Розділ II що нас чекало на «пупі землі»

Яка тиша! Який спокій! Машину зупинено. Світло погашено. І відразу виринуло нічне небо: зірки, сяючи в яскравій чистоті, повільно хитались навколо вершечків щогл. Зручно відкинувшись у шезлонзі, я тішився відчуттям повної гармонії. Зв'язок з суходолом припинився: не чути було безлічі позивних радіостанцій з усіх кінців світу. Залишилась тільки теперішня мить, гола дійсність. Свіже повітря, темна ніч і яскраві зорі. Мимоволі віддаєш цій широкій безодні свій зір та слух і стаєш надзвичайно лагідним. Тут враження не розпорошуються і не заглушаються, тут немає шуму великого міста з його сліпучими рекламами, конкуренцією і галасливими розвагами, що полюють на чутливу людську душу. Тут такий цілковитий спокій, ніби зупинився самий час: він застиг і вичікує. Страшно було й кашлянути, щоб не збудити джерел всесвітнього шуму. Звідкись з мороку зрідка долинав ледь чутний шелест: то налітав вітер, або хвилі коротко зітхали, розбиваючись об скелі. На борту панувала незвична мовчанка: тиша породжувала благоговійний настрій. Тільки з камбуза чулися уривки притишеної розмови. Їм акомпанував мелодійний плюскіт хвиль за бортом і ритмічне, ледь чутне поскрипування нашого невеличкого судна, що спокійно колихалося в нічній тиші. Замовкло, нарешті, хрипке диханні поршнів і гул океанських валів,~ що з ревінням безупинно билися об ніс корабля, кидаючи його на всі боки. Перш ніж на океан і на нас спустилась ніч, ми сховалися в надійні обійми безлюдного берега. Неподалік у мороці лежав острів Пасхи. Ми підійшли до берега в такий час, що могли ще розгледіти пасма сірозелених горбів, стрімкі прибережні скелі, а далеко в глибині острова на схилі згаслого вулкана проти багряного неба чорніли, ніби зерна тмину, статуї. Докладно вимірявши дно лунотом і звичайним лотом, ми підійшли якнайближче до берега, і капітан наказав кинути якір. На острові не видно жодної живої душі. Нас зустрічає тільки покинутий скам'янілий світ з нерухомими фігурами, що дивляться на корабель з віддалених пагорбів. Інші фігури, такі самі нерухомі, лежать рядами на довгій кам'яній терасі на брилах застиглої лави біля самого берега. Ми ніби прилетіли міжпланетним кораблем на вимерлу планету, де колись жили створіння, не схожі на мешканців Землі. Від кам'яних велетнів падають довжелезні тіні, все ані ворухнеться. Тільки вогненно-червоне сонце повільно спускається в чорний океан, тягнучи за собою непроглядний морок. Взагалі в цьому місці ставати на якір не дозволялось. Нам треба було проплисти далі вздовж берега і доповісти про своє прибуття губернаторові, який з усіма іншими мешканцями острова жив на другому його кінці. Та ми вирішили, що й губернаторові, й нам, і остров'янам буде мало радості з того, що ми прибудемо надвечір: адже для них це незвичайна подія. Краще вже переночувати тут, під захистом прибережних скель, хоч дно в цьому місці мало придатне для якірної стоянки, а вже вранці з піднятими прапорами підійти до селища Хангароа. Двері каюти відчинились, і на палубу впала смужка світла. Це вийшла Івонна. В каюті спокійно спала маленька Анетта, обнявши одною рукою медведика, а другою — ляльку. — Сьогоднішній день треба було б відзначити, хоч ми ще офіціально не прибули, — посміхаючись, сказала Івонна. Це вперше за чотирнадцять діб вона могла стояти і думати про їжу. Я відповів їй, що стюард уже дістав наказ і через кілька хвилин капітан збере всіх на палубі. Івонна сперлась на поручні, зачаровано дивлячись у пітьму в напрямку берега. Ми відчували дихання матері-землі: чудовий запах сухого сіна або прив'ялої трави змішувався з чистим солоним запахом морського бризу. Почали збиратися члени експедиції. Чисто поголені, причепурені так, що їх і впізнати було важко, вони примощувались на стільцях і лавках, розставлених колом між шлюпками на верхній палубі. Ось Вільям Меллой, чи просто Білл. Кремезний, широкоплечий, він підійшов перевальцем, кинув недокурок у море і сів, задумливо дивлячись на палубу. За ним з'явився високий, худий Карлайл Сміт, або просто Карл. Він запалив сигарету, і, тримаючись за штаг, замилувався зірками. Обидва вони — доктори наук, професори археології, один з Вайомінгського, другий — з Канзаського університету. Прийшов і наш давній друг Ед, чи Едвін Фердон, співробітник музею в Нью-Мексіко, єдиний із трьох американців, з яким я був знайомий раніше. Кругленький, усміхнений, він сперся на поручні біля Івонни і з насолодою вдихав пахощі берега. З містка скотився капітан — маленький, пружний, як м'ячик, з пустотливим блиском в очах. Капітан Арне Хартмарк плавав у далекі країни вже двадцять років, однак такого острова він ще не бачив ніколи, навіть у свій бінокль. За ним стояв штурман Санне, тихий, добродушний велетень. Він міцно ухопився за штаги — такий собі лагідний свійський горила. А ось блищать посмішкою зуби помічника капітана Ларсена, найжиттєрадіснішої людини на світі, що, здається, і на електричному стільці знайшла б привід пожартувати. А тут він ще й умостився між двома завзятими коміками: товстим веселим машиністом Ульсеном і його кістлявим помічником, який останнім часом відпустив собі гостреньку борідку і скидався на проповідника або на якогось фокусника. Піднявся по трапу й наш лікар Єссінг. Він вклонився присутнім і сів. Позад нього блищали окуляри фотографа експедиції Ерлінга Шервена, що, як завжди в урочистих випадках, курив маленьку сигару. З шлюпки виднілася довготелеса хлоп'яча фігура Тура-молодшого, який влаштувався між двома матросами. Там же сиділи стюард Гренмюр і кок Ханкен, які щойно розставили на столі апетитну їжу. Цим двом чарівникам ніщо не могло перешкодити творити чудеса кулінарії. З'явились також боцман, моторист, юнга й помічник кока. Останніми прийшли Арне Шельсволл і Гонзало. Арне — археолог, директор нового краєзнавчого музею в Ельверумі^[1]. Він плавав зі мною на Галапагоські острови. Гонзало Фігероа — студент-археолог університету в Сант-Яго, офіціальний представник Чілі в нашій експедиції. Я запросив його заочно, і тому ми боялись, що можемо не поладити з ним; але в Панамі до нас піднявся по трапу веселий, життєрадісний атлет із зовнішністю аристократа. Гонзало мав хист легко пристосовуватись до будь-яких обставин. І ось ми зібрались усі — двадцять три учасники експедиції, спеціалісти з найрізноманітніших галузей науки й практики, яких здружили кілька тижнів, проведених на борту. Нас об'єднувало спільне бажання зійти саме на цей острів, який причаївся в темряві перед нами. Тепер, коли всі ми зібрались на палубі і машина замовкла, саме час розповісти, що бачили на, острові Пасхи ті, хто відвідував його раніше за нас. Це допоможе учасникам експедиції краще зрозуміти, що чекає там на нас. — Ніхто не знає давньої назви цього острова, — почав я. — Самі остров'яни називають його Рапануї, але дослідники вважають, що це не перша його назва. В стародавніх легендах він зветься Те Піто о те Хенуа, або Пуп землі, однак це скоріше його поетична, а не справжня назва, бо згодом жителі острова назвали його також Оком, що бачить небо, і Порогом неба. Ми ж, ті, що живемо за тисячі миль од нього, написали на карті «острів Пасхи», бо саме був Великдень 1722 року, коли голландець Роггевен із своїми супутниками першим із європейців підплив до нього і побачив, як невідомі люди на березі запалили сигнальні вогні, запрошуючи кораблі підійти ближче. Коли голландці на двох парусних суднах підпливли до берега і стали на якір, уже вечоріло, однак вони встигли побачити багато дивовижного. На борт до них піднялись високі, ставні люди, очевидно, світлошкірі полінезійці, яких ми знаємо по Таїті, Гавайських та інших островах південно-східної частини Тихого океану. Однак скидалося на те, що населення острова було змішаним: траплялись люди з темнішою шкірою, а були й «зовсім білі», як європейці; у деяких тубільців шкіра мала червонуватий відтінок, наче була обпечена сонцем. Багато хто з них носив бороду. Зійшовши на берег, голландці побачили велетенські статуї метрів десять заввишки, увінчані, наче коронами, великими, циліндричної форми каменями. Роггевен розповідає, що остров'яни запалювали перед цими гігантськими зображеннями богів вогнища, сідали навколо них навпочіпки, але не відриваючи ступнів од землі, і, покірно схиляли голови. Склавши руки долонями докупи, вони то зводили їх, то опускали. Супутник Роггевена Бернс пише, що вранці наступного дня вони побачили, як остров'яни впали ниць на землю, молячись сонцю, що саме сходило, а довкола горіли сотні великих вогнищ, запалених, як думали голландці, на честь богів. Це єдиний опис поклоніння сонцю на острові Пасхи. Одним із перших на борт до голландців піднявся «цілком білий чоловік», який тримався поважніше за інших. Поводився він, як людина, що займає визначне становище серед своїх земляків. Голландці вирішили, що це жрець. Голова його була поголена й прикрашена короною з пір'я, а мочки вух проколоті й штучно витягнені аж до плечей круглими білими сережками завбільшки з кулак. Голландці помітили, що в багатьох остров'ян вуха були так само штучно подовжені. Коли довгі мочки заважали працювати, остров'яни виймали з них сережки і закладали мочки за верхній край вуха. Багато остров'ян ходило зовсім голими, але тіла їх були вкриті майстерною татуїровкою — зображеннями птахів і якихось дивовижних істот. Дехто одягався в сплетені з кори плащі, пофарбовані в червоний або жовтий колір. На головах, окрім прикрас із пір'я, вони носили ще й своєрідні очеретяні капелюхи. Всі були дуже привітні, і голландці не помітили в них ніякої зброї. Як не дивно, але жінки майже не з'являлися, хоч чоловіків було багато. Ті жінки, яких пощастило побачити, були з чужоземцями дуже ласкаві, і чоловіки їх зовсім не ревнували. Мешкали остров'яни в довгих низьких очеретяних халупах, які мали вигляд перекинутих догори дном човнів; без вікон, з такими малими отворами для входу, що в них доводилось пролазити рачки. В кожній з таких халуп жило, певно, багато людей. Всередині, крім кількох мат на долівці та кам'яних плит замість подушок, нічого не було. Худоби остров'яни не мали, розводили тільки курей, вирощували банани, цукрову тростину і, насамперед, батат, який голландці назвали «хлібом насущним» остров'ян. Очевидно, жителі острова не були завзятими мореплавцями, бо найбільші човни, які бачили там голландці, були піроги завдовжки в два з половиною метри і такі вузькі, що в них ледве можна було всунути дві ноги. До того ж вони так протікали, що на вичерпування води потрібно було стільки ж зусиль, як і на веслування. Жили остров'яни мов у кам'яному віці: металів зовсім не знали, а їжу готували просто на розпеченому камінні, розпалюючи в ямах вогнища. Голландцям, мабуть, здалося, що ніде більше в світі немає такої відсталості, як тут. Тим дивовижнішими видалися їм поруч з такою примітивністю гігантські статуї, рівних яким не було в цілій Європі. Найбільше цікавило голландців те, як піднімали ці височенні статуї: адже остров'яни не мали ні товстих колод, ні міцних канатів. Мандрівники обстежили поверхню статуй, яка од часу стала пористою, і вирішили, що розв'язали загадку: фігури не кам'яні, їх просто виліплено з глини, а вже потім обтикано камінцями. Голландці повернулись на кораблі, знялися з якоря (два якірних ланцюги на той час уже лопнули) і попливли геть від цього дивовижного острова, пробувши на ньому тільки один день. У вахтовому журналі вони записали, що остров'яни — народ веселий і миролюбний, з пристойними манерами, але надзвичайно злодійкуватий. Через якесь непорозуміння одного остров'янина було застрелено на борту, а ще з десяток убито на березі. Європейці ж одбулися скатертю та кількома капелюхами, які в них украли просто з голови. Жителі острова стояли на березі біля вбитих та поранених і дивились, як зникають на заході великі вітрила. Минуло майже п'ятдесят років, перш ніж до них знову завітали гості з далеких країв. Цього разу на острів прибули два іспанських кораблі під командою дона Феліпе Гонзалеса. Це було 1770 року. Увагу іспанців теж привернули сигнальні вогні, запалені остров'янами. Вони зійшли на берег з двома священиками та численним загоном солдатів і урочисто рушили до вершини трьохголової гори на східному кінці острова. За ними, радісно пританцьовуючи, ішли юрбою зацікавлені тубільці. Іспанці поставили на кожній з трьох вершин по хресту, щось заспівали, потім відсалютували і оголосили острів власністю іспанського короля. Щоб надати законності цьому актові, іспанці склали послання королю Карлосу, під яким найхоробріші тубільці «з усіма ознаками радості й торжества» намалювали якихось птахів і дивовижні фігури. Іспанці сприйняли їх за підписи. Так острів дістав володаря — іспанського короля, і нову назву: острів Сан Карлос. Іспанці не повірили, що статуї зліплені з глини. Один з них узяв кирку й так ударив по монументу, що аж іскри посипалися. Це переконало всіх, що статуї кам'яні. Але як їх зводили, залишалось таємницею: іспанці навіть сумнівалися, чи статуї взагалі були зроблені на острові. Все подароване й украдене зникало так безслідно, що іспанці почали думати про існування підземних сховищ: адже лісу на острові не було і вся місцевість проглядалася наскрізь. Дітей на острові теж не було; здавалося, що все населення острова складається з безлічі дорослих чоловіків і нечисленних, але дуже легковажних жінок. Іспанці зустріли на березі високих на зріст чоловіків із світлою шкірою. Вони зміряли двох найвищих із них; зріст їх виявився: одного — сто дев'яносто п'ять сантиметрів, а другого — сто дев'яносто дев'ять сантиметрів. Багато остров'ян носили бороду. На думку іспанців, вони більше скидались на європейців, ніж на звичайних тубільців. Мандрівники записали в своїх журналах, що не всі остров'яни мають чорне волосся, — зустрічаються між ними й шатени, й руді, і з волоссям кольору кориці. А коли іспанцям удалось ще й навчити тубільців вимовляти «Аве Марія» та «Хай живе Карлос третій, король Іспанії», вони всі прийшли до висновку, що тубільці — здібні й кмітливі люди і приручити їх буде неважко. Задоволені своїми новими підданцями, вони залишили острів, щоб більше ніколи на нього не повертатись. А потім відвідали острів англійці, і привів їх сюди не хто інший, як сам капітан Кук. Остров'янам почали набридати чужі гості. Коли капітан Кук зійшов на берег, він був дуже здивований: все населення острова складалося з кількох сот чоловік, низькорослих, понурих і апатичних. Супутники Кука вирішили, що після відвідин іспанців на острові сталось якесь лихо і населення вимирає, але сам Кук підозрював, що жителі поховались під землею. На свій великий подив, він майже не зустрічав тут жінок, хоч розіслав патрулів по всьому острову. В багатьох місцях серед куп каміння англійці знайшли вузькі отвори, які, на їхню думку, вели в підземні печери, але щоразу, коли вони хотіли туди проникнути, місцеві провідники чинили їм опір. Розчаровані, хворі на цингу, англійські моряки залишили острів Пасхи, взявши з собою тільки невеликий запас батату — єдиного важливого продукту, який був на острові. Але й тут англійці пошилися в дурні: хитрі туземці поклали в кошики каміння і лише зверху прикрили його солодкою картоплею. Не минуло й дванадцяти років з часу відвідин острова, капітаном Куком, як 1786 року сюди з коротким візитом з'явився француз Лаперуз. Цього разу на острові було повно людей, у тому числі й русявих, і майже половину його населення становили жінки. Ба, навіть з'явилося багато дітей різного віку, як і повинно бути в нормальній людській громаді. Вони ніби народилися з нутра цього загадкового, схожого на Місяць, маленького безлісого острова. Та воно, власне, так і було. Тубільці виповзли з підземних ходів і дозволили французам оглянути кілька кам'яних тунелів, куди в свій час не пустили англійців. Це підтвердило підозру капітана Кука, що тубільці влаштували собі потаємні сховища в темних підземних печерах. Там ховалась од капітана Кука «аристократія», там знайшли собі притулок діти і більшість жінок, коли острів відкрили голландці. Лаперуз зробив висновок, що мирна поведінка Кука і його людей надала хоробрості остров'янам і вони вийшли тепер на світло. Кількість жителів острова досягла приблизно двох тисяч чоловік. Коли Кук нишпорив по острову, більшість тубільців сиділа під землею, забравши з собою найцінніше з своїх речей. Але вони не могли сховати величезних кам'яних фігур, які й далі вперто стояли на своїх постах. І Кук і Лаперуз вважали, що статуї — пам'ятники минулих часів; вже тоді вони здавались дуже давніми. Дук захоплювався майстерністю невідомих інженерів, які колись, не маючи жодних допоміжних механізмів, підняли цих гігантів на самий верх східчастих кам'яних споруд. Як би це не було зроблено, констатував Кук, але така робота свідчить про незвичайну обдарованість і енергію людей, що колись жили на цьому пустельному острові. Він не сумнівався, що сучасні жителі острова не доклали до цього рук: вони навіть не намагалися лагодити кам'яні тераси, які вже почали руйнуватись. Кук також помітив, що багато статуй лежать ниць біля своїх постаментів, причому все свідчить про те, що їх повалено навмисне. Кук оглянув пильніше кілька великих постаментів, на яких стояли статуї, і, на превеликий свій подив, виявив, що вони складені з гігантських кам'яних блоків, які були так добре витесані й одшліфовані і так щільно прилягали один до одного, що при кладці не треба було й цементу. Досконалішої обробки каменю Кук не бачив навіть на найкращих будовах Англії. Однак, додає він у своїх записках, старанна праця не змогла перешкодити часові залишити на цих спорудах свій глибокий слід. На борту корабля капітана Кука був полінезієць з Таїті, який знав багато слів з мови тогочасних жителів острова Пасхи. З його пояснень англійці зрозуміли, що статуї були не» звичайними зображеннями богів, а пам'ятниками — арікі — померлим людям із священного королівського роду. Численні скелети й кістки свідчили про те, що постаменти, на яких стояли статуї, і досі правлять жителям острова за кладовище. Було видно, що остров'яни вірять у загробне життя: вони не раз намагалися пояснити знаками, що хоч скелет лежить на землі, його власник полетів на небо. Лаперуз перший спробував вплинути на місцеву культуру досягненнями своєї країни: він залишив тубільцям свиней, кіз та овець і за короткий час перебування на острові встиг висіяти там багато різного насіння. Та голодні тубільці з'їли всіх тварин, не давши їм розплодитись, і острів залишився таким, як був і раніше. Лише на початку минулого століття відлюдний острів Пасхи знову відвідали гості, теж представники нашої раси. Остров'яни стовпились на скелястому березі, більше не ховаючись під землею. Цього й треба було капітанові американської шхуни, що завітав сюди, полюючи на людей, якими він дотів заселити острів Хуан Фернандес біля берегів Чілі і влаштувати там базу для полювання на тюленів. Після одчайдушної сутички йому пощастило захопити з собою дванадцять чоловіків і десять жінок. На третій день плавання він випустив бранців на палубу. Чоловіки в ту ж мить кинулись за борт і попливли через океан до невидимого вже острова Пасхи. Капітан махнув на них рукою і повернувся по нову партію людей. Після цього судна, що пропливали повз острів, не могли висадити людей на стрімкий берег, бо тубільці зустрічали їх градом каміння. Одній російській експедиції вдалось висадитись з допомогою пороху та куль, але дуже швидко вона змушена була відступити на кораблі. Минали роки. Недовір'я остров'ян поступово зникало. Судна, що зрідка проходили повз острів, ненадовго зупинялися там. Тубільці все рідше зустрічали їх камінням, і все більше жінок з'являлось пригостити моряків. Але так тривало недовго. Якось до берега пристала перуанська флотилія з семи кораблів. Багато остров'ян попливли їй назустріч і були дуже раді, коли їх запросили на борт і дозволили намалювати на папері якісь кривулі. Цим тубільці підписали контракт, не знаючи, що зобов'язуються працювати на островах недалеко від Перу, де збирають гуано. Коли задоволені остров'яни, нічого не підозріваючи, хотіли повернутись на берег, їх зв'язали й кинули до трюму. Потім вісімдесят мисливців за людьми, взявши з собою одежу та яскраві прикраси, підпливли до острова і розкидали все це по березі. Спокуса була надто велика, і багато остров'ян, що зібрались на скелях-навколо затоки, почали підходити ближче. Коли їх зійшлося кілька сотень, перуанці кинулися в атаку. Тубільців, які, стоячи на колінах, порпались у подарунках, схопили і позв'язували, а тих, що пробували тікати поміж скелі або кинулися в море, — обстріляли. Коли вже останній човен, набитий полоненими, мав відпливати, капітан раптом помітив двох людей, що ховалися в печері. Не маючи змоги примусити їх плисти на корабель, він обох застрелив. Так різдвяного вечора 1862 року спустів острів Пасхи. Ті, хто не потрапив у полон або не був забитий чи потоплений, залізли в підземні печери, заваливши входи камінням. На голому острові запанувала гнітюча тиша, тільки загрозливо гуркотів прибій. Гігантські статуї байдуже стояли на своїх постаментах, а з кораблів линули спів і п'яні крики: гості не знімалися з якоря, вони святкували різдво. Тепер, коли люди з Пупа землі познайомилися з різдвом та Великоднем, вони ще мали познайомитись і з чужими краями. Кораблі привезли тисячу рабів на перуанські острови копати гуано, Єпіскоп Таїті виступив з протестом, і уряд звелів негайно одвезти рабів назад на рідний острів. Однак, поки по них прибув корабель, дев'ятсот чоловік загинуло від хвороб і незвичних кліматичних умов, а з тих ста, що залишились, вісімдесят п'ять померло в дорозі. Тільки п'ятнадцять чоловік вернулося живими назад на острів Пасхи. Вони принесли з собою віспу, яка вмить поширилася по всьому острову і змела майже все його населення, навіть тих, що сховалися в найглибших і найтісніших печерах. Злидні та хвороба зменшили кількість жителів острова до ста одинадцяти чоловік, рахуючи і дорослих і дітей. Тимчасом на острові вперше оселився чужинець з добрими намірами. Це був самотній місіонер, який щиро хотів допомогти нещасним, та остров'яни геть обікрали його, поцупивши навіть одяг. Він утік з першим же кораблем, але невдовзі повернувся з помічниками і заснував на острові невеличку місію. Через кілька років, коли всі остров'яни, що залишилися живими, дали себе охрестити, з'явився якийсь француз-авантюрист і нацькував їх на місіонерів. Тубільці вигнали місіонера, але й француза вбили, а псалми співали далі вже самі. Ніяких інших слідів місіонерської діяльності на острові не залишилось. В кінці минулого століття європейці прийшли до висновку, що острів Пасхи має чудові пасовиська для овець, і його захопило Чілі. Тепер на ньому є губернатор, священик і лікар, і ніхто більше не живе в печерах або очеретяних хатинах. На зміну стародавній культурі острова Пасхи прийшла цивілізація, так само як у ескімосів, індійців і жителів усіх островів південної частини Тихого океану. — Але ми прибули сюди не для того, щоб вивчати життя цивілізованих остров'ян, — сказав я, — ми приїхали копати. Якщо відповідь на загадку острова Пасхи і збереглася на сьогодні, то її треба шукати в землі. — А хіба тут раніше ніхто не вів розкопок? — запитав один із матросів. — Усі вважають, що тут немає грунту. Дерева на острові не ростуть. Якщо й колись тут не було лісу, то самої засохлої трави недосить, щоб утворився шар грунту. Ось чому склалось враження, що тут нічого шукати в землі. За весь час на цьому дивовижному острові побували тільки дві археологічні експедиції, і ніхто більше не хотів сюди їхати. Першою була британська приватна експедиція, очолена Кетрін Рутледж. Вона приїхала на острів Пасхи 1914 року на власній шхуні, зробила топографічну зйомку і нанесла на карту все, що можна було побачити, насамперед муровані тераси, старі дороги і понад чотири сотні гігантських кам'яних статуй, розкиданих по всьому острову. Така робота велася тут вперше і забрала стільки часу, що Рутледж ніколи було вести систематичні розкопки. Вона обмежилася тим, що обчистила від землі кілька статуй. На лихо, всі наукові записи експедиції пропали, але Рутледж видала про свою кругосвітню подорож книгу, в якій говориться, що острів Пасхи весь оповитий таємничістю. Її все більше й більше захоплювала дивовижна, нерозгадана таємниця цього острова, над яким витає тінь невідомих скульпторів минулого. Вони всюди нагадують про себе, вони активніші й реальніші, ніж люди, що тепер живуть на острові. Древні творці панують над островом, спираючись на своїх мовчазних кам'яних гігантів, як на васалів. З невідомих нам мотивів вони кам'яними сокирами врубувались у схил згаслого вулкана і змінили вигляд цілої гори, щоб добути матеріал і здійснити свій фантастичний намір — поставити по берегах усіх бухт і на високих пагорбах гігантські скульптури людини. «Навколо острова — безкраїй простір неба та океану і цілковита тиша. Той, хто живе тут, завжди до чогось прислухається, не знаючи до чого, мимоволі почуває, ніби стоїть перед входом до чогось невідомого, величного, що лежить поза людським розумінням». Таким сприймала Рутледж острів Пасхи. Вона прямо заявила про його таємницю, тверезо виклала зібрані нею факти і залишила розв'язувати загадку своїм послідовникам. Через двадцять років військовий корабель висадив на острів французько-бельгійську експедицію. Один із археологів дорогою помер. Поки француз Метро розмовляв з остров'янами, збираючи дані для ґрунтовної праці з етнографії острова, бельгієць Лавашері мав більш ніж досить роботи, вивчаючи тисячі зображень на скелях та кам'яних пам'яток, розкиданих по. всьому безлісому острову. До розкопок і цього разу справа не дійшла. Французько-бельгійська експедиція ставила перед собою в основному інші проблеми, ніж англійська: статуї не були в центрі її уваги. Метро вважав, що загадковість скульптур перебільшена, що сюди могли прибути звичайні тубільці з інших островів, — їм забажалося робити статуї, а оскільки дерев на острові не було, вони взялися за камінь. Чимало дослідників побувало на острові Пасхи і до цієї експедиції і після неї. Поки корабель стояв на якорі — кілька днів, а частіше навіть кілька годин, — вони квапливо записували легенди і виманювали вирізані з дерева речі у бідних мешканців острова або збирали зразки такої ж бідної флори та фауни. Поступово маленький островок на краю світу спустошили для поповнення музеїв і сувенірних полиць усього світу. Майже все, що можна було забрати, забрали. Тільки гігантські голови стоять там, де й стояли протягом століть, і з самовдоволеною, закам'янілою посмішкою зустрічають ліліпутів, які приходять сюди, витріщивши очі, дивляться на них і від'їжджають знову. Завіса таємничості, ніби серпанок, огортає острів. Такі основні моменти історії острова Пасхи. — А чи не може бути, що остров'яни зберегли ще якісь перекази? — тихо запитав капітан. — Оптиміст, — відповів я. — Завтра ти зустрінеш таких самих цивілізованих людей, як ми з тобою. Першим почав тут збирати перекази американець Томсон. Це було 1886 року, до того, як на острові осіли чужинці і населення його складалося ще тільки з корінних мешканців. Вони розповідали, що їхні предки прибули сюди на великих кораблях з-за океану, зі сходу, що вони пливли шістдесят днів, тримаючи курс прямо на захід сонця. Спочатку тут жили два різних, народи — «довговухі» та «коротковухі». Але потім почалася між ними війна, і коротковусі. Знищивши майже всіх довговухих, залишилися на острові самі. Всі стародавні перекази можна сьогодні прочитати в книгах, — сказав я. — Тепер у Полінезії усних пам'яток, дуже мало. — І особливо на острові Пасхи, — додав Гонзало. — Тут тепер оселилось чимало білих людей, побудовано навіть школу і маленьку лікарню. — Єдине, на що ми можемо розраховувати, — це робоча сила для розкопок, — сказав я. — Та ще, може, купуватимемо в остров'ян свіжу городину. — Сподіваюсь, що вахіне^[2] не відмовляться навчити нас танцювати хулу, — пробурмотів один з машиністів. Інші сміхом і захопленими вигуками підтримали його. Раптом ми почули чийсь незнайомий хрипкий голос л здивовано озирнулись. Хто це говорив? І що він сказав? Штурман освітив палубу, але нікого там не побачив. Усі замовкли. Нарешті машиніст порушив тишу ще якимось жартом про хулу, але в ту ж мить незнайомий голос знову сказав щось нерозбірливе. Він ніби йшов із-за борту. Ми кинулися до поручнів, сподіваючись побачити чорну воду, однак ліхтарик вихопив з темряви багато звернених до нас облич, та ще й яких облич! Це були чисто піратські фізіономії. Вони збилися в маленькому човні, витріщивши на нас очі. — Іа-о-рана! — гукнув я навмання. — Іа-о-рана! — відповіли вони хором. «Значить, полінезійці, — вирішив я. — Але, боже, скільки різних типів!» Ми скинули їм трап, і вони один за одним почали видиратись на борт. Здебільшого це були дужі хлопці, одягнуті в якесь неймовірне лахміття. Першим на світло з'явився остров'янин з червоною пов'язкою на голові, в порваній куртці, в підкочених до колін драних штанях. Тримаючи в зубах клуночок, він перекинув через поручні свої босі ноги і став на палубу. За ним виліз здоровило з подзьобаним віспою обличчям, босий, у старій зеленій військовій шинелі. Він ніс на плечі велику дерев'яну довбню і пучок різьблених палиць. Несподівано над бортом з'явилася дерев'яна голова з великими очима, вищиреними зубами й цапиною борідкою, а за нею й увесь дерев'яний тулуб, на якому стирчали ребра. Фігуру ніс остров'янин у білій безкозирці. Один за одним обідрані гості зіскакували на палубу, здоровалися за руку з тими з нас, хто стояв ближче, і виймали з своїх повних клунків та мішків дивовижні речі. По руках пішли незвичайні дерев'яні скульптури, які скоро примусили нас забути про їхніх власників. Більшість фігурок зображала того самого згорбленого чоловічка з великим орлиним носом, цапиною борідкою, з вухами, мочки яких звисали аж до плечей, з великими вставними очима, з обличчям, спотвореним диявольською посмішкою, з втягнутим животом і випнутими хребтом та ребрами. Манера виготовлення всіх фігур була однакова, відрізнялися вони тільки за розміром. Були тут і інші химерні дерев'яні витвори. Особливо часто зустрічався крилатий чоловічок з пташиною головою, траплялись гарненькі палички і весла, прикрашені масками з витріщеними очима, а також зображення місяця, вкриті загадковими ієрогліфами, яких ніхто з місцевих жителів не може вже прочитати. Все це було вирізано з великою майстерністю і так відполіровано, що здавалось фарфоровим. Не такими вдалими були копії з гігантських кам'яних статуй. Один із остров'ян приніс майстерно сплетений з пір'я костюм, в тому числі й чудовий пір'яний головний убір. Такої продуктивності я не зустрічав ще на жодному з полінезійських островів, населення яких звичайно не працює більше, ніж це необхідно для прожиття. А тут нас зустрів цілий цех майстерних різьбарів по дереву. Невтаємниченим могло здатися, що автори дивовижних фігурок володіють багатющою творчою фантазією. Та при ближчому ознайомленні виявилось, що всі вони опрацьовують кілька однакових мотивів. Усе було зроблено за раз назавжди встановленими канонами, без жодних варіацій. Незадовго перед цим я вивчав у національному музеї в Чілі колекцію сучасного народного мистецтва острова Пасхи, зібрану доктором Мостні, і коли остров'яни почали показувати свої вироби, я їх страшенно здивував тим, що знав назву кожної фігурки. Власне, всі ці фігурки були точнісінькими копіями тих виробів, які знаходили тут ще перші відвідувачі і які тепер можна побачити тільки в музеях. Оригінали зараз цінуються страшенно дорого, а оскільки їх більше ніде брати, остров'яни, щоб зберегти ринок, торгують доброякісними копіями. Різьбарі, зніяковіло посміхаючись, показували на свої порвані штани та босі ноги і пропонували мінятись на одяг і взуття. Через кілька хвилин на палубі, вже повним ходом ішла торгівля. Почасти від бажання придбати ці чудернацькі витвори, а почасти з доброго серця члени команди кинулися до кают і винесли звідти все, що мали зайвого з одягу та взуття. Несподівано на палубі з'явилася і маленька Анетта в піжамі. Вона опинилась у самій гущі і захоплено тягнула за ногу дивовижну птахо-людину, яку тримав під пахвою один з остров'ян, на вигляд — найтиповіший пірат. Помітивши, що фігура сподобалася дівчинці, він тут же подарував її. Тепер уже й Івонна рушила вниз, щоб знайти щось для подарунка. До мене підійшов фотограф і смикнув за рукав. — Слухай, там один із цих типів сховав під сорочкою якийсь предмет і каже, що це дуже старовинна річ, яка передавалась із покоління в покоління… Я посміхнувся, але про всяк випадок підійшов до худорлявого, охайно вдягненого чоловіка з гітлерівськими вусиками, що рисами обличчя нагадував світлошкірого араба. — Буенос діас^[3], сеньйоре, — привітався він і з таємничим виглядом витяг з-за пазухи маленький плоский камінь, на одному боці якого було вирізьблено птахо-людину. Я відразу побачив, що річ зовсім нова, і, не давши її власникові знову заговорити про предків, захоплено вигукнув: — Невже ти справді сам це зробив? На мить остров'янин розгубився, збентеження боролося на його обличчі з посмішкою, потім він почервонів і, гордо глянувши на свій майстерний витвір, вирішив, мабуть, що дуже шкода поступатися честю авторства комусь іншому. — Так, — самовдоволено сказав він, захоплений власним талантом. Шкодувати про те своє признання остров'янинові не довелось: фотографу сподобалася річ, і він купив її. Несподівано до борту підійшов ще один човен, і мене повідомили, що по трапу підіймається білий чоловік. Це був молодий, стрункий офіцер флоту, який відрекомендувався помічником губернатора і привітав нас від імені свого начальника. Ми запросили його до салону випити склянку вина і пояснили, чому зупинилися на цьому місці. Він відповів, що зараз через негоду ми все одно не змогли б стати на якір біля селища, і порадив завтра вранці перейти під захист іншого миса, ближче до селища, де нам допоможуть висадитись на скелястий берег. Він розповів також, що востаннє сюди приходив корабель півроку тому — це було чілійське військове судно. А в минулому році до острова підійшов великий, розкішний корабель. Губернатора спитали, чи є в готелі ліфт і чи трамвай підходить до пристані, а коли той відповів, що на острові немає ні готелів, ні трамваїв, пасажирам не дозволили зійти на берег. Зате декого з остров'ян пустили на палубу. Вони продали там свої сувеніри і протанцювали хулу. Після цього туристи вирушили далі оглядати Тихий океан. — Ну, ми-то висадимось на берег, хоч би нам довелось навіть добиратися плавом, — засміявся я, не. підозрюючи, що ці слова виявляться пророчими. Покидаючи судно, офіцер запропонував нам залишити когось із, остров'ян на борту замість лоцмана для завтрашнього переходу навколо острова. — Вони крадуть, як сороки, — додав він, — а тому найкраще, мабуть, залишити бургомістра. Ви вже познайомилися з ним? Я відповів, що ще не познайомився. Бургомістра гордо підвели до мене його підлеглі. Виявилося, що це той самий чоловік з гітлерівськими вусиками, що пропонував підроблений камінь. Зараз сорочка його віддималась од речей, одержаних у фотографа. — Вождів тут уже не знайдете, зате ось маєте бургомістра острова Пасхи, — сказав офіцер і добродушно поплескав його по плечу. — До того ж він найкращий різьбар по дереву на всьому острові. — Сі^[4], сеньйоре, — сказав бургомістр, сяючи від гордості і червоніючи від збентеження, його приятелі оточили нас тісним кільцем; їм було приємно, що вони мають власного, вибраного ними ж бургомістра. Багато остров'ян здавалися досить-таки кмітливими, а деякі з них виділялись поставою і владними манерами. — Сі, сеньйоре, — повторив хирлявий чоловік і так випнув груди, що з пазухи виглянули старі штани фотографа. — Я вже тут двадцять вісім років бургомістром. Вони щоразу перевибирають мене. «Цікаво, чому вони віддають перевагу такому дивакові», подумав я. Мені тоді здавалося, що є серед остров'ян достойніші люди, щоб займати цю посаду. Офіцерові довелось застосувати всю свою владу, щоб примусити гостей покинути корабель. З нами лишився тільки бургомістр. Я тоді й гадки не мав про те, що він стане головною дійовою особою найдивовижніших пригод, які будь-коли випадали на мою долю. Вранці другого дня я прокинувся від брязкоту якірних ланцюгів. Швидко натягнувши штани, я вийшов на палубу. Над островом уже сяяло. сонце, і весь він був таким зелено-жовтим, таким привітним тепер, коли нічні тіні розвіялись і вранішнє проміння оживило фарби. Вдалині на схилах стояли вічні статуї. Та ніхто не запалював перед ними вогнищ, ніхто не молився божественному сходові сонця, ніде не видно було ні душі: острів лежав мертвий, наче всі його мешканці вирішили, що ми работорговці, і сховалися під землю. — Буенос діас, сеньйоре. Передо мною, піднявши капелюх, стояв бургомістр. Це був один з наших капелюхів: адже вчора він піднявся на борт простоволосий. — Буенос діас, бургомістре. Щось нікого не видно на березі. — Не видно, — погодився він. — Ця земля не наша, ми живемо в селищі на другому кінці острова. Тут тепер пасовисько для овець військово-морських сил. Он гляньте, — і він показав на круглий пагорб, по якому й справді, наче сивий килим, посувалась величезна отара овець. Судно вже залишило бухту позаду: ми пливли вздовж прямовисної стіни, в якій жадібний прибій вигриз вулканічні породи, створивши карколомні прірви. Червонобрунатні та жовтосиві пласти чергувались, як у розрізаному торті, а вгорі, на самісінькому вершечку, видно було зелену траву й старовинні мури, готові щомиті впасти в урвище. Кілометр за кілометром тяглися неприступні кручі, потім берег став нижчий, з круглих, вкритих травою пагорбів, що виднілися в. глибині острова, до моря збігала кам'яниста рівнина. Та в жодному місці зелень не досягала до бурхливого прибою: навколо всього острова, наче барикада, здіймались хаотичні нагромадження чорних лавових брил. Тільки в одному місці кам'яне кільце розірвалось, пропускаючи степ до самого моря: широкий, залитий сонцем берег був надзвичайно гарний і привітний, острів наче посміхався до нас. — Анакена, — сказав бургомістр, благоговійно схиливши голову. — Колись тут жили королі. До цього берега пристав засновник нашого роду Хоту Матуа. — А тепер хто тут живе? — Ніхто. Тільки стоїть хатина пастухів. Я покликав капітана і показав на берег. Він погодився, що це чудове місце для табору. Бухта залишилась позаду. Знову перед нами був такий самий дикий, крутий берег із застиглої лави, вздовж якого подекуди стриміли із води скелі. Згодом на заході він почав нижчати, і перед нашими очима з'явилась рівнина, що збігала до моря. Тут розташувалось селище Хангароа: маленькі побілені хатки серед акуратних садків, зрідка — пальми та інші дерева, а далі на пагорбах — купи евкаліптових насаджень. Усе це було відділено огорожею: решта острова належала вівцефермі військово-морських сил. — Ось моя батьківщина, — гордовито мовив бургомістр. Місце справді було красиве. Бургомістр міг бути задоволений: ми всі стояли і, як зачаровані, дивилися на берег. Навіть Анетта, не рухаючись, сиділа в Івонни на руках і не зводила погляду з маленького іграшкового селища, що розкинулось під безкраїм блакитним небом. Всі мешканці Хангароа висипали з будинків. Хто пішки, а хто на коні, вони мчали в одному напрямку: туди, куди рухалось наше судно. — Як же гарно! — захоплювався Тур-молодший. — Ну зовсім, як у театрі! Капітан наказав підняти всі прапори, і вони замайоріли над судном усіма барвами веселки і всіма сигналами морського коду, від «чуми» до «пошти». Привітно ревіла корабельна сирена. А на березі у відповідь нам хтось підняв на єдиному флагштоці чілійський прапор. Бургомістр витирав рукавом очі. — Сеньйоре, — мовив він. — Ось земля Хоту Матуа. Це моя земля. Тут я вже двадцять вісім років бургомістром. Чим був би острів Пасхи без мене? Нічим. Острів Пасхи — це я. Я острів Пасхи! — схвильовано повторював він, б'ючи себе в груди. Що це, чи не Гітлера бачу я перед собою? Але ж ні, цей простачок значно добріший. Він задоволений тим, що має. Цілком задоволений. Він навіть не думає про ти, щоб відібрати землю по той бік огорожі, зайняту під пасовиська для овець. — Сеньйоре, — пишномовно вів бургомістр далі. — Тільки ми з вами знамениті на цьому острові. Всі знають мене. А хто знає губернатора? Люди приїздили навіть з Німеччини, щоб узяти на аналіз кров з мого вуха. А з Глазго та Австрії просять прислати різьблені вироби бургомістра острова Пасхи. Світ знає мене. Сеньйоре, подайте ж мені руку, як другові! Ми потиснули один одному руку, і він ввічливо попросив дозволу називати мене сеньйором Кон-Тікі. Тим часом ми обійшли ще один мис з стрімкими кручами, і селище сховалося за нагромадженням прямовисних скель та диких лавових острівців, що нагадували старовинні замки з гостроверхими баштами. Хвилі тут з ревом налітали на каміння і відкочувались назад, кидаючи наше судно з боку в бік. Бургомістр, хитаючись од морської хвороби, побрів до шезлонга, однак по дорозі, побачивши, як Анетта вкладала химерну дерев'яну фігурку в іграшкове ліжко, встиг пробурмотіти, що саме тут розгортали свою діяльність птахолюди. За бурхливим мисом з'явилась відкрита затока. Стрімкі скелі тут уже не сягали аж до неба, але берег був такий же крутий і неприступний. Остров'яни верхи й пішки перейшли навпростець мис, і на далекому схилі над обривом зібралось уже багато людей та коней. Частина натовпу кинулась вузенькою стежкою над самим урвищем униз, до величезних чорних лавових брил, під якими вирував прибій. Там остров'яни опустили на воду човен, і він затанцював на хвилях, прямуючи до нас. Капітан підвів судно якомога ближче до берега і наказав кинути якір. Бургомістр відразу ожив. — По-нашому «вітаю вас усіх» буде «іа-о-рана куруа», — шепнув він мені — Крикни ці слова, коли зійдеш на берег, якщо хочеш сподобатись. Поїздка по хвилях, що налітали одна на одну, обіцяла бути бурхливою, тому в човен сіло лише кілька чоловік. Запінений вал підхопив нас і кинув до берега повз велетенську лавову брилу. Стерничий-остров'янин спритно обминув її і встиг вивести човен на спокійніше місце, перш ніж налетіла наступна хвиля. Тут не було ні пристані, ані молу, тільки витвір буйної фантазії матері-природи. Зразу за лавовим бар'єром, на вузькому хребті, що, ніби природні сходи, спускався з плато, завмерли, чекаючи на нас, тісні ряди остров'ян. — Іа-о-рана куруа! — щосили гукнув я, вступаючи в їхнє царство. — Іа-о-рана куруа! — луною покотилося над горою, і всі відразу кинулися допомагати нам зійти на берег. Перед нами було зборище найрізноманітніших людей: очевидно, зустрічати нас вийшли майже всі дев'ятсот мешканців острова. Це були полінезійці, але не чистокровні. Одежа їх являла собою найрізноманітніші комбінації одягу з континенту. Не встиг я вийти з хиткого човна, як мене підхопила стара згорблена жінка, запнута хусткою. — Таємниця, сеньйоре, — хрипло прошепотіла вона, показуючи на кошик із солодкою картоплею. Обережно відсунувши велику картоплину, вона спокусливо підняла кінчик ганчірки, що лежала під нею. — Дякую, — сказав я і пішов далі, так нічого й не побачивши. Навряд чи зо мною поділилися б великою таємницею, коли вся гора була вкрита людьми, що дивились на нас Багато остров'ян тримали в руках дерев'яні фігурки і клунки, проте ніхто навіть не пробував що-небудь витягати з них. Вони тільки бурмотіли: «Іа-о-рана, іа-о-рана», коли ми видиралися повз них на гору. Вершина перед нами була чорною від остров'ян, що обліпили її. Серед них вирізнялась самотня постать у білій сутані, що розвівалась на вітрі. Я відразу збагнув, що це патер Себастьян Енглерт, наймогутніша тут людина, автор книги про острів Пасхи. Ще в Чілі я чув про нього як про некоронованого короля острова. «Якщо він стане вашим другом, перед вами відкриються всі двері, але горе тому, кого він не злюбить», казали про нього. І ось він стоїть передо мною, розставивши ноги, — широкоплечий, прямий, у довгій, до п'ят, білій сутані, підперезаній тасьмою, у великих, до блиску начищених, черевиках. Голова в нього не покрита, капюшон відкинутий назад, борода розвівається на вітрі. На тлі казково синього неба він скидається на апостола або пророка. Я глянув у його рум'яне, пооране зморшками обличчя з допитливими очима та мудрою посмішкою і простягнув руку. — Гостинно прошу вас на мій острів, — було перше, що що він сказав. Я звернув увагу на форму «мій». — Так, я завжди кажу мій острів, — додав він. І на обличчі його з'явилася широка посмішка. — Бо я вважаю його своїм і не віддав би ні за які мільйони. Я це розумів і заздалегідь був готовий підкорятись його владі. Патер Себастьян засміявся. — Вам подобаються тубільці? — одразу ж спитав він, пильно дивлячись мені у вічі. — Чим більше вони тубільці, тим більше вони мені подобаються. Він засяяв, наче сонце. — Тоді ми станемо добрими друзями. Я відрекомендував Гонзало, капітана, лікаря та ще кількох членів експедиції, що зійшли вже на берег, і ми всі рушили до джипа, який стояв на рівному місці серед лавових брил, де паслися коні. Машина їхала без дороги, зигзагами, аж поки досягла якоїсь колії, що тягнулася в глиб острова і привела нас в селище. Ми завернули за огорожу і, нарешті, зупинились перед бунгало губернатора, що стояв осторонь від інших будинків. Назустріч вийшов невеличкий стрункий чоловік у формі захисного кольору і щиро привітав нас. І ось перед нами сидять дві головні особи острова: старий, мудрий патер Себастьян і молодий капітан Арпольдо Курті, військовий губернатор острова. Перший прожив тут уже двадцять років і залишиться до кінця своїх днів, другий прибув з останнім військовим кораблем з континенту, щоб за дорученням уряду управляти островом протягом двох років. Хто ж тут керує — збагачений досвідом чи наділений владою? Ми швидко переконалися, що обидва вони становлять нероздільне ціле і діють завжди разом, розв'язуючи найдивовижніші непорозуміння, які тільки можуть виникнути в такій незвичайній громаді на відлюдному острівку. Після того як капітан подав список наших людей, а лікар повідомив про їхній санітарний стан, усі формальності було закінчено. — Бажаю успіху в розкопках! — сказав губернатор і потис мені руку. — Ми ставимо вам тільки дві умови: не давайте остров'янам зброї та спиртних напоїв. — Згода! — І ще одне, — мовив він, чухаючи потилицю. — Місцеві жителі вас добре знають. Ви завдали вже нам чимало клопоту. Священик засміявся, погладжуючи бороду. — Так, тепер хай уже ваше судно бере на себе сторожову охорону, — пожартував він. Ми нічого не розуміли, поки нам не пояснили, в чому річ. Почувши про те, що пліт «Кон-Тікі» проплив повз них і пристав до одного з островів у південній частині Тихого океану, остров'яни зацікавилися. Коли їхні предки могли зважитись на такі пригоди, то чим вони гірші за них? Дерева на пліт на майже безлісому острові не можна було знайти, але кілька юнаків збили з дощок невеликий плоскодонний човен і вийшли далеко в океан ловити рибу. Течія підхопила їх і понесла від острова Пасхи. Через п'ять тижнів їхній човен ліг на той самий курс, по якому йшов пліт «Кон-Тікі»; голодні і змучені, вони пристали, нарешті, до одного з островів архіпелагу Туамоту, звідки потім дісталися до Таїті. Це заохотило інших. Кілька остров'ян теж змайстрували плоскодонний човен і налаштувались вийти в море, ніби рибалити. Губернатор знайшов човен, наповнений посудом з водою, і здогадався, в чім справа. Відпускати їх у такій коробці в океан було небезпечно, і він наказав витягнути човен на берег. Коли ж ці любителі мандрів все одно спробували втекти в море, довелося виставити озброєну варту. Губернатор призначив для цього одного з остров'ян і добився тільки того, що в подорож вирушила ще одна людина: під захистом ночі вартовий утік у море разом із господарями човна. Їх віднесло ще далі на захід, ніж попередників. Вони довго не бачили землі, аж поки, нарешті, радісні й щасливі, не пристали до острова Аттія, далеко за Таїті. Тепер жадоба мандрів охопила весь острів. Дві групи зробили собі кожна по човну і тримають їх напоготові десь у глибині острова. Всі остров'яни знають про це. І хоч тут лише кілька чоловік білих, губернатор змушений вдень і вночі тримати варту. — Тепер же, якщо дозволите, я скажу їм, що знімаю варту, а тих, хто спробує вийти в море, ми доженемо на вашому кораблі, — сказав губернатор. Я погодився. — Варта нам потрібна в інших місцях, — пояснив губернатор. — Остров'яни щороку крадуть з ферми до двох тисяч овець. У нас тепер є щось на зразок тюрми для найзапекліших злодіїв, але це мало допомагає, бо арештованим дозволяється ходити додому їсти. Якби ми почали годувати в'язнів, то всі захотіли б стати злочинцями, аби тільки потрапити в тюрму і мати безкоштовні харчі. — А взагалі вони чудові люди, — казав далі губернатор, і патер Себастьян схвально кивнув головою. — Їх тільки треба розуміти. В цих людей ніколи не трапляється серйозної сварки чи бійки: злодійство завжди було їхнім найбільшим недоліком, але не треба забувати, що вони так само легко й дарують, як і крадуть. Власність у них швидко проводить крізь пальці, вона не має для них такого значення, як для нас. Патер Себастьян пообіцяв підшукати нам кілька добрих робітників для розкопок, а також встановити для них плату й пайок. Ми мали безліч різноманітних товарів для обміну, які цінувалися тут вище за золото й асигнації, бо на острові не було ні крамниць, ні кінотеатру, ні навіть перукарні. Ми вирішили, що затока Анакена на протилежному боці острова — найкраще місце для табору експедиції. Для цього малось багато причин. Це було найкрасивіше місце на всьому узбережжі, із зручним піщаним берегом, куди ми могли переправити на плоту все наше спорядження. Там ми будемо найдалі від селища, а це майже усуне небезпеку крадіжок і непорозумінь. Нарешті, наш табір розташується в священній долині королів, де вперше ступив на берег легендарний Хоту Матуа. Кращого місця не можна було й бажати. Після чудового обіду в бунгало губернатора ми повернулися на судно. Прибережні скелі все ще вкривали остров'яни. На радість патера Себастьяна, ми дозволили всім бажаючим оглянути корабель. Сьогодні остров'яни здались мені охайнішими, чистішими і, головне, не такими обідраними, як учора, коли вони вперше ступили, на борт. Я ніби між іншим сказав про це бургомістрові, який теж устиг вже побувати дома й одягти цілу сорочку. Він лукаво посміхнувся. — Це наші давні хитрощі. Коли ми одягаємо дрантя, нам більше платять за дерев'яні фігурки. Море було таке бурхливе, що мало хто зважився прийняти наше запрошення. Тоді ми пообіцяли дати змогу всім бажаючим прийти на корабель іншим разом. Наші гості саме хотіли повертатись на берег, коли з'явився капітан з книгою для запису відвідувачів. — Хай у нас залишаться підписи тих, що були на борту, — посміхаючись, сказав він і подав її найкмітливішому на вигляд остров'янину. Той узяв книгу та ручку і, стурбований, підійшов до інших. Вони схилили голови над книгою і щось схвильовано забурмотіли. Нарешті перший остров'янин, такий же стурбований, повернувся назад і подав книгу без жодного підпису. — Невже ніхто з вас не вміє написати свого прізвища? — здивувався капітан. — Чому ж, уміємо, — відповів той, — але не хочемо. Гонзало, почувши це, взяв книгу і підійшов до остров'ян, кажучи, що він чілієць і вони, певно, краще зрозуміють його іспанську мову. Але коли він спробував пояснити, про що йдеться, зчинився страшенний гармидер. Справа мало не дійшла до бійки. Хтось із остров'ян хотів викинути книгу за борт. Мені довелось рішуче втрутитися, щоб виручити Гонзало. Розпатланий, збуджений, він повернувся з книгою в руках. — Це просто неймовірно! — вигукнув він. — Вони відмовилися розписуватись, бо кажуть, що саме в такий спосіб їхніх предків обдурили й забрали в рабство до Перу! — Не може бути, щоб їм розповіли про це! — зауважив хтось. Та коли ми почали підраховувати, то виявилося, що діди нинішніх жителів острова, а можливо навіть батьки багатьох з них, могли бути свідками наскоку работорговців. Книгу для відвідувачів швидко сховали, і я сказав остров'янам, що їм час повертатись на берег, бо ми знімаємося з якоря. Та ніхто й не думав рушати. Ми почали давати гудки, а машиністи запускали машину з таким свистом і шумом, на який тільки вона була здатна, — нічого не допомагало. Нарешті мені довелось провести кількох гостей до трапу і примусити їх сісти в один з двох грубих човнів, що чекали на них. Коли я велів іти іншим, то побачив, що перша група уже щосили гребе до берега, тягнучи за собою на буксирі другий човен, який раптом чомусь наповнився водою. Я попросив їх узяти і тих, які лишились на борту, але остров'яни відповіли, що повернуться по них, як тільки пристануть до берега і виллють воду. Час минав, та, незважаючи на гудки, які ми весь час давали, ніхто не з'являвся. Нам треба було завидна змінили стоянку, а висадити гостей на своїх власних човнах серед лавових брил ми; не наважувались. Кінець кінцем, довелось знятися з якоря і вийти в море з нашими новими знайомими на борту. Ніхто з них не реагував на це, ніби так мало й бути. Після того, як ми повечеряли, кок накрив на стіл шістнадцятьом нашим гостям. Їли вони з великим апетитом, а повечерявши, всі кинулись до поручнів, бо почалася качка. Ми підійшли до берега і стали на якір біля тієї самої скелі, що й попередньої ночі. Але наших пасажирів ми не могли здихатись, бо було вже темно. Почав, накрапати дощ. Впустити їх на ніч до кают я боявся — адже ці пірати можуть обікрасти нас до нитки. Тому я запропонував їм такий вибір: або спати на відкритій палубі, або добиратись самим до берега за два заходи на нашому алюмінієвому плоту. Вони вибрали пліт, і ми спустили його на воду. Але тут усі враз забажали плисти за другим заходом, і ми, кінець кінцем, відмовились від думки позбутися їх. Ситі й задоволені, вони дістали гітару й почали танцювати на носовій частині палуби. Це всім сподобалось. Команда давно вже не одержувала відпусток на берег і не розважалась. Тому запальна музика розворушила всіх. Коли вже все одно гості залишились на борту, то чому б не повеселитися? Залунали пісні і чарівні звуки струн у супроводі ритмічних сплесків. Світло корабельного ліхтаря у нічному мороці створювало красивий ефект, надаючи всьому святкової театральності. Те тера те вака те Хоту Матуа! Веселість наших безпечних піратів була така заразлива, що і вчені й моряки почали притупувати ногами й підспівувати, як тільки могли. Тут раптом знову з'явився бургомістр, мокрий і замерзлий. Разом з трьома іншими остров'янами він підплив у темряві до судна на маленькому човні. Трохи поторгувавшись, ми зійшлись на тому, що він і три його товариші піднімуться на борт і побудуть трохи на судні, але за те відвезуть потім на берег наших шістнадцятьох гостей. Щоб усі були задоволені, я дозволив обом групам залишитися ще на годину. Бургомістр з радістю прийняв мою умову і разом із своїми друзями піднявся на борт. Він подякував за дозвіл залишитися на борту ще годину, але питав, чи не можна його групу теж нагодувати такою вечерею, яку одержали інші. — Звісно, можна, — дипломатично відповів я, — але після того, як ви висадите тих шістнадцять на берег. Він задоволено рушив до. музикантів і почав плескати в такт їм у долоні. Але через півхвилини він повернувся до мене й заявив, що треба всіх негайно відправити на берег, інакше вони змокнуть і змерзнуть по дорозі додому. Як я не просив за них, запевняючи, що обіцяна їм година тільки почалася, бургомістр стояв на своєму. Він почав кричати, щоб припинили музику. Тоді я вдався до іншої тактики: — А втім, ви можете поїсти й зараз, — сказав я. Почувши це, бургомістр умить забув про музикантів і побіг униз, до кока. Набивши рот їжею, він висунув голову, щоб переконатися, чи йдуть за ним його троє друзів. Він дотримав свого слова, і, коли минула обіцяна година, човен, з якого чулася музика й сміх, вирушив до огорнутого мороком берега. Наш бенкет був досить таки вдалим. — Гей! Те тера те вака те Хоту Матуа… Коли вранці наступного дня ми прибули в долину королів, на столі в нашій кают-компанії хропів сам бургомістр Пупа землі.