Розділ V таємниця довговухих

Життя в Анакенському таборі текло своїм звичайним руслом. Наше біле судно стало ніби частиною острова Пасхи, таким же його орієнтиром, як пташині острівки навколо узбережжя. Воно сяяло на сонці проти скель, що оточували бухту. Ніколи ще жодний корабель не затримувався біля цих берегів так довго, за винятком тих, які океан викинув на скелі. Вони лежать тепер на дні, і навіть їхні щогли надійно сховані від пасатів. Коли вітер з моря починав надто сильно бити у стіни наметів, стюард поспішав на судно і приносив додатковий запас харчів, бо капітан давав сигнал сиреною і повідомляв по радіо на коротких хвилях, що мусить на деякий час розлучитися з нами. Тоді судно огинало острів і шукало захисту під скелями неподалік від Рано Рараку, на місці нашої першої зупинки. День чи два бухта перед табором лишалася порожньою, і здавалось, що в добре знайомій картині невистачає якоїсь деталі. Та ось одного чудового ранку ми за сигналом стюарда, що калатав у сковороду, виповзали з наметів і знову бачили свій корабель, який погойдувався на хвилях у променях ранкового сонця. Осяяний сонцем табір став для нас домівкою, надійною стоянкою на весь час непосидячого життя на острові. Коли ми бачили біле судно за чорними скелями, зелені намети на тлі жовтої трави й золотистого піску, а над собою аж до обрію — голубе небо, то почували себе, як дома. Закінчувався трудовий день, бурхливі хвилі вабили нас до себе, а стюард бив у сковороду, скликаючи до смачного обіду. Потім ми лягали на траву і розмовляли при світлі зір або при яскравому сяйві місяця. Дехто влаштовувався читати, писати чи слухати патефон в наметі, який правив нам за їдальню, а інші сідлали коней і зникали за пагорбом. На суші моряки перетворились у справжніх ковбоїв, а другий штурман став їхнім штальмейстером. Коли моряки збиралися в селище Хангароа на храмовій терасі перед наметами, ніби на цирковому манежі, нетерпляче хропли і ставали дибки коні. Якось юнга хотів поїхати в селище навпростець кам'янистим схилом і зламав собі руку, завдавши лікареві чимало клопоту. Але чого не зробиш, коли тебе кличе справжня хула! Незабаром ми вже знали майже всіх жителів селища. Тільки чорноокий лікар рідко з'являвся навіть на танцях, а вчителя ми ще не бачили жодного разу. Вони не ходили, як усі інші, до маленької церкви патера Себастьяна і тому не бували на обідах, які щонеділі після відправи влаштовували черниці або губернатор. Це дивувало нас, бо незалежно від віри й світогляду ніхто не пропускав нагоди побувати в церкві, щоб послухати простої проповіді патера Себастьяна і натішитись чудовим полінезійським співом. Святковий настрій остров'ян, які урочисто відзначали кінець тижня, мимоволі передавався всім. Коли дзвонар Йосиф починав бити в дзвони, навіть найледачіші, котрі цілий тиждень просиджували на порозі, всі, хто тільки міг виповзти з дому, одягали найкращий одяг і урочисто прямували пагорбом до церкви. Але одного дня доля несподівано звела нас з учителем. Від імені школи губернатор кілька разів просив нас влаштувати для школярів прогулянку довкола острова на експедиційному судні. Він вважав, що це було б для дітей дуже корисно. Вони могли б зійти на берег в Анакені, там пообідати, а потім плисти далі, щоб увечері повернутись до селища. Я не був у захваті од цієї ідеї, але за дітей просили черниці, і коли патер Себастьян сказав, що ніхто з них не бачив острова з. моря, я здався і пообіцяв попросити капітана підвести судно до селища. Борти на верхній палубі були загнуті всередину, так що ніхто з дітей не міг перелізти через них. Судно цілком годилось для прогулянки. А втім, нам сказали, що місцеві школярі плавають, як риби, — вони бовтаються в бухті, ще навіть не починаючи ходити до школи. Рано-вранці в тиху погоду ми стали на якір біля селища Хангароа і взяли на борт сто п'ятнадцять школярів. Це була восьма частина всього населення острова. Крім семи дорослих остров'ян, дітей супроводжували вчитель, лікар з помічником, заступник губернатора і три черниці. Губернатор і патер Себастьян відмовились від поїздки. Діти були страшенно захоплені — палуба аж дрижала від веселих криків та співів. Усі сперечались за місце на носі корабля, кожен хотів бачити, як судно розтинає хвилі. Та коли з оглушливим гуркотом було піднято якір і сирена повідомила про відплиття, більшість дітей притихли. Вони з сумом дивились на селище, ніби вирушали не. в одноденну прогулянку довкола острова, а в кругосвітню подорож. Зрештою, острів був для них цілим світом. Коли судно загойдалось на хвилях, дітям стало недобре. Один з остров'ян підійшов до нас і попросив плисти швидше, щоб скоріше прибути в Анакену. Потім він, ~ хитаючись, попрямував до люка, на якому вже спало повно дітей. Невдовзі школярі лежали по всій палубі, ніби клунки з білизною, а коли хтось із них і підходив до борту, то не для того, щоб поглянути на чудовий берег рідного острова, а щоб їхній сніданок не опинився на палубі. Із усіх наших гостей тільки вчитель почував себе добре. Товстий, круглий, ніби якийсь велетень серед зграйки дітей, він не присідав ні на хвилинку, відколи ступив на палубу. Він сказав, що плавав по морю безліч разів у всяку погоду і ніколи не хворів. Чорним, як смола, волоссям та блискучими темними очима він скидався на свого завзятого друга — лікаря і був таким самим запальним. політиком. Місцеві жителі вважаються громадянами Чілі, проте не мають відповідних прав, поки не доберуться на військовому кораблі до Валпарайсо і не поселяться на континенті між чілійцями. Учитель поклав собі за мету допомогти остров'янам переселитись на материк. Погляд його чорних очей був суворим, коли він говорив про політику, але ставав безмежно ніжним, коли він виймав олівець, щоб нанести в свій блокнот контури берегів, або гладив котрогось із дітей по голові. Учитель заглядав; у всі закутки і на місцевому діалекті втішав хворих. Він то сідав до когось із них і давав пілюлі, то волік до поручнів зразу двох довготелесих підлітків, які жестами просили дати їм дорогу. Коли ми повернули за мис, море стало спокійнішим; і старші хлопчики та дівчатка ожили. Але замість того, щоб триматись посеред судна, вони всі кинулись на ніс, де найдужче гойдало. Вчителеві довелося тягнути їх позеленілих, сонних, назад до люка, де вони зразу ж лягали. Від радості не залишилося й сліду, і тільки тоді, коли ми завернули в бухту Анакени, діти знову загомоніли. Поки матроси закріплювали якірні ланцюги, вони співали полінезійських пісень. Коли шхуна стала на своєму місці поблизу табору, всіх дітей було перевезено на берег. Їм показали наш табір на місці старовинного селища Хоту Матуа, а. потім повели на терасу. Там вони всі посідали на траві біля підніжжя мурованої стіни. З селища приїхало верхи ще кілька остров'ян. Вони привезли з собою шестеро ягнят і полінезійським способом спекли їх на гарячих каменях. День схилявся надвечір. Біля вогнища залишились тільки обгризені кістки, а всі діти купалися в бухті. Повітря аж дзвеніло від їхніх голосів. Потім черниці зібрали на березі групу дітей і заспівали з ними стародавню пісню про Хоту Матуа, який колись вперше зійшов на землю в Анакенській бухті. Та ось учитель глянув на годинник, заплескав у долоні і наказав дітям лаштуватись до від'їзду. Море спокійно котило до берега м'які хвилі. Моторний човен було пришвартовано, як звичайно, до великого плоту, що стояв на якорі трохи віддалік од берега. Дітей переправляли туди на маленькому плоту, а звідси вже човном одвозили на корабель. Деякі з них встигли пірнути ще кілька разів і з плоту. Машиністи поїхали з першою партією учнів, щоб приготувати судно до відплиття. Поки човен повернувся, вчитель на березі відібрав наступну партію. Дванадцятеро дітей сіли на пліт, а кільком з них дозволили плисти поруч. Коли човен відплив удруге, кілька нетерплячих хлопців кинулися без дозволу у воду і попливли до плоту-причалу, щоб там дочекатися своєї черги. Тому вчитель і сам перебрався на пліт, щоб теж жити за порядком, і з третім рейсом вирішив супроводити дітей на корабель. Інші дорослі залишились на березі наглядати за рештою дітей. І тут, як грім серед ясного неба, на нас упало нещастя. Коли човен, прямуючи до корабля, пропливав повз мис, діти раптом посхоплювалися з місць. Їм усім враз захотілося на ніс човна, де сидів із швартувальним канатом Тур-молодший. Учитель щосили гукав їх, намагаючись навести порядок, та його не слухали. Боцман, що сидів за стерном, дав задній хід і разом з Туром закричав на дітей. Але в цю мить налетіла спокійна, повільна хвиля. Човен, який уміщав дві тонни, навантажений тільки наполовину, глибоко врізався носом у хвилю і вмить наповнився водою. В наступну секунду на. поверхні вже було видно тільки стерно та багато голів. З судна негайно спустили рятувальний човен. Корабельний лікар і я кинулись до маленького плоту, що стояв біля берега, а всі інші побігли на крайній мис, вій якого було всього метрів сімдесят-вісімдесят до того місця, де трапилось нещастя. Поки ми щосили гребли, я помітив, що деякі учні попливли в напрямку мису, але більшість то пірнала, то виринала довкола стерна човна. Скоро ми вже були там і попрямували до боцмана, який разом з одним підлітком підгримував на воді два якихось безпомічних тіла. Коли ми витягли їх на пліт, то впізнали в одному з них тринадцятилітню дочку бургомістра, гарну дівчинку з білою шкірою і золотистим волоссям. Я теж плигнув у воду, а лікар залишився на плоту підбирати дітей. На цей час уже прибули перші плавці з мису на чолі з капітаном. Ми виловлювали дітей одне за одним і вкладали їх на пліт. Більшість із них так розгубились, що навіть не пробували врятуватись! Коли пліт був уже переповнений, капітан та боцман підпливли з учителем, огрядне тіло якого само трималося на поверхні води. Воно було таке важке, що кілька чоловік ледве втягнули його на пліт. Але тут троє переляканих на смерть острів’ян теж полізли на пліт і замалим не перевернули його. Я загорлав, як божевільний, щоб змусити їх відпустити пліт. Двоє з них кинулись до мене і так міцно вчепилися, що потягнули за собою у воду. Довелося пірнати, щоб звільнитись од них. З берега наспіли вже наші матроси, помічник сільського лікаря із півдесятка остров'ян. Вони рушили до мису, підштовхуючи поперед себе пліт. Корабельний лікар, оточений з усіх боків дітьми, сидів на плоту й щосили гріб веслом. Капітан і я плавали й далі серед безлічі усяких речей на воді, перевіряючи, чи не залишився ще хтось. До нас підпливло троє остров'ян. Вода була прозора, мов кришталь, і, пірнаючи, я бачив на піщаному дні на глибині восьми метрів багато одежі й взуття. Раптом, на свій переляк, я побачив на дні щось схоже на ляльку. Я відштовхнувся ногами і якомога швидше поплив углиб. Лялька збільшувалась на очах. Я — далеко не першорядний плавець, а тепер був ще й досить таки змучений. На глибині семи метрів мені стало недобре. Я не міг більше витримати і поплив угору, хоч дуже неприємно відступати, коли мета була майже досягнута. Виринувши, я помітив біля себе Йосипа, місцевого дзвонаря. Я знав, що він найкраще за всіх уміє пірнати. Якось він показував нам двоє затоплених поблизу селища суден. Важко дихаючи, я видавив з себе кілька слів і показав униз; Йосип зник. Через кілька секунд він, відсапуючись, з'явився над водою, похитав головою і знову пірнув. Незабаром він виринув, тримаючи на витягнутих руках тіло хлопчика. Ми підняли його на пліт і попливли до берега. Тим часом прибув рятувальний човен, і машиністи почали пірнати у воду. Але на дні залишилась тільки одежа. Сорок вісім дітей було вже на судні. Перевірка по списку на кораблі й на березі показала, що ніхто не пропав. Поки ми прибули на мис, всіх дітей уже встигли перенести з. плоту на скелі. Дванадцятьом з них потрібна була допомога. Наш лікар робив їм штучне дихання, намагаючись повернути потерпілих до життя; йому допомагали помічник сільського лікаря і всі, хто там був. Коли ми підпливли, сільський лікар, який стояв на мисі і приймав дітей, скочив на пліт і заходився біля вчителя, бо перенести його важке тіло по гострих лавових скелях було неможливо. Лікар намагався вернути життя своєму другові. Йому допомагали наші найдужчі матроси, а всі інші в цей час були зайняті дітьми на мису. Біля них товпилися люди з ліхтарями, ковдрами й теплим одягом; у таборі Івонна відкрила всі намети і давала гарячу їжу дорослим і дітям. З селища на конях почали прибувати люди. В темряві здавалось, що їх дуже багато. Це була страшна ніч, я її ніколи не забуду. Жах огорнув долину Анакена. Він ще більше підкреслювався сірою, зовсім безбарвною райдугою, перекинутою через похмуре чорне небо. Місяць сховався за вершиною. Одне за одним діти поверталися до життя. Їх переносили в намети і вкладали спати. Але час минав, а двоє так і не прокинулись. Одною з них була золотоволоса дівчинка, дочка бургомістра. Він сидів нерухомо біля неї і спокійно говорив: — Їй тепер добре, вона завжди була слухняна. Тепер вона. в діви Марії. В своєму житті я ще ніколи не стикався так близько з людським горем і ніколи не бачив, щоб люди зносили його так спокійно. Батьки, які втратили своїх дітей, мовчки тиснули нам руки, ніби бажаючи цим сказати, що ми, власники судна, не могли запобігти лиху. Ті ж, чиїх дітей було врятовано, кидались нам на шию і плакали. Протягом кількох годин у наметі було повно людей — учні, їхні батьки та інші остров'яни, які прибули, дізнавшись про нещастя. Коли нічна прохолода стала відчутніша, вони почали збирати свої речі і цілими сім'ями — по двоє і по троє — вмощувались на дерев'яні сідла. Кілька дітей захворіло на дизентерію й залишилось у наметі з найближчими родичами. Вершники зникали в темряві, везучи з собою понад сотню дітей. Анакенська долина опустіла. Останніми з берега прийшли вісім чоловік, несучи тіло вчителя. Сіра райдуга все ще висіла на тлі чорного, ніби в траурі, неба. Вісім ліхтарів блимали в темряві, як іскри. Сільський лікар глянув на мене спокійними чорними очима. — Острів утратив хорошу людину, сеньйоре. Він загинув на своєму посту, і його останні слова були: «Kay кау покі!» — «Рухайте у воді ногами, хлоп'ята!» Знову я побачив лікаря в маленькій церкві патера Себастьяна. Він непорушно стояв, похиливши голову, бі» ля труни свого друга. Дітей поховали на день раніше. То був простий урочистий обряд. На похорон прийшло усе селище. Люди, заквітчані пальмовим листям, тихо співали про двох дітей, які переселились на небо. Патер Себастьян виголосив над тілом учителя коротку теплу промову: — Ти любив своїх учнів, — закінчив він. — Дай боже тобі знову зустрітися з ними. Ми бачили, як назавжди лягало в землю тіло вчителя, чули, як лікар бурмотів: «Рухайте ногами, хлоп'ята. Рухайте ногами». Остров'яни неймовірно швидко забули про нещастя. Родичі почали різати худобу, влаштовуючи за місцевим звичаєм великі поминки. Нам вони теж привезли ділі гори м'яса. Але найбільше ми були вражені згодом, коли вимели, вичистили й поставили все на свої місця в наметах. Протягом двох століть остров'яни славилися звичкою красти все, що попаде під руки. В темну безмісячну ніч. не могло бути й мови про нагляд. Остров'яни заходили, куди хотіли, і ніщо в наметах не було замкнене. Ми не сподівалися побачити жодної своєї речі, але ганебно помилились. Усе було на місці. Не пропало жодного капелюха, жодного гребінця, навіть шнурка од черевиків. А теплий одяг і вовняні ковдри, які ми давали загортати дітей, коли їх везли на конях додому, повернули нам з селища чистими, випрасуваними й дбайливо складеними. Та один з нас, кидаючись у море за дітьми, залишив на березі капелюх, куди поклав годинника. Поки він рятував дітей, хтось із остров'ян украв годинника. Це була, звичайно, дрібниця. Тому мене дуже вразив патер Себастьян, коли я вперше після нещасного випадку зустрів його на кладовищі. — Який жах трапився з дітьми, — тільки й міг я сказати. — Ще гірше вийшло з украденим годинником, — відповів патер Себастьян. — Що ви кажете? — спитав я, не вірячи своїм вухам. Патер Себастьян поклав мені руку на плече і спокійно, не міняючи виразу обличчя, сказав: — Від смерті нам не втекти, але це не значить, що ми повинні красти. Я ніколи не забуду тих слів. Я раптом знову відчув, що зустрів тут, на острові Пасхи, велику людину — можливо, найбільшу з усіх, яких мені доводилось коли-небудь зустрічати, його віра була правдою життя, а не тільки мудрими словами, які виголошують у неділю в церкві. Він учив інших того, в що вірив сам. Про цей випадок патер Себастьян не сказав більше жодного слова, і ми разом пішли назад до селища. Через кілька днів я знову зустрів патера Себастьяна. В ці дні я наказав припинити всю роботу, але остров'янам це не подобалось. «Коли сонце зійшло і сіло, потім знову зійшло, то це було вчора. А сьогодні — це сьогодні», і вони знову хотіли працювати, щоб одержати більше продуктів і товарів. На східцях біля свого будинку сидів бургомістр і витісував птахо-людину, аж тріски летіли. Коли наш джип проїздив повз нього, він закричав і помахав нам рукою, показуючи свій витвір. Ми зупинились біля маленької чистої хатини патера Себастьяна, яка біліла за грядкою яскраво-червоних квітів, поруч з церквою. Я виліз із машини й зайшов на подвір'я. У вікно я побачив священика. Він покликав мене в свою маленьку робочу кімнату. Патер Себастьян сидів за столом, заваленим паперами й листами. Позаду на стіні висіла полиця, на якій стояли книги найрізноманітнішими мовами. Вони утворювали своєрідну раму навколо старого бородатого мудреця, що сидів, відкинувшись біля столу, в білій сутані з опущеним капюшоном. Бракувало тільки великого гусячого пера в чорнильниці: патер Себастьян писав авторучкою, однак за прес йому правила велика кам'яна сокира. Старий священик у двадцятому столітті здавався анахронізмом. І все-таки він почував себе серед нас, як дома, хоч він однаково скидався на монаха із середньовічної картини, на бюст староримського філософа і на портрет ученого із старогрецької вази чи з шумерської фрески. Здавалось, що він живе уже не одну тисячу років, але його голубі очі, обрамовані веселими зморшками, світилися бадьорістю. Сьогодні він був якийсь схвильований, щось не давало його серцю спокою. Він попросив мене направити групу для розкопок в один куточок острова, який посідає велике місце в легендах і оповіданнях остров'ян. І я двадцятий раз вислухав переказ про рів Іко, або земляну піч довговухих. Усі, хто відвідував острів Пасхи, чули цю легенду; всі, хто писав про таємницю острова, згадують її. Остров'яни показували мені місце, де колись був рів, і ладні були без кінця розповідати його історію. Патер Себастьян записав переказ у свою книгу. Тепер він сам розповів мені легенду і просив виділити людей для розкопок рову. — Я вірю в цей переказ, — сказав він, — хоч наука вважає рів природним. Але ж вона теж може помилитись. Я знаю остров'ян. Легенда про рів надто жива, щоб бути вигадкою. Спогади про оборонний рів довговухих зберігаються століттями в пам'яті остров'ян. Це було тоді, коли закінчився похід статуй. Легенда народилася в голубому мороці минулого й розповідає про катастрофу, яка поклала край золотому вікові острова. Колись у давнину до острова дісталось два народи і поселилися в сусідстві. Один з них мав чудний вигляд: чоловіки й жінки підвішували собі до мочок тягарці й штучно витягували вуха аж до плечей. Тому їх називали ханау еепе, тобто довговухі. Їхніх сусідів звали ханау момоко, тобто коротковухі. Довговухі були дуже енергійними людьми, вони працювали не покладаючи рук і змушували коротковухих допомагати їм споруджувати мури та статуї. Це викликало незадоволення у коротковухих. Якось довговухі задумали очистити весь острів від каміння, щоб можна було обробляти землю. Роботу почали на плато Поїке, у східній частині острова. Коротковухим довелося носити каміння до кручі і скидати його в море. Тому сьогодні ви не знайдете на зарослих травою схилах Поїке жодного каменя, хоч решта острова геть усіяна чорними та червоними валунами і уламками лави. Але скоро коротковухим урвався терпець: їм набридло надсаджуватися для довговухих, і вони зважились на війну. Довговухі втекли на очищений від каміння півострів Поїке. Під командою свого вождя Іко вони викопали рів довжиною в три кілометри, який одділив плато від решти острова, і наповнили його гіллям та стовбурами дерев, так щоб він міг стати довгим вогнищем, коли б коротковухі насмілились атакувати їх. З моря Поїке захищала стрімка стіна висотою в двісті метрів, і плато перетворилось в гігантську фортецю, де довговухі почували себе в безпеці. Але один з них мав дружину з коротковухих, на ім'я Моко Пінгеї. Вона жила разом з чоловіком на плато. Моко виявилася зрадницею: вона пообіцяла коротковухим подати сигнал до нападу. В тому місці, де вона сидітиме і плестиме кошика, коротковухі зможуть пройти через рів. Якось уночі розвідники коротковухих побачили, що Моко Пінгеї сидить і плете кошик на самому кінці рову Іко. Один за одним вороги пробрались повз неї, пройшли вздовж краю плато і, нарешті, оточили все Поїке. Другий загін коротковухих тим часом відкрито рушив до рову з боку рівнини. Довговухі, нічого не підозрюючи, запалили вогнище. Але тут раптом перший загін напав на них ззаду. Почався запеклий бій, і всіх довговухих, було спалено в їхньому ж рові. Тільки трьом із них пощастило перебратися через рів і втекти в напрямку Анакени. Одного звали Оророїна, другого Bai, а ім'я третього не пам'ятають. Втікачі сховалися в печері, яку остров'яни показують ще й сьогодні, їх знайшли, двох тут-же закололи гострими списами, а третьому зберегли життя як останньому довговухому. Коли коротковухі витягли його з печери, він кричав своєю мовою «Орро, орро, орро» — але ніхто його не розумів. Оророїну взяли в дім коротковухого на ім'я Піпі Хореко, який мешкав біля підніжжя гори Тоатоа. Там він одружився з коротковухою дівчинкою з роду Таоа і мав багато дітей, серед них Інакі-Лукі і Пеа. Ті, в свою чергу, теж мали багато дітей, нащадки яких живуть серед коротковухих і досі. Так розповідала легенда. Патер Себастьян хотів, щоб я розкопав рів. Я знав, що обидві попередні експедиції чули варіанти цієї легенди і оглядали залишки рову. Рутледж спочатку сумнівалася, але зрештою прийшла до висновку, що це природний рів геологічного походження, який довговухі, напевно, використовували для оборони. Метро пішов ще далі. Він вирішив, що рів, безперечно, утворився сам собою, але його вигляд спонукав остров'ян видумати цю історію. Легенда викликана прагненням остров'ян пояснити особливості рельєфу, а переказ про довговухих і коротковухих — не що інше, як вигадка мешканців острова пізніших часів. Серед тих, хто оглядав рів, був також геолог. Він установив раз назавжди, що рів — природного походження і утворився раніше, ніж на острові з'явились люди, а саме тоді, коли потік лави з центральної частини острова зіткнувся із застиглим уже потоком з Поїке. На місці зустрічі утворилася ця природна траншея. Коли знавець виніс такий вирок, остров'яни були спантеличені, але наполягали й далі, що це оборонний рів Іко, земляна піч довговухих. Патер Себастьян підтримував їхню версію. — Ви мені зробите особисту послугу, якщо розкопаєте рів, — сказав він і мало не підскочив з радості, коли я дав свою згоду. Керувати розкопками рову довговухих було доручено Карлу. Наступного дня ми разом з п'ятьма робітниками уже тряслися на джипі розчищеною від каміння. дорогою, що проходила по рівнині біля підніжжя Поїке. Перед нами розляглися зарослі травою пологі схили, без єдиного каменя, хоч довкола аж чорніло від вулканічної породи. На Поїке можна було без перешкод їхати машиною в якому завгодно напрямку. Але ми зупинились скраю зеленого килима. Звідси на північ і на південь, аж до самих стрімких берегів півострова, тягнулася невелика заглибина, ніби напівзасипана канава. У деяких місцях її було видно добре, в інших — ледь помітно. Тут і там з одного боку рову здіймались горбики, ніби залишки валу. Ми загальмували і вийшли з машини. Це був Ко те Ава о Іко — рів Іко, або Коте Уму о те Ханау еепе — земляна піч довговухих. Перш ніж по-справжньому братися за розкопки, Карл вирішив зробити кілька пробних ямок. Ми розставили вздовж рову, далеко один від одного, п'ять остров'ян і звеліли кожному з них копати прямокутну заглибину… Мені ще ніколи не доводилось бачити, щоб остров'яни з більшою охотою бралися за лопату і кирку. Тут при розкопках вони не могли нічого зіпсувати, тому ми вирішили поки що прогулятись уздовж плато. Коли ми, обійшовши хребет, повернулись до першої пробної ями, старик, що копав її, кудись подівся разом з інструментом. Та перш ніж ми збагнули, що сталося, з темного отвору полетіли грудки землі. Підійшовши ближче, ми побачили, що старик устиг заглибитись на два метри, і копав так, що піт градом котився з нього. На жовтих, як гірчиця, стінах ями видно було широку червону з чорним смугу. Товстий шар попелу й вугілля! Тут було чимале багаття. Карл пояснив, що воно горіло або дуже сильно, або дуже довго, бо попіл має червоний колір. Він хотів сказати ще щось, але я помчав схилом до наступної ями; Карл поспішив за мною, і скоро ми побачили голову дзвонаря Йосипа, що стирчала з ями. Він також знайшов залишки багаття і, посміхаючись, простягав нам повну жменю обвуглених кусочків дерева. А довкола ж не росло жодного кущика! Ми побігли далі до інших ям. Скрізь ми бачили те саме: по боках ями виднілась яскраво-червона смуга попелу, облямована чорним вугіллям. Послали по патера Себастьяна. Він бігав од ями до л ями у своїй широкій сутані, розглядаючи червоний. попіл. Коли ми поверталися в Анакену повз гордовиті кам'яні статуї Рано Рараку, старий священик сяяв, як сонце. Він радів сьогоднішньому успіхові і наперед смакував добрий обід із справжнім датським пивом: ми їхали в табір підкріпитися як слід перед завтрашнім напруженим днем, коли на Поїке мали початися справжні розкопки. Наступного ранку групі землекопів було доручено зробити поперечний розріз рову на Поїке, а в наступні дні Карл з своїми робітниками остаточно розкрив таємницю цього місця. Вся верхня частина рову була витвором природи і збігалася з межею давнього потоку лави. Але глибше його копали вже люди. Вони врубувалися в камінь, створюючи гігантську споруду — штучний оборонний рів, прямокутний у розрізі, висотою чотири метри й шириною дванадцять, завдовжки понад два кілометри. В попелі було знайдено також метальне каміння й іншу зброю. Із щебеню і піску, вийнятих з рову, довговухі побудували вал. Вивчення валу показало, що матеріал для нього виносили нагору у великих кошиках. Тепер ми переконалися, що рів Іко був майстерною оборонною спорудою. На дні його люди накидали велику кількість дерева і запалили гігантське багаття. Ми глянули на остров'ян. Тепер була наша черга дивуватись. Вони все це знали: з покоління в покоління переходила легенда про те, що ця напівзасипана заглибина є залишком оборонного рову Іко, місцем загибелі довговухих. Для сучасного археолога зовсім не важко датувати вугілля древнього багаття. Вік визначається, у певних межах, вимірюванням радіоактивності деревного вугілля, яка з роками рівномірно зникає. Величезне багаття в земляній печі довговухих горіло триста років тому, може, трохи раніше або трохи пізніше. Але саму оборонну споруду збудовано набагато раніше остаточної катастрофи. Рів уже частково було засипано піском, коли туди наносили дров і запалили багаття. Залишки вогнищ ми знайшли й глибше. Ті, хто першими будував рів, закидали в одному місці вогнище, яке горіло десь близько чотирьохсотого року нашої ери. Це найдавніший слід людини, знайдений до цього часу в усій Полінезії. Легенда про довговухих зажила в селищі і в нашому таборі новим життям. Став зрозуміліший також чудний вигляд кам'яних статуй: всі вони мали неприродно довгі вуха; що висіли, як у мисливських собак. Якось увечері я блукав поміж статуями довговухих біля підніжжя Рано Рараку. Мені треба було багата про що подумати, а найкраще думається на самоті під зорями. Щоб добре пізнати якесь місце, треба там переночувати. Де я тільки не спав у своєму житті! І на кам'яному олтарі в стародавньому Стонхенджі, і в снігу на найвищій вершині Норвегії, і в глиняних хатинах вимерлого печерного селища в Нью-Мексіко, і біля руїн житла першого інка на острові Сонця біля озера Тітікака. Тепер я хотів переночувати в старій каменоломні на Рано Рараку. Не тому, що я був забобонний і сподівався, що прийдуть духи довговухих і розкриють мені свої таємниці, — ні, я просто люблю незвичайні переживання. Я здирався вгору, перелазячи через лежачих гігантів, на виступах, поки не опинився в самій гущі статуй. В одному місці залишилась ніша, де колись вирубали скульптуру. Вона зяяла порожниною, ніби театральний балкон з навислим кам'яним склепінням. Звідси мені відкривався величний краєвид на всю місцевість, і тут можна було сховатися від дощу. А втім, погода була чудову Сонце саме сідало за стрімкі скелі вулкана Рано Као на протилежному кінці острова, червоні, пурпурові й фіолетові зграйки хмаринок закривали ложе бога сонця. Але сріблясте проміння все-таки пробилося крізь них, сягнувши аж до моря і освітивши шеренгу хвиль, які поволі котились у безупинний наступ на острів. Удень я не. бачив хвиль: до них було надто далеко, але вечірнє сонце наповнило їхні вершечки сяйвом, і в повітрі біля підніжжя вулкана повис сріблястий пил. Це було видовище для богів. І разом з богами, розкиданими по всій горі, на цю виставу, влаштовану самою природою, дивилася з велетенського балкона самотня людина. Я нарізав кілька жмутів трави й вимів з одного кінця цього гігантського ліжка пісок. Потім, скориставшись останніми відблисками сонця, приготував собі з трави й папороті зручну постіль. Було чути, як унизу, на рівнині, дві молоді дівчини співали зворушливі полінезійські пісні про кохання. Вони їхали верхи, самі не знаючи куди, наповнюючи долину сміхом і піснями південних морів. Їхні коні безцільно кружляли по степу. Та коли сонце, наче густу завісу, потягло за собою по небу темний морок і самітний чоловік на горі ліг на свою постіль, дівчата зненацька замовкли і, ніби налякані якимись чарами, помчали до пастухової хатини біля бухти. Пастух теж попрямував туди. Я бачив, як він раз у раз зупинявся і запалював траву. Стояла посуха, злив давно вже не було, тому трава пожовкла й затверділа. Її спалювали, щоб для овець виріс свіжий зелений моріжок. Поки не стемніло, я бачив тільки дим, що сірою пеленою стелився над степом. Та ось настала ніч і поглинула дим, але не могла здолати вогню. Чим темніше ставало, тим яскравіше вимальовувалось полум'я тисячі багать, що спалахували серед непроглядної ночі по всій рівнині. На горі повіяло холодом, і я закрив спальний мішок аж до шиї. Я лежав у темряві і вслухався в нічну тишу, мимоволі проймаючись своєрідним настроєм каменоломні довговухих. Я знову відчув себе тут, під склепінням кам'яного балкона, ніби в театрі. Але це вже була грандіозна вистава довговухих. Силуети велетенських статуй навколо мене скидались на куліси, підняті на тлі вкритої зірками темносиньої завіси, а на чорній рівнині внизу, як на сцені, розгорталася дія: там у темному мороці раз у раз вихоплювались язики полум'я, наче тисячі невидимих коротковухих кралися з смолоскипами, щоб напасти на каменоломню. Час ніби зник. Тут завжди було так — ніч, зорі і люди, що гралися з вогнем. З такою картиною перед очима я задрімав. І раптом здригнувся, почувши, що хтось обережно крадеться по «сухій траві. Хто б це міг бути? Остров'яни, які хочуть украсти мій одяг? Коли шелест почувся біля моєї голови, я засвітив ліхтарик, але нікого не помітив. Світло на мить спалахнуло, але потім затліло червоним тьмяним вогником. Ох ці прокляті сирі батарейки! При слабкому світлі я розгледів лише гігантську статую, яка застряла тут під час спуску. Голова її відкололась, а тулуб лежав, наче величезна арка над нішею, в якій я розташувався. Збоку з трави випинались велетенські брови і пара довжелезних носів, кидаючи на гору химерні тіні. Небо затягло хмарами, почав накрапати дощ, але в ніші була сухо. Я вимкнув світло і спробував заснути, та навколо мене зашелестіло ще дужче. Я знову засвітив ліхтарика, труснув його і, коли він блимнув яскравіше, помітив раптом коричньового таргана завбільшки з великий палець, Я полапав довкола себе і знайшов грубу кам'яну сокиру, яких тут скрізь було повно. Я хотів розчавити таргана, але помітив біля нього другого, а далі третього, четвертого. Таких великих тарганів я ще не бачив на острові Пасхи. Я посвітив навколо себе і переконався, що тут повнісінько цих жирних потвор. Вони сиділи купками біля мене і над моєю головою, а кілька навіть вилізло на спальний мішок. Бридко було дивитись, як вони ворушать своїми вусищами, витріщивши круглі безглузді очі, але стало ще гірше, коли я вимкнув світло і вони знову зашелестіли навкруги. Один, найвідважніший, навіть ущипнув мене за вухо. А надворі сіяв дощ. Я схопив кам'яну сокиру і накинувся на найближчих, потім струсив тих, що видряпались на мішок. Мій ліхтарик зовсім погас, а коли я все-таки витрусив з нього останню іскру, то побачив, що тарганів знову повно. Кілька найбільших апетитно поїдали своїх роздавлених братів: справжнісінькі канібали! Раптом я помітив, що зверху на мене витріщились страшні очі, а під ними вищирилася беззуба паща. Це здалось мені справжнім кошмаром. Та скоро я заспокоївся. Потворна пика виявилася страшним духом маке-маке, витесаним у стіні прямо над моєю головою. Вдень я не помітив її, але тепер, при слабкому світлі, в заглибинах залягли тіні, і потворне обличчя зробилось випуклим. Я роздавив кам'яною сокирою ще кілька тарганів, та, зрештою, вирішив відступати. Противник був надто численний. Мені довелося б сидіти цілу ніч і вбивати їх. Ще в дитинстві, коли я був скаутом, то завчив мудрий вислів: «Усі істоти красиві, треба тільки до них як слід придивитись». Я втупився у великі блискучі шоколадного кольору очі швидкого шестиногого гостя, потім натягнув мішок на голову і вирішив будь-що заснути. Та ложе моє було тверде, і мені довго не спалось. Я думав про те, який це страшенно твердий камінь — не для спання, а для тесання. Я схопив кам'яну сокиру і щосили рубонув нею об стіну. Я добре знав, що сокира відскакує від скелі, залишаючи на ній тільки білий знак. Якось наш капітан: теж побував тут і випробував твердість каменя молотком та долотом. Він морочився з півгодини, поки вирубав камінець завбільшки з кулак. Ми ж вирахували, що тільки з тієї частини гори, яку видно звідси, вибрано понад двадцять тисяч кубометрів каменю, а наші археологи навіть схильні думати, що вдвічі більше. Це було незбагненно. Я знову відчув фантастичність задумів довговухих і знову згадав про те, що вже давно не давало мені спокою. Чому б не спробувати? Кам'яні сокири й досі лежать там, де їх покинули скульптори, а в селищі й досі живуть потомки останнього довговухого. Чому б не відновити роботу в каменоломні? На рівнині вже давно припинився наступ канібалів із смолоскипами в руках. Але тут, на виступі, серед гігантів, безліч маленьких канібалів поїдали тіла своїх братів, що загинули від древньої сокири довговухих. Довкола чути було шурхіт, але я заснув, утративши почуття; простору й часу, Голіаф серед метушливих канібалів і карлик серед безмовних велетнів, що дрімали під шатром величавого зоряного неба. Наступного ранку над рівниною знову сяяло яскраве сонце, і тільки безліч крилець та скручених лапок навколо мене свідчила про те, що напад тарганів не був сном. Я осідлав коня і поїхав зарослою травою дорогою до селища. Патер Себастьян лукаво посміхнувся, коли я розповів йому, звідки прийшов і що задумав зробити. Він одразу ж приєднався до мого плану і лише попросив вибрати віддалений куточок гори, щоб не змінити знайомого вигляду Рано Рараку з рівнини. Але я не хотів брати будь-кого з остров'ян. Мені було відомо, що патер Себастьян — найкращий знавець генеалогії остров'ян і навіть писав про це книгу. Тому я пояснив йому, що шукаю людей, які були б потомками останнього довговухого. — На сьогодні тут залишилась тільки одна сім'я, яка по прямій лінії походить від Оророїни, — мовив патер Себастьян. — В минулому столітті під час хрещення ця сім'я вибрала собі прізвище Адам, яке тут вимовляється Атан. Найстаршого з братів ти вже добре знаєш, це Педро Атан — бургомістр. — Бургомістр! — здивувався я і не міг стримати посмішки. — Авжеж. Він, щоправда, скидається трохи на блазня, але насправді не дурний і лагідної вдачі. — Але ж він зовсім не схожий на місцевого жителя, — заперечив я. — Тонкі губи, невеличкий тонкий ніс, біла шкіра. — Він чистокровний остров'янин, — сказав патер Себастьян. — Таких нині залишилося тільки вісімдесят чи дев'яносто чоловік. До того ж, бургомістр — справжній довговухий по батьковій лінії. Я миттю скочив на коня і помчав по глинястому завулку до маленької бургомістрової хатки, що біліла серед кущів і дерев. Бургомістр сидів і вирізував чудові шахи — фігури зображали птахо-людей, кам'яних гігантів та інші відомі мотиви острова Пасхи. — Це для тебе, сеньйоре, — сказав він, з гордістю показуючи мені свій майстерний витвір. — Ти справжній митець, дон Педро, — сказав я. — Так, найкращий на острові, — відразу відповів він. — А правда, що ти довговухий? — Так, сеньйоре, — урочисто відповів бургомістр і став струнко, ніби солдат у строю. — Я довговухий, справжній довговухий і пишаюся цим, — вів він далі, б'ючи себе в груди. — Хто створив оті великі статуї? — Довговухі, сеньйоре, — не задумуючись, відповів він. — А в селищі кажуть, що їх створили коротковухі. — Це зухвала брехня. Вони хочуть привласнити славу моїх предків. Усе це; було зроблено довговухими. Хіба ти не бачив, що у статуй довгі вуха? Як можна повірити, що коротковухі вирубували статуї довговухих! Скульптури створено на честь наших вождів. Педро так хвилювався, що йому аж подих перехопило. Губи його тремтіли.

Почуваєш себе страшенно маленьким, коли вкопуєшся в землю вздовж тулуба велетня з острова Пасхи. Але невідомі древні скульптори без допомоги техніки перевозили і ставили цих гігантів? — Я вірю, що статуї поставили довговухі, — сказав я, — і хочу, щоб і мені зробили таку статую, але працювати над нею повинні самі тільки довговухі. Як ти думаєш, ви впораєтесь? Бургомістр на мить застиг, потім вигукнув: — Впораємося, сеньйоре, впораємось! А якої величини повинна бути статуя? — Середнього розміру, метрів п'ять-шість. — Тоді треба шістьох чоловіків. Нас, братів, тільки четверо, але є багато інших довговухих з материнського боку. Вони підійдуть? — Звичайно. Я поїхав до губернатора і попросив звільнити на певний час Педро Атана від обов'язків бургомістра. Він і його помічники дістали дозвіл вирушити до Рано Рараку і взятися за статую. За день до початку робіт довговухі попросили приготувати їм їжу. Я замовляв статую і тому, за старим звичаєм, повинен був забезпечити їх харчами. Минув день, настав вечір, а по їжу ніхто не з'являвся. В таборі почали вкладатися спати — спочатку Івонна з Анеттою в наметі, що стояв з самого краю, біля поваленої широкоплечої статуї, потім, один за одним, усі інші. Тільки Гонзало, Карл і я все ще писали в їдальні. Нараз десь серед табору почувся тихий, чудний спів. Він дедалі дужчав, потім до нього приєдналося ритмічне гупання по землі. В цій музиці було щось надзвичайно дивне, первобутне. Гонзало підвівся з таким виглядом, наче упав з місяця, Карл витріщив очі, а я слухав, як зачарований. Такого я ще ніколи не чув за весь час своїх мандрівок у Полінезії. Ми відкрили намет і вийшли надвір. Фотограф у піжамі теж виліз із намету, а в інших почали засвічувати ліхтарі. При слабкому світлі, що проникало з їдальні крізь сітку, ми помітили купку згорблених постатей, які сиділи серед табору і гупали об землю бойовими палицями з майстерною різьбою, веслами та кам'яними сокирами. На головах у всіх були вінки з папороті, а дві маленькі постаті скраю мали на обличчях паперові маски птахо-людей з великими очима і довгими дзьобами. Постаті в масках кланялись, хитали головами, а всі інші співали, ритмічно відбиваючи такт. Але найбільше нас зачарувала сама мелодія: ніби привіт із загиблого світу. Один пронизливий химерний голос серед грубих чоловічих голосів справляв дивовижне враження: він чітко вирізнявся в цьому хорі жителів печер. Звикнувши до темряви, я побачив, що голос належав древній і худій, як тріска, бабусі. Всі були надзвичайно серйозні і співали, аж поки один з наших хлопців не виніс із намету ліхтаря. Тоді спів затих, усі пробурмотіли «ні» і поховали обличчя. Коли світло забрали геть, пісня відновилася. Починав її хтось один, потім підхоплювали інші, а бабуся вступала в хор останньою. Я полинув думками далеко від Полінезійських островів; такий спів я чув серед індійців племені пуебло в Нью-Мексіко. Всі археологи теж помітили цю схожість. Коли спів закінчився і учасники хору встали, ми помітили, що в масках птахо-людей виступали діти, Я виніс блюдо ковбаси, яку стюард приготував у наметі-кухні. Забравши його з собою, остров'яни зникли в темряві. Бургомістр повернувся у вінку з папороті і з урочистим виглядом віддав порожне блюдо. Я жартома похвалив його за незвичайну виставу, але бургомістр не змінив виразу обличчя. — Це дуже давній звичай, пісня древніх каменярів, — серйозно сказав він. — Наші предки співали її головному богові Атуа, благаючи допомогти в роботі, яку вони хотіли починати. Сьогодні бургомістр був не такий, як завжди; незвичайною була також пісня і все, що сталося того вечора. Я почував себе розгубленим, спантеличеним. Очевидно, це не просто вистава, яку остров'яни виконували нам чи собі на розвагу, а справжній старовинний обряд. Нічого такого я не бачив у Полінезії відтоді, як залишив оселю старого пустельника Теї Тетуа в долині Оуіа на Фатухіва майже двадцять років тому. Тепер жителі всіх островів Тихого океану занехаяли свої давні обряди, хіба що виступають для туристів у солом'яних спідницях. Граючи і співаючи, вони більш чи менш наслідують мелодії хули, а коли розповідають легенди, то завжди, так, як вони записані в книгах білих авторів. Але сьогоднішня нічна церемонія не мала нічого спільного ні а тим, ні з іншим. Ми почули її випадково тільки тому, що замовили статую. Я навмисне пробував жартувати з бургомістром і його друзями, але він узяв мене спокійно за руку і сказав, що не випадає жартувати, коли йдеться про старовинну пісню, звернену до бога. — Наші предки не знали того, що знаємо ми, — пояснив бургомістр. — Вони гадали, що бог зветься Атуа, а поправити їх було нікому. Хіба можна їх гудити за це? Потім усі — і дорослі й діти — попрямували в темряві із своїм начинням до одної з печер Хоту Матуа, де вони мали ночувати. Наступного ранку ми поїхали до каменоломні на Рано Рараку. Там ми побачили бургомістра і п'ятьох його помічників, які вже давно були на місці і збирали докупи кам'яні сокири, схожі на великі ікла. Їх тут лежало цілі сотні, і в землі, і на землі. Поряд з балконом, де я ночував, знаходилась велика плоска стіна, якої знизу було не видно. Її утворили древні скульптори, коли вирубували свої статуї. Ми вирішили продовжити їхню працю. Наші друзі довговухі з самого початку чітко уявляли собі, як їм діяти. Вони наклали цілу купу кам'яних сокир там, де мали почати роботу, потім кожний поставив біля себе воду в глекові з видовбаного гарбуза. Бургомістр з вчорашнім вінком на голові метушився довкола, перевіряючи, чи все готово. Потім, користуючись тільки витягнутими руками й розчепіреними пальцями, він почав вимірювати стіну і робити кам'яною сокирою якісь позначки. Він, безперечно, добре знав пропорції по своїх дерев'яних фігурках. На цьому приготування закінчилось. Але замість того, щоб уже починати, бургомістр ввічливо попросив у нас пробачення і, разом із своїми помічниками, зник за виступом скелі. «Очевидно, вони знову готують якусь церемонію», міркували ми, напружено чекаючи, що буде далі. Та ось остров'яни повільно, урочисто повернулися назад і всі шестеро поставали вздовж стіни з кам'яним знаряддям у руках. Церемонія, напевно, відбулася за виступом. Вони тримали сокири, як кинджали, і по сигналу бургомістра затягнули вчорашню пісню каменярів, вдаряючи об скелю в такт мелодії. Це було фантастичне видовище і фантастична мелодія. Бракувало тільки характерного голосу бабусі, але удари сокири об камінь, від яких котилася луна, цілком заміняли його. Видовище було таке захоплююче, що ми всі стояли, наче загіпнотизовані. Співаків охопив запал, вони весело посміхалися, співали і тесали, тесали і співали. Особливо захопився-один довгов'язий дід, що стояв з самого краю; він навіть пританцьовував у такт ударам і пісні. «Кнакк-кнакк, кнакк, кнакк-кнакк-кнакк, скеля тверда, каменем по каменю той, що в руці, твердіший, значить, скеля піддасться, кнакк-кнакк-кнакк» — ці звуки котилися далеко по рівнині. Вперше за сотні років задзвеніли сокири на Рано Рараку. Пісня стихла, але удари сокир лунали далі. Шестеро довговухих взяли в руки старовинні знаряддя, щоб продовжити роботу, яку були змушені припинити їхні предки. Після кожного удару залишався невеликий слід, — просто світла позначка, але за першим ударом Ішов другий, потім ще і ще, аж поки, нарешті, слід не ставав помітним. Час од часу заглибину поливали водою з глека. Ми працювали по сусідству й чули стукіт сокир нагорі серед нерухомих статуй. Так минув перший день. І навіть коли я вже лежав у постелі, перед очима в мене стояли брунатні мускулисті спини і гострі сокири, що врубувались у камінь, а в вухах лунали розмірені удари, хоч у каменоломні давно вже стояла тиша, а бургомістр з помічниками, страшенно стомлені, спочивали в печері Хоту Матуа. Стара бабуся приходила до нас у табір і віднесла їм велике блюдо м'яса і цілий клунок хліба, масла та цукру, так що довговухі вдосталь наїлися перед сном. Наступні два дні робота велася з таким самим напруженням: остров'яни рубали, аж піт котився з них градом. Третього дня вже можна було розрізнити контури гіганта. Довговухі довбали доти, доки не з'явилися паралельні заглибини вздовж стіни, потім вони зрубували гострі виступи між ними. Вони рубали, поливали водою і знову рубали. Сокири весь час доводилося міняти, бо вістря швидко затуплялись. Усі попередні, дослідники вважали, що затуплені сокири викидали геть, і цим пояснювали те, що по всій горі валялось так багато кам'яних знарядь. Однак вони помилялися. Коли сокира затуплялася, бургомістр піднімав з землі іншу сокиру і починав ударяти їх одна об одну. Кусочки каміння летіли на всі боки, а сокири знову ставали гострими… Він загострював їх так легко, як канцелярист загострює олівець. Ми зрозуміли, що більшість знарядь, які лежали в каменоломні, використовувались одночасною Кожний каменяр мав, кілька сокир і працював ними по черзі. Біля одної статуї працювало небагато людей. Уздовж такої фігури, як наша, в п'ять метрів завдовжки, могло поміститися шість чоловік. Тому витісували одночасно багато статуй. Сотні з дві людей могли вільно справитися з усіма поміченими нами тут статуями. Крім того, над багатьма фігурами роботу припиняли з чисто технічних причин: в одних місцях скульптори наткнулися на розколину в камені, в інших їм став на перешкоді чорний, твердий, мов кремінь, шар, якого не брала кам'яна сокира. Так ми ознайомилися з тонкощами техніки каменярів. Але найбільше нас цікавило, за який час витісували такого гіганта. На думку Рутледж, на це потрібно було всього п'ятнадцять днів. Метро також вважав, що дослідники перебільшують труднощі виготовлення статуї з м'якої породи, однак гадав, що п'ятнадцять днів усе-таки замало. І Рутледж і Метро, безперечно, допустились такої самої помилки, як і ми, і багато інших, а саме: вони, судили про твердість каменю по поверхні статуй. Ми надто цінували ці пам'ятники, щоб учинити так, як учинили перші іспанці. Вони думали, що статуї зроблені з глини, і щосили вдарили по одній з них киркою. Але з велетня тільки іскри посипались. Насправді фігури зроблені з дуже твердого каменю, котрий з часом зверху вивітрився. Після трьох днів довговухі зменшили свій темп. Вони прийшли до мене із скорченими, розпухлими пальцями і заявили, що хоч вони й звичні цілий день працювати сокирою і долотом, але все ж таки вони не професіональні моаї — скульптори, які створювали статуї. Тому вони не можуть весь час дотримуватись такого темпу, як їхні предки. Ми спокійно посідали на траві і почали кожний про себе підраховувати. Бургомістр прийшов до висновку, що на виготовлення статуї середнього розміру потрібно дванадцять місяців, якщо дві зміни робітників працюватимуть протягом цілого дня. Довгов'язий дід вважав, що треба п'ятнадцять місяців. Білл дослідив камінь і погодився з бургомістром: на статую треба згаяти цілий рік і ще додати час на те, щоб її перевезти. Задля цікавості наші скульптори позначили фігурі пальці й риси обличчя і відполірували її стертою пемзою, яку їхні попередники залишили в каменоломні. Цього вечора я взяв на плечі Анетту і разом з Івонною вирушив до печери довговухих на протилежному боці Анакени. Остров'яни помітили нас ще здаля. Коли ми наблизилися, вони вже сиділи, посміхаючись, займалися кожен своєю роботою і, ритмічно похитуючись, стиха наспівували пісню про Хоту Матуа. Це була найдавніша й найвідоміша на острові Пасхи пісня. Її мелодія така ж захоплююча, як у наших найпопулярніших пісень. Приємно було слухати її в селищі, але ще приємніше тут, у печері самого Хоту Матуа. Навіть трирічна Анетта вивчила пісню по-полінезійськи. Тепер вона приєдналася до хору й пішла танцювати з двома маленькими гномиками з печери. Ми з Івонною зігнулися, залізли всередину і посідали разом з мешканцями печери на солом'яні мати. Остров'яни були дуже раді, що ми їх відвідали. Бургомістр сяяв, як сонце, і дякував мені за добру їжу, яку вони щодня дістають від кока, а особливо за сигарети. Бургомістр і ще двоє остров'ян витісували невеликими, схожими на гачки, топірцями традиційні дерев'яні фігурки. Один з них вставляв у химерну бородату голову очі з білого хряща акули і чорного обсидіану. Стара бабуся, яка прислужувала каменярам, плела капелюх, інші сиділи без діла, жували соломинки і дивилися на вечірнє небо. Перед печерою на вогнищі кипів закурений казанок. — Ти що, ніколи не відпочиваєш? — запитав я бургомістра. — Ми, довговухі, любимо працювати і завжди щось робимо. Вночі я мало сплю, сеньйоре, — відповів він. — Добрий вечір! — привітався один з остров'ян, якого ми спочатку не помітили, бо він умостився на маті з папороті у темній ніші в стіні печери. — Затишно в нас тут, еге ж? У печері справді було затишно, і я здивувався, що вони самі добре це розуміли. Надворі дедалі темнішало, і крізь отвір ми бачили, як по небу плив місяць. Бабуся витягла стару перевернуту бляшанку з заглибиною у дні. В ній був баранячий жир і домотканий гніт. Ця імітація стародавньої кам'яної лампи горіла в печері напрочуд добре. Худий дід пояснив нам, що їхні предки ніколи не світили ввечері, боячись привернути увагу ворога. — І тому воїни навчились бачити в темряві, — додав бургомістр. — Тепер ми так звикли до ламп, що вночі майже зовсім сліпі. Один спогад викликав інші. — В ті часи ніколи не спали так. — Дід простягнувся горілиць, розкинув руки, розкрив рот і захропів, наче мотоцикл. — Тоді спали ось як. — Він згорнувся в клубочок, так що груди лежали на колінах, а голова на кулаках. В руці він тримав гострий камінь. — Так вони могли одразу кинутись на свого ворога і вбити його, — пояснив дід. І щоб показати, як це робилось, він раптом схопився і стрілою кинувся на мене, ревучи, як канібал. Івонна скрикнула, а в печері весело зареготали. Перелякані діти прибігли глянути, що сталося, але потім знову пішли танцювати навколо вогнища. А довговухі все розповідали про давнину. — Наші предки їли тоді мало, — мовив старий. — І ніколи не вживали гарячої страви. Вони боялися стати гладкими, адже їм доводилося завжди бути готовими до війни. Це ж була Пора повалення статуй — Хурі-моаї. — Її тому так назвали, що воїни скидали статуї, — пояснив той, що лежав у ніші. — З ким же воювали коротковухі? Адже довговухих уже було спалено? — запитав я. — Коротковухі воювали між собою, — пояснив бургомістр. — Тоді кожна родина мала свою територію. Ті, у кого була велика статуя, пишалися нею, і коли починалась війна, один рід скидав статую іншому тільки для того, щоб дошкулити ворогові. Ми, довговухі, не такі войовничі. У мене є свій девіз, сеньйоре Кон-Тікі: «Не хвилюйся». Він заспокійливо поклав мені руку на плече, ніби показуючи, як треба втихомирювати запальних. — А звідки ти знаєш, що ти справді довговухий? — обережно спитав я. Бургомістр підняв руку і почав рахувати на пальцях: — Тому, що мій батько Хозе Абраган Атан був сином Тупутахі, довговухого, тому що той був сином Харе Каї Хіва, який був сином Аонгату, сина Ухі, сина Мотуха, сина Пеа, сина Інакі, який був сином Оророїни, єдиного довговухого, що залишився живим після битви біля рову Іко. — Всього десять поколінь, — сказав я. — Значить, одне я пропустив, бо ж одинадцяте покоління — я сам, — сказав бургомістр і почав рахувати заново. — Я теж із одинадцятого покоління, — почувся голос з ніші. — Тільки я наймолодший. Педро — найстарший і знає найбільше, він глава нашої сім'ї. Бургомістр ткнув себе в лоб і сказав з лукавою посмішкою: — Педро — хлопець головатий. Тому він глава довговухих і бургомістр усього острова. Я ще не дуже старий, але люблю вважати себе дідом. — Чому це? — Тому що старі люди розумніші, тільки вони ще щось знають. Я спробував розпитати, що ж було до того, як коротковухі знищили довговухих і почалась Пора повалення статуй. Та взнати мені нічого не пощастило. Їхній рід почався з Оророїни, а що було до того, ніхто не знав. Довговухі прийшли сюди разом з Хоту Мату а і відкрили цей острів. Однак, додали вони, коротковухі те саме розповідають про свій рід і хочуть привласнити собі славу створення статуй. Ніхто не знав, чи Хоту Матуа прибув зі сходу чи з заходу. Той, що лежав у ніші, заявив, що Хоту Матуа прибув з Австрії. Та коли інші не підтримали його, він швидко здався і пояснив, що чув про це на борту якогось корабля. Остров'яни охочіше розповідали про Пору повалення статуй, яка для них була ближчою. Коли бургомістр заговорив про стару жінку з кошиком, яка зрадила його рід, він так захвилювався, що на очах у нього виступили сльози, а в горлі щось застряло. Історія ця, безумовно, житиме дуже довго, передаючись од батька до сина ще протягом одинадцяти поколінь, незважаючи на девіз: «Не хвилюйся». — Серед наших предків траплялися вродливі люди, — сказав бургомістр. — На цьому острові було два типи людей: одні смугляві, а другі біляві, як ви, з русявим волоссям і білою шкірою. Ці білі люди і є корінними жителями острова. В нашому роду було багато білих яких звали охо — теа, тобто русяві. Моя мати і моя тітка мали рудіше волосся, ніж у сеньйора Кон-Тікі. — Далеко худіше — обізвався з ніші його брат. — У нашому роду за весь час його існування було багато світлошкірих. Ми, брати, вже не такі. Але моя дочка, яка втонула, мала білу-білісіньку шкіру і руде волосся; мій дорослий син Хуан теж рудий. Він дванадцятий потомок Оророїни. Це була правда, і син і дочка бургомістра мали руде волосся, такого кольору, як кам'яні пукао на головах тонкогубих статуй, що колись прикрашали мури другої епохи. Рід довговухих було спалено на Поїке, а статуї повалено, та історію рудого волосся можна простежити від незграбних кам'яних пукао до живих людей, яких описали перші відвідувачі острова та перші місіонери, і далі аж до останніх потомків Оророїни, найближчих родичів бургомістра. Ми й самі почували себе майже русявими довговухими, коли виповзли з печери Хоту Матуа і попрямували до огорнутого мороком табору на другому кінці долини. Для Анетти було вже надто пізно. Через кілька днів я стояв з бургомістром і дивився на повалених гігантів, що лежали на храмовій терасі перед табором. Білл якраз повідомив з Вінапу, що його» землекопи із остров'ян своїм власним способом поставили на місце величезний блок, який випав з муру. Мені спало на думку, що, може, це якось пов'язано із віковою загадкою перевозу та встановлення статуй. Метод робітників у Вінапу був простий і звичний для них. Можливо, цей прийом вони успадкували од своїх предків. Я згадав, що вже колись питав бургомістра, як доставляли статуї з каменоломні. Він відповів так, як усі: статуї рухалися самі. Тепер я вирішив спробувати ще раз. — Бургомістре, ти ж довговухий, невже ти не знаєш, як піднімали цих велетнів? — Аякже, сеньйоре, знаю, це діло нехитре. — Нехитре? Це ж найбільша загадка острова Пасхи! — А я знаю і можу підняти таку моаї. — Хто ж тебе цьому навчив? Бургомістр набундючився і присунувся до мене ще ближче. — Сеньйоре, коли я був малим, зовсім малим хлопцем, мій дід і його зять, старий Пороту, садовили мене перед собою на долівку і довго навчали, так само, як зараз учать у школі. Вони вчили мене різних речей. Я знаю багато чого. Мені веліли повторювати все по кілька разів, поки я не запам'ятовував усе слово в слово. Мене вчили також і пісень. Бургомістр говорив так щиро, що я не знав, вірити йому чи ні. Правда, в каменоломні він довів, що вміє не тільки балакати, однак дуже вже він любив вигадувати. — Коли тобі відомо, як піднімали статуї, чому ж ти не сказав про це тим, хто приїздив сюди раніше? — обережно спитав я. — Мене вони не питали, — гордо відповів бургомістр. Він явно вважав, що далі пояснювати не варто. Я не повірив бургомістрові і запропонував йому сто доларів, коли найбільшу статую Анакени буде встановлено на постамент. Я знав, що на всьому острові не знайти статуї, яка стояла б ще на своїй колишній аху, і був певен, що ніколи не побачу кам'яного гіганта у вертикальному положенні, за винятком сліпих фігур, яких колись тимчасово поставили в заглибини біля підніжжя Рано Рараку. — Домовилися, сеньйоре, — сказав бургомістр, швидко простягаючи мені руку. — Я маю намір поїхати до Чілі наступним військовим судном, і долари мені будуть потрібні. Я засміявся і побажав йому успіху. Бургомістр, здається, був без одної клепки. Невдовзі після цього з селища примчав його рудий син із запискою. Батько просив мене поговорити з губернатором, щоб той дозволив йому оселитися з дванадцятьма помічниками в печері Хоту Матуа в Анакенській долині і підняти найбільшу статую. Я осідлав коня і поїхав до губернатора. Почувши про вигадку бургомістра, губернатор і патер Себастьян засміялись і заявили, що все це, як я й думав, пусті хвастощі. Але дон Педро стояв перед нами з капелюхом у руках, губи в нього тремтіли, і я поклав собі дотримати слова. Губернатор дав письмовий дозвіл. Патер Себастьян повеселішав: йому було цікаво поглянути, що з цього вийде. І ось до табору прибув бургомістр з двома братами та іншими родичами — довговухими з материнського боку. Взявши в стюарда харчі, дванадцять довговухих знову вирушили до печери Хоту Матуа. Перед самим заходом сонця до нас ще раз з'явився бургомістр і, викопавши серед табору глибоку круглу яму, пішов геть. Коли зовсім стемніло і все навкруги затихло, ми, як і минулого разу, почули дивні таємничі звуки і приглушені удари. Звуки дедалі дужчали, і незабаром це вже був голосний пронизливий хор: заспівувала та сама бабуся з надломленим голосом. Люди в таборі прокинулись, і намети засвітилися, наче великі зелені паперові ліхтарі. Всі повиходили надвір без світла: ми вже знали, що спів має відбуватися в цілковитій темряві. Але цього разу вистава була зовсім інша. Остров'яни заквітчалися листям і гілками, деякі з них похитувались і танцювали, тупаючи ногами, наче в екстазі, а бабуся сиділа з заплющеними очима і вела хор своїм чудним, низьким голосом. Наймолодший брат бургомістра стояв обома ногами в недавно викопаній ямі. Згодом ми побачили, що там містилася якась посудина, прикрита кам'яною плиткою. Він ритмічно, як барабанщик, гупав босими ногами, ще більше надаючи всій мелодії якогось містичного характеру. Ми насилу розрізняли артистів при слабкому світлі, що пробивалося крізь намети. Та раптом з темряви виступила струнка постать. Наші хлопці дивились на неї, широко розкривши очі. Це була молода босонога дівчина з довгим розпущеним волоссям, одягнута в світле просторе плаття. Вона пурхнула в зелене коло світла, наче німфа з казки, і почала легенько танцювати перед барабанщиком та співаками, просто, не так, як під мелодію хули. Це було так прекрасно, що ми затамували подих. Дівчина була трохи зніяковіла і дуже серйозна. Гнучка, струнка, граціозна, вона, здавалося, не торкалась трави босими світлими ногами. Звідки ця дівчина з'явилась? Хто вона така? Як тільки наші моряки отямились і переконались, що це не сон, вони почали пошепки запитувати про це один одного, а також Ерорію та Маріанну. А вони думали, що знають уже всіх красунь на острові! Чи, може, довговухі тримають цю німфу в якійсь печері, щоб у дівчини побіліла шкіра? Нам сказали, що це племінниця бургомістра. Дівчина ще надто молода і не ходить на хулу. Тим часом чарівна пісня і танець тривали далі. Ми тричі прослухали всю виставу, але зрозуміли тільки приспів, у якому йшлося про те, що за наказом сеньйора Кон-Тікі моаї буде піднято на аху в Анакені. Мелодія зовсім не скидалась на пісню каменярів, однак була така сама захоплююча й ритмічна. Нарешті барабанщик виліз із ями, і всі зашелестіли листям, збираючись іти геть. Ми їм знову дали харчі. Один з наших спитав, чи не могли б вони заспівати й потанцювати котрусь із звичайних мелодій хули, але остров'яни рішучу відмовились. Бургомістр пояснив, що можна заспівати хіба що тільки пісню каменярів. Ці дві пісні серйозні і мають принести їм успіх. А інших пісень вони заспівають потім, бо предки можуть розгніватись і не дати їм щастя в роботі. Ми ще раз прослухали пісню каменярів, і довговухі, шелестячи своїми уборами з листя, подалися через майданчик у морок, ведучи з собою одягнену в біле німфу. Як тільки сонце кинуло перші промені на намет, я проснувся од чиїхось кроків. Це дванадцятеро, довговухих прийшли з печери поглянути на найбільшу в Анакені статую, що лежала ниць біля нашого намету. Це був гігант з плечами майже триметрової ширини, що важив двадцять п'ять — тридцять тонн, отже, на кожного робітника припадало понад дві тонни. Тому не дивно, що вони стояли навколо скульптури і чухали потилиці. Але, видно, довговухі цілком, покладались на бургомістра, який спокійно походжав собі довкола гіганта. Перший машиніст теж почухав потилицю, похитав головою і посміхнувся. — Ну, коли бургомістр здолає цього ідола, то йому сам чорт не товариш! — Нізащо в світі він його не здолає! — Та де там! По-перше, велетень лежав на схилі біля підніжжя муру головою вниз, по-друге, він зараз був метрів за чотири від великої плити, на якій колись стояв. Бургомістр показав нам маленькі підступні камені, які, за його словами, коротковухі вибили з-під плити, щоб скинути статую. Потім він почав організовувати роботу так спокійно і впевнено, наче все життя тільки цим і займався. Єдиним його знаряддям були три довгі круглі деревини, з яких потім використовувалися тільки дві, і велика кількість зібраного довкола табору каміння. Зараз на острові не було лісу, йоли не рахувати кількох недавно посаджених евкаліптових гайків, але біля озера в кратері Рано Као завжди росли дерева. Перші дослідники застали ще там ліс із торо міро і гібіскуса, тому остров'яни завжди могли дістати собі три деревини. Обличчя статуї зарилось глибоко в землю, але помічникам бургомістра пощастило підсунути під нього деревини. Три чи чотири чоловіки повисли на протилежних їхніх кінцях, а бургомістр, лежачи на животі, підсовував під голову статуї маленькі камінці. Коли одинадцять остров'ян, щосили давили на кінці деревин, нам здавалось, що фігура тремтить чи ледве рухається, але взагалі нібито нічого й не мінялося, тільки камінці, які підкладав бургомістр, ставали все більші. До вечора голова велетня піднялась на добрий метр од землі, а весь простір під нею був забитий камінням. Наступного дня одна деревина виявилася зайвою, і тепер на кожний важіль припадало по п'ять чоловік. Бургомістр доручив підсовувати каміння під статую своєму молодшому братові, а сам вибрався на мур, як диригент оркестру, і спокійно подавав команду, розмахуючи в такт руками: — Етахі, ерау, етору! Раз, два, три! Раз, два, три! Тримайте! Піднімайте! Раз, два, три! Раз, два, три! Сьогодні остров'яни підклали кінці обох деревин під правий бік статуї, і він повільно почав підніматися. Спочатку це були тільки міліметри, потім дюйми, а незабаром уже цілі фути. Після цього кінці деревин підклали під лівий бік велетня і повторили таку саму роботу. Тепер уже піднімався другий бік, а весь звільнений простір знову заповнювали камінням. Потім робітники повернулись знов до правого боку, звідти назад до лівого, і так без кінця. Дев'ятого дня статуя вже лежала на животі на вершині дбайливо викладеної башти, висотою в три з половиною метри. Страшно було дивитись на тридцятитонного гіганта, який здіймався на півтора метра над нашими головами. Десять остров'ян уже не діставали до деревин: вони повисали, гойдаючись на канатах, прив'язаних до їхніх кінців. Але ще було далеко до того, щоб гігант стояв прямо, лицьової сторони його ми ще не бачили: вона й досі ховалася в камінні. Робота ставала небезпечною. Анетті більше не дозволяли підвозити на дитячому візку маленьке каміння для бургомістра. Тепер тільки високі, дужі хлопці, босоногі, як неандертальці, похитуючись, носили до статуї великі брили. Бургомістр був надзвичайно обережний і перевіряв, як тримається кожний камінь. Вага гіганта була така велика, що окремі камені під його тиском покришились, як кусочки цукру. Один не так покладений камінь міг призвести до катастрофи. Але все було детально продумано, кожна дрібниця розрахована і перевірена. Серце завмирало, коли ми бачили, як робітники, чіпляючись босими ногами за виступи башти, тягають нагору величезні кам'яні брили. Але кожен з них був надзвичайно обережним, а бургомістр ні на мить не послабляв своєї уваги. Він чітко, без зайвих слів, управляв усіма діями. Таким ми його ще не бачили. Адже в таборі його вважали за дивака і набридливого хвалька. Наші хлопці недолюблювали його за те, що він завжди хвалив себе і що безсоромно високо цінував свої дерев'яні фігурки, хоч вони й справді були найкращі на острові. Але тепер він спокійно й витримано керував роботою — природжений організатор, до того ж дуже винахідливий. Ми дивились на нього іншими очима. Десятого дня статуя опинилась у найвищій точці. Довговухі почали посувати її так само непомітно в напрямку постамента, де вона мала стояти. Одинадцятого дня вони заходилися піднімати гіганта вертикально, підкладаючи каміння тільки під обличчя, підборіддя і груди. Сімнадцятого дня серед довговухих раптом знову з'явилася бабуся. Разом з бургомістром вона виклала на плиті, де мала стояти, статуя, півколо з маленьких камінців. Це була чиста магія. Статуя лежала тепер похило і страшенно нестійко. Кожну мить вона могла під дією власної ваги сковзнути вниз і впасти із стрімкого муру аж на берег. Крім того, вона могла повалитися в будь-якому напрямку, коли її ставитимуть на постамент. Тому бургомістр обв'язав голову статуї канатом і зробив на всі чотири боки розтяжки, прив'язавши їх до вжитих у землю паль. Настав вісімнадцятий день. Одні почали тягнути за канат у напрямку берега, інші притримували канат, прив'язаний до палі серед табору, решта обережно орудувала дерев'яним важелем. Враз велетень почав рухатись. Почулася команда: — Тримай міцно! Тримай міцно! Гігант піднявся на весь свій могутній зріст і захитався. Башта, на яку вже ніщо не давило, розвалилась і донизу полетіло каміння та величезні брили, вдаряючись одні об одних і здіймаючи аж до неба хмари куряви. Однак велетень спокійно і впевнено опустився на плиту і так залишився стояти. Широкоплечий, прямий, він дивився на табір, і його зовсім не схвилювали зміни, що тут відбулися з того часу, як його вперше було привезено сюди. Гігант змінив увесь краєвид. Широчезні плечі маячіли, як береговий знак, і статую можна було бачити далеко з моря. Тут, у давній оселі Хоту Матуа, в затінку широкого велетня, ми вже більше не почували себе, як. дома. З будь-якого місця в таборі можна було бачити цю величезну голову; вона височіла над наметами, наче старий норвезький троль. Вночі, коли ми ходили по табору, здавалося, що цей велетенський троль примандрував із світового простору і саме хоче переступити через найближчі намети, що світились у мороці зеленим світлом. Вперше за сотні років один з велетнів острова Пасхи став на своє місце на вершині ах у. Приїхали губернатор з родиною, священик і черниці. По табору тупотіли копитами коні — всі, хто міг, прибули в Анакену поглянути на роботу бургомістра. Довговухі гордо розбирали башту, а бургомістр грівся в промінні загальних похвал. Він довів, що вміє відповісти на одну з найдавніших загадок острова Пасхи. Та чи могло бути інакше? Дон Педро Атан, старий мудрець, бургомістр острова та ще й довговухий! Нехай йому тільки заплатять, він підніме всі до одної статуї, і на острові буде так, як колись у давнину. Зароблені гроші він розділив між своїми помічниками, та якщо йому пощастить поїхати на військовому кораблі до Чілі, — він особисто умовить президента дати кошти на підняття всіх інших статуй. З одинадцятьма помічниками і двома деревинами він підняв цю скульптуру за вісімнадцять днів, а що можна зробити, коли в нього буде більше людей і часу?! Я одвів бургомістра вбік і урочисто поклав йому руки на плечі. Він стояв, наче зніяковілий школяр, схвильований і зацікавлений. — Дон Педро, бургомістре, може, тепер ти мені скажеш, як твої предки перевозили фігури по острову? — Вони рухались самі, — відповів бургомістр, не затинаючись. — Дурниці, — сказав я розчаровано і трохи розізлився. — Не хвилюйся. Ми повинні поважати наших предків, які казали, що статуї рухалися самі. Але ті, від кого я чув, самі цього не бачили. Дуже можливо, що вони користувались міро манга еруа. — А що це таке? Бургомістр намалював на землі щось схоже на рогатку з поперечними опорами і пояснив, що це сани для каміння, зроблені з розгалуженого стовбура. — У всякому разі такими саньми перевозили великі плити на мури, — додав він. — А канати робили з цупкої кори хау — хау, такої товщини, як у вас на кораблі троси. Я можу зсукати тобі такий канат і змайструвати міро монга еруа. За кілька кроків од табору один з археологів саме одкопав статую, яка була геть засипана піском, тому патер Себастьян не поставив на ній свого номера. Фігура не мала очей, і це свідчило, що її покинули по дорозі до призначеного місця. Я вказав на неї бургомістрові: — А чи не міг би ти з своїми людьми потягти цю моаї по рівнині? — Ні, потрібні ще люди з селища, а вони не захочуть. Навіть разом з усіма твоїми землекопами нас невистачить. Статуя була не така вже й велика, менша за середню. В мене виникла ідея. Бургомістр допоміг мені купити в селищі двох великих биків. Довговухі зарізали їх і спекли на гарячому камінні у земляній печі. Тоді ми запросили жителів селища на бенкет, і невдовзі весь майдан перед табором заповнили гості. Довговухі обережно зсунули пісок з вогнища, і показався килим з соковитого бананового листя, з якого хмарою валувала пара. Коли згорнули цей неїстівний килим, усі побачили апетитну їжу. Серед захоплених гостей розповсюдився запах найсоковитішої в світі печені. Чоловіки й жінки усілись на траві купками, тримаючи в руках величезні шматки печеного м'яса, а довговухі тим часом розносили батат, маїс і гарбузи, які пеклися разом з м'ясом у наповненій парою розжареній земляній печі. Круг табору бродили чорні та гніді осідлані коні, щипаючи траву. З'явились гітари, і храмова тераса сповнилася піснями й сміхом: остров'яни почали танцювати хулу.

Тим часом довговухі приготували все для того, щоб тягнути сліпу статую, і сто вісімдесят розохочених остров'ян, сміючись і перегукуючись, поставали вздовж довгого каната, яким обв'язали шию велетня. Бургомістр у новій білій сорочці і картатому галстуці почав керувати роботою. — Раз, два, три! Раз, два, три! Трісь! Канат розірвався, й остров'яни з гучним реготом покотились по землі один через одного. Бургомістр зніяковіло посміхнувся і наказав скласти канат удвоє. І ось колос почав рухатись. Спочатку короткими ривками, та потім, наче її щось одпустило, статуя посунулась по рівнині так швидко, що старий Лазарус, помічник бургомістра, скочив їй на голову і, наче гладіатор на бойовій колісниці, почав розмахувати руками. Довгий ряд остров'ян, які аж сяяли від радості, терпляче тягнув статую. Вони посувалися так швидко, наче волокли порожню коробку. Згодом ми зупинили цю веселу процесію, переконавшись, що сто вісімдесят остров'ян з повними шлунками можуть тягнути по рівнині дванадцятитонну статую. Коли б мати дерев'яні сани та ще більше людей, то можна було б перетягувати й важчі фігури. Отже, ми бачили, як з допомогою води і кам'яних сокир можна просто в горі витесати скульптуру, аби тільки мати досить часу; ми бачили, як з допомогою каната і саней можна перевозити статуї, було б тільки за що вхопитись руками і впертись ногами, і ми бачили, як колоси, наче повітряні кульки, піднімаються на вершечки мурів, тільки треба знати вірний спосіб. Залишилась практично нерозв'язана лише одна загадка: як на голови велетнів укладали круглі перуки? Відповідь напрошувалась сама собою. Кам'яна башта, з допомогою якої піднімали велетнів на ноги, була поруч голови. Тими ж простими способами можна було викотити по ній червону — перуку. — Коли статуя і її перука були на своїх місцях, усю башту просто розкидали, і статуя залишалась стояти сама. Коли загинули творці статуй, виникла загадка: як: усе. це можна було зробити без заліза, без кранів і машин? Відповідь проста. На маленький острівець прибули, люди з жадобою творчості в крові і з практично розвинутим розумом. Вони споруджували свої вавілонські башти за старовинними традиціями, маючи для цього необмежений час. Сотні років жили вони на цьому затишному острівку, де єдиними їх сусідами були тільки; кити й риби. Вони не знали ворогів. Наші розкопки показали, що аж в третю епоху на острові Пасхи почали, виготовляти наконечники для списів. Зовсім близько від табору лежав величезний циліндр з червоного каменю, його в давнину прикотили сюди з іншого кінця острова, де в кратері з червоним каменем вирубували пукао. Бургомістр запропонував докотити його на круглих колодах ті двісті метрів, що залишились до табору, і висадити на голову піднятого велетня. Але вже тоді, я. довговухі піднімали статую, на зміну розв'язаним загадкам острова прийшла інша таємниця. Вона захопила всю нашу увагу, і червона перука залишилася лежати там, де й була, відпочиваючи перед останнім шляхом до королівського пам'ятника. Нові події цілком заволоділи нашими думками.