Розділ IV таємниця велетнів острова пасхи

Хто мріє полетіти на Місяць, той може дістати деяке уявлення про те, що його там чекає, полазивши по згаслих вулканах острова Пасхи. Тут ви не тільки опинитесь безмежно далеко від нашого суєтного світу, але й побачите ландшафт зовсім такий, як на Місяці. Це маленький привітний місяць між небом і океаном, де розкинулись порослі травою й папороттю безлісні кратери. Старі, вкриті мохом, вони сонно позіхають до неба, позбавлені вогненних язиків і зубів. Такі мирні вулкани розкидані по всьому острові. І зовні і зсередини вони заросли травою. Пора вибухів минула так давно, що на дні кількох найбільших кратерів утворились небесно-голубі озера, зарослі соковитим зеленим очеретом. Один із цих заповнених водою вулканів має назву Рано Рараку, і здається, що на ньому мешканці місяця розгорнули найжвавішу діяльність. Їх не видно, але складається враження, що вони поховались у чорних печерах, поки ви безтурботно ходите по траві й оглядаєте раптово перервану працю. Вони втекли звідси з великим поспіхом, внаслідок чого Рано Рараку залишився одним з найбільших і найдивовижніших пам'ятників на світі. Це пам'ятник утраченому невідомому минулому, що нагадує про тлінність усього існуючого. Всю гору розірвано на куски, на неї хтось накидався з такою жадобою, наче це був калач, а тимчасом сталева сокира, коли нею пробувати вулкан, висікає іскри. Десятки тисяч тонн каменю вирубано й винесено з кратера. В зяючих ранах на тілі гори лежать понад сто п'ятдесят гігантських кам'яних фігур, залишених у всіх стадіях роботи: від майже готових до тільки початих. А біля підніжжя вишикувалась ціла армія цих неземних істот, і почуваєш себе безнадійно маленьким, коли верхи чи на джипі під'їздиш сюди по прадавній дорозі, яку старовинні будівники проклали до своєї гігантської майстерні. Ви злазите з коня в затінку кам'яної брили і раптом бачите, що це голова поваленого гіганта. Під нею може сховатися від дощу вся наша експедиція. Підходите до найближчого ряду статуй, по груди закопаних у землю, і вам стає моторошно: не можна дістати навіть до підборіддя гіганта. Спробуйте видряпатись хоч би на ті фігури, що лежать горілиць, і відчуєте себе справжніми ліліпутами — часто важко вибратись навіть їм на живіт. По тілу й по обличчю поваленого Голіафа^[7] можна вільно походжати, а на його носі, такого розміру, як звичайне ліжко, — навіть лягти відпочити. Деякі статуї мали в довжину десять метрів, а найбільша з них, незакінчена, яка лежала на схилі вулкана, дорівнювала двадцяти двом метрам. Якщо рахувати по три метри на поверх, то ця кам'яна фігура мала висоту семиповерхового будинку. Це був дійсно таки гігант, справжній гірський троль^[8]. На Рано Рараку ви найближче стикаєтесь із таємницею острова Пасхи. Тут навіть повітря напоєне таємничістю. До вас звернені мовчазні обличчя ста п'ятдесяти фігур, вони загадково позирають на вас з кожного виступу і з кожної печери, де ненароджені й померлі велетні лежать, наче в колисках чи на смертних постелях, безпомічні, мертві, відколи їх покинула творча сила. Так було тут, коли будівники припинили свою роботу, так залишиться тут назавжди. Горді, пихаті, щільно стуливши губи, стоять найстаріші гіганти і, здається, вперто думають, що ні долото, ні навіть атомна енергія не змусять їх розкрити роти й заговорити. Та хоч уста велетнів запечатані сімома печатками, багато що стає відоме тим, хто полазив у хаосі незакінчених фігур нагорі. Куди б ми не пробирались, де б ми не зупинялись, всюди нас оточували велетенські обличчя, наче в кімнаті сміху. Ми бачили їх анфас, і в профіль, і під різними кутами. Усі вони були разюче подібні одне до одного — з тим самим стоїчним виразом і неприродно довгими вухами. Ми лазили по носах і підборіддях, ставали на губи й величезні кулаки гігантів. Коли око навчилось відрізняти витвори мистецтва від витворів природи, ми переконалися, що вся гора, від підніжжя до самого кратера, складається з суцільної маси тіл і голів. І на самій вершині, на висоті ста п'ятдесяти метрів, над рівниною, теж лежали рядком, дивлячись у небо, напівзавершені фігури, і тільки шуліки літали над ними. Але й тут, на гребені, не закінчувалось нагромадження статуй: вони спускалися шеренгами вниз по стіні кратера до самого дна. Аж до зеленого очерету на березі озера в кратері тягнулась кавалькада німих бундючних кам'яних людей, стоячих і лежачих, закінчених і незакінчених — наче плем'я сліпих роботів, що скам'яніли, даремно шукаючи живої води. Ми всі були здивовані й захоплені гігантською роботою, що колись велася на Рано Рараку. Тільки маленька Анетта сприйняла все цілком спокійно. — Гляньте, які ляльки! — захоплено вигукнула вона, коли я зняв її з сідла біля підніжжя вулкана. Але коли ми підійшли ближче, розміри виявились надто великими навіть для світу її фантазії. Вона ховалась під шиями велетнів, не маючи й гадки, що над нею височать кам'яні голови. Коли мати допомагала їй перелізти з одного виступу на інший, Анетта не підозрівала, що переміщається з верхньої губи на ніс поваленого гіганта. Враження наше не зменшилося й тоді, як ми почали розкопки. Кам'яні голови, що вистроїлись на схилі вулкана, і так здавалися великими, а коли ми стали копати вздовж шиї, то з'явилися груди, потім живіт, руки, нарешті весь велетенський тулуб аж до стегон, де тонкі довгі пальці з великими кривими нігтями сходились під круглим животом. Інколи в землі перед статуями ми знаходили людські кістки й попіл од вогнищ. Знамениті, голови мали тепер зовсім інший вигляд і не здавались обрубаними по шию, як на малюнках в енциклопедіях та географічних довідниках. Однак усе це було тільки захоплюючим видовищем і не розв'язувало таємниці острова Пасхи. Закинути вірьовку на найвищі голови було важко, і тільки найспритніші з нас відважувались лізти по ній нагору. Останній відрізок шляху — від брів до маківки — був найважчий, бо тут вірьовка щільно прилягала до чола статуї і не давала можливості добре ухопитись. Навіть без вантажу вибратись на маківку статуї нелегко. Та ще важче було зрозуміти, як висаджували: нагору і вкладали на голову величезного «капелюха», особливо коли врахувати, що капелюх був кам'яний, мав шість кубічних метрів об'єму і важив стільки, як два дорослі слони. Як можна підняти такий вантаж на висоту чотириповерхового будинку, не маючи підйомного крана чи хоч би зручного пагорба поблизу? Навіть якщо кілька чоловік вилізло б на маківку голови, то вони не змогли б витягти за собою такий тягар, бо їм там і самим важко було б утриматись. А внизу, біля підніжжя статуї, скільки б не стояло людей, вони все одно не діставали навіть до живота кам'яного велетня. Як же все таки остров'яни піднімали кам'яний капелюх повз груди, підборіддя і повз голову, на самий вершечок? Металу вони не знали, а лісу на острові майже не було. Наші машиністи тільки розгублено похитували головами. Ми почували себе школярами, які не можуть розв'язати задачу. Здавалося, що невідомі мешканці печери; тріумфуючи, питали нас: — Відгадайте, як ми здійснили цю інженерну роботу. Відгадайте, як ми спускали цих гігантів униз по стрімкому схилу і переправляли через гори й долини до тих місць, де хотіли їх поставити. Та від гадання мало користі. Спочатку треба було добре оглянути все довкола, чи не залишили таємничі генії минулого чогось такого, що б хоч трохи допомогло нам. Щоб знайти відповідь на все, ми вирішили дослідити, спершу незакінчені статуї, яких багато залишилось на виступах і в самій каменоломні. Було ясно, що робота, припинилась раптово: тисячі примітивних кам'яних сокир залишились лежати на робочих місцях. Скульптори працювали відразу над багатьма статуями, тому ми мали змогу бачити всі стадії роботи. Спочатку просто в стіні витісували обличчя і передню частину фігури, потім формували боки, робили вуха і руки з довгими пальцями, що завжди були складені на животі. Після цього скульптори з обох боків врубувались у камінь, витісуючи спину так, що вона нагадувала човен з вузьким кілем, який у нижній своїй частині з'єднували з горою. Доли обробку чільного боку статуї закінчували у всіх деталях, її старанно полірували. Невистачало тільки очей під навислими бровами. Велетень на деякий час лишався сліпий. Нарешті «кіль» перерубували, а статую підбирали камінням, щоб вона не скотилась у прірву. Очевидно, скульпторам було зовсім байдуже, де і як висікати фігури: у стрімкій стіні чи на горизонтальній поверхні, головою вгору чи вниз. Напівготові велетні лежали хто як, наче бійці на полі бою. Спільним у статуй було тільки те, що вони спиною з'єднувались із горою. Коли спину звільняли, починався карколомний спуск до підніжжя вулкана. В окремих випадках багатотонних гігантів спускали по прямовисній стіні, повз статуї, які ще закінчували на нижчих виступах. Багато з них розбивалось під час транспортування, але більшість досягала підніжжя цілими. Їм бракувало тільки ніг, бо всі статуї кінчались рівним зрізом там, де починаються ноги. Вони скидались на бюсти з подовженими тулубами. Скульптори винесли з кратера до підніжжя гори тисячі тонн дрібного каміння і насипали з нього великі купи. В цих купах вони викопували ями і тимчасово ставили туди велетнів. Після цього творці закінчували формувати спину і потилицю. Ззаду талію прикрашали поясом з кільцями та символічними знаками. Цей вузький пояс був єдиним одягом статуї. Всі фігури, за винятком одної, зображали чоловіків. Однак загадкова мандрівка кам'яних гігантів на цьому не закінчувалась. Коли спина була готова, вони мали вирушати далі, на відкриті храмові тераси. Більшість із них уже пройшли цей шлях. Біля підніжжя вулкана залишилась тільки незначна частина статуй острова. Готових гігантів переносили кілометр за кілометром по всьому острову. Деякі фігури опинилися за п'ятнадцять кілометрів від того місця, де їм вперше надали людської форми. Патер Себастьян був ніби директором цього своєрідного музею під відкритим небом серед пустельного ландшафту. Він побував скрізь і пронумерував усі статуї, які йому вдалося знайти: їх виявилось понад шістсот. Всі вони витесані з жовто-сірого каменю, всі вийшли з одної гігантської майстерні на стрімкому схилі Рано Рараку. Тільки там камінь мав такий колір і по ньому можна було пізнати статую, навіть коли вона лежала десь далеко серед інших величезних кам'яних уламків. Найдивовижнішим було те, що колосів переміщали по острову не у вигляді безформних брил, які б не боялися пошкоджень, а цілком закінченими, відполірованими від мочок вух до нігтів. В них тільки не було очей. Як же остров'яни ухитрялись переносити готові статуї на далеку відстань, не ламаючи їх і не дряпаючи поліровки? Цього ніхто не знав. На призначеному місці сліпих кам'яних людей не просто вмощували у ями, навпаки: їх піднімали і встановлювали на аху — храмові тераси двометрової висоти. Тільки після цього статуям прорубували отвори для очей, і вони вперше могли побачити, де знаходяться. А потім відбувалась завершальна церемонія: на голову велетневі одягали «капелюх», що важив од двох до десяти тонн. А втім, казати, що це «капелюх», невірно, хоч тепер усі вживають це слово. Старовинна місцева назва його пукао, тобто пучок волосся. Таку зачіску мешканці острова Пасхи носили в епоху великих географічних відкриттів. Чому ж стародавні майстри робили пукао окремо і вже потім висаджували на голову велетня, чому вони не витісували його разом з цілою статуєю з того самого матеріалу? Тому що найважливішим у цій зачісці був колір. Майстри вирушали на протилежний кінець острова, за десять кілометрів від каменоломні Рано Рараку, і там добували у маленькім зарослім кратері вулкана камінь особливого червоного кольору. З нього вони й робили «пучки волосся». Вздовж узбережжя було побудовано понад п'ятдесят храмових терас. Майстри тягнули сюди з одного кінця острова жовто-сірі статуї, а з іншого — червоні пукао. Тут вони встановлювали кам'яні фігури і одягали їх у червоні перуки. На більшості терас височіло по дві статуї, але на деяких було по чотири, по п'ять чи навіть по шість. А на одному підмурку чотириметрової висоти здіймалось вряд аж п'ятнадцять рудоволосих гігантів. Сьогодні жоден з цих велетнів не стоїть на своєму постаменті. Уже капітан Кук, та, мабуть, і Роггевен, прибули на острів надто пізно, щоб застати всі статуї на своїх місцях, але більшість із них ще стояла з червоними перуками на головах. Останнього гіганта було скинуто з постаменту в середині минулого століття, і його червоний пукао покотився по вимощеній плитами терасі, ніби великий, кривавого кольору, паровий каток. Зараз тільки біля підніжжя вулкана стоять іще, вперта піднявши голови, сліпі, безволосі статуї. Вони так глибоко закопані в землю, що жоден ворог не зміг би їх перекинути, а спроба зрубати одну з голів сокирою не дала наслідків: катові вдалось вирубати на твердій, як кремінь, шиї велетня лише ледве помітний шрам. Останню статую було скинуто з її аху десь близько 1840 року під час сутички канібалів, що оселились поблизу в печері. Ця десятиметрова фігура стояла на постаменті висотою майже в людський зріст і мала на голові пукао об'ємом у шість кубічних метрів. Ми зміряли поваленого велетня й визначили його вагу. Він важив п'ятдесят тонн і був перенесений за чотири кілометри від Рано Рараку. Уявімо собі, що ми беремо десятитонний залізничний вагон і перевертаємо його догори колесами, — адже в Полінезії коліс не знали. Потім візьмемо ще один такий самий вагон, перевернемо його поряд з першим і зв'яжемо їх докупи. Після цього навантажимо в них дванадцять коней і п'ять великих слонів. Тепер можна тягнути — вийшло якраз п'ятдесят тонн. Треба не лише зрушити вантаж з місця, але й протягти його чотири кілометри по кам'янистій місцевості так, щоб жодна деталь не зіпсувалась. Скажете, що це неможливо зробити без машин? Але неможливе було здійснене древніми жителями острова Пасхи. Одне тільки не викликає сумніву — цього не могла зробити група полінезійських різьбарів по дереву, які висадились на острів і почали обробляти камінь, тому що на острові не було дерева. Рудоволосі гіганти з класичними рисами обличчя були створені мореплавцями з країни, де люди мали досвід цілих поколінь по перенесенню монолітів. Коли ми доставимо п'ятдесятитонний вантаж на місце, його треба підняти на постамент, поставити сторч і висадити йому на голову, на висоту чотирьох поверхів, пукао. Цей «пучок волосся» важив десять тонн, і доставляли його з каменоломні, розташованої за одинадцять кілометрів звідси. Одинадцять кілометрів — не малий шлях для такої місцевості, а десять метрів — велика висота, коли доводиться піднімати десять тонн, тобто вагу двадцяти чотирьох коней. Однак цю роботу було виконано. І вся ця велич була скинута 1840 року вниз людожерами, які підкопали кам'яну опору, а потім відсвяткували свою перемогу, з'ївши в печері тридцять своїх сусідів. Я стояв на вершині Рано Рараку і милувався вкритим травою островом. Позад мене починався досить стрімкий спуск у заросле черево вулкана, де маленьке, голубе, як небо, озеро блищало, ніби дзеркало, в широченній рамі з найзеленішого очерету, який мені тільки доводилося бачити. Може, він тільки здавався таким зеленим на фоні трави, яка вкривала весь острів і починала вже жовтіти від посухи. А передо мною йшла вниз крута стіна терас аж до підніжжя вулкана, де навколо гігантських фігур, мов мурашки, копалися в землі працівники експедиції. Тут і там паслись стриножені коні, до мізерного маленькі поруч з кам'яними велетнями. Звідси було добре видно весь простір, де колись народилася найбільша таємниця острова Пасхи. Тут був, так би мовити, родильний дім гігантів; я сам стояв на великому зародкові, а передо мною і позад мене лежало ще їх багато. На схилах вулкана і в кратері стояли новонароджені. Сліпі, безволосі, вони марно чекали, коли настане час вирушати в дорогу. Звідси я міг бачити, як здійснювалися колись ці мандрівки. Кілька готових фігур всередині кратера вже повчали свою подорож, як раптом роботу було припинено. Одна статуя досягла краю кратера, а інша вже навіть спускалась униз по схилу. Але несподівано пересуванню настав кінець, і фігури залишилися лежати не на спині, а на животі. По всій рівнині уздовж старих, розчищених од каміння, зарослих травою доріг лежали такі статуї — по одній, а то й по дві-три. Вони були сліпі, безволосі, і все свідчило про те, що ці фігури ніколи й не стояли, а їх раптово кинули під час переселення з Рано Рараку до призначених для них постаментів. Мандрувати їм доводилось далеко повз гори й вулкани. А ще далі на заході, за обрієм, був маленький вулкан Пуна Пау, де витісували перуки. Звідси його не видно, але я побував там раніше і на дні мілкого кратера бачив з півдесятка циліндричної форми «пучків волосся», що нагадували колеса парових катків. Древні «перукарі» підняли по стрімкій стіні багато таких червоних пукао: кілька найбільших з них лежало уже за кратером, дожидаючи, поки їх понесуть далі. Інші були залишені на рівнині, по дорозі до їхніх майбутніх власників. Я виміряв найбільший «пучок волосся», який лежав біля кратера. Він мав об'єм понад вісімнадцять кубічних метрів і важив тридцять тонн, — стільки ж, скільки важать сімдесят п'ять коней. Сам я не міг збагнути, як стародавні жителі острова Пасхи домоглися таких успіхів, і звернувся до місцевого пастуха, що стояв поруч мене, мовчки дивлячись на залишених серед рівнин велетнів. — Леонардо, — сказав я, — ти людина практична, поясни мені, як у давнину переносили цих кам'яних гігантів? — Вони йшли самі, — відповів Леонардо. Коли б він не вимовив це з такою урочистою серйозністю, я подумав би, що пастух жартує. Одягнений у чисті штани й сорочку, Леонардо виглядав, як усі цивілізовані люди, і навіть був розумніший за багатьох за них. — Як же вони могли йти, коли в них є лише голова і тулуб, а ніг немає? — заперечив я. — Вони пересувалися ось так, — сказав пастух і, стуливши ноги докупи і не згинаючи колін, почав зсуватись з гори. — А ти ж як думав? — поблажливо спитав він. Я не знав, що відповісти, і, певно, був уже не першою білою людиною, яка виявила свою повну розгубленість перед цією таємницею. Те, що пастух сказав мені, він знав від батька й діда. Статуї йшли самі. Навіщо ж сушити собі голову, коли є таке просте пояснення? Вернувшись до табору, я зайшов на кухню, де стара Маріанна, сиділа і чистила картоплю. — Ти чула що-небудь про те, як у давнину переносили оті великі моаї? — спитав я. — Сі, сеньоре, — впевнено відповіла вона. — Вони ходили самі. І Маріанна розповіла довгу історію про стару відьму, яка жила біля Рано Рараку в ті часи, коли каменярі вирубували велетнів. Своїми чарами вона вдихала життя в кам'яні фігури і примушувала їх іти, куди треба. Але якось каменярі з'їли великого омара і не пригостили відьму. Вона знайшла кісточки від омара і так розгнівалася, що звеліла всім статуям упасти ниць. З того часу вони вже не рухалися. Цю саму байку про відьму та омара остров'яни розповідали ще Рутледж п'ятдесят років тому, і я, на свій подив, переконався, що всі остров'яни, з якими мені доводилось говорити, і досі вірять цьому нехитрому поясненню. І якщо їм ніхто не запропонує нічого переконливішого, вони віритимуть у відьму та омара до судного дня. А взагалі остров'яни не були наївними. Вони раз у раз вигадували всілякі приводи, щоб перейти межу селища і з'явитись до нас у табір продавати свої різьблені вироби. Вирізувати вміли майже всі, деякі були справжніми художниками, але найкращим був бургомістр. Всі хотіли купити його фігурки. Мотиви в усіх різьбарів; були ті самі, але ніхто не вмів робити таких тонких ліній і так гарно полірувати дерево, як він. У таборі бургомістр мав набагато більше замовлень, ніж він міг виконати. Американські сигарети, норвезькі риболовні гачки та барвисті англійські тканини цінувались при обміні найдорожче. Остров'яни виявились завзятими курцями. Ті, хто побував у нас на борту першої ночі і виміняв за свої речі кілька пачок сигарет, не стали курити самі. Вони помчали на берег і бігали так од дому до дому, будячи друзів та родичів, щоб і ті викурили по сигареті. Їхні запаси, привезені останнім військовим кораблем, скінчились уже кілька місяців тому. Між майстерними виробами з дерева траплялись іноді не дуже вдалі кам'яні фігурки. Це були або наївні копії великих статуй, або безформні голови, на яких ледве вирізнялись очі та ніс. Спочатку їх власники намагалися переконати нас, що це старовинні речі, знайдені в землі чи на храмових терасах. Але ми лише сміялись у відповідь, і більшість остров'ян відмовилась від спроб обдурити нас, тільки дехто все ще продовжував хитрувати. Одного разу по мене верхи приїхала якась жінка і розповіла, що вона знайшла щось рідкісне в кам'яному осипі. Коли ми прибули на місце, вона почала обережно відкидати каміння, і під ним я побачив маленьку нову модель статуї. — Не чіпай її, — сказав я, — вона нова. Хтось підкинув її, щоб обдурити тебе. Обличчя у жінки витягнулось, і після цього вже ні вона, ні її чоловік не наважувались на такі фокуси. Іншим разом пізно ввечері до нас прибіг задиханий остров'янин і сказав, що він знайшов у піску на березі моря маленьку статуетку, коли ловив рибу при світлі смолоскипа. Якщо ми хочемо мати цю фігурку, то повинні зараз же, незважаючи на темряву, піти з ним по неї, бо йому ще треба добиратись додому. Він явно розгубився, коли ми під'їхали на джипі і ввімкнули на всю потужність фари. На траві лежала невдала маленька фігурка, старанно викачана в піску, але зовсім нова. Ми всі засміялись, і тубільцеві не залишилось нічого іншого, як заховати, свій незграбний витвір у мішок і понести його назад у селище. Там фігурка, певно, дожидатиме матросів наступного військового судна. Ще до іншого методу вдався остров'янин, який показав мені відкритий грот із залитим водою дном і скульптурами на склепінні. Фігури виявились справжніми, зображали вони стародавніх птахо-людей, з великими витріщеними очима. Я був дуже задоволений. Поки я роздивлявся склепіння, мій провідник сидів і з невинним виглядом розважався, кидаючи у воду грудки землі. Раптом він скрикнув. Я глянув туди, де впала грудка, і побачив, що глина поволі розсипається, а з неї, наче курча із шкаралупи, вилуплюється маленька кам'яна лялька. Все це було так несподівано й кумедно, що я сміявся більше, ніж грішник заслуговував на те, і він уже ніколи не пробував обдурювати мене. Однак, охоплені бажанням одержати в нас товари, деякі остров'яни справді находили старовинні речі. Якось до мене прийшло молоде подружжя. Вони заявили, що знайшли чотири дивні кам'яні голови. Виявилося, що голови лежать біля самої огорожі вівцеферми, на схід від садиби губернатора. Коли ми прибули туди, то застали біля них стару жінку та її дочку, справжніх, відьом, які, здавалося, ладні були видряпати нам очі. Вони не тямили себе від люті і вигукували прокльони з такою швидкістю, яку тільки допускала полінезійська мова. Ми з фотографом посідали, чекаючи, поки вони втихомиряться. Нарешті стара трохи прохолола. — Сеньйоре Кон-Тікі, — мовила вона, — ці двоє — злодії й негідники. Це мої камені, і ніхто не сміє чіпати їх! Я веду свій рід від Хоту Матуа, і ця земля завжди належала нам. — А тепер уже не належить, — заперечили наші провідники. — Тепер тут вівцеферма моряків. А камені наші, бо ми перші знайшли їх. Стара знову розлютилася. — Перші знайшли? Брешете, злодії! Камені належать нашому родові, негідники! Поки вони люто сперечалися про право власності, я з їхніх жестів нарешті зрозумів, про які камені йде мова. На двох із них сиділи стара та її дочка, я, і гадки не маючи про це, сів на третій, а молоде подружжя стояло біля четвертого. Камені скидались на звичайнісінькі валуни. Я згадав мудреця Соломона, який узяв меча і запропонував розділити дитину, коли дві матері сперечались про те, кому вона належить. Тут я міг зробити те саме з допомогою кам'яної сокири. Молоде подружжя було б раде такому розв'язанню суперечки. Стара ж, напевно, розлютилась би ще більше. — Дозвольте нам оглянути свої камені, ми не будемо чіпати їх, — попросив я стару. Вона не обзивалась, але й не заважала нам перевертати великі круглі камені. Чотири дивовижні обличчя втупились у небо сліпими круглими очима, з олов'яну миску завбільшки. Вони нічим не скидались на великі класичні статуї острова Пасхи, але дуже нагадували страшних, як дияволи, круглоголових ідолів Маркізьких островів. Власниці каменів дивились на нас з відчаєм, а ті, що знайшли їх, явно раділи, сподіваючись на вигідний торг. Обидві сторони напружено спостерігали, як ми знову перевернули камені обличчями в землю і, подякувавши, пішли собі геть. Молода пара проводжала нас розгубленими поглядами. Далі ми побачимо, що стара не забула про цей випадок. Тим часом сталася нова подія, яка примусила нас добре поламати голову. До приходу європейців гончарство чи кераміка були невідомі на острові Пасхи, так само як і на інших полінезійських островах. Це цікаво, бо в старовинній культурі народів Південної Америки гончарство дуже рано зайняло визначне місце, а в народів Індонезії та Азії воно розвинулося ще раніше. На Галапагоських островах знаходили безліч черепків південноамериканського глиняного. посуду, бо архіпелаг лежить близько від материка і його регулярно відвідували древні мореплавці. До того ж там утворилось надто мало грунту, щоб приховати залишки старовини. На острові Пасхи все було інакше. Очевидно, мало хто з древніх жителів Америки дістався сюди з своїм глиняним посудом, і черепки з тих небагатьох глеків, які ці люди могли тут розбити, лежали б тепер під товстим шаром грунту. Але на всяк випадок я взяв із собою черепок кераміки, щоб спитати остров'ян, чи не бачили вони часом чогось схожого — адже черепок може сказати дослідникам археології більше, ніж книга. Першою несподіванкою для нас було те, що багато остров'ян незалежно один від одного назвали черепок маенго — словом, якого не було навіть у лексиконі патера Себастьяна. Один з остров'ян чув від свого діда, що маенго — старовинний предмет, яким люди користувалися в сиву давнину. Він розповів, що багато років тому якийсь чоловік хотів зробити маенго з глини, але не зумів. Ерорія й Маріанна згадали, що десь у печері зустрічали кілька таких черепків, і ми протягом двох днів марно намагались їх знайти. Дружина губернатора натрапляла на них, коли копала в себе в садку. А тут ще прийшов один остров'янин і таємниче сказав, нам, що в нього дома є такий черепок. Звали цього чоловіка Андрес Хаоа. Він примусив нас чекати кілька днів. Коли ж ми, нарешті, побачили черепок, то, на превеликий свій подив, переконалися, що глечик був зроблений індійським способом, пальцями, а не на гончарному крузі, як у європейців. Я пообіцяв Андресу щедру винагороду, якщо він покаже, де знайшов черепок; ми хотіли самі пошукати там черепків і пересвідчитися, що його справді знайдено на острові. Андрес привів нас до великої аху з кількома поваленими статуями і гігантським кам'яним муром, що страшенно нагадував класичні будови інків в Андах, і показав на верхні плити постаменту, говорячи, що колись давно знайшов тут три таких черепки. З допомогою остров'ян ми обережно зняли кілька плит. Під ними лежали підряд два витягнуті на весь зріст скелети — незвичайний для острова Пасхи спосіб поховання мертвих. Тут же ми виявили спуск у дві підземні гробниці; кожна із них була прикрита маленькою кам'яною плитою з майстерною різьбою. В гробницях валялось повно черепів, але жодного черепка ми не знайшли, і Андрес не дістав повної винагороди. Наступного дня Карл повернувся сюди з робітниками і археологічними інструментами: було ясно, що аху Тепеу — це споруда, яка заслуговує на докладніше вивчення. Один старий остров'янин, котрий допомагав нам копати, раптом почав витягати із землі черепки — такі маленькі, що ми дивувались, як він міг їх помітити. В цю мить із селища прискакали Арне й Гонзало. Від знайомої жінки вони почули, що старий узяв черепки в Андреса Хаоа, щоб той міг видурити в нас повну винагороду. Ми приклали ці маленькі шматочки до більшого черепка, який мені дав Хаоа, і зразу помітили, що один з них відколотий від цього. Хаоа страшенно розлютився, коли ми вивели його на чисту воду, але рішуче відмовився сказати, де все-таки він знайшов їх. На злість нам, він пішов до патера Себастьяна і добре таки приголомшив старого, поставивши перед ним на стіл три цілих глиняних глеки. — Ось гляньте! — обурено мовив Хаоа. — Я не покажу їх сеньйору Кон-Тікі, бо він каже, що я брешу. Але я не брешу. Патер Себастьян ніколи не бачив таких глеків на острові, тому він спитав Андреса, звідки вони взялися. — Ці глеки знайшов колись ще мій батько і вирішив, що в них добре держати воду, — відповів Андрес. Він, безперечно, ще раз збрехав. Хаоа не держав воду в глечиках, та вони й не стояли в його хатині. Про це нам сказали сусіди, які бували в Андреса і знали в його маленькій порожній халупі всі закутки. Глеки кудись безслідно зникли після того, як їх оглянув патер Себастьян, і перед нами постала ще одна таємниця. В хаті Хаоа їх не було. Звідки ж вони взялись і куди щезли так раптово? А тим часом з'явилася ще одна тема для роздумів. Я вирішив за порадою старого поліцая Казіміро поїхати на легендарний острів птахо-людей, щоб відшукати потаємну печеру ронго-ронго, про яку знав колись його батько. Серед остров'ян точилося стільки розмов про дощечки ронго-ронго, які нібито були сховані в потаємних печерах, що кожного, хто наслухався їх, кінець кінцем, охоплювала нестерпна цікавість. — Нам давали сто тисяч песо за табличку ронго-ронго, значить, її справжня ціна — мільйон, — казали остров'яни. В глибині душі я знав, що вони не помиляються. Але я знав також, що коли б хтось із остров'ян і знайшов печеру з ронго-ронго, то не насмілився б туди зайти. Адже дощечки ронго-ронго були для їхніх предків святинею. Вчені старики, які заховали священні ронго-ронго в печери, коли патер Еугеніо запровадив на острові християнство, закляли їх. Остров'яни вірили, що відтоді, як на дощечки накладено табу, кожного, хто доторкнеться до них, чекає неминуча смерть. У музеях світу зберігається лише двадцять таких дощечок, і не знайшлося до цього часу вченого, який зумів би прочитати їх. Таких химерних ієрогліфів немає в жодного іншого народу. Знаки на табличках майстерно вирізані рядами за системою «серпантин», де кожний другий рядок перевернутий догори ногами. Майже всі дощечки, які тепер зберігаються в музеях, вивезено з острова Пасхи, коли остров'яни ще не ховали їх. Патер Себастьян розповів нам про ту дощечку, яку вивезли звідси останньою: її вже взяли із забороненої печери. Остров'янин, що знайшов ронго-ронго, не встояв перед спокусою і привів одного англійця майже до самої печери. Там він виклав з камінців півколо, яке той не повинен був переступати, а сам зник у печері й повернувся звідти з таблицею ронго-ронго. Англієць купив її. Невдовзі після цього остров'янин раптом збожеволів і помер. Ця подія ще більше додала остров'янам страху перед табу печер ронго-ронго, пояснив нам патер Себастьян. Як би там не було, але старий Казіміро теж відмовився, коли я пристав на його ж пропозицію поїхати до печери. Він сказав, що погано себе почуває і що замість нього місце нам покаже старий Пакоміо, з яким вони ще. хлопцями чекали батька, коли той ходив у печеру. Пакоміо був сином ворожки Ангати, яка п'ятдесят років тому, коли, тут була ще експедиція Рутледж, славилась тим, що сіяла забобони серед жителів острова. На моє прохання патер Себастьян умовив його показати нам дорогу. Старий Пакоміо урочисто всівся до нас у моторний човен, і ми попрямували до Мотунуї — скелястого острова, птахо-людей. Позаду, над нашими головами, височіла круча — найвищий берег острова Пасхи. На самому хребті містилися руїни культових споруд Оронго. Ед з своїми помічниками робив там розкопки і знімав карту. Звідти, згори, наш човен здавався їм крихітним рисовим зернятком на голубому тлі, а вони нам звідси — білими цятками. Ще в минулому столітті наймогутніші люди острова цілими тижнями сиділи над кручею у напівтемних халупах, очікуючи, коли на маленький скелястий острів прилетять перші морські ластівки. Щороку влаштовувалися змагання, хто перший пропливе на очеретяному плоту два кілометри до цього острівця і знайде там знесене птахом яйце. Переможця шанували, ніби якогось божка, йому голили голову, фарбували її в червоний колір, а потім з церемонією одводили його до священної хатини серед статуй біля підніжжя Рано Рараку. Там він повинен був сидіти в чотирьох стінах протягом року і ні з ким не зустрічатись. Їжу йому носили спеціальні служники, і він вважався священною птахо-людиною цього року. Пагорб позад руїн, де зараз працював Ед, являв собою суцільну скульптурну групу — він був весь укритий висіченими з каменю скоцюрбленими людськими постатями з довгими загнутими дзьобами. Ступивши на берег легендарного острова птахо-людей, ми не побачили там жодної пір'їнки. Всі птахи давно вже переселились на інший скелястий острівок, ближче до берега. Коли ми проїздили повз цього на моторному човні, вони хмарою знялись у небо, наче дим над вулканом. Зате на Мотунуї ми відразу побачили багато входів до напівзарослих уже печер. В кількох із них лежали вздовж стін людські кістки і запліснявілі черепи, а в одному місці ми побачили висічену на стелі пофарбовану в червоний колір диявольську голову з цапиною бородою. Рутледж у свій час відвідала кілька таких печер, і Пакоміо добре пам'ятав її. Він нетерпляче чекав нас біля входу, тому що хотів показати нам зовсім іншу печеру. Повівши нас угору до середини скелі, він раптом зупинився і, показуючи собі під ноги, прошепотів: — Тут ми пекли курку. — Яку курку? — Щоб пощастило; перш ніж іти в печеру, треба було спекти курку. Ми мало що зрозуміли з цього, а Пакоміо міг додати тільки одне: так заведено. Коли вони були тут, батько Казіміро звелів їм, дітям, відійти далі від вогнища: запах смаженої курки можна було вдихати тільки йому. Хлопці так і не побачили, що лежить у печері, але знали, що там зберігаються дуже коштовні речі. Пакоміо й Казіміро гордилися тим, що стояли поблизу печери, коли старий пішов оглядати своє багатство. Ми, звичайно, ніякої печери не знайшли, хоч довго нишпорили серед папороті й каміння, шукаючи потаємного входу. Нарешті Пакоміо висловив припущення, що старий, очевидно, навмисно повів їх у цьому напрямку, а печера міститься в протилежному кінці. Ми полазили з годину ще й там, поступово втрачаючи цікавість. Пекло сонце, і один за одним ми здавалися — кидались у глибоку ущелину, наповнену до країв чистою, мов кришталь, водою, яку крізь тріщину нагнав сюди з моря шторм. Ми пірнали до самого дна по фіолетових морських їжаків, яких Пакоміо їв сирими. Пливучи під водою, ми носом до носа стикалися з дивовижними рибами всіх кольорів, які, витріщившись, підпливали, щоб поглянути на нових жителів цього оточеного горами акваріума. Мерехтливе сонячне проміння, що проникало в ущелину, засвічувало вогненний фейєрверк яскравих барв, а вода була така чиста й прозора, що ми почували себе птахо-людьми, які пурхають серед метелиці осіннього листя. Тут, під водою, було так гарно, наче в підводному райському саду. Від думки, що вся ця неперевершена краса на дні басейну на хтозна-який час залишається тільки для сліпих морських їжаків та риб, які не розрізняють барв, не хотілося вилазити з води. Зрештою, нам було на що дивитись і на суші, особливо на самому острові Пасхи. Кирки і лопати почали відкривати речі, які протягом століть були сховані навіть від самих остров'ян. По селищу пішли розмови. До всього, що відбувалось, остров'яни ставились із забобонами. Звідки може знати чужинець, що лежить у тому чи іншому місці під землею, коли він не проникає в минуле острова з допомогою мана, надприродної сили? Спочатку ніхто не говорив про це відверто, тільки деякі жителі острова Пасхи приходили до мене й питали: може, я насправді канака, остров'янин, а не чужинець? Те, що я блондин, що в мене біла шкіра, не має значення, їхні предки теж колись були такими. Дарма, що я знав лише кілька слів полінезійського діалекту острова Пасхи, — це все тому, що я довго жив у Таїті, в Норуега та якихось інших країнах і забув рідну мову. Спочатку ніхто з нас не думав, що остров'яни кажуть це серйозно: ми гадали, що це особлива форма полінезійської ввічливості. Але чим більше залишків старовини викопували археологи з-під землі, тим більше місцеві жителі переконувалися, що сеньйор Кон-Тікі не звичайна людина. Почалося все це з групи Білла, який узявся за цікаву роботу: він першим з археологів почав досліджувати найзнаменитішу і найбільшу на острові храмову терасу Вінапу. Вчені й туристи, які бачили цю гігантську споруду, дивувались її схожості з величавими кам'яними мурами в царстві інків. Таких будов ви не знайдете на десятку тисяч інших островків, що лежать далі на захід у Тихому океані. Але Вінапу, як дві краплі води, скидається на класичні будови доінкського періоду і тим більше варта уваги, що міститься на маленькому острівку, розташованому найближче до самого царства інків. Чи не знайшли сюди шлях каменярі Перу? Може, вони перші висадились тут і почали обтісувати кам'яні блоки для мурів острова Пасхи? Факти говорять, що так воно й було. Але існує й інша, думка, якої до цього часу дотримуються вчені. Схожість і сусідство могли бути випадковим збігом. Мешканці острова могли створити своєрідні типи будови незалежно від будь-чийого впливу. Якщо це так, то класичні мури Вінапу являють собою останню фазу розвитку культури острова. Так досі й вважала наука. Білл працював з двадцятьма робітниками протягом чотирьох місяців, але вже після перших тижнів ми дістали відповідь, якої найбільше сподівались. Класичний мур у Вінапу належав до найдавнішого періоду будівництва, пізніше аху добудовували й надбудовували вже не такі досвідчені архітектори, які, мабуть, не знали складної техніки інків. Ед і Карл, які працювали на інших аху, незалежно один від одного прийшли до того самого висновку, що й Білл. Вперше було виявлено, що загадкова історія острова Пасхи має три чітко виражені періоди. Спочатку на островок висадились люди з високою культурою, що володіли технікою інків у будівництві кам'яних споруд. Ці класичні будови не мали собі рівних у пізніші періоди історії острова. Гігантські брили твердого базальту різались, наче сир, і припасовувались одна до одної так щільно, що не залишалось жодного отвору чи щілини. Загадкові будови з красивими стрімкими стінами довго-довго стояли по всьому острову, ніби невеликі фортеці, зроблені у вигляді олтарів. Та ось почалася нова епоха. Більшість цих класичних споруд було знято або перероблено; до передньої стіни добудували викладений. плитами підйом, а нагорі поставили принесені з Рано Рараку велетенські фігури. Саме в розпал цих гігантських масових робіт другої епохи їх несподівано було припинено: по острову прокотилась хвиля війни і канібалізму. Наче за знаком чарівної палички настав кінець усьому культурному життю, і почалась остання, трагічна фаза загадкової історії острова. Тепер ніхто не тесав гігантських плит, а готові статуї було зневажливо скинуто з постаментів. З брил і безформного каміння викладали гробниці вподовж мурів аху, а повалені статуї часто правили за склепи для цих гробниць. В третю епоху споруджували без планів, без знання справи. Поволі завіса таємничості почала підніматися. Ми зробили перші кроки в глибину історії острова Пасхи. Одну загадку було вже розгадано, одну ланку в складній задачі знайдено. Тепер ми знали, що інкська техніка спорудження кам'яних будов прийшла на острів Пасхи тоді, коли досягла вже свого повного розвитку, її приніс сюди той культурний народ, який першим висадився на острові. Зацікавлені остров'яни весь час приходили подивитись на розкопки у Вінапу, де Білл відкрив задню стіну аху так, що кожний міг побачити шари всіх трьох епох. Якось Білл на рівнині за терасою натрапив на незвичайний червоний камінь. Він покликав мене і спитав, чи не здається мені, що камінь нібито має руки з пальцями. Цей довгий червоний камінь скидався на чотирикутну колону, одна грань якої виглядала з землі. Камінь не був схожий на статуї острова ні формою, ні матеріалом: його явно привезли не з Рано Рараку. І смужки, що правили за пальці, містилися не в нижній частині каменя, як у всіх шестистах фігурах острова Пасхи. Місцеві жителі з посмішкою пояснили нам, що це хані-хані — просто червоний камінь. Мене, насамперед, вразило те, що цей камінь дуже схожий на червоні статуї-колони доінкського періоду в Андах. Бородату голову на вітрилі плота Кон-Тікі я скопіював саме з такої чотиригранної колони, що зображала людину й була витесана з такого самого зернистого червоного каменю. Два-чотири-п'ять, два-чотири-п'ять. Можливо, що це пальці. Але ні голови, ні інших рис людини не було видно. — Білл, — сказав я, — треба копати. Я бачив такі чотиригранні червоні статуї на березі озера Тітікака! Якось, обходячи разом з Ерорією острів, щоб пронумерувати всі статуї, патер Себастьян зупинився біля цього каменя. Ерорія показала на смужки, що скидались на пальці, але він заперечно похитав головою і пішов далі з своїм відерцем. Усі статуї на острові Пасхи були одного типу, і жодна з них не скидалась на чотиригранний червоний камінь. Ми обережно викопали глибокий рівчак у твердій землі навколо каменя, а тоді повільно, пальцями і кельнями, почали збирати грунт біля самої статуї. Чи це справді були пальці, чи просто випадкові смужки? Я так хвилювався, що затамував подих, коли знімав перший довгий пласт дерну, під яким мала бути кисть руки. І там справді була рука! Далі з'явилось передпліччя, плече, а з другого боку каменя — така сама рука! Це була статуя незнаного досі на острові Пасхи типу. Голову в неї було відбито, а на грудях з лівого боку на місці серця просвердлено глибоку дірку. Фігура мала ще й короткі ноги. Ми плескали Білла по плечу і тиснули йому руки. Патер Себастьян, шеф мовчазної древньої гвардії острова Пасхи, найбільше був вражений цим поповненням у вигляді чотиригранного червоного солдата. — Доктор Меллой, це найцікавіша знахідка на острові в наш час, — сказав він. — Цю статую зроблено не на острові Пасхи, її батьківщина Південна Америка. — Але ж її знайдено тут, — засміявся Білл. — І це найважливіше! З допомогою блоків, підйомного крана і двадцяти чоловік ми звели червону статую, і вона стала в яму на своїх коротких кривих ніжках. Остров'яни, які допомагали зводити статую, не переставали дивуватись. Все-таки це виявився не «хані-хані». Але як ми могли це знати? Однак усе це було тільки початком. Незабаром Ед біля зовсім невідомого храму, який він знайшов поблизу руїн селища птахо-людей, на вершині Рано Као, викопав химерну усміхнену маленьку фігурку. Поглянути на неї прибули патер Себастьян, губернатор і багато остров'ян. В каменоломні Рано Рараку, де працював Арне, теж було виявлено дивовижні речі. Найбільше нас вразила велетенська скульптура, що так само, як і червона статуя у Вінапу, була не властива для острова Пасхи. Коли Арне починав розкопки, з землі стирчав лиш маленький непримітний камінь з двома очима, і тисячі людей, проходячи повз нього, не помічали, що камінь дивиться, не догадувалися, що в землі щось сховано. Очі належали величезному гірському тролю вагою десять тонн. Він лежав на спині, так що з трави виднілися тільки очі. Велетень був похований під товстим шаром уламків каміння і затуплених кам'яних сокир із старої каменоломні на горі. Відкопавши статую, ми побачили, що в неї немає жодної спільної рисочки з сліпими бюстами, розкиданими навколо. І археологи й остров'яни були однаково здивовані. Ми одразу ж послали по патера Себастьяна і губернатора. Все в цій статуї було інше. Вона мала нижню частину тіла, ноги, була виконана в реалістичному плані. Троль сидів навколішки, поклавши руки на коліна, не голий, як інші статуї на острові, а в короткій накидці, пончо, з чотирикутним вирізом на шиї. Голова в нього була кругла, з гострою цапиною борідкою і опуклими очима, а маленькі зіниці дивилися з таким виразом, якого не помічали до цього часу в жодної із статуй острова Пасхи. Ми згаяли цілий тиждень, щоб підняти цього велетня з допомогою джипа, блоків, крана, матросів і спантеличених остров'ян. Та ось він став навколішки і замріяно втупився поглядом у небо. Здавалося, він шукає якихось інших планет або якогось зниклого світу. Що йому робити серед нас, невтаємничених чужинців? Де поділись його давні вірні слуги? Що це за бундючні довгоносі фігури на схилі гори, які при народженні поховали під камінням його власну персону? Коли велетня — чужинця серед чужих — було підняло, наші хлопці зняли капелюхи й витерли піт. Потім втупились у скульптуру, ніби чекаючи, що зараз щось трапиться. Але нічого не трапилось, фігура стояла нерухомо, не звертаючи ні на кого уваги. Старий Пакоміо стиха сказав, що настав час дати острову іншу назву, тепер він уже більше не Рапануї, не острів Пасхи. — Тут геть усе змінилось, — пояснив свою думку він. Казіміро й остров'яни, що працювали на розкопках, погодилися з ним, але тут бургомістр зауважив, що в такому разі треба перейменувати й Оронго, Вінапу та Рано Рараку, бо жодна з цих назв їм більше не пасує. Я запропонував залишити старі назви: адже те, що ми викопали, було старе. — Старе виявилось для нас новим, сеньйоре Кон-Тікі, — сказав Пакоміо. — Ходячи по острову все своє життя, ми знали на ньому кожний камінчик. Але того, що ми бачимо тепер, тут не було, виходить, це вже не острів Пасхи. — Тоді назвіть його «Пупом землі» — «Те Піто о те Хенуа», — пожартував я. Остров'яни повеселішали і, посміхаючись, закивали головами. — Так звався наш острів у давнину, ти ж знаєш це, — сказав бургомістр. — Усі це знають, — відповів я. — Ну не всі, але ти ж канака, — втрутився старий остров'янин, що стояв біля статуї, і хитрувато підморгнув мені, так, ніби він знав причину моєї обізнаності. Остров'яни ніколи не бачили чогось схожого на цього гіганта, що раптом з'явився з землі і навколішки стояв тепер серед них. Але Гонзало і я дивилися на нього майже як на давнього знайомого. Ми обидва були в Тіауанако, найстародавнішому культурному центрі доінкського періоду в Південній Америці, і там бачили такі самі фігури на колінах. Схожість стилю, пози і рис обличчя була така велика, наче їх витесав один майстер; Понад тисячу років стоять у Тіауанако такі фігури разом з бородатими червоними статуями та іншими кам'яними зображеннями загадкових людей, оточені гігантськими кам'яними спорудами, найкращими з усіх, які тільки були в царстві інків. Так, в усій древній Америці не знайти грандіозніших споруд із мегаліту. Найбільші з кам'яних блоків в Тіауанако важать понад сто тонн, що дорівнює вазі десяти залізничних вагонів. Древні майстри перетягали гігантські чотиригранні блоки кілометр за кілометром, ставили їх у вертикальному положенні і складали один на одного, ніби це були порожні картонні коробки. А серед цих мурів і терас, від яких тепер залишились тільки руїни, древні майстри ставили свої дивовижні статуї. Найбільша з них досягає у висоту восьми метрів, інші значно нижчі, але всі вони перевищують зріст людини. Тіауанако лежить загадковий і покинутий із своїми статуями й будовами. Інкські перекази говорять, що таким же безлюдним він був і тоді, коли до влади став перший інк. Колишні господарі залишили їх ще раніше, поступаючись місцем примітивним індійським племенам уру та аймара. Творці Тіауанако залишилися жити тільки в переказах. Але нас цікавили не так перекази, як факти. Ми знайшли в землі німих кам'яних людей. Може, потім перекази зможуть вдихнути життя в ці мертві фігури? Одною з загадок статуй острова Пасхи є те, що всі вони схожі між собою і характерні тільки для цього острова. Поза островом Пасхи ніде в цілому світі немає таких фігур, хоч старовинні кам'яні зображення людей зустрічаються в районі від Мексіки до Перу і Болівії та на найближчих до Америки островах Полінезії. Як же творці гігантських статуй острова Пасхи взяли ідею ззовні, коли ніде немає таких фігур? Відсутність схожих статуй де-небудь в іншому місці спонукала більшість учених вважати, що задум, яким би гігантським і незрозумілим він не був, виник на самому острівку, цілком незалежно від навколишнього світу. Люди з багатшою фантазією говорили про затоплений континент; схожих статуй треба шукати на дні океану, казали вони. Але тепер ми почали знаходити скульптури, не схожі на статуї острова Пасхи. В мурах багатьох аху ми виявили велику кількість незвичних фігур, частково розбитих і використаних як будівельний матеріал у другу культурну епоху, коли класичні споруди перебудовували, а з Рано Рараку одправляли гігантські статуї і ставили їх нагорі, як велетенські монументи. Патер Себастьян зненацька теж натрапив на дві фігури людського зросту з твердого чорного каменю; одна з них була замурована як опора в передній стіні древньої аху, і виднілась тільки її спина. Посеред самого селища патер Себастьян і остров'яни допомогли нам поставити на ноги ще одну скульптуру. Статуя була примітивно зроблена з того самого червоного каменю, що й безголова фігура у Вінапу. Ми значно наблизились до мети, розв'язали ще одну ланку в складній задачі. Стало відомо, що ті люди, котрі будували красиві мури по методу інків у першу епоху, не були творцями гігантів з Рано Рараку, які так прославили острів Пасхи. З червоного туфу, чорного базальту та жовтосірого вулканічного каменю, який став таким — популярним у другу епоху, вони витесали кілька простіших фігур з круглими головами й величезними очима. Ці статуї часто не перевищували зросту людини і не мали нічого спільного із знаменитими велетнями острова Пасхи, якщо не рахувати того, що їхні руки теж були складені на животі пальцями до пальців. Але ця особливість була типова для цілого ряду стародавніх кам'яних статуй доінкського періоду, а також для статуй із сусідніх Полінезійських островів. Тепер, нарешті, німі статуї острова Пасхи заговорили! Першими порушили мовчанку безголові, зневажливо замуровані в стіни фігури, а потім заговорили і гордовиті статуї, що розмістилися по всьому острову аж до каменоломні. Кам'яних людей почали створювати одночасно з мурами. Ідею й техніку їх спорудження було занесено ззовні. Невеличкі фігури, які пізніше почали правити за матеріал для стін, безголовий червоний ідол у Вінапу, велетень на колінах, похований під уламками біля підніжжя Рано Рараку, належать до найдавнішого періоду. Та ось настала друга епоха, коли місцеві скульптори винайшли свій власний, вишуканіший стиль і почали створювати велетнів з рудим волоссям та ставити їх на перебудовані тераси. З набуттям досвіду фігури ставали все більшими й більшими. Вже ті статуї, які стояли на мурах, були досить великі, ще більші залишились лежати по дорозі, не кажучи вже про ті, що стоять біля підніжжя вулкана і до цього часу чекають, поки їм одполірують спини. Найбільший же гігант, висотою в семиповерховий будинок, лежав ще у самій каменоломні, з'єднаний спиною з горою. Чим би все це скінчилось? Де була межа неможливого? Ніхто не знає. Бо перш ніж цю межу було досягнуто, настала катастрофа, яка зупинила бурхливий рух кам'яних велетнів, і вони попадали на землю. Остров'яни вірять, що все так сталося через відьму, якій не дали омара. Але насправді тут йшлося про більшу дичину, бо пересування кам'яних статуй припинилося з настанням третьої епохи, коли почався похід канібалів. Сьогодні жителі острова — найближчі нащадки войовничого племені третьої епохи, яке вийшло переможцем з боротьби. Коли їхні полінезійські предки під час свого переможного воєнного походу з Пальмових островів на заході досягли, нарешті, острова Пасхи, тут почалися бурхливі події. Про бої, що відбулися потім, про повалені статуї, про часи, — коли сокири врубувались уже не в кам'яних людей, а в людей із м'яса й кісток, нам скоро розповіли самі остров'яни. В цих боях їхні предки брали активну участь. Третя епоха ще жива, хоч сьогодні на острові панує мир і згода.