Розділ III у вулканічних газових тунелях

Наша перша маленька група бродила по анакенській долині вздовж узбережжя, шукаючи зручного місця для табору. Ніде не видно було жодної живої душі. Раптом на вершині пагорба з'явився самотній вершник — це був місцевий пастух. Під'їхавши до нас, він зліз з коня і привітався. Пастух жив у західному кінці долини в кам'яній побіленій хатці і пас вівці в цій частині острова. Почувши про наш намір оселитися в Анакені, він одразу ж показав на невеликий каньйон з кількома просторими печерами. За його словами, ці печери колись належали Хоту Матуа. В них оселилися, як тільки зійшли на берег, ті, хто справді вперше відкрив острів: король Хоту Матуа та його супутники. Потім вони спорудили собі великі хатини з очерету. Пастух говорив про Хоту Матуа з такою гордістю, з якою англієць говорить про королеву Вікторію. Він не уявляв собі, що можуть бути люди, які не знають про Хоту Матуа. Адже він був альфою і омегою розуміння світу остров'ян, чимсь середнім між Адамом у біблії та Колумбом в історії. Коли я заявив, що в нас немає потреби жити в печерах, бо ми привезли з собою намети з водонепроникної матерії, пастух показав у протилежний бік. — Якщо у вас є брезент, ви можете спати он там на березі, на місці старої хатини Хоту Матуа. Він повів нас долиною до рівної тераси біля підніжжя невисокого, схожого на купол пагорба. Тут скрізь залишились сліди колишньої величі. Просто перед бухтою і з обох її боків здіймалися звернені до моря три храмові тераси, складені з величезних кам'яних блоків. Вони височіли просто над відкритим піщаним берегом і скидалися на фортеці, які захищали місцевість від нападу з моря. Але порозкидані в піску біля них великі жовтосірі кам'яні статуї свідчили про те, що тераси правили їм за постаменти. Всі велетні лежали ниць, головою до центра острова. З цього видно, що вони стояли спинами до моря, а лицем до храмової тераси. Біля середньої тераси одна біля одної лежало багато статуй, а величезні циліндри з червоного, як іржа, каменю, що колись увінчували їхні голови, поскочувалися аж на рівнину. Біля могутньої високої тераси на східному краю бухти лежала тільки одна статуя. Фігура загрузла головою в землю, та, судячи з ширини плечей, вона була набагато більшою за своїх родичів на сусідній терасі. Тут, де тепер лежав цей широкоплечий велетень, жив колись король Хоту Матуа. Пастух благоговійно показав на ще й досі міцний фундамент старої хатини короля. За фундаментом збереглася своєрідна п'ятигранна кам'яна піч — очевидно, тут колись містилася кухня Хоту Матуа. Це було цікаве місце для розкопок, тому ми й вирішили стати табором на плоскій терасі перед маківкою з поваленого гіганта. Пастух стежив за всім, що ми робили, з великою цікавістю, безустанку повторюючи, що тут стояла хатина короля. Нарешті, впевнившись, що ми цілком уявляємо, де знаходимось, і одержавши пачку сигарет, він попрощався з нами і поїхав. Незабаром ми почали вивантажувати на берег устаткування. Разом з кількома остров'янами ми спочатку об'їхали на алюмінієвому плоту всю бухту, щоб вивчити хвилі та шхери. Середина бухти була вільна від каміння і не така бурхлива. Висадивши на берег фотографа з усім його спорядженням, ми вирушили назад до моторного човна, який чекав напівдорозі між берегом і судном. Ми вже відпливли далеченько, як раптом помітили, що з моря котиться велика хвиля, яка саме підняла на гребінь наш човен. Щоб уникнути наступної хвилі, моторист на човні дав повний газ і поплив геть. Ми гребли, напружуючи всі сили, і витримали першу хвилю, але на нас сунула ще одна, зростаючи на наших очах, В наступну мить прямовисний вал підкинув наш пліт догори і перевернув його. Мене щось стукнуло по голові, і, щоб не вдаритись об понтони плоту, я швидко пірнув у воду. Заплющивши очі, щоб у них не попав піднятий з дна пісок, я намагався на глибині відплисти якнайдалі, а коли, нарешті, виринув з другого боку плоту, море було таке саме спокійне, як і раніше. Цей випадок став для нас повчальним прикладом, оскільки нам треба було ще перевезти на берег усе необхідне устаткування. Хоч такі велетенські вали не часто траплялися в анакенській бухті, все-таки доводилось бути обережним, бо хвилі налітали тоді, коли їх найменше сподівалися. Щоб не мати клопоту з морем, ми закріпили на якорі в бухті, там, куди не досягали хвилі, наш найбільший рятувальний пліт, влаштувавши таким «чином своєрідний плавучий причал. На нього без жодного риску човен доставляв устаткування з корабля, а тут уже ми переносили вантаж на маленький понтонний пліт і, коли не було великих хвиль, направляли його з прибоєм аж до самого берега. Так ми перевезли все необхідне. З корабля моторний човен викликали сиреною, а з берега — з допомогою сигнальних прапорців. На середньому етапі, там, де гуляли буруни, завжди чулась лайка, сміх, можна було побачити мокрі штани. Часто доводилось так скрутно, що кок і стюард доставляли тільки-но спечений хліб у водонепроникних гумових мішках, добираючись до берега плавом. Море зустрічало людей різким холодом, але піщаний берег був теплий і привітний, тому всі ми почували себе чудово в осяяній сонцем королівській долині. Невдовзі на храмовій терасі серед повалених гігантів один за одним почали з'являтись наші зелені намети, і там, де колись минуло дитинство роду Хоту Матуа, виросло наше мирне селище. Остров'яни, які допомагали нам перевозити спорядження, були в захваті, коли, піднявшись на високий мур, побачили, де ми поставили намети. Бургомістр, набравши в легені повітря, урочисто заявив: — Сеньйоре, саме тут Хоту Матуа спорудив свою першу хатину, ось її фундамент, а он — кухня. І знову один поперед одного остров'яни почали розповідати про свого короля, але вони не виявляли невдоволення, що ми вибрали це місце, і охоче допомагали нам ставити намети. Коли почало смеркати, один з остров'ян привів кілька неосідланих коней, і всі наші гості, попрощавшись, поїхали до селища. Тієї, ночі я заснув пізно. Я лежав, дивлячись на місячне світло, що проникало крізь тонку зелену матерію намету надо мною, і слухав шум хвиль, що бились об берег, на який колись вперше ступив Хоту Матуа. Цікаво, яке в нього було судно і якою мовою він розмовляв? Який вигляд мала ця долина, коли він прибув сюди? Чи був тут ліс, як зараз на інших островах південної частини Тихого океану? Може, рід Хоту Матуа вирубав і спалив дерева, знищивши, кінець, кінцем, весь ліс так, що острів став таким, як ми бачимо його сьогодні — без єдиного деревця, котре могло б дати затінок цим стрімким горбам? Мене трохи хвилювала цілковита відсутність дерев і кущів. Може, й справді не варто було вирушати сюди: провадити розкопки? Адже, коли тут ніколи не було рослинності, яка, гниючи, з кожним роком збільшувала б шар грунту, то острів завжди мав такий вигляд, як сьогодні. Якщо фундамент хатини Хоту Матуа ще й досі видно з землі, то грунту й справді тут утворилося дуже мало і так само мало є для нас шансів знайти щось нове. Здається, що, крім піщаних дюн на березі та овечого посліду між камінням, на землі Хоту Матуа нічого не добавилося — вона залишилась такою самою сухою й голою. До мене долинув сильніший, ніж звичайно, шум хвиль, що одна за одною налетіли на берег, і я помацав на голові гулю. Та коли ми вже опинилися тут, то треба спершу перевірити як слід, чи справді на острові не варто копати, а тоді вже плисти в інші місця, передбачені нашою програмою. В перші ж дні археологи вирушили на розвідку в обидва кінці острова, а решта наших людей тим часом вивантажувала на берег устаткування і готувалася до дальшої роботи експедиції. На всьому острові не було жодного струмка, тільки на дні трьох згаслих вулканів утворилися болота і місцями траплялася заросла очеретом вода. Нам доводилося привозити дрова і воду для пиття з вівцеферми Вайтеа, розташованої в горах у глибині острова кілометрів за п'ять од табору. Там ріс невеликий евкаліптовий лісок, а вода текла туди по трубі з колишнього вулкана Рано Арої. Губернатор позичив нам велику, незграбну саморобну баржу, остров'яни підтягнули її до судна, і в тиху погоду ми переправили нею на берег експедиційний джип. Цим ми вирішили питання довозу дров і води. На острові збереглися залишки давніх доісторичних доріг, а коли додати і те, що управитель ферми звелів розчистити деякі місця від каміння, то на машині ми могли перетяти весь острів, довжина якого становила біля п'ятнадцяти кілометрів. Патер Себастьян і губернатор допомогли нам роздобути достатню кількість коней і нехитрих дерев'яних сідел. На острові ніхто не ходить пішки, бо тут скрізь повно коричньових, як іржа, і чорних, як вугілля, кусків лави. Каміння місцями так багато, що поміж нього може ступити тільки кінське копито, тому навіть найбідніші остров'яни мають щонайменше по одному скакуну. Діти на острові вчаться їздити верхи, як тільки починають ходити, і ми не раз бачили, як маленькі верхівці, щонайменше по троє на одному неосідланому коні, мчали по рівнині, судорожно чіпляючись одне за одного. Той, що сидів спереду, тримався за гриву. На узбережжі було багато старих колодязів, майстерно викопаних і викладених. тесаним каменем. Древні жителі острова Пасхи звикли пити напівсолону воду, яку знаходили в підземних джерелах там, де вони вливалися в океан. Тепер біля колодязів збудовано вітряки, що качають цю воду для овець. Тут ми напували своїх коней і брали до табору воду для миття. Тим часом наш боцман, який був водночас і столяром, змайстрував полички і столи для великого намету, де містилася наша їдальня. Ми закрили всі отвори сіткою, щоб мати змогу спокійно їсти й працювати, бо на острів давно вже завезли мух. — Треба було б опустити край намету з навітряного боку, — зауважила Івонна, — через сітку летить пилюка. — Пилюка тут, на цьому острові? — А ось глянь, — відповіла вона і провела пальцем по книжковій полиці. Там залишився видимий слід. — Я дуже зрадів. За сотні років так може утворитися товстенний шар грунту! Можливо, робити розкопки на острові Пасхи все-таки варто? Може, саме через те, що тут немає лісу, вітер і негода швидко руйнували гори і, наче снігопад, посилали на вкриту лавовим камінням місцевість цілі хмари дрібної сухої пилюки? Більшість її, правда, зносило в океан, але все ж таки щось залишалося і в траві. Археологи повернулися з розвідки з цікавими новинами. Вони знайшли залишки древніх кам'яних споруд, які варто було дослідити, бо по них видно, що до прибуття на острів європейців будівництвом займалися люди двох різних культур… Та щоб краще ознайомитися з місцевими умовами, ми вирішили спочатку зробити деякі розкопки в Анакенській долині, поблизу табору, а потім братися за великі земельні роботи. Вибір упав насамперед на п'ятигранну піч Хоту Матуа і на фундамент хатини, що за формою нагадував човен. Такі розкопки роблять не киркою й не лопатою, а спеціальною маленькою лопаткою, схожою на кельню. Землю знімають обережно міліметр за міліметром, щоб не пошкодити того, що знаходять у ній. Викопаний грунт просівають через густе сито, так що все цікаве залишається у ньому. Крім того, суворо враховують глибину, бо, звичайно, чим більше заглибишся в землю, тим старовинніші будуть знахідки. Відразу під дерном лежав кусок кам'яної чаші, а також наконечники від списів та інші гострі предмети з чорного вулканічного скла. Заглиблюючись далі в землю, археологи знаходили куски рибальських гачків з людських кісток і старанно відполірованого каменю. А на глибині фута, поруч з піччю Хоту Матуа, кельня натрапила на якесь каміння. Розчистивши грунт, археологи побачили ще одну п'ятигранну піч, точнісінько таку, як на поверхні. Але якщо верхню піч побудував Хоту Матуа, прабатько мешканців острова, то хто тут жив до нього і готував собі їжу в такий самий спосіб? Остров'яни нічого не розуміли: вони й ті, хто приїздив сюди, вважали, що руїни на поверхні є залишками оселі Хату Матуа, бо він, безперечно, жив на цьому місці. Ще глибше ми знайшли велику кількість уламків рибальських гачків, черепашок, траплялись також кістки, куски деревного вугілля і людські зуби. Копаючи під нижньою піччю, ми були впевнені, що знаходимось у далекому минулому. Та раптом Білл побачив чудову голубу венеціанську намистину, таку, якими двісті років тому європейці торгували з індійцями. Значить, ми все ще були не глибше епохи перших відвідувань острова людьми нашої раси. Намистина могла бути занесена сюди щонайраніше Роггевеном, отже, ми докопалися приблизно до 1772 року. Розкривши судновий журнал Роггевена з записом про відкриття острова Пасхи, ми прочитали, що першого остров'янина, який піднявся на борт, було обдаровано двома разками голубого намиста, люстерком і ножицями. Цілком можливо, що кілька тих намистин попало до королівського дому в долині Анакена. Копаючи далі, ми натрапляли на самий тільки гравій без жодних слідів людської діяльності. Тепер нам було ясно, що на острові Пасхи є що шукати в землі. За розкопки слід братися серйозно. Довелося найняти певну кількість місцевих землекопів, бо для здійснення наших планів ми не могли виділити достатню кількість людей. Перші дні ми рідко бачили остров'ян. Щоб запобігти крадіжкам і непорозумінням, патер Себастьян настійливо попросив нас заборонити всім місцевим жителям, крім тих, що мали спеціальні доручення, відвідувати табір. Заборонити ж морякам знайомитися з веселими вахіне було неможливо, і патер Себастьян це добре розумів. Та коли вже хлопці хочуть повеселитися, нехай самі їдуть верхи до селища. Інакше всі жителі острова переселяться в табір. Ми згодились на його пропозицію й натягнули довкола табору мотузку — своєрідну межу, за якою починалася заборонена територія. В більшості випадків це мало величезний ефект. Крім того, остров'янам, за винятком жменьки пастухів, не дозволялося бродити в цих місцях, бо як тільки хто-небудь із них входив за огороду селища, то завжди користався з нагоди, щоб украсти вівцю або й дві. Однак обмежити свободу руху на такому маленькому острівці було неможливо. Одної з перших ночей у нас було вкрадено два бідони на воду, а гарну мотузку, якою ми відмежували табір, обрізано й забрано як коштовну здобич. Патер Себастьян вважав, що мотузку вкрадено для одного з маленьких човнів, яким остров'яни хотіли втекти в море. Після цього випадку губернатор послав вартувати біля табору єдиних на острові поліцаїв — Ніколаса й Казіміро. Ніколас був товстий і низенький на зріст, а старий Казіміро навпаки — худий та високий. До того ж він разюче скидався на незграбну, згорблену людину-привида, яких вирізують з дерева на острові Пасхи. Якби такі фігури не робили ще за часів капітана Кука, можна було б подумати, що Казіміро правив різьбарам за взірець. На боці в Казіміро теліпалась важка шкіряна кобура з револьвером допотопної марки, і кварто було поліцаєві помітити, що хтось з остров'ян — незалежно від статі та віку — наближається до табору, як він починав кричати, і розмахувати револьвером і галасував доти, доки гість, здіймаючи за собою хмару куряви, не зникав за горою. А задоволений Казіміро повертався на територію табору і сідав собі десь у затінку біля намету. Нам Казіміро подобався: він був щирий і лагідний, хоч і здавався трохи придуркуватим. Ніколас теж був непоганою людиною, але не викликав у нас такої приязні, і найласіші залишки їжі з кухні діставалися в першу чергу худому Казіміро. Він поїдав усе з великим апетитом, його кишені завжди були набиті такою коштовністю, як сигарети. В таборі Казіміро почував себе на сьомому небі, він ставав дедалі ледачішим і тільки те й робив, що лежав десь у затінку під наметом, граючись своїм великим револьвером. Але одного дня Казіміро вирішив, що за таке сите життя треба якось віддячити. Він заповз у мій намет і пошепки розповів, що на острові птахо-людей є печера з «важливими речами». Колись, ще зовсім маленьким, він був там із своїм батьком та іншими дітьми; батько попросив хлопців зачекати, а сам зник за виступом і заліз у потаємну печеру. Казіміро не знав, де вхід, але якщо я одвезу його туди на своєму човні так, щоб ніхто з остров'ян не побачив, він покаже місце, де тоді стояв, чекаючи батька. Коли ж я знайду печеру, ми поділимося з ним багатством. Очі старика блищали від збудження. Я не надав великого значення словам Казіміро. Членам експедиції Рутледж і патеру Себастьяну теж робили такі пропозиції. Після того як ці люди завоювали довір'я місцевих жителів, той чи інший остров'янин приходив і заявляв, що знає місце, де можна відшукати потаємну печеру. В таких печерах їхні предки ховали старовинні дерев'яні дощечки з ієрогліфами, чи ронго-ронго, як звалися вони мовою остров'ян. Такі дощечки ронго-ронго варті цілого маєтку. Їх було тільки двадцять у всіх музеях світу, й остров'яни добре про це знали. Та коли після таких пропозицій ціла компанія вирушала до печери з ронго-ронго, пошуки завжди закінчувалися невдачею, бо таємного входу до печери ніхто не міг знайти. «На жаль, — казали в таких випадках остров'яни, — вхід завалило камінням чи землею». Настала наша перша неділя на острові. Патер Себастьян якось натякнув мені, що коли ми хочемо послухати спів остров'ян, то будемо бажаними гостями в церкві. Скликавши всіх членів експедиції — вчених і моряків, — я розповів їм, що тут, на островах південної частини Тихого океану, церква є чимось особливим. Це не тільки єдина основа, на якій остров'яни будують своє розуміння світу, не тільки місце, де вони знаходять щось замість своєї древньої віри в богів Тікі та Маке-маке, але й єдиний громадський центр остров'ян. Вони приходять сюди в своїй найкращій святковій одежі — адже на цих островах немає ні клубу, ні кіно, ні ярмарку. Якщо не піти в неділю до церкви, то краще вже не з'являтися на очі остров'янам і в будень. Вони фанатики своєї церкви і можуть сприйняти це як прояв ворожості. На одних островах тубільці протестанти, на інших — католики, мормони чи «брати троїці»; все залежить від того, який місіонер приїхав туди вперше і яку заснував церкву. Недосвідчений гість, сам того не бажаючи, може легко образити релігійні почуття тубільців. — Я атеїст і ніколи не ходжу до церкви, — сказав Карл. — Але якщо ти вважаєш, що це так важливо, я охоче піду туди. І ось ми всі — атеїсти, протестанти й католики, — хто на конях, а хто на джипі, вирушили до маленької церковки патера Себастьяна. На церковному майдані зібралось усе населення острова. Люди були в чистому, випрасуваному святковому вбранні. Ми зайшли до маленької церкви без дзвіниці, повної-повнісінької чоловіків і жінок, дорослих, старих і дітей. Залите сонцем селище спустіло, а тут зібралося стільки людей, що ті, хто сидів скраю на дерев'яних лавах, ледве трималися. Але й сюди, в церкву патера Себастьяна, пробивалося сонце. Воно кидало крізь щілини свої промені на барвистий одяг і веселі обличчя. А під самою стелею спокійнісінько собі літали й щебетали пташки. Патер Себастьян накинув на білу сутану яскравозелену мантію і став схожий на лагідного дідуся. Здавалося, ніби слухаєш оперу. Найурочистішим пунктом усієї церемонії був спів. Псалми співали полінезійською мовою і здебільшого на старі тубільні мелодії. Співали всі присутні, за винятком нас. Ми ж тільки слухали й не могли наслухатись. Спів був просто чудовий: такий ритм і тембр властивий тільки жителям південної частини Тихого океану. Служба патера Себастьяна була простою, а проповідь — мудрою. Наші друзі, що сиділи довкола, — «пірати», «розбійники» та їхні веселі жінки — були так захоплені всім цим, як діти бувають захоплені ковбойським фільмом. Патер Себастьян окремо привітав нас, побажавши успіхів експедиції. Він закликав усіх чоловіків і жінок острова допомагати нам, чим тільки можна, пояснивши, що ми хоч і не одної віри, але такі самі християни і що в нас однакові ідеали. З цього дня ми ще більше зблизилися з остров'янами: якщо патер Себастьян прийняв нас, то, очевидно, ми хороші люди. Після відправи всіх членів експедиції запросили на чудовий обід до губернатора. Крім господарів і патера Себастьяна, ми зустріли тут майже всіх білих жителів острова: кількох черниць, які керували лепрозорієм^[5], розташованим на північ від селища, чилійського капітана авіації, що вивчав можливості спорудження на острові аеродрому для майбутньої трансокеанської лінії, і двох помічників губернатора. Не було тільки лікаря та вчителя. Ми ще жодного разу не бачили їх, у церкві вони теж не були, і я звернув увагу, що наглядати за губернатором, який хворів на порок серця, попросили нашого лікаря. Коли ми ввечері поверталися додому, нас зупинив невисокий кремезний чоловік з чорними очима і чорним прямим волоссям. Це був сільський лікар. Він запрошував нас усіх на хулу. Танець хула настільки популярний, що ми не відмовилися. Танці відбувалися у маленькій хатині бургомістрової сестри, і до нашого приходу там зібралося стільки людей, що деяким довелося вилізати крізь одчинені вікна, інакше ми не змогли б увійти в двері. З жахом я побачив, що по кругу ходить великий глек з рідиною кольору віскі, яку до країв наливають у склянки. Та виявилось, що це тільки «агуа пуро» — чиста вода, яку збирали з даху під час дощу. Всім було дуже весело, а коли жінки витягнули на середину наших зніяковілих моряків і неповоротких учених, примушуючи їх викручуватися в танці, як вугрів на рибальських гачках, у кімнаті вибухнув сміх і посипалися жарти чотирма мовами. Тут було так шумно й тісно, що, здавалось, стіни не витримали б, коли б знадвору їх не підпирало ще більше людей, які намагалися заглянути крізь вікна в переповнену кімнату. Чотири чоловіки співали й грали на гітарах. У розпалі танців до мене проштовхався сільський лікар і завів розмову на політичні теми. — Моя мета — відчинити цим людям вікно в світ, — сказав він. «Саме час, — подумав я, — бо тут скоро нічим буде дихати». Та він мав на увазі зовсім інше. Мені довелося вийти надвір і вислухати його. Лікар і вчитель стоять в опозиції до всіх інших білих на острові. — В наших жилах тече індійська кров, — сказав лікар, показуючи на свої блискучі чорні очі. — Ми хочемо, щоб ці люди мали змогу виїздити з острова і вивчати життя на материку. «А патер Себастьян цього не хоче, — подумав я, — він боїться, що остров'яни проп'ють свій глузд, коли матимуть вільний доступ до алкоголю, і що на материку кожен зможе зловживати їхньою довірою». — Ми хочемо підняти їхнє життя до сучасного рівня, — вів він далі. — Хочемо, щоб вони, як усі інші люди, ходили взуті. «А патер Себастьян саме це вважає нерозумним, — подумав я. — Він якось при мені казав, що остров'яни, котрі ніколи не мали взуття, звичніші ходити босоніж по гострому лавовому камінню, від якого взуття швидко псується. У того, хто починає ходити взутим, шкіра на ступнях тоншає, і він збиває собі ноги, коли черевики рвуться. Очевидно, всі ці проблеми мають дві сторони, — міркував я, — і патер Себастьян думає про них ціле життя, а лікар прибув сюди з останнім рейсом військового корабля». — Перед тим як іти, ви повинні дати музикантам тисячу песо або краще п'ятнадцять доларів твердою валютою. Вони чекають цього, — заявив лікар. — Але ж усі, хто тут є, їдять наш шоколад і курять наші сигарети. Та й веселяться вони не менше за нас, — здивувався я. — А хіба в Європі ви не платите оркестру, що грає для вас? Коли ж ви не заплатите музикантам лише тому, що вони тубільці, більше ніхто не запросить вас на танці. Я потихеньку скликав своїх хлопців, і, подякувавши хазяям, ми вирушили додому, не заплативши жодного ере. Але запрошення на хулу в селище Хангароа не припинялись весь час, поки ми були на острові. Ми найняли на роботу багато остров'ян. Одні з них жили в селищі і щоранку приїздили до нас верхи, інші переселились у печери поблизу місця розкопок. Щоб звільнити якомога більше своїх людей, ми взяли також чотирьох жінок, які прибирали в таборі та прали білизну. Одна з них, Ерорія, виявилася невтомною робітницею і чудовою людиною. Для тих, хто її не знав, ця жінка здавалася грозовою хмарою. Та варто було викликати в неї посмішку (що, до речі, легко було зробити), як хмара випаровувалася, ніби вранішня роса, і все її грубе обличчя сяяло сліпучим сонячним світлом. Вона вже кілька років служила в патера Себастьяна, і він послав її до нас наглядати за табором, як найчеснішу і найвідданішу людину. Як не дивно, але Ерорія та її стара сива зовиця Маріанна були найзавзятішими дослідницями печер. Із свічкою й маленькою залізною сапкою вони обходили весь острів, нишпорячи по старих печерах, де колись жили люди, і викопували в них прадавні кам'яні сокири та кістяні знаряддя для невеликої колекції патера Себастьяна. — Тільки в печерах ще можна щось знайти, — сказав нам патер Себастьян. — Візьміть Ерорію і Маріанну і попросіть їх показати всі старі печери, які вони познаходили. — Коли розкопки вже йшли повним ходом, ми осідлали чотирьох коней і разом з Ероріею, Маріанною та фотографом вирушили оглядати підземний світ. Першого дня ми з ранку до вечора лазили по темних печерах. Деякі з них були зовсім відкриті — варто тільки зігнутися, щоб увійти всередину, інші — так замуровані камінням, що виднілося лише маленьке чотирикутне віконце, в яке можна було влізти лише плазом. Але в більшості вони являли собою справжні пастки, куди треба було засувати спочатку випростані ноги, потім, витягнувши руки над головою, вигинаючись, як змія, пролізати крізь довгу, вузьку шахту. Майже всі ці шахти були старанно викладені кам'яними плитками, часто дуже майстерно відполірованими. До багатьох печер вхід пролягав крізь кам'яну стіну горизонтально або під невеликим кутом. Але траплялись і такі, де шахта йшла в землю вертикально, як димар, і доводилось притримуватися стегнами і плечами, поки не дістанешся до темної, як ніч, печери. Більшість цих печер такі низькі, що в них ніяк випрямитися на весь зріст. У деяких можна тільки сидіти або стояти, зігнувшись у три погибелі. Тут жили мешканці острова Пасхи в давнину, принаймні в ті неспокійні часи, коли не почували себе безпечно в очеретяних хатинах на поверхні землі. Тут вони ховалися й тоді, коли острів відвідували представники нашої раси. Більшість печер були такої величини, як середнього розміру ванна кімната, і такі темні, що не видно було навіть власної руки. Холодна долівка була вкрита товстим шаром покидьків і так утоптана тисячами рук і колін, що стала тверда, як дорога. Стелею й стінами правила просто скеля, подекуди трохи підмурована. В одному місці ми спустилися ніби у великий мурований колодязь. На дні його зяяв вузький отвір, що вів до трьох просторих печер, розташованих похило одна над одною. Це місце для Ерорії було особливо дорогим — воно колись належало її родові, в цих печерах жив її дід. Долівку тут жінки старанно перекопали своїми сапками. Я підняв з землі відпилений шматок людської кістки з діркою на одному кінці. Його можна було носити на шиї як амулет. Трохи ближче до берега Маріанна показала на зарослий фундамент схожої на човен очеретяної хатини. Сліди таких хатин ми бачили по всьому острову. Тут народився її свекор, батько Ерорії, і тут він. жив, аж поки все населення не переїхало до селища Хангароа, де всіх жителів острова охрестили. «Виходить, це було не так уже й давно», подумав я і глянув на одягнутих у штани жінок. Судячи з зовнішнього вигляду і манер, можна було подумати, що вони цивілізовані ще за часів Ноя. Фундамент хатини нагадував борт великого човна з гострими носом та кормою і складений був з майстерно обробленого каміння. На верхній його частині виднілись глибокі ямки, куди вставляли жердини, що правили за кістяк самої хатини. Якщо всі житла, залишки яких ми бачили, використовувались одночасно, то колись на острові Пасхи жило чимало таки людей. Ерорія й Маріанна знайшли дуже багато таких печер. У більшості з них жінки вже длубалися своїми сапками, але деякі були ще не «відкриті», тобто ніхто не відвідував їх, з того часу, як останні мешканці пішли звідти, заваливши отвори лавовими брилами. Одного разу я, одкотивши таку брилу, щоб залізти в печеру, знайшов під нею цілу купу нерухомих скорпіонів — штук чотирнадцять. В іншому місці вхід у печеру був такий вузький, що мені довелося спорожнити всі кишені, зняти сорочку, і тільки тоді, після багатьох спроб, я насилу протиснувся всередину. Внизу світло ліхтаря намацала білі людські кістки. Я обережно підняв один череп і знайшов під ним блискучий чорний обсидіановий наконечник для списа та осине гніздо. Я подякував долі за те, що гніздо було порожнє, інакше мені довелося б скрутно в тій тісній пастці. Надвечір ми поверталися додому кам'янистим гірським шляхом на захід від табору. На кожному кроці нам траплялися то величезні лавові брили, то купи дрібного каміння. Біля однієї такої купи, схожої на тисячу інших, ми злізли з коней. Маріаннин син якось сказав їй, що бачив тут вхід до печери «іншого типу». Як можна впізнати потрібне місце серед одноманітної кам'янистої місцевості, для мене було таємницею, тим більше, що Маріанні дали тільки усну «адресу», печери. Зате їй, мабуть, була б набагато важче розібратись у лабіринті міських вулиць. На цей час ми з фотографом уже вважали, що жінки, потомки мешканців печер, добре навчили нас лазити по вузьких шахтах. Ми сліпо слухались усіх їхніх порад і завжди влізали в шахту ногами вперед, витягнувши руки над головою, а коли шахта була не вертикальна, повзли на спині. Але біля цієї печери Маріанна спочатку лягла на живіт, освітила чотирикутний прямовисний канал, потім попросила мене повернутись обличчям у певному напрямку і лізти, не міняючи положення. Під вагою власного тіла я поволі опускався донизу. Коли це було потрібно, я гальмував плечима і стегнами. Тут була так тісно, що руки довелося підняти, стуливши їх докупи над головою. В глибині шахта закінчилась тупиком, і я опинився на дні з безпорадно затиснутими вгорі руками. З одного боку я намацав ногами чотирикутний отвір. Я поволі опускався, поки не сів, засунувши ноги в дірку, цілком защемлений між камінням. Тепер я мусив щосили підтягувати тулуб, поки, нарешті, не опинився в горизонтальному каналі лицем догори з так само затиснутими над головою руками. «Ні, вже краще сучасна квартира з ліфтом! — подумав я. — Препогано почуваєш себе, коли отак лежиш, впираючись носом у камінь, не маючи змоги навіть поворухнути руками. Ти ніби закований у цій щурячій норі. Здається, що важкі кам'яні стіни дедалі щільніше стискають голову і кричать: «Руки вгору, ти полонений!» Найкраще не слухати цього крику і не пробувати звільнити руки. Краще взагалі ні про що не думати, тільки повзти далі, чіпляючись п'ятами і посуваючись на спині, поки не можна буде зігнути колін і вільно рухати ногами або ж не відчуєш, що вперся в стіну і далі в цьому напрямку рухатись нікуди. Якщо нога натрапляють на стіну, це означає, що хід завертає під прямим кутом в інший бік. Все так же, з руками над головою, перевертаєшся на живіт і заповзаєш у прямовисну шахту, яка закінчується останнім хитромудрим поворотом. Тут тебе ще більше стискає, доводиться знову перевертатися, щоб залізти в горизонтальний уже тунель. Та ось дно та стіни розступаються, і ти опиняєшся в печері. Можна звільнити руки, обтрусити з обличчя пісок і, обережно рухаючись, щоб не вдаритись головою об стелю, засвітити світло. Згодом, побувавши в кількох таких печерах, я навчився повзти, тримаючи в руці ліхтарика, і міг бачити: позад себе вузьку шахту, якою посувався. Такі шахти завжди були гарно викладені кам'яними плитами без цементу. В поперечному розрізі вони мали вигляд квадратного вузького димаря. В деяких полірованих плитах були симетрично видовбані заглибини. Це свідчило про те, що їх узято з фундаменту очеретяних хатин. Очевидно, люди, які колись будували ці входи до печер, руйнували світлі ідилічні очеретяні хатини, щоб спорудити замість них препогані щурячі нори. Під час першої мандрівки в темний підземний світ острова Пасхи я не взяв з собою навіть сірників. Утоптана долівка ховала багато несподіванок, і мені, як сліпому, довелося стояти в темряві й чекати. Я прислухався й почув, що в шахту спускається котрась із моїх супутниць. Незабаром біля мене вже стояла стара Маріанна. Вона засвітила свій недогарок, та це мало допомогло. Темрява тут виявилась такою густою, що я побачив тільки Маріаннині блискучі очі серед глибоких зморщок та. копицю сивого, як попіл, волосся — наче якийсь химерний портрет у темній рамці. Вона засвітила ще один недогарок і дала його мені. Тримаючи свічки у витягнутих руках, ми поступово почали розрізняти форму стін. На долівці лежало кілька наконечників від списів. Нарешті з'явилася й Ерорія, стомлена, засапана. Дорога далась їй нелегко, але вона все-таки прийшла. Жінки розповіли мені, що ця печера — не звичайне житло, а місце, куди ховались під час війни, бо ворог сюди дістатися не міг. Якщо це справді було сховище, то, судячи з товщини шару відходів, натоптаних на дні печери, війн тут було багато і тривали вони довго. Я не міг зрозуміти, як люди зважувалися залазити в цю щурячу нору під час війни. Адже варто було ворогові завалити отвір камінням, і вони залишилися б тут навіки. Але, очевидно, вся штука була в тому, щоб тримати печери в таємниці. Коли втікачам це щастило, вони закладали за собою вхід невеликою плитою, і ворог їх уже не міг знайти. В одній стіні ми помітили між камінням невеликий отвір. Я, а слідом за мною Маріанна та Ерорія відразу ж полізли в нього. Невдовзі ми опинилися в іншій, просторішій печері. Пробравшись ще крізь одну маленьку дірку в кутку, ми потрапили до такої великої печери, що при світлі не могли побачити її стелі. Ми пішли далі: місцями тут було так просторо, як у залізничному тунелі, місцями доводилось перебиратися через купи каміння й глини, а місцями навіть повзти на животі, доки стеля знов не піднімалась, утворюючи просторий канал. Щоразу, коли я обертався поглянути, чи йдуть мої супутниці, то бачив прямо перед собою обличчя Маріанни: вона не відставала від мене ні на крок. Маріанна навчила мене уникати розхитаних плит, що звисали зі стелі, дірок і тріщин на дні. В одному приміщенні ми побачили струмок. Він перетинав нам шлях і зникав у боковому отворі. Ми й собі залізли туди. Тут люди видовбали на долівці жолобок, яким вода стікала до кількох штучних ямок, схожих на тазики. Я вимив руки в найнижчій ямці, а з верхньої напився, набираючи воду пригорщами. Вода здавалася смачною, як найкраще вино, — холодна, чиста, приємна. І я подумав, що древні жителі печер були вибагливіші до води, ніж ми, городяни, що споживаєм третьосортну рідину з металевих труб. В глибині гори печера розгалужувалась на численні ходи — вузькі катакомби з рівною долівкою; стеля та стіни мали красиві округлі лінії, без жодних западин і виступів. Страшенно хотілося вірити, що все це створила людина, однак насправді це були тільки канали, де скупчувалися в розпеченій масі гази ще в ті часи, коли острів, Пасхи спливав рідкою лавою. Довгі проходи з гладенькими, ніби гарно відполірованими, хвилястими стінами були місцями такі вузькі, що, коли ми повзли, вони облягали наше тіло, як добре зшитий по фігурі костюм. Деякі з них закінчувалися невеликими куполами у формі дзвонів, інші були завалені камінням або так звужувались, що крізь них не можна було протиснутись. Ми обнишпорили чимало цих великих печер, що йшли одна за одною, як нанизані на нитку перлини. Всі вони мали старанно закладені камінням виходи на поверхню, і потрапити сюди можна було тільки вузькими, покрученими тунелями, де будь-який ворог виявився б цілком безсилим. У багатьох найбільших печерах текли струмки; два з них мали справжні підземні басейни, а в третьому ми знайшли глибокий мурований колодязь з холодною, як лід, водою. Місце довкола нього було викладено плитами й оточено мурованою терасою висотою в три метри. В цих приміщеннях могло заховатися все населення острова Пасхи, але було очевидно, що кожний вхід у печеру належав окремому родові чи родовій групі. Люди жили тут, коли на острові лютували криваві громадянські війни й ніхто не міг безпечно спати в очеретяних хатинах. Обходячи ці великі темні сховища, я думав про те, яке безглуздя чинили люди цього сонячного острова на Тихому океані, ховаючись під землю замість того, щоб жити в мирі з своїми сусідами. Але потім я подумав про людей двадцятого століття. Адже ми теж від страху стали копати собі глибоко під землею сховища, бо ми самі й наші сусіди почали бавитись атомною бомбою. І я простив примітивних предків Ерорії та Маріанни. Думаючи про страхітливі привиди минулого й майбутнього, я поповз довгою покрученою шахтою і відчув себе страшенно щасливим, коли опинився на осяяній сонцем землі, де паслися вівці і стояли коні, прислухаючись до шуму океану. Ми витратили вісімдесят хвилин, поки пройшли і проповзли усі ходи першої великої печери. Піднявшись на поверхню крізь найдальшу шахту, ми зустріли наляканого фотографа. Він спускався слідом за нами в отвір, але раптом напівдорозі відчув приступ клаустрофобії^[6] і вирішив повернутися на поверхню, щоб зачекати нас там. До цього часу на огляд печери ми гаяли не більше двох-трьох хвилин, бо нам не треба було їх розкопувати. Тому, терпляче почекавши три чверті години, фотограф захвилювався, всунув голову в отвір, погукав нас і, не діставши відповіді, по-справжньому перелякався. Він довго кликав нас на всі лади, аж луна розлягалася печерою, але єдиний, хто, кінець кінцем, його почув, був старий Казіміро, який прибіг здалеку з своїм револьвером і вірно дожидався нас разом з фотографом. Маріанна вилізла остання. Піднявши з каміння свій старий солом'яний капелюх, вона порадила нам завжди брати з собою головний убір чи іншу якусь річ і залишати її нагорі, коли спускаєшся в печеру сам. Вона розповіла, що якось чілійські матроси полізли з одним остров'янином під землю шукати скарбів. Унизу в них зіпсувався ліхтар. Поки вони шукали дороги назад, скінчились і сірники. Матроси опинились у цілковитій темряві між кам'яними стінами і не могли знайти виходу. Врятували їх куртки та безкозирки, залишені нагорі. Остров'яни знайшли ці речі й зрозуміли, що під землею хтось є. У кількох печерах археологи розкопали долівки. Жителі кидали всі відходи просто під ноги, і в багатьох місцях купи сміття сягали аж під стелю. Тут було багато риб'ячих кісток, черепашок, рідше траплялися кістки курей і черепах. Щури та людське м'ясо теж входило в меню жителів печер. Вони смажили його на розпеченому камінні. У темряві, яку були не в силі розвіяти примітивні кам'яні світильники, вони розгубили на долівці безліч тонесеньких голок з людських кісток. Найпростіші знаряддя з каменю, кісток та вулканічного скла, а також нехитрі амулети з кісток і черепашок — ось усе, що ми знайшли в цих житлах. Але щось тут було не так! Хіба могли ці примітивні людоїди створити класичні гігантські статуї гордих володарів, що здіймаються над усім островом? Як міг народ, ще зовсім не проявивши себе в інших областях культури, виховати геніальних інженерів і талановитих скульпторів, котрі спорудили такі велетенські монументи? І як здійснювалась обробка цих монолітів людьми, що навіть не жили разом у селищі, а тулилися в розтиканих тут і там очеретяних хатинах або заповзали в тісні печери? Я заліз крізь вузький отвір у печеру, де Білл при свічці обережно орудував кельнею. Біля нього лежала сумка, повна обгорілих людських кісток. — Все ті ж примітивні залишки, — сказав він, викопавши кілька кутніх зубів. — Глянь-но, ці тварюки жерли одне одного, випльовуючи зуби собі під ноги. Людське м'ясо їли тут не лише в окремих урочистих випадках. В остров'ян збереглася легенда про воїнів, які охочіше їли своїх родичів, ніж курчат і рибу. Існують також перекази про ще давнішу епоху величі острова, коли довговухі жили в злагоді з предками теперішніх мешканців острова — коротковухими. Але згодом довговухі почали примушувати коротковухих надто багата працювати, і це викликало війну, під час якої всіх довговухих спалили в рову. Відтоді ніхто більше не будував статуй, а частину тих, що вже стояли, повалили на землю з допомогою канатів. Громадянська війна, ворожнеча між родами і канібалізм тривали аж до того часу, коли в період дитинства батьків теперішнього покоління на острів прибув патер Еугеніо і мирно об'єднав у селищі Хангароа все населення острова. Патер Себастьян був переконаний, що на острів прийшли два різні народи з різними культурами, і остров'яни теж твердять, що саме так і було. В своїй книзі патер Себастьян вказує, що мешканці острова Пасхи багато чим відрізняються від мешканців інших островів Тихого океану і що серед них, безумовно, зустрічаються потомки якоїсь білої раси. Це помітив ще: Роггевен та перші мореплавці, які побували на острові. Патер Себастьян пише, що, за існуючими тут переказами, предки багатьох остров'ян у давні часи мали білу шкіру, руде волосся й голубі очі. Коли патер Еугеніо — перший європеєць, що оселився тут, — зібрав усіх жителів у селищі Хангароа, він був здивований, побачивши багато людей із зовсім білою шкірою. Та й п'ятдесят років тому, під час перебування експедиції Рутледж, мешканці острова все ще ділили: своїх предків по кольору шкіри на дві раси і розповідали, що їхній останній король був білий. Люди з білою шкірою викликали загальне захоплення й повагу, і жителі острова Пасхи, які займали визначне становище, робили собі спеціальні процедури, щоб якомога більше скидатися на своїх обожнюваних предків. Якось до табору зайшов патер Себастьян, щоб одвести нас у печеру Ана о Кеке, священне місце, де «вибілювали» шкіру дівчата неру. Так називали колись-спеціально вибраних молодих дівчат, яких садовили в глибоку печеру, щоб до певних релігійних свят у них якнайбільше побіліла шкіра. Дівчата довгий час не бачила людей і денного світла; їжу їм приносили призначені для цього жінки. Остров'яни ще й досі пам'ятають, як після повернення з континенту вивезених работорговцями людей на острові лютувала віспа. Хвороба не досягла тільки до печер, де ховалися дівчата неру. Але вони повмирали, кінець кінцем, від голоду, бо ніхто більше не приносив їм їсти. Вхід у печеру Ана о Кеке, тобто «Печеру, куди заходить сонце», містився на східному кінці острова. Щоб дістатися туди, нам довелось обминути крайній у східній частині острова вулкан Катікі, за яким височіли три горби, де іспанці встановили колись свої перші хрести. Тут містилась також одна з житлових печер, а поруч з нею в скелі було вирубано страшну голову диявола. Під час дощу вода стікала їй прямо в пащу, таку велику, що я легко заліз у неї і сховався за нижньою губою. Але патер Себастьян повів нас далі на високу кручу, що нависла над морем. Він ступав по самому краю кручі так швидко, що ми четверо, йдучи слідом за ним, просили його бути обережним, бо над кручею дув сильний східний вітер, рвучи одежу, і ніхто з нас не почував себе впевнено. Та наш друг у сутані до п'ят і в грубих чорних черевиках спокійно крокував далі. Патер Себастьян шукав печеру, але не пам'ятав точно, де вона знаходиться. Нарешті він радісно посміхнувся й підняв руку: знайшов! Він одломив кусок брунатної породи, показуючи нам, що каміння тут крихке і треба бути, обережним. Потім нагнувся над самою кручею, вітер рвонув його капюшон і сутану, і ми тільки його й бачили… Від несподіванки Карл аж присів і схопився за капелюх; я підповз до кручі, обережно виглянув через край. Передо мною було стрімке урвище, а далеко внизу, біля підніжжя гори, поволі котилися піняві хвилі. Океан, скільки сягало око, був укритий білогривими валами. Шуміло море, свистів вітер. Ліворуч на вузькому виступі я побачив білу сутану патера Себастьяна. Вітер, б'ючись об скелі, весь час міняв напрямок. Патер Себастьян, пересилюючи його, притискуючись до каміння, обережно спускався вниз. Як я захоплювався цим старим священиком! Його віра була така глибока, що він зовсім не боявся фізичної небезпеки. Здавалося, що він здатний іти навіть по воді. Ось він обернувся до мене, посміхнувся, показав собі під ноги і підняв пальця до рота, даючи мені зрозуміти, щоб я взяв їжу, — там, унизу, ми поснідаємо. Від поривів вітру мені стало не по собі, тому я якнайшвидше відповз од краю кручі. Потім скинув сорочку, взяв пакунки з їжею і поліз на виступ слідом за патером Себастьяном. Метрів за двісті підо мною клекотів прибій. Гірські хребти — не моя стихія, і я не почував себе так упевнено, як старий священик, коли спускався вниз, притиснувшись животом до скелі. Я щоразу пробував чи міцно тримається під ногами каміння. Але все-таки найгірше допікав вітер. Я досяг маленького виступу, де єдиною опорою було щось схоже на уламок лави. Коли цей уламок витримав патера Себастьяна, то, очевидно, він витримає й мене. Я легенько штовхнув його ногою, але натиснути дужче не наважився. Глянувши вниз, я знову побачив патера Себастьяна. Він сміявся, висунувши голову й плечі з отвору, напевно, вдвічі меншого за вхід до собачої буди. Завжди пам'ятатиму його таким — Діогеном у бочці острова Пасхи, з тонкими окулярами на носі, з широчезними білими рукавами й розкішною бородою. Побачивши мене, він помахав рукою й крикнув: — Гостинно прошу до моєї печери! Я ледве почув його слова крізь шум океану. Нараз борода його сховалась у вузенькому отворі — він просунувся далі в тісну щілину, щоб дати мені місце, бо зразу ж від печери скеля стрімко обривалась у море. Я переліз на виступ біля входу й протиснувся слідом за ним у печеру. Шум, вітер і світло лишились позаду. Спочатку було надзвичайно тісно, але трохи далі стеля стала вищою. Тут, усередині гори, панувала цілковита тиша. При слабкому світлі, що проникало із щілини, ми ледве розрізняли один одного. Але, засвітивши кишенькового ліхтарика, я побачив на нерівних стінах багато дивовижних знаків і малюнків. Це була печера Ана о Кеке. Тут бідні дівчата сиділи тижнями, а може й місяцями, чекаючи, поки їхня шкіра побіліє так, що можна буде показуватись людям. Висота печери не досягала й півтора метра, а місця було не більше, як на десяток дітей, та й то лише тоді, коли їх посадовити вряд попід стінами. Через хвилину стало темно — в печеру спускався ще хтось. Це був один з остров'ян, що супроводили нас. Патер Себастьян одразу ж послав його по інших, кажучи, що їм нічого боятися, коли він, шістдесятивосьмирічний старик, перший пройшов сюди. Невдовзі ми вже всі сиділи за сніданком. Показавши на маленький отвір у. задній стіні, патер Себастьян розповів, що крізь нього можна пролізти ще в одну печеру, яка міститься на глибині трьохсот вісімдесяти метрів. Він відвідав її, але це була найгірша прогулянка з усіх, які йому будь-коли доводилось робити, і він нізащо не погодився б повторити її. Десь напівдорозі хід до печери стає такий вузький, що людина ледве може протиснутися крізь нього, а в самій печері, наче в могилі, валяються зуби й кістки. Для патера Себастьяна лишилося загадкою, як можна було внести туди тіло померлого: посувати його поперед себе неможливо, а тягнути за собою — значить закрити собі вихід. Я надів сорочку і вирішив спуститися в цю печеру. Патер Себастьян засміявся від думки про те, що мене чекає. Він запевняв, що я повернуся, як тільки побачу, що це за шлях. Супроводжувати мене викликався тільки один остров'янин, і ми полізли в отвір. Печера розгалужувалась, але канали відразу ж сходилися знову, утворюючи вузький прохід, по якому нам довелось повзти. Незабаром стеля піднялася вище, і ми опинились у довгому тунелі, такому високому й просторому, що для економії часу навіть почали бігти. Ліхтарик у нас був поганий, він ледве блимав. У таборі зіпсувались усі батарейки, і про всяк випадок у мене в кишені був ще недогарок свічки й коробка сірників. Щоб заощадити батарейки, я гасив ліхтарик, і ми пробігали, проходили чи проповзали в темряві ту відстань, яку встигали розгледіти, коли вмикали світло. Не минулося без того, щоб ми кілька разів не вдарились головою об стелю. Зверху за шию нам сипались невеличкі камінці, що дзвеніли, як скло. Невдовзі ми досягли такого місця, де по глинястому дні протікав струмок. Хід ставав дедалі нижчий, і скоро нам уже довелося рачкувати по воді та грязі. Кінець кінцем, він став таким низьким, що ми змушені були лягти на живіт і повзти. Холодна, як крига, грязюка проникала до тіла крізь сорочку й штани. — Чудовий шлях! — крикнув я назад. Мій супутник, що місив болото за мною, засміявся. Пробиратися ставало все важче й важче. Тепер я зрозумів, що мав на увазі патер Себастьян. Та коли він міг тут пройти, то ми не повинні відступати з півдороги. В наступну мить я вже майже жалкував, що не повернувся. Ми й так лежали наполовину у воді й рідкій грязюці, а тут ще раптом прохід настільки звузився, що я ніяк не міг знайти далі дороги. Ліхтарик води не боявся, але як можна вичистити скло, коли сам мокнеш у болоті. При тьмяному світлі я побачив, що отвір не тільки вузький, а й дуже низький. Здавалося, пройти далі не можна. Однак патер Себастьян зумів же пробратися сюди. Я через силу втиснув груди в щілину і відчув, що повільно, але просуваюсь. Зверху й знизу давила гора, та я, розгрібаючи грязь, дюйм за дюймом рухався вперед. Все це було так трагікомічно, що я не втримався і крикнув знову супутникові: «Чудовий шлях!» Але він уже втратив почуття гумору. — Поганий шлях, сеньйоре, — почулось у відповідь. Так, ніби здавлені стальними лещатами, ми проповзли ще метрів п'ять і, подолавши це «вушко голки», опинилися, нарешті, там, де лежали скелети. Тут знову було сухо. Стеля здіймалася вже вище, так що ми могли рачкувати, йти і навіть бігти. Якщо бідні дівчата неру, бажаючи трохи розім'ятись під час свого довгого перебування в печері, лізли сюди, то це була зовсім не романтична прогулянка при місячному світлі. Я весь був у холодній липкій грязюці, а коли обернувся поглянути, чи йде мій супутник, то побачив живого шоколадного чоловічка: тільки зуби й очі його вирізнялися на фоні стін. Нарешті печера закінчилася слизькою, крутою глиняною гіркою, що здіймалася до отвору в склепінні. Після численних спроб я, кінець кінцем, видерся нагору під купол, який мав форму дзвона і, здавалося, був зроблений рукою людини. Насправді ж він утворився від скупчення газу. Тут я знайшов недогарок, залишений колись патером Себастьяном. Моя свічка теж збереглася в задній кишені. Я спробував запалити знайдений недогарок, але сірники відсиріли. По обличчю в мене градом котився піт. Повітря було важке, і я поспішив злізти вниз, де мене чекав мій чорний від бруду супутник. Ми швидко, як тільки дозволяли умови, рушили назад — то плазом, то інколи навіть бігом. Почуваючи себе так само погано, ми мовчки пробирались по воді й грязюці, як два кроти, аж поки знов не опинились у страшному «вушкові голки». Остров'янин повз слідом за мною. Дюйм за дюймом ми посувались уперед, стискаючи груди, бо гора не хотіла поступитися, щоб дати місце двом людським тілам. Дорога сюди була довга, але назад вона здавалась ще довшою. Ми ще пробували жартувати — адже скоро ми знову виберемося на свіже повітря. Але я почував себе кепсько: геть мокрий, забруднений, страшенно стомлений. Піт заливав мені обличчя. Повітря було задушливе. Скоро ми зовсім замовкли, і тільки повзли по слизькому багні, витягнувши вперед руки. Я намагався не впустити в грязюку ліхтарика. Здається, стало просторіше. Але через хвилину прохід знову звузився. Дивно, що йому так довго немає кінця і що ми й досі не досягли зовнішнього тунелю. Ця думка вертілась у моєму стомленому мозку, поки я підтягувався вперед, щоб утиснути своє тіло в нору. Нарешті при слабкому світлі ліхтарика я побачив, що канал перед самим моїм носом круто піднімається вгору і нам не протиснутись крізь нього. Може, спускатися тут було набагато легше, і я не передбачив, як важко буде видиратися назад? Дивно, але я нічого такого не пам'ятав. Мільйони тонн тиснули мені на спину й на груди. Напружуючи останні сили, я просунув своє тіло ще трохи вперед, вигнувся, намагаючись заглянути в отвір, і, на свій жах, побачив, що цим каналом нам не пролізти. — Далі пробиратись нікуди, — сказав я своєму супутникові. — Повзіть, сеньйоре, іншого проходу немає, — простогнав він у відповідь. Я ще трохи протиснувся вперед. Голова моя була звернена набік, груди ніби здавлені пекельними лещатами. Піднявши ліхтарика, я побачив, що отвір став менший за мою голову. Я відразу ж погасив ліхтарик. Треба було берегти кожну іскру: нас чекали неприємності, а думати про свою долю можна і в темряві. Я відчув на собі тягар масиву усього кам'яного півострова Поїке. Ох, як страшенно важко! Треба розслабитися, зробитися якомога тоншим. Та гора все одно давить і зверху й знизу. — Повертайся назад, — гукнув я остров'янину. — Далі не можна. Однак він не слухав мене, а благав просуватись уперед, запевняючи, що іншого шляху із цього пекла немає. Не може бути! Вихід десь є. Я знову засвітив ліхтарика і, подавшись трохи назад, оглянув дно у себе під руками й грудьми. Це була суміш піску і вогкої глини, на якій чітко вирізнялись відбитки складок сорочки і ґудзиків, а там, де були мої руки, — відбитки пальців. Але попереду глина й гравій були не займані ні людьми ні тваринами. Я знову вимкнув світло. Повітря нестерпно важке. Груди в пекельних лещатах. Піт котиться градом. Може, старий вхід у печеру завалився від наших голосів чи рухів? А якщо обвал загородив нам прохід, то як ми виберемось на поверхню, коли тут нікуди відкидати землю й каміння? Скільки ми зможемо пробути в цьому важкому повітрі, перш ніж ті, хто залишився нагорі, догадаються, що з нами трапилось лихо, і поспішать на допомогу? Чи, може, ми заблудились і попали в інший хід, який закінчується тупиком? Але ж як це сталося, коли вся печера — суцільний вузький тунель і в тому місці, де ми лежимо, — не ширша за людське тіло? Остров'янин напирав на мене ззаду, вогка глина обліплювала моє тіло, а гора в мільйони тонн давила мене тим дужче, чим більше я думав про це. — Повертайся! — закричав я. Та його охопив розпач, і він почав давити мені на п'яти. Він не бачив, яка вузька щілина спереду, а я не міг його пропустити, щоб він сам переконався в цьому: — Назад! Повзи назад! Було ясно, що остров'янина охопила божевільна паніка. Я щосили закричав: «Назад! Назад!» і став штовхати його ногами. Це допомогло: він поволі почав рухатись назад, і я посунувся за ним. Ми посувались ривками, обережно, щоб не застряти. Найбільше я боявся за голову, адже її не стиснеш, як груди. Нарешті стало просторіше. Я нічого не розумів, від нестачі повітря в мене паморочилось у голові. Невже ми знову повернулись до того місця, де лежали скелети? Я присвітив і побачив перед собою два отвори: той, що був праворуч, вів дещо вгору. Тут ми допустились помилки: повернули ліворуч замість того, щоб повзти праворуч. Я крикнув своєму супутникові, який і далі машинально повз назад: — Сюди! — Тут, у печері, голос звучав якось дивно. І я ще раз поповз у лівий отвір. Остров'янин машинально рухався за мною. Хід знову почав звужуватись, і мені стало моторошно. Присвітивши, я побачив ту саму вузьку щілину і зрозумів, що мій мозок працює вже не чітко: я вдруге попав не туди, куди слід, хоч добре знав, у який отвір треба було повзти. — Повертайся назад! — простогнав я. Тепер ми обидва рухалися машинально. Я повз назад і думав тільки про одне: «Праворуч, праворуч, праворуч». Та ось ми завернули у правий отвір і невдовзі могли вже стояти на повний зріст. Ми бігли й повзли, відчуваючи в тунелі подих прохолодного свіжого повітря. Нарешті ми подолали останній прохід і опинилися в затишній печері з написами на стінах, де нас чекали друзі. Як приємно вибратися з-під землі туди, де шумить вітер! Як приємно бачити яскраве сонце і широкий простір, кручу внизу і весь світ перед собою, безмежне небо й океан! — Ну як, здались? — з нетерпінням спитав патер Себастьян, сміючись з нашого вигляду. — Ні, — відповів я. — Але тепер мені зрозуміло, звідки, в печері скелети. — Ти був там, де «вибілювали» шкіру? — спитала Івонна, коли я повернувся до табору. По моєму обличчю важко було повірити, що я був саме там. Я пішов просто на берег і, не роздягаючись, кинувся у солоні хвилі.