Розділ VI забобон проти забобону

Ліхтар висів на мотузочку під стелею, кидаючи довгі тіні на тонку стіну намету. Я прикрутив гніт і хотів лягати спати. В таборі було темно й тихо, тільки з берега долинав шум прибою. Івонна вже залізла в спальний мішок на розкладному ліжку біля задньої стіни намету, а Анетта давно заснула за низькою перегородкою з брезенту, що одділяла її куточок. Раптом я почув, як хтось шкрябнув знадвору пальцем по намету і тихо прошепотів ламаною іспанською мовою: — Сеньйоре Кон-Тікі, можна зайти? Я знову одягнув штани і обережно розстебнув замок-блискавку настільки, щоб можна було висунути ніс й одне око. В темряві я розрізнив постать людини, що тримала під пахвою якийсь згорток. За нею, на фоні зоряного неба, вимальовувався силует кам'яного велетня… Минуло сім днів, як довговухі почали піднімати його. — Можна зайти? — знову благально прошепотів невідомий. Я розстебнув замок до кінця і впустив несмілого гостя. Він прослизнув у намет, став, зігнувшись, і озирнувся з захопленням і вдячною посмішкою. Я відразу ж пізнав його: це був наймолодший робітник з групи бургомістра, з так званих «нечистих довговухих», напрочуд красивий хлопець років двадцяти. Звали його Естеван Пакараті. Намет, був такий низький, що він не міг випрямитись на весь зріст, і я запросив його сісти на край; мого ліжка. Він сів і деякий час ніяково посміхався, шукаючи потрібні слова. Потім незграбно ткнув мені круглий згорток у коричньовому пом'ятому папері. — Це тобі. Я розгорнув папір і побачив курку. Кам'яну курку. Вона була виконана цілком реалістично в натуральну величину і нічим не скидалась на звичайні вироби остров'ян. Перш ніж я встиг що-небудь сказати, гість промовив: — Всі в селищі кажуть, що сеньйор Кон-Тікі посланий нам, щоб приносити щастя. Це тому, що ти дав нам багато гарних речей. Всі курять твої сигарети і дякують тобі. — Але де ти взяв цей камінь? — Це моа, курка. Моя жінка сказала, щоб я заніс її тобі в подяку, тому що всі сигарети, які ти даєш мені щодня, викурює вона. Івонна висунулась із спального мішка і витягла з чемодана кусок матерії на сукню. Але Естеван рішуче відмовився взяти його. Ні, він не обмінює камінь, це подарунок сеньйору Кон-Тікі. — А це подарунок твоїй дружині, — сказав я. Естеван неохоче здався і знову почав дякувати за харчі, сигарети і все інше, що він і решта довговухих щодня одержують. Потім виліз з намету і зник у темряві — пішов ночувати до селища. Але перш ніж піти, він. попросив мене заховати камінь так, щоб ніхто його не побачив. Я ще раз оглянув майстерно зроблену фігурку. Камінь ледь відгонив димом. Вперше я бачив справді художній твір остров'ян, який не повторював одних і тих самих дерев'яних фігур чи копій великих кам'яних статуй. Я заховав курку в чемодан, погасив світло і ліг спати. Наступного вечора, коли все затихло, знову почувся той самий шепіт. Чого йому ще треба? Цього разу Естеван приніс інший камінь — скоцюрбленого чоловічка з довгим дзьобом, який тримав у руці яйце. Фігурка була майстерно зроблена у формі стилізованого горельєфа на плоскій плитці — варіант скульптур, які ми знайшли на скелях біля руїн селища птахо-людей Оронго. Жінка Естевана прислала його в подяку за матерію. Чоловічка зробив її батько. Естеван попросив цю фігурку також нікому не показувати. Ми й цього разу дали йому подарунки для дружини. Камінь був вогкий і старанно вичищений піском. Я знову помітив, що він пахне димом. Тут була якась загадка. Але яка саме? Мені цілий день не сходили з думки ці камені. Вони були такі незвичайні і так майстерно зроблені, що я, нарешті, не витримав. Після обіду я покликав у намет бургомістра і, спустивши поверх сітки брезент, щоб нас ніхто не бачив, сказав: — Я хочу тебе про щось спитати, але при умові, що ти нікому не розповіси про це. Бургомістр дуже зацікавився і обіцяв мовчати. — Що ти скажеш про ці речі? — спитав я, витягаючи обидва камені з чемодана. Бургомістр відсахнувся, мов обпечений, очі в нього вилізли з орбіт, наче він уздрів нечистого або дуло пістолета. — Де ти їх узяв? Де ти їх узяв? — повторював він. — Цього я не можу тобі сказати. Бургомістр все ще сидів, витріщивши очі, притулившись до стіни намету. — Крім мене, на острові ніхто не може зробити таких речей, — мовив він з таким виразом на обличчі, ніби зустрівся носом до носа з власним привидом. Раптом бургомістр щось збагнув: він докладно оглянув фігурки і, зробивши для себе якийсь висновок, сказав: — Забери ці камені звідси на борт корабля, щоб ніхто на острові їх не побачив. Коли тобі ще принесуть такі фігурки, сховай їх теж на судні, навіть якщо вони виглядатимуть, як нові. — Але що ж це за камені? — Це дуже серйозні речі, це — родові камені. Дивна поведінка бургомістра мало що пояснила мені, але я зрозумів, що мимоволі зіткнувся з якоюсь великою таємницею. Очевидно, Естеванів тесть робив якісь незвичайні речі. Естеван був простодушний, добрий хлопець, завжди вдячний і готовий допомогти іншим. Коли він якогось темного вечора прийшов утретє, я вирішив дізнатись у чім тут справа. Я посадив його на край ліжка і приготувався до довгої розмови. Але Естеван конче хотів показати мені те, що було в нього в мішку. Він виклав на ліжко три камені, і я просто занімів. Один камінь зображав три чудові класичні голови з вусами і довгими бородами. Голови були витесані у формі кільця так, що борода одної переходила у волосся іншої. Другий камінь нагадував кийок з очима й ротом, а третій зображав чоловіка з величезним пацюком у зубах. Схожих за сюжетом і стилем фігурок я не бачив не тільки на острові Пасхи, але й у жодному музеї світу. Я й на секунду не сумнівався, що їх зробив не Естеванів тесть. Було щось похмуре, майже язичеське в цих каменях, і воно відбивалося в погляді Естевана, коли він дивився на фігури, і в тому, як він торкався до них. — Чому чоловік тримає в зубах пацюка? — тільки й спромігся я спитати свого гостя. Хлопець пожвавішав. Він присунувся до мене ближче і притишеним голосом розповів, що в його предків був такий траурний звичай. Коли в чоловіка помирала жінка, дитина або хтось з родичів, він повинен був спіймати кіое, пацюка, яких тубільці вживали в їжу і які водились на острові, поки не з'явилися корабельні пацюки, взяти його в рот і оббігти так навколо острова, ніде не зупиняючись і вбиваючи всіх, хто попадався йому на шляху. — Так вони виявляли своє горе, — пояснив Естеван, насилу стримуючи захоплення в голосі. — Хто ж витесав цю фігуру? — Дід моєї жінки. — А решту зробив її батько? — Я не певний цього: одні зробив він, а інші дід. Жінка сама бачила, як її батько витісував фігурки. — Її батько зараз працює у нас? — Ні, він помер. Камені ці священні. Справа ставала все загадковішою. Естеван знову сказав мені, що він і його жінка чули в селищі від людей, ніби я посланий на острів якимись вищими силами. Я був у смішному становищі. — Але де ви зберігали ці камені після смерті батька? Дома? Естеван трохи пом'явся, але потім сказав: — Ні, в родовій печері. Я промовчав, і він тоді розповів мені, що в печері повно таких каменів. Але її ніхто не може знайти, ніхто. Тільки його жінка знає вхід до неї. Тільки їй одній дозволено туди входити. Сам Естеван ніколи там не був, однак приблизно знає, де вона міститься, бо чекав жінку, поки та ходила по камені. Жінка сказала йому, що там давно всяких речей. Тепер у нас з Естеваном була спільна таємниця. Наступного вечора з ним розмовляти було вже не так важко. Естеван прошепотів, що він спробує умовити жінку взяти мене до печери. Тоді я міг би сам вибрати собі ті камені, які мені найбільше сподобаються, бо їх там так багато, що принести всі неможливо. Але найгірше те, пояснив він, що його жінка дуже вперта, тверда, як скеля, коли йдеться про цю справу. Навіть йому вона жодного разу не показала печеру. Коли ж вона все-таки погодиться, то мені доведеться вночі прокрастися до його хати, бо печера міститься десь серед селища. Естеван розповів, що перш ніж посилати мені камені, жінка миє їх, чистить піском і сушить над багаттям, боячись, щоб хтось з остров'ян не помітив, що вона бере фігурки з родової печери. Я попросив його переказати дружині, щоб надалі вона їх не мила. Жінка веліла Естевану спитати мене, що саме я найбільше хотів би одержати з печери. Але як я міг чогось попросити, коли навіть Естеван не знав, що там є! Одне тільки було ясно: з потаємного сховища на острові почали з'являтися надзвичайно цінні етнографічні художні витвори. Бургомістрові не важко було простежити, хто з його людей зникає вночі з печери Хоту Матуа. Він також міг у темряві стежити за наметом. Якось він одвів мене вбік і хитро завів розмову про те, що Естеванів тесть до самої смерті був його приятелем. — Він був останнім на острові, хто вмів робити «серйозні камені», — додав бургомістр. — І робив їх для себе, а не на продаж. — Для чого ж вони були йому потрібні? — спитав я. — Їх показували під час свят і брали з собою на танці. Більше мені нічого не пощастило дізнатися від бургомістра. Після цього Естеван увечері знову прийшов до мене і приніс багато каменів. Та раптом його нічні відвідини припинились. Нарешті, якось надвечір я послав по нього. Естеван з'явився зніяковілий і розгублений, його жінка дізналась, що двоє духів, які охороняють її печеру, розсердились на неї, бо вона забрала з сховища дуже багато речей. Тому-то він уже більше не приносить каменів. Сам він радо зробив би для мене все, що завгодно, але жінку ніяк не вмовиш. — Вона незламна, як скеля. Недарма батько й вибрав її для охорони родинної таємниці, — додав Естеван. Поки Естеван вечорами приносив мені камені, на острові відбувалося багато інших подій. Археологи щодня знаходили в землі щось нове, а від цього ще більше зростала забобонність остров'ян. На вершині Рано Као Ед виявив мури древнього, невідомого досі храму і з допомогою остров'ян почав відкопувати їх. Якось, коли я відвідав Еда, двоє остров'ян надумали вивести мене на чисту воду. — Признавайся, адже ти походиш з роду, який колись давно покинув острів Пасхи, — сказав один з них. — Не відпирайся, ми й так усе знаємо, — додав інший. Я засміявся і заявив, що я справжній норвежець і прибув сюди з протилежного кінця планети. Але остров'яни наполягали на своєму: нащо відмовлятися, коли мене все одно викрито! Вони знають легенду про остров'янина, який колись у давнину покинув острів і не повернувся назад. Крім того, якщо я ніколи раніше не був на острові, то чому ж тоді я одразу попрямував у Анакенську долину й оселився там, де у свій час жив Хоту Матуа, коли вперше прибув на цю землю? Мені довелося здатись і обернути все на жарт, бо переконати їх було неможливо. Цього ж таки дня Арне попросив своїх робітників перевернути велику чотирикутну брилу, що лежала поблизу дороги біля Рано Рараку: камінь здавався йому не таким, як інші. Всі знали цей камінь, і багато остров'ян, певно, не раз сідали на нього. Але нікому не спадало на думку перевертати його. На загальний подив, з брили глянуло на нас обличчя бога — губате, з плоским носом і великими мішками під очима. Це широке квадратне обличчя не мало нічого спільного із стилем скульптур острова Пасхи. Місцеві жителі знову були спантеличені. Хто підказав сеньйору Арне, що треба перевернути камінь? Вони заявили Арне, що знають, ніби сеньйор Кон-Тікі має стосунки з надприродними силами. Якось увечері ми з Івонною знову одвідали бургомістра та довговухих у печері Хоту Матуа. Наші друзі лежали і втішались товстими шматками хліба з маслом і мармеладом, а надворі біля входу кипів казанок з кофе. — Дома ми мали тільки батат і рибу, — зауважив, бургомістр, задоволено погладжуючи себе по животі. Знову запалили бляшаний каганець, і знову полилась бесіда про давні часи, коли король на ім'я Туу-ко-іху натрапив на двох привидів, що спали біля підніжжя червоної скелі в каменоломні, де витісували пукао для статуй. Обидва привиди були довговухі, бородаті, з довгими загнутими носами і такі худі, що на грудях випинались дебра. Король повернувся додому і поспішив вирізати привиди з дерева, поки не забув, які вони. Так було зроблено першу моаї-кава-кава, фігуру людини-привида, яких і сьогодні вирізують з дерева на острові Пасхи. Ледве встигли мешканці печери поїсти, як одразу ж витягли куски дерева і почали вирізувати свої моаї-кава-кава. Старші тим часом розповідали далі історії, від яких у нас волосся піднімалося вгору. А по стінах навколо стрибали криві тіні. Ми почули про привидів-канібалів, які з'являлися вночі і вимагали тельбухів, про привида-жінку, що лежала на морському дні і довгою рукою стягувала із скель людей до себе, та про інших духів, що бродили. берегом і штовхали людей у воду. У помічника бургомістра Лазаруса злий привид штовхнув з кручі в море бабусю. Але були привиди, які по-дружньому ставились до людей і допомагали їм. Більшість із них були прихильні, тільки до якогось одного роду, а всім іншим намагалися зробити зле. Одна страшна історія змінювала іншу, поки всі нараз не почали розповідати про те, що трапилося з ними сьогодні. — Ти ж сам був там і все бачив, тільки вдав, що не помічаєш, — заявив один з них. Остров'яни знали, що перетягувати статуї по острову їхнім предкам допомагали надприродні сили. Але ставити їх на постаменти доводилось уже самим з допомогою колод та каміння, хоч і тут духи виконували свою пайку роботи. Сьогодні вони всі були свідками такого, чого ніхто з них раніше не бачив. Невидимий аку — аку допомагав їм піднімати статую. Напевно, пісня принесла їм щастя. Взявши дерев'яну фігурку і дві палички, остров'яни показали нам, як вони підважували один бік статуї і як раптом голова велетня піднялася сама на кілька дюймів, хоч її ніхто не рухав. — Дуже, дуже дивно, — почувся з ніші голос довговухого. В цей час Тура-молодшого направили помічником до Еда на вершину Рано Као, де треба було нанести на карту руїни. Ед і Білл жили як гості в домі губернатора біля підніжжя гори. Дружина губернатора, надзвичайно гостинна жінка, запросила і Тура оселитися в неї, «бо до табору було далеко. Але Тур, по-хлоп'ячому жадібний на пригоди, вирішив влаштуватися на вершині гори, серед руїн селища птахо-людей. Там залишилось чимало старих кам'яних хатин, придатних для життя. Хоч спати в них було твердо і дуже низько нависала стеля, вони все ж таки давали надійний захисток у будь-яку погоду. До того ж, звідси відкривався такий краєвид, якого не гзнайти і в семи королівствах: біля самих ніг розкинулося селище Хангароа і більша частина острова, а на схід і на захід аж до обрію простягався океан. Напівзасипані землею кам'яні хатини тулились одна до одної вздовж гострої, як ніж, скелі поряд з дивовижними скульптурами. За кілька кроків од порога хатини круча прямовисно обривалася вниз, просто до моря, де лежали пташині острівці, а за два-три кроки з другого боку починався такий самий карколомний спуск до згаслого кратера Рано Као, що нагадував величезну чашу діаметром у півтора кілометра. Дно його вкривав строкатий зелений килим — підступна трясовина з маленькими озерцями чистої води. Коли Тур вирушив нагору із спальним мішком і харчами, остров'ян охопила паніка. Вони благали хлопця сходити на ніч униз. Потім пішли до Еда і попросили його зігнати Тура з вершини, а мені в Анакені сказали, що не слід хлопцеві залишатись самому на руїнах Оронго, бо його вхопить аку — аку. Але ніщо не допомогло. Турові трапилась нагода здійснити найзаповітнішу свою мрію, і він поклав собі за мету отаборитись на Рано Као. Ввечері Тур залишився на вершині, а всі інші зійшли вниз. Бригадир землекопів, що працювали в Еда, був не на жарт схвильований цим і послав для компанії Турові, трьох добровольців. Коли зайшло сонце і в темних ущелинах засвистів вітер, Тур пережив перший переляк: до руїн наближалися три тіні. Це були три дівчини, прислані бригадиром. Дівчата так боялися, що одна замалим не збожеволіла. Внизу, в чорному кратері, відлунювався шум вітру, але для неї це був голос аку — аку, у зірках, які віддзеркалювались в озерцях, дівчина теж побачила духів. Духи були скрізь. Коли настав ранок, всі три були страшенно раді, що можуть спуститись донизу. Тур залишився й надалі ночувати на вершині. Поки. всі інші ще тільки видиралися схилом нагору, він сидів і, дуже задоволений, зустрічав схід сонця. В очах місцевих жителів Тур став героєм. Вони щодня закидали його динями, ананасами, печеними курчатами, і ніщо не могло примусити хлопця переселитися в долину. А втім, остров'яни вже заспокоїлись: мабуть, якісь потаємні сили стережуть сина сеньйора Кон-Тікі. Тур прожив там. чотири місяці, і аку — аку не зачепив його. На цьому історія з привидами не закінчилась. Продовжив її Лазарус саме в той час, коли я виманив у молодого Естевана першу таємницю родинної печери. Лазарус був правою рукою бургомістра і, як вони обидва твердили, значною людиною на острові. Він належав до трьох виборних осіб на острові і був, за словами бургомістра, дуже багатий. У жилах Лазаруса тече кров і довговухих і коротковухих з невеликим домішком крові зайшлих європейців. Він мав гарну будову тіла, але риси його обличчя Дарвін використав би як доказ до своєї теорії походження видів. Якщо його череп колись знайдуть у землі, то археологи, напевно, подумають, що острів Пасхи був колискою людства. Але, незважаючи на низьке спадисте чоло з випнутими бровами, на висунуту верхню щелепу, невелике підборіддя й товсті губи, за якими виднівся ряд білих, як перли, зубів, незважаючи на великий ніс та по-звірячому насторожені очі, Лазарус не був тупим. Навпаки, він мав жвавий, гострий розум і почуття гумору, однак теж вірив у забобони. Якось Ед повідомив, що знайшов багато невідомих фресок на великій плиті, яка-правила колись за стелю хатини. В той самий час Арне відкопав у землі біля Рано Рараку нову, не схожу на інші, статую. Увечері, коли довговухі скінчили роботу і почвалали до печери Хоту Матуа, Лазарус з таємничим виглядом одвів мене вбік. — Тепер тобі бракує лише ронго-ронго, — сказав він, стежачи, яке враження справлять на мене його слова. Я одразу зрозумів, що він недаром почав розмову, і прикинувся байдужим. — На острові вже не залишилося жодної дощечки, — відповів я. — Ні, залишились, і не одна, — обережно заперечив Лазарус. Я не повірив йому. Він помітив це і попросив пройти з ним за мур храмової тераси, де на величезній кам'яній башті лежала статуя. Тут він пошепки розповів мені, що в нього є два двоюрідних брати-близнята Даніель та Альберто Іко. Альберто народився на годину пізніше за Даніеля, однак саме його назначили спадкоємцем таємниці родинної печери, повної дивовижних речей, серед яких є й ронго-ронго. Два роки тому Альберто пішов у печеру і приніс звідти додому дві дощечки ронго-ронго. Зроблені вони з дерева, одна з них — у формі/ плоскої риби з хвостом. На цих майже чорних дощечках вирізано багато дрібних рисунків. Хоч таблички й дуже старі, однак ще досить міцні. Їх бачив і Лазарус і інші люди. Але Альберто, взявши дощечки з печери, нарушив табу, і вночі, коли він спав, прийшов аку-аку й почав його колоти й щипати, аж поки він не прокинувся. Виглянувши у вікно, Альберто побачив тисячі малесеньких гномиків, які намагалися залізти до хати. Він мало не збожеволів з переляку, тому відразу ж помчав до печери й поклав ронго-ронго на місце. Печера ця міститься десь поблизу долини Ханга-о-Тео, і Лазарус пообіцяв зробити все від нього залежне, щоб умовити Альберто набратися сміливості і знову піти по дощечки. Поступово мені вдалося дізнатися від Лазаруса, що його сім'я володіє не тільки цією печерою. Сам Лазарус знає вхід до іншої печери, яка також міститься поблизу Ханга-о-Тео. Там немає ронго-ронго, зате є багато інших речей. Я спробував умовити Лазаруса взяти мене з собою в цю печеру, але тут він одразу став незговірливим. Він лупнув на мене очима і заявив, що тоді був би кінець нам обом. В печері живе родинний аку-аку, там лежать скелети двох його предків, і коли б хтось чужий захотів пробратись усередину, аку — аку жорстоко помстився б йому. Вхід до печери — найсвященніша таємниця. Я взяв на сміх неіснуючого аку-аку і хотів було надоумити тямущого Лазаруса, але мої слова відскакували від нього, як од стіни горох. Лазарус був непохитний. Мені тільки вдалось умовити його принести з печери якусь річ. Але що я хочу? Птахо-людину з яйцем чи без яйця? В печері є дуже багато речей, крім, звичайно, ронго-ронго. Я запропонував йому принести всього потроху, щоб я міг вибрати. Та він не погодився на це. В печері повно дивовижних речей, але він зважиться взяти тільки одну з них. На цьому розмову було припинено. Хтось прийшов до мене, і Лазарус, попрощавшись, зник. Наступного дня я пішов подивитись, як у довговухих посувається робота. Це було ще тоді, коли вони носили каміння й укладали під статуєю башту. Бургомістр і Лазарус поспішили мені назустріч. — Бачиш, аку-аку допомагає нам, — сказав бургомістр. — Без допомоги надприродних сил дванадцять чоловік не могли б виконати таку роботу. Вони розповіли, що для більшого успіху в роботі спекли сьогодні курку в земляній печі. Я спробував втовкмачити їм, що це забобон, але з їхнього боку зустрів цілу бурю протестів. Коли я сказав, що не існує ніяких аку-аку, вони поглянули на мене, як на сліпого дурня. Звичайно, духи існують! У давнину вони заселяли весь острів, тепер їх не так уже багато, але можна показати чимало місць, де вони й досі живуть. Серед аку-аку є чоловіки й жінки, одні з них добрі, інші злі. Ті, хто розмовляв з ними, розповідають, що в духів своєрідний тоненький голосок. І взагалі, доводів за те, що аку-аку існують, є дуже багато. Бургомістр і Лазарус не давали мені вимовити й слова. З таким же успіхом я міг би доводити їм, що у воді немає риби, а в селищі — курей. Мені стало ясно лише одне: над жителями острова тяжіють всесильні забобони, і вони правлять за надійні замки для печер, в яких: сховано невідомі нікому скарби. Я звернувся до патера Себастьяна. Не було жодної людини, яка б краще за нього знала мешканців островам та їхні звичаї. Крім того, я був упевнений, що наша розмова залишиться між нами. В його книзі про острів я знайшов такий запис: «На острові були також потаємні печери, якими володіли окремі сім'ї, і тільки найзначніші члени родини знали вхід до неї. В печерах остров'яни ховали дуже коштовні речі — дощечки ронго-ронго і статуетки. Відомості про входи до печер зійшли в могилу разом з останніми остров'янами, які пам'ятали ще старі часи…» Я сказав патеру Себастьяну, що маю всі підстави вірити в те, що на острові є потаємні родинні печери, які місцеві жителі відвідують ще й сьогодні. Він одсахнувся і схопився за бороду. — Не може бути! Тоді я, не називаючи прізвищ, розповів йому про» одержані в подарунок таємничі камені. Він одразу ж дуже зацікавився і конче захотів дізнатись, де міститься печера. Та я мало що міг повідомити йому, бо мені самому через духів не пощастило потрапити в печеру. Патер Себастьян схвильовано ходив із кутка в куток. Нараз він зупинився і схопився за голову. — Вони безнадійно забобонні, — признався священик. — Днями до мене прийшла стара Маріанна і цілком, серйозно заявила, що ти — незвичайна людина. Забобони так глибоко сидять у них, що їх не викоренити за життя одного покоління. Остров'яни дуже поважають своїх предків, і це зрозуміло. Вони зразкові християни. Але якби не ці забобони! Він одверто розповів мені, що йому й досі не вдалося розбити віру своєї економки Ерорії в те, що її рід іде від кита, якого викинуло на берег у бухті Хотуїті. Ерорія завжди відповідає, що хоч він і священик, але всього знати не може, а вона чула про це від свого батька, який узнав усе від свого батька, а той — від свого, який, звичайно, знав краще, бо він сам був китом. Нарешті ми прийшли до висновку, що мені доведеться розкусити твердий горішок. Як умовити остров'ян повести нас туди, де, на їхню думку, живуть дияволи і злі духи? Патер Себастьян запропонував взяти в нього свяченої води: остров'яни дуже поважають її і, хто знає, може стануть хоробріші, коли ми покропимо цією водою вхід до печери. Врешті ми віришили, що патер Себастьян не повинен відкрито брати участь у цій справі. Він сам сказав, що остров'яни не звертаються до нього з такими таємницями. Але принаймні ми повинні завжди: тримати між собою» зв'язок. Якщо ж я проникну в потаємну печеру, то прийду до нього навіть серед ночі. Мені важко було зрозуміти, як мешканці острова, розумні люди, можуть бути такі забобонні, аж поки я не порівняв їх з нашим власним світом. Мені доводилось чути про двадцятиповерхові будинки без тринадцятого поверху і про літаки, де за дванадцятим місцем зразу йшло чотирнадцяте. Отже, хтось вірить, що за числом тринадцять ховається злий дух! Дух без імені, який приносить нещастя! Залишається тільки назвати його злим аку-аку! Мені розповідали про людей, які бояться розсипати сіль, розбити дзеркало або вважають поганою прикметою, коли дорогу перебіжить чорна кішка. Такі люди вірять в аку-аку, вони тільки називають це інакше. То чи ж варто дивуватися, що жителі найвідлюднішого в світі острівця підозрюють своїх предків у. чарівництві і вірять, що ті у вигляді духів ходять серед своїх велетенських витворів, яких навіть ми, європейці, називаємо загадкою? Коли можна вбачати аку-аку в чорній шерсті спокійної свійської кішки, що сонячного дня весело перебігає дорогу, то як не уявити собі його серед черепів та скелетів у темних лавових тунелях острова Пасхи? Забобонність на острові Пасхи вкорінювалась протягом поколінь. Я не врахував цього і зробив ту саму помилку, що й інші. Марно було гасити полум'я забобонності розумними доказами: вони не давали жодних наслідків. Справжній лісовий пожар гасять не водою, а зустрічним вогнем. Вогонь вогневі найгірший ворог, якщо його підкорити людині. Місцеві жителі успадкували віру в злих духів, які живуть і на землі і під землею; на острові були такі місця, куди люди взагалі не наважувались ходити, особливо вночі. Бургомістр і Лазарус розповіли мені, що страх — найбільше лихо острова. Я дуже багато думав про це і, врешті, прийшов до висновку, що смертельним ворогом забобону може стати тільки сам забобон. Коли остров'яни вірять у мій зв'язок з предками, то повинні також повірити, що тепер предки послали знак про те, що старовинні закляття й табу втратили силу. Цілу ніч я перевертався з боку на бік, обмірковуючи свій план. Івонна вважала його божевільним, але все ж таки погодилась, що варто спробувати. Наступного дня я довго розмовляв на купі каміння з бургомістром і Лазарусом. Спочатку я розповів їм, що добре (і це була правда) знаю таємницю табу і що я перший відважився проплисти човном через Ваї По — підземне озеро в печері острова Фату-Хіва, оголошеній табу. Там я без жодних перешкод заліз у гробницю в зачарованому мурі пае-пае. Бургомістр і Лазарус слухали мене, витріщивши очі: вони й гадки не мали, що, окрім їхнього острова, існують ще й інші місця, де є табу. Я досить добре знав усе про табу, щоб справити велике враження на своїх. друзів. Особливо схвилювали їх почуті мною від мешканці Фату-Хіви історії про різні нещастя, які сталися з людьми, що порушили табу своїх предків. Бургомістр був білий, як полотно, і тремтів від страху. Нарешті він зніяковіло засміявся і признався, що після всього почутого і він затремтів, наче від холоду, хоч надворі жарко. Він відверто заявив, що в них на острові теж існує табу. І я почув історію про сім'ю, яка вся захворіла на проказу, про акулу, що одкусила комусь руку, про страшенну повідь, яка знесла в море очеретяну хатину разом з її мешканцями, про те, що багато людей збожеволіло, бо аку-аку колов і щипав їх щоночі за те, що вони порушили табу. — Що ж сталося з тобою? — спитав Лазарус, аж палаючи з цікавості. — Нічого, — відповів я. Він був явно розчарований. — Це тому, що в тебе є мана, — не здавався він. (Мана остров'яни називали магічну властивість, джерело надприродної сили). — У сеньйора Кон-Тікі є не лише мана, — хитро зауважив бургомістр. — У нього є ще й аку-аку, який приносить йому щастя. Я схопився за цю соломинку: — І тому я можу сміливо зайти до печери, оголошеної табу, і зі мною нічого не станеться. — З тобою то ні, а от з нами, коли ми покажемо печеру, станеться, — сказав Лазарус, показуючи на себе й загадково посміхаючись. — З вами теж нічого не станеться, якщо ми будемо разом. Мій аку-аку дуже сильний, — пробував заперечити я. Але Лазарус не вірив. Він вважав, що родинний аку-аку помститься йому, а мій аку-аку не зможе перешкодити цьому, навіть якщо захистить мене самого. А я нізащо, не знайду входу, хоч би й стояв так близько від печери, як зараз від Лазаруса. — Лазарус належить до дуже значного роду, — похвалився бургомістр своїм другом. — Його рідня має багато печер, повних цікавих речей. Лазарус гордо сплюнув. — Але в мене теж є мана, — розповідав бургомістр, пишаючись своєю надприродною силою. — Мій аку-аку допомагає нам піднімати статую. В печері біля бухти Лаперуза в маленькій аху в мене є три аку-аку. Один із них зображений у формі птаха. Тепер нам стало ясно, що ми всі три великі персони. Мої співбесідники почали один поперед одного хвалитися, хто краще знає, що приносить «добре щастя», а що «погане щастя». І тут виявилось, що я, сам про те не здогадуючись, витримав сьогодні іспит. Бургомістр сказав, що він бачив, як я вранці зав'язував вузол, коли закріплював намет, і переконався, що я людина обізнана, бо зав'язував вузол з правої руки, а не з лівої. Скориставшись цією заявою, я зробив останню спробу. Я сказав, що, наскільки мені відомо, родинні печери оголосили табу тільки для того, щоб зберегти скульптури предків. Якщо фігури продавати туристам чи матросам, які не знають, що це таке, і з часом можуть їх повикидати, то це «погане щастя». Але коли фігурки потрапляють до рук ученого, і він забере їх для музею, то це принесе «добре щастя». Музей — це все одно, що церква: там люди тільки обережно ходять і дивляться, а скульптури закриті в скляних шафах, так що їх ніхто не може зламати чи викинути. Зате разом з фігурами підуть з острова злі духи і більше не будуть лякати людей. Мені здалося, що мої слова більше вплинули на Лазаруса, і я не помилився. Тієї ж ночі хтось знову шкрябнув об стінку намету і пошепки покликав сеньйора Кон-Тікі. Цього разу прийшов не Естеван, а Лазарус. Він поклав передо мною мішок, у якому була старовинна плоска кам'яна голова з химерними рисами обличчя і довгими тонкими вусами. В заглибинах каменя виднілася павутина. Фігуру ніхто не чистив піском і не мив, Я дещо довідався від Лазаруса про печеру, звідки принесено камінь: вона була повна скульптур. Він бачив там кам'яну чашу з трьома головами, дивні зображення звірів, людей і моделі кораблів. Печера міститься поблизу Ханга-о-Тео. Вона належить йому і трьом його сестрам, а раніше належала їхньому прадідові. З Лазарусом нічого не трапилось, коли він ходив по скульптуру, і тепер він хотів поговорити з двома старшими сестрами і попросити в них дозволу принести мені звідти речі. З молодшою сестрою, якій тільки двадцять років, можна і не домовлятись, вона в цьому нічого не тямить. Побувавши в печері, Лазарус почував себе героєм. Їхня сім'я має чотири печери. Печера з ронго-ронго, яку колись відвідав Альберто, мала бути десь поблизу тієї, з якої Лазарус щойно повернувся, але вхід до неї відомий тільки Альберто, Ще одна печера розташована в скелях Вінапу; Лазарус її знає і піде туди наступної ночі. Четверта печера міститься в Рано Рараку, де витісували статуї. Там зберігаються скульптури трьох різних родин. Вона повна скелетів, і Лазарус ніколи не відважився б зайти туди. А втім, він і входу до неї не знає. Я спитав, чи не крадуть сім'ї одна в одної фігурки коли вони ховають їх у одній печері. Лазарус сказав, що ні: кожній родині належить певна частина печери, за якою наглядає її власний аку-аку. Одержавши матерії на сукню для двох старших сестер та інші подарунки, Лазарус зник у темряві. Наступного ранку бургомістр, як завжди, стояв на мурі і, розмахуючи руками, як диригент, командував довговухими, що висіли, розгойдуючись, на дерев'яних важелях. Вчора він нічим не видав, що в нього є печера. Він тільки похвалився, що йому допомагає його власний аку-аку і три прихильні до нього духи, що живуть у мурі в сусідній долині. Я стежив, як бургомістр спокійно й обдумано, наче досвідчений інженер, організовує роботу. Було б дивно, якби сім'я Лазаруса володіла аж чотирма печерами, а сам глава довговухих не мав жодної. Очевидно, для того, щоб розв'язати бургомістрові язика, треба міцніших засобів. Надвечір я зробив усе, щоб знову на самоті поговорити з обома друзями. Я ще не уявляв, чи є в бургомістра печера, але він, безумовно, знав дуже багато про чужі потаємні сховища. Розмовляючи, я, між іншим, спитав, чи багато родин мають печери. Бургомістр відповів, що багато, але про це остров'яни не говорять один одному. Більшість печер загублена тому, що найчастіше вхід у підземелля знав тільки один з членів сім'ї, який відповідав за збереження таємниці. Коли траплялось, що він помирав, не встигши передати таємницю, комусь іншому, ніхто потім не знаходив отвору. Так загубилося дуже багато печер. Старовинні речі лежать там без догляду і нищаться, а це приносить «погане щастя», пояснили мої співбесідники. — Саме цьому й треба запобігти, — сказав я. — Необхідно перевезти речі в надійний музей, де ніхто їх не покраде і де вони не знищаться, бо там їх оберігатимуть спеціальні люди. Бургомістр замислився. Щось тут було не так. Предки казали, що речі повинні лежати в потаємних печерах, а не в будинках. — Це тому, що очеретяні хатки не надійні, — заперечив я. — Печери були тоді найбезпечнішим сховищем. Але ж все може пропасти, якщо забути, де знаходиться вхід. А двері до музею ніхто не забуде. Бургомістр, очевидно, все ще вагався. Воля предків була дужча, ніж та мана, яку він мені приписав. Зрештою, бургомістр і сам мав мана і аку-аку, але він не бачив жодного доказу того, що предки змінили свою думку. Я відчув, що зайшов у безвихідь. Тепер уже й Лазарус почав сумніватись. Тоді я зважився на відчайдушний план. Треба було вигадати якийсь знак, щоб переконати забобонного, бургомістра, що предки відмінили своє смертельне табу. На рівнині біля табору містилась старовинна аху з поваленими статуями. Первісний класичний мур, на жаль, був дуже пошкоджений під час перебудови другої епохи; роботу так і не було закінчено, а пізніше мур руйнували ще й навмисно. Перед фасадом у піску лежали численні брили й валуни. Білл якось у неділю оглядав зруйнований мур і, обчистивши одну із плит від піску, побачив на ній щось схоже на вирубану в камені голову кита. Решту малюнка закривав величезний валун, що лежав зверху на плиті. Перед тим як повернутись у Вінапу, Білл розповів мені про свою знахідку. Ми з фотографом пішли до купи каміння і знайшли ту плиту, про яку говорив Білл. Піднявши її, ми побачили рельєфне зображення кита з метр завдовжки. Але камінь випорснув у нас з рук і впав малюнком донизу. Тепер плита лежала необробленим боком догори і нічим не відрізнялась од інших каменів. Ніхто не бачив, що ми робили, і це наштовхнуло мене на цікаву думку. Я попросив бургомістра й Лазаруса десь опівночі, коли буде темно й тихо, прийти до табору. Ми влаштуємо магічну виставу і попросимо предків послати нам з-під землі свій витвір, як знак того, що вони вже не бояться відкривати свої давні таємниці. Бургомістр і Лазарус погодились, і коли настала ніч, прокралися до табору. Саме перед їхнім приходом мене востаннє відвідав Естеван. Івонна хвилювалася, міркуючи про те, чим це все скінчиться. Вона лежала в темному наметі і насторожено прислухалася. Всі інші спали. Я оголосив своїм друзям, що нам треба стати один, за одним, взятися руками за плечі і повільно обійти великий круг. Всередині його наступного ранку має виявитись щось зроблене самими предками, як знак того, що я мав рацію і ніколи аку-аку більше не будуть карати тих, хто порушить древнє табу. І ось ми вирушили: я, схрестивши руки, попереду, за мною, поклавши руки мені на плечі, бургомістр, а ззаду Лазарус, тримаючись за бургомістра. В темряві я не бачив, куди ступати, крім того мене душив сміх, і я спотикався об кожний камінь. Зате мої супутники, яких я тягнув за собою, були так захоплені церемонією і в такому урочистому настрої, що могли б пройти за мною навіть по канату. Ми обійшли круг, а коли знову опинились перед моїм наметом низько вклонились один одному і мовчки розійшлись. Ледве почало сіріти, як до табору прибув бургомістр і розповів мені, що бачив уночі два таємничі вогники поблизу печери Хоту Матуа. Вогники не скидалися на світло «фар нашого джипа, а, безумовно, були знаком «доброго щастя». Як тільки члени експедиції вирушили у своїх справах, я пішов до бургомістра та Лазаруса і попросив їх вибрати з-поміж своїх робітників найчеснішу і найкращу людину, яка б допомогла нам шукати знак предків у середині круга, визначеного нами вночі. Бургомістр зразу ж запропонував свого брата Атана. Це був невисокий чоловік з вусами і великими довірливими очима. Він простодушно запевнив нас, що його вибрано правильно, бо він справді добра людина з золотим серцем. Якщо я не вірю, то можу спитати будь-кого в селищі. Ми взяли Атана з собою й почали шукати. Я просив перевертати кожний камінь і дивитися, чи котрийсь із них не є витвором предків. Щоб надати усьому більше драматичності, ми почали шукати якнайдалі від кита. Та сталося не так, як я сподівався. Атан одразу ж знайшов дивну річ з червоного каменю, а сам я натрапив на старовинний кам'яний напильник і чудову сокирку з обсидіану. Незабаром ми знову почули вигук Атана і кинулись до нього. Він обчищав од піску нижній бік щойно перевернутої ним великої брили. На брилі ми побачили чудове рельєфне зображення кита. Але це був не той кит, якого я бачив. Виходить, їх тут є два. Поглянути на знахідку прибігла решта довговухих від статуї, а з табору примчали кок, стюард і фотограф. У бургомістра очі полізли на лоба. Він дихав так, як бігун після змагання. І він і Атан були просто зачудовані і щось стиха бурмотіли, розхвалюючи силу мого аку-аку. У Лазаруса був урочистий вигляд. З удаваним спокоєм він заявив, що це місце належало колись його родові і їхнім аку-аку. Бургомістр аж тремтів. Всі остров'яни дивилися на мене, як на дивовижного звіра. А я ж мав у запасі ще більшу несподіванку. — Чи ви бачили коли-небудь таку скульптуру? — запитав я. Ні, ніхто не бачив. Але вони знають, що це старовинне зображення мамама іухі — дельфіна. — Тоді я зроблю так, що в середині круга з'явиться ще одна скульптура, — сказав я. Бургомістр одіслав своїх людей збирати каміння, для башти, а ми тим часом шукали далі. Перевертаючи камінь за каменем, ми поступово наближались до мети. Тут стюард покликав мене снідати, і я наказав своїм помічникам почекати мене: я сам примушу кита з'явитись. Ми сиділи в наметі за сніданком, як раптом знадвору почувся шум і крик. По мене прибіг бургомістр. Він був дуже розгублений і розповів, що без його відома двоє робітників увійшли в круг й почали самі шукати скульптури. Вони знайшли кита і зараз несуть його до печери Хоту Матуа, маючи намір потім продати камінь мені. Бургомістр ніяк не міг заспокоїтись. Я стояв, потираючи собі носа. Що ж робити, коли хлопці присвоїли собі мої лаври? Тепер я вже не зможу чарами викликати кита, якого обіцяв їм знайти. Лазарус тим часом догнав хлопців, і ті неохоче притягнули камінь назад і поклали його на місце. Але зовсім не туди, куди я думав. Ми з бургомістром підійшли ближче, і тепер уже я розгубився. Мій кит лежав перевернений на тому самому місці, його ніхто не рушав. Хлопці знайшли третього кита, тільки трохи меншого. Вони тепер стояли, винувато і трохи злякано поглядаючи на нас. Я заспокоїв їх і заявив, що коли поснідаю, то викличу з-під землі ще більшого і кращого кита. Незабаром ми вже шукали далі і поступово досягли останньої частини круга. Тут я помітив, що троє моїх помічників чомусь обминають потрібний камінь, перевертаючи всі інші довкола нього. Нарешті кільце замкнулось. — Більше немає, — здивовано сказав бургомістр. — Ви не перевернули ось цього, — сказав я, показуючи на свій каміна. — Ні, перевернули. Хіба ти не бачиш, що він лежить світлим боком догори, — заперечив Лазарус. Тільки тепер я зрозумів, по чому ці діти природи визначають, перевернутий камінь чи ні. Ця брила лежала світлим, не побурілим на сонці боком, і вони думали, що самі перевернули її. — Це не має значення, перевертали ви його чи ні, — заявив я. — Переверніть ще раз. Ви ж пам'ятаєте, як сеньйор Арне перевернув великий камінь біля Рано Рараку, на якому ви не раз сиділи? Лазарус допоміг мені, і ми разом перевернули брилу. — Гляньте! — вигукнув Лазарус. Він більше нічого не сказав і тільки стояв, витріщивши бчі і безглуздо посміхаючись. Атан голосно скрикнув. Бургомістр не міг знайти собі місця: — Це дуже важливо! Це дуже важливо! Який сильний аку-аку! Люди, які працювали біля статуї, і ті, що були в таборі, прибігли поглянути на третього кита. Враження було величезне. Не менше за інших були здивовані й два молодих хитруни, які щойно самі знайшли кита. Я і фотограф, винуватці всього цього, ледве стримували посмішку. Треба ж було трапитись, щоб так усе збіглось! Ерорія тільки головою похитала і спокійно сказала мені, що я щаслива людина, справді таки щаслива! Вона, як зачарована, дивилась на трьох китів, і я подумав, що для неї вони ніби галерея родинних портретів: адже од свого батька Ерорія чула, що походить по прямій лінії од кита. Стара Маріанна принесла ще одну новину. Вона жила з пастухом Леонардо в кам'яній хатині на другому кінці долини. Минулої ночі у них ночував старий Домінго, брат Леонардо. «Сьогодні, — сказав він, — мені приснилося, що сеньйор Кон-Тікі зловив п'ять тунців». — Тоді бракує ще двох, — швидко заявив бургомістр, і не встиг я щось сказати, як усі знов кинулись перевертати каміння, і, звичайно, найревніші виходили і за межі круга. Всі поклали собі за мету знайти ще двох китів, щоб сповнився сон Домінго. Десь після полудня й справді знайшли два невиразні зображення риб; їх зразу оголосили китами, і остров'яни урочисто поклали всі п'ять фігур уряд на піску. Бургомістр вибрав невеличкий камінець, накреслив перед фігурами загадкову дугу, викопав посередині ямку і сказав: — Готово! Потім він і Лазарус стали біля дуги й проспівали кілька куплетів старовинної пісні про Хоту Матуа, похитуючи в такт стегнами. На хвилину вони замовкли, потім знову заспівали те саме і так повторювали кілька разів з невеликими перервами. Коли настала ніч, всі розійшлись додому. Рано-вранці наступного дня в таборі з'явився Лазарус з мішком на плечах і непомітно зайшов до мого намету. Коли він знімав мішок, в ньому заторохтіли кам'яні фігурки. Відтоді Лазарус став моїм частим нічним гостем. Вдень він працював з усіма і разом з ними йшов спати до печери. Але коли ставало темно, він перелазив через товаришів, які вже спали, сідав на коня і зникав у мороці за пагорбом. Днів три бургомістр ще ходив і кріпився, але більше витримати не міг. Він покликав мене до себе, і ми довга розмовляли. Бургомістр розповів, що його друг ховає в себе в саду велику червону статую. На ній немає номера, і його друг сказав, що я можу взяти її на судно для «доброго щастя». Я пояснив, що таких монументів вивозити не можна. Бургомістра це засмутило. Значить, він нічим не може мені допомогти. Деякий час він сидів мовчки, потім тихо сказав, що поговорить із своїми людьми. В багатьох із них є родинні печери, і він спробує умовити їх. Нехай тільки мене не бентежить, якщо хтось принесе дивні, щойно вимиті камені і скаже, що знайшов їх чи сам зробив. — Люди бояться відверто говорити про ці речі, —. пояснив бургомістр. — До того ж, скульптури в печерах завжди миють, щоб вони були чисті. Я поспішив запевнити його, що цього не слід робити, бо від води камінь руйнується. І тут бургомістр уперше обмовився. — Мій батько настійливо просив мене мити камені, — заявив він. — Ти лише здувай з них пилюку, — пояснив я, — у такий спосіб камінь не буде нищитись. Бургомістр погодився, що це хороша думка. Він сказав, що я багато всього знаю: він передасть мою пораду іншим. Однак його турбувало те, що лавовий камінь руйнується од дрібненьких корінців і личинок комах, які проникають у його пори. В печерах, яких ніхто не доглядає, дуже багато поколотих і розвалених фігур. Несподівано для самого себе він розповів, що кожного місяця миє свої статуетки. Я вдав, що мене це не цікавить, і бургомістр зовсім підбадьорився. Церемонія миття, розповів він, тривав звичайно п'ятнадцять ночей: бургомістр, як найстарший брат у сім'ї, відповідає за чотири печери. Коли він миє камені, жінці самій доводиться іти по рибу. Вона не може йому допомагати, бо належить до іншого роду. Бургомістр завжди заходить до печери Сіам і, поки перебуває там, не вимовляє жодного слова. В печері треба тільки швидко схопити фігурки і відразу вийти, щоб вимити їх. В одній із печер у нього є також металеві монети. В печерах трохи вогко, тому дерев'яних фігур там не держать. Але він дістав у спадщину дві печери іншого типу, а н а міро, повні дерев'яних речей. Та йому й досі не пощастило знайти входу до них. Він тричі ходив у те місце, де мають бути печери, смажив у земляній печі курча, щоб легше було знайти входи, та ніщо не допомогло. Тепер він хоче спробувати ще раз. Під кінець він признався, що його аку-аку весь час радить йому узяти речі з своїх сховищ і віддати їх сеньйору Кон-Тікі, хоч батько велів йому нізащо в світі не виносити нічого з печер. Але якщо бургомістрові подарувати штани, сорочку, шматок матерії на сукню і «кілька доларів, він сховає все це в печері і забере аж тоді, коли комусь із родини буде справді дуже скрутно. І потім ми побачимо, що станеться. Бургомістр одержав те, що просив, але нічого не сталось. Тим часом статую піднімали вже шістнадцятий день; ще трохи зусиль, і вона стане на своє місце. Довговухі поспішали, бо губернатор одержав телеграму, що до острова наближається військовий корабель «Пінто». Настав лютий, а в цей час до острова щороку прибувало військове судно. Бургомістр дуже хотів, щоб командир корабля побачив статую уже піднятою. Справа в тому, що цей командир ставав найвищою владою на острові з тої миті, як ступав на берег, і бургомістр сподівався, що він доповість про статую президентові Чілі. Шістнадцятого дня бургомістр попросив у нас канат, щоб тягнути і підтримувати статую, коли її будуть ставити. Всі наші канати були в ужитку в різних робочих місцях експедиції, і тому ввечері ми поїхали джипом до губернатора спитати, чи немає в нього вільного каната, Губернатор зустрів нас повідомленням: одержано радіограму про те, що завтра прибуває «Пінто». Корабель уже десять діб у дорозі. У бургомістра витягнулось обличчя. Тепер він не встигне поставити статую, бо, коли прибуде корабель, усім доведеться вантажити вовну і вивантажувати річний запас муки, цукру та інших товарів. Губернатор пожалкував, що нічим не може зарадити, і наказав, щоб довговухі й землекопи, які працювали у нас, тимчасово припинили роботу і прибули завтра до нього. Засмучені всім цим, ми поїхали далі селищем до патера Себастьяна, щоб розповісти йому про хід робіт. Я шепнув йому на вухо, що всі мої спроби проникнути в родові печери були марними, однак тепер у мене на борту судна е цікава колекція скульптур. Дорогою до священика бургомістр раптом запропонував, щоб кожний із нас думав про свого аку-аку і просив його відтягти на один день прибуття «Пінто». Тоді бургомістр мав би час для закінчення роботи. Сам він сидів між мною і фотографом на ящику з інструментами, де так трясло, що йому довелось міцно триматися, аби не вдаритись головою об дах, і зосереджено мовчав. Повертаючись од патера Себастьяна, ми знову перетяли усе селище. На перехресті, де сліди джипа вели в напрямку Анакени, ми хотіли вже повернути, як раптом побачили губернатора з ліхтариком у руці. Він стояв і мовчки показував на чималий моток каната, що лежав біля дороги. Губернатор щойно дістав ще одну радіограму: «Пінто» прибуде не раніше як післязавтра. Я полегшено відкинувся на спинку сидіння й весело засміявся сам до себе. Фотограф посміхався біля руля. Який дивовижний збіг обставин! Тільки бургомістр сприйняв усе як належне. — От бачиш, — буркнув він. Тепер мені нічого було казати. Я тільки сидів і похитував головою, поки ми тряслись на машині через весь острів. Нам пощастило, однак це справи не міняло, бо для закінчення робіт довговухим потрібно було два дні, а не один. Але бургомістр про це ще не знав; він просто радів, що наші аку-аку мають таку велику силу. Бургомістр, очевидно, був переконаний, що затримки судна домігся мій аку-аку, — він раптом нахилився до мене і почав шептати про казкові багатства в його печерах. Ніколи, ніколи він не виносив нічого з підземелля, але тепер його все більше й більше спокушає на це аку-аку. Настав сімнадцятий день роботи біля статуї. Всі чекали, що цього дня її, нарешті, піднімуть. Звідкись з'явилась старезна бабуся і виклала з камінців таємниче півколо на великій плиті, де мала стояти статуя. Вона підійшла до мене і подарувала великий рибальський гачок з чорного каменю, дуже гарно зроблений і відполірований, наче ебенове дерево. Бабуся «знайшла» його сьогодні як знак «доброго щастя». Раніше я не бачив цієї сивої старої жінки. Вона була невеличка, тендітна, згорблена, але на зморшкуватім обличчі залишилися ще сліди колишньої вроди, а очі зберегли блиск і гостроту. Бургомістр шепнув, що це остання жива сестра його батька, звати її Вікторія, але вона більше любить ім'я Таху-таху, тобто чарівництво. Цілу ніч вона танцювала перед печерою, бажаючи принести щастя, щоб велетень не впав у ту мить, як він раптом захитається і стане на постамент. Гігант не впав, але й не піднявся. Він лежав похило, і завтра його напевно поставили б як слід, коли б тільки довговухі мали час, щоб закінчити свою роботу. Але завтра всі вони повинні прийти в селище і готуватись до найбільшої події року — короткочасних відвідин військового корабля. Коли командир корабля прийде поглянути на велетня, він уже майже стоятиме, схилившись на кам'яну башту, що сягає йому аж до носа. Коли настала ніч, у таборі залишився тільки сторож. Всі інші перебрались на борт корабля, щоб на світанку вийти в море зустрічати військове судно. Місцеві жителі звикли бачити в океані лиш тоненьку павутину обрію, що одділяла два відтінки блакиті, і тепер їм, очевидно, здавалось, що поблизу пролягла жвава морська траса. Вранці на далекому павутинні повиснуть муха і комар, а потім два кораблі стануть на якорі в бухті біля селища. Останніми днями увагу остров'ян привертало ще й третє судно. Воно було не заковане в броню і сталь, а сплетене з золотистого прісноводного очерету і спущене на воду самими остров'янами в Анакені. Тепер воно лежало на палубі нашого корабля і блищало на сонці, як золото. Човна зробили для спроби, та як тільки його спустили на воду, він одразу ж став у ряд таємниць, що огортали родові печери. Почалося з того, що Ед, повзаючи під плитами на руїнах Оронго, відкрив ще кілька досі невідомих нам фресок. Найцікавішим з усього знайденого були плакучі очі — типічний індійський мотив — і схожі своєю формою на серпи очеретяні човни з щоглами. Один із цих мав поперечні кріплення і велике чотирикутне вітрило. І раніше було відомо, що давні жителі острова майстрували собі своєрідні очеретяні човни на одного чи двох гребців, такі самі, на яких плавали в стародавні часи вздовж берегів Перу індійці-інки та їхні попередники. Але ніхто не чув, щоб остров'яни робили великі очеретяні човни з вітрилом. Я мав підставу особливо цікавитися цим. На очеретяних човнах я плавав по озеру Тітікака. Правили ними індійці-горяни, мешканці відомого своїми древніми руїнами плато Тіауанако. Я переконався, що ці чудові човни витримують чимале навантаження і плавають дуже швидко: В епоху великих відкрить такими очеретяними човнами біля берегів Перу запливали навіть далеко в море. Старовинні малюнки на глеках доінкської епохи показують, що древні культурні народи будували з очерету справжні кораблі, такі, як древні єгиптяни з папірусу. Плоти із бальзових колод і судна з прісноводного очерету з успіхом служили перуанцям у всіх їхніх морських подорожах. Я знав, що очеретяні човни можуть цілими місяцями бути у воді, — не вбираючи її в себе. Коли одного такого човна мої перуанські друзі доставили з озера Тітікака до Тихого океану, він ковзав по хвилях, наче лебідь, і плив удвічі швидше за бальзовий пліт. І ось тепер ми побачили малюнок такого човна на стелі розваленої хатини біля кратера найбільшого на острові вулкана. Але ми виявили не тільки малюнок човна, а знайшли й очерет. Стоячи на вершині серед руїн селища птахо-людей, ми з одного боку бачили урвище, на дні якого клекотів прибій дикого солоного океану, а з другого боку під нами розляглось на дні кратера спокійне озеро з прісною водою, заросле своєрідним височезним очеретом. Саме цей очерет використовували древні остров'яни. Всі місцеві жителі могли описати маленький човен — пора, якого робив собі кожний учасник змагань за перше в році яйце на пташиному острові. Цей очерет на острові — справжній ботанічний курйоз. Це цілком своєрідний американський прісноводний очерет, такий самий, який росте навколо озера Тітікака, і ми страшенно здивувались, знайшовши його в кратері на острові Пасхи. З такого очерету індійці на берегах озера Тітікака робили свої чудові човни; його ж вони вирощували на штучних болотах у засушливих місцях Перуанського узбережжя, щоб виготовляти свої традиційні очеретяні човни, там, де важко було роздобути бальзове дерево. Як же очерет потрапив на острів, коли він прісноводна рослина? Патер Себастьян і остров'яни мали на це свою відповідь. За переказами, цей очерет не був дикий, як інші рослини на острові. Його дбайливо посадили на озері предки остров'ян. Легенда розповідає, що зробив це один з перших поселенців на ім'я Уру. Він привіз з собою кореневища і посадив їх у цьому кратері. Коли очерет прийнявся, Уру пересадив його далі, спочатку в кратері Рано Рараку, а потім у кратері Рано Орої. Довгий час очерет був одною з найважливіших рослин острова. З нього робили човни, будували хатини, плели мати, кошики і капелюхи. Остров'яни й тепер ходять до озера різати очерет. Внизу на блискучій поверхні води ми побачили в бінокль великий очеретяний пліт, який хлопчаки зробили собі для купання. Я також захотів мати пора. Коли не рахувати примітивного древнього малюнка, ніхто з сучасних остров'ян не знає, як виглядає такий човен і як ним плавати у відкритому морі. — Брати Покараті, безумовно, зможуть зробити пора, — сказав патер Себастьян, зацікавлений моєю новою вигадкою. — Ці чотири старі оригінали знають усе про човнярство і рибальство. — Добре, — сказали Педро, Сантьяго, Домінго і Тімотео. — Вони можуть зробити пора. Тільки я повинен дати їм добрі ножі і час, щоб висушити очерет. Вони дістали чотири ножі й вирушили до озера в кратері Рано Рараку. Є два види очеретяних човнів, заявив старий Тімотео: човен на одного гребця, які виготовляли собі учасники змагання за перше яйце на пташиному острові, і на двох гребців, які виготовляли собі рибалки. Я просив зробити обидва човни. Брати нарізали довгого, вище людського зросту, очерету і поскладали його сушитися біля підніжжя внутрішньої каменоломні. Потім вони поїхали шукати по всьому острову кущів махуте і хау-хау, з кори яких треба було зсукати міцні мотузки, щоб в'язати очерет за давнім способом. Минуло дуже багато часу, поки братам пощастило висушити очерет, тому що як тільки вони залишали кратер, приїздили верхи інші люди і забирали великі в'язки очерету. З нього робили мати й матраци, і легше було взяти готовий очерет, ніж самому різати його в болоті. А старикам доводилось знову братися за роботу. В той час, коли біля кратера Рано Рараку сушився соковитий зелений очерет, я взяв намет і вирушив до іншого вулкана, на вершині якого містились руїни селища птахо-людей. Тур-молодший тоді ще не працював з Едом і тому спустився разом зі мною єдиним можливим шляхом по стрімкій стіні до середини кратера. Такого дикого ландшафту ми ще не бачили ніде на острові. Жодного фута рівної поверхні, за винятком величезного, грузького, підступного болота, яке вкривало дно вулкана! Здавалось, ніби зелений шпинат затягнув величезний котлован, обрамований з усіх боків прямовисними скелями. Фотограф теж спустився з нами. По скелях і вузьких виступах він лазив, мов гірський козел, але грузьке болото в глибокій ямі не припало йому до серця. Схил, на якому ми стояли, був стрімкий, а пробуючи стати на дно, ми попадали або у воду, або болото колихалось під, нами, мов натягнута гума. Нам довелось спорудити поміст із зелені та очерету, щоб поставити на ньому намет, інакше ми поскочувались би в багно. Там, де над головою не здіймалися кручі, тягнулися осипи, такі стрімкі, що, видираючись по них, можна було викликати великий обвал. В небагатьох місцях, де можна було б пролізти, густо росли дерева й кущі. В цьому кратера остров'яни й тепер брали для себе дерево. Тут ми мали можливість нарубати дров і запалити всередині вулкана веселе багаття. А коли сон покликав нас до намету, ми склали хвалу невідомому мореплавцю Уру, що дав нам такий чудовий очеретяний матрац. Досі ще ніхто не досліджував цього гігантського болота, тому ми вирішили побути на дні вулкана кілька днів. Адже, коли вірити легенді, саме тут вперше посадили південноамериканський очерет. Вже перші іспанці, які прибули на острів з Перу, пізнали в цьому очереті тотора інків, а сучасні ботаніки підтвердили, що це справді так. Ми хотіли дістати проби торфу з такої глибини, з якої тільки дозволить взятий нами з собою спеціальний восьмиметровий бур. Ми знали, що саме в такому болоті квітковий пилок і залишки рослин зберігаються на вічні часи. Професор Селлінг з Державного музею в Стокгольмі дослідить проби під мікроскопом і розповість про флору острова Пасхи минулих епох. Якщо нам пощастить, то квітковий пилок у торфі дасть відповідь на два запитання: чи був колись острів покритий лісом і коли саме потрапив сюди південноамериканський очерет. А втім, і так видно було, що очерет занесено сюди давно, бо величезне озеро площею сто п'ятдесят гектарів геть заросло зеленим тотора і мало вигляд гігантської плантації цукрової тростини, на якій тут і там виднілися коричньові островки драговини, завалені перегнилим очеретом. Здавалось, що ходити по цьому болоті дуже небезпечно, та все це залежало від звички. Остров'яни ходили по ньому протягом віків і проклали надійні стежки до окремих одкритих озерець. В посуху їм доводиться спускатись у кратер по воду. Остров'яни вірили, що озеро не має дна, а патер Себастьян розповідав, що хтось спускав у нього стоп'ятдесятиметровий лот, але дна так і не дістав. Тут, у глибокому котловані, сонце розбудило нас пізно, і поки ми лежачи роздмухували вогнище, щоб зварити кофе, прибув Тепано, бригадир Едових землекопів, який мав бути нашим провідником у цьому грузькому болоті. Ми вирушили в незвичайну прогулянку до місць, які я визначив для буріння. Ступаючи по драговині, що хиталась у нас під ногами, ми спочатку опинились у дрімучому лісі очерету, густого, мов щітка, й високого, як стіни в кімнаті. Він пнувся вгору з могутніх пластів зогнилого очерету, який хапав нас за ноги і тягнув у підступну глибину. Нам весь час доводилось підгинати стебла молодого очерету, щоб мати опору під ногами. Продершись крізь цю густу барикаду біля берега, ми побачили все болото. Воно розляглось перед нами, ніби клаптева ковдра, рябіючи коричньовим, жовтим, зеленим та чорним кольорами. Тут опора вже була не така надійна. Подекуди доводилось іти по кісточки у воді по рухливому дну, а подекуди ми навіть загрузали по коліна в мох і багно. Болото навколо нас булькало і хлюпало, і ми поспішали витягати ноги, щоб не загрузнути ще глибше. Тут і там торф прорізували вузькі щілини, заповнені коричньовою водою. Коли ми перескакували через них, драговина під нами загрозливо хиталась. В багатьох місцях ріс купками високий очерет, неначе маленькі гайки. В одному місці, вибравшись із такого гайка, ми з Тепано і Туром провалились з головою у воду, закриту товстим шаром ряски. Але Тепано запевнив нас, що тут ніде не засмоктує, і для того, хто вміє плавати, небезпеки немає. Заболочені і заквітчані зеленою ряскою, ми скидались на водяників. Сонце в цьому закритому котловані так пекло, що навіть озерця з темною водою вабили купатися. На поверхні вода була тепла, а в глибині — холодна, як крига. Тепано настійливо просив нас не занурюватися з головою, бо якось один остров'янин пірнув і більше не випірнув, заблудившись під драговиною. Ми не знайшли придатних для буріння місць. Бур швидко пробивав м'який шар торфу і натрапляв знову на воду. Часто цей шар був завтовшки в три-чотири метри і складався з переплетеного відмерлого очерету. Ми пробували виміряти лотом водоймище і на різних глибинах натрапляли на підводні шари торфу, але ні разу не досягли справжнього дна кратера. Тепано розповів, що відкриті озерця не залишаються на одному місці, вони з року в рік пересуваються, змінюючи свою, форму, — в цьому диявольському казані все завжди рухається. Надвечір Тепано вирушив назад через гребінь кратера. Разом із ним подався і фотограф. Ми з Туром залишились ще на кілька днів пошукати придатнішого для буріння місця. Тепер ми вже знали всі таємниці болота: по кольору і вигляду драговини ми навчилися вгадувати, куди краще ступати ногою. Наступного дня ми пройшли все болото і на протилежному його кінці натрапили на мур в чотири метри заввишки, густо зарослий кущами та в'юнкою зеленню. Видершись нагору, ми опинились на древній, зробленій рукою людини, терасі. Звідси видно було ще чотири чи п'ять таких споруд, що здіймались одна над одною вздовж стін кратера. Обходячи їх, ми знайшли кілька низеньких чотирикутних отворів-входів до підземних кам'яних хатин, схожих на оселі птахо-людей на вершині Оронго. Так цілком несподівано ми натрапили на стародавні руїни, про які не знали навіть самі остров'яни, принаймні вони нічого про них не розповідали відвідувачам. Багато плит у мурі були прикрашені напівстертими рельєфними і контурними зображеннями людей, птахів, казкових тварин, химерних облич і магічних очей. Найцікавішими були зображення двох птахо-людей і чотириногого звіра з людською головою. Ці тераси робили у свій час для того, щоб вирощувати на них городину. Біля підніжжя найнижчого муру ми взяли кілька проб торфу. Четвертого дня нашого перебування в кратері, коли ми сиділи й заліплювали баночки з пробами розтопленим парафіном, до нас спустився капітан і повідомив, що Арне знову знайшов у Рано Рараку цікаву річ. Він одкопав тулуб великої статуї, на грудях якої виявилось зображення великого очеретяного корабля з трьома щоглами і кількома вітрилами. З палуби корабля тягнулася довга мотузка до черепахи, висіченої на животі. Ми зібрали речі і разом з капітаном залишили Рано Као. Тур попрямував на руїни Оронго до Еда, а я поїхав машиною до Рано Рараку. Землекопи-остров'яни аж сяяли, коли Арне показував мені свою знахідку. Вони з гордістю й шанобливістю дивилися на малюнок древнього судна, що зловило черепаху, зображену на животі моаї. Землекопи не мали сумніву, що це судно самого Хоту Матуа. Адже він прибув на острів з кількома сотнями людей, двома великими кораблями, які були такі просторі, що на одному з них зумів заховатися Орої, найзапекліший ворог Хоту Матуа. Правда, тепер на острові немає хону — черепах, але в ті часи, коли прибув Хоту Матуа, один із його супутників навіть був поранений на березі в Анакені великою черепахою, коли пробував спіймати її. Остров'яни один поперед одного почали розхвалювати доблесті своїх предків, і мені довелось вислухати уривки з найвідоміших легенд про Хоту Матуа, які патер Руссель і Томсон записали ще в кінці минулого століття. Ми й самі бачили,» що це не європейське судно, хоч важко було уявити, що древні скульптори острова Пасхи будували такі великі кораблі з багатьма щоглами. А втім, хіба хтось повірив би, що цей самий народ вирубав гігантські статуї в п'ятиповерховий будинок заввишки, якби вони не були зроблені з каменю і не збереглися до сьогоднішнього дня? Ці невтомні генії будівного мистецтва були не тільки скульпторами, але й видатними мореплавцями, вони зуміли прокласти шлях до найвідлюднішого в світі острівка, де могли протягом століть спокійно вирубувати свої фігури. Коли вони мали очерет і робили з нього маленькі плоти, то немає нічого дивного, що вони робили з нього і великі судна. Перші європейці, прийшовши на острів Пасхи не зустріли кораблебудівників, але вони ж не застали і творців велетенських статуй. Вони побачили тут тільки маленькі вузькі каное на двох-чотирьох гребців, якими можна було плавати тільки за спокійної погоди, та ще менші очеретяні плоти. Але європейці відвідали острів уже в третю варварську епоху, коли війни й чвари привели до занепаду стародавню культуру, а криваві сутички порвали зв'язки між окремими родами. Люди намагалися триматися ближче до своїх надійних підземних сховищ. Тоді й мови не могло бути про спільне спорудження великих суден. Тому наука знає на острові Пасхи тільки два види маленьких суденець — полінезійське вузьке відкрите каное, вака ама, і очеретяний пліт південноамериканського типу — пора. Обидва ці суденця такі малі, що доплисти ними на цей найдальший у світі острівець просто неможливо. Але в легендах остров'ян збереглися описи великих кораблів, на яких їхні предки вирушали в далекі подорожі в епоху Своєї могутності. Патер Руссель у минулому столітті чув про велике, з вигнутим, наче лебедина шия, носом судно, яке вміщувало чотири сотні людей. Корма його була такої ж висоти, як ніс, і розділялась на дві окремі частини. Зображення саме таких очеретяних суден ми бачимо на стародавніх перуанських глеках. Однак у переказах острова Пасхи говорилось і про інший тип древніх суден. Патеру Себастьяну розповідали про величезний корабель у формі плоского плота чи баржі, який звали вака пое-пое. На ньому теж могло вміститися багато людей, і мореплавці користувалися ним для далеких подорожей. Після того як Ед і Арне виявили малюнки очеретяних суден, ми стали. уважніше вивчати кожну фігуру, що формою скидалась на човен, На статуях і на стінах у самій каменоломні ми знайшли чимало зображень човнів, де чітко було видно в'язки очерету, а Білл навіть знайшов малюнок судна із щоглою і прямокутним вітрилом. На животі поваленої десятиметрової статуї Карл виявив зображення очеретяного корабля з щоглою, а на вершині Оронго Ед помітив фреску судна з трьома щоглами і маленьким круглим вітрилом на середній із них. © http://kompas.co.ua Вийшло так, що ми знайшли ще переконливіші докази того, що великі кораблі справді існували. В багатьох місцях острова, траплялися широкі бруковані дороги, які вели прямо в море. Ці загадкові дороги дали привід до найрізноманітніших фантастичних теорій. Вони, на думку деяких учених, доводять, що острів Пасхи є залишком затопленого материка. Ці. вчені вважали, що бруковані дороги ідуть далі по дну моря, і якби піти по них, то можна досягти руїн затопленого континенту Му. Так писали люди з багатою, уявою до наших відвідин острова Пасхи. Нам ніщо не заважало дослідити дорогу під водою; В складі експедиції був водолаз, і тепер разом з ним ми вирушили верхи до найближчої такої дороги, що зникала в глибині океану. Це було захоплююче видовище: водолаз у зеленому скафандрі і кисневому, шоломі з хоботом ішов до країни Му, гупаючи черевиками по бруку. В одній руці він тримав яскраво-червоний резервуар з фотоапаратом, схожий на корабельний ліхтар, а другою елегантно помахав нам на прощання. Водолаз рушив дорогою прямо в море. Можете не сумніватись, він знайде шлях до країни Му! Скоро на поверхні було видно тільки повітряні бульбашки, що, лопаючись на воді, показували, в якому напрямку рухався водолаз; Виявилося, що шлях до країни Му не прямий. Повітряні бульбашки бігли то ліворуч то праворуч, потім повертались назад і йшли по колу та спіралями. Невдовзі водолаз висунувся з води, щоб поглянути, де закінчується дорога на березі. Потім він знову занурився, знову почав шукати вздовж і впоперек аж поки, нарешті, не здався і не. вийшов на берег. — Що, немає дорожніх знаків? — Невже ти не зустрів русалки, щоб показала тобі шлях? Запитання так і сипались на бідолашного водолаза. Ніякої дороги він не знайшов. Бруківка досягала лише до води, а далі йшли тільки карнизи, камені, глибокі тріщини та коралові скелі, що стрімко обривалися в синю глибінь. Там водолаз бачив кілька величезних риб. Ми не дуже здивувались. Океанографи вже давно взяли проби з дна Тихого океану і прийшли до висновку, що в районі Полінезії в епоху існування людини суша не піднімалася і не опускалася. Я знову звернувся до остров'ян. Ніхто не пам'ятав, для, чого прокладали колись ці старовинні дороги, але я дізнався, що їх назирали апапа, тобто «розвантажувати». Це підтвердило наш здогад. Безперечно, перед нами були місця, де розвантажували й навантажували великі кораблі, що прибували з моря. Друга така апапа вела до неглибокої бухти біля великої тераси на південному березі. В бухті було повно валунів, і стародавнім мореплавцям довелось розчистити широкий канал, щоб кораблі могли причалювати до берега. Посеред каналу стирчали з води три величезні червоні перуки. Дві з них лежали майже поряд — їх привезено або на одному судні, або на кормі і на носі двох суден, що йшли впритул одне за одним. Так ми знайшли доказ того, що найбільші вантажі скульптори перевозили морем уздовж берега. Тепер ми переконалися, що в остров'ян справді існували великі судна, які могли підняти до двадцяти тонн або близько двохсот чоловік без вантажу. Згодом ми знайшли доказ і того, що деякі статуї теж перевозили морем і вивантажували на берег в тих місцях, де з таким тягарем міг пройти тільки плоский очеретяний або дерев'яний пліт. Поки перед нами поступово вимальовувалася ясна картина давніх морських подвигів, четверо стариків заготовляли у Рано Рараку тотора. Коли очерет висох, кожний з них швидко зв'язав свій маленький пора. З допомогою кріплень човникам загинали один кінець так, що формою вони нагадували ікла. Я захоплено стежив, як брати несли човни до озера в кратері. Це було тим цікавіше, що вони зробили точнісінькі копії човнів на одного гребця, якими протягом століть користувалися жителі прибережних районів Перу. Навіть матеріал був той самий — південноамериканський прісноводний очерет. Потім брати заходились виготовляти більший човен на двох гребців. Тімотео почав упевнено керувати роботою. Троє інших у всьому слухалися його. Я поцікавився, чому це так. Мені відповіли, що Тімотео найстарший і тільки він знає, який вигляд має бути в човна Я був трохи здивований відповіддю і лише пізніше зрозумів, у чому річ. Коли каное на двох гребців спустили на воду в Анакені, воно за своєю будовою дуже нагадувало мені очеретяні човни з озера Тітікака, тільки ніс і корма в нього були загострені і здіймалися над водою, як у найдавніших перуанських суден. Двоє старших братів сіли з веслами в човен і попливли у відкрите море. Очеретяний човен легко перескакував через високі пінясті хвилі, наче надувний матрац, а гребці залишалися зовсім сухими. Тоді ще двоє братів кинулися у море на своїх маленьких пора, сміливо віддаючись на волю хвиль. Вони лежали грудьми на ширших кінцях своїх човників і пливли, гребучи ногами й руками. Більший човен так легко й упевнено долав хвилі, що згодом на нього сіли всі чотири брати і попливли на чотирьох веслах у бурхливе море. Патер Себастьян, бургомістр і я стояли на березі. Ми всі троє були однаково захоплені й зачаровані. Позад нас над наметами здіймалась гігантська статуя довговухих, але бургомістр бачив зараз тільки золотого човна з чотирма гребцями. На очах у нього ви ступили сльози, та він все дивився й дивився вдалину. — Про такі човни розповідали діди, але побачити його нам довелося вперше. Предки стали нам якісь ближчі, — сказав він. — Я відчуваю це ось тут, — схвильовано додав він і ткнув себе кулаком у груди. Коли човен Тімотео з чотирма гребцями наблизився до берега, один з наших найдужчих хлопців сів до них на корму, але суденце не занурилося у воду. Якщо тат кий маленький човник витримував п'ятьох дорослих людей, то що могло перешкодити стародавнім інженерам нарізати в трьох кратерах доволі очерету і зробити великий корабель? Патер Себастьян був дуже схвильований. Старі остров'яни розповідали йому про такі незвичайні човни, але тільки тепер він зрозумів, що вони мали на думці. Священик згадав, що йому показували зображення такого судна в одній із печер на Поїке. — Це рибальський човен, — сказав бургомістр. — Уявіть собі, які судна були в стародавніх королів, коли вони вирушали в далеку подорож! Я спитав його, чи могли мати човни такого розміру вітрила, і був страшенно здивований, коли бургомістр відповів, що на них чіпляли вітрила з очеретяних мат. Ще більше я здивувався, коли він спокійно почав креслити на піску таке вітрило з вертикальними смужками, що зображали очерет. «Зробити його зовсім легко, — пояснив він. — Треба класти очерет вряд і зв'язувати його так, як це робив Домінго, коли готував для тебе мату». Я знав, що на озері Тітікака ще й досі застосовують вітрила з очерету, тільки його там в'яжуть впоперек щогли. — Звідки ти знаєш, що вітрила робили з очерету? — здивовано запитав я. — О, дон Педро багато що знає, — відповів він з гордою і лукавою посмішкою. Це все відбувалося тоді, коли Естеван ще дарував мені з печери коштовні речі, а Лазарус вперше відвідав мене і приніс кам'яну голову. Лазарус дуже захопився і навіть розповів, що, крім інших речей, у печері є маленькі кам'яні кораблики. Деякі з них нагадують човни, зроблені братами Пакараті. Почувши це, я вирішив при першій же нагоді спробувати щастя в Естевана. Колись жінка сама веліла Естевану спитати мене, що б я хотів мати з печери. Тепер я навмання спитав Естевана, чи не попросить він свою жінку віддати мені з сховища такого човна. Естеван тільки очі витріщив, почувши про це, та коли скінчився робочий день, помчав до селища. Серед ночі він знову з'явився до мене і приніс у мішку п'ять чудових скульптур. Першою він витяг із сухого бананового листя маленьку модель очеретяного суденця, виконану у вигляді серпа. Естеван додав, що, за словами його дружини, в печері є ще кращий човен — з добрим кріпленням, високий, загострений з обох кінців, та ще й прикрашений на носі і на кормі головами богів. Слухаючи його, я хвилювався, бо саме тоді опівночі мали прийти Лазарус та бургомістр, щоб разом зі мною обшукати те місце, де лежав кит. Коли Естеван зник у темряві, я ще не знав, що його дружина, налякана аку-аку, на довгий час відмовиться виносити щось із печери. Сам Лазарус тієї ночі не міг піти до печери і принести мені човна. Коли, вони з бургомістром повернулись опівночі після магічної церемонії до печери Хоту Матуа, де спали інші довговухі, бургомістр цілу ніч не стулив повік, стежачи за таємничими вогниками та іншими знаками. Але наступної ночі, коли всіх китів було знайдено, Лазарус непомітно вислизнув з печери. Один з його товаришів прокинувся і швидко підкорчив ноги, тому що остров'яни вважають за погану прикмету, коли хтось переступить через них. Він спитав Лазаруса, куди він іде, і той відповів, що в нього заболів живіт. За скелею в Лазаруса стояв осідланий кінь. Він» поїхав до печери б Ханга-о-Тео. Рано-вранці Лазарус просунув мені до намету мішок, потім уліз і сам. Він присів навпочіпки і гордо витяг з мішка кам'яну модель схожого на ікло одномісного пора. Потім з'явилось якесь страховисько, що скидалось на крокодила, а далі гарненька чаша з червоного каменю з трьома людськими головами по краях. Лазарус розповів, що в печері є ще три моделі човнів, але вони не такі схожі на той, що зробив Тімотео. Я щедро заплатив йому і попросив наступного разу взяти з печери й інші моделі човнів. Він зробив це пізніше, через три ночі. Одна фігурка була моделлю справжнього корабля з широкою палубою і високо піднятими носом та кормою. Видно було, що палубу й борти робили з товстих в'язок очерету. Інша модель виявилась кораблем вака пое-пое — схожим на пліт чи баржу, із щоглою, вітрилом і двома незрозумілими виступами на передній частині палуби. Третя модель навіть мало була схожа на судно, вона більше скидалась на продовгувате блюдо, але на ній були позначені смужки, що мали означати очерет, а посередині зяяв отвір для щогли. У заглибинах з внутрішнього боку на носі й на кормі були припасовані чудернацькі голови, звернені обличчями до отвору для щогли. У однієї голови величезні щоки були роздуті, а губи складені в трубочку, наче цей «ангел» дув у вітрило. З зовнішнього боку їхнє волосся сплелось з очеретом. Скульптура була старовинна, а її мотив і стиль зовсім не властиві для острова Пасхи. Я спитав Лазаруса, що він знає про ці фігурки, але той тільки руками розвів: камені як камені — от і все. В печері залишилося ще багато інших дивовижних речей. Лазарус порушив табу, але з ним нічого не сталось, тому він візьме мене з собою в печеру, коли від'їде військовий корабель, однак з умовою, що ніхто в селищі не знатиме про це. Бургомістр до цього часу не приніс мені жодної речі, крім надокучливих дерев'яних фігурок. Останнього вечора перед прибуттям військового корабля я покликав його до себе в намет. Це був мій останній шанс. Корабель одійде, бургомістр поїде на ньому, а жодна душа на. острові, навіть його дружина, не знає входу до печер. Я надумав зробити бургомістрові приємний сюрприз, почасти з егоїстичних міркувань, розраховуючи, що він відповість мені тим же, а почасти з подяки за все те, що він для нас зробив. Коли він зайшов, я опустив стіни намету, прикрутив лампу і нахилився до нього. Мені одразу здалося, що в бургомістра аж волосся піднімається на голові від передчуття чогось незвичайного. Я сказав йому, що, за словами мого аку-аку, бургомістр, вперше залишаючи острів, має де в чому потребу, і я, слухаючи свого аку-аку, хочу щось подарувати йому. З цими словами я дав бургомістрові найкращий свій чемодан, поклавши туди дорожній плед, простирало, рушник, теплий джемпер, дві пари нових штанів захисного кольору, дві сорочки, купу галстуків, шкарпеток, носовиків, черевики і найрізноманітніші туалетні речі, від гребінця до зубної щітки і прибора для гоління. Потім він одержав ще рюкзак з кухонним посудом і різними дорожніми речами, багато пачок своїх улюблених сигарет та гаманець з чілійськими песо на витрати в великому незнайомому світі. Він дістав також одну з кращих Івонниних суконь для своєї жінки і різні дитячі іграшки. Наприкінці я дав йому ще опудало каймана — південноамериканського крокодила завдовжки з фут, якого за невелику суму накинув мені один негр у Панамі. Естеван і Лазарус принесли з своїх родових печер такі самі фігурки з каменю. Крім того, кайман скидався на один з видів дерев'яних фігурок острова Пасхи, відомий під назвою моко. В Полінезії кайман вважався легендарною казковою твариною, хоч на всіх Полінезійських островах схожими на нього створіннями були тільки маленькі ящірки. Тому. багато хто вважав, що легендарний кайман острова Пасхи — спогад про тих моко, яких древці мореплавці зустрічали на тропічному узбережжі Південної Америки. Я віддав маленьке опудало бургомістрові і сказав, що воно може вартувати печеру, поки сам він буде на континенті. Чим більше з'являлося подарунків, тим більше збуджувався бургомістр; рот у нього розкрився, а очі готові були вискочити з орбіт. Він схвильовано прошепотів, що в нього в печері є така сама фігурка з каменю і він принесе її мені. Врешті він уже й говорити не міг і тільки тряс мене за руку і весь час повторював, що мій аку-аку «муй буено, муй, муй, муй буено»^[9]. Була вже темна ніч, коли бургомістр, не пам'ятаючи Себе від щастя, виповз із намету і покликав свого вірного друга Лазаруса, щоб той допоміг йому донести речі до коней, які чекали поблизу. Навантаживши все, вони чвалом рушили до селища. Таємниця родових печер залишилась заплутаною і нерозгаданою, а широкоплечий гігант біля наметів після сімнадцятого дня роботи все ще принижено лежав ниць на купі каміння, коли долина Анакени знову опустіла. Довговухі пішли додому готуватись до завтрашнього свита, а ми покинули намети і перебрались на борт свого судна, що сяяло свіжою фарбою в бухті, готове, вийти в море назустріч військовому кораблю «Пінто»,