Розділ VIII у потаємні печери острова пасхи

Якось перед заходом сонця ми, з Лазарусом поверталися верхи старою, зарослою травою дорогою з каменоломні Рано Рараку до табору в Анакені. Позад нас залишився вулкан, червоний у променях вечірнього сонця, а спереду розляглась усіяна камінням рівнина, на якій усе більше подовжувались тіні. І небо, і море застигли у вечірній тиші — все, здавалось, дихало спокоєм. Тільки дві карикатури верхівців якнайточніше повторювали наші рухи — це були наші довгі тіні. Мені знову здалося, ніби ми опинилися на місяці. Враз я зупинився й оглянувся — до наших тіней приєдналася третя. Позад нас несподівано з'явився якийсь вершник. Блідий, довгов'язий, худий, він не зводив з нас похмурого, як сама смерть, погляду. Незнайомець безшумно зупинився в ту ж мить, що й ми, але варто було нам рушити далі, як третя тінь рухалась за нами по п'ятах. Було щось загадкове і в самій людині, і в її поведінці. Лазарус пробурмотів, що за нами їде брат дзвонаря. Перед цим він сказав Лазарусу, що коли той зуміє влаштувати його до мене на роботу, він працюватиме задарма. Від таких слів незнайомець став для мене ще загадковішим, і я не мав ніякого бажання брати до себе на роботу цю похмуру людину. Я весь час відчував на собі його погляд; незнайомець не наближався до нас, коли ми притишували ходу, та варто було нам поїхати швидше, як він робив те ж саме. Краєчком ока я бачив тінь верхівця з конем, що кілометр за кілометром проводжала нас до самого табору. Та невдовзі сонце сховалось за вершину гори і всі тіні злилися в одну, перетворившися в ніч. Лазарус вважав, що верхівець не чув нашої розмови. Я розповідав йому, що коли-небудь всі загублені печери й підземні проходи буде відкрито з допомогою спеціального апарата. Мої слова справили на Лазаруса величезне враження. Дорогою він показав мені чимало місць, де б такий прилад здався, бо в землі сховано багато печер, тільки вхід до них загублено. Він з острахом зауважив, що той, хто перший прийде на острів з таким апаратом, стане багатою людиною, навіть не виходячи за межі селища. Десь від північного його кінця до узбережжя під землею тягнеться потаємна печера завдовжки в триста метрів, яка належала одному з останніх королів. Колись якийсь остров'янин натрапив на неї і взяв звідти лише кілька величезних кам'яних наконечників для списів, але аку-аку почали його щоночі колоти й кусати, аж поки він не помер. Вийшовши наступного ранку з намету, я відразу помітив худого, блідого незнайомця. Він нерухомо лежав на траві біля мого намету, але за вірьовкою, що відгороджувала табір, і не зводив з мене очей. Поліцаї Ніколас і Казіміро давно вже не охороняли табір, бо ніяких крадіжок не траплялось. Весь день я відчував, що худий остров'янин ходить за мною на певній відстані, як вірний пес, не говорячи й слова. Потім, коли вже всі в таборі спали, я знову побачив його: він сидів у темряві на мурі поблизу мого намету. Вночі почалася страшна злива. Остров'яни були в захваті: запаси води в селищі скінчилися, і їм доводилось лазити по неї в печери та в заболочене озеро у великому кратері. Тепер, у самий розпал посухи, вода текла потоками, і для остров'ян це було ознакою «доброго щастя». Але в нас у наметах зробився справжній потоп. Після дощу колією, прокладеною джипом, з пагорба ринув шоколадного кольору бурхливий потік і перетворив глинисту долину, де був розташований табір, у справжнє озеро. Я прокинувся, почувши, як Анетта захоплено кричала по-полінезійєьки: «Дивись, мамо, дивись!» — і, сяючи з радості, показувала на свій горщик, що повільно кружляв між похідними ліжками. Я був, звичайно, не такий радий, тому що вода залила одяг, чемодани і все наше майно. Надворі клекотів бурхливий потік, а з наметів чулися сміх і лайка. Стеля на кухні впала, підставки для примусів наповнились водою, наче тазики, а довкола плавали різні продукти. Кок і стюард стояли в каші з борошна та цукру і ломом пробивали в підлозі отвір, щоб одвести воду в пісок. Фотограф рятував свої плівки й апарати, складаючи їх на ліжко, а матроси вичерпували з наметів воду відрами й глеками, ніби опинились на потопаючому кораблі. Ми швидко одвели воду од табору, прокопавши через дорогу рівчак і зробивши загату. Серед цієї метушні із своєї сухої печери прийшли довговухі і, сяючи з радості, почали поздоровляти мене: це «добре щастя», тепер на острові надовго вистачить води для людей і для худоби. Навіть капітан був задоволений і повідомив мене, що на судні зібрано кілька тонн дощової води. Цистерна на прісну воду за одну ніч наповнилась по. вінця. Дощ послабив вітер і поклав край бурхливій погоді, що останнім часом не давала нам спокою. А в печері довговухих лежав самотній чоловік і корчився від страшного болю. Тієї бурхливої ночі він ходив до своєї родинної печери і вперше виніс з неї камені. Я дізнався про його хворобу аж пізно вночі наступного дня, коли ми з лікарем повернулись від Естевана і його дружини. Було вже далеко за північ. Перш ніж зайти до намету, я на мить спинився, милуючись силуетом щойно піднятого гіганта, що вирізнявся на тлі мерехтливого зоряного південного неба. Несподівано з темряви випірнув Лазарус, і з виразу його обличчя я здогадався, що сталося щось недобре. Він розповів, що брат дзвонаря, той. самий худий верхівець, лежить при смерті в печері Хоту Матуа. Чи не можна послати до нього лікаря? Ми відразу зайшли до лікаря, який уже лаштувався залізти в спальний мішок, і всі троє поскакали через долину до печери. Дорогою Лазарус розповів, що хворий признався йому, що має печеру. Минулої ночі, під час страшної зливи, він виніс із неї багато речей і сховав у мішку серед великих брил на пагорбі поблизу Анакени. Але вранці він раптом захворів, і протягом дня йому стало ще гірше. Тепер хворий лежить, скоцюрбившись, і скаржиться на нестерпний біль у животі. Він сказав Лазарусу, де захований мішок, і попросив віднести речі мені, якщо він помре. В печері вздовж і впоперек лежали люди, намагаючись заснути. В самому кінці приткнувся довгов'язий, смертельно блідий чоловік із запалими щоками. Він важко дихав і стогнав. Всі присутні, широко розкривши очі, стежили, як лікар оглядав з усіх боків кістляве тіло і запихав хворому до рота пілюлі. Лікар поїхав до табору, привіз нових ліків, і до світанку хворий почав заспокоюватись, біль, очевидно, минув, і боятись була нічого. Коли ми, нарешті, вибралися з печери, хворий почував себе вже так добре, що невдовзі сам виліз надвір і зник у темряві. Він чимдуж поспішив на пагорб, знайшов мішок, відніс фігурки назад до печери і швидко поставив їх на місце, щоб вберегти себе від гніву і кари аку-аку. Відчуваючи полегшення, він голіруч повернувся до селища і розповів друзям, що був на волосок від смерті. Лікар же сказав, що в нього була лише колька в животі. Блідий брат дзвонаря з'явився і зник, як падуча зірка в нічному небі, але зцілення хворого і злива справили на мешканців печери велике враження. Повернувшись на світанку додому, я знайшов у себе на ліжку кам'яну голову з роззявленою пащею. Це була голова звіра з родини кошачих, така завбільшки, як у лева чи пуми. Я запалив сірника і помітив, що Івонна лежить з розплющеними очима. Вона сказала, що цю скульптуру щойно всунув до намету якийсь остров'янин; їй здалося, що то був наймолодший брат бургомістра. Івонна не помилилась. Наступного дня до мене в намет зайшов невисокий чоловік з вусиками й великими карими, як у оленя, очима — той самий з золотим серцем, котрий разом зі мною, бургомістром і Лазарусом перевернув перший камінь з зображенням кита. Лазарус, позбувшись тепер свого страху, вже довгий час намагався вдихнути мужність в маленького Атана, який признався йому, що теж має печеру. Атан навіть розповів, що хоче попросити в свого найстаршого брата, бургомістра, дозволу подарувати сеньйору Кон-Тікі щось із своєї печери. Виглянувши кілька разів з намету і впевнившись, що нас ніхто не підслухує, Атан відверто розповів усе, що знав. Він — чистокровний довговухий. Усього їх четверо братів: найстарший, бургомістр Педро Атан, є главою сім'ї, далі йдуть Хуан Атан, Естеван Атан і він сам, Атан Атан. В честь одного з предків він ще має ім'я Харе Каї Хіва. Їхній батько був дуже багатий і дав кожному з братів по печері. Атан, як наймолодший, дістав найменшу, в Ній тільки шістдесят скульптур. Крім того, він нічого не знає про печери інших братів, а, своєю власною без них не може розпоряджатися. Атан одержав печеру від батька, а той — від Маріа Мата Поепое, який у свою чергу дістав її від Атамо Уху. Останній одержав печеру від Хоре Каї Хіва — творця скульптур. Я згадав ім'я Харе Каї Хіва по родословній таблиці бургомістра: він був прямим потомком Оророїни. Я спитав, якого звіра зображає голова, що він її мені приніс. Атан невпевнено відповів, що це морський лев: такі створіння часом з'являються біля берегів острова. — Але ж у морських левів немає вух, — заперечив я. — Це так, але хтозна, можливо, за часів Харе Каї Хіва леви мали інший вигляд? Атана дуже стурбувало те, що в майбутньому, як йому розповів Лазарус, його печеру можуть знайти з допомогою «машини». Якби тільки йому брати дозволили, він враз розрахувався б з усіма каменями, бо він ревний християнин і вважає, що краще перекласти відповідальність за такі речі на музей. Атан Атан — людина з щирою відвертою душею, і вплинути на нього було неважко. Він сам багато в чому переконався, і тому дуже переконувати його було не треба. Через три дні Атан запросив мене увечері до своєї простенької хатини край села. Він пошепки сказав мені, що стара тітка Таху-таху і два старші брати, Педро і Хуан, дозволили йому передати мені печеру. Залишилось умовити Естевана, і я повинен йому допомогти. Атан пішов по брата, що жив у сусідстві, залишивши мене самого сидіти при свічці. Коли вони прийшли, я помітив, що ніколи не бачив цієї людини. Із бургомістрових братів він єдиний не працював в експедиції. Атан простодушно сказав мені, що його брат керує остров'янами, які спорудили човен і хочуть утекти на Таїті, коли наше судно залишить острів. Той трохи зніяковів, але признався, що це так. Він, правда, ніколи не бував у морі, але старі люди розповіли йому все що треба знати про зірки, і він ясно уявляє собі, як тримати курс в океані. За це його в селищі прозвали капітаном, івсі знають, що він тільки чекає нагоди втекти до Таїті. Естеван був надзвичайно вродливий чоловік років понад тридцять, стрункий, із тонкими стиснутими губами, відвертим поглядом. Так само як і інші бургомістрові брати, він був зовсім не схожий на мешканця острова, нічим не вирізнявся б на вулиці будь-якого міста Північної Європи. І все ж таки він був справжній довговухий, прямий потомок Оророїни. Естеван Атан, чи «сільський капітан», виявився дуже допитливою людиною. Він хотів дізнатись про все, що стосувалось мандрівки на плоту Кон-Тікі, і про світ, який лежить за обрієм. Вже було дуже пізно, коли наймолодшому Атанові пощастило перевести розмову на свій рід і печери, і далі все пішло якнайкраще. На кінець ночі вияснилось, що в печері «сільського капітана» зберігається біля ста скульптур. Колись там навіть був невеликий шоколадного кольору глечик, іпу маенго, але він розбився. Найціннішим з усіх його скарбів була «книга», всі сторінки якої списані знаками ронго-ронго. Крім нього, ніхто на острові її ще не бачив. Я також дізнався, що всіма печерами в родині керує стара тітка Таху-таху; вона справжня відьма і знається з дияволом. У тітки є дуже важлива печера, яка колись, напевно, дістанеться їхньому двоюрідному братові. До мене стара Таху-таху ставилась приязно: я подарував їй чорної матерії на сукню та ще дещо, коли вона була лз Анакені і танцювала для довговухих. Через кілька днів почалися хвилюючі події. Спочатку до табору дійшла чутка, що в маленького Атана зараження крові і тепер він лежить у сільській лікарні. Але незабаром Лазарус повідомив, що лікар розрізав йому палець і операція виявилась вдалою, хворому випало «добре щастя». Далі мені натяками дали зрозуміти, що Атан чекає мене в себе вдома. Намагаючись не привертати нічиєї уваги, я вирушив машиною пізно ввечері до патера Себастьяна. Моя розповідь його страшенно зацікавила. Побачити одну з потаємних печер, про які він стільки чув і які вважав загубленими, було його найбільшим бажанням. Але священик розумів, що йому нічого навіть і пробувати піти зі мною, і я пообіцяв відразу ж повідомити його, коли що-небудь побачу. Патер Себастьян просив заходити до нього навіть серед ночі, якщо мені доведеться бути десь поблизу. Решту шляху од патера Себастьяна до хатини Атана я спускався наосліп, пробираючись завулком уздовж кам'яної огорожі. Відшукавши хвіртку, я зайшов на подвір'я і постукав у низенькі двері. Атан з перев'язаною рукою відхилив двері і, впустивши мене, щільно зачинив їх. Ми сіли до столу, на якому горіла свічка. Під скатертю щось лежало і, коли Атан стягнув її, я побачив череп з вищиреними зубами. Череп був із каменю, але дуже скидався на справжній: два ряди зубів, випнуті щелепи, глибокі темні впадини, замість очей і носа. Зверху на цій зловісній скульптурі було дві загадкових круглих ямки завбільшки з ніготь великого пальця. — Прошу, — сказав Атан, показуючи на череп. — Ось ключ від печери, тепер вона вже твоя. Я так розгубився, що не знав, як поводитись. Але Атан був схвильований не менше за мене, і, перш ніж я встиг сказати якусь дурницю, він ткнув пальцем на ямки в черепі і пояснив, що вони весь час були заповнені порошком із кісток аку-аку: якби хто-небудь чужий доторкнувся до «ключа», то впав би мертвим на місці. Але стара Таху-таху сходила в печеру, обережно висипала порошок, і тепер мені нічого боятись. Весь час називаючи череп «ключем», Атан сказав, що я повинен зберігати його в себе під ліжком, а коли через два дні ми разом підемо до печери, «ключ» треба взяти з собою. Я ніколи не забуду тієї картини: тьмяне світло свічки, за столом сидить Атан, а поруч лежить сірий череп. Я мимоволі здригнувся, коли, взявши череп, який тепер» був уже мій, побачив на стіні свою власну тінь. Свічка ледь блимала, говорили ми пошепки. Знадвору інколи чувся стукіт копит поодиноких вершників, що проїжджали повз хату. Як багато подій відбувається в селищі вночі! Атан дуже просив мене, щоб того дня, коли ми готуватимемося їхати до печери, я пригостив його курандо для «доброго щастя». Я запитав, чи можна мені взяти з собою ще одну людину. Він спочатку рішуче заперечив, але, трохи подумавши, сказав, що печера все одно тепер моя і я винесу з неї всі фігури, тому, напевно, не буде великого лиха, якщо я візьму когось з собою. Коли ж він дізнався, що я хочу взяти Еда, то зовсім заспокоївся, його брат Хуан працював з Едом на розкопках в Оронго і сказав, що він добра людина. Але троє — нещасливе число, тому Атан вирішив запросити в печеру ще свого брата Естевана, «сільського капітана». Мені пощастило виторгувати дозвіл захопити з собою й фотографа. Тоді Атан заявив, що в такому випадку він мусить узяти когось третього од себе, тому що щасливими числами вважаються «два», «чотири» і «шість». Але він дуже просив більше нікого не брати, щоб мимоволі не розсердити аку-аку. І ось настав великий день. Наш капітан поїхав до селища і привіз Атана, його брата Естевана та їхнього молодого приятеля Енліке Теао. Останній весь час працював з довговухими в бригаді бургомістра. В таборі вже всі пообідали, їдальня була вільна, і стюард подав нам холодну закуску. «Сільський капітан» пошепки попросив мене задля «доброго щастя» зробити невеличкі подарунки братові Атану і тітці Таху-таху, яка погодилась передати мені печеру. Сьогодні вдосвіта вона сама спекла курку для аку-аку перед входом до печери. Сідаючи за стіл, остров'яни перехрестились і проказали коротку застольну молитву. Атан зиркнув на мене невинними очима і пояснив, що це «отра коса апарте», ділком інша річ. Потім, нахилившись через стіл, шепнув, що перш як почати їсти, кожен з нас повинен промовити вголос по-полінезійськи: «Я довговухий з Норвегії. Я їм із норвезької земляної печі довговухих». Ми вголос повторили по черзі ці слова, а далі розмовляли вже пошепки. Лише тепер я зрозумів, що ми їмо в честь аку-аку і що саме для них призначалися слова про нашу спорідненість. Я знав, що Атан уже більше не думає, що. древні жителі острова дісталися сюди з Австрії: тепер і він, і всі інші довговухі впевнені, що принаймні їхній рід прибув з Норвегії. Найбільше їх переконав у цьому дебелий матрос з вогненнорудим волоссям, член екіпажу нашого судна. Зараз, під час трапези, про цю заплутану таємницю спорідненості дізналися, очевидно, й аку-аку. До їдальні зайшов у своїх справах Ед, і я запитав, чи не можна й йому взяти участь у трапезі задля «доброго щастя». Адже він теж піде з нами до печери. Едові довелось повторити по-полінезійськи з явним американським акцентом, що він також довговухий з Норвегії й їсть з норвезької земляної печі довговухих. Далі ми вже вгощалися мовчки, а як щось і казали, то тільки пошепки. Розмови наших гостей про духів та печери були для нас такими ж незрозумілими, як для них незвичні наші закуски. Атан пожадливо вхопив ніж, яким ріжуть сир, і нагорнув собі ним масла, а скибочки лимона, замість того, щоб кинути в чай, поклав на хліб. Але, видно, все це йому дуже припало до смаку. Наївшись донесхочу, остров'яни пішли до більшого намету трохи відпочити: вирушати в нашу таємну подорож можна було тільки вночі, тому залишалося ще багато часу. Години через дві після того, як стало темно, Атан покликав мене і сказав, що вже час іти. Він був серйозний і урочистий: по його очах видно було, що для нього передача печери іншому власникові — дуже важлива подія. Я й сам почував себе так, ніби вирушав у далеку незвичайну подорож, коли зайшов до намету попрощатися з Івонною і вийняти з поштового мішка під ліжком череп з ямками на маківці. Я зовсім не знав, як користуватися цим магічним ключем, і ніхто не міг мені про це розповісти. Я був першою людиною, яка тримала в руках такий камінь, не рахуючи, звичайно, тих остров'ян, що діставали таємницю в спадок. Івонна дала мені повну сумку подарунків для старої Таху — таху, і я вийшов із намету, попередивши Еда й фотографа, що вже час вирушати. Ми повинні були проїхати джипом повз вівцеферму, що містилась на височині Ваїтеа в центрі острова, а потім напівдорозі між нею і селищем вийти з машини ї далі добиратись пішки. Для маскіровки ми набрали в багажник вузлів брудної білизни, і капітан довіз нас до вівцеферми. У Ваїтеа він зупинився і віддав вузли Аналолі, управительниці ферми, яка разом з кількома подругами прала білизну для експедиції; тут був єдиний на острові водопровід, що брав воду з зарослого озера в кратері Рано Арої. Ед, троє остров'ян і я сіли в машину, фотограф за руль, і ми поїхали далі. Коли ми вирушали з табору, на небі яскраво сяяли зорі, тепер раптом почалась злива. Атан, який з серйозним і зосередженим виглядом сидів на ящику з інструментами між мною і фотографом, захвилювався і шепнув мені, що необхідно заручитися «добрим щастям». Я почув, як «сільський капітан» похмуро буркнув Еду, що вітер нібито міняється. Наші супутники-остров'яни були такі схвильовані, що по їхніх похмурих голосах не можна було визначити, чи вони чимось стурбовані, чи їх просто гнітить серйозність події. Я тільки дуже боявся, що станеться щось непередбачене і вони в останню мить передумають. Я ще добре пам'ятав випадок з братом дзвонаря. Ед і остров'яни, що сиділи ззаду, більше не вимовили жодного слова. Фотограф за рулем мовчав з необхідності: він не розумів ні іспанської, ні полінезійської мови і з остров'янами міг порозумітися тільки з допомогою міміки та жестів. Раптом він зупинив машину і виліз перевірити колеса. Обидва брати страшенно злякались і почали питати, що сталось. Я заспокоїв їх, сказавши, що все гаразд. Було видно, що вони дуже нервують, боячись усяких прикмет і знаків. Я сам смертельно боявся, що з джипом щось станеться. У фотографа був стурбований вигляд: не розуміючи нашої розмови, він почав жестами пояснювати, що мотор, мабуть, працює тільки на трьох циліндрах. Але ось машина рушила далі, підскакуючи по нерівній покрученій колії, а між хмар, що швидко мчали по небу, визирнули зірки. Брати Атан все ще були напружені і явно нервували. Коли ми під'їхали до місця, де мали зупинитись, Атан раптом змінив свій намір. Він сказав, що краще буде податись прямо до Хангароа і зачекати в нього дома, поки в селищі всі не поснуть. Поблизу селища він знову передумав і заявив, що його аку-аку велів їхати не до нього, а до брата. Ввімкнувши фари, ми перетнули селище і, не доїжджаючи церкви, повернули в напрямку берега і проїхали трохи вздовж кам'яної огорожі на другому боці селища. Тут Атан попросив зупинитись й вимкнути світло. Почав накрапати дощ. Енліке Теао залишився стерегти машину, а ми всі перелізли через огорожу і рушили великим, усіяним камінням полем. Дрібні куски лави так густо встеляли землю, що в темряві йти було важко. Атан попросив фотографа, який був найстарший серед пас, спертись йому на плече, щоб не впасти і не звихнути собі ноги. Еду Атан кілька разів шепнув, що його друзі можуть спокійно йти по його полю: адже він має добре серце, і тому аку-аку пильнує, щоб ні з ким тут нічого не трапилось. Про себе Атан довірливо сказав, що завжди намагається бути добрим, дає їжу тим, у кого її немає, і прислухається до тих, хто просить допомоги. Тому аку-аку задоволений ним. Посеред кам'янистого поля стояла маленька побілена хатина. «Сільський капітан» кілька разів обережно постукав у вікно і в двері, поки, нарешті, не збудив свою дружину. Двері відчинила сувора полінезійська красуня років тридцяти, справжнє дитя природи з чорним, як смола, волоссям, що спадало по її прекрасній фігурі. «Сільський капітан», чистокровний довговухий, знайшов собі серед коротковухих гідну продовжувачку свого роду. До маленького столика посеред кімнати присунули два стільці. Красуне, рухаючись безшумно, наче тінь, поставила на нього свічку. Господар приніс з сусідньої кімнати грубий паперовий мішок з-під цементу, обережно витяг з нього товстий зошит без обкладинки і поклав перед нами на стіл. Це був звичайний чілійський учнівський зошит з пожовклими сторінками, але його використали зовсім на інше. На всіх його сторінках ми побачили знаки ронго-ронго, маленькі, красиво на-намальовані фігурки птахо-людей та інші загадкові символи, які ми так добре знали з рідкісних рукописів острова Пасхи. Перелистуючи зошит, ми помітили, що деякі сторінки були цілком заповнені незрозумілими ієрогліфами, інші ж скидались на своєрідний словничок, де давався переклад кожного окремого знака. Символи ронго-ронго були написані один під одним з лівого боку сторінки, а праворуч проти кожного знака стояв його переклад на полінезійський діалект острова Пасхи, написаний незграбними латинськими літерами. Ми, наче заворожені, мовчки сиділи навколо стола і при свічці розглядали пожовклий зошит з письменами ронго-ронго. Було ясно, що це не підробка Естевана, і коли той, хто писав ці загадкові ієрогліфи, справді знав секрет письма ронго-ронго, то цей простий зошит без обкладинки має надзвичайну вартість і відкриває небачені перспективи вивчення древнього нерозгаданого письма острова Пасхи. Я звернув увагу на те, що на одній із сторінок було написано дату — «1936 рік» — і запитав господаря, звідки в нього цей чудовий зошит. Він відповів, що йому передав його батько за рік до своєї смерті. Хоч батько не знав ні письма ронго-ронго, ні латинського алфавіту, зошит все ж таки зробив він — старанно скопіював його з старої книги, яку, в свою чергу, склав ще його батько і яка вже ледве трималась. А Естеванів дідусь був ученою людиною: він умів співати ронго-ронго і вирізувати їх на дерев'яних дощечках. В той час на острові кілька людей уміло писати; вони навчились латинських літер, коли були рабами в Перу. Один із них допоміг старикові, який знав секрет ронго-ронго, записати значення священних знаків, бо молоде покоління, остров'ян почало забувати це древнє письмо, після того, як більшість його знавців було вивезено в рабство, і вони там загинули. Атан і вродлива дружина «сільського капітана» були вражені зошитом з ронго-ронго не менше за нас. Естеван гордо заявив, що досі нікому ще не показував цього рукопису. Він тримав його в старому мішку з-під Цементу в своїй печері і брав звідти лиш тоді, коли хотів згадати батька. Він навіть мав намір зробити нову копію, поки зошит не порвався, але переписати сорок одну сторінку дрібненьких значків виявилось нелегкою працею. Я сказав, що коли він дасть на деякий час зошит фотографу, той зробить точну фотокопію, і Естеван, нарешті, неохоче погодився^[12].

Була вже глуха ніч, і я запитав, чи не пора нам вирушати в дорогу. «Сільський капітан» відповів, що йти ще рано, він знає, коли буде одинадцята година — в цей час замукає якась «корова». Ніякої корови я не почув, однак згодом ми вирушили з дому. Чорноволоса красуня провела нас із свічкою до дверей. Поки ми пробиралися кам'янистим полем. — Атан знову дбайливо допомагав фотографові, і невдовзі ми вже були біля джипа. Енліке, що мав стерегти машину, спав як убитий, спершись на руль. Ми розбудили його і поїхали вибоїстою дорогою в напрямку лепрозорію, але незабаром повернули втоптаною худобою стежкою в глиб острова. Стояла темрява, дороги тут не було, і Атан, наче регулювальник руху, показував витягнутою рукою, куди їхати. Ганчірочка на вказівному пальці — єдина згадка про зараження крові — біліла в темряві і правила нам за дороговказ. Коли ми так проїхали з півгодини і залишили праворуч Пуна Пау, де колись брали червоний камінь на перуки, Атан подав знак зупинитись. Всі шестеро вийшли з машини, з задоволенням розминаючи ноги після тряскої їзди. В селищі, яке тепер лежало в темряві далеко позаду нас, стояла мертва тиша. Дощ перестав сіяти, і зірки поволі відвойовували в хмар небо. «Сільський капітан» глянув угору і шепнув, що, коли дощ перестав, значить, ми маємо «добре щастя». І мене, й Еда вразила така репліка з боку жителя острова Пасхи. Адже в посуху кожну зливу остров'яни зустрічали з великою радістю, де б вони не були і що б не робили. Маленький Атан одразу ж додав, що він впевнений, що все буде гаразд: у його тітки Таху-таху є велика сила мана. Вона не тільки навчила його, як поводитись, але й сама приготувала все, що потрібно, в земляній печі біля печери. Перш ніж іти далі, нам довелось перелізти через високу, хитку кам'яну стіну. Атан узяв у фотографа всю його апаратуру і весь час допомагав йому. Я дуже боявся, щоб хтось не зірвався з стіни, бо це вважалося б поганою прикметою. Але ми щасливо перебрались на той бік і натрапили на вузеньку непомітну стежку. Атан попросив мене йти попереду і світити кишеньковим ліхтариком. Через деякий час проклятий ліхтарик погас, і мені довелось зупинитись. Обидва брати дуже злякались і, нервуючи, запитали, що сталось. Я намагався заспокоїти їх і, покопирсавшись у ліхтарику, поки не домігся тьмяного світла, рушив далі. Але брати помітно хвилювались і не могли заспокоїтись доти, доки фотограф потай не передав мені свого ліхтарика і я знову не освітив дорогу. Стежка петляла серед високого маїсу. Зрідка на полі траплялися голі кам'янисті місця. Атан потім сказав мені, що це місце зветься Матамеа, що мовою остров’ян означає «планета Марс». Я намагався орієнтуватись у темряві, але, крім світлого кружала од ліхтарика під ногами, я бачив тільки контури трьох круглих вершин на фоні зоряного неба: один спереду і два праворуч. Шестеро людей мовчки посувалися в нічній темряві. Похід був незвичайний — якесь дивовижне сплетіння минулого й сучасного. — Я йшов попереду. В перекинутому через плече рюкзаку лежав зошит «сільського капітана» з письменами ронго-ронго, а в поштовому мішку норвезького королівського міністерства закордонних справ — кам'яний череп, який мені дав Атан. За мною низкою йшли всі інші з фотоапаратами й порожніми картонними коробками. Коли ми вийшли у відкрите поле, заросле високою сухою травою, Атан шепнув, щоб ми зупинились, і попросив мене погасити ліхтарик. Його старший брат, «сільський капітан», відійшов кроків на п'ятдесят ліворуч і зупинився у високій траві спиною до нас. Ми почули, як він повільно заговорив по-полінезійськи. Його спокійний голос звучав якось незвичайно серед мовчазного поля. Він говорив мелодійно і досить голосно, але не на повні груди. Перед ним не було жодної живої душі — тільки його чорна спина вимальовувалась на тлі зоряного неба. Атан, широко розплющивши очі, пошепки пояснив нам, що його брат розмовляє з місцевими аку-аку, бажаючи задобрити їх. Потім «сільський капітан» повернувся до нас і суворо попередив, що, зійшовши з стежки, ми повинні розмовляти лише пошепки, не сміятись і зберігати цілковиту серйозність. Мене знов попросили йти попереду, цього разу по високій траві, туди, де Естеван виголошував свій монолог. Суха трава була досить рідка. Коли ми зупинились, «сільський капітан» нахилився і почав руками розгрібати пісок. Скоро ми помітили блискучий зелений банановий листок, і я зрозумів, що саме тут вранці побувала стара Таху-таху і приготувала так звану уму, тобто полінезійську земляну піч. Бананове листя знімали шар за шаром. Нижнє листя було коричньовим, від нього йшла запашна пара. Невдовзі з'явилось біле м'ясо печеного курчати і три картоплини батата, а наші ніздрі залоскотав чудовий своєрідний запах, від якого в нас покотилась слина, а сама піч, здавалось, наповнилась чарами. Поки відкривали земляну піч, Атан сидів як на голках, широко розплющивши очі. Коли з'явилось курча і з'ясувалось, що воно чудово спеклось, у нього наче камінь упав з серця. Земляна піч Таху-таху була вдалою, нам сприяло «добре щастя». Ми урочисто сиділи навпочіпки навколо земляної печі і вдихали чудовий запах. Мені пошепки веліли одломити від курчати жирний куприк; я мав з'їсти його сам, а решта будуть дивитися. Одночасно треба було голосно сказати на місцевому діалекті: — Хекаї іте уму паре хаонга тапапу Ханау еепе каї норуего. Згодом я дізнався, що навіть самі остров'яни не могли точно перекласти цієї древньої фрази. Загальний зміст її такий: ми їстимемо з норвезької земляної печі довговухих і дістанемо силу мана, щоб зайти до печери. Брати й досі ще не заспокоїлись, і я, як ніколи, намагався точно повторити незрозумілу-мені фразу. Закликавши на допомогу всі свої знання з анатомії, я відшукав в скоцюрбленого курчати потрібне місце. Пізніше я помітив, що лапки курчати, хоч і це були відрубані, але зламані в суглобах і притиснуті до тіла, голова і шия звернені набік, а дзьоб зрізаний біля самої основи. Я згадав, як бургомістр розповідав мені, що коли хочеш убити свого ворога, треба зробити якісь магічні маніпуляції з курячим дзьобом. Я відломив крихітний куприк, поклав його до рота і пожував. Дуже смачно. Потім мене попросили покуштувати по шматочку від кожної картоплини. Вони теж виявились чудовими. В роті залишилася куряча кісточка. Я не знав, чи виплюнути її, чи проковтнути і, боячись зробити помилку, смоктав кісточку доти, доки Ендіке не дав знак, що можна виплюнути. Але тут втрутився Атан і попросив покласти кісточку на банановий листок. Тепер мені веліли відломити по шматочку курчати й батата для кожного з присутніх, потім усі, і я теж, мусили знову повторити ту саму складну фразу. Я дуже боявся за фотографа, який, не розуміючи жодного слова, першим відважився розтулити рота. Але він пробурмотів щось так невиразно, що принаймні ніхто не міг почути нічого поганого. Ед відбувся тим, що запхнув у рот шматок чудесної, курятини, як тільки я вимовив за нього цей важкий вислів. Нарешті ми скінчили й цей іспит. Я вже почав жалкувати, що мені дістався тільки маленький куприк такого смачного курчати, і тому дуже зрадів, коли Атан шепнув, що тепер можна спокійно з'їсти задля «доброго щастя» все курча. Аку-аку бачили, як ми вгощалися в їхню честь, і залишились задоволені. Ніколи раніше я не їв запашніших і смачніших курчат та солодшої картоплі, як ці, спечені в банановому листі в земляній печі старої Таху-таху. Ця старезна мара-танцюристка виявилася справжньою чарівницею, яка без кухарської книги і без приправ перевершила найкращого шеф-кухаря. Та й хіба знайдеш такий ресторан, де б над головою замість стелі розкинулось зоряне небо, замість килимів колихалась трава, а страви були приправлені п'янким запахом степового простору й догорілого багаття! Однак не ми, що сиділи довкола і наминали курча, були почесними гостями. Вся церемонія була влаштована на честь і на радість гостей, що не мали шлунків, а тому й такого вовчого, як ми, апетиту: їм досить було дивитись, як ласуємо ми. Мені стало майже шкода а ку-аку, що були невидимо присутні на цій нічній трапезі. Атан шепнув, що час од часу треба кидати через плече обгризену кістку і казати: — На, їж, родинний аку-аку! Звертатись до аку-аку треба було голосно, але між собою розмовляти тільки пошепки. Очевидно почесні гості без шлунків погано чують, зате дуже добре бачать. Під час нашої їжі з дзижчанням прилетіла бридка зелена муха й усіма своїми лапами всілась на курча. Я вже хотів було зігнати цього паразита, але на мить завагався, боячись зробити щось не так. І саме вчасно, бо Атан, який не зводив з мухи погляду, захоплено прошепотів: — Аку-аку співає, це «добре щастя»! Видно було, що в Атана стає дедалі веселіше на серці. Коли залишився тільки шматок великої картоплини, мені звеліли розломити її на менші і розкидати довкола на землю, на бананове листя і на порожню піч. Я зробив це, і Атан шепнув, що все готово. Він підвівся і попросив мене взяти «ключ», щоб відкрити ним вхід до печери. Здається, я ніколи ще не чекав з таким напруженням того, що мав побачити. Пройшовши якихось п'ятнадцять-двадцять кроків на захід, ми зупинилися і присіли навпочіпки. На колінах в мене лежав вищирений сірий кам'яний череп. — Тепер запитай свого аку-аку, де отвір, — шепнув мені раптом Атан, майже наказуючи. Я почав нервувати. Ми сиділи серед рівного, як стіл, поля. Довкола не видно було ніяких гір, коли не рахувати темних контурів трьох вершин вдалині на фоні зоряного неба. Де ж тут міг бути отвір до печери, якщо поблизу немає жодного каменя, навіть завбільшки, як собача будка? — Ні, — відповів я. — Я не можу питати про це. Це слід питати про вхід до чужого володіння. На щастя, Атан погодився зі мною. Він показав на землю прямо в мене під ногами, і я побачив невеликий плоский камінь, напівзасипаний піском і сухою травою, схожий на десятки мільйонів інших каменів навкруги. Атан пошепки попросив мене нахилитись, тримаючи череп перед собою і, звертаючись до каменя, голосно сказати: — Відкрий вхід до печери! Я почував себе ідіотом, але робив так, як він велів. Взявши в руки вищирений череп, я нахилився до землі і повторив за ним магічну фразу: — Матакі іте ана кахаата маї! Потім Атан узяв у мене кам'яний череп і попросив «зайти». Я згріб пісок і траву з каменя, такого завбільшки, як кофейний піднос, потім попробував його рукою і легко зрушив з місця. В землі відкрилась чорна дірка, надто вузька, щоб у неї можна було залізти. Обережно, щоб у печеру не сипались пісок і трава, я вийняв чотири плитки, які виднілися під каменем. Нарешті отвір став такий, що в нього могла протиснутись не дуже товста людина. — Тепер залазь, — наказав Атан. Я сів на землю і звісив униз ноги. В темному отворі неможливо було що-небудь розглядіти, тому я, тримаючись на ліктях, намагався намацати під собою дно. Але дна не було, і за сигналом Атана я підняв руки й полетів у безвість. Коли я отак висів у дірці, мені здалось, ніби щось схоже мені вже доводилось пережити. Я пригадав одну ніч під час війни, коли я теж сидів, звісивши ноги в темну прірву. Того разу відпустити руки мені, наказав сержант, на плечах у мене був парашут, і я знав, що приземлюся серед друзів на тренувальному англійському аеродромі. Але де я приземлюсь тепер, знав тільки маленький Атан, який дивився на мене своїми великими очима. Я летів не так уже й довго і впав на щось м'яке й пружне. Довкола панувала непроглядна темрява, і я не знав, на чому стою. Тільки над собою я помітив маленький круглий отвір, крізь який тьмяно мерехтіли зірки. Та ось у отворі з'явилась чорна тінь голови й руки, що подавала мені ліхтарика. Печера була не дуже глибока, і я дотягнувся до ліхтарика. Засвітивши його, я побачив у себе під ногами два білих черепи. На маківках у них стирчали грізні наконечники списів із чорного обсидіану, а в одного од виска тягнулась якась іржавозелена смужка. Я стояв на маті з жовтого очерету тотора, зв'язаній мотузками з кори; вона була така товста й м/яка, що скидалась на матрац. Праворуч від мене печена впиралася в стіну і в цьому місці, де я стояв, була всього метрів зо три завширшки. Але ліворуч вона тягнулась далі, і звідти, наскільки сягало світло ліхтаря, на мене дивилось безліч дивовижних облич. Фігурки стояли попід стіною на таких самих матах, як і я. Не встиг я все це добре оглянути, як Атан вже простягнув мені кам'яний «ключ», повернувся і обережно звісив у дірку, ноги та нижню частину тіла. Я помітив, що просто надо мною довкола отвору за стелю правили штучні плити, але далі вже йшов природний тунель, з стелі якого звисали круглі бурульки застиглої лави. Я посунувся вбік, щоб Атан міг стрибнути вниз. Приземлившись на мату, ніби м'ячик, він шанобливо вклонився спочатку тим двом черепам, що біліли біля моїх ніг, а потім іншому, уже кам'яному черепові, що лежав трохи далі в тунелі і був точнісінько такий, як у мене в руках. Тепер я, шепнув мені Атан, повинен був покласти свій «ключ» поруч з другим сторожем і не дуже голосно сказати, що я довговухий з Норвегії і прийшов сюди з своїм братом. Потім, озирнувшись на всі боки, Атан показав мені, що з ямок на другому кам'яному черепи тітка теж висипала кістяний порошок і боятись тепер нічого. Таху-таху все підготувала, як належить, він зробив так, як вона веліла, і аку-аку задоволені. Я направив промінь ліхтарика по кутках, і світло по черзі вихоплювало з темряви диявольські морди і химерні потворні кам'яні фігури. — Ось твій дім, — мовив Атан. — Тепер ти тут можеш ходити, куди хочеш. Він сказав, що печера зветься раакау, і додав, що, наскільки йому відомо, це є одна з назв місяця. Щоб дати місце фотографу й Еду, які вже пробирались крізь отвір, Атан і я полізли далі в глиб печери вузьким проходом між двома широкими виступами, покритими жовтими очеретяними матами і заставленими дивовижними скульптурами. Печера була не дуже довга — через кілька метрів вона закінчилась, темною нерівною стінкою, — проте цей підземний «місячний» сховок Атана виявився справжньою скарбницею. Тут були найрідкісніші речі невідомого стародавнього мистецтва, яким позаздрив би будь-який антиквар. Жодний музей у світі не мав такої колекції, тут кожна річ була етнографічною новиною, що давала уяву про незвичайний таємничий духовний світ жителів острова Пасхи, про політ їхньої примхливої фантазії. Жодна фігурка в цьому зборищі підземних скарбів не була схожа на ті, які нам досі доводилось бачити. Я помітив тут лише один традиційний мотив: скульптуру птахо-людини з кривим дзьобом і закладеними за спину руками. Але такі фігурки завжди вирізувались з дерева, і ніхто ще не бачив, щоб тангата ману тесали з каменю. Лежали тут також кам'яні моделі характерних для острова Пасхи весел. Зрештою тут було все, починаючи від людей і ссавців і кінчаючи рибами, плазунами і безхребетними, а крім того, ще багато різних фантастичних гібридів. Траплялися й групи з кількох фігурок на одному камені; так, одна з них зображувала двох птахо-людей, що тримали між собою якогось фантастичного звіра, схожого на. кішку. Були також фігури спотворених форм з приробленими в різних місцях головами і такі скульптури, яких ми зовсім не могли зрозуміти. Прохід між матами, на яких лежали статуетки, був устелений товстим шаром сухого сіна. Атан розповів, що коли він був малий, печеру доглядала його тітка Таху-таху; вона й зараз відвідує її і ночує тут, коли чимсь пригнічена і сумує за тими, що пішли вже на той світ. Тітка приходила сюди сьогодні вранці і чистила камені — два з них були ще вогкі. Атан почував себе дедалі вільніше. Через якихось півгодини він раптом звернувся до мене на повний голос: — Тепер уже все гаразд, ми можемо в твоєму домі, брате, говорити й робити, що хочемо. Видно було, що Атан вважав себе в безпеці: адже він виконав усі тітчині вказівки. Печера, її скарби, страхи і відповідальність за неї за всіма правилами передані мені. Атан найбільше хвилювався, коли відкривали тітчину земляну піч, але курча спеклося якнайкраще, і тепер він заспокоївся. Все це чортовиння для нього закінчилося. Я не міг збагнути, чи Атан вважав, що тепер усю відповідальність за печеру несу я, чи думав, що аку-аку склали свої вповноваження і перейшли в інше, спокійніше місце. Так чи інакше, але Атан, незважаючи на свою повагу до каміння, відчував велике полегшення. Він лише ввічливо попросив нас не чіпати двох білих черепів, це були останки його предків. Щождо каменів, які тут лежали, то ми могли їх брати, скільки влізе в наші картонні коробки. В печеру ми спустились опівночі, а вийшли звідти о другій годині. Ми допомогли один одному вибратись і з насолодою вдихнули свіже нічне повітря після задушливої ями. «Сільський капітан» приніс запашний кавун, і ми з'їли його. Потім ми завалили вхід до печери, але не замаскували його піском і травою: наші люди мали прийти сюди завтра по решту каміння. Коли ми поверталися додому, стояла тиша. Довкола не видно було жодної душі, жодного вогника. Ми натрапили в темряві тільки на табун коней, які при нашому наближенні кинулись геть, глухо вистукуючи копитами барабанний дроб. Атан ішов, не звертаючи більше уваги на фотографа, якому довелось тепер розраховувати тільки на свої власні сили. Очевидно аку-аку вже не підстерігали нас у темряві між камінням. Ед запитав Атана, що він зробить з печерою, коли там не залишиться більше каменів. — Печеру я збережу, — відповів Атан. — Вона мені знадобиться, якщо буде війна. Тієї ночі мені майже не довелось спати. Свічка тьмяно освітлювала щоденник, аж поки на сході не зачервоніло небо; і все-таки, перш ніж стюард затарабанив у сковороду, сповіщаючи про початок трудового дня, я трохи задрімав. Коли ж я вранці вийшов за намети митися, зацікавлений Лазарус був уже тут як тут. Бургомістр якось сказав мені, що коли до потаємної печери зайде кілька людей, аку-аку переберуться в інше місце. А без них вхід втрачає чарівну силу, і кожен, ідучи повз печеру, може побачити його. Я тепер зрозумів практичний зміст цього повір'я: острова Пасхи, більше ніж будь-якого іншого місця, стосується приказка: «Що відомо одному, того не знає ніхто, а що відомо двом, те знають усі». Як тільки Енліке довідався, що піде з нами в печеру, він відразу ж похвалився Лазарусу, і про це почали перецілуватись по всьому селищі. За кілька днів до цього десь перед світанком до мене зайшов Лазарус і приніс із своєї печери камені. Він був явно чимось схвильований. Не кажучи й слова, Лазарус витяг з мішка велику фігуру птаха, що скидався на пінгвіна. Скульптура була такої величини, як живий пінгвін, і так схожа на нього, що я дуже здивувався. Я знав, що крім холодних районів поблизу Антарктики, пінгвіни зустрічаються тільки на Галапагоських островах. Лазарус знову засунув руку в мішок і вийняв звідти голову казкового птаха з дзьобом, повним гострих, як шило, зубів. Останньою з'явилася голова хижого звіра з подряпаною мордою — очевидно, його пошкодили дорогою. Лазарус довго сидів мовчки, втупивши в мене похмурий погляд. Нарешті він заявив, що цієї ночі був на волосок від смерті. Він двічі спускався кручею в печеру по скульптури, і, коли повертався вдруге, кусок скелі, за який він тримався, відломився. Під ним була сорокаметрова прямовисна стіна. Лазарус похитнувся, але, вже майже падаючи в провалля, зумів лівою рукою схопитись за інший виступ і відновити рівновагу. Останні п'ятнадцять метрів він пробирався дуже обережно, а коли цілий і неушкоджений опинився на рівнині, то довго сидів і міркував: чому його спіткала така невдача? Може, не слід було виносити камені з печери? Дорогою до Анакени він раз у раз задавав собі це питання і, не заспокоївшись, тепер спитав про це мене. — Це ж божевілля — лазити самому вночі над проваллям, — сказав я. — Хіба ти сам не розумієш, що це небезпечно? Лазарус скептично глянув на мене: було ясно, що він звик лазити туди саме так: вночі і без нікого. — Крім того, яка ж тут невдача? Навпаки, ти ж схопився за інший виступ, — додав я. Ці слова вплинули на Лазаруса, і він трохи повеселішав. А й справді йому пощастило, адже він не зірвався в прірву, а сидить тут без жодної подряпинки. Але чому ж він відчуває такий незрозумілий страх і неспокій? — Відповісти на це було нелегко. Я уважно придивився до каменів, що лежали на ліжку: Лазарус їх ніколи не мив, не чистив, але сьогодні на вищиреній голові одного звіра виднілась велика подряпина. Я показав на неї, і Лазарус зажурено глянув на свіжу рану. — Хіба добре так поводитись із своїми скульптурами? — запитав я, намагаючись відвернути його думки на інше. — Цікаво, як би ти почував себе, коли б вас разом з бургомістром запхали в один мішок і не поклали між вас навіть трави, щоб ви не стукались один об одного? Лазарус зніяковів, здавалось, він знайшов у моїх словах пояснення своєї невдачі. Ми домовились, що він більше сам уночі до печери по камені не піде: вона розташована в такому місці, де прогулюватись у темряві небезпечно. Лазарус зовсім заспокоївся, зрозумівши, як щасливо закінчилась його нічна мандрівка. Надворі вже світало. Тієї ночі, коли ми готувались іти до печери Атана, Лазарус ходив біля наших наметів, як кіт довкола гарячої каші. Вибравши хвилинку, коли я був сам, він признався мені, що знає, куди ми збираємось іти, і що він надумав показати мені свою печеру після того, як ми побуваємо в Атановій. І ось тепер уранці, після нашого повернення, Лазарус не міг знайти собі місця. Він крутився біля наметів, сподіваючись поговорити зі мною, поки я, зігнувшись у три погибелі, мив голову в тазу. Ніяких нескромних запитань він не задавав, інстинктивно догадуючись, що вночі з нами не трапилось нічого поганого. Потім він зник, так, здавалось, нічого й не дізнавшись. Цими днями Лазарус і ще кілька довговухих працювали в Арне на Рано Рараку, але їсти й ночувати приїздили до печери Хоту Матуа. Всі наші робітники-остров'яни одержували щоденний пайок, а ті, що жили в Анакенській долині, надодачу ще й пригощалися з експедиційної кухні. Та сьогодні Лазарус був чомусь незадоволений своєю пайкою. Коли смеркло, він прийшов до мене і попросив курку, справжню живу курку. Остров'яни дуже часто приносили мені в подарунок живих курей. Ті, що не кудкудакали. Й не співали на світанку, залишались жити і вільно походжали поміж наметами, а ті, що кричали, таємниче зникали. Дехто казав, що бачив до схід сонця фотографа, коли той, босий, у піжамі, з ножем у руках, скрадався по табору. Напевно, фотограф щодня проклинав тих остров'ян, які наповнили табір цими крикливими створіннями. Я збагнув, що Лазарус не даремно звернувся з таким проханням, і звелів стюарду дати йому одну з наших курей. Стюард підкрався до галасливої курячої зграї за наметами, кинувся в саму його гущу і схопив за ногу одну курку. Лазарус повернувся радісний, з куркою під пахвою. — Стюард зловив білу курку, — прошепотів він. — Це ознака «доброго щастя». Перш ніж піти, Лазарус запитав, чи не могли б ми завтра поплисти на моторному човні вздовж берега: він хоче показати мені свою печеру. Я запропонував, щоб з нами поїхали також фотограф і Білл. Лазарус погодився, і капітан вирушив увечері на джипі в селище по Білла. Наступного ранку ми зібрались на борту експедиційного корабля. Море в бухті було спокійне. Лазарус сказав, що печера не повинна залишатись порожньою: коли ми винесемо з неї всі камені, там треба обов'язково щось залишити. Він спустився зі мною в трюм і попросив дати йому два непочаті сувої матерії на сукні і якусь непотрібну маленьку річ. Сувої матерії він вибирав дуже старанно, щождо «непотрібної» маленької речі, то відразу погодився взяти ножиці. Я зрозумів, що матерія призначається його старшим сестрам, а для аку-аку досить і ножиць. Ми спустились у моторний човен, де вже сиділи машиніст і моторист: вони мали висадити нас там, де покаже Лазарус. Човен поплив на захід уздовж скель північного побережжя острова. Всі раділи, що море спокійне г, ми зможемо легко вибратися на берег. Але, на свій подив, ми скоро помітили, що чим далі від Анакени, тим більше качає човна. Тільки Лазарус анітрохи не здивувався: аку-аку завжди збурюють море, коли хтось їде до печери. Він непорушно дивився кудись уперед, міцно тримаючись за борт. Берег, вздовж якого ми пливли, був стрімкий і високий. Унизу, біля самої води, здіймалося суцільне громаддя лавових скель. Незабаром Лазарус показав на рівну смужку між двома стрімкими виступами метрів з п'ятдесят завдовжки. Колись його бабуся ходила туди ловити рибу і несподівано зустріла іншу стару жінку, що мила й сушила, камені з печери. Бабуся пішла далі, удавши, наче й не помітила її, а коли повернулась назад, від каменів уже й сліду не було, а стара жінка спокійно ловила собі рибу. Очевидно, там теж є потаємна печера. Скоро ми проминули самітний вітряк у долині Ханга-о-Тео. Колись там було велике селище, але тепер долина лежала безлюдна і занедбана. Тут Лазарус знову показав на стометрову смужку дикого берега, де, за йога словами, також містилась печера, його двоюрідний брат Альберто Іка виніс з неї коштовні дощечки ронго-ронго, але аку-аку змусили його однести їх назад до печери. Не встиг він показати нам це місце, як раптом злякався: він побачив на березі людей. Ми не помітили нікого, але Лазарус, що бачив удень, як орел, а вночі, як сова, розглядів, що на камені сидить четверо людей. Хто вони такі л що там роблять? Він не зводив з них погляду, аж поки ми не обігнули наступний мис. Море ставало все бурхливішим, і ми всі розуміли, що за таких умов висадитись на берег буде неможливо. Ми трохи покрутилися біля кручі, в якій містилась печера Лазаруса, і він спробував показати нам на прямовисній скелі маленький виступ, де знаходився вхід. Лазарус пояснив, що печера була «відкрита». Він показував на виступ доти, поки нам не стало здаватись, що ми й справді бачимо його. Та коли ми вирішили перевірити себе, то виявилось, що кожен мав на увазі інше місце. Нарешті машиніст повернув човен і взяв курс на наше судно. Хоч вітер не дужчав і тільки трохи змінив напрямок, але море ставало все бурхливішим. Човен танцював на крутих хвилях, здіймаючи фонтани бризок, їхати прямо не можна було; доводилось раз у раз міняти напрямок і зустрічати високі піняві хвилі, що налатали з відкритого моря. Лазарус мовчки дивився перед собою, міцно тримаючись за борт. Всі інші стежили за рухами стернового та за хвилями; солоні бризки заливали нам обличчя й очі, а одяг прилипав до тіла, наче мокрий папір. Коли ми вже були майже проти вітряка в долині Ханга-о-Тео, то всі помітили на плато чотирьох людей, схожих на маленькі цятки; троє з них сіли на коней і поїхали в тому ж напрямку, що й ми, а четвертий помчав галопом убік селища. — Та це ж Альберто, — здивовано пробурмотів Лазарус. — А то, напевно, його сини. Незабаром вершники зникли, а думати про те, чого вони сюди приїжджали, нам було ніколи. Невдовзі ми побачили вже експедиційне судно. Піняві хвилі супроводжували нас аж до Анакенської бухти, де вони з ревом накидались на берег. Лазарус вискочив з човна так поспішно, наче сам чорт наступав йому на п'яти. Ми мовчки рушили до та бору, мокрі, як викупані кошенята. Білл був такий самий серйозний, як і Лазарус, і тільки весь час намагався витерти мокрим носовичком окуляри. Пізніше «він признався мені, що його страшенно закачало, але він тримався, боячись, що Лазарус сприйме це як погану прикмету. Після сніданку ми вдруге вирушили до печери, але цього разу осідлали чотирьох коней і поїхали по стародавній дорозі, що вилась між купами каміння на плато вздовж північного берега острова. Проминувши скрипучий вітряк в Ханга-о-Тео, ми опинились у тому місці, де дорога зберегла стародавню бруківку, таку, як на інкських шляхах у Перу. Незабаром Лазарус зліз із коня і повів нас до скелі. Ми побачили зображення величезної змії з ямками у вигляді блюдець уздовж спини. Це була та сама змія, про яку Лазарус колись нам розповідав і яку бачив патер Себастьян. Білл був у захваті і разом з тим здивувався: на цьому острові змії не водились, звідки ж тоді древні скульптори взяли цей мотив? Потім ми проминули самотню статую, яку стародавні творці перетягали до аху на березі і покинули серед шляху, коли до мети було вже зовсім близько. Я вжахнувся, подумавши про те, як перевозили цього велетня: до Рано Рараку звідси по прямій лінії сім кілометрів, а по гористій місцевості, де часом важко проїхати й верхи, набагато більше. Тут ми звернули з древньої дороги і поїхали далі диким кам'янистим плато вздовж кручі, що спускалась до моря. Океан все ще кипів пінявими хвилями. Коли ми спускалися по схилу руслом висохлого струмка, в мене відірвалося стремено, однак мені пощастило сховати його непомітно для Лазаруса. Далі я вже їхав з одним стременом. Шлях дедалі гіршав. До того ж, чим ближче ми були до мети, тим більше Лазарус хвилювався. Він попросив мене їхати швидше, щоб прибути на місце раніше за наших супутників. Ми підігнали коней і випередили інших метрів на двісті. Досягнувши двох великих лавових брил, Лазарус зіскочив на землю, прив'язав коня і попросив мене зробити те саме. Потім він похапцем скинув з себе сорочку й штани, залишившись босий і в самих тільки трусах. Схопивши клубок мотузки, Лазарус помчав до кручі, наказавши мені швидко роздягнутись, взяти курку і бігти за ним. Я запитав його навздогін, де курка, але Лазарус, не зупиняючись, роздратовано буркнув щось незрозуміле. Помітивши стару сумку на його сідлі, я схопив її і, босий, у самих трусах, кинувся слідом за ним. Двоє наших супутників пробиралися між камінням за сотню кроків од нас. Я наздогнав Лазаруса біля самої кручі. Не обертаючись, він схвильовано і нерозбірливо буркнув, щоб я з'їв куприк — і дав йому невеличкий шматок м'яса, коли він повернеться. І Лазарус зник за краєм урвища, навіть не відповівши на моє запитання, чи мені їсти зараз, чи чекати його. В сумці я знайшов обскубану печену курку, загорнуту в бананове листя. Я довго мучився, поки в спотвореній курці знайшов потрібне місце, і відломив його саме тоді, як з-за скелі з'явився Лазарус. Я засунув куприк у рот і почав жувати, а йому відломив шматок від грудей. Він його миттю проковтнув, озираючись навколо, наче дикий звір. Це була незвичайна церемонія: люди в трусах на самому краю урвища! Тим часом прибули наші супутники і позлазили з коней. Лазарус попросив мене відщипнути кілька шматочків м'яса й порозкладати їх на камені. Коли я це зробив, він полегшено зітхнув і заявив, що тепер ми можемо їсти курку самі і дати нашим супутникам. Лазарус все ще дуже квапився; він накинув зашморг мотузки на круглий камінь, що з'єднувався із скелею тільки грудкою землі, а другий кінець її спустив у провалля. Потім він знову зник за краєм скелі, не тримаючись за мотузку і навіть не перевіривши, як закріплений зашморг. Я поглянув на нього згори і обережно спитав, чи міцно тримається мотузка. Лазарус здивовано зиркнув на мене і відповів, що сам він не буде нею користуватись, а мені ж нічого боятись: хіба може зі мною трапитись щось погане? Репутація надприродної людини не завжди буває приємною. Я почував, що мотузка дуже стала б мені в пригоді, та боявся доторкнутись до неї, знаючи, як ненадійно вона зав'язана. Тому я, в самих трусах, так же, як Лазарус, почав спускатись, тримаючи до того ж у зубах ще й загорнуті в папір ножиці, які він наказав мені взяти з собою. Я поганий альпініст і з жахом думав про те, що мене чекає. Обережно посуваючись, я намацав ногою вузенький виступ, але за що схопитись руками? Підо мною була стрімка круча в сорок чи п'ятдесят метрів заввишки, а внизу, між гострих лавових каменів, клекотіли й пінилися зелені хвилі. Далі простягався пустельний голубий океан, але під нами у скелях лютувало справжнє морське чудовисько: дико ревучи, воно стріляло довгими язиками з пащі, повної гострих лавових зубів, готове жадібно проковтнути все, що спаде згори. Мені дуже не хотілось потрапити в цю пащу. Доводилось тільки щосили притискатись до скелі, бо від найменшого необережного руху я міг втратити рівновагу. З випрямленою спиною, легко, ніби канатоходець, Лазарус боком повільно посувався вздовж скелі, показуючи мені дорогу. В мене раптом зовсім зникла цікавість до його печери, я проклинав усіх аку-аку острова, не виключаючи й свого власного, що вплутали мене в цю історію. Як я хотів повернутись нагору, поки ще не пізно! Та на це я теж не міг зважитись, тому обережно спускався далі за, Лазарусом, міцно притиснувши до скелі щоку, тулуб і випрямлені руки. Більше вже я ніколи не полізу по лавових скелях у трикотажних трусах! Петлі чіплялися за кожний найменший виступ: труси ніби прибивали мене цвяхами до скелі, і щоразу доводилось шарпатися, силою відривати їх від каміння. Коли б Лазарус забажав мати для охорони печери справді лихого аку-аку, то цього невидимого сторожа слід було б посадити на вузенькому виступі, щоб він тягнув людей за труси саме в найнесприятливіші хвилини, коли найбільше хочеться майнути тінню повз небезпечне місце. Поки я отак посувався, раз у раз відриваючи труси від каміння, Лазарус легенька на пальцях зліз на інший виступ, ні разу не дряпнувшись. Спускаючись по кривій лінії, ми в одному місці натрапили на нашу мотузку, що вільно спадала вниз. Намагаючись якнайменше налягати на неї і міцно чіпляючись руками й ногами за лавові скелі, я досягнув маленького виступу, де вже стояв Лазарус. Він витягнувся вздовж скелі прямо, як олов'яний солдатик, явно не маючи наміру йти далі. Це було неприємне місце для зупинки: виступ мав фут завширшки, і ми вдвох ледве помістилися на ньому. Але печери ніде не було видно. Лазарус стояв, зберігаючи рівновагу, і непорушно дивився на мене. Раптом він простягнув руку і сказав: — Давай свою! Нічого гіршого він не міг придумати в цю мить, коли я стояв, міцно притулений до скелі, в порваних на шматки трусах, тримаючи в зубах ножиці. Лавові виступи, наче корали, впились мені в спину. Я подав йому руку, і він міцно стиснув її: . — Обіцяй, що поки ти будеш на острові, нікому й слова не скажеш про те, що зараз побачиш, — попросив він. — Своїм людям ти можеш сказати, але вони нехай мовчать. Не випускаючи моєї руки, він пояснив, що його сестри шаленітимуть, коли почують, що Лазарус устряв у таку історію. Покинувши острів, я можу вільно про все говорити, бо навіть якщо «Пінто» донесе до остров'ян якісь чутки, то Лазарус скаже, що просто зробив для мене копії, і через кілька місяців усе забудеться. Я пообіцяв виконати його прохання. Лазарус випустив мою руку і запропонував подивитися вниз у провалля. Я — витягнувся, скільки міг, і глянув прямо на гострі лавові зуби у водовороті хвиль. На відстані людського зросту під нами я помітив ще один виступ, схожий на той, на якому ми стояли, а далі аж до моря йшла стрімка стіна. — Ну, то де вхід? — гордо спитав Лазарус. — Не можу визначити, — відповів я, бажаючи тільки, щоб усе це якнайскоріше скінчилося. — Он там, під твоїми ногами, — сказав він, показуючи на виступ унизу. Лазарус притримав мене, і я нахилився ще нижче, але нічого не побачив. — Щоб потрапити в печеру, ти повинен точно повторити всі мої рухи, — заявив він і почав на виступі показувати таке, чого я не бачив відтоді, як перестав відвідувати школу танців. Я повинен був, починаючи з правої ноги, виконати ряд точно розрахованих рухів і пів оборотів, потім стати на коліна й лягти на живіт. Лазарус попросив мене придивитися до рухів цього важкого танцю і почав виконувати його. Я бачив, як він ставив руки й ноги, як звивався, наче вугор, внизу на виступі, як опустився на коліна і ліг на живіт, потім у повітрі мелькнули його ноги і він зник. Я довго стояв сам і ще виразніше чув сердитий рев хвиль, що сповнював своїм шумом усе навкруги. За кількасот метрів на захід, де пустельний берег так само стрімко, обривався у воду, я помітив фотографа. Він стряв на самому краю скелі і фотографував пейзаж в останніх променях вечірнього сонця. По океану пливли піняві хвилі: он у тому місці ми вранці кружляли, намагаючись помітити Лазарусову печеру. Нарешті на виступі з'явилася рука з страшною кам'яною головою, потім виліз і сам Лазарус. Він повторив у зворотному порядку ті самі рухи і знов опинився поруч мене. — Ключ, — пробурмотів Лазарус, простягаючи мені кам'яну голову. Він попросив передати йому загорнуті в папір ножиці. Я щосили притиснувся до скелі, вийняв одною рукою з рота ножиці і подав їх Лазарусу, а в другу руку він вручив мені кам'яну скульптуру. Цього разу за «ключ» правила голова з великими булькатими очима, з бородою ї зловісними рисами обличчя. Довга шия тягнулась ззаду горизонтально, як у тварини. Лазарус попросив покласти «ключ» на невеличкий виступ на рівні моєї голови: тепер настала моя черга робити карколомний спуск до печери. Місця було так пало, а небезпека впасти така велика, що я швидко відчув необхідність точного повторення кожного руху Лазаруса. Аж після того як я повернувся настільки, що зміг стати на коліна, мені пощастило побачити вхід, який ховався за іншим виступом. Отвір був такий малий, що мені не вірилось, як у нього може пролізти людина. Ті, що знайшли цю печеру, повинні були жити поблизу й мати доволі часу, щоб вивчити кожну п'ядь навколишньої місцевості. Лазарус сказав, що печера зветься Моту Таваке, що означає «Скеля тропічного птаха», а саме місце знаходиться біля підніжжя Ваї-матаа на рівнині Ханга-о-Тео і носить назву Омохі. Печера колись належала Хатуї, дідові матері Лазаруса. Я стояв рачки на невеличкому виступі, а вузенький отвір у печеру виходив на інший, ще менший виступ на тому самому рівні, але дещо збоку. Щоб добратись туди, мені довелось нахилитися вперед і вбік і схопитись за його край. Лежачи на животі, я засунув руки й голову в отвір за другим виступом. Ноги мої все ще лежали на першому виступі, а живіт висів над проваллям. Отвір, у який я намагався протиснути своє тіло, був такий вузький що я кілька разів вилізав з трусів. Каміння різало мені ноги й спину; тут не було піску, а тільки гостра, як залізо, лава. Спершу я не бачив перед собою нічого, крім дуже тісного проходу й тьмяного світла. Й довго лежав, махаючи над проваллям ногами, а коли, нарешті, підтягнув їх до себе, то помітив, що прохід трохи розширився, хоч стеля ще притискала мене додолу. Й почав тепер розрізняти навколо себе якісь контури і враз біля самого вуха помітив скульптурне зображення спарованих черепах. На другому боці стояла маленька статуетка того самого типу, що й гігантські фігури в Рано Рараку. Я протиснувся ще трохи, і тут стало просторіше. Невдовзі я міг уже сісти й оглянути печеру, до якої крізь невидимий отвір проникало світло. Уздовж стін, просто на сухій кам'яній долівці, стояли й лежали дивовижні скульптури, складені в кілька рядів. Тут не було ні мат, ні трави. Спереду, на відстані п'яти-шести метрів, шлях мені закривала велика фігура, безумовно чоловічої статі, з грізно піднятими над головою руками. Зігнувши трохи коліна, ідол, здавалось, присів серед інших статуеток. Позад цієї скульптури містився виступ, на якому лежало два скелети. З маленького отвору в стіні праворуч падало на напівзітлілі кістки слабке світло, тьмяно освітлюючи контури цієї таємничої скарбниці. Раптом я почув чиєсь дихання так чітко, наче поруч мене хтось був. Виявилося, що це Лазарус втискувався ззовні у вузенький отвір. У печері була така чудова акустика, що я навіть чув, як його голе тіло треться, об і лавові камені. Залізши всередину, Лазарус без жодних таємничих обрядів присів біля мене навпочіпки. В темряві він скидався на негра, світились тільки його великі очі й зуби. Лазарус тепер знову був таким яким я знав його під час нічних відвідин табору. Він показав на велику фігуру з застережливо піднятими руками, що виділялась серед інших скульптур. Фігура нагадувала регулювальника вуличного руху, що направляв процесію скульптур з обох боків печери до виходу. — Ось найголовніший камінь, — пояснив Лазарус. — Це вождь печери, древній король. Про інші речі Лазарус нічогісінько не знав: на всі мої запитання він лише здвигав плечима і відповідав «не знаю». З певністю він міг розповісти тільки про два плоских кам'яних круги, на яких було вирубано символічні знаки. Лазарус сказав, що це зображення сонця й місяця. Нам можна було розмовляти в повний голос, але навколишнє оточення й акустика якось самі собою змушували нас до шепоту. Лазарус деякий час повз зі мною, потім виліз, щоб привести Білла; зваблювати фотографа на цю небезпечну прогулянку я не хотів. Згодом я почув, як Білл пошепки лається у вузькому проході. Він виріс серед Скелястих гір, і його не лякали провалля й кручі, але таких щурячих нір він не бачив у горах Вайомінга. Протиснувшись усередину, Білл деякий час сидів мовчки, сліпо оглядаючись довкола, бо його очі ще не звикли до темряви. Раптом він голосно скрикнув, побачивши біля себе фігури. Лазарус прибув слідом за Біллом і приніс ліхтарик, щоб ми могли докладніше оглянути кожну скульптуру. В той час як більшість фігур в печері Атана були подряпані і потерті від того, що їх часто чистили й мили, — в печері Лазаруса на скульптурах не видно було жодного пошкодження. В печері Атана, вистеленій матами й сіном, я почував себе, ніби в оселі якогось чарівника, тут же все скидалось на якесь старовинне сховище. Ми спитали Лазаруса, чи він коли-небудь миє камені. Виявляється, що ні. В цьому не було потреби, завдяки протягу повітря тут зовсім сухе і пліснява не заводиться. Ми й справді відчули, що з отвору в печеру проникає струмінь сухого холодного повітря. На твердих, як залізо, стінах не виявилось ні плямки плісняви, кістки скелетів теж були сухі. А в Атана стіни печери відразу за входом були вкриті тонким шаром ніжнозеленого моху. Тут у печері час минав непомітно. Вибравши кілька найцікавіших скульптур, ми домовились, що Лазарус і Білл вилізуть назовні і візьмуть від мене фігурки, які мені треба було просунути, не подряпавши, крізь вузький отвір. Це було багато легше сказати, ніж зробити: нести що-небудь так, щоб не пошкодити його, та ще й освічувати ліхтариком шлях зовсім неможливо в таких умовах. І взагалі, як повзти самому, коли руки зайняті? Тільки тепер я оцінив спритність Лазаруса, що лазив сюди сам уночі і лиш один раз трохи подряпав скульптуру — морду звіра. По черзі пересуваючи перед собою кілька каменів, я дістався до кінця виходу і почув здивований крик Білла, але за шумом прибою не зміг розібрати слів. Шлях був загороджений скульптурами, і я не міг лізти далі, поки Лазарус не забере їх від мене. Я виглянув назовні слідом за рукою Лазаруса і раптом зрозумів, що сталося: там було цілком темно, наступила ніч. Лазарус узяв від мене один за одним усі камені і передав їх далі Біллу. Коли отвір було звільнено, я виповз назовні і не впізнав навколишньої місцевості. При тьмяному світлі молодого місяця ледве можна було розрізнити контури скелі. Коли я, нарешті, опинився в безпечному місці на плато, я весь тремтів, коліна в мене підгиналися. Я переконував себе, що, можливо, я дуже змерз. Адже в печері було холодно, а ще гірще стало, коли я голий виліз на нічний вітер. Поки ми з Біллом видиралися нагору, Лазарус устиг ще раз спуститись в печеру з двома сувоями матерії, які повинні були залишитись там. Ми швидко одяглись і, жадібно ковтаючи гарячий кофе з термоса, показували фотографу свою нічну здобич. Я помітив, що Лазарус трохи покашлює, і Білл теж признався, що не зовсім добре себе почуває. Ми знали, що після відвідин «Пінто» в селищі почався коконго. Хоч цього разу хвороба лютувала не так, як завжди, все ж таки вона була небезпечна. Я дуже боявся, що коли Білл чи Лазарус захворіють, то останній, сповнений забобонів, не тільки не переборе страх перед аку-аку й табу, але ще дужче боятиметься. Білл мав непромокальну куртку, я дав свою Лазарусу, а сам узяв мішок з цінними фігурами. Перш ніж іти до коней, Лазарус при тьмяному світлі місяця докладно оглянув усе навколо, щоб часом не залишилося клаптя паперу чи якогось іншого сліду. Потім наш караван вирушив у дорогу. Мішок був важкий, а місцевість надзвичайно кам'яниста, і триматися на коні в сідлі з одним стременом виявилось нелегко. Та ось ми досягли стародавньої брукованої дороги, і я, під'їхавши до Лазаруса, зауважив, що в печері не виявилось злих аку-аку. — Це тому, що я спустився туди першим і сказав потрібні слова, — спокійно відповів він. Що це були за слова, я так і не дізнався. Я не дізнався також, чому треба було лізти роздягненим у печеру, де завжди гуляє вітер. Можливо, печерний аку-аку дуже старомодний і звик бачити відвідувачів тільки з набедреними пов'язками? Спитати про це я не наважувався: адже Лазарус думав, що я все знаю про аку-аку не гірше за нього, коли навіть не краще. Ми мовчки їхали шляхом, тільки копита коней цокотіли на бруківці. От почулося скрипіння самотнього вітряка в Ханга-о-Тео. Крізь хмари, що пливли по небу, раз у раз витикався молодий місяць і зацікавлено заглядав у мішок з скульптурами. Ніч була повна таємниць. Віяв холодний вітер, і ми не зупинились на водопій біля вітряка, як звичайно, а погнали коней далі: адже Лазарус кашляв.