Розділ XI мій аку-аку говорить

У верхній частині долини Тайпі пахло дикими кабанами, але ніде не видно було навіть сліду людей або тварин. Почути щось теж було важко. З стрімкої скелі над моєю головою, з висоти двадцяти метрів, заглушаючи всі звуки, ринув водопад у водоймище, в якому я зараз купався. З трьох боків піднімалися прямовисні скелі, зарослі пухнастим мохом, прохолодним і вогким од постійного водяного пилу. Серед моху поблискувало листя маленької папороті та вічнозелених рослин, яке похитувалось під вагою кришталевих крапель. Райдужні перлини перестрибували з листочка на листочок, падали у водоймище і, змішавшись з чистим нектаром води, підхоплені течією, мчали в глиб незайманого лісу, який здіймався суцільним зеленим шатром у нижній частині долини. Сьогодні в долині було страшенно жарко. А що ж може бути кращого в спеку, ніж лежати в прохолодній гірській купелі! Я то пірнав і пив воду, то, напівзанурившись і розслабившись, лежав, обхопивши руками камінь. Звідси мені відкривався чудовий краєвид на джунглі внизу. Он там, петляючи вздовж русла річки, я видирався сюди: стрибав з каменя на камінь, йшов бродом, пробирався крізь густе сплетіння зелених і сухих дерев, вкритих мохом, папороттю і плющем. Тут людина, напевно, не бувала з сокирою навіть після того, як на Маркізькі острови завезено залізо. Тільки на узбережжі в найбільших долинах під кокосовими пальмами живуть сьогодні люди. Таке становище існує не лише на острові Нукухіва, але й на інших островах Маркізького архіпелагу. Вважають, що до того часу, як на Полінезійські острови прибули представники нашої раси, там нараховувалось біля ста тисяч жителів. Тепер це число скоротилося до двох-трьох тисяч. Колись тут люди жили скрізь. Видираючись нагору, я сам бачив чимало зароси лих зеленню мурів. Тепер же я був сам на всю знамениту долину Тайпі, оспівану Мельвілем^[15], бо маленьке селище біля бухти, де стояло на якорі наше судно, ховалося за поворотом долини. Я знав, що високо на схилі гори, на великому майданчику, розчищеному в лісі, спокійно стоїть одинадцять важких червоних статуй. Коли ми прийшли, тільки вісім з них витикались із густих кущів. Минулого тижня ми підняли ще три, і вони вперше глянули в обличчя християнину. Фігури лежали ниць, вкриті землею й кущами, протягом кількох поколінь, ще з того часу, коли сюди в храм приходили молитися і приносити жертви. Піднявши одного велетня з допомогою канатів і блоків, ми, на свій подив, побачили чудовисько з одним тулубом і двома головами. Подібних статуй ще ніхто не знаходив на островах Тихого океану. Поки Ед наносив на карту руїни, Білл заходився копати, сподіваючись визначити вік цих древніх кам'яних витворів. Як не дивно, але на всіх Маркізьких островах з багатою старовинною культурою археологічні розкопки велись уперше. З археологів тут побував до нас тільки Лінтон, але він не робив розкопок. Біллу пощастило. В землі під муром біля статуї він знайшов багато деревного вугілля, дату якого можна визначити. Крім того, ми дістали привіт від древнього довговухого. Можливо, його тут поховано з почестями, може, й принесено в жертву і з'їдено. Серед зітлілих людських кісток у заглибині в стіні ми знайшли його великі «сережки». Поки ми працювали в лісі в Нукухіва, Арне і Гонзало з своїми людьми робили розкопки серед пальм острова Хіва-Оа, що належить до цього самого архіпелагу, але розташований далі на південь. Таким чином, ми відвідали й дослідили всі острови Тихого океану, на яких були кам’яні статуї. На острові Раїваевае Арне й Гонзало знайшли багато невеликих статуй, яких досі ще ніхто не бачив. Крім того, вони зробили цікаві розкопки храмових споруд і древніх селищ. Тепер Арне й Гонзало подалися на Хіва-Оа, щоб визначите дату статуй, які були на цьому острові, і зробити зліпок найбільшої на Маркізьких островах фігури. Висота її від маківки до п'ят становила два з половиною метри, але в порівнянні з гігантами острова Пасхи вона здавалась просто карликом. Ми віддали їм останні мішки зубопротезного гіпсу; Більшу частину свого тритонного запасу ми витратили на зліпок десятиметрової статуї острова Пасхи. Цю копію буде встановлено в Осло в музеї Кон-Тікі над Печерою з каменями-«ключами» та іншими дивовижними фігурками. Лежачи в прохолодній воді, я згадував усю нашу подорож. І раптом острів Пасхи постав передо мною, як щось центральне, варте найбільшої уваги. Одинадцять невеликих дивних статуй у долині Тайпі та кілька інших у долині Пуамау на острові Хіва-Оа здавалися випадковими й жалюгідними в порівнянні з численними гордими велетнями двох різних епох острова Пасхи. Ці маленькі фігури, були ніби крихти, які вітер випадково заніс з багатого стола. Такими самими здавалися поодинокі статуї на островах Піткерн і Раїваевае. Острів Пасхи з його багатою старовинною культурою виступає перед нами, як видатний центр цілого острівного царства. Жоден інший острів не міг би дозволити собі привласнити таке гучне ім'я: «Пуп землі». Сучасний дослідник ладен усе, що відбулося на острові Пасхи, приписати клімату. Він вважає, що прохолодний, порівняно з іншими островами, клімат острова Пасхи сприяв розвитку працьовитості і не настроював на любовні втіхи так, як на інших островах. Нестача дерева змусила остров'ян звернутися до каменю. Однак про потяг до любовних утіх жителів острова у деяких наших моряків склалась цілком інша думка. Потім, якщо клімат має таке велике значення, то слід було б чекати, що вікінги в Ісландії залишать після себе гігантські статуї. Однак жоден древній культурний народ Європи чи Північної Америки не залишив після себе монолітів, що зображали б людей. Їх навіть немає в холодних краях ескімосів. Натомість ми зустрічаєм такі скульптури від Мексіки до Перу і в найжаркіших тропічних лісах Центральної Америки. Навряд чи хтось просто так візьме в руки камінь і почне обробляти ним скелю. Ніхто ще не помічав, щоб звичайному полінезійцеві, навіть у найхолодніших горах Нової Зеландії, спало таке на думку. Щоб узятися за таку роботу, треба мати досвід цілих поколінь, а крім того — фанатичну настійливість і жадобу діяльності, таку, як у бургомістра острова Пасхи, хоч він, зрештою, не був навіть типічним полінезійцем, той горезвісний бургомістр. Він все ще стояв у мене перед очима у дверях свого будиночка позад нього — всі дивовижні фігури, а поряд, звичайно його маленький невидимий аку-аку. Я змерз і виліз з холодної води погрітись на теплих від сонця каменях. Вологий туман од водопаду огорнув мене, як роса, чудово освіжаючи й зменшуючи жару тропічного сонця. Я лежав і куняв, полинувши думками на острів Пасхи. Думки були моїм аку-аку, і я міг послати їх куди хотів. Вони летіли так швидко, як аку-аку бургомістра, що за одну мить міг домчати до Чілі чи до інших країв. Я намагався чітко уявити собі аку-аку бургомістра. Навряд чи й сам бургомістр чітко уявляє собі його. Та, врешті, аку-аку були його думки, його сумління, його інтуїція, — все те, що, зібране докупи, могло створити уяву про невидимий дух. Щось таке невловиме, без плоті і крові, що може надихати людину на незвичайні вчинки, поки та живе, а коли людина вмирає і після неї не залишається й сліду — вартує печери свого господаря. Питаючи поради в свого аку-аку, бургомістр стояв такий самий принишклий і мовчазний, як і в ту хвилину, коли розмовляв з своєю покійною бабусею. Не встиг я тоді рота розтулити, як хід його думок був перерваний і бабуся зникла. Він стояв, глибоко задумавшись, і заглиблювався в своє власне сумління, дослухався до своєї інтуїції. Він розмовляв з своїм аку-аку. Можна як завгодно назвати в людині все невідчутне, що не зміряєш на метри і не зважиш на кілограми. Бургомістр звав це своїм аку-аку. І коли аку-аку нічого було робити, бургомістр ставив його поряд з собою з лівого боку. А чому ж би й ні? Адже ж аку-аку і так весь час вирушає в найдивовижніші місця. Мені стало шкода свого аку-аку. Цілий. рік він ходив за мною на прив'язі, не маючи змоги вільно линути в простори всесвіту. Мені навіть здалося, що я чую його нарікання. — Ти стаєш нудним, — сказав він. — Тебе ніщо не цікавить, крім сухих фактів. Подумай трохи про ті дивовижні речі, які відбувалися на цих островах в минулому. Подумай про долю людей, про все те, чого ти не можеш викопати з землі лопатою. — Але ж це наукова експедиція, — заперечив я. — Більшу частину свого життя я прожив серед учених і завчив їхню першу заповідь: завданням науки є чисте дослідження. Жодних здогадів. Жодних спроб довести ту чи іншу версію. — Ламай цю заповідь, — порадив мій аку-аку. — Наступи цим ученим на мозоль. — Ні, — рішуче відповів я. — Я вже раз зробив таке, попливши сюди на плоту «Кон-Тікі». Цього разу в нас археологічна експедиція. — Тьфу! — обурився аку-аку. — Археологи теж люди. Хто-хто, а я вже на них надивився! Я попросив його мовчати і бризнув водою на комара, що насмілився залетіти в хмарку водяного пилу. Та мій аку-аку не міг усидіти спокійно. — А як ти гадаєш, звідки прибули на острів Пасхи люди з рудим волоссям? — спитав він. — Помовчи, — відповів я. — Я знаю тільки те, що вони там були, коли європейці вперше відвідали острів. З їхнього роду походить бургомістр. Крім того, всі гігантські статуї увінчані червоними перуками. Якщо б ми сказали щось більше, то втратили б під ногами опору. — Рудоволосі теж не мали твердої опори, коли вирушали на цей острів. Коли б вони чекали на таку опору, то ніколи б не досягли острова. — пожартував аку-аку. — Я не хочу гадати, — заявив я повертаючись на живіт. — Я не буду, говорити більше, ніж я знаю. — Чудово. Якщо ти розповіси те, що знаєш, то я додам те, чого ти не знаєш. Нарешті ми знайшли спільну мову. — Ти думаєш, що колір їхнього волосся залежить від клімату острова? — питав він далі. — Чи, може, ти знаєш якесь інше пояснення? — Дурниці, — сказав я. — Я, звичайно, розумію, що на острів повинні були прибути люди, які вже мали руде волосся. Принаймні хоч деякі з них. — А чи жили такі люди десь у сусідстві? — На багатьох островах. Наприклад, на Маркізькому архіпелазі. — А на материку? — В Перу. Коли іспанці відкрили державу інків, Педро Пізарро записав, що серед невисоких смаглявих індійців Анд жило панівне плем'я інків. Це були високі люди з шкірою білішою, ніж у самих іспанців. Пізарро навіть називає на ім'я деяких жителів Перу, що мали білу шкіру і руде волосся. І мумії свідчать про це саме. На узбережжі Тихого океану поблизу Паракаса в піщаній пустелі є просторі печери, де в штучних гробницях чудово збереглися мумії. Коли розгорнути їхні барвисті, покривала, то можна побачити, що в деяких мумій волосся чорне і жорстке, як у більшості індійців, а в інших, хоч вони зберігалися в таких самих умовах, волосся руде, часто каштанове, шовковисте і кучеряве, як у європейців. Ці люди мали продовгуватий череп, були високого зросту і дуже відрізнялися від сучасного індійського населення Перу. Спеціалісти, вивчивши їхнє волосся під мікроскопом, встановили, що воно має всі ті якості, які відрізняють нордичний тип волосся від волосся монголів та індійців. — А що кажуть легенди? Адже в мікроскоп всього не побачиш. — Легенди нічого не доводять. — Але про що ж вони все-таки говорять? — Коли Пізарро спитав, хто були люди з білою шкірою і рудим волоссям, індійці відповіли йому, — що це останні потомки бородатих білих людей віракоча — народу богів. Вони були так схожі на європейців, що, коли ті прибули в царство інків, їх також назвали, віракоча. Адже факт, що Франціско Пізарро тому й зумів пробратися з жменькою іспанців у саме серце царства інків, захопити в полон короля-сонце і підкорити всю його величезну державу, а величезні войовничі полчища короля не посміли навіть волоска торкнути з голови пришельців. Інки вірили, що це віракоча повернулися назад зз-за Тихого океану, бо, згідно з найвідомішою їхньою легендою, попередник інків, король-сонце Кон-Тікі Віракоча покинув Перу і разом, із своїми підданими подався мандрувати по Тихому океану Піднявшись у гори до озера Тітікака, іспанці побачили там найбільші в Південній Америці руїни Тіауанако — побудовані на горі штучні тераси, класичні мури з великих, майстерно припасованих одна до одної кам'яних брил і численні гігантські статуї людей. Коли відомий літописець Сьєза де Леон спитав індійців, хто залишив після себе ці величезні руїни, йому відповіли, що їх було споруджено ще задовго до того, як інки прийшли до влади. Їх створили білі бородаті люди, такі самі, як іспанці. Але одного разу ці люди залишили свої мури й статуї і під проводом свого короля Кон-Тікі Віракоча вирушили спочатку в Куско, а потім до Тихого океану. Їх прозвали віракоча, тобто «морська піна», тому що вони були білі і зникли безслідно, як піна в океані. — Ага, — сказав мій аку-аку, — це дуже цікаво. — Але це ще нічого не доводить, — заперечив я. — Нічого, — погодився аку-аку. Я ще раз кинувся в прохолодну воду, щоб освіжитись а коли виліз на берег, аку-аку знову взявся за мене. — Бургомістр походить з роду таких рудоволосих людей, — почав він. — Він і його предки, які створили гігантські статуї, називали себе довговухими. Хіба це не дивно, що їм спало на думку витягнути собі мочки вух до плечей? — А що ж тут дивного? — зауважив я. — Такий звичай існував і на Маркізьких островах, і на Борнео, і в деяких районах Африки. — І в Перу? — В Перу також. Іспанці записали, що панівні роди інків звали себе орехонес, тобто довговухими, бо їм, дозволялось, на відміну від своїх підданих, штучно витягувати мочки вух. Коли проколювали вуха, відбувалася урочиста церемонія. Педро Пізарро записав, що білу шкіру мали переважно довговухі. — А що говорить легенда? — Легенда острова Пасхи каже, що цей звичай була завезено туди ззовні. Їхній перший король прибув на острів з довговухими на кораблі, після шістдесятиденної подорожі зі сходу в напрямку заходу сонця. — На сході лежала держава інків. Що говориться в їхніх легендах? — Легенди розповідають, що коли Кон-Тікі Віракоча вирушив океаном на захід, з ним були довговухі. Перш ніж покинути Перу, по дорозі з озера Тітікака до Тихого океану, він зупинився в Куско. Тут Кон-Тікі призначив вождя на ім'я Алькавіз і наказав, щоб після йога від'їзду всі наступники витягували собі вуха. Коли іспанці вперше прибули на озеро Тітікака, місцеві індійці теж розповіли їм, що Кон-Тікі Віракоча був вождем довговухих людей, які плавали по озеру в очеретяних човнах. Вони проколювали собі вуха, затягували в них великі кільця з очерету тотора і називали себе рінгрім, тобто «вухо». За словами індійців, саме ці довговухі допомагали Кон-Тікі Віракоча перевозити і вкладати гігантські кам'яні блоки вагою понад сго тонн, які лежать і досі в Тіауанако. — Як же перевозили ці велетенські камені? — Ніхто цього не знає. Після довговухих у Тіауанако не залишилось якого-небудь бургомістра, схожого на Педро Атана, і ніхто не може показати, як це робилось. Але там залишились такі самі бруковані дороги, як на острові Пасхи… Деякі з найбільших кам'яних брил перевозились, очевидно, через озеро Тітікака на відстань п'яти кілометрів у великих очеретяних човнах, тому що такі камені є тільки в кратері згаслого вулкана Капіа, на протилежному березі озера. Я сам бачив величезні брили біля підніжжя вулкана, які чекали, щоб їх перевезли цим чималим внутрішнім морем. Поблизу ще й досі можна бачити руїни молу, де вантажили камені. Місцеві індійці звуть його Такі Тіауанако Кама, тобто «Шляхом до Тіауанако». До речі, сусідню гору вони називають «Пупом землі». — Тепер ти починаєш мені подобатись, — сказав мій аку-аку. — Сам я теж починаю собі подобатись. — Але все це аж ніяк не стосується до острова Пасхи, — заперечив я. — Хіба вони не робили собі човнів з очерету скірпус тотора, хіба це не той самий знаменитий прісноводний очерет, який жителі острова Пасхи привезли з собою і посадили в кратерних озерах? — Так, той самий. — А хіба найважливішою рослиною на острові Пасхи, коли його відвідали Роггевен і капітан Кук, була не солодка картопля, яку остров'яни звали кумара? — Це так. — І ботаніки довели, що рослина ця походить з Південної Америки, що на острів Пасхи її могли завезти тільки люди і що в багатьох районах Перу цю рослину індійці також називають кумара. — Це теж так. — Тоді я спитаю тебе ще тільки про одне і дам тобі на все відповідь. Нам відомо, що інки плавали по морю. Чи можна на цій підставі вважати, що їхні попередники теж були мореплавцями? — Звичайно, можна. Ми знаємо, що вони не раз з'являлися на Галапагоських островах. Нам відомо й те, що в могилах доінкської епохи в Паракосі, саме там, де знайдено мумії високих рудоволосих людей, лежали численні висувні кілі з різьбленими ручками. Кілем не можна користуватись без вітрила, а вітрилом — без судна. Один такий кіль розповідає нам більше про високий рівень мореплавної техніки древніх перуанців, ніж будь-яка наукова праця чи легенда. — Тепер я щось тобі розповім. — Я не хочу тебе слухати. Ти робиш висновки і не хочеш дотримуватись голих фактів. У нас наукова експедиція, а не бюро детективів. — Нехай буде й так, — погодився мій аку-аку. — Але чого б домігся Скотленд-ярд, коли б там тільки збирали відбитки пальців, не пробуючи спіймати злочинця? Я не знав, що йому відповісти, а мій упертий співбесідник вів далі: — Ну гаразд, досить про це, поговоримо про інше. Довговухі люди з рудим волоссям створювали на острові статуї довговухих з червоними перуками. Вони могли робити це тому, що їм було холодно, або тому, що прибули з країни, де вони звикли мати справу з гігантськими каменями і скульптурами. Але потім прийшли коротковухі. Вони були полінезійцями, і не мерзли, і мали доволі дерева, щоб вирізувати фігурки птахо-людей, довговухих привидів з бородою й тонким горбатим носом інкського типу. Звідки ж вони з'явилися? — З інших островів Полінезії. — А звідки прийшли полінезійці? — Судячи з мови, вони далекі родичі жителів Малайського архіпелагу, що лежить між Азією й Австралією, — людей низького зросту, з плескатими носами. — А як вони звідти потрапили в Полінезію? — Цього ніхто не знає. Ні там, ні на інших островах, що лежать на шляху до острова Пасхи, не знайдено жодних слідів. Особисто я вважаю, що вони пливли за вітром і течією вздовж узбережжя Азії до північно-західної Америки. Там, на прибережних островах, знаходять дуже дивні великі здвоєні каное з палубою, на яких вони могли, пливучи далі за течією, досягти Гавайських та інших островів, що лежать далі на південь. Безперечно, острова Пасхи вони досягли найпізніше. Можливо, за одне століття до приходу туди європейців. — Коли довговухі прибули зі сходу, а коротковухі — з заходу, то виходить, що по цьому океану можна пливти в обох напрямках? — Звичайно. Але перший шлях набагато легший за другий. Згадай епоху великих географічних відкриттів. Європейці вже досягли Індонезії, й берегів Азії, але ще довго жодне судно не зважувалось поплисти проти вітру й течії в Тихий океан. І тільки тоді, як Колумб, рухаючись за вітром і течією, досяг берегів Америки, португальці й іспанці, користуючись вітром і течією, попливли звідти далі, поступово відкривши весь безкраїй Тихий океан. Пливучи за течією з Перу, іспанці відкрили Полінезію і Меланезію. Навіть Палау та інші острови біля узбережжя Азії були відкриті з Південної Америки. Іспанці не робили жодної спроби вернутися назад тим самим шляхом. Протягом століть їхні каравели перетинали тропічну частину Тихого океану з Мексіки й Перу до берегів Азії, а щоб повернутися назад, вони пливли на північ, уздовж японської течії, і наближались до Америки з боку Гавайських островів. Хіба можна від малайських каное або інкських бальзових плотів та очеретяних човнів вимагати більшого, ніж від європейських каравел? Пам'ятаєш француза де-Бішопа, який хотів вирушити з Таїті в океан на бамбуковому плоту, коли ми пропливали повз цей острів? Якось він пробував на примітивному човнику дістатися з Азії до Полінезії, але йому не пощастило, його ж мандрівка з Полінезії до Азії закінчилася блискуче. Тепер він хоче спробувати з Полінезії дістатись на плоту до Америки. Йому треба проплисти далеко на південь до холодної Антарктичної течії. Можливо, як європеєць, він витримає грізні крижані шторми, які лютують у тих місцях. Та навіть якщо він щасливо наблизиться до берегів Південної Америки на відстань кількасот миль, йому залишиться ще найважча частина шляху, бо течія, що йде на схід, раптом завертає на північ, і йому доведеться перетнути впоперек течію Гумбольдта. Коли ж він не зуміє цього зробити, то його віднесе назад у Полінезію тим шляхом, яким ішов пліт Кон-Тікі і ще один американець, що поплив нашими слідами^[16]. Одна справа їхати кораблем чи подорожувати по карті з олівцем у руках, а зовсім інша — плисти на примітивному судні справжнім океаном. Я слухав, що скаже мій аку-аку. Але він заснув. — На чому ми зупинилися? — спитав він, коли я збудив його. — Згадав, ми розмовляли про коротковухих. Вони були далекими родичами малайців. — Вірно. Але самі вони не були малайцями. Вони, очевидно, по дорозі зупинилися у якомусь населеному місці, де частково змінили свою мову і повністю — расу. Дослідники рас кажуть, що полінезійці й малайці відрізняються одні від одних за всіма показниками, починаючи від зросту й кінчаючи формою голови і типом крові. Тільки мовознавці знаходять між ними спорідненість. Ось це й дивно. — Кому ж вірити? — І тим і тим, поки вони називають тільки факти, і нікому, якщо вони нехтують одні одними і починають нарізно розв'язувати цю загадку. Бачиш, у чому сила чистого дослідження, — сказав я. — У цьому його й слабість, — додав мій аку-аку. — Спеціалісти заглиблюються в свої проблеми, як у ями, аж поки не перестають бачити звідти один одного. А наслідки своєї праці вони викладають просто на поверхню. Ось і треба посадити нагорі ще одного спеціаліста, якого саме й бракує. Нехай він не спускається до них у яму, а співставляє добуті факти. — От і є чудова робота для аку-аку, — зауважив я. — Ні, це робота для вченого, — відповів мій аку-аку. — Але ми можемо дати йому цінну пораду. — Ми говорили про можливу спорідненість між малайцями і коротковухими, — нагадав я. — Що вирішиш ти, аку-аку, якщо дослідники мови кажуть «так», а дослідники раси — «ні»? — Коли б мовознавці твердили, що негри Гарлему й індійці штату Юта походять з Англії, я повірив би тим, хто вивчає расу. — Будем говорити про Тихий океан. Ти будеш просто дурнем, коли ігноруватимеш наслідки мовних досліджень. Адже мова не передається вітром. — Мова може знайти багато шляхів, — сказав аку-аку. — Однак, безперечно, не може сама летіти проти вітру. Коли расові особливості людей не співпадають, значить по дорозі щось трапилось, незалежно від того, як відбувалося переселення: з заходу на схід чи зі сходу на захід, коротшим південним шляхом чи довшим північним. Далеко внизу з'явився самотній вершник. Це наш лікар повертався з долини Таїохае. Рюкзак у нього, певно, набитий пробірками з зразками крові. Він брав проби на всіх островах, які ми відвідували. Вожді, старики й місцева влада допомагали нам знаходити людей, яких ще можна було вважати чистокровними нащадками перших поселенців. На Таїті ми запакували пробірки в спеціальний резервуар з льодом і відіслали літаком у лабораторію сироватки в Мельбурн. Першу порцію ми відправили на «Пінто», з Панами пошлемо наступну. Вперше кров жителів цих островів потрапляла до лабораторій у такому стані, що можна було вивчити її і визначити всі гени спадковості. Досі вивчено тільки групу А-Б-0. Аналіз показав, що в корінних жителів Полінезії так само, як і в корінних племен Америки, відсутній спадковий фактор Б, тоді як він характерний для всіх народів, що населяють райони від Індії й Китаю до Меланезії та Мікронезії, рахуючи й Малайю. — Побачимо, що нам покажуть проби крові, — сказав я своєму аку-аку. Тоді я ще не знав, що доктор Сіммонс і його колеги, зробивши якнайдокладніший аналіз крові, виявлять, що спадкові фактори проб крові вказують на пряме походження полінезійців від древніх жителів Америки і дуже відрізняють їх від усіх малайців, меланезійців, мікронезійців та інших азіатських народностей. Цього не міг припустити навіть мій аку-аку в моїх, чи пак, у своїх найсміливіших мріях. Стало холодно, і довелось одягнутися. Я востаннє глянув на, високу скелю, з якої ринув водопад, розсипаючи на мох бризки. Дві жовті квітки гібіскуса, захоплені потоком, пливли, кружляючи, до дрімучого лісу. Я теж вирушив назад уздовж струмка. За течією іти виявилося набагато легше. І ось ми всі зібралися на містку і на кормі траулера. Навіть машиністи піднялися нагору і, затамувавши подих, востаннє дивилися на чарівні контури диких гір Маркізького архіпелагу, що, ніби величезні розсувні двері, поволі ховали за собою прекрасну долину. Не сховався ще тільки дрімучий ліс, великий, вічнозелений, що спускався по схилу аж до моря. Він-наче відтіснив на самісінький край берега стрункі тонконогі кокосові пальми, щоб вони вітали гостей і прощалися з тими, хто покидає острів. Вони надавали цьому чудовому краєвиду обжитого вигляду. Ми востаннє впивалися його красою й пахощами. Невдовзі все зіллється докупи і, ніби тінь, розтане на заході в океані. Ми стояли, осяяні променями тропічного сонця, і в кожного на шиї був холодний, запашний вінок з квітів. По традиції їх треба було кинути в океан і побажати собі повернутися на ці загадкові острови. Однак ніхто з нас не поспішав, кинути вінок у воду. Як тільки вінки опиняться за бортом, вони попливуть за нами, і це буде кінець усім нашим пригодам. Я уже двічі кидав тут вінки і повернувся втретє в цей казковий світ. Та ось перші вінки все ж таки полетіли у воду. Капітан і Санне кинули їх з містка. Тур-молодший і помічник кока — з верхівки найвищої щогли. Кидають археологи й моряки, фотограф і лікар, Івонна та я. На розкладному стільчику біля поручнів стоїть маленька Анетта. Вона довго нерішуче крутить у руках свій вінок, але потім, ставши навшпиньки, кидає його вниз. Я підняв її на руки і виглянув за борт. На хвилях за кормою гойдалося двадцять три білі та червоні вінки. Але Анеттиного між ними не було. Він зачепився за поручні нижньої палуби Якусь мить я дивився на нього потім рішуче спустився вниз і скинув вінок у воду. Для чого, не знаю. Задоволений, я повернувся назад. Ніхто не помітив мого вчинку, але мені здалося, що я почув чийсь сміх. — Не кидай камінь у бургомістра, — сказав мій аку-аку.

notes

Примітки

1

Ельверум — місто в Норвегії. 2

Вахіне — жінка. 3

Буенос діас(ісп.) — добрий день. 4

Сі(ісп.) — так. 5

Лепрозорій — колонія для хворих на проказу людей. 6

Клаустрофобія — хвороблива боязнь закритого приміщення. 7

Голіаф — біблійний велетень. 8

Троль — в скандинавських повір’ях — надприродна істота. 9

Муй буено(ісп.) — дуже добрий. 10

Мі аміго(ісп.) — мій друг. 11

Кулебра(ісп.) — змія. 12

Цим самим збережено для майбутнього неоцінимий зміст рукопису, бо сталося так, що зразу після нашого від'їзду «сільський капітан» утік з острова. Що з ним трапилось, невідомо. Зошит, можливо, залишився в печері, до якої ніхто більше не знає входу, а може, поплив разом із своїм власником у морську подорож. (Прим. автора). 13

Фієста(ісп.) — свято. 14

Таху-таху — чарівництво (прим. автора). 15

Тур Хейєрдал має на увазі роман «Тайпі» відомого американського письменника минулого століття Германа Мельвіля. 16

Згодом ми довідалися, що команда де-Бішопа зазнала аварії і була врятована поблизу острова Хуан Фернандес військовим судном, яке почуло сигнал про небезпеку. (Прим. автора).