, брате, — мовив раптом він, хапаючи прапорець. — Ось де твоя сила, віддай її мені! Я подарував йому прапорець і на додачу ще й модель плота Кон-Тікі в целофановій коробочці, яку він дуже хотів мати. Дуже радий, з подарунками під пахвою, він перший вийшов із намету. Гості сіли на коней і поїхали до селища. Енліке Теао, який був з нами в печері Атана, вирішив, нарешті, показати нам свою печеру. Ми мали йти сьогодні ж, і до півночі мені пощастило трохи поспати. Цього разу, крім Атана, зі мною йшли Івонна, Карл, фотограф і Тур-молодший. Печера виявилась майстерно замаскованою, але добиратись до неї крізь зарослий травою кам'яний осип біля підніжжя скелі на західному березі острова було легко. Знову довелось їсти куприк і заповзати у вузький отвір під землю. Зразу ж за входом, на чисто виметеній долівці підземелля, стояли два черепи. Далі йшла напівкругла ніша, схожа на різдвяні ясла: долівка була встелена сіном, а вздовж стін на жовтих очеретяних матах лежало безліч фантастичних фігурок. Тут було дуже затишно. Енліке тримався привітно, скромно й наївно, і для мене ці відвідини були справжнім відпочинком після тяжкого візиту минулої ночі до братів-фанатиків. Вибравшись назовні, ми відчули подих легенького вітерця. На небі світив повний місяць, віддзеркалюючись на поверхні чорного, як смола, океану. Наступного дня в Анакені відбулось народне гуляння з танцями. Обидва лікарі — експедиційний і сільський — сиділи в наметі-їдальні і витискали мізерні крапельки крові з мочок ушей тих остров'ян, яких патер Себастьян називав чистокровними. Коли дійшла черга до бургомістра, його братів та сестер, вони мали такий вигляд, ніби лікар вириває у них з вух діамантові сережки. Вони й на секунду не сумнівались, що крапля крові справжнього довговухого може продаватись по казковій ціні людям, які володіють музеями. Спостерігаючи, як дбайливо червоні крапельки змішують з хімікаліями і в спеціальних пробірках відправляють до холодильника на судно, вони всім своїм виглядом показували, що ми їх безсоромно обдурили, але заради давньої дружби вони готові для нас на все. По рівнині, сповненій святкового гамору, походжав у солом'яному капелюсі бургомістр і вибирав по черзі намічених нами для дослідження крові людей. Довкола лунали пісні й сміх, дзвеніли гітари, іржали коні. Коли я підійшов до вогнища, щоб узяти собі соковитий шматок м'яса, до мене під'їхав верхи худий беззубий старик у благенькому кітелі. Його запалі щоки були зарослі сірою щетиною. Старик приязно привітався до мене. Я попросив його зійти з коня і пригоститись з відкритої земляної печі, але він лиш нахилився до мене і тихо пробурмотів: — Я прийшов сюди повідомите, що тебе чекає подвійне щастя. Ель брухо, чарівник, сказав мені, що ти матимеш «добре щастя» опівночі в неділю, якщо прийдеш до його хати. А після цього тобі завжди буде щастити. Старик не захотів відповісти на мої запитання: він просто смикнув за повід і зник у натовпі; після цього я його більше не бачив. Раніше я ніколи не чув про Ель брухо, мені було відомо, що чарівництвом займається лише стара Таху-таху. Але тут мені спало на думку, що, можливо, це моєму новому братові дали на острові таке прізвисько: він поводився, як знахар, жив у будинку аку-аку перед самотньою хаткою старої Таху-таху і вірив, що його з усіх боків оточують дияволи. Я вже більше не сумнівався, що «чарівником» міг бути тільки мій новий брат Хуан Хаоа. Коли настала неділя, ми, як завжди, вирушили всі до маленької церкви, де під стелею щебетали пташки. Знову перед нами з'явився патер Себастьян у яскравому, облаченні, й знову ми відчули себе так, ніби сидимо в оперному театрі. Тільки тепер обличчя людей навколо не здавались нам чужими. Більшість остров'ян були нам добре знайомі: на кожній лавці ми бачили своїх друзів. Ось сидять «поліцаї» Ніколас і Казіміро, а там — старий Пакоміо з Лазарусом та молодим Естеваном. За ними — «сільський капітан», «син вождя» і четверо старих братів Пакараті. Тут же Атан і Енліке, Альберто й Даніель. Нарешті з'явилися нерозлучні Туму, Андрес і Хуан Чарівник. Вони всілись поряд на лавці. Сьогодні опівночі я мав знову зустрітися з ними і тому не зводив з них погляду. З глибокою пошаною вони слухали проповідь патера Себастьяна, а полінезійські псалми співали так само гаряче, як і інші остров'яни. Вогонь фанатизму погас у їхніх очах. Зараз вони навіть справляли приємне враження, і чорні бороди не робили їх схожими на розбійників. Сьогодні вони більше скидалися на святих. І якби я підійшов і спитав, що їм треба в церкві патера Себастьяна, коли вони спілкуються з аку-аку й підземними дияволами, ці троє дуже б здивувалася і відповіли словами маленького Атана: — Ми ревні християни. А отра коса апарте — то зовсім інша справа. Сьогодні в церкві відбувалися хрестини. Я був хрещеним батьком і сидів у першому ряду на жіночій половині. За мною розмістилась Аналола, далі її стара мати і вся мальовнича група вахіне. Поруч мене сидів бургомістр у своєму найкращому костюмі, його жінка, рудоволосий син і одягнена в чорне тітка Таху-таху. Для бургомістра сьогодні був великий день. Він став дідом. Невістка подарувала йому внука замість маленької дівчинки, яку забрав коконго. Надзвичайно щасливий бургомістр хотів дати дитині моє ім'я. Коли патер Себастьян перед хрестинами спитав, як назвати дитину, бургомістр заявив: — Тур Хейєрдал Кон-Тікі Ель Сальвадор де Нінос Атан. Патер Себастьян у відчаї схопився за. голову, благаючи вибрати коротше ім'я. Коли дитину підняли над купіллю, щасливий дідусь штовхнув мене в бік. — Поглянь на волосся. Вся голівка немовляти була вкрита рудим, як полум'я, волоссям. Хлопчика назвали Сальвадором Атаном. Це був останній нащадок племені довговухих, тринадцяте коліно Оророїни, єдиного довговухого, що залишився живим після бою біля рову Іко. Коли надійшла ніч і селище затихло, в домі бургомістра погасили світло і з дверей вишмигнули дві постаті. Джип і всіх коней експедиції давно вже було відіслано в Анакену. І в таборі, і в селищі всі вже спали. Але тепер машина знов повернулася до селища і з вимкненими фарами зупинилася біля воріт бургомістра. Рудоволосий батько охрещеної сьогодні дитини і її дядько, маленький Атан, сиділи вже в машині. Вони посунулись і дали місце ще двом, що вийшли з хати, — це були я й Ед. Цієї ночі ми таємно залишились у хаті бургомістра. Намагаючись не здіймати галасу, з вимкнутими фарами ми рушили вулицею, минули церкву, спустилися до моря і поїхали в напрямку лепрозорію. Мені ставало страшно. Ми домовилися, що Ед і син бургомістра зачекають у машині, а ми з Атаном підемо в темряві пішки до хатини аку-аку. Дійшовши до огорожі, за якою стояв будиночок, схований в листі бананового дерева, Атан зупинився. — Ти повинен зайти першим, — шепнув він мені. — Ти наш старший брат. Постукай і скажи: «Хуане Чарівниче, вставай на «добре щастя»! Я переліз через огорожу скрипучою драбиною і наблизився до хатини. Навколо було тихо, як у могилі. Я підняв руку і кілька разів обережно постукав у старі двері: — Хуане Чарівниче, вставай на «добре щастя!» — ніжно промовив я. Відповіді не було. В хаті ніхто й не поворухнувся. Тільки вітер тихо шелестів банановим листям, яке, ніби розчепірені пальці, тягнулось вгору до місяця. Здалеку долинав ледь чутний шум прибою. — Спробуй ще раз, — прошепотів з-за огорожі маленький Атан. Я постукав ще раз і механічно повторив фразу. Але мені знову відповів тільки вітер. Мені стало моторошно. Можливо, це якась пастка? А що коли вони знову мене випробовують? Атан, помітивши мою невпевненість, пошепки попросив постукати ще раз: може, вони заснули там для «доброго щастя». Я розумів, що, чекаючи зустрічі з нами, люди навряд чи будуть так міцно спати, і вже почав боятися невдачі. Може, вони стоять за дверима і чекають, що мій аку-аку їх побачить? Ось щось голосно зашелестіло ліворуч від мене, там, де важке рухливе листя ввібрало в себе сріблясте сяйво місяця, закривши землю суцільним мороком. А чи не сховались всщй у заростях, щоб поглянути, як допоможе мені мій аку-аку? Кілька разів я ніби чув якесь шарудіння всередині, але ніхто не відчиняв. Після шостої спроби я вже хотів іти, коли виразно почув за дверима кроки. Тоді я постукав ще раз: — Хуане Чарівниче, вставай для «доброго щастя!» Двері повільно відчинились, і надвір вийшла молода жінка з саморобним каганцем у руках. Я заглянув через її плече: всередині нікого не було, тільки порожні лавки стояли біля невеличкого стола, де я недавно одержав книгу ронго-ронго і «ключ» від печери. — Вони всі пішли, — сказала жінка. — Мабуть, до печери. Так ось воно що! Очевидно, мої нові брати подумали, що мій аку-аку поведе нас по їхньому сліду, і ми зустрінемось біля печери. На щастя, Атан вирішив відразу повернутися до селища і пошукати Андреса. Надворі було місячно, і жінка погасила каганець. Сівши на дерев'яну лавку перед хатиною, вона попросила мене сісти поряд. Я впізнав її — це була Хуанова дружина, молодша сестра бургомістра. Я замилувався красивим профілем, осяяним блідим світлом місяця. В ній не було нічого полінезійського: вона страшенно, нагадувала арабсько-семітську красуню: класичний профіль з тонким, ледь горбатим носом і тонкі туби. Важко було повірити, що ця жінка — корінна жителька острова Пасхи. Однак вона була чистокровна довговуха. У нас на судні зберігалась проба її крові. Дружина Хуана виявилась розумною жінкою, і розпочати з нею розмову було неважко. Часу ж у нас було досить, — настала перша година ночі, потім друга, а Атан все ще не повертався. З цієї розмови мені пощастило дещо довідатись. Минулої ночі ми згадували про пір'я, і троє остров'ян вирішили, що мені слід мате аку-аку з пір'я. Щоб надати йому якнайбільшої сили, вони пішли до старої Таху-таху, попросили її зарізати курку і з вискубаного пір'я зробити для мене корону. Коли жінка йшла спати кілька годин тому, корона ще лежала на столі, але тепер її там не було. Тому вона думає, що чоловіки з короною чекають мене в печері. Сама жінка не знає, де печера. Їй тільки відомо, що коли чоловік вирушає туди вночі, він завжди йде в північному напрямку. Вона дещо знала про печери й про пов'язані з ними звичаї, але сама ні разу не бачила підземного сховку. Я зрадів: повідомлення про корону з пір'я пригодиться мені, коли ті троє схочуть влаштувати ще якесь випробування. Тепер я приголомшу їх своєю обізнаністю. Минула ще година, і коли годинник показував три, з селища, нарешті, причвалав маленький Атан. Йому пощастило знайти Андреса й Хуана в їхньої сестри; Туму теж був з ними. Туму зажадав, щоб справу про передачу мені печери погодили з сестрою, оскільки їй теж належала частина скульптур. Але сестра страшенно розколотилась, дізнавшись, що брати без її згоди передали мені «ключ». Вони пробували її задобрити обіцянкою великих подарунків од мене, та сестра була невблаганна і погрожувала здійняти галас у селищі, коли брати самі віддадуть печеру. Вона не хотіла слухати навіть Атана. Троє чоловіків були у відчаї, особливо Туму, який прийшов, щоб допомогти дійти згоди. Атан сказав, що вони просять вибачити їм і ще трохи почекати. Ми почекали до чотирьох годин, а тоді я пішов заспокоїти Еда і сина бургомістра, що сиділи в машині. Ми вже вирішили кинути все це і рушили машиною до селища, як раптом за нами почувся стукіт копит. При місячному світлі ми побачили, що нас чимдуж наздоганяє Хуан Чарівник. Мчав він не з боку селища, а десь з півночі. Порівнявшись з машиною, він попросив їхати слідом за ним. Хуан здавався схвильованим і стомленим. Ми повернули машину. Хуан їхав спереду, а ми, з вимкненими фарами, за ним. Рухаючись кам'янистим полем уздовж осяяного місяцем берега, ми наближалися до лепрозорію, Я навіть боявся, що там нас можуть почути. Та ось ми досягли купи великих лавових брил, ї Хуан дав знак зупинитися й вийти з машини. Коли я, сонний і закляклий, скочив на землю, з-за каміння з'явилися двоє чоловіків і миттю спинилися біля мене. Не встиг я отямитися, як вони підняли руки і наділи мені на голову корону з пір'я. Хуан Чарівник зліз з коня, прив'язав його до каменя і накинув собі через плече довгу гірлянду з пір'я. Ці прикраси, пояснив він, означають, що я старший брат, а Хуан за чином іде після мене. Потім він попросив мене йти за ним, і ми швидко, як тільки могли, попрямували кам'янистим полем. Ед, Андрес і Туму поспішали за нами. Рудоволосий бургомістрів син залишився стерегти машину. Корона з пір'я, яку зробила Таху-таху, була точною копією ха 'у теке-теке — головного убора, який колись носили на голові перші мешканці острова Пасхи. Такі корони добре відомі, вони збереглись у деяких музеях світу. З цим убором на голові я почував себе досить таки безглуздо, ніби хлопчик, що гасав по кам'янистих рівнинах острова Пасхи, граючись при місяці в індійців. Це почуття не покинуло мене й тоді, коли я присів навпочіпки, щоб з'їсти два курячі куприки. Потім ми відсунули кілька каменів серед залишків вивітреного, потрісканого лавового потоку, і я з короною на голові перший поліз у тісний отвір. Під землею ми опинилися в просторій печері з низькою нерівною стелею. Долівка була вистелена старим сіном. Праворуч містився маленький «вівтар», вкритий очеретяною матою. На ньому лежала велична кам'яна голова, а обабіч неї — два черепи. Один череп був людський, а другий — кам'яний, із дивно витягнутими у трубочку губами, що закінчувались невеличким круглим блюдечком — світильником. Із глибоких очних ямок на світильник дивилися великі очі. Напроти цього страшного тріо, біля другої стіни, лежав ще один білий череп і майстерно виточена кам'яна ступка з вирізьбленим обличчям на верхній частині. Посеред печери, на долівці, містилась невисока кам'яна плита, вкрита зверху сіном і очеретяною матою. Хуан попросив мене сісти на неї і непорушно дивитись в одне місце, як це робив колись його дід. Уздовж стін лежали такі самі плити, заставлені найдивовижнішими фігурами. Крім усіх цих незвичайних скульптур, обабіч тої плити, на якій я сидів, лежало по жовтому очеретяному згортку. В першу чергу Хуан витягнув модель плоту Кон-Тікі і норвезький настільний прапорець. — Це твоя кров, — хрипко шепнув він, стискаючи прапорець, — а тут ти можеш дістати іншу силу: тут лежить іпу маенго, — додав він, показуючи на згортки. У мене аж подих перехопило, коли, піднявши очеретяні згортки, я. побачив, що там було. В кожному з них містився коричньовий глечик. Очевидно, це були два з тих трьох загадкових глеків, які в свій час Андрес, на зло мені, показував патеру Себастьяну. — В другій його печері багато різних маенго, — зауважив Туму. — Вона буде твоя, якщо ти повернешся до нас. Один з глеків оперізував простий орнамент. Хуан сказав, що глек зробив його дід, а рисочки на орнаменті зображають людей, що йдуть на війну. Глеки клали в печери для того, щоб мертві могли з них напитися, якщо захочуть. Коли ми потім у таборі показали глеки, тільки Гонзало вони виявились відомими. Такі самі посудини з давніх-давен ліпили та, напевно, ліплять і тепер у глухих районах індійці в Чілі. Перед нами постала нова проблема. Ці глеки не могли бути зроблені представниками білої раси, бо ті користувались гончарним кругом. Їх було виготовлено чисто індійським способом. Як могли ці примітивні індійські глечики знайти собі шлях до острова Пасхи чи то в давнину, чи то в наш час? І чому їх вважають гідними зберігатись з фігурами в родинних печерах? Чому воду духам не ставлять у склянці, бляшанці або чайнику? В господарстві остров'ян-вироби з кераміки не вживались, але в Хуана, очевидно, були ще такі посудини, бо виявилося, що жодний з цих глеків не відповідав тим трьом, які Андрес показував патеру Себастьяну. Один тільки раз мені ще довелося почути на острові Пасхи про печеру, повну старовинних глеків. Вона належала двоюрідному братові Енліке, але він поїхав до Чілі на «Пінто». Уже світало і співали півні, коли я безшумно прослизнув у хвіртку до бургомістра. В хаті не було нікого, і ліжко стояло так, як я його й залишив. Невидимі руки приготували для мене на столі свіжі фрукти, сік і печену курку, але найприємніше було простягтись на чистих білих простиралах, які в свій час я подарував господарю, коли він мріяв поїхати в Чілі. — Дон Педро, бургомістре, — сказав я, коли вранці мій друг, посміхаючись, зайшов навшпиньки з тазом води до кімнати. — Дякую за чудову постіль. Але коли ти покажеш мені свою печеру? — Не хвилюйтеся, сеньйоре, хіба сьогодні вночі тобі не пощастило? — В мене було «добре щастя». Але я скоро залишу острів. Коли ж я побачу печеру Оророїни? — Не хвилюйся, сеньйоре. Ти ж одержав од мене «ключ». Хіба він не в тебе під ліжком? Це була правда. І я не міг не посміхнутись про себе, згадавши, що в мене під ліжком лежить голова довговухого, але зовсім не такого, як я сподівався. Останнім часом з бургомістром відбувалось щось дивне. Вийшовши з лікарні, він став якийсь чудний, і я не зовсім пізнавав його. Він дуже схуд і зблід, як звичайно після хвороби, але разом з тим у його хитрих очах над впалими щоками з'явився якийсь новий вогник. Він більше не боявся своєї покійної бабусі і здавався збудженим, дуже оптимістичним і повним фантастичних планів. Ми заберемо з печери всі фігури і обидва станемо мільйонерами. Тоді він купить невеличке судно і відкриє регулярний маршрут для туристів між континентом і островом. Його брат, «сільський капітан», може тримати потрібний курс по зірках, а рудоволосий син Хуан, який навчився водити джип, буде машиністом. Усі на острові дуже розбагатіють, бо туристи, яких він привозитиме, купуватимуть фігури птахо-людей і моаї кава-кава більше, ніж остров'яни зможуть їх вирізати з дерева.

Я намагався збити його непомірний оптимізм, але він і слухати мене не хотів: не можна так казати задля «доброго щастя». Однак, незважаючи на всі ці слова й гучні обіцянки, бургомістр після того як видужав, не приніс мені з печери жодного каменя. Працювати до нас він також не пішов, йому раптом на це забракло часу. Адже бургомістр — дуже зайнята людина. Та якось, зустрівши мене біля своєї хвіртки, він мало не почав мене обнімати: — «Добре щастя»! Сьогодні для нас дуже щасливий день, — схвильовано зашепотів він і, незважаючи на присутність капітана, розповів, що Таху-таху погодилась передати мені «ключ» від печери Оророїни. Вона поставила тільки одну умову: щоб при від'їзді з острова я взяв з собою не лише бургомістра з сином, але й її старшого сина. Коли я пообіцяв поговорити про це з губернатором, бургомістр аж підскочив з радості і попросив нас з капітаном зайти до хати. Біля круглого стола, за яким мені так часто доводилося сидіти, ми помітили трохи грубуватого на вигляд юнака з широким носом і кучерявим волоссям. Він здавався не дуже привітним, хоч і пробував посміхатися. На столі стояли дві порожні чарки і надпита пляшка чілійської м'ятної горілки. Очі юнака налились кров'ю: схоже було, що він уже прикладався до чарки. Але хлопець не був п'яний. Коли ми ввійшли, він підвівся і добродушно простягнув нам свою величезну руку. Бургомістр з пафосом заявив, що юнак — дуже добра людина. Це його двоюрідний брат, син Таху-таху. Батько ж юнака походить з островів Туамоту. — Це він нам допоміг умовити Таху-таху, — сказав бургомістр. Витягнувши якийсь пакунок, дон Педро таємниче прошепотів, що за «ключ» до печери править кам'яна голова з трьома ямками. Раніше ямки були наповнені смертоносним порошком з кісток предків, але тепер порошок старанно витрусили. Голови можна не боятися. Юнак з похмурим виглядом кивнув головою. Ця деталь була нам знайома: «ключ» від печери Ата-на теж мав ямки для порошку. Та коли бургомістр вийняв із сумки свою скульптуру, то вона виявилась не вищиреним черепом, а веселою свинячою головою з добродушним рилом, круглими щоками і довгими вухами, точнісінько така, як найхоробріше з «Трьох поросят» у відомій казці, те, що змайструвало собі солом'яну хатку и безпечно танцювало перед самим носом у вовка., Але на відміну від симпатичної свинки з казки ця мала довгі криві ікла і три ямки на кістковий порошок, видовбані рядком на тім'ї. Бургомістр та його двоюрідний брат поглядали то на нас, то на «ключ». Я намагався бути таким же серйозним, як і вони, та бургомістр, певно, помітив у моїх очах бісики, бо раптом посміхнувся і дружньо поцілував свинку в рило. Ми з капітаном ледве втримались від сміху. Зберігаючи серйозність, я поспішив подякувати за кам'яну голову, капітан узяв коробку, повну інших скульптур, і ми швидко попрямували до дверей. Бургомістр попросив мене покласти «ключ» під ліжко і терпляче чекати; йому треба кілька ночей пекти в земляній печі курчат, щоб усе було гаразд, коли ми підемо до печери. Проте дні змінялись тижнями, а бургомістр ніяк не міг допекти курчат. І свинячій голові лежати під ліжком було небезпечно. Анетта щоразу залізала туди погрався з татовою «няф-няф». Фігурки з інших печер ми давно перевезли на судно, бо не хотіли тримати їх у наметах: із щілин в каменях часто виповзали скорпіони. — Сьогодні вночі я мав «добре щастя». І «ключ» лежить під ліжком, — повторяв я, беручи з рук бургомістра таз. — Але тепер я мушу забрати його на корабель: ми скоро від'їжджаємо. Почувши це, бургомістр заявив, що вже напік багато курчат, і, нарешті, призначив ніч, коли ми підемо до печери. Він дозволив узяти з собою тільки Білла й фотографа. Після обіду того дня, що ми мали йти до бургомістрової печери, табір відвідало багато остров'ян. Перша група прибула верхи продавати свої традиційні дерев'яні вироби. Почалась жвава торгівля. До мого намету підійшов мовчазний придуркуватий хлопець з шістьма кам'яними фігурками в ганчірці. Камені були вже трохи вивітрені, а один навіть поріс мохом. — Хто зробив ці речі? — спитав я його. — Я, — байдуже відповів хлопець. — Не може бути. Звідки ж тоді мох? Хлопець мовчав і, здавалось, ледве не плакав. Але потім він признався, що боїться батька: той його вб'є, коли дізнається про фігурки, йому було довірено таємницю входу до печери його діда. Я дав хлопцеві подарунки для нього й для його батька, і він, сяючи від щастя, пішов додому. Хлопець, безумовно, знав печеру, за якою ніхто не доглядав. Але до нас він більше не приходив. Різьбарі пробули в таборі до вечора і лише тоді купками почали повертатись до селища. Не встигли піти останні з них, як з пагорба спустився самотній вершник. Він прив'язав коня і зайшов до мого намету. Це був Хуан Чарівник, серйозний і стурбований. Він обняв мене, називаючи братом, почав настійливо застерігати, щоб я не брав каменів, коли хтось принесе їх, бо від цього буде «погане щастя». Ті фігури, що в мене вже є, то добрі камені, але на цьому треба зупинитись. Аку-аку Хуаніа знає все, що робиться в селищі, і повідомить його, — коли я візьму бодай один камінь. Задля нашого братерства я повинен пообіцяти, що виконаю його прохання. Якщо ж я не зроблю цього, то ніколи не побачу його другої печери з іпу маенго. Він подарував мені чудову скульптуру очеретяного човна з двома вітрилами й головою, прикріпленою на носі, яку взяв з другої печери, щоб я завжди про неї пам'ятав. Хуан застерігав мене так щиро, майже плачучи, що я зрозумів: він, напевно, рознюхав щось таке, чого не може мені сказати. Виклавши своє незвичайне прохання, Хуан вийшов із намету, скочив на коня і зник у темряві. Невдовзі після цього з селища колією, прокладеною нашим джипом, приїхала верхи молода пара. Це були двоє найскромніших і найтихіших жителів острова: Моїсес Секундо Тукі, один з найкращих наших робітників, і його жінка, Роза Паої, така сама щира й проста людина. Я з ними ніколи не розмовляв про печери, а тому дуже здивувався, коли вони обережно зняли з коня повний мішок і попросили дозволу показати мені десь на самоті, що в ньому є. Ми зайшли в намет, і вони виставили на моєму ліжку сімнадцять фантастичних кам'яних фігурок. Серед них були найсвоєрідніші з усіх, які тільки мені доводилось бачити на острові. Особливо впадала в очі одна фігурка жінки з великою рибою на мотузці за спиною. Ця скульптура нагадувала типовий сюжет керамічних виробів, знайдених у древніх могилах в пустелях Перу. Роза сміливо й прямо відповідала на всі мої запитання. Батько її, коротковухий з роду Нгаруті на ім'я Симой, дав ці фігурки, щоб вона виміняла їх у мене на якісь речі. Він дістав їх від свого прадіда, імені якого вона не знає. Скульптури взято з закритої печери в кручі біля Оронго; зветься вона Мата те Паїна, тобто «Око солом'яного бога». В тій же печері зберігає свої скульптури ще одна родина, але після смерті Марти Хаоа їх ніхто не миє. Мені страшенно хотілось придбати ці скульптури. Та повага до Хуана Чарівника і його застереження, яке не сходило мені з думки, змушувало мене бути обережним. Хто знає, може, він сховався в темряві і стежить за мною? Адже якась загадкова причина змусила його примчати до табору! Але камені мені не хотілось втрачати. Я сказав молодій парі, що мій аку-аку не радить мені зараз купувати ці камені, але згодом, можливо, він передумає. Тому нехай вони добре сховають мішок і прийдуть до мене в день від'їзду. Мої відвідувачі дуже засмутилися і позирали на мене здивовано, ніби два знаки запитання. Та коли я в знак дружби подарував їм кілька речей, вони заспокоїлись і, сховавши їх разом з скульптурами в мішок, мовчки попрямували до коней. Я почухав потилицю, намагаючись зрозуміти, що робиться. Та опівночі треба було зустрічатися з бургомістром, тому я погасив лампу і спробував заснути. Тільки-но я задрімав, як прийшов фотограф і заявив, що джип готовий. Білл мав приєднатись до нас в умовленому місці в селищі, а штурман уже сидів у машині, його чекала цієї ночі інша секретна місія. Один старий остров'янин якось розповів мені, що знає печеру, де лежить рудоволоса людська голова. Сам він не насмілюється доторкнутись до неї, але згоден показати це місце тому, хто вночі не побоїться поплисти туди морем. Бургомістр теж колись згадував про таку голову. Може, в деяких печерах лежать мумії? І штурман Санне виявив бажання перевірити це. Вже далеко за північ наша маленька група тихо підійшла до хатини Таху-таху. Нас було шестеро: бургомістр, його двоюрідний брат та рудоволосий син, Білл, фотограф і я. Біля купи каміння, трохи нижче хати, я почув знайомий запах спеченого в земляній печі курчати. Невдовзі ми вже сиділи навпочіпки і ласували ним. Я почав перший — з куприка. Церемонія з уму такапу була вже добре мені відома, але ніколи ще вона не відбувалась так приємно, як цієї ночі. Остров'яни не нервували, а бургомістр був по-театральному самовпевнений; він ласував м'ясом, недбало кидаючи кісточки аку-аку, ніби довкола нас стояли голодні жалюгідні собаки. Наївшись як слід, він одійшов трохи вбік і закурив, потім повернувся і гостинно запросив нас іти до печери. Цього разу церемонія відбувалась далеко від печери, і йти довелось дуже довго. Ми перелазили через стіни, спотикалися на кам'янистому полі, пробирались кривими стежками. Хвилин через десять, коли місце трапези залишилось далеко позаду, бургомістр, нарешті, зупинився біля осипу. Не важко було помітити, що в центрі, посередині осипу, камені перевернені. Бургомістр попросив мене вийняти з мішка «ключ». Я мав з його допомогою знайти вхід до печери, а коли знайду — три рази крикнути, звертаючись до каменів, що я довговухий з Норвегії і прошу відчинити вхід. Тримаючи голову свині перед собою, я попрямував до осипу і, направляючи рило, як міношукач, на підозріле каміння, повторив магічні слова бургомістра. А ще через мить я, швидко розкидавши каміння, спускався темною шахтою в підземелля острова Пасхи. Досягнувши дна шахти, я обережно, ніби сліпий, ногами вперед проник у темну печеру і тільки хотів обережно випрямитись, як мене щось ударило по потилиці. Але це була не стеля, я наткнувся, очевидно, на щось тверде й рухоме. Хто ж це міг бути? Не стямившись. як слід, я кинувся вбік, перевернувся і засвітив ліхтарика. Так воно й було: я помітив, як щось рухається, але що це таке? Світло вихопило з темряви великого кам'яного птаха-хижака з розправленими крилами і кривим дзьобом. На спині в нього лежав людський череп. Птах звисав із стелі на мотузці і від поштовху повільно гойдався. Скульптура була на диво світла й нова, аж ніяк не вірилось, що вона провисіла тут одинадцять поколінь, з часів Оророїни. Мотузка теж виявилася цілком новою. Я посвітив навколо. Печера була невелика. Три очеретяні мати з паралельними рядами круглих плоских каменів лежали просто на долівці, а на кожному камені було видовбано по одному збільшеному значку ронго-ронго. За сторожів на кожній маті правили невеличкі голови з гострими борідками. Я відразу помітив, що ті різноманітні фігури, які мені приносив бургомістр, були не звідси. З усіх фігурок тут заслуговували на увагу тільки парусне судно та велика кам'яна чаша в кутку. Обидві речі були майстерно зроблені, але виглядали так само підозріло новими, як і птах під стелею. Я зазирнув у чашу. Там лежало одинадцять маленьких пучків, людського волосся різних відтінків: від рудого до чорного. Найбільше було рудого. Пучки були перев'язані кожний окремо і всі разом мотузкою з кори, на якій зроблено акуратні вузлики. Та волосся це не було сухе і матове, як на древніх муміях, його, певно, недавно вирізано в живих людей, бо воно навіть не втратило природного блиску. Підозра, яка виникла у мене ще тоді, коли я дивився на птаха, переросла в переконання. Скульптури в цій печері не старовинні, вони зроблені тепер. Уся печера — чиста бутафорія. Ми просто потрапили в пастку. Так ось від чого застерігав мене Хуан Чарівний. Першою моєю думкою було піти звідси. Але в отворі вже з'явилися ноги Білла, що навпомацки спускався до мене. Зупиняти його вже було пізно. За ним ліз фотограф. Я не хотів зчиняти галасу, бо остров'яни, які залишились нагорі, зрозумівши, що їх обман розкрито, могли дуже злякатися неприємностей. А що коли їм спаде на думку засипати отвір камінням? Тоді ми всі будемо надійно поховані під землею. — Нас обдурили, — пошепки сказав я Біллу, як тільки його голова з'явилася в шахті, — треба швидше вибиратися звідси. Це не родова печера, і камені в ній нові. Білл дуже здивувався. Він підповз до каменів із знаками ронго-ронго, щоб краще роздивитися на них. — Справді, щось вони не схожі на старовинні, — прошепотів він у відповідь. — Поглянь на птаха, на човен і на чашу з волоссям, — сказав я. Посвітивши довкола, Білл остаточно погодився зі мною. Позад себе я помітив червоні очі двоюрідного брата бургомістра. Він уважно прислухався до нас, однак не міг нічого зрозуміти, бо ми перешіптувались цо-англійськи. Ліхтарик освітив і обличчя бургомістра. Той так нервував, що з нього піт котився градом. Його син був теж тут і здивовано озирався довкола. Тепер шлях нагору був вільний. — Тут внизу дуже важке повітря, — сказав я бургомістрові, витираючи чоло. Він погодився зі мною і також витерся. — Піднімемось нагору і побалакаємо, — запропонував я, прямуючи до виходу. — Згоден, — відповів бургомістр і собі рушив до отвору. Опинившись на свіжому повітрі і побачивши, що інші теж один за одним вибираються з підземелля, я полегшено зітхнув. — Ну що ж, ходімо, — різко сказав я і підняв прокляту свинячу голову, яка лежала на камінні і, криво посміхаючись, витріщала на мене очі. — Ходімо, — погодився бургомістр і встав, ніби показуючи, що залишатися тут нема чого. Весь наш караван мовчки рушив тією ж самою дорого назад. Я брів попереду, сонний, стомлений і страшенно, сердитий. Слідом за мною йшов бургомістр, а далі вже Білл та всі інші. Двоюрідний брат бургомістра одразу ж зник у темряві, потім відстав і його син Хуан. Діставшись до перших хатин селища, ми з фотографом попрощалися з Біллом. Було вже дві години, а він мусив ще добиратися до хати остров'янина, в якого мешкав. Прощаючись, Білл шепнув, що коли мені пощастить умовити бургомістра повести нас до справжньої печери цієї ж таки ночі, то він не матиме часу приготуватися до нового обману. В селищі я попросив фотографа почекати в машині, а сам попрямував до хати бургомістра; н брів слідом за мною, ніби побитий собака. Я зайшов до хати і мовчки опустився на стілець біля круглого стола. Бургомістр зразу ж присів поруч, невинно розглядаючи стіну. Я затарабанив пальцями по столу. Він умостився зручніше. Я намагався зустрітися з ним поглядом. Деякий час бургомістр дивився на мене своїми великими невинними очима, але потім знов перевів погляд на стіну. Так ми могли просидіти до самого ранку, дон Педро не хотів починати першим, сподіваючись, що не все ще втрачено: адже я не сказав жодного слова. — Це було «погане щастя», Педро Атан, — почав я і помітив, що в мене самого від хвилювання тремтить голос. — «Погане щастя» для тебе, для мене і для твоєї подорожі. Груди в бургомістра заколихалися. Деякий час він стримувався, потім затулив обличчя руками і заридав, а через хвилину схопився і зник за дверима. Я чув, як він забіг у сусідню маленьку кімнатку, впав на ліжко і знову заплакав. Нарешті він замовк і швидко прибіг до мене. — Це мій двоюрідний брат, поганець такий, у всьому винен! Я, так само, як і ти, думав, що ми йдемо до печери з старовинними фігурками: — Але ж дорогу показував ти. Це твоя печера, — заперечив я. Він трохи постояв, обмірковуючи становище, потім знову зайшовся плачем. — Це він усе придумав. Мені не слід було його слухати, — плакав бургомістр і згодом ще раз пішов до сусідньої кімнати, упав на ліжко і лежав там досить довго. Потім знову влетів до мене: — Сеньйоре, проси в мене чого завгодно, тільки не печери. Тільки не її саму! Краще я винесу тобі з неї всі камені! — Можеш не показувати нам печери, але тоді тобі ніхто не повірить: надто ти великий майстер робити фігури. Я сердито кивнув у бік проклятої свинячої голови, що лежала в сумці на столі. Вона була зроблена майстерно, і я хоч був змучений і сердитий, не міг не посміхнутися сам до себе, коли згадав, як хитрий бургомістр змусив мене, мов дурня, крутитися навколо купи каміння з свинячим рилом у руках. — Якщо ти не поведеш нас до печери сьогодні ж уночі, то, напевне, і наступного разу наробиш цілу купу нових фігур, — сказав я. — Куди завгодно, тільки не до печери, — спокійно й твердо повторив він. Я підвівся, щоб іти. — Я можу повести тебе зараз до іншої печери, — заявив бургомістр, і в голосі його я почув справжній відчай. — Це печера Оророїни? — спитав я. — Ні, але в ній теж повно старовинних речей. Я схопив сумку з свинячою головою, єдиною згадкою про сьогоднішню нічну пригоду, і байдуже попрямував, до дверей. — Якщо ти передумаєш сьогодні ж уночі, то можеш; зайти по Білла до хати Раку. А я їду в Анакену. Дуже засмучений, бургомістр стояв на порозі і проклинав свого двоюрідного брата, а я, стомлений і злий, почвалав до машини, де мене терпляче ждав фотограф. Не встигли ми виїхати з селища, як нещасний бургомістр кинувся до хати Рапу. Він збудив Білла і запропонував зараз же повести його в справжню печеру. Але Білл був сонний і злий на бургомістра, а коли ще почув, що ми з фотографом поїхали в Анакену, то рішуче відмовився йти до печери. Уже починало світати, й бургомістр, так нічого й не домігшись, побрів сам додому. Приблизно в цей самий час штурман Санне доплив до берега неподалік лепрозорію. Остров'янин не дозволив йому взяти човна, і штурману довелося, керуючись зорями, плисти до голого лавового острівка, де він, згідно з описом старика, знайшов дві гробниці. В одній Санне й справді побачив мертву голову з рудим волоссям. Біля неї лежало багато іншого дуже гарного рудого, волосся. Штурман зібрав його в мішечок і поплив назад. до скелястого берега. Волосся не мало полиску, було сухе й крихке. Таким воно було б і в бургомістровій кам'яній чаші, коли б він, повернувшись з лікарні, не обійшов усе селище, зрізаючи чуби у своїх рудих і чорнявих родичів. Проклятий коконго! Для бургомістра грип став справжнім ударом, він повернув йому страх перед бабусею та аку-аку, а я в очах бургомістра знизився до рівня звичайної людини, яка хотіла його обдурити. Внаслідок цього бургомістр вирішив сам обдурити мене. Та щоб не дратувати без потреби інших можливих аку-аку, він створив собі фальшиву уму далеко від усіх печер, біля хатини Таху-таху, де сподівався знайти підтримку і захист. Наступного дня десь перед вечором до табору приїхав засмучений, рудоволосий син бургомістра Хуан. Це був дуже гарний, ставний хлопець. Як і інші довговухі, він не скидався на полінезійця. Його можна було прийняти за ірландця і ніхто не подумав би, що він походить з острова на Тихому океані. Хуан з похмурим виглядом сказав мені, що його батько, очевидно, вмирає. Він не хоче бачити своєї жінки, не їсть і не п'є, а тільки лежить у ліжку й плаче, нарікаючи на «погане щастя». По виразу його обличчя Хуан здогадується, що це якось пов'язано з печерою. Сам Хуан вперше в житті відвідав підземне сховище і вважав його за справжнє. Коли я розповів йому, що сталося. Хуан вислухав мене спокійно, але на очах у нього виступили сльози. Він сказав, що після нашого від'їзду батько пішов до сеньйора Білла, щоб показати йому іншу печеру, але той не захотів іти туди без вказівки сеньйора Кон-Тікі. Тепер у батька лиш одне бажання — вмерти. Та якщо я напишу сеньйору Біллу записку, Хуан спробує дізнатися в батька, де міститься друга печера, і разом з сеньйором Біллом піде туди, щоб повернути острову «добре щастя». Я написав Біллу записку, і хлопець помчав назад до селища. Але коли Білл одержав задиску і вийшов з хатини Рапу, за ним невідступно стежило двоє чоловіків. Остров'яни слідкували й за Лазарусом, щоб він не показав свою печеру у Вінапу. Та десь опівночі Біллу пощастило непомітно вислизнути з хати, і він зустрів Хуана в умовленому місці. Хлопець мав з собою примітивну карту, яку батько накреслив йому на клаптику паперу. Судячи з карти, спочатку треба було їхати до Аху Тепеу, що містилася далеко від селища серед кам'янистого поля, біля північного узбережжя. Хуан привів двох осідланих коней, дістав великий клубок мотузки, і, під захистом темряви, вони вирушили в дорогу. Пізно вночі вони досягли великої старої аху і тут звірилися з картою. Далі треба було перелізти через високу огорожу вівцеферми, і тому вони залишили тут коней. Наступним орієнтиром мала бути купа лавових брил десь праворуч. Просто під ними, на краю урвища, повинен був легати великий круглий камінь, за який треба прив'язати мотузку, а потім спуститись донизу майже до самого її кінця. Там вони й натраплять на печеру. Хуан і Білл знайшли огорожу, купу лавових брил і камінь на краю урвища. Цього разу вони не їли курки, не справляли обряду уму такапу, тобто обійшлось без церемоній. Закріпивши мотузку, Хуан спустився в морок і довго не з'являвся. Нарешті, він повернувся і сказав, що ніякої печери там немає. Довелося шукати іншого каменя і пробувати ще раз, але знову без жодних наслідків. Вони перекидали мотузку з каменя на камінь уздовж берега, аж поки Хуан не повернувся зовсім: знесилений і з допомогою Білла ледве перебрався через край урвища. Цього разу він таки знайшов печеру. Тепер вже й Білл спустився по мотузці вниз. Спочатку він злазив уздовж прямовисної кручі, впираючись у неї ногами, а далі мотузка висіла в повітрі. Білл продовжував спускатися в темряву. Знизу до нього долинав шум прибою. Несподівано перед самим носом він побачив у скелі горизонтальну розколину. Біллу здалось, що всередині виднілися якісь речі, але вони лежали так далеко, що досягти їх було неможливо. Розколина виявилась, такою вузькою, що він навіть не пробував протиснути в неї голову. При світлі ліхтарика вони з Хуаном, нарешті, побачили, що ця вузька тісна печера надбита фігурами, похованими під товстим шаром пилюки. Хуан скорчився і дістав ногою кам'яну голову з орлиним носом та розкішною бородою, що нагадувала церковні фігури середньовіччя. Обидва були такі виснажені, що насилу вибралися з цим тягарем нагору по двадцятиметровій мотузці. Спускатися ще раз вони не зважилися. Наступного ранку Білл прислав мені листа: на його думку, це вже була справжня печера. Наскільки він міг помітити, є всі підстави гадати, що цього разу в сховищі лежать старовинні речі. Ми оглянули незвичайну голову, яку вони принесли з собою. Фігура відрізнялась від тих скульптур, що ми бачили минулої ночі. Це була справжня старовинна річ. Я вибрав двох наших найкращих альпіністів: кока і другого машиніста. На чолі з Хуаном і Біллом ми в страшенну зливу поїхали серед білого дня до Аху Тепеу. Дощ у посуху був знаком «доброго щастя», і Хуан, хоч «тремтів від холоду; весь час посміхався. Досягнувши огорожі, ми прив'язали мокрих коней і далі пішли пішки. Коли ми прибули на місце, дощ перестав. Роздягнувшись догола, ми викрутили одяг, а я, щоб зігрітись, почав стрибати по краю урвища. Раптом вітерець доніс добре знайомий запах. Я міг упізнати його серед запахів тисячі квітів і парфумів: пахло уму такапу — печеним курчам і бататом. Я звернув на де увагу Білла, але він, — завзятий курець, — нічого не почув. Я не помітив тут ні диму, ні будь-яких слідів людини, та все-таки: сюди хтось приходив виконати таємничий обряд, бо остров'яни не мають звички готувати на скелях звичайний обід. Хуан прив'язав мотузку і спустив її вниз із кручі. Я перелякався, глянувши, куди Білл лазив уночі, а сам він, побачивши те місце вдень, зблід і став не таким_ балакучим. Під нами було майже стометрове урвище, а внизу бились об каміння хвилі. Печера містилася метрів за двадцять від краю плато. Білл не хотів спускатись ще раз, та й сам я був дуже радий, що ми взяли з собою двох альпіністів. Я вже мав досить таких спусків і з задоволенням давав можливість іншим відчути їхню принадність, адже тепер мені не треба було захищати свого аку-аку. Наші альпіністи взяли мішок і палицю з карлючкою, щоб витягати з щілини фігури. Невдовзі мішок почав курсувати вгору повний і вниз порожній. Ми виймали з нього найфантастичніші фігури людей, тварин та демонів. Раптом я почув радісний вигук Білла. Він тримав у руках великий кам'яний глек, високий, з красивими лініями і вушком. Ми здули з нього пилюку і побачили ледве помітне зображення обличчя і двох птахів, зроблене в стилі острова Пасхи. — Це саме те, що я сподівався знайти! — вигукнув Білл. — Не глиняні, а кам'яні глеки, взірцем для яких правили керамічні вироби. Білл мав спокійну вдачу і ніколи не виявляв захоплення. Але зараз він був. дуже схвильований. Очевидно, ця печера стала надійним сховищем для скульптур тоді коли міжусобна війна докотилася до Аху Тепеу і величезні монументи було повалено додолу. Ось мішок знову підняли нагору. Цього разу ми витягли ще один глек, трохи менший за попередній. Потім з'явилась скульптура голого чоловіка з трьома головами і фігура воїна в довгому плащі з пір'я, що сидів на спині черепахи. Але найдивовижнішою була скульптура справжнього кита з роззявленою пащею, повною зубів. До хвоста кита було прикріплено маленький череп, а до спини — дбайливо зроблена модель очеретяної хатини острова Пасхи у формі човна з дверима збоку і п'ятигранною піччю ззаду. Під животом у тварини було шість круглих куль, завбільшки з апельсин, а вздовж боків ішли паралельні лінії, що надавали китові схожості з. якимось казковим очеретяним судном. Чи то сходи, чи стежка вела від хатини з обох боків униз по тілу тварини до смуги, схожої на ватерлінію судна. Хуан не міг пояснити жодної речі з тих дивовижних фігур, які ми витягли з сховища. Він тільки знав, що коїлись його батькові цю печеру показала стара тітка. Нарешті кок і другий машиніст з'явилися з останнім мішком і розповіли, що забрали всі скульптури з ніші всередині розколини. Менші фігури лежали ближче, а більші далі. Все було вкрито товстим шаром пилу, а подекуди, в заглибинах, — павутиною. В цій печері не було ні мат, ні скелетів, тільки двадцять шість скульптур. По дорозі додому рудоволосий Хуан під'їхав до мене і запитливо глянув мені в вічі. — Все це чудово, — сказав я, — і буде добре оплачено. Але кланяйся своєму батькові і передай, що це не печера Оророїни. Ми залишили всі камені в хатині Рапу, де мешкав Білл. Досягнувши церкви, я вирішив зайти до патера Себастьяна. Почувши, що бургомістр показав нам справжню печеру, він сплеснув у долоні і почав схвильовано ходити по кімнаті з кутка в куток, бо випадок, що стався зі мною минулої ночі, страшенно вразив його. Патер Себастьян після грипу довго залишався в постелі. Але навіть хворий, він дуже цікавився всім, що відбувається на острові. Коли б я не відвідав його, навіть серед ночі, патер Себастьян у нічній сорочці сідав на ліжку й уважно слухав мою розповідь. Та й сам він завжди розповідав мені щось цікаве. Сьогодні патер Себастьян сказав, що, за словами старих людей, у скелястих берегах на північ від Аху Тепеу міститься багато печер, в яких «щось» є. Чутки про події останніх днів швидко поширилися по селищу, і в Хангароа почали відбуватись незвичайні речі. Варто було бургомістру вийти за поріг своєї хати, як усі накидалися на нього з криком Реорео — «Ошуканець». Кожний намагався якнайкраще використати ці події для себе. Ті остров'яни, що найбільше лаяли бургомістра, бігали потихеньку в свої печери, щоб там вирубати фігурки з каменю. Тепер, коли таємниця печерних каменів; стала відома іншим, вони також не вирізуватимуть вічно дерев'яні фігурки, схожі одна на одну. Розпочавши по-справжньому обробляти камінь, остров'яни більше не вирубували копії великих статуй: чи наївних круглих брусків з ледь зазначеним носом і з очима. Тепер у багатьох старих майстрів якось відразу на повну силу розвинувся своєрідний дозрілий стиль… Виявилося, що почало розквітати нове ремесло на основі стародавньої культури, яка досі для невтаємничених була заборонена. До цього часу ніхто не пробував продавати камені з печер, ми обмінювалися взаємними подарунками. Але нові камені стали продавати поряд з дерев'яною різьбою. Дехто натирав їх землею або гнилим банановим листям, щоб надати їм вигляду старих. Чимало остров'ян пробували продавати свої речі у темряві: може, аку-аку сеньйора Кон-Тікі не такий уже й сильний? Адже сеньйор Кон-Тікі дав себе затягнути до фальшивої печери бургомістра. На острові Пасхи можна було чекати чого завгодно. Одні майстри приносили нові скульптури і заявляли, що вони старовинні, інші — навпаки. Перед нашим відплиттям дехто приносив старі фігурки, запевняючи, що зробив їх сам. Остров'яни вигадували найнеймовірніші пояснення, щоб виправдатись, коли ми показували їм на мох і вивітрені місця, не помічені ними самими. Вони брехали, що взяли мотиви з «малюнків у книзі», хоч насправді жоден дослідник досі не бачив печерних скульптур. А коли я питав, чи малюнки часом не з книги Лавашері, остров'яни зразу потрапляли в пастку, кажучи що взяли мотиви саме з цієї книги. Я не міг зрозуміти, що відбувається, та скоро все вияснилося. Повага до табу серйозно похитнулася. Після того, що сталося, страх перед аку-аку зменшився. Сеньйор Кон-Тікі не мав всемогутнього аку-аку, але й у печерах його не було. Проти забобону пустили забобон — зустрічний вогонь, який знищив у багатьох родин віру в духів. Однак, як і раніше, серед мешканців острова панував страх перед осудом сусідів, коли ті побачать, — що хтось порушує табу і виносить з печер; скульптури. Тільки бургомістр усе ще боровся з самим собою. Коли ми складали намети, до мене прийшов його син. Батькові вже набридло, що його називають ошуканцем. Він ні разу не брехав мені відтоді, як я прибув на острів, аж поки ми не пішли до фальшивої печери. Тому тепер він хоче показати мені й археологам, що всі його розповіді про печеру Оророїни правда. Патер Себастьян і губернатор теж можуть піти з нами; нехай і вони побачать, що бургомістр не бреше. Він усіх нас поведе до печери, бо дон Педро Атан не якийсь там негідник, що ошукує інших і тільки меле пусте. Нарешті було визначено ніч, коли ми мали піти до печери Оророїни. Пізно ввечері я з Біллом, Едом та Арне поїхав до селища, щоб узяти губернатора і патера Себастьяна. Та в останню мить бургомістр передумав і, поспіхом узявши з печери сорок скульптур, виставив їх на долівці в себе в хатині. Він пояснив патеру Себастьяну, що все-таки не може взяти нас до печери Оророїни, бо там дуже багато фігур. Передати всі скульптури мені він не зможе, а якщо приведе нас до входу, то таємницю печери буде розкрито, і тоді він не матиме де зберігати цю велику колекцію. Патер Себастьян і губернатор попрямували з нами до хатини бургомістра. Балакучий бургомістр, весело посміхаючись, зустрів нас біля дверей і провів до кімнати. Круглий стіл був відсунений, а долівка геть закладена фігурами. Деякі скульптури виявились справді старовинними, але більшість були зроблені недавно… Я відразу пізнав у нових скульптурах такі, які мені вже пропонували інші остров'яни. Було тут і кілька копій фігур з маленької печери над урвищем. На що сподівався цього разу бургомістр? Це ж була завідомо приречена на невдачу, спроба вдруге обдурити нас. — Навіщо ти зробив це все? — спитав я. — Чому ти не дотримав свого слова й не повів нас до печери Оророїни, якщо вона справді належить тобі? — Це все правда, сеньйоре. Та коли я був у печері вночі, то помітив там так багато скульптур, що я не можу передати тобі їх усіх. — А раніше ти цього не знав? Ти ж розповідав мені, що регулярно миєш камені. — Так, але ті, що я знайшов уночі, лежать у глибині печери. Я раніше їх не бачив. Вони зовсім поховані під пилюкою. — Але ж ти якось сказав мені, що в тебе є окремий зошит, де записані всі твої скульптури? — Не всі скульптури, сеньйоре, а всі печери. — Ти, виходить, записав лише кількість своїх печер? — Звичайно, сеньйоре, це зовсім маленька книжечка, — привітно відповів бургомістр, показуючи двома пальцями розмір невеликої марки. Я здався. У мене до горла підкотився клубок, коли я спускався сходами маленького будиночка бургомістра. Дон Педро знову стояв засмучений у дверях, а позад нього на долівці лежали камені. Це була моя остання зустріч з доном Педро Атаном, найцікавішою людиною на острові Пасхи, останнім знаменосцем довговухих, чия голова так набита таємницями, що він і сам уже не тямить, де кінчається дійсність і де починається фантазія. Якщо колись острів був заселений кількома тисячами таких людей, як бургомістр, то немає нічого дивного, що монументи, в реальність яких важко повірити, самі виповзали з гори і самі випрямлялися на весь зріст. І немає нічого дивного, що було створено аку-аку і надійні скарбниці, щоб ховати багатство народної фантазії, втілене у маленьких фігурках, які грішний люд міг би просто покрасти. Коли пролунала команда й було піднято якір, а машинний телеграф привів у рух поршні й колеса в череві нашого судна, на борту і на березі не було жодного веселого обличчя. Ми встигли поріднитися з невеликою громадою остров'ян. Зелені намети стали невід'ємною частиною королівської долини Анакена. Тепер піднятий на постамент велетень знову залишився сам, сумно дивлячись на залиту сонцем безлюдну долину. Коли ми згорнули останній намет, велетень здавався таким самітним, ніби просив знов повалити його носом у пісок так, як він лежав останні століття. Проте гігант в Анакені був тільки кам'яною статуєю, а в селищі Хангароа ми залишили іншого велетня, з плоті й крові. Серед безлічі наших друзів на березі у своїй білій сутані стояв простоволосий патер Себастьян. Нам здалося, що священик належить до експедиції не менше за кожного з нас. Але він обома ногами міцно вріс у землю острова Пасхи і не був одинокий, як велетень в Анакені. Так колись мав стояти серед предків остров'ян король Хоту Матуа, коли привів свій народ до цих далеких берегів.

Ми прощалися з кожним остров'янином. Один за одним учасники експедиції підходили прощатися з патером Себастьяном, який посів значне місце у житті всіх нас. Після того як попрощалася з ним Івонна і маленька Анетта, настала моя черга. Я довго стискав йому руку. Ми небагато сказали один одному. Далеко легше знайти слова на вокзалі, ніж на березі найвідлюднішого острівця, коли судно готове відчалити і ти прощаєшся з людиною, що стала тобі другом назавжди. Патер Себастьян рвучко повернувся, остров'яни розступилися, і він, у чорних великих черевиках, самотньо побрів угору. Там, на плато, його чекав новий червоний джип. Поки не зітруться скати, старий священик може поберегти свої натруджені ноги, подаючи допомогу хворим і стражденним на всьому острові, аж до лепрозорію, що містився в північній його частині. Губернатор з сім'єю прибув провести нас на моторному човні. Я саме хотів уже плигнути до них у човен, коли старий Пакоміо схопив мене за руку і відвів убік. Це він перший поїхав зі мною на острів птахів, щоб показати потаємну печеру, яку ми так і не знайшли. Потім Пакоміо став правою рукою Арне і бригадиром землекопів у Рано Рараку. Коли якось Арне біля великої статуї викопав маленьку фігурку, він пошепки запропонував показати йому печеру, повну таких фігурок. Але тут якраз через печери в селищі піднявся галас, і Пакоміо, злякавшись, відмовився від своєї обіцянки. Він навіть якось біг за мною і запевняв, що в печерах нічого немає. Ще коли жили їхні предки, такі печери з скульптурами існували, але тепер усі потаємні входи забуті, і якщо хтось і приносив мені кам'яні фігурки, то це були копії тих, що загублені в печерах. Пакоміо стояв передо мною і зніяковіло крутив у руках солом'яний бриль. Позаду юрмилася решта остров'ян. — Ти повернешся на острів, сеньйоре? — спитав він схвильовано, дивлячись на мене великими карими очима. — Це буде залежати від каменів, які я везу з собою. Якщо все це, як ти казав, брехня і фантазія, то вони не принесуть, мені «доброго щастя» і мені нічого повертатися сюди. Пакоміо похнюпився і почав поправляти на брилі вінок з білого пір'я. Потім спокійно глянув на мене і сказав з притиском: — Не всі камені, що ти дістав, брехня і фантазія. Вони принесуть тобі «добре щастя», сеньйоре. Старий дивився на мене привітно і тривожно. Ми потиснули один одному руки, і я плигнув у човен. Ціла юрба остров'ян пішки і на конях бігла берегом, махаючи нам руками. Мені здавалося, що стук копит відлунюється під землею, бо ж острів Пасхи складається з двох поверхів. Але насправді це гриміли хвилі, розбиваючись об похмурі прибережні скелі.