Розділ VII зустріч з мовчазними сторожами печер

Велике чілійське військово-транспортне судно з'явилось на обрії, як тільки почало сходити сонце, розганяючи примарні тіні біля прибережних скель. Широке, плоске, сірого кольору, з металевою баштою посередині, воно виростало перед нашими очима, як перший привіт з далекого світу, перша звістка про те, що за всіма горизонтами все ще лежить земля. Оборонний рів Іко засипано землею, люди змінили зброю. Ми зустріли «Пінто» біля пташиних островів. На просторій палубі і на всіх його надбудовах було повнісінько людей. Порівнявшись з судном, наш капітан засигналив сиреною, а ми послали своїм хазяям вітання прапорцями. Військове судно відповіло п'ятьма залпами і підняло на грот-щоглі норвезький прапор. Це було виявом великої приязні. Ми зробили півколо, ввімкнувши мотори на найбільшу швидкість, і маленький гренландський траулер ескортував мирного сірого велетня до якірної стоянки поблизу селища Хангароа. На молу вже чекало все населення острова. «Пінто» відсалютував двадцять одним гарматним залпом, потім губернатор під'їхав на моторному човні до корабля, піднявся на борт і привітав командира з прибуттям до військово-морського протекторату. Через двадцять хвилин після прибуття на корабель губернатора я теж, як було й домовлено, разом з капітаном та експедиційним лікарем поїхав своїм човном до «Пінто». Нас зустріли дуже тепло. Коли човен пристав до борту, горніст протрубив сигнал. Командир судна з губернатором чекали нас на трапі. В салоні командира нас зустріли чілійський адмірал медичної служби і американський морський аташе з дружиною. Він прибув вивчити можливості спорудження на острові великого аеродрому, щоб відкрити повітряну лінію сполучений між Південною Америкою та Австралією. За склянкою коктейлю я в короткій промові подякував за виняткову гостинність, яку виявляли до нас на острові губернатор і його люди, а командир військового корабля щиро побажав нам і надалі таких успіхів, яких ми вже досягли тут. Він запропонував забезпечити нас усім, чого бракувало експедиції, і звелів принести два великі мішки з поштою, — їх жадібно схопили лікар і каштан. На цьому формальності закінчились, і почалася сердечна дружня розмова. Невдовзі двері відчинилися й зайшов бургомістр у випрасуваній сорочці і галстуку. За ним крокували Лазарус і ще шестеро представників від остров'ян. Бургомістр попрямував просто до поважного з золотими лампасами командира і потис йому руку. Жваво жестикулюючи, він вмить оголосив усім, що це — справжній командир, він знає, що до чого: адже раніше ніхто не салютував, наближаючись до острова. Потім бургомістр виструнчився, тримаючи розчепірені пальці вздовж рубця штанів, його приклад наслідували інші представники, і тут він прямо в лице командирові хвацько проспівав чілійський національний гімн. Закінчивши гімн, бургомістр і його супутники раптом перетворилися в справжній джаз-банд і, колихаючи плечима й коліньми, заспівали ритмічну королівську пісню про Хоту Матуа, який зійшов на Анакенський берег. Не встиг бургомістр докінчити останнього рядка, як помітив мене. Він застиг, наче кіт, що готується до стрибка, ткнув у мене пальцем і загорлав: — Мі аміго^[10], сеньйор Кон-Тікі! Наче за сигналом, він і всі його товариші засунули руки в кишені і, вийнявши пачки американських сигарет різних марок, простягли їх командирові «Пінто», ніби показуючи, які чудові товари ми їм привезли; ось, мовляв, як треба ставитись до остров'ян. Командир вислухав усе це із стоїчним спокоєм. В цей час знову принесли піднос з коктейлями і остров'ян запросили пригощатися. Очі в бургомістра спалахнули від задоволення: що не кажи, а командир — людина приємна, хоч його сигарети й не такі добрі, як у сеньйора Кон-Тікі. Я з острахом стежив, як бургомістр одним ковтком випив вино. Але він гордо й задоволено підморгнув мені і заспокійливо кивнув головою: мовляв, мені не доведеться червоніти за нього, він знає, як пити добре вино. Нарешті він і його супутники залишили салон і пішли оглядати великий корабель. Невдовзі я знов побачив бургомістра. Він стояв, оточений захопленою юрбою, в барі офіцерської кают-компанії. З цим рейсом на судні було багато значних пасажирів, серед них професори Вільгельм і Пенья з групою чілійських студентів-археологів, що приїхали познайомитися з наслідками наших розкопок. Я знав обох люб'язних професорів по Чілі, і тому вони зустріли мене палкими південноамериканськими обіймами. Разом із студентами вони зацікавлено слухали про відкриття на острові різних епох і про викопані з землі статуї, не схожі на ті, що стоять на поверхні. Тут, у барі, я не посмів нічого сказати про чудові фігурки, які мені подарували з потаємних родинних печер. Одне необережне слово могло тепер зруйнувати всі мої шанси на розкриття їхньої таємниці. План дістатися до такої печери і досі висів на волоску, і коли якісь чутки дійдуть до остров'ян, вони злякаються і замовкнуть, а тим самим печери, знову залишаться за сімома замками. Я вже хотів іти, як раптом не на жарт перелякався. Від прилавка в барі до мене долинув хвалькуватий голос бургомістра з якимись незвичайними нотками. Побачивши, як бургомістр намагається поставити порожню склянку, я зрозумів, що стойка хитається у нього перед очима. Він голосно й виразно заявив: — Друзі мої, я, багата людина. Я маю печеру! Якусь мить я стояв мов укопаний, чекаючи, що ж станеться далі. Але нічого не сталось. Решта людей балакали між собою про щось інше, а сам бургомістр не сказав більше жодного слова, Очевидно, це він уперше, проговорився за чаркою. Але його або ніхто не слухав, або його слова сприймали як звичайні хвастощі, коли там взагалі були люди, для яких слова «я маю печеру» звучали б як щось незвичайне. Та бургомістр, здається, опам'ятався і сам злякався своїх слів, бо відразу ж після того, як я вирушив назад на свій корабель, він на іншому човні теж поплив до берега. Цього року команді і пасажирам «Пінто» остров'яни запропонували не дуже великий вибір різьблених виробів із дерева. Кращі речі давно були куплені членами нашої експедиції. Тому професор Пенья пішов до бургомістра додому. Там він побачив чимало майстерно зроблених дерев'яних фігурок, готових і напівготових. Але бургомістр відмовився продавати їх, сказавши, що вони зроблені для сеньйора Кон-Тікі, і взагалі тепер у нього так багато замовлень від людей Кон-Тікі, що він ледве може їх виконати. Пеньї залишалось тільки примиритися з цим. Потім він почув про «добре щастя» Кон-Тікі, бо варто було його людям перевернути будь-який камінь чи копнути лопатою землю, як там виявлялося щось незвичайне. Пенья терпляче вислухав і це, та балакучий з похмілля бургомістр ще більше розійшовся, описуючи дивовижні знахідки експедиції. Нарешті професора охопили сумніви. Слова бургомістра могли в кого завгодно викликати враження, що трава острова Пасхи росте на купах пам'яток культури, а сказати, що дійсно цінними нашими знахідками були тільки руїни та гігантські статуї, які залишились лежати на своїх місцях, бургомістр забув. Пенья міг подумати, що корабель експедиції повний-повнісінький цінних знахідок, музейних скарбів, адже нам першим спало на думку копати на цьому безлісому острові. Увечері професор Пенья вдруге прибув на берег, цього разу з телеграмою в руках. Кілька чоловік бачили телеграму і, налякані, прибігли розповісти мені, що міністр освіти Чілі уповноважував професора Пенью конфіскувати археологічні знахідки експедиції і забрати їх на військовий корабель. Губернатор жахнувся, командир безпомічно розводив руками, патер Себастьян взагалі не міг нічого зрозуміти. Коли такі уповноваження справді дав міністр, то ніхто на острові не зупинить Пенью. Тоді експедиції доведеться віддати навіть уламки кісток і проби деревного вугілля, які останніми місяцями археологи викопали з землі. Наших чілійських друзів охопив відчай, і вони ладні були зробити все, що тільки можуть, аби дійти до згоди. Врешті було вирішено провести з професором Пенья нараду «за круглим столом» у маленькому кабінеті патера Себастьяна. Всі щиро сподівалися, що ми порозуміємось і матеріали експедиції не будуть конфісковані. Звістка про це дійшла й до остров'ян. Обурені, вони запевняли мене, що ніхто не має права забирати те, що я в них купив; вони вільні розпоряджатись своєю власністю, як їм захочеться. Особливо боялись за свої камені Естеван і Лазарус. А втім, Лазарус вважав, що коли, я покличу на допомогу свого аку-аку, то ніхто не рушить з корабля жодної речі. Бургомістр, зрозумівши, що сам в усьому винен, дуже засмутився. Він вирішив піти до Пеньї і заявити, що коли я й узяв на корабель щось коштовне, то це цілком мої особисті речі, які я купив у людей з селища, а не викопав у землі. — Ми можемо давати й продавати свої речі, кому хочемо, — заявив бургомістр і пішов шукати професора. Тим часом було вирішено, що спочатку командир чілійського судна і його люди побувають на всіх місцях роботи експедиції, і аж після цього ми зберемось на нараду. «Пінто» мав стояти біля острова понад тиждень. Пенья і студенти в супроводі Гонзало об'їдуть верхи острів, а потім під наглядом Білла почнуть розкопки на рівнині Тепеу, де колись стояли очеретяні хатини. Наступного дня море було бурхливе, хвилі з гуркотом билися об берег. Пасажири з «Пінто» не могли переправитись з судна, «а тим, що зійшли раніше, довелося залишитись на острові. Вони знайшли притулок у патера Себастьяна, про якого чули, що він казкова фігура, некоронований король острова. Нарешті патер Себастьян так стомився відповідати на запитання і фотографуватись, що втік до мене. Він поцікавився, чи не можна перебратись на експедиційне судно, де б ми могли спокійно посидіти на самоті. Патер Себастьян не боявся бурхливого моря, аби тільки була людина, яка зуміла б провести човен між рифами. Внизу на молі, об який бились круті хвилі, стояв нещасний бургомістр і благав нас взяти його на судно: йому треба поговорити зі. мною. — Нехай дон Педро їде з нами, — приязно мовив патер Себастьян і, метляючи довгою сутаною, ступив на виткий човен. Капітан підтримав його. На кораблі вже всі пообідали, і стюард накрив для нас стіл з холодними закусками. Патер Себастьян любив добре поїсти, а холодна закуска з пивом була його улюбленою стравою. Сам я теж маю непоганий апетит і-серед інших матеріальних благ високо ціную добру їжу. Для двох моїх гостей я був бажаним компаньйоном, вони їли, втішалися, знов їли і були такі задоволені собою, що аж сяяли, а судно тим часом повільно похитувалось на хвилях. У нас на борту було консервоване пиво, і патер Себастьян кивком голови дав мені зрозуміти, що можна дати банку й бургомістрові. Ми обидва знали, що тепер він все одно може купити вино на борту «Пінто». Бургомістр був на сьомому небі, він їв і потроху наповнював з банки склянку. Але патер Себастьян почав жувати все повільніше і, нарешті, ніяково посміхнувшись, попросив у нас пробачення: качка на воді виявилась більшою, ніж він сподівався. Капітан вивів його на палубу до поручнів подихати свіжим повітрям. Бургомістр же, ніби нічого й не було, наклав собі знову повну тарілку. Коли ми лишилися самі, він нахилився до мене і, не перестаючи жувати, почав говорити про аку-аку. Не слід боятись, що в мене заберуть які-небудь речі, хіба наші аку-аку, об'єднавшись, не затримали велике військове судно на цілий день? Вхопившись за цю нитку, я похвалився, що мій аку-аку розповів мені, які речі зберігаються в бургомістрові печері, крім того моко, що він мені сам пообіцяв. Я приблизно описав кілька однакових каменів, які принесли і Естеван, і Лазарус, сподіваючись, що коли вони були в двох печерах, то можуть виявитися і в третій. Бургомістр завмер на місці і навіть перестав жувати. Невже мій аку-аку був у його потаємній печері? Йому довелось признатися, що мої описи вірні, і, заходившись знову гарячково жувати, він почав допитуватися, про що я ще довідався від свого аку-аку. Я більше нічого не знав, але розраховував, що бургомістр перед від'їздом сам покаже мені таємничу печеру. Він нарешті заспокоївся і сидів тихо, як миша. Зайшов стюард і приніс ще закуски. Бургомістр знову наповнив свою тарілку і цілком віддався радості поїдання бутербродів. Потім він підняв банку з пивом і. сумно зиркнув на мене: вона була порожня. Я саме мав намір піти поглянути, як себе почуває на палубі патер Себастьян, і помітив, що стюард залишив одкриту банку пива на бочці з олією біля дверей. Переступаючи через поріг, я обернувся, поставив повну банку перед бургомістром, що наминав бутерброд, викинув порожню в море і вийшов. Стоячи біля поручнів на палубі, я розмовляв з патером Себастьяном, який на свіжому повітрі почував себе краще. Раптом ми почули з салону відчайдушний крик бургомістра. Трьома стрибками я опинився біля дверей і побачив, що бургомістр сидить, ніби прикипівши до стільця, і показує пальцем на банку з пивом; обличчя його перекривилось, очі готові були вилізти з орбіт. — Хто її тут поставив? Хто її тут поставив? — кричав він диким голосом. Я спочатку подумав, що, може, стюард залишив байку за дверима, тому що пиво зіпсувалось. Таке в нас траплялось, і бургомістр міг подумати, що ми хочемо його отруїти. Я понюхав пиво. — Хто її тут поставив? Коли ти виходив, усі банки були порожні, — повторював він таким переляканим голосом, наче з усіх боків на нього насідали духи. Я раптом збагнув, що він, мабуть, не бачив, як я замінив порожню банку. — Хіба сюди ніхто не заходив після того, як я вийшов? — спитав я про всяк випадок. — Ні! Жодна душа. — Тоді це, напевне, зробив мій аку-аку. Бургомістр ні секунди не сумнівався в цьому. Такого аку-аку він ще ніколи не зустрічав. Він дивився на мене просто з заздрістю. Адже я мав невидимого слугу, який міг принести пиво, варто мені тільки було захотіти. Поволі він заспокоївся і знову заходився їсти, але тепер уже пильно приглядаючись, чи не відбувається навколо нього щось таємниче. Останню грудочку масла він загорнув у паперову салфетку і поклав у кишеню. Наївшись, він вийшов на палубу. Капітан підняв якір і обережно повів судно ближче до берега під захисток невеличкого мису. Епізод з банкою пива вразив бургомістра набагато більше, ніж кам'яні кити і все, що він бачив до цього часу. Коли прибій дав нам можливість зійти на берег, він одвів мене вбік і шепнув, що тепер його аку-аку весь час умовляє його принести мені щось із печери. Бургомістр і сам цього хоче, але треба ще мати згоду бабусі. Я не знав, що в нього є бабуся, і спитав, де вона. — Там, нагорі, над Ханга Піко, біля шляху, під цементною плитою, — відповів він. Я здригнувся, на мить уявивши собі безпомічну стару ясінку, придавлену плитою, але потім зрозумів, що бабусі немає в живих і вона там нагорі похована. Бургомістр довірливо прошепотів, що запитувати її не можна ні вдень, ні при місячному світлі: потрібна цілковита темрява. Та при першій нагоді він запитав і, коли бабуся згодиться, піде до печери і задовольнить прохання свого аку-аку. Наступного дня ми підняли якір і повернулися в Анакенську бухту, а «Пінто» тим часом почали розвантажувати. Гонзало вирушив верхи з професором Пенья та студентами до місць розкопок, а археологи експедиції, які тепер залишились без робітників, стали екскурсоводами. Це були святкові дні. На «Пінто» для членів експедиції дали обід, потім командир корабля і його екіпаж побував у губернатора і в нашому таборі. Коли професор Пенья із студентами приїхав у Анакену, знову відбувся веселий бенкет, і гості залишились у нас на ніч. Один із студентів-археологів, болівієць, був у страшенному захваті від червоної статуї у Вінапу і гіганта на колінах у Рано Рараку. Він сам брав участь у розкопках Тіауанако і відразу впізнав фігури: такі самі є і в нього на батьківщині. Пенья був у найкращому гуморі, все, що він оглянув, йому дуже сподобалось. Та все ж таки він пошепки сказав, що має ще виконати «неприємну місію» і що давно шукає мене у зв'язку з телеграмою. Ми домовились про зустріч і розійшлися добрими друзями. Через кілька днів бургомістр попросив мене прислати до селища джип, щоб забрати «важкий мішок з важливими речами». Машиною поїхав капітан. Він повинен був заодно привезти трьох черниць, які мали від'їжджати на «Пінто», але перед від'їздом хотіли поглянути на статую, яку бургомістр уже майже підняв. Коли джип повернувся назад, на великому мішку в багажнику сиділи бургомістр і Лазарус, — обличчя обох мали таємничий вираз. Крім них, капітан привіз черниць і священика з «Пінто». Вони всі четверо пішли дивитись на статую, а бургомістр із Лазарусом притягнули мішок до мене в намет. Отже, бургомістр нарешті зважився! Він з своєю покійною бабусею відвідав печеру і зараз був такий збуджений, ніби в лихоманці. Лазарус, навпаки, відчував полегшення, здавалось, йому навіть дихалось вільніше; тепер він знав, що не тільки він виносить камені з печери. Обидва страшенно злякались, коли, поклавши мішок на машину, довідались, що треба ще заїздити за черницями. Та все скінчилось гаразд: їм випало «добре щастя». У мішку був згорток з п'ятьма каменями, які Лазарус узяв з другої печери, розташованої у Вінапу. Він вперше брав звідти речі. Решта тринадцять фігур виявилися з печери самого бургомістра. Це були найкрасивіші скульптури з усіх, які мені доводилося бачити на острові. Один камінь зображав голову собаки з роззявленою вищиреною пащею і скошеними очима, такими хижими, що голова більше скидалась на вовчу чи лисячу морду. Я не міг надивитися на ці прекрасні витвори. Зображень собак і схожих на собак створінь було багато. Одно з них, з витягнутою мордою, з довгим тулубом і хвостом, більш було б схоже на крокодила, коли б не такі прямі ноги. Був тут і плазуючий моко з широкою, головою, великою пащею і зубчастим хребтом, який дуже скидався на каймана; були й птахи, птахо-люди і дивовижна кам'яна голова. Лазарус теж приніс дуже своєрідні скульптури, серед них плоский камінь з рельєфним зображенням двох переплетених змій. Остров'яни вважали мене всезнайком, тому доводилось бути дуже обережним, щоб яким-небудь безглуздим запитанням не показати, наскільки це все для мене нове. Однак тепер я так захопився, що несподівано для самого себе запитав, для чого вживали ці камені. На щастя, це не викликало ніякої підозри в остров'ян. — Вони дають силу тим, кого зображають, — шепнув мені на вухо схвильований бургомістр. Він витяг досить таки реалістичне зображення омара, чи, вірніше, лангуста з загнутими під живіт клешнями і витягнутими вздовж тулуба вусами. — Ця фігурка надає сили лангусту, і тому їх так. багато на узбережжі. Потім він показав на двох змій і пояснив, що подвійні фігури надають подвійної сили. Я знав, що змія для цих островів — зовсім невідоме створіння, і навмисне спитав, чи не надає це зображення подвійної сили вугреві. Але бургомістр сказав, що це не вугор. У вугра немає такої широкої голови й тонкої шиї, як у цих фігурок. Ці тварини живуть на суші і схожі на тих, яких чілійці називають «кулебра»^[11]. Лазарус додав, що велике зображення такої змії висічено на скелі по дорозі в долину Ханга-о-Тео. Тут я згадав, що патер Себастьян якось розповідав про нього і вмовляв мене поїхати туди разом з археологами. Ерорія знала, де це місце, але ми й досі не встигли там побувати. Лазарус раптом захоплено зауважив, що це вперше вони розмовляють про такі речі відверто. Він признався бургомістрові, що багато разів ходив до печери по фігурки для мене, а бургомістр відповів, що хоче зробити таке саме. Розмовляючи, вони довідались, що в них чимало однакових фігур. Я знав, що колись у Полінезії магічну силу приписували і людському волоссю; така моя обізнаність у свій час дуже вразила бургомістра й Лазаруса. Тепер бургомістр розповів, що в нього в печері в кам'яній» чаші зберігаються пасма волосся всіх його померлих родичів, навіть рудоволосої дочки, яка недавно втонула. Потім він страшно скривився і тремтячим голосом заявив, що в його сховищі є також голова, справжня голова. Черепів було повно у всіх підземеллях острова, і я зрозумів, що бургомістр має на думці щось інше. Тому я спитав, чи. голова кам'яна. «Ні, це справжня голова, людська», пояснив бургомістр і, весь тремтячи, схопився за голову. Невже в нього в печері зберігається засушена «мумія, як на деяких інших полінезійських островах? Лазарус сказав, що в тих двох печерах, які він відвідав, немає ні волосся, ні голів, там є лиш черепи ти кістки його предків. Бургомістр по секрету розповів мені, що на острові ще й досі відвідується щонайменше п'ятнадцять родових потаємних печер, а ще більше їх — загублено. Наскільки йому відомо, печери є тільки у нащадків довговухих, в тому числі і в нечистокровних. Бургомістр вважав, що коротковухі не мають потаємних сховищ. Найважливішу свою печеру він успадкував по прямій лінії від Оророїни, єдиного довговухого, що пережив бій біля рову Іко. Бургомістр дістав її від батька, а той, у свою чергу, від діда і так аж до тих неспокійних часів, коли Оророїні та іншим довговухим довелось ховати свої скарби в печерах, щоб їх не пограбували коротковухі. З п'ятирічного віку бургомістр працював разом із старшими і вчився в них, але батько вважав, що скульптури синові можна показати лише тоді, коли йому мине п'ятнадцять років. Він дійшов з батьком майже до самої печери і почекав, поки той сходить туди і принесе кілька фігур, які йому можна побачити. Такий звичай існував уже протягом одинадцяти поколінь. Бургомістр помовчав, а потім знову сказав: — Я вперше в житті розповідаю про такі речі. Перед тим, як повести мене до печери, батько відрізав у мене пасмо волосся. Бургомістр смикнув себе за чуба, а Лазарус так напружено стежив за кожним його рухом, що я зрозумів: для нього все це така ж новина, як і для мене. Батько бургомістра загорнув волосся в банановий листок, обмотав мотузкою, зав'язавши на ній одинадцять вузликів, відніс його до печери і поклав у кам'яну чашу, накриту зверху ще одною такою ж чашею. Волосся всіх рядових членів сім'ї лежать в іншій чаші, що стоїть поруч. В чаші з бургомістровим волоссям зберігаються одинадцять пасом волосся, переважно рудого. На першому з них тільки один вузол — це пасмо належить Оророїні, друге, з двома вузлами, його синові, і так аж до пасма з десятьма вузлами, що належало батькові бургомістра; в останньому згортку з одинадцятьма вузлами зберігається пасмо його власного волосся. Після того як згорток опинився в чаші, йому розповіли про всі таємниці, пов'язані з входом до печери. Відбулася церемонія в честь аку-аку, який охороняв сховище, йому сказали, що відтепер ще одна людина має законне право входити потаємним отвором. І тоді бургомістрові вперше дозволили зайти й оглянути древню печеру Оророїни. Протягом життя цілого покоління Педро Атан сам беріг її таємницю, і тепер він потрапив майже у безвихідне становище, його рудоволосий син Хуан, «дитя часу», не цінує старовини. Хоч він уже дорослий і жонатий, на нього не можна покластись у таких таємничих і серйозних справах. Якщо Хуан дізнається, де вхід до печери, він спокуситься на великі гроші і почне про давати речі з печери людям з континенту. Тому, напевно, доведеться з часом передати печеру молодшому братові Атану Атану: в нього добре чисте серце, і він поважає заповіти предків. На обід ми чекали гостей з військового корабля, і мені треба було йти. Бургомістр на закінчення заявив, що тепер він, Лазарус і я зв'язані узами братерства, це стосується і наших аку-аку, які зараз присутні між нас: — Мій аку-аку стоїть ось тут, — задоволено сказав бургомістр і ткнув пальцем кудись униз до свого дієвого коліна. Ми вийшли з намету, а наші аку-аку, напевно, плутались у нас під ногами, якщо тільки ці невидимі пуцвіріньки не вибрались просто крізь стіну. Адже аку-аку мають свій незбагненний спосіб переміщатися в просторі: бургомістр розповідав, що його аку-аку за кілька хвилин може домчати у Чілі і повернутись звідти назад. Надворі бургомістр пояснив Лазарусові, як закінчити за один день підняття статуї, коли він поїде на «Пінто», а Лазарус візьме на себе керівництво. Незабаром на нашій і губернаторській машинах прибулій на обід гості, а коли настав вечір, ми всі вирушили до селища, де в маленькому будиночку патера Себастьяна мала відбутися нарада з професором Пенья. Сам священик нездужав, але його тісний кабінет був повний-повнісінький людей. Головував на нараді командир військового судна, який зараз був найвищою владою на острові. Як і губернатор, він прихильно ставився до нас, особливо після того, як оглянув роботу археологів. Тепер він хотів послати командуванню військово-морського флоту радіограму і спробувати домогтися для нас дозволу забрати з собою цілу статую. Він знав, що ми зверталися з таким проханням і нам відмовили, бо статуї перебувають під охороною держави. Але він сам переконався, що ми знайшли невідомі досі скульптури і тому після нашого від'їзду все одно їх залишиться на острові більше, ніж було раніш. Поруч з командиром та його ад’ютантом сиділи губернатор, професор Вільгельм, професор Пенья і один студент, а також Гонзало, як офіційний представник Чілі в нашій експедиції, Ед та я. Відкриваючи нараду, професор Пенья заявив, що він захоплений роботою експедиції, але потім, висловлюючи свій жаль, витяг телеграму, що уповноважувала його конфіскувати всі археологічні матеріали. Професор Вільгельм, етнограф із світовим ім'ям, схопився з місця і виступив у наш захист. Археологи не зможуть закінчити роботу, якщо вони не візьмуть з собою до лабораторій зібраний матеріал, заявив він. І чому ніхто не попередив про це раніше? Адже перш ніж вирушити на острів Пасхи, Хейєрдал сам їздив у Чілі, щоб домовитись про все. Пенья погодився, але заявив, що стався прикрий промах. Міністерство закордонних справ дало дозвіл, хоч компетенція в цьому питанні належить Міністерству освіти. Я зауважив, що сам особисто побував також у міністра освіти, який прийняв мене дуже люб'язно і просив повідомити його, коли нам буде щось потрібно. Вільгельм одразу ж поспішив запевнити, що всі бажають нам допомогти, тільки треба це зробити законним шляхом. А таку можливість дає одне з формулювань закону, в складанні якого він сам брав участь. Тоді слова попросив студент Пеньї. Він заявив, що нестача в Чілійських музеях матеріалів про острів Пасхи змушує їх наполягати на конфіскації наших знахідок: у самих чілійців матеріалів з острова Пасхи менше, ніж у будь-кого іншого, закінчив він. Пенья ствердно кивнув головою. При підтримці Еда і Гонзало я повторив, що при розкопках експедиція відкрила лише статуї і мури, які всі вони бачили. Ми тільки відкопали і частково відновили ці пам'ятники. Крім того, ми знаходили ще кістки, деревне вугілля і залишки старовинних знарядь, які не є музейними цінностями, але конче потрібні археологам для подальшого вивчення минулого острова Пасхи. Всі знахідки будуть потім описані в науковому звіті, а якщо там чогось не згадають, значить воно не варте уваги. Тому я запропонував, щоб нам дозволили забрати знайдені матеріали, а після їх вивчення і публікації представники Чілі можуть одержати все те, що їм буде потрібно. І Пенья, і студент ухопилися за цю думку: вони саме й хотіли запропонувати щось подібне, і тим краще, що такий вихід запропонував я. Я додав, що хоч у землі ми й не знайшли жодних музейних цінностей, які можна було б перенести, але остров'яни дали мені чимало дивовижних речей, котрі, як вони заявили, є їхньою власністю. — Те, що ви дістали від остров'ян, нас не цікавить, — сказав Пенья, — хіба що, — тут він посміхнувся, — вони принесли вам ронго-ронго. — Ні, ронго-ронго у нас немає, але вони віддали мені багато інших речей. — Мене це не цікавить, — повторив Пенья. — Я прибув сюди не як митний чиновник. Все, що ви купили в остров'ян, ми теж могли б купити… Нас торкається тільки те, що знайдено в землі, бо до вас тут ніхто не копав. Ми відразу ж дійшли згоди: в мене відібрали право власності лише на той матеріал, який члени експедиції знайшли під час розкопок. Я запросив Пенью оглянути все те, що ми знайшли, і те, що купили чи одержали в подарунок. На цьому нарада закінчилась. Кілька чоловік залишилося скласти письмову угоду, а я вийшов на вулицю, де в машині мене чекали капітан і машиніст. Сідаючи, я здригнувся, помітивши поряд з собою якусь чорну тінь. Це був Лазарус. Я шепнув йому, що все гаразд, та він перебив мене: — Я знаю. Я стояв і підслухував під вікном. Якби той маленький товстун захотів щось забрати в тебе, я побіг би до бургомістра і сюди прибули б двісті остров'ян. Я від себе й від професора подякував долі за те, що ми по-дружньому дійшли згоди, і постарався умовити Лазаруса, щоб надалі він нічого такого не вигадував. На дорозі біля своїх воріт стояв бургомістр. Він явно нервував. — Не хвилюйтесь, не хвилюйтесь, — ще здаля закричав він нам, вважаючи, напевно, що ми теж у такому стані, як він сам. — Ну, як справи? Почувши, що ніхто не одбере в мене жодного моаї кава-кава, він страшенно зрадів. — От бачиш! — вигукнув він і вдарив себе кулаком у груди. — Що значать наші об'єднані аку-аку! Він, ніби вибачаючись, попросив капітана й машиніста почекати в джипі, бо хоче нам з Лазарусом щось сказати в себе в хаті. В кімнаті бургомістра стояв круглий стіл, три стільці й шафа. Господар засвітив лампу, вийняв недавно куплену пляшку вина і налив три склянки. Ми повинні були хлюпнути трохи вина собі на пальці, змочити ним голови для «доброго щастя», а решту випити. Бургомістр уже склав план. Ніч зараз темна, місяця немає. Лазарус побуде з тими, що в машині, а бургомістр візьме мене з собою поклонитися бабусі. Треба спитати її, чи можна мені піти в печеру. Я погодився, і ми, напахані вином, сіли в машину. Доїхавши аж до роздоріжжя біля будинку губернатора, ми завернули до невеликого молу і зупинились там, вимкнувши світло. Тільки зірки мерехтіли над нами. Тут повз нас проїхало верхи кілька остров'ян, і, хоч тупіт чувся поряд з машиною, я ледве розрізняв їхні силуети. Коли вони минули нас, бургомістр заявив, що ми піднімемось на пагорб помилуватись зірками. Капітан і машиніст удали, ніби повірили цьому. Ми з бургомістром пройшли чималу відстань праворуч від дороги, аж поки не помітили перед собою якесь каміння, що скидалось у темряві на древній мур. Тут бургомістр зупинився і прошепотів, що по той бік каміння він не зможе сказати мені жодного слова, а лише подаватиме знаки. Він прокрався ще метрів п'ятдесят уперед. Я обережно йшов за ним, ледве не наступаючи йому на п'яти. Ми наблизились до якоїсь речі, схожої на світлу, неправильної форми, кам'яну плиту. Можливо, це був затверділий цемент — у такій темряві я не міг добре розглядіти. Тут бургомістр зупинився. Він показав на землю перед собою, потім дуже низько вклонився, витягнувши поперед себе руки долонями донизу. Я вирішив, що він наказує й мені зробити те саме, тому, ставши поруч, якнайточніше повторив його рухи. Потім бургомістр безшумно обійшов навколо світлої речі. Я рушив за ним і, незважаючи на темряву, помітив, що ми йдемо по добре втоптаній стежці. Повернувшись на те саме місце, ми ще раз поклонились, витягнувши руки. Так повторювалось тричі, потім бургомістр завмер, як силует на тлі зоряного неба, схрестивши руки і втупившись у світлу річ на землі. Я зробив точнісінько те саме. Мене глибоко схвилювала ця несподівана церемонія. Віддалік виднілись вогні великого військового корабля, що стояв біля берега. Але це вже не був острів Пасхи, я став свідком ритуалу, що відбувався в незвіданій частині світу сотні років тому. І все ж таки я знав, що чорний силует поруч мене — це наш мирний бургомістр з дбайливо підстриженою борідкою й вусами. Він не рухався, не розмовляв, а просто стояв, глибоко задумавшись, ніби хотів когось загіпнотизувати. Я вирішив, що коли не втрутиться мій аку-аку, то ми навряд чи — доб'ємося згоди впертої бабусі. Тому, відкривши рота, я почав щось бурмотіти. Цього ніяк не слід було робити. — Тепер усе, вона зникла, — перебив мене бургомістр і, перш ніж я встиг отямитись, кинувся тікати. Мені довелось бігти слідом за ним, щоб не загубити його з очей. Трохи нижче, біля каменів, він зупинився, відсапуючись. — Вона сказала «так», — мовив я. — Вона сказала «ні», — відповів бургомістр і повторив мені те, що не раз говорив уже й раніше: його власний аку-аку весь час каже «так, так». Він витяг з кишені коробку сірників і висипав їх на долоню. — Мій аку-аку каже, що я повинен ось так випорожнити свою печеру для сеньйора Кон-Тікі, але бабуся каже «ні» та «ні». Він тричі питав її, а вона все відповідала «ні». Але цього разу вона сказала, щоб він їхав кораблем на континент, а коли повернеться, нехай подарує сеньйору Кон-Тікі одну печеру разом з усіма речами. Ми стояли й довго сперечались, що сказала бабуся, аж поки, нарешті, він не погодився ще раз запитати її, але без мене й іншої ночі. А до відплиття «Пінто» залишалося зовсім мало часу. Через два дні мій джип знову зупинився біля воріт бургомістра: за весь цей час дон Педро не подавав ніяких ознак життя. Я знайшов його і Лазаруса за пляшкою вина у тій самій маленькій кімнаті з круглим столом. Бургомістр поспішив повідомити мене, що для Лазаруса сьогодні щасливий день: він вирішив показати мені одну з своїх печер за два дні до відплиття експедиції з острова. Але для самого бургомістра день був нещасливий. Бабуся все ще каже «ні», а його брати впевнені, що він помре, коли візьме мене в печеру. А бургомістр — голова роду, і помирати йому не можна. На додачу до всього остров'яни оголосили страйк і відмовились розвантажувати «Пінто», якщо їм не підвищать платню. Бургомістра щойно повідомили, що коли він не втихомирить людей, його не візьмуть на континент. Страйк тривав далі і поширився на вівцеферму військово-морських сил, де вже більше ніхто не стежив за роботою вітряків, що качали напівсолону воду з доісторичних колодязів для десятків тисяч, овець. «Пінто» затримувався. Але чілійці, що були на борту; всім, чим могли, допомагали нашій експедиції. Коли від спеки з пробірок нашого лікаря повискакували затички і вся спеціальна рідина для консервації крові витекла, професор Вільгельм урятував для експедиції цінні проби крові, забезпечивши нас цією рідиною. Радисти з «Пінто» відремонтували наше радіо, що раптом зіпсувалось, хоч весь час працювало бездоганно. Машиніст і стюард теж розв'язали чимало своїх проблем, одержавши від колег з військового судна нові запаси. Веселі й задоволені, вони доповіли, що тепер на півроку забезпечені всім необхідним. Незважаючи на страйк і затримку, моторний човен весь час снував між «Пінто» і берегом, одвозячи на острів борошно та цукор і забираючи на борт величезні тюки вовни. Нарешті було призначено день відплиття. Напередодні ми знову перевели своє судно з Анакени і стали на якір поруч з військовим кораблем. Пенья в цей час був-у нас на борту і не поспішаючи оглядав колекції археологів. Як тільки він прибув на судно, я запросив його до своєї каюти і вручив конверт з докладним звітом міністрові освіти про наслідки роботи експедиції на час прибуття «Пінто». Сам Пенья одержав копію, яку я попросив його прочитати при мені. У звіті я докладно описав різноманітні типи чудових скульптурок, які мені принесли з печер, і вказав, що, за словами остров'ян, вони передаються у спадок і зберігаються у потаємних підземних сховищах. Професор спитав, чи бачив я сам таке сховище. Я відповів, що не бачив, але сподіваюсь побувати в ньому після відплиття «Пінто». Більше професор цим не цікавився; він подякував за звіт і попросив показати йому ящики з археологічними матеріалами. Ми попрямували на передню палубу, куди штурман заздалегідь переніс усі знахідки археологів, і відкрили два ящики. Побачивши, що там лежать тільки, пластмасові мішечки з деревним вугіллям, уламками обгорілих кісток та каменів, Пенья більше не захотів дивитись. Я насилу вмовив його підійти до полиць, де, лежала моя особиста невелика колекція, щоб показати коробки з тим, що мені принесли остров'яни. «Пінто» наступного дня покидав острів, тому можна було не боятись, що хтось необережно проговориться про це. Я вийняв голову з страшною роззявленою пащею. Пенья здригнувся і схвильовано вихопив скульптуру у мене з рук. Нічого подібного він не бачив на острові Пасхи. Чи не знаходили ми чогось такого в землі? Ні, не знаходили. Всі фігури такого типу я одержав від самих остров'ян. Професор вмить перестав цікавитись і поклав голову з роззявленою пащею назад у коробку. Він захоплено подивився на велику дерев'яну моаї кава — кава, впізнавши в ній роботу бургомістра. Професор пожалкував, що через страйк такий чудовий різьбар по дереву не зможе поїхати на континент. Пеньї було відомо, що бургомістр знає більше цікавих речей, ніж будь-хто інший н острові. Оглядати колекцію далі Пенья нізащо не захотів — такі речі його не стосувались. Коли ми стали на якір поруч з військовим судном, наші друзі з «Пінто» прибули човном попрощатися з нами. Коли я розмовляв з Пеньєю, до нас підійшли його асистент і двоє студентів. Я навмисно серйозно звернувся до них, попросив вислухати і ніколи не забувати того, що я їм скажу. Я розповів їм, що на острові є люди, які зберігають великі таємниці. — Брати Пакараті, — швидко вставив один із студентів. — Можливо, але таємниці є і в бургомістра, і в багатьох інших, — зауважив я й додав, що таємниці зберігаються в забобонах і звичаях, які зараз уже відмирають. Крім того, я певний, що населення острова знає входи в потаємні печери з маленькими скульптурками хоч мені самому ще не вдалось проникнути туди. Один з студентів порадив мені не дуже прислухатись до багачок і легенд остров'ян, інший зауважив з лукавою посмішкою, що остров'яни — майстри робити підробки. Я ще раз попросив їх не забувати те, що я сказав: на острові є потаємні печери із скульптурами. Я зроблю все можливе, щоб проникнути в печеру, та коли мені до від'їзду не пощастить цього зробити, їхнім обов'язком є потурбуватися, щоб найближчим часом сюди послали етнолога, який зміг би вести пошуки далі. Дехто погодився зі мною, дехто посміхнувся, а сам Пенья весело поплескав мене по плечі. Він пропонував ч остров'янам сто тисяч песо, тобто двісті доларів, якщо вони принесуть йому ронго-ронго, та це не допомогло. Один із студентів сказав, що коли б «Пінто» затримався ще днів на п'ять, він добув би ронго-ронго з потаємної печери. Невдовзі на наше судно наїхало повно гостей з «Пінто» та з селища, і довелось припинити нашу розмову. Я розкрив перед ними всі свої карти — хай тепер думають, що хочуть. Наступного дня. «Пінто» поплив, забравши з собою нашого водолаза що якось у вільний час спустився на недозволену глибину і пошкодив собі барабанні перетинки. Шкода було, що від'їжджає один з наших членів експедиції, та замість нього залишився симпатичний молодий чілійській студент, що прибув сюди на «Пінто». Едуардо Санчес вивчав у Чілі археологію і тепер залишився в нас помічником археолога на суші і юнгою на судні. Він був давнім щирим приятелем Гонзало, і кращого помічника для експедиції навряд чи й можна було побажати. Ми пропливли вздовж острова в кільватері сірого велетня. Тепер у нас було багато друзів серед тих, хто стояв на широкій кормі та на виступах високої башти і махав нам на прощання руками. Сиреною і прапором ми послали їм прощальний привіт. Сонце спускалось у, хвилі океану. Маленький гренландський траулер повернувся назад і поплив уздовж чорних прибережних скель, а військовий корабель полинув на схід, назустріч фіолетовим вечірнім хмарам, що нагадували вибухи бомб. А далеко на заході, аж на обрії, спломеніли ще останні спалахи сонця. І ось ми знову залишились у темряві на самоті з дивовижним маленьким острівцем, мешканці якого спокійно спочивали в селищі на другому кінці, залишивши тут лише нечисленних аку-аку стерегти загадкові камені у темних печерах, а десь далеко блимав кволий вогник нашого сторожа в Анакені. Коли зникли останні вогні «Пінто», корабель ніби поринув у небуття… Зовнішній світ існує для острова Пасхи лише тоді, коли він сам сюди завітає. Багато кого з остров'ян зваблюють чутки про зелені пальми Таїті чи високі будинки Чілі, але життя по той бік обрію здається для них таким далеким і нереальним, як життя потойбічного світу. Для місцевих жителів острів і справді — «Пуп землі». Міцні зв'язки народження прикріплюють їх до цієї твердої й надійної точки посеред океану, справжнього центра світу. Значні держави, такі як Чілі, США, Норвегія чи Таїті, лежать або на сході або на заході, а «Пуп землі» міститься в точці перетину ліній, що ділять земну кулю на схід і захід, південь і північ. Після відплиття військового судна життя на острові пішло своїм звичаєм. Коконго ще не почав лютувати по-справжньому. Коконго — страшне лихо для остров'ян, щорічна епідемія грипу, яка завжди вибухає після контакту з материком. Епідемія починається і кінчається з точністю годинникового механізму. Щоразу після відплиття корабля грип лютує в селищі місяць чи два, особливо вражаючи груди, живіт і голову. Хворіли всі, коконго нікого не щадив і завжди вимагав людських жертв, поки втихомирювався до наступного року. Але цього разу епідемія мала легкий перебіг. Остров'яни зразу ж знайшли цьому пояснення: експедиційне судно принесло на острів «добре щастя». Недарма ж після нашого приїзду взагалі ніхто не хворів. Губернатор і патер Себастьян дозволили землекопам знову розпочати роботу, і археологи відновили розкопки в тих місцях, де їх було припинено. Ед знову вирушив на вершину Оронго, де він ще до приходу «Пінто» зробив так багато знахідок. Розкопавши невелику, недбало складену аху біля руїн селища птахо-людей, Ед виявив, що вона надбудована на руїнах древнішої споруди з чудово оброблених каменів у класичному стилі інків. Знявши довкола весь шар землі, він побачив, що ряд майстерно складених каменів зв'язує цей мур з усміхненим ідолом, якого було знайдено раніше. На всіх каменях, ніби символ сонця, були зроблені великі круглі очі. Коли ж Ед помітив посеред цієї споруди цілу систему видовбаних у скелі ямок, він уже більше не сумнівався. 21 грудня в південній півкулі — день літнього сонцестояння. Напередодні Ед устромив в одну із ямок жердину і разом з капітаном почав чекати сходу сонця. Коли ж сонце з'явилось над краєм кратера з протилежного боку гігантського котлована чітка тінь від жердини впала саме на ту ямку, на яку заздалегідь вказав Ед. Так у Полінезії було вперше відкрито сонячну обсерваторію. Губернатор обіцяв прийти на це місце до схід сонця в день зимового сонцестояння, бо експедиції на той час на острові вже не буде. Ед показав йому ямку, на яку мала впасти тінь від сонця. Коли цей день настав, губернатор прибув сюди у призначений час: тінь справді закрила другу ямку від кінця. В день літнього сонцестояння Білл теж вибрався з вимірювальними приладами на велику класичну а х у, яку він розкопав у Вінапу. Виявилося, що сонце стоїть точно під прямим кутом до цього могутнього, побудованого в інкському стилі муру. Інки та їхні попередники в Перу поклонялися сонцю,і відкриття обсерваторій знову змусило нас згадати древніх будівничих Південної Америки. Біллові пощастило зробити й інші відкриття. Місце, де було знайдено й піднято червону статую, являло собою величезний храмовий майдан, зроблений у вигляді заглибини в сто п'ятдесят метрів завдовжки і завширшки в сто двадцять метрів. Колись його оточував високий земляний вал, сліди якого видно було ще й досі. Червона статуя в Тіауанако теж лежала на такому чотирикутному майданчику. А перед великим муром Білл знайшов рештки стародавнього крематорію, де було спалено й поховано багато людей разом з їхнім рибальським знаряддям. До цього часу археологія не знала випадків кремації на острові Пасхи, і це нібито суперечило даним сучасної науки. Карл наніс цю древню споруду на карту і заходивсь її вивчати. На аху Піто те Кура, де лежала найбільша із статуй острова, він одкопав у майстерно складеній стіні гробницю. Серед зотлілих людських кісток Карл знайшов дві дуже гарні сережки, зроблені з серцевини величезних черепашок. Арне з кількома своїми групами землекопів теж зробив багато цікавих знахідок всередині і зовні кратера Рано Рараку. Тепер він почав розкопувати один із круглих пагорбів біля підніжжя вулкана. Пагорби були такі — високі, що остров'яни дали їм навіть назви, а наука вважала, що вони мають природне походження. Тепер же ми побачили, що вони створені руками людини. Це був щебінь із каменоломні, який у великих кошиках виносили на рівнину. Цілком випадково ми дістали виняткову можливість науково датувати роботу скульпторів. Заглиблюючись у пагорб, ми натрапляли на поламані кам'яні сокири та обвуглені шматочки дерева з багаття. Ми виміряли радіоактивність вуглинок і довідалися, що саме цей пагорб насипали десь близько 1470 року, тобто за двісті років до того, як у рові довговухих на Поїке запалало фатальне багаття. Глава довговухих сидів на порозі й полірував орлиний ніс дерев'яній фігурці, коли «Пінто» залишав острів. Керуючись своїм девізом «не хвилюйся», він швидко заспокоївся після того, як його мрія про мандрівку на континент не здійснилась. Губернатор дав мені дозвіл узяти його на Таїті, Хіва-оа й Панаму, коли ми від'їздитимемо з острова. Дізнавшись про це, бургомістр відчув себе найщасливішою в світі людиною. Виходить, «добре щастя» все ж таки не покидає його! Він з новими силами, дотримуючись суворої мовчанки, уже сам відвідав бабусю, але стара вперто наполягала на своєму. Тієї ночі бургомістр весь час прокидався, аж поки, нарешті, і зовсім не міг заснути, бо його аку-аку не давав йому спокою. Аку-аку не погоджувався з бабусею і безупинно нашіптував: «Іди в печеру, іди в печеру». Нарешті бургомістр не витримав, устав і пішов до печери. Дорогою він нікого не зустрів, і йому не довелося ховатись. Це було ознакою «доброго щастя». Увійшовши всередину, він схопив голову звіра з великими зубами, але аку-аку сказав: «Бери більше, бери більше», і, кінець кінцем, він виніс із печери багато скульптур. Тепер вони сховані поблизу селища. Коли зовсім стемніє, я повинен поїхати туди машиною. Цього разу бургомістр приніс скульптури дивовижних казкових тварин. Багато фігур зображало одного й того самого звіра, що мав довгу шию і морду з трьома передніми зубами вгорі й унизу. Більше в пащі зубів н# було. Але найкращою скульптурою виявився широкий круглий очеретяний човен, справжнісінький ковчег. Він мав три щогли з товстими смугастими вітрилами, які були закріплені в круглих отворах уздовж вигнутої палуби. Човен скидався на майстерний витвір кондитера, тільки був зроблений не з тіста, а з затверділої лави. — Тепер ти бачиш, звідки я знав, що вітрила колись робили з очерету, — гордо мовив бургомістр і показав на вертикальні смужки, що зображали очерет. Я помітив, що бургомістр сьогодні трохи кашляє, значить, починається коконго. Він захоплено заявив, що такого легкого коконго, як цього року, ніхто навіть не пам'ятає. Але поки не мине кашель, він не може ходити до печери: відвідини сховища хворою людиною накличуть «погане щастя». Якщо його предки й робили таке, то лише для того, щоб сховатись у печері й померти. Довговухі, нарешті, повернулися в Анакену, щоб закінчити роботу. Лазарус спритно вибрався на мур і почав упевнено командувати. Вісімнадцятого дня настав вирішальний момент: велетень з шумом і гуркотом одірвався від кам'яної вежі, випрямившись на весь свій гігантський зріст. Невдовзі після цього почалася велика буря, і капітанові довелось обвести судно навколо берега, щоб сховати його біля селища од вітру. Коли через два дні вигодинилось і судно знову зайняло своє постійне місце поблизу табору, мене повідомили по радіо, що на борту перебуває остров'янин, який приїхав із селища і хоче мені щось показати. Я вирушив моторним човном до судна і зустрів на борту свого молодого друга Естевана, По ньому видно було, що він приготував мені якусь несподіванку. На його обличчі знову з'явилася по-хлоп’ячому щаслива посмішка, якої я не бачив з того часу, коли його жінка раптом перестала ходити до печери. Він ввічливо, але схвильовано запитав, чи не знайдеться на кораблі зовсім темного місця, бо він хоче відкрити мені велику таємницю. Я повів його до своєї каюти і опустив завіси. Естевана це влаштовувало. Він вийшов і за мить притяг два великі клунки. Замкнувши двері каюти, Естеван попросив мене стати в куточку і пильно стежити за тим, що він робитиме. В каюті було так темно, що я ледве розрізняв постать Естевана, котрий, нахилившись над клунком, витягав якусь річ. Спершу я подумав, що, вимагаючи темного місця, Естеван витягне щось засвічене. Але він вийняв щось таке ж темне, як усе довкола. Я тільки помітив, що він натягає його на себе, отже, це була маска для танців чи якийсь інший убір, в якому він виступатиме. Мені здалось, що на голові в нього заколихалося щось схоже на довжелезні вуха, але в темряві я не був певен цього. Нарешті Естеван витяг з клунка ще якісь дві великі темні речі, одну з них він залишив на підлозі, а другу поклав на диван біля ліжка. Після цього він сів навпочіпки і, як я помітив, обхопив руками з обох боків велику річ, що лежала на підлозі, наче хотів почати щиру розмову з улюбленим другом. Потім дуже урочисто забубонів щось по-полінезійському. Голос його був лагідний, мелодійний, але разом з тим такий серйозний і зосереджений, що мені стало моторошно. Лише через кілька секунд я збагнув, що він зовсім не має наміру показувати мені виставу: молодий вродливий остров'янин геть захоплений справжнім язичеським обрядом. Я помітив, що Естеван все більше хвилювався. Коли він, закінчивши обряд з річчю, яка лежала на підлозі, обхопив руками те, що поклав на диван, у нього аж голос змінився, і він почав схлипувати. Зрозуміти, що він казав, було неможливо. Я лише розрізнив, що він кілька разів повторив моє ім'я. Потім у голосі хлопця почулося ридання, йому все важче й важче було стримати його. Нарешті він так гірко заплакав, ніби втратив близького друга. Я почував себе дуже ніяково, мені хотілось урвати мовчанку і втішити його, дізнатися, що сталось. Але я вирішив, що найкраще буде поки що не втручатись. Нарешті він узяв себе в руки, зняв чорний убір і попросив освітити каюту. Коли я підняв завісу, Естеван стояв і намагався посміхнутись, хоч очі в нього були червоні від сліз. Мені довелось дати йому носовичок, щоб він витерся. Разом з тим здавалося, що Естеван відчуває полегшення, ніби позбувся якогось кошмару. Я глянув на щойно знятий ним убір — це був товстий светр темно-синього кольору і чорна полярна шапка з дуже довгими навушниками, яку він, очевидно, дістав від зайшлих китобоїв. На підлозі сидів великий собака з червоного каменю. Він був так старанно вичищений й вимитий, що скидався на шоколадну фігуру, яка почала танути. На дивані лежала якась диявольська істота — сам сатана у вигляді звіра з горбом на спині, гострою борідкою і єхидно скривленим ротом. Вона була зроблена з твердого сірого каменю і збереглась напрочуд добре. Естеван шанобливо, майже ласкаво показав на скульптуру на дивані і пояснив, що, за словами його дружини, вона могутніша «за ту, другу. Ці фігури були двома із чотирьох сторожів печери. Ті два, що залишилися ще в підземеллі, — це великі голови з кількома чудними фігурками на маківках. Сторожі, які тепер лежали в мене, розсердились на Естеванову дружину за те, що вона винесла багато речей з їхньої частини печери. Відтоді в неї весь час болів живіт, і вона, нарешті, вирішила, що найкраще буде віддати розлючених сторожів мені — може, вони подобрішають, коли знову опиняться серед підлеглих їм каменів. Естеван приніс також п'ять звичайних каменів і серед них — двоголове чудовисько, набагато страшніше за вимитого милом песика, який мирно поглядав на нас з килима перед ліжком. В печері залишилось ще кілька фігур, які належать цим сторожам, і серед них — великий човен з головами богів на носі і на кормі, про якого Естеван уже розповідав мені. Тепер усі вони повинні стати моїми. Я запитав, чи не можна мені самому піти до печери і забрати ці фігури. Тоді Естеван запропонував спробувати разом умовити його дружину. Я обіцяв зайти якось увечері до нього і привести з собою лікаря, щоб дізнатись, що це за таємнича хвороба напала на його дружину. Естеван ще раз глянув на своїх приятелів — собаку й чорта на дивані — і знову настійливо повторив, що відтепер обидва ці сторожі за всіма правилами передано мені. Він виконав усе, що веліла йому дружина, саме так батько передав ці речі їй, і так батько отримував їх од діда. Тепер уся відповідальність падає на мене, і коли б я захотів передати сторожів комусь іншому то мусив би зробити те саме, що робив тільки що Естеван, причому, бажано одягнутись у темний одяг, щоб бути непомітним у темряві. Я можу показувати цих звірів кому завгодно на борту, аби тільки їх не бачили остров'яни. Через три місяці їх треба вимити перший раз, а потім мити чотири рази на рік. Я повинен не тільки змивати з них порох і плісняву, але й вичищати схожу на бавовну павутину, яка залягає в заглибинах каменів, і щороку викурювати комах, що відкладають личинки в тріщинах фігур. — Коли сторожів і їхніх підлеглих було запаковано, Естеван зовсім переродився, ніби з його молодих плечей спав важкий тягар. Він признався мені, що сам він — щирий християнин, але його предки спілкувалися з дияволами. Вони залишили після себе жахливу спадщину, і ті, кому довелось узяти дияволів на себе, ніяк не можуть позбутися відповідальності за їхні витівки. Я спитав Естевана, чи сторожі, яких він передав мені, теж були дияволами. Він відповів, що по-іспанськи їх, очевидно, так і слід називати, хоч самі предки називали їх аку-аку. Виходить, у нас на борту були тепер два аку-аку. Естеван дав мені зрозуміти, що якби на те його воля, то він віддав би мені не тільки тих двох аку-аку, що залишилися в печері, а й усіх інших з цілого острова. Найкраще було б, якби всі аку-аку перебрались до нас на борт і назавжди поїхали з острова, тоді нікому не треба було б більше турбуватись про них. Зараз усі жителі острова — щирі християни, і вони б ніколи вже не займались такими речами, коли б їх не змушував робити це страх за своє життя й здоров’я. Естеван у свій час ходив до школи і тому вмів писати. Він красивими літерами виписав для мене те, що виголошував у темряві; і пояснив, що такий самий текст я повинен дати тому, кому передаватиму сторожів. На клаптику паперу я прочитав: Ко ау Кон-Тікі хе Ату а Хіва Хуа вірі маї те і Ка уру атуа на Кі те. Каїга Еїну Ехорайє Ехіті Ка пура Еураурага те Махінасе. Ка еа Коруа Какаї Кахака хоа іте уму моа іте уму кокома оте атуа хіва. Ко Кон-Тікі мо хату О Ко іа То Коро Вa Ka Tepe Ко хахо Кохао Варі оне ана Кена О те Атуа хіва Ко Кон-Тікі. Естеван не міг дослівно перекласти тексту, але в загальному зміст його полягав у тому, що я, людина із зовнішнього світу, прибув сюди з своїми супутниками і подбав, щоб чотирьох аку-аку на ім'я Еіну Ехорайе, Ехіті Капура, Еураурага і Махінаее нагодували тельбухами півня, спеченого в земляній печі перед отвором у печеру О Ко іа, поки мій корабель, колихаючись на хвилях, стояв на якорі біля піщаного берега в Анакені. Я зрозумів, що обряд з тельбухами Естеван і йото дружина виконали самі від мого імені перед входом у родинну печеру. Через кілька днів ми з лікарем при першій же нагоді вирушили до селища і, непомічені ніким, зайшли до хатини Естевана. Невеличкий стіл, на якому стояла ваза з квітами, дві табуретки та дві лавки — ось усе, що було в кімнаті. Біля одної стіни за ширмою містилось ліжко. Все було пофарбовано в блакитний та білий… колір і блищало чистотою. З-за ширми вийшла дружина Естевана. Це була справжня красуня — бліда, струнка, з довгим чорним волоссям, розумними, серйозними очима, спокійна і скромна. В цій молодій хворій жінці відчувалась якась безмірна впевненість, вона була боса, але трималась, як королева. Вона погано розмовляла по-іспанськи, й Естеван допомагав їй, коли ми не могли порозумітись. Вони вибачились, що не можуть запропонувати нам стільців, але ми з задоволенням сіли на лавки. Я дивився на, скромну молоду жінку, яка сиділа, склавши на колінах руки. Не такою я уявляв собі вперту дружину Естевана: я сподівався зустріти справжню амазонку. На всі свої запитання лікар одержав чітку і спокійну відповідь. Виявилось, що в неї легка жіноча хвороба, яку буде неважко вилікувати, коли вона погодиться лягти в лікарню. Естеван сам завів розмову про печеру. Його дружина тихо й лагідно, але так само спокійно й упевнено відповідала й на мої запитання. Колись батько попередив її: якщо чужа людина проникне в родинну печеру, хтось із її близьких помре. Вона помирати не хоче і не бажає, щоб щось погане трапилось з Естеваном, а тому не може взяти мене до печери. Тут вона була непохитна. Естеван з нещасним виглядом розповів, що коли недавно пробував переконати її, вона проплакала дві доби. Я зрозумів, як серйозно вона дивиться на все це, і відмовився від свого наміру. Я запитав, чи не могла б вона сфотографувати нам печеру, якщо ми навчимо її, як це зробити. Ні, сказала вона, так не можна, адже тоді чужі люди побачать на фото печеру, оголошену табу. Отже, мене спіткала цілковита невдача. Ні на що вже не сподіваючись, я запитав, чи не могла б вона принести все з печери до хати, щоб ми могли сфотографувати фігурки в неї дома. На мій подив, вона відразу ж погодилась. Камені ми можемо фотографувати. Я ще більше здивувався, коли Естеван запропонував їй тимчасово скласти речі в печері в саду, яка має теж потаємний вхід, але не оголошена табу, тому її можна фотографувати. Жінка погодилась і на це, тільки щоб не виносити двох сторожів. Вони щиро засмутилися, коли я похитав головою і пояснив, що не треба переносити речі в сад, бо мені хотілось побачити саме справжню родову печеру. Кінець кінцем, ми домовились, що скульптури буде перенесено до хати, і коли все буде готове, мене повідомлять. Подякувавши, я на прощання ще спитав, чи ці фігурки робив її батько. Вона відповіла, що батько допомагав робити деякі з них. Майже всі фігурки витесав її дід, який під час введення християнства на острові одержав ім'я Раймунді Укі. «Він помер, коли йому було сто вісім років. Вона пам'ятає, як дід учив її батька витісувати фігурки. Вона тоді була ще зовсім малою. Їй розповідали, що спочатку дідові допомагав «порадами» прадід. Коли почали складати в печеру камені, вона не знає, але там є деякі речі дуже давні, хоч більшість їх потрапила туди, коли жив дід. Тепер ми знали, що принаймні одна з загадкових печер на острові Пасхи була чимось живим, а не просто замурованим складом, мертвонародженою скарбницею з часів перших міжусобиць. Печера дружини Естевана, можливо, була останньою з діючих, але водночас вона була першою, скарби якої почали потрапляти в чужі руки. Та коли молода пара зачинила за нами двері і ми опинились на вулиці, я відчув, що саме цю печеру мені ніколи не доведеться побачити.