Annotation

Серед безкраїх просторів Тихого океану лежить маленький острів, який уже сотні років привертає до себе увагу вчених усього світу. Це острів Пасхи — острів нерозкритих таємниць, захоплюючих загадок. До нашого часу збереглися там гігантські кам'яні фігури — пам'ятки невідомої нам стародавньої культури. Хто були ті люди, що жили колись у цьому відлюдному закутку земної кулі, творці загадкових споруд? Шукаючи відповіді на це питання, відомий норвезький вчений, мандрівник і письменник Тур Хейєрдал, автор чудової книжки «Подорож на «Кон-Тікі», організував у 1955–56 роках експедицію на острів Пасхи. «Аку-аку» — цікава розповідь про цю захоплюючу наукову подорож. Автор тепло, з любов'ю розповідає про жителів маленького острова. Тур Хейєрдал

Розділ І

Розділ II

Розділ III

Розділ IV

Розділ V

Розділ VI

Розділ VII

Розділ VIII

Розділ IX

Розділ X

Розділ XI

notes12345678910111213141516

Тур Хейєрдал аку-аку Таємниця острова Пасхи

Переклад з норвезької о. Д. Сенюк Художник р. Ф. Ліпатов Розділ і коли детективи вирушають на край світу

Я не мав аку-аку. А якби й мав, то не зміг би скористатися ним, бо не знав, що це таке. На острові Пасхи кожна розсудлива людина має аку-аку; там він з'явився і в мене. Але тепер я тільки-но готувався до подорожі, і тому аку-аку в мене ще не було. Можливо, саме через це було так важко лаштуватись у дорогу. Повертатись додому виявилося набагато легше. Такого відлюдного куточка, як острів Пасхи, немає більше ніде в цілому світі. Єдина суша, яку жителі острова можуть бачити, — це місяць і зірки на небі. Остров'янам треба їхати набагато довше, ніж іншим народам, щоб переконатись, що насправді існують ближчі суходоли. Саме через це вони відчувають таку близькість до зір і краще знають їхні назви, ніж назви міст і країн на нашій планеті. На цьому далекому острівці на схід від сонця і на захід від місяця людство колись здійснило одну із своїх найдивовижніших химер. Невідомо, хто саме й для чого. Це сталося ще до того, як Колумб привів білу людину до Америки, відкривши ворота до великого незвіданого Тихого океану. Ще тоді, коли наша раса вважала, що світ кінчається біля Гібралтара, жили інші люди, безстрашні мореплавці, які знали далеко більше. Випереджаючи свій час, вони борознили незнайомий океан — безкраїй водяний простір на захід від пустельних берегів Південної Америки. Серед океану мореплавці натрапили на сушу — найвідлюдніший у світі маленький острівець. Там вони зійшли на берег, нагострили свої кам'яні сокири і заходилися здійснювати один із найхимерніших будівельних задумів минулого. Будували вони не замки й палаци, не греблі й причали. Вони витісували гігантські кам'яні фігури людей, високі, мов дім, важкі, мов залізничний вагон; перетягували їх через гори й долини і ставили високо на масивних кам'яних терасах по всьому острову. Як вони справлялися з цим задовго до ери техніки, ніхто не знає. Так чи інакше, а фігури залишились там стояти, здіймаючись до неба, які хотіли їхні творці, — народ же загинув. Жителі острова ховали своїх померлих біля підніжжя колосів, яких самі створили. Та одного дня стукіт сокир припинився. Припинився, мабуть, несподівано, бо інструменти залишились лежати на своїх місцях і багато фігур були закінчені лише наполовину. Загадкові творці щезли в мороці минулого. Що ж трапилось на острові Пасхи? Я в тисячний раз налягав грудьми на письмовий стіл, оглядаючи величезну карту Тихого океану — підступний лист паперу, де великими літерами позначені острови ї з допомогою лінійки однаково легко плисти і за течією і проти неї. З цим океаном я був уже трохи знайомий. Там, дещо південніше екватора, в диких долинах Маркізького архіпелагу, я прожив рік життям тубільця і навчився дивитись на природу очима полінезійця. Там же вперше я почув розповідь старого Теї Тетуа про людину-бога Тікі. І там, на островах Товариства, під пальмами Таїті, я слухав колись великого вождя Терііероо. Він став мені названим батьком і навчив поважати його расу, як свою власну. А на архіпелазі Туамоту наш пліт «Кон-Тікі» викинуло на кораловий риф, і ми переконалися, що навіть солоні океанські води покірно течуть у суворо визначеному напрямку: від Південної Америки до цих далеких островів. І хоч як далеко лежали ці острови, до них все-таки могли досягнути бальзові плоти стародавніх інків. Або, наприклад, Галапагоські острови із сухими кактусовими лісами. Про них у мене також лишилися дивовижні спогади. Нас замалим не затягло туди на плоту «Кон-Тікі», а згодом я організував на Галапагоські острови спеціальну експедицію, щоб розкрити таємниці цього загубленого серед океану архіпелагу. В цій казковій країні, заселеній гігантськими ящірками та найбільшими в світі черепахами, я знайшов черепки від лампи Аладдіна, що лежали в купі сміття серед кактусів. Досить було потерти ці черепки, як в уяві поставали широкі вітрила на обрії. Це пливли могутні попередники індійського племені інків, які, покинувши берег Південної Америки, зважились на своїх плотах вийти в бурхливий океан. Не раз, а багато разів вирушали вони в море і висаджувались на безводних скелях Галапагоських островів. Там мореплавці ставали табором, і після них залишалися черепки з розбитих дивовижних глеків, які вони брали з собою в дорогу. Таких глеків не виготовляв жодний інший народ у цілому світі. Ці черепки ми відкопали на місці прадавніх стоянок. Вони й були для нас лампою Аладдіна, відображали подвиги сміливих мореплавців і кидали світлий промінь у темний, як ніч, морок минулого. До нас жоден археолог не досліджував Галапагоських островів — там ніхто нічого не шукав. Нам першим спало на думку, що індійці виходили так далеко з море, тому ми й вирушили на пошуки. Разом з археологами Рідом і Шельсволдом я відкопав дві тисячі старовинних черепків із ста тридцяти різних глеків. Експерти у Вашінгтоні дослідили ці уламки, як детективи досліджують відбитки пальців, і змогли визначити, що за тисячу років до відкриття Колумбом Америки попередники інків проклали шлях у Тихий океан і не раз досягали далеких Галапагоських островів. Це були найдавніші сліди людини, знайдені до цього часу на дійсно океанічних островах Тихого океану. Вони свідчили, що ще до заселення Полінезійських островів і першої подорожі вікінгів в Ісландію стародавні жителі Південної Америки досліджували Тихий океан і зупинялись на островах, що були так само далеко від їхніх берегів, як Ісландія від Норвегії. Там вони ловили рибу, вирощували південноамериканську бавовну і залишили численні сліди на місці стоянок, перед тим як з невідомих причин покинули ці негостинні острови. Од Галапагоса та ж таки сильна океанська течія, швидша й у сотні разів ширша за Амазонку, котиться без перешкод далі, щоб через кілька тижнів втиснути величезну масу води між Полінезійські острови. На карті десь посеред цієї течії позначена була безіменна точка, а поряд стояв знак питання. Чи це земля? Ми пройшли на плоту «Кон-Тікі» над цим місцем і переконалися, що це лише бурун. Але нижче на карті, куди звертають найпівденніші відгалуження течії, лежить інша маленька точка, що має назву острів Пасхи. Ось туди я й хотів поїхати. Мені давно кортіло дізнатись, як у сиву давнину люди досягли аж до цього пустельного «° острівця. Однак поки що доводилось міркувати, як дістатись туди самому. Навряд чи варто шукати відповіді на питання, як мандрували люди кам'яного віку, коли не знаєш, як мандруватимеш сам. Пливучи за течією на плоту «Кон-Тікі» далеко на північ від острова Пасхи, ми вночі сиділи при місячному світлі на палубі і розмовляли про загадку острова Пасхи. Ще тоді в мене зародилась потаємна мрія знову колись повернутися сюди і зійти на берег цього відлюдного острова. І ось тепер я пробував перетворити свою, л мрію в дійсність. Острів Пасхи належить Чілі. Лише один раз на рік туди заходить військовий корабель з припасами для мешканців острова, потім він повертається назад до Чілі, пропливаючи шлях, що дорівнює відстані від Іспанії до Канади. Іншого зв'язку з зовнішнім світом острів Пасхи не має. Військовий корабель мене не влаштовував. Дослідити острів Пасхи за один тиждень, поки розвантажуватимуть корабель, неможливо. А чекати на острові йога повернення цілий рік у товаристві вчених, людей зайнятих, які вже через місяць можуть вирішити, що тут їм нема роботи, мені також не дуже хотілося. Можна, звичайно, потрапити туди з Південної Америки на бальзовому плоту з допомогою течії та вітру, але тоді навряд чи я взяв би з собою археологів, без яких дослідження острова неможливе. Тому я мусив придбати свій власний корабель, спеціальне експедиційне судно. Та на острові Пасхи не було ні гавані, ні більш-менш надійної якірної стоянки, ні пристані. Там ніде запастись пальним та водою. Отже, потрібно було судно, яке могло б узяти пальне та воду для подорожі в обидва кінці, враховуючи ще й маневрування на місці. Виходило, що це мав бути досить таки великий корабель. А коли археологи через два тижні вирішать, що шукати більше нічого? Тоді не варт і їхати на власному судні на острів Пасхи, хіба що я використаю корабель, щоб відвідати інші недосліджені острови в південній частині океану, їх, зрештою, багато й у східній частині Полінезії. В тій частині Тихого океану, де проходить морська течія від Галапагоських островів і Південної Америки, лежить ціла низка цікавих островів, що чекають дослідників. Збираючись у далекі подорожі, я завжди звертаюся за порадою до Томаса й Вільгельма. Якось, коли мої плани були ще потаємною мрією, ми сиділи в старій затишній корабельній конторі «Фред Ульсен», що міститься у портовій частині Осло. Тільки-но я увійшов, Том ас привітно глянув на мене й поставив на стіл величезний глобус. Я повернув його так, що видно було майже саму лише блакить. Так буває тільки тоді, коли дивишся на південну частину Тихого океану, так що Америка й Азія з Європою зникають з поля зору. Я показав на острів Пасхи. — Сюди. Але як? Через два дні ми знову сиділи навколо глобуса і Вільгельм показував свої розрахунки. — Для тебе найкраще підійшло б судно з дизельним двигуном, яке мало б у довжину сто п'ятдесят футів, швидкість дванадцять миль на годину і вміщало б п'ятдесят тонн води й сто тридцять тонн пального, — сказав він. Я й миті не сумнівався, що потрібен саме такий корабель. Я звик покладатися на морські розрахунки Вільгельма, особливо після того, як він допоміг визначити дрейф плоту «Кон-Тікі» так, що ми прибули б у точно визначений день, якби, пропливаючи повз Ангатау, зуміли закинути канат і зачепитися за берег. Через кілька днів Вільгельм повідомив мене, що консервна фабрика в Ставангері запропонувала підхожий траулер. Зараз судно ловить рибу в гренландських водах, але з вересня я міг одержати його на цілий рік. Я глянув на календар: кінець квітня. До вересня менше ніж півроку, а мені пропонували «голе судно», без команди та без спорядження. Мій власний моряцький досвід не сягав далі плавання на дерев'яному плоту. Інших учасників подорожі на «Кон-Тікі» теж не можна було зарахувати в команду справжнього судна: для цього потрібні були посвідчення й документи, не те, що для плоту. — Наша контора допоможе тобі розв'язати цю проблему, — сказав Томас. Я й не зчувся, як уже сидів за великим зеленим столом і радився з корабельним інспектором, агентом по найму, уповноваженим по забезпеченню харчами, уповноваженим по страхуванню та іншими спеціалістами. І ось судно готове. До відплиття залишилось неповних чотири місяці, і мені здавалося, що я вже чую голодний нетерплячий рев великого корабля, який стояв у Ставангері без єдиної іскри життя в трубі, без людей на містку, без речей у величезному трюмі, де голі жовті залізні шпангоути випинаються, наче ребра, довкола порожнього живота судна. Хто не знає, скільки буває мороки, коли готуєшся виїхати з сім'єю на село. А уявіть собі мій стан, коли, крім сім'ї, треба було взяти з собою п'ятьох археологів, лікаря, фотографа й п'ятнадцятьох матросів, забезпечити судно запасними частинами, спеціальним обладнанням і взяти їжу для всіх на цілий рік. Почуваєш себе диригентом, що стоїть у мурашнику, їсть макарони і водночас штурмує з оркестром Угорську рапсодію Ліста. На письмовому столі та біля нього панував неймовірний розгардіяш — паспорти, посвідчення, ліцензії, фотографії, пакети, листи. Меблі були поховані під купами морських карт, розрахункових таблиць, під зразками найрізноманітнішого спорядження. Весь дім перевернуто догори дном. Телефон і дзвінок на дверях дзеленчали невгаваючи, і доводилось дертися через ящики, пакунки і тюки з табірним спорядженням, щоб дістатись до них. Я сидів у відчаї на магнітофоні, з бутербродом у руці й телефоном на колінах, намагаючись з'єднатися з потрібним номером. Та сьогодні це було неможливо: я сам дав об'яву, що шукаю першого штурмана для плавання в Полінезію, і телефон не вмовкав. Капітана я вже знайшов. Нарешті мені вдалось додзвонитися до одного з оптовиків Осло. — Мені треба три тонни зубопротезного гіпсу, — сказав я. — Що, так зуби болять? — сухо запитав голос. Нас роз'єднав міжміський телефон, і я не встиг пояснити, що гіпс мені потрібен для зліпка із статуї на острові Пасхи, а не для нової щелепи. — Алло, — кричав голос із Ставангера, — алло, говорить Ульсен, ваш машиніст. Колінчастий вал стерся. Чи ремонтувати його, чи замовити новий? — Колінчастий вал? — перепитав я. «Дрррррррррррррр!» Це знову дзвінок у коридорі. — Спитайте Реффа, — крикнув я в трубку, — він на цьому розуміється. Двері відчинились, і в них ледве просунулась Івонна, геть уся закрита пакунками. — Я переглянула список стюарда, — сказала вона, — ї залишила тільки по два кілограми перцю й кориці. Крім того, доктор Семб передав, що позичить нам спорядження польового лазарету. — Чудово! — вигукнув я і тут згадав про оптовика, який вирішив, що гіпс потрібен мені для штучних щелеп. — Подзвони вже ти йому, — сказав я, передаючи Івонні трубку. В цю мить телефон затріщав знову. — Там, мабуть, якась помилка, — обернулась Івонна до мене. — Фабрика Мюстада запитує, куди прислати вісімдесят чотири кілограми різних рибальських гачків. Але ж ми беремо з собою дві тонни мороженої яловичини? — Рибальські гачки потрібні не для ловлі риби, — пояснив я. — Ними ми будемо розплачуватись з остров'янами за роботу. Чи ти, може, вважаєш, що кілометр барвистої матерії ми беремо собі на вбрання? Івонна цього не вважала. Зате вона сказала мені, що помічник машиніста прислав телеграму з відмовою: дружина його рішуче заперечила, дізнавшись, що їхати треба в Полінезію. Одним стрибком я опинився біля кошика із сміттям, та повернувся засоромлений. Він був порожній. — Що ти шукав? — спитала Івонна. — Пропозиції інших машиністів, — буркнув я. — Ага, — зрозуміла вона. Дзвінок на дверях і телефон задзвонили разом. З'явився експедиційний водолаз з двома друзями і цілим оберемком ластів та дихальних трубок: вони хотіли показати мені різницю між французьким і американським спорядженням. За ними стояв невеличкий чудний чоловічок і м'яв у руках капелюх. Він хотів повідомити мені щось дуже важливе й секретне. Чоловічок був такий дивний, що я не зважився впустити його за поріг. — Ви бачили статуї на острові Пасхи? — пошепки спитав він і озирнувся, чи ніхто нас не підслухує. — Ні, але я саме готуюсь поїхати туди, щоб поглянути на них. Він підняв довгий вказівний палець і, хитро посміхаючись, шепнув: — Всередині у них сидить людина. — Всередині сидить людина? — перепитав я, нічого не второпавши. — Так, — зашепотів він ще таємничіше. — Король. — А як же він там опинився? — чемно спитав я, поволі й тактовно відтісняючи гостя до дверей. — Його туди поклали. Так само, як у піраміду. Розбийте статую і самі побачите. Він вклонився і галантно помахав капелюхом. Я трохи розгубився, але подякував йому за пораду й зачинив двері. Готуючись до подорожі на острів Пасхи, я вже почав звикати до дивних людей. Відтоді, як про мої плани було опубліковано в газетах, поштою стало приходити безліч найдивніших порад. З усіх кінців світу майже щодня люди писали, що острів Пасхи є залишком затопленого суходолу, так би мовити, тихоокеанською Атлантидою, що ключ до загадки треба шукати на дні океану навколо острова, а не на ньому. Я кинувся доганяти водолазів, які піднімалися сходами нагору, але Івонна зупинила мене і з сумним виглядом подала телефонну трубку. Поки я розмовляв по телефону, вона присунула до себе гору листів. Ранкова пошта… Я не клав трубки, боячись, щоб знову не подзвонили. — Це з Міністерства закордонних справ, — сказав я. — Попроси тих, нагорі, почекати, мені треба взяти таксі. Англійське Міністерство колоній просить відповісти на кілька запитань щодо острова Піткерн, а Коста-Ріка дозволяє провадити розкопки на острові Кокос, коли я дам письмове зобов'язання, що не буду шукати скарбу, який, на їхню думку, там закопано. — Візьми пошту з собою в машину! — крикнула навздогін мені Івонна. — Може, знайдеш пропозицію від якогось іншого машиніста! Я сумнівався в цьому, однак схопив на ходу купу листів. Найчастіше мені писали, прохаючи взяти з собою, художники, письменники і просто майстри на всі руки. А якийсь німець написав, що, хоч він за професією пекар, проте останнім часом працює могильником, і кращого помічника для розкопок мені не знайти. — Не забудь, що тобі треба ще поговорити з агентом по продажу наметів! Він виставив їх на газоні в Бергсланда, — кричала Івонна, вже піднімаючись сходами. Я вискочив за двері і мало не збив з ніг листоношу, який ніс чергову купу листів. Я машинально простягнув йому й свою пачку, та вчасно схаменувся і вскочив у таксі. — На вулицю Маюрстювейнен! — гукнув я шоферові. — Ми ж на ній стоїмо, — покірно відповів той. — Тоді в Міністерство закордонних справ, — сказав я і, як тільки таксі рушило, почав проглядати пошту. Жоден машиніст не пропонував своїх послуг. Найближчий до них за фахом був годинникар, але й той хотів, Щоб його взяли коком. Та кок у мене вже був. А ось лист з кафедри археології університету в Осло від одного з двох археологів, що мали їхати з нами. В нього виявили виразку шлунка, і лікар заборонив йому вирушати в мандрівку. Впала одна з основних опор експедиції. Якщо ми не матимемо достатньої кількості археологів, експедиція не дасть тієї користі, яку вона може дати. А знайти так швидко іншого, котрий згодився б зв'язатися з нами на цілий рік, не так легко. Доведеться починати все з початку: писати до норвезьких та іноземних археологів. Нарешті надійшов вересень. Біля третього причалу перед ратушею стояв траулер обтічної форми, сліпучо-білий, мов яхта. На трубі червоною фарбою було намальовано бородатого бога сонця Кон-Тікі. А спереду, на високому, потовщеному для плавання в льодах носі судна виднілась дивна «голуба емблема, зрозуміла тільки: втаємниченим: дві священні птахо-людини острова Пасхи, скопійовані з рідкісної таблиці з нерозшифрованими, ієрогліфами. Тепер з труби летіли іскри, і судно, сите й задоволене, занурилось у води фіорду майже по саму ватерлінію, позначену голубою смугою. На борту панувала метушня, а на пристані зібралося стільки народу, що машинам і візкам, які везли для нас останні мішки й пакунки, важко було пробиватись крізь натовп. Чи нічого ми не забули? Звичайно, ми взяли запас харчів, інструменти для розкопок — усе, що вважали за потрібне. Та в дорозі може статись щось непередбачене… Скажімо, ми несподівано натрапимо на скелет під водою. Чи знайдуться в нас відповідні хімікати, щоб запобігти його руйнуванню? Або треба буде вибратись на стрімку скелю. Чи буде в нас необхідне для цього спорядження? А як вирішити питання зв'язку й харчування, коли табір експедиції буде на одному кінці острова, а непогода примусить судно сховатись на протилежному його боці? А раптом кок випалить у казані дірку, чи зламається гвинт, зачепившись за кораловий риф, або матрос наступить на отруйного морського їжака? А що буде з нашими харчами, коли зіпсується холодильник? Чи взяли ми необхідні спеціальні інструменти й запасні частини? Треба було все продумати востаннє, приготуватись до будь-якої несподіванки. Корабель наш стоїть уже під парами, ладен хоч зараз плисти на острів Пасхи — найвідлюдніший куточок у світі, де немає ні майстерні, ні крамниць. Капітан уже давно віддав з містка накази, на палубі всі гарячково метушилися, закривали люки та зав'язували кінці линв, а кремезний штурман спокійно робив теслярським олівцем помітки в довгому списку. Здається, доставлено все, принаймні те, що йому доручили перевірити. Навіть капітанову ялинку всунуто в холодильник. Із списком усе гаразд. Востаннє вдарив корабельний дзвін. Штурман, як луна, повторив команду капітана, з труби над оточеною ореолом головою бога сонця повалив густий дим. Тим часом з корабля на берег і з берега на корабель неслись найкращі побажання і прощальні слова. Два десятки сповнених радісного чекання людей на борту залишили свої заняття, щоб востаннє в цьому році поглянути на загублених у натовпі своїх близьких: на їхніх обличчях підбивалися всі нюанси почуттів — від смутку до радості. Нарешті трап різко відтягли, плеснули по воді линви, загриміли лебідки, машиністи внизу одпустили гальма, і судно пішло своїм ходом. Над натовпом на пристані знявся гул, закачалися, ніби ліс у бурю, сотні рук. Капітан послав прощальний гудок. Це була кульмінаційна точка. Хаос закінчився. Я стояв на пристані в натовпі і махав рукою. Ні, я не забув у метушні сісти на корабель: мені спочатку треба було летіти до Сполучених Штатів, де три археологи погодилися взяти участь в експедиції, потім з'явитися з візитом чемності в Чілі, і лише тоді, коли судно минатиме Панамський канал, я міг піднятися на борт, його королівська величність кронпринц Улав люб'язно дав свою згоду опікуватись експедицією, а Міністерство закордонних справ одержало для мене дозвіл від чілійського уряду вести розкопки на острові Пасхи, при тій умові, що ми не зіпсуємо скульптурних пам'яток. Англія і Франція також дозволили провадити розкопки на своїх островах. Отже, нам було відкрито зелену вулицю у східній частині Тихого океану. Судію повернулось білою кормою до натовпу й повільно почало відпливати від пристані. На самісінькій кормі, гордо витягаючи кінець брудного швартового каната, стояв юнга. Він сяяв од радості, ніби змагаючись з вечірнім сонцем. А весь його клас товпився на пристані й дружнім «ура» проводжав Тура-молодшого, що на цілий рік уникав шкільної парти. Нарешті наше маленьке суденце обминуло великий океанський лайнер і зникло з поля зору. Воно поспішало, бо мало обійти половину земної кулі, з шукачами на борту, що вирушили слідами мореплавців, які випередили їх на багато століть.