Розділ X моронго ута — руїни в хмарах

На схід від сонця і на захід від місяця, за сімома горами, стоїть на вершині золотий казковий замок. Та хто вірить казкам у наші дні? Однак, вибравшись на сьому гору і побачивши перед собою Моронго Ута, ми повірили в казку. Довкола нас на всі боки простягався океан, нескінченний водний простір, який ми перетнули на своєму маленькому судні з другого кінця земної кулі. Глибоко під нами лежали зелені долини і блищав гладенький, як дзеркало, фіорд, на якому стояло маленьке судно, що привезло нас сюди з острова Пасхи. А перед нами, на сусідній вершині, просто рукою подати — казковий замок. Зачарований, безлюдний, з мурами та баштами, зарослими лісом і кущами, він стояв таким, яким його покинув король ще в той далекий час, коли світ вірив казкам. Я аж палав од нетерпіння, коли ми, перебравшись через останній хребет, наблизилися до підніжжя казкового замка. Могутній і величний, височів він перед намивна нереальному тлі рухомих хмар, блакитних вершин та башт. Хоч сам замок вільно розкинувся під небом, однак здавалося, що виник він із підземелля і не в змозі скинути з себе дерен, зарості й дрімучий ліс, які наче зелений килим, покривали його мури. Із скелі здійнявся з пронизливим криком гарний голубий птах. Коли ми наблизилися до замка, з зелені біля одної із стін вибігли три білі дикі кози. Скочивши у рів, вони сховались у гущавині. Острів Пасхи — найвідлюдніший куток у світі, тому не дивно, що один з його найближчих сусідів — острів, де ми висадились, — віддалений від нього так, як Іспанія віддалена від східних берегів Канади. Тут, серед зелених гір, ми, як ніколи раніше, почували себе далекими від суєтного світу. Це забутий куточок у Тихому океані. Хто коли чув що-небудь про Рапаїті? Маленький острівець майже надвоє розрізаний величезним океаном. Схили його такі стрімкі, що важко знайти опору для ніг. По обидва боки хребта, де ми стояли, внизу лежали фіорди, які, залежно од вітру, правили по черзі за дзеркало цьому казковому замкові. Варто нам. було обернутись, як на Інших, теж укритих зеленню вершинах; ми бачили не менше дванадцяти таких самих дивовижних будов, і ніде ніяких ознак життя. І тільки внизу, на березі одного з фіордів, у якому стояло наше судно, в'ється димок. Там розкинулось маленьке селище, що складається з укритих очеретом бамбукових хаток та кількох побілених будинків. У ньому скупчилось усе населення острова Рапаїті — двісті сімдесят вісім полінезійців. Але хто ж був творцем казкового замка, що стоїть перед нами, і таких самих будов на інших вершинах? І для чого насправді вони служили? Ніхто цього не знає. Коли 1791 року капітан Ванкувер випадково натрапив на цей самітний островок, йому здалося, що на одній із вершин є люди, а вниз по схилах ішли укріплення і палісади. Ванкувер прийняв це все за штучно зроблену фортецю, але не піднявся вгору і не перевірив свою здогадку. Знаменитий тихоокеанський місіонер Елліс, який прибув на острів через кілька років, заявив, що Ванкувер помилився; те, що йому здалося фортецею в горах, насправді має природне походження. Після Елліса острів відвідав відомий мандрівник Моренхаут. Він прославив своєрідну природу Рапаїті, де гірські вершини скидаються на башти, замки й укріплені індійські селища. Але він також не оглядав ці дивовижні творіння природи зблизька. Через двадцять п'ять років невеличку книжечку про цей дивовижний відлюдний гористий островок написав Кайо. І він, і інші дослідники вилазили на гори і за зеленню бачили штучно збудовані мури. Більшість дослідників вважали їх за стіни старих невідомих фортець, деякі ж — за руїни древніх хліборобських терас. Тільки один етнолог Стоукс, зійшовши на острів, почав вивчати його населення. Однак його записи поки що лежать ненадруковані в Бішопському музеї. Жодного, археолога на острові ще не було. Ніхто ще не піднімався в гори з сокирою та киркою і не дивився, що там криється. Милуючись горами й долинами, ми знали, що стоїмо на незайманому місці. Ми могли починати, де. завгодно: до нас ніхто не робив тут розкопок. Ніхто й не знав, що нас тут чекає. Старовинна легенда, записана з уст місцевих жителів майже сто років тому, розповідає про перших поселенців острова. Згідно з нею, острів Рапаїті вперше відкрили жінки, які припливли сюди на судні з острова Пасхи. Багато. жінок були вагітні; вони й стали родоначальницями місцевого населення. З мурів казкового замка на горі нам було видно безмежний океан. Далеко на півдні небо було темне й похмуре. Звідти вздовж дрейфуючих льодів Антарктиди ідуть на схід холодні морські течії. Це небезпечна область з частими штормами і густими туманами. Зате на півночі небо було блакитне, чисте, його прикрашали легенькі, як пух, хмарки, що пливли разом з теплою течією зі сходу. І цілком природно, що по течії сюди могли приплисти люди з острова Пасхи. Тому ми й попрямували цим шляхом. День за днем борознили ми безмежний океан, пливучи на захід і переганяючи хмарки та морську течію. День за днем ми стояли на мостику, на баку і біля поручнів, вдивляючись у бездонну блакить. Але більшість людей стояли на кормі і стежили, як судно залишає за собою хвилясту смугу, що ніби зелена дорога серед синього неба вела до острова Пасхи, який зник на обрії. Серед нас було чимало таких, що хотіли б повернутися назад. Можливо, їх вабили туди вахіне, а може й нерозгадані таємниці та несходжені стежки. І лише кілька чоловік стояло на носі корабля і думало про зустріч з чудовим пальмовим островом. Позад усіх на кормі стояв Рапу, щирий друг Білла, керівник бригади робітників, що працювали на розкопках у Вінапу. Білл попросив мене взяти здібного хлопця помічником для топографічних зйомок. Піднімаючись на борт перед подорожжю в далекий світ, Рапу посміхався, як герой з кінофільму. Але серце його залишилось на «Пупі землі», і коли острівок поглинув океан, його серце огорнув смуток. Коли зникло все звичне і залишились тільки небо й вода, веселого хлопця ніби підмінили. Рапу мав здібності до техніки, і спочатку ми спробували поставити його помічником у машинний відділ. Але там унизу, у гуркітливому нутрі судна, ніщо не захоплювало хлопця. Він запевняв своїх товаришів, що під палубою судна повно дияволів, і добрий перший машиніст дозволив йому під час вахти сидіти на верхній частині трапу. Але тут, на свіжому бризі, він відразу ж засинав, як тільки сідав на стілець, і машиністи вирішили, що йому краще нести вахту на містку. Здібний Рапу швидко навчився тримати курс по компасу, і штурман пішов собі до рубки. Тут раптом борозна за кораблем почала приймати незвичайну форму, і в людей на палубі закралась надія, що капітан і я передумали і вирішили повернутися на острів Пасхи. Але Рапу тут був ні при чому. Він мирно спав, згорнувшись на лавці клубочком, а судно пливло своїм ходом. Навіщо ж стояти біля стерна, коли навкруги розкинувся тільки безкраїй океан? Особливої забобонності в Рапу ми не помічали. Він був, висловлюючись мовою жителів острова Пасхи, «дитям часу», але, засинаючи, про всяк випадок натягав на голову ковдру, як це робили його земляки. Якось Арне спитав остров'ян, чому вони це роблять, і ті відповіли, що ховаються від погані, яка ходить скрізь уночі. Навряд чи друзі Рапу почували б себе краще за нього, якби їм довелось вирушити у таку далеку мандрівку на судні, навантаженому майже тисячею каменів з печер, «ключів», черепів і кісток. Сам «Летючий голландець» був ніщо у порівнянні з нами. Наше судно борознило океан, наповнене вщерть аку-аку. Перед нами вималювався Піткерн — острів бунтівників з «Баунті». Позаду нас вставало вогненночервоне сонце, наче все ще горів запалений повсталими матросами корабель. Тепер Рапу ніби прокинувся від сну. Він стояв на носі судна і рахував кокосові пальми: одна, дві, три… ні, так багато пальм він ніколи не бачив на всьому острові Пасхи! І дикі кози в горах. Банани, апельсини. І різноманітні південні фрукти, яких хлопець ще ніколи й не куштував. Мабуть, це райський сад! Як тільки Рапу повернеться додому, він змайструє собі човен і обов'язково приїде сюди разом з дружиною. Серед багатої тропічної рослинності на диких скелях ми побачили червоні дахи будиночків. З вузької протоки за мисом виплив, виблискуючи у промінні вранішнього сонця, довгий човен на шість пар весел. Потомки бунтівників «Баунті» виїхали нам назустріч. На борт піднялись дужі босоногі остров'яни. Серед них були такі типи, яких сьогодні можна побачити тільки в історичних фільмах Голлівуда. Першим на палубу вибрався сивий велетень Паркінс Крістіан — праправнук Флетчера Крістіана, того самого, що колись очолив знаменитий бунт моряків і змусив капітана Блайа добиратися на шлюпці майже до Азії, а сам пішов проти вітру і посадив судно «Баунті» на мілину біля цього пустельного острівка. Коли бунтівники з своїми вродливими вахіне з Таїті зійшли на берег, вони не знайшли тут жодної душі, але побачили древні покинуті храмові платформи, а на них і черепи і невеликі статуї, що нагадували велетнів острова Пасхи. Хто ж тут жив до них? Цього ніхто не знав. І жоден археолог не зупинявся на острові Піктерн більше як на кілька годин. Паркінс Крістіан запросив мене з сім'єю оселитися в його домі. Решта членів експедиції розійшлися по інших хатках. Нас надзвичайно гостинно зустріла невеличка англійська колонія, члени якої розмовляють по-англійськи приблизно так, як розмовляли їхні предки, прибувши сюди 1790 року, з тією тільки різницею, що їхня мова пересипана словами діалекту Таїті і відрізняється місцевим акцентом. Ми провели на цьому острові кілька чудових днів. Поки археологи лазили по скелях, копали й досліджували все, моряки відвідали печеру Крістіана і могилу Адама, а водолаз спустився на дно, щоб оглянув рештки затонулого корабля «Баунті». З допомогою місцевий жителів ми відшукали на дні Баунті Бей баласт із цього парусного судна: купу іржавих залізних балок. Мешканці острова весь час знаходили в землі кам'яні, сокири, а біля підніжжя стрімкого урвища на північному: узбережжі було навіть виявлено наскельні зображення. Однак у цілому острів Піткерн з точки зору археології бідний. Як щирі християни, потомки бунтарів зрівняли стіни храмів з землею, а маленькі статуетки порозбивали й повикидали в море, щоб очистити острів од чужих богів. З допомогою остров'ян Арне і Гонзало знайшли в неприступному урвищі печеру, де, очевидно, колись, вирубували червоні статуї. На долівці разом з кусками каміння валялися затупілі кам'яні сокири. Чужоземці рідко відвідують цей острів. У вузькому незручному місці висадки завжди з гуркотом б'ються об скелі хвилі. Але недалеко пролягає морський шлях Нова Зеландія — Панама, і остров'яни випливають на човнах у море продавати дерев'яні фігурки летючих риб та черепах або ж маленькі моделі гордого парусного корабля своїх предків. Торгівля йде так успішно, що тепер на Піткерні зовсім не залишилося дерева міру, з якого остров'яни вирізують ці речі. Щоб віддячити жителям Піткерна, ми забрали всіх чоловіків острова та деяких жінок і вирушили на безлюдний острів Гендерсон. Наші шістдесят пасажирів зійшли на берег і за один день нарубали двадцять п'ять тонн дерева міру. Зарослий пальмами берег нагадував сцену битви морських розбійників. Мальовничо одягнені жителі острова Піткерн від старого до малого кидалися у вир з кривими стовбурами і направляли їх до човнів, що гойдались на хвилях. Навантажені вщерть човни везли дерево на судно. Ті, хто не звик до безперервного руху хвиль, які то покривали, то оголяли коралові рифи поблизу цього тропічного острова, могли подумати, що ось-ось трапиться лихо. Та чоловіки й жінки міцно чіплялись за риф і човен щоразу, коли море кидало в них піняву хвилю. Велетень, що сидів за стерновим веслом, могутнім голосом вміло керував діями дванадцяти гребців, і човен витримував натиск найбільших валів. Наступного дня, коли ми розвантажили судно біля скель острова Піткерн, смаглявий Крістіан, посміхаючись, запевнив нас, що тепер його люди забезпечені на чотири роки матеріалом для своїх виробів. З Піткерна ми взяли курс на острів Мангарева і стали на Якір між коралами посеред красивої, оточеної горами лагуни з міріадами риб і перламутрових черепашок. Єдина статуя, яку ми побачили в цьому одягнутому в пальми раю Південних морів, була намальована на картині в церкві: вона лежала повалена і розбита навпіл біля ніг гордого з своєї перемоги місіонера. В честь нашого приїзду люб'язна дружина французького адміністратора, якого в цей час не було на острові, зібрала всіх місцевих жителів на великий бенкет, і там ми побачили танець на честь легендарного короля Тупи. Король танцював перед своїми воїнами в дивовижній масці, видовбаній із стовбура кокосової пальми. Згідно переказу, король приплив на острів зі сходу з цілою флотилією великих дерев'яних плотів. Побувши кілька місяців, він повернувся до свого могутнього королівства на сході і більше не з'являвся на острові Мангарева. За часом і місцем ця легенда співпадає з інкською легендою про їхнього великого вождя Тупака. Він збудував велику флотилію бальзових плотів з вітрилами і проплавав у Тихому океані майже рік, відвідавши два далекі заселені острови, про які він чув від своїх купців-мореплавців. Наступна суша, яку ми побачили, був острів Рапаїті. Ніби з казки, він виплив з океану серед хмар, що висіли на південному заході. Ще здаля на найвищих вершинах у бінокль ми помітили незвичайні споруди. Вони скидалися на зарослі зеленню піраміди Мексіки чи на покинуті фортеці інків у диких горах Перу. Здається, там буде що досліджувати! Ми стояли на мостику і, затаївши подих, стежили, як капітан спритно маневрував судном, ведучи його крізь проходи в зарослому кораловому рифі, що закривав доступ до чудового басейну всередині острова. Минувши риф, судно ввійшло в оточене зубчастими горами озеро в кратері, гладеньке, як дзеркало. Анетта уважно стежила, як капітан вертів ручку машинного телеграфу, ставлячи її то на «стоп», то на «тихий вперед», чи «назад», поки судно ледь помітно пливло поміж коралами. Раптом вона стала навшпиньки, схопилась за ручку і рішуче поставила її на «повний вперед». З машинного відділення відповіли «повний вперед», і наше судно, наче криголам, було б урізалось у кораловий риф, якби капітан у ту ж мить не відвів ручку в протилежний бік. Ми всі полегшено зітхнули, коли опинилися в тихій, безпечній лагуні напроти невеличкого мальовничого селища, мешканці якого вже випливли нам назустріч на маленьких каное. По стрімких ущелинах і виступах ми, нарешті, вибрались на вершину хребта. — Моронго Ута, — пробурмотів остров'янин, що показував нам дорогу. — Хто ж збудував усе це? Він знизав плечима: — Хтозна, може якийсь король. Ми підійшли ближче і почали роздивлятися руїни вкриті зеленню. Тут і там виступали старанно викладені мури. Віддалік, на краю схилу, стояв Ед і щось кричав мені. В тому місці осунулась круча і відкрилась земля, повна черепашок і риб'ячих кісток. А серед цього сміття; виступали контури схожої на дзвін ступи з тонкими красивими лініями. Вона була майстерно витесена з твердого, як кремінь, базальту і гарно відполірована. Кращої роботи по каменю я не зустрічав у всій Полінезії. Білл теж піднявся на хребет. — Яка чудова споруда! — сказав він, зачаровано дивлячись на могутні будови перед нами. — Тут необхідно копати! Ми скликали на борту військову раду. Велика кількість робітників і нічні прогулянки по острову Пасхи майже цілком вичерпали наші запаси товарів для обміну та харчів — те, що нам найбільше буде потрібне в наступні місяці. Залишилося тільки підняти якір і плисти далі, до Таїті, щоб поповнити свої запаси, а потім повернутися назад і приступити до розкопок замка в горах. Витримавши великий шторм, ми наблизились до добре знайомих контурів острова Таїті. Мого названого батька, старого вождя Терііероо, вже не було в живих. Його хатина серед пальм стояла порожня. Але на Таїті я мав багато давніх друзів, тому нам не довелось нудьгувати ні вдень, ні вночі. Невдовзі наше судно рушило назад, до знайомого вже нам острівця, що лежав десь там за синьою далиною, на схід від сонця і на захід від місяця. Коли ми знов обережно пропливали повз небезпечний риф, на борту вже не було Арне й Гонзало. Дорогою ми висадили їх на острові Раїваевае, де вони мали дослідити знайдені серед лісу руїни кількох храмів з маленькими невідомими нам статуетками. Але зате ми привезли пасажирів з Таїті. Одним із них був мій друг Генрі Жакьє, президент Товариства океанічних досліджень і директор музею, в Папеете. Я запросив його взяти участь, в нашій експедиції. Крім того, з нами приїхала одна тубільна сім'я. Уряд на Таїті попросив мене перевезти цих людей на Рапаїті, де вони колись жили. Жакьє піднявся на борт з чемоданчиком, а для наших нових пасажирів нам довелося, використовувати вантажну стрілу. Вони привезли з собою безліч ящиків, скринь, пакунків, мішків, стільців, столів, комодів, шаф, двоє широких ліжок, купи дощок, балок, дахове залізо, живих тварин і цілі оберемки бананів. Ми так заставили палубу, що ніде було повернутися. Коли ми через тиждень прибули в тихі води Рапаїті, нам довелось провести складну операцію, щоб вивантажити всі ці речі. Оскільки перевіз був безплатний, хазяїн речей вирішив, що за такі дешеві послуги не варто й дякувати. Посадивши сім'ю в човен, він поплив до берега, полишивши на нас турботу про свої речі. Але ця зустріч з ним була не останньою. На острові ми познайомилися з чудовою парою. Її звали Леа. Це була енергійна, весела жінка, наполовину таїтянка, наполовину корсіканка. Вона була вчителькою і приїхала сюди навчати грамоти дорослих і дітей. Її чоловіка звали Мані. Він був таїтянин з народження, але своїм виглядом скидався на китайця. На обличчі його завжди сяяла посмішка. На Таїті Мані працював шофером на автобусі, але тут, як і всі інші чоловіки, тинявся без діла. Леа вміла писати й розмовляти по-французьки, тому вона стала правою рукою старого вождя острова. Коли виникали якісь проблеми, Леа вирішувала їх дуже енергійно. Вона була незамінна в цій маленькій громаді. Виструнчена, з кісками, що стирчали в різні боки, Леа відразу ж, як тільки я зійшов на берег, запропонувала мені свої послуги. Позад неї, посміхаючись, скромно стояв товстий Мані. Я спитав, чи не може Леа знайти мені двадцять дужих хлопців для розкопок у горах. — Коли вони тобі будуть потрібні? — запитала Леа. — Завтра вранці, годин у сім, — сказав я, гадаючи що, певно, до кінця тижня їх, може, і набереться десь чоловік з дванадцять. Вийшовши наступного ранку на палубу розім'ятися після сну, я побачив на березі Леу з двадцятьма чоловіками. Я швидко випив склянку соку, з'їв шматок хліба і поїхав моторним човном на берег. Ми домовилися про платню і тривалість робочого дня на умовах, прийнятий на Таїті. І коли сонце стало в зеніті, ми були вже високо в горах разом з Мані і двадцятьма дужими хлопцями. Вони поробили східці, щоб можна було підніматися на Моронго Ута, не наражаючись щодня на небезпеку. Мані вів перед, весь день жартуючи й сміючись. Остров'яни співали, перегукувалися, вкладаючи в роботу всю свою душу, бо це для них було чимсь новим: на цьому острові чоловіки взагалі не звикли працювати. І справді, навіщо їм працювати? В усякому разі, не для того, щоб прогодувати свою сім'ю. Жінки самі вирощують на полі таро, самі приносять його додому і роблять з нього кисле тісто, яке всі їдять цілий тиждень. А коли чоловікам набридне каша — попої, вони вирушають у суботу на цілий день у лагуну по рибу. Харчуючись сирою рибою та попої, вони знову можуть тиждень ховатися в холодку, віддаючись сну й коханню. Раз на рік сюди прибуває торговельна шхуна з Таїті. Тоді частина чоловіків вирушає на кілька днів до лісу збирати опалі плоди дикого кофейного дерева, щоб виміняти за них на кораблі трохи товарів. Серед веселої юрби робітників тільки один чоловік плівся позаду й інших теж просив не поспішати. Коли Мані обурився цим, той здивовано зиркнув на нього і спитав, чого Мані хвилюється, адже не він плататиме за роботу. Цей чоловік був наш безплатний пасажир, якого ми разом з сім'єю і багажем привезли з Таїті. Нагорі, на гострому хребті, що утворював вододіл, була невелика сідловина, до якої по схилу з протилежного боку піднімався лісок. В цьому місці ми розчистили майданчик для двомісного намету, мешканці якого могли, сидячи біля входу, випльовувати апельсинові кісточки кожний у свій бік острова. Тут мав отаборитися Білл, якому було доручено керувати розкопками в Мотронго Ута. Коли ми наступного дня хотіли вирушати на гору, то не побачили жодного з наших веселих тубільців. На березі стояв тільки спохмурнілий Мані. Його уста, які звикли тільки посміхатись, виражали тепер обурення. З бамбукової хатини вискочила Леа, грізна як хмара. — Коли б тільки в мене був кулемет! — гнівно вигукнула вона, приставивши до ока зігнутий вказівний палець і витягнувши другу руку, ніби цілячись у бамбукову хатину. — Що сталося? — злякано спитав я і подякував долі, що в цієї розлюченої дами руки були порожні. — Вони влаштували там військову раду, — пояснила, Леа. — Той тип, якого ви привезли з Таїті, заявив, що несправедливо відбирати для роботи тільки двадцять чоловік. Тепер вони самі хочуть вирішити, скільки чоловік працюватимуть у тебе, щоб це не скидалось на диктатуру. Всі, хто має бажання, повинні одержати роботу. А якщо ти не дозволиш їм самим визначити, хто буде працювати, вони не пустять тебе більше в гори і проженуть з острова, бо працювати бажають п'ятдесят чоловік. Леа з обуренням повідомила мене, що остров'яни, урочисто запрошують нас прийти на військову раду до великої бамбукової хати, коли зайде сонце. Поки що ми повинні повернутися на корабель. О шостій годині зайшло сонце, і відразу стало темно, тому що навколо кратерного озера, де стояло на якорі наше судно, тягнулися високі гори. Капітан висадив на берег тільки мене та Жакьє, і ми, присвічуючи кишеньковими ліхтариками, попрямували до огорнутого мороком селища. З темряви з'явились троє остров'ян і, не привітавшись, пішли слідом за нами, безшумно ступаючи босими ногами. В селищі не видно було жодної живої душі. Лиш де-не-де з овальних отворів бамбукових хатин, укритих соломою, виднілися купи ще не згаслого вугілля. По відблиску свічки ми знайшли приміщення, де зібрались люди, зігнувшись, зайшли всередину і ступили на м'які мати, сплетені з листя пандануса. На долівці вздовж трьох стін сиділи навпочіпки тридцять місцевих жителів, похмурих, наче воїни перед битвою. Посеред хати велично розсілася на долівці огрядна жінка, тримаючи на голих колінах карту. Ми привіталися бадьорим іа-о-рана, але остров'яни тільки щось пробурмотіли у відповідь. Біля четвертої стіни стояла Леа і місцевий священик. Леа була похмура, насуплена, але коли ми увійшли, вона привітно посміхнулася. Мані тут не було. Леа показала на чотири вільні стільці, поставлені для неї, священика іі для нас двох. Спочатку вона попросила виступити Жакьє як представника французької влади. Він підвівся і поволі, спокійно заговорив по-французьки. Деякі остров'яни, очевидно, розуміли його, бо задоволено хитали головами. Всі інші уважно слухали і не спускали з нас погляду, але видно було, що вони не розуміли жодного слова. Жакьє сказав, що він — президент Товариства океанічних досліджень. Матрона, яка сиділа посеред кімнати, задоволено кивнула головою і показала на карту. Далі він розповів, що сам губернатор послав його помагати нам. Задля цього він залишив на Таїті свою сім'ю, музей, аптеку. А я, — він показав на мене, — не турист. Це я разом з своїми друзями приплив до Рароіа на пае-пае. Тепер я прибув до них з ученими, щоб вивчити споруди, збудовані їхніми предками. Сюди приїхали люди з різних країн: з Норвегії, Америки, Чілі, Франції й острова Пасхи, щоб працювати разом з населенням Рапаїті. Ми хочемо вивчити життя їхніх предків. Зараз ми припливли з Рапануї — острова Пасхи. Нехай же на Рапаїті — Малому Рапа, нас приймуть так сама гостинно, як приймали на Рапануї — Великому Рапа. Леа переклала сказане на таїтянський діалект, додавши дещо від себе. Говорила вона тепло, майже лагідно, але палко й дуже переконливо. Присутні сиділи навпочіпки, не рухаючись з місця і ловлячи кожне її слово, намагаючись скласти про почуте свою думку. Сам я тим часом вивчав цих насторожених людей, що розташувались на матах із панданусового листя вздовж стін низенької бамбукової хатини під соломою. Мені здавалося, що я потрапив в епоху великих географічних відкриттів. Тут, на Рапаїті, змінилося стільки поколінь, а здавалось що минули тільки місяці чи роки. В очах присутніх світилася відвертість і безпосередність дітей природи, і мимоволі забувалось, що на них одягнуті драні сорочки й штани. Вони могли так само мати тільки набедрені пов'язки. Ми бачили десятки уважних розумних очей, без жодного натяку на дегенерацію, що спостерігається в людей на низькій стадії культурного розвитку, але водночас у них спалахував дикий вогник, який я помічав тільки в представників племен, загублених у дрімучих лісах. Коли Леа закінчила, піднявся старий вождь. Він говорив з своїми людьми, притишивши голос, але по виразу його обличчя ми помітили, що до нас він ставиться прихильно. Після нього схопився ще один старий остров'янин. Він довго з пафосом говорив на рапаїтському діалекті і справляв враження досвідченого оратора. Нарешті я теж узяв слово і з допомогою Леа пояснив, що, можливо, їхнім предкам доводилось захищати форти в горах, коли до острова наближалися чужоземні кораблі. Але тепер настали інші часи. Ми припливли сюди, щоб разом з остров'янами піднятися до фортів у горах, обчистити їх від лісу й трави і зробити такими ж гарними, якими вони були у давнину. Я згоден узяти на роботу всіх охочих, але з умовою, що матиму право відсилати назад тих, хто поганою працею не заслуговуватиме на платню. Всі раптом схопилися і кинулися тиснути нам руки. Наступного ранку Леа привела на берег п'ятдесят шість, чоловік, не рахуючи Мані, який стояв збоку, задоволено посміхаючись. Тут було все чоловіче населення острова, крім двох дідів, які не могли вже дряпатись по горах. Разом з Мані я повів це військо в гори. Білл навіть злякався, коли побачив зверху довгу низку людей, що ніби, перли на нитці оповили гірський виступ, весело перегукуючись і розмахуючи сокирами та довгими, як шаблі, ножами. Біля мурів Моронго Ута почалася велика битва. Гібіскус, панданус і велетенська папороть були безсилі перед цим наступом. Важкі стовбури з гуркотом скочувалися у провалля, тягнучи за собою листя, кущі й траву. Коли настав вечір, військо припинило наступ і, не маючи жодного пораненого, спустилося вниз. Остров'яни раділи, як діти, аж пританцьовували, хоч за цілий день, за винятком обідньої перерви, вони навіть не присідали. В обідню перерву кожний з робітників розгорнув принесений з дому пакунок із великого зеленого листя, впиняв звідти сірувате кисле попої і почав їсти його, запихаючи в рот двома пальцями. Мані спустився по схилу і незабаром повернувся вдвічі товстіший, ніж був: у нього були повні кишені й пазуха великих диких апельсинів, які він роздав усім, хто бажав. Увечері учасники експедиції повернулися до селища і на судно. В наметі залишились Білл з другим штурманом; ми домовилися щовечора підтримувати з ними зв'язок по радіо. Але ще задовго до умовленого часу ми помітили, що з форту подають нам світлові сигнали. Другий штурман посилав сигнал SOS: на табір напав мільйон щурів. — Ларсен завжди перебільшує, — зауважив капітан, — якщо він каже, що мільйон, то їх там, безумовно, лише кілька тисяч. Наступного ранку наше військо вишикувалось знову. Взявши з собою кирки, лопати, сита, щоб просівати землю, і ще всілякі знаряддя для розкопок, ми вирушили в гори. Виявилося, що ввечері до табору підкралися два щури, наїлись досхочу попої і повернулися в апельсинові зарості. Кілька днів робота йшла чудово. Та ось одного ранку жоден з п'ятдесяти шести остров'ян не вийшов на роботу. У бінокль ми побачили на вершині самітні силуети Білла й Ларсена, а на березі, махаючи нам рукою, стояла Леа. Ще якесь лихо. Я сів у моторний човен і поплив до неї. — Вони страйкують, — заявила Леа, як тільки я зійшов на берег. — Чому? — здивовано спитав я. — Той чоловік, якого ви привезли з Таїті розповів їм, що кожний, хто працює, повинен страйкувати. Вкрай здивований, я попрямував до селища. Там я побачив лише кількох не дуже приємних хлопців, що стояли з загрозливим виглядом, засунувши руки в кишені. Всі інші поховалися в хатах і тільки позирали на мене крізь щілини в дверях. — Чого ви страйкуєте? — спитав я одного з чоловіків. — А звідки мені знати, — відповів він і оглянувся, шукаючи в інших підтримки. Але ті мовчали. Кого б я не запитав, ніхто не міг нічого відповісти мені. Вони стояли невдоволені й злі. — Все це вигадав один чоловік, — вигукнула товста жінка від дверей. — Але його тут немає. Я попросив привести того чоловіка, і кілька остров'ян: ринулось на пошуки. Незабаром вони привели грубого типа в старій зеленій армійській шинелі без ґудзиків, босого, як усі інші, з сигаретою в зубах. Це був наш даній знайомий — безплатний пасажир. — Чого ви страйкуєте? — знову спитав я, коли він з зарозумілим виглядом зупинився переді мною. Всі інші чоловіки й жінки висипали з хат і похмуро обступили нас. — Ми хочемо більше заробити собі на харчі, — відповів він, димлячи далі цигаркою і не виймаючи рук із кишень. — Але ж ви одержуєте стільки, скільки самі попросили і скільки платять робітникам на Таїті. — Ми хочемо більше, бо ми їмо свої харчі й спимо дома. Позад нього я побачив зелені листяні пакуночки з попої, розвішані на деревах серед бамбукових хатин. Я трохи знайомий з оплатою праці у Французькій Океанїї і тому розумів, що їхні вимоги безпідставні. Якщо я здамся, післязавтра вони знову застрайкують і почнуть вимагати ще чогось. Тому я рішуче заявив, що буду дотримуватися умов, на які ми пристали того вечора, коли я згодився на всі їхні вимоги. У відповідь остров'яни сказали, що більше не будуть працювати. Поряд зі мною стояла схвильована товста вахіне з такими мускулами, що могла б налякати будь-кого. Тут ще були такі самі, як вона і в мене раптом з'явилась цікава думка. Я звернувся до жінок: — Невже ви, жінки, допустите, щоб ваші чоловіки вилежувалися дома й спали в такий час, коли на Рапаїті можна знайти роботу і одержати за неї платню? Тепер, коли в лагуні стоїть судно, повне харчів, одежі та інших товарів? Я влучив у ціль. Огрядна молодиця, що стояла біля мене, взяла на сміх свого чоловіка, і варто їй було тільки виділити його з гурту, як він одразу сховався назад і тільки його й бачили. Серед жінок знявся галас. Раптом наперед вийшла, як Жанна д'Арк, Леа і, взявши, руки в боки, пройшлась повз чоловіків, що стояли, роззявивши роти. — Навіщо тобі чоловіки, хіба ми гірші за них? — гукнула вона. Жінки схвально загомоніли. Я глянув на цих моторних дівчат і подумав: адже на цьому острові тільки вони й працюють. Не встиг я опам'ятатись, як Леа вже ходила від хати до хати. Показуючи на Моронго Ута, вона вигукувала свої накази, і з хаток виходили жінки. Ті, в кого були маленькі діти, залишали їх на дочок чи на бабусь, а ті, що прали біля струмка, кидали мокру білизну і праники. Поля з таро лишалися без догляду, поки чоловіки не зголодніють. І ось Леа, струнка, як солдат, уже марширує поперед жіночої бригади в гори. Наполеон відчув би гордість за свою корсіканську кров, коли б побачив, як чітко вона крокує, співаючи «Марсельєзу». Але чим далі до кінця. довгої низки, то все більше «Марсельєза» зливалася з місцевими мотивами, а останні жінки вже співали справжні мелодії хули, кокетливо вихиляючись усім тілом. Єдиними кавалерами в цьому поході були Мані і я, і коли раніше Мані тільки посміхався, то тепер йото просто душив сміх. Почувши шум, Білл і Ларсен, що сиділи нагорі, виповзли з намету і мало не скотилися в долину від подиву, коли побачили, хто до них іде. — Ось вам землекопи, — сказав я. — Давайте лопати! Отямившись, Білл схопив кирку і вручив її одній з найвродливіших дівчат. Та була така захоплена, що кинулась йому на шию і дзвінко поцілувала. Білл ледве врятував окуляри та капелюх. З відчаєм позираючи на мене, він повільно опустився на ящик і почав витирати щоку. — Відколи я працюю археологом, такого зі мною не траплялося, — сказав він. — Я навіть не думав, що ця наука таїть у собі стільки несподіванок. Цікаво, кого ти приведеш сюди наступного разу? Леа та її жіночий батальйон не осоромились, Такого темпу роботи я не бачив ні в Сполучених Штатах, ні в Норвегії. Земля і дерен летіли вниз з такою швидкістю, що Білл просто збився з ніг, наглядаючи, щоб усе робилося як слід. Розумні й кмітливі жінки на чолі з Леа були зразковими землекопами. Коли треба було відкопати якусь деталь, вони орудували кельнями настільки ж обережно, наскільки енергійно скидали дерен і землю кирками та лопатами. Поступово мури й башти Моронго Ута почали виблискувати на сонці іржавочервоним і сталевосірим кольором. Коли скінчився робочий день, Білл був такий змучений, що ледве доліз до намету. Наступними днями жінки не зменшували свого темпу. А внизу в селищі сиділи чоловіки і їли попої. Коли настав день виплати і жінки повернулись додому з грошима й товарами для себе й для дітей, чоловіки пожбурляли пакуночки з попої і похмурі пішли до свого мудреця з Таїті. Такого кінця ніхто не сподівався. Священик, вождь і Мані весь час були на нашому боці, але вони нічого не могли вдіяти. Тепер вони привели до мене чоловіків і попросили вибачити їх. Чоловіки також хочуть працювати за платню, встановлену на Таїті. Ми поставили жінок з одного краю, а чоловіків — з другого. Почалося змагання за швидкість і за якість. Ні ті, ні інші не хотіли поступатися, і, мабуть, жодні руїни в світі не бачили таких енергійних робітників. Знизу з судна здавалося, ніби на гору напала сарана. Зелень, що вкривала Моронго Ута, з дня на день відступаючи донизу, все більше оголяла коричньовочервону скелю. З’являлися тераси й мури, і невдовзі вся вершина, ніби храм шоколадного кольору, засяяла на тлі блакитного неба. На інших вершинах навколо нас піраміди залишилися зарослі зеленню, ніби замки гірських тролів. Однак, не вірно називати Моронго Ута замком. Тепер, піднявшись на гору, кожен міг побачити, що це не житло одної сім'ї, а покинуті руїни цілого селища. Той, хто називав їх фортом, помилявся так само, як і той, хто вважав, що це хліборобські тераси. Тут, на найвищих вершинах, жило колись все населення острова. Для людей, які першими натрапили на цей острів, вистачало землі і в долинах між горами. Та вони все одно вибрались на неприступні кручі найвищих вершин і оселились там, спорудивши собі орлині гнізда. Кам'яними сокирами вони заходилися рубати гору, перетворивши її в неприступну башту. Довкола башти по всій горі спускалися великі тераси, густо всіяні хатками. Там і досі залишились печі, повні попелу й деревного вугілля. Таких своєрідних кам'яних печей до цього часу в Полінезії не знаходили ніде, крім острова Пасхи. Білл старанно зібрав коштовні кусочки вугілля: проаналізувавши їхню радіоактивність, можна буде визначити вік цього дивовижного гірського селища. Довкола валялось безліч кам'яних сокир, і цілих, і по ламаних. Але найбільше тут зустрічалось знарядь жіночої праці — кам'яних товкачиків, якими розтирали таро на попої. Деякі з них були такої витонченої форми і були так майстерно відполіровані, що наші машиністи не могли повірити, що їх зроблено без токарного верстата. Біллу навіть пощастило обережно викопати з землі залишки старовинного рибальського невода. Безперечно, колись це було добре укріплене селище. Величезний рів з оборонним муром захищав його з південного боку. З долини було принесено сотні тисяч кусків твердого базальту для опори терас, на яких стояли хатки, щоб постійні зливи не зруйнували їх. Необтесані кам'яні брили були без цементу майстерно припасовані одна до одної. Місцями в мурах були пророблені дренажні канали, місцями камені виступали, утворюючи своєрідні сходи від однієї тераси до іншої. Всього в селищі Моронго Ута нараховувалось понад вісімдесят терас, що містилися одна над одною. Висота споруди сягала п'ятдесяти метрів, а діаметр її становив десь біля чотирьохсот метрів. Отже, це найбільша суцільна споруда з усіх, які тільки коли-небудь знаходили на Полінезійських островах. Підрахунки Білла показали, що тільки в селищі Моронго Ута було колись більше жителів, ніж сьогодні на всьому острові. Печі, колодязі і ями, в яких оберігали таро, — ось усе що залишилося від осель, не рахуючи сміття та знарядь праці. Древнє селище складалося з овальних хатинок — це були позастромлювані в землю жердини, зв'язані зверху й вкриті очеретом. Вони теж дуже нагадували хатини острова Пасхи. Для великих храмів, таких характерних для будівельного мистецтва всіх інших островів Тихого океану, тут не було місця. Однак мешканці гір знайшли своєрідний вихід. Вони вирубали в скелях позад терас невеликі круглі ніші і побудували там малесенькі храми. На рівній долівці вони встановлювали квадратами маленькі красиві камені, які стояли сторч, як фігури на шахівниці. Обряди, які не можна було виконати в таких тісних храмах, відбувались на верхній платформі пірамід, під самим небом. Поки Білл і його помічники керували розкопками в» Моронго Ута, Ед і Карл разом з членами екіпажу судна дослідили решту острова. Всі інші штучні вершини були руїнами таких самих укріплених селищ, як і Моронго Ута. Остров'яни називали їх паре. Вздовж хребта вододілу, який, ніби гостре лезо, звивався від одної вершини до іншої, тісно, як тільки можна було, купчилися рештки древніх осель. Глибоко в долині простягалися мури хліборобських терас. Часто вони, наче сходи, піднімалися високо вгору, по схилу, і скрізь було видно залишки зрошувальних споруд. Канали, які брали свій початок високо в руслах струмків, доставляли воду до сухих терас. Дивні жителі Рапаїті оселилися на найвищих вершинах і щодня спускалися прорубаними в урвищах стежками в долину вирощувати таро, ловити в морі рибу, черепах та омарів. Діти цих гірських мешканців жили, ніби орлята в гніздах. Що ж злякало цих людей і примусило вибратися на верхів'я? Може, мешканці одної вершини рятувалися в горах від жителів інших вершин? Навряд, чи це було так. Селища з'єднувалися між собою хатинами, що тулилися вздовж хребтів, утворюючи суцільну оборонну споруду звернену фасадом до безкрайого моря. Може вони втекли на вершини, боячись, що опуститься морське дно? Навряд. Звідси, з гори, ми могли бачити, що берегова лінія не змінилася з тих давніх часів, бо там, де далеко в море йшла мілина, берег було очищено від каміння. В тому місці колись древні жителі побудували причали і влаштували сажалки й затони для риби, якими можна користуватися й досі. Відповідь на цю загадку була проста. Жителі Рапаїті боялися якогось могутнього, уже знайомого їм зовнішнього ворога, військові судна якого могли в кожну мить з'явитися на обрії.

Можливо, в цей віддалений куточок їх загнав той самий ворог з іншого, уже захопленого ним острова? Чи не з острова Пасхи? Може, в легендах Рапаїті є частка істини, так само, як у переказах про битву біля рову Іко? Битви між канібалами у третю епоху острова Пасхи могли кого завгодно злякати і змусити добровільно пуститися в океан, навіть вагітних жінок і малих дітей. Адже ще в минулому столітті семеро тубільців дісталися, дерев'яним плотом цілі-цілісінькі на острів Рапаїті. Вони припливли за течією з острова Мангарева, що лежить на шляху сюди з острова Пасхи. На Рапаїті не було ніяких статуй, але ж для них не знайшлося б і місця на вершинах гір. І якщо справді основу місцевої культури заклали жінки й діти з острова Пасхи, то вони, звичайно, в першу чергу думали про житло, їжу й безпеку, а не про величні скульптури і військові походи. Вони почали будувати собі овальні очеретяні хатини і прямокутні печі, як на острові Пасхи, а не чотирикутні хати й круглі земляні печі, як на інших сусідніх островах. Замість військових походів вони почали укріплювати свої власні житла, перетворивши їх на військові форти. І якщо ці люди справді прибули з острова Пасхи, то в них, безсумнівно, було досить настійливості, щоб своїми маленькими кам'яними сокирами перетворити й змінити весь гірський масив. Кидалось у вічі й те, що на Рапаїті й досі провідною силою є жінки, які піклуються про чоловіків, як про маленьких дітей. До цього часу дослідники Тихого океану вважали, що на Рапаїті немає ні оброблених каменів, ні кам'яних статуй. Ми ж знайшли в горах і те й інше. Остров'яни повели нас на відлюдний гірський виступ високо над долиною на схід від Моронго Ута. Там вони показали нам місце, де, за переказом, залишали лежати тіла древніх королів, перш ніж поховати їх. Ми побачили зразок надзвичайно красивої роботи по каменю. В гірській стіні було видовбано гробницю у формі великого сaркофага, а вхід до неї замуровано чотирма квадратними плитами, так старанно припасованими одна до одної, що здавалося, ніби це природний суцільний камінь. Збоку біля гробниці було вирубано барельєф людини в половину звичайного зросту. Постать загрозливо підняла руки і скидалася на «короля» з печери Лазаруса на острові Пасхи. За переказом, короля Рапаїті після смерті пишно переносили серед білого дня до цієї печери. Тут він лежав головою на схід, аж поки темної ночі по нього не приходили два його найближчі родичі. Вони тихо несли тіла в долину Анаруа, що містилася з протилежного боку гори, до потаємної печери, де ховали всіх королів. Ми знайшли на Рапаїті похоронні печери. Найбільша з них містилася в долині Анапорі, за водопадом, що падає із скель з десятиметрової висоти. До печери затікав. невеличкий струмочок, і нам довелось брести по коліна щ рідкому багні, аж поки ми не опинились на сухому березі підземного озерця, де містились невеликі кам'яні могилки. Щоб досягти протилежного берега, довелось проплисти сімдесят метрів у холодній, як крига, воді. І там у непроглядній темряві ми виявили зітлілі людські скелети. В скелі, нижче Моронго Ута, ми знайшли похоронну печеру пізнішого походження. Її було штучно вирубано в пористому камені, а вхід теж закрито плитою, В ній лежало троє мерців. Ми поспішно закрили вхід, коли до нас підійшов остров'янин і лагідно пояснив, що тут поховано його родичів. Поблизу було багато штучних печер такого ж типу, та ми не чіпали їх. Вдячний остров'янин розповів нам, що трохи далі в цій самій горі міститься велика потаємна печера, теж закрита плитою, В ній лежать його дід і багато інших родичів, яких там ховали із покоління в покоління. Навіть тепер жителі Рапаїті дотримуються своїх древніх звичаїв: вони ховають померлих в освяченій землі поблизу селища, видовбуючи печери в стіні викопаної ями. Порубані людиною вершини Рапаїті самотньо здіймаються з океану, як пам'ятники невідомим мореплавцям давніх часів, що пропливли тисячі миль, добираючись до цього острова. Та ці тисячі миль не могли перешкодити й іншим мандрівникам приплисти слідом за ними. Океан безкраїй, але навіть невеличкий човник, який тримається на хвилях, може переплисти його за певний час. Найменша кам'яна сокира може примусити поступитися гору, якщо тільки старанні руки будуть невтомно довбати її. А часу тут люди мали доволі. Якщо погодитися з твердженням, що час — це гроші, то вони могли витрачати на свої осяяні сонцем будови більше, ніж будь-який сучасний монарх. Коли б час справді був грошима, то багатства їхні так само незліченні, як каміння в мурах Моронго Ута. І якщо саме так дивитися на ці блискучі руїни між небом і океаном, то цілком можна уявити собі, що тут, на схід від сонця й на захід від місяця, колись був казковий, золотий замок. Але ніхто на острові не міг нам показати, де міститься печера королів у долині Анаруа. Ті, хто колись ховав там королів, самі вже мирно спочивають у землі. А сучасні жителі Рапаїті не вміють знаходити потаємні печери. Тут ніхто не має аку-аку і ніхто не знає обряду, з печеною куркою.