ЗМІСТ

Вступ………………………………………………………………………………3

РОЗДІЛ І: СТАТЕВО-РОЛЬОВА СОЦІАЛІЗАЦІЯ ДІТЕЙ СИРІТ ТА ДІТЕЙ, ПОЗБАВЛЕНИХ БАТЬКІВСЬКОГО ПІКЛУВАННЯ.

1. Сутність понять «соціалізація особистості», «гендерна ідентичність» та гендерна соціалізація особистості»…………………………………….6

2. Гендерна соціалізація дітей сиріт, та дітей позбавлених батьківського піклування…………………………………………………16

РОЗДІЛ ІІ: СТАТЕВО-РОЛЬОВА СОЦІАЛІЗАЦІЯ ДІТЕЙ СИРІТ, ТА ДІТЕЙ ПОЗБАВЛЕНИХ БАТЬКІВСЬКОГО ПІКЛУВАННЯ, В УМОВАХ ВИХОВАННЯ У СПЕЦІАЛЬНИХ ЗАКЛАДАХ

2.1. Система органів соціального захисту дітей та дітей, позбавлених батьківського піклування…………………………………….24

2.2 Прийоми успішної соціалізації дітей-сиріт, та дітей позбавлених

батьківського піклування, в умовах виховання у спеціальних закладах………………………………………………………………………….31

Висновки………………………………………………………………………...38

Список використаних джерел…………………………………………….......41

ВСТУП

Актуальність проблеми: Успішний розвиток і благоустрій кожної держави залежить від політичної та економічної стабільності життя, рівня морального розвитку представників владних структур та населення, від того, наскільки влада переймається проблемами суспільства чи вдала соціальна політика ведеться на території держави. Достатньо серйозним кроком у сфері реалізації соціальної політики, одним із завдань якої виступає здійснення соціально-педагогічної допомоги населенню, що опинилося в складних життєвих обставинах, було створення мережі спеціалізованих закладів – соціальних установ і служб соціального захисту. Подібні спеціалізовані заклади покликані забезпечувати виконання державних завдань щодо подолання наслідків сімейних проблем, надання соціально-психологічної допомоги населенню, здійснення соціально-психологічної реабілітації дітей та молоді з функціональними обмеженнями, реалізацію допомоги ВІЛ-інфікованим дітям та молоді, роботу з ін’єкційними споживачами наркотиків, запобігати виникненню алкогольної й наркотичної залежності та проявів девіантної поведінки, суїцидальних намірів, забезпечувати навчання та підготовку волонтерів тощо.

Обрана нами проблема актуалізує у собі дослідження багатьох напрямків педагогічного, філософського, соціологічного, культурологічного, психологічного спрямування. Зокрема, проблемами соціалізації особистості займалися О.Біла, І.Богданова, Т.Василькова, Ю.Василькова, Л.Коваль, Я.Коломинський, В.Куєвда, В.Лисовський, А.Мудрик, А.Петровський, А.Реан, С.Хлєбік, Є.Якуба, М.Ярошевський тощо. До розробки та вивчення технологій соціально-педагогічної роботи з різними групами клієнтів зверталися Р.Вайнола, М.Галагузова, Н.Заверико, Л.Кузнєцова, Л.Мардахаєв, М.Шакурова. Для педагогічного дослідження особливостей процесу соціалізації провідного значення набувають дроботи Ю.Загороднього, Н.Лавриченко, Г.Овчаренко, П.Плотнікова, С.Савченка, О.Севаст’янової, Л.Харченко, автори яких розглядають процеси соціалізації молоді у різних сферах життєдіяльності. Проблемам особистісного характеру вихованців шкіл-інтернатів приділяють увагу О.Антонова-Турченко, М.Аралова, Я.Гошовський, І.Дубровіна, I.Iванова, О.Ігнатова, Л.Канішевська, Б.Кобзар, В.Мухіна, Л.Осьмак, I.Пєша, А.Прихожан, Н.Толстих, В.Юницький, В.Яковенко, одностайно підкреслюючи комплекс специфічних рис, притаманних означеній категорії осіб, що негативно впливають на успішність процесу соціалізації мешканців інтернатних закладів.

Аналіз наукової бази та практичної роботи фахівців щодо процесу соціалізації осіб-сиріт та молоді, позбавленої батьківського піклування, в умовах спеціальних закладів засвідчив, що актуальність проблеми дослідження визначається протиріччями між: об’єктивною потребою в посиленні ролі успішної соціалізації вихованців спеціальних закладів і недостатньою теоретичною та методичною розробкою методів та засобів цього процесу; існуючою системою впливів на мешканців закладу та їх соціально-психологічним розвитком; діяльністю фахівців, спрямованою на засвоєння вихованцями знань, умінь і навичок у сфері встановлення соціальних контактів, та реальним процесом соціальної взаємодії. Тому достатньо гостро постає проблема пошуку нових, більш ефективних форм та методів соціально-педагогічної діяльності, спрямованої на підвищення рівня соціалізації.

Об’єкт дослідження: соціалізація як соціальний процес.

Предмет дослідження – система соціально-педагогічної діяльності спеціальних закладів, спрямована на підвищення рівня соціалізації вихованців.

Мета роботи – теоретично висвітлити процес соціалізації дітей-сиріт та дітей позбавлених батьківського піклування , в умовах виховання в інтернат них закладах.

Завдання:

1. Здійснити теоретичний аналіз наукової літератури з окресленої проблеми.

2. Виявити сутність та зміст соціалізації молоді, позбавленої батьківського піклування, в умовах спеціальних закладів.

3. Проаналізувати сучасний стан процесу соціалізації вихованців інтернатного закладу.

4. Висвітлити процес соціалізації дітей-сиріт та дітей позбавлених батьківського піклування , в умовах інтернатного закладу.

Структура роботи: курсова робота складається з вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел.

Розділ і: статево рольова соціалізація дітей сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування.

1.1.Сутність понять «соціалізація особистості», «гендерна ідентичність» та «гендерна соціалізація особистості»

Головним соціальним процесом, через який здійснюється взаємодія між особистістю та суспільством, є процес соціалізації.

Соціалізація - процес інтеграції індивіда в суспільство, у різноманітні типи соціальних спільнот (група, соціальний інститут, соціальна організація) шляхом засвоєння ним елементів культури, соціальних норм і цінностей, на основі яких формуються соціально значущі риси особистості [11 c. 231].

Це є процес розвитку людини від індивідуального до соціального під безпосереднім чи опосередкованим впливом таких факторів соціального середовища, як сукупність ролей і соціальних статусів, соціальні спільноти, в межах яких індивід може реалізувати певні соціальні ролі й набути конкретного статусу; система соціальних цінностей і норм, які домінують у суспільстві й унаслідуються молодшими поколіннями від старших; соціальні інститути, що забезпечують виробництво й відтворення культурних зразків, норм і цінностей та сприяють їх передачі й засвоєнню тощо.

Завдяки соціалізації людина залучається до суспільства, засвоюючи звичаї, традиції і норми певної соціальної спільноти, відповідні способи мислення, властиві даній культурі, взірці поведінки, форми раціональності та чуттєвості. Спрощеним є трактування соціалізації як одномірного, односпрямованого процесу дії соціальних факторів на конкретну людину, де індивіду відводиться пасивна роль об’єкта впливу.

До впливу соціального середовища людина ставиться вибірково на основі сформованої у її свідомості системи цінностей. Індивідуальність особи, її потенційні можливості засвоїти культурний пласт суспільства, потреби та інтереси, спрямованість соціальної активності є найважливішими чинниками її соціалізації. Агентами соціалізації є сім’я, сусіди, ровесники, вихователі та вчителі, колеги і знайомі, засоби масової інформації, соціальні інститути, насамперед культурно виховні, референтні групи тощо. Соціалізація здійснюється протягом усього життя людини, поділяючись на первинну (соціалізація дитини) та вторинну (соціалізація дорослих). Це відбувається тому, що умови життя людини, а значить і вона сама, постійно змінюються, вимагають входження у нові соціальні ролі та змін статусу, інколи докорінних [2 c.144]

Але якщо під час соціалізації дитини головною для неї є соціальна адаптація (пристосування до суспільного середовища), то для соціалізації молодої і навіть соціально зрілої людини основну роль відіграє інтеріоризація (формування внутрішньої структури людської психіки, переведення елементів зовнішнього світу у внутрішнє «Я» особистості). Результатом інтеріоризації є індивідуальність особистості.

З. Фрейд виокремлює такі механізми соціалізації:

імітація - усвідомлені спроби дитини копіювати і наслідувати поведінку дорослих і друзів;

ідентифікація - засвоєння дітьми поведінки батьків, соціальних цінностей і норм як власних;

почуття сорому і провини - негативні механізми соціалізації, що забороняють і придушують деякі моделі поведінки.

Ці механізми спрацьовують переважно на стадії дитинства. Але думки Фрейда були пристосовані деякими соціологами і до стадії дорослого життя особистості. Так, Т. Парсонс вживає фрейдівські поняття у теорії соціальної дії. Для нього імітація - це процес засвоєння елементів культури шляхом простого наслідування, а ідентифікація - вияв ставлення до соціального середовища та його складових, прийняття цінностей певних соціальних груп і спільнот, спосіб усвідомлення своєї належності до них [7 c.325-330].

Теорія соціалізації виходить з того, що людина як активний суб’єкт суспільства є одним з чинників, що створює умови і обставини для власного і суспільного життя в цілому. Її дії органічно вплетені в механізм функціонування різноманітних соціальних систем (підприємство, населений пункт тощо). Особистість - об’єкт і суб’єкт соціальної взаємодії. Взаємодія соціальної системи і особистості здійснюється за допомогою певних механізмів впливу як на соціальні якості індивіда з боку соціальних систем, так і навпаки. Перша група трактується як механізм соціалізації індивіда, друга - як механізм зміни соціальної системи.

На процес інтеграції особистості в певну соціальну роль істотно впливають «очікування» і «вимоги» її оточення. У систему особистості немовби включаються спеціально вироблені засоби поведінки, які відповідають вимогам соціальної системи і формують соціальний характер особистості. Вплив соціальної системи, переломлюючись крізь внутрішнє «Я» людини, виявляється у зміні її поведінки. Починається вона з порушення рівноваги, потім переходить у стадію адаптації до особливостей даної системи і завершується стабілізацією, але вже на новому рівні. Механізми динаміки соціальної системи виявляються в появі або зникненні певних елементів, у зміні внутрішніх і зовнішніх зв’язків між ними. Чинниками соціальних змін є об’єктивні передумови (передусім економічні), індивідуальні особливості особистості, специфіка її взаємодії із соціальною системою. Соціальним середовищем (соціальним простором) функціонування особистості, соціальної системи є соціальні спільноти.

Залежно від віку індивіда розрізняють чотири основних етапи соціалізації:

1. Соціалізація дитини.

2. Соціалізація підлітка (нестійка, проміжна).

3. Тривала (концептуальна) цілісна соціалізація (перехід від юності до зрілості у період від 17-18 до 23-25 років).

4. Соціалізація дорослих.

На кожному етапі існують «критичні періоди». Щодо соціалізації дитини - це перші 2-3 роки і вступ до школи; для соціалізації підлітка - перетворення дитини і підлітка на юнака; для тривалої - початок самостійного життя і перехід від юнацтва до зрілості. Соціалізація дорослих націлена на зміну поведінки в новій ситуації, дітей - на формування ціннісних орієнтацій. Дорослі, спираючись на свій соціальний досвід, здатні оцінювати, сприймати норми критично, тоді як діти спроможні лише засвоювати їх. Соціалізація дорослого допомагає йому набути необхідних навичок (часто конкретних), а соціалізація дитини пов’язана здебільшого з мотивацією.

Отже, соціалізація особистості є специфічною формою привласнення нею тих суспільних відносин, що існують в усіх сферах суспільного життя. Основою соціалізації є освоєння індивідом мови соціальної спільноти, мислення, форм раціональності й чуттєвості, сприйняття індивідом норм, цінностей, традицій, звичаїв, зразків діяльності тощо. Індивід соціалізується, включаючись у різноманітні форми соціальної діяльності, засвоюючи характерні для них соціальні ролі. Тому соціалізацію особистості можна розглядати як сходження від індивідуального до соціального. Водночас соціалізація передбачає індивідуалізацію, оскільки людина засвоює існуючі цінності вибірково, через свої інтереси, світогляд, формуючи власні потреби, цінності.

Завдяки соціалізації людина залучається до соціального життя, одержує і змінює свій соціальний статус і соціальну роль. Соціалізація - тривалий і багатоактний процес. Адже суспільство постійно розвивається, змінюються його структура, мета і завдання, цінності й норми. Водночас протягом життя багаторазово змінюються людина, її вік, погляди, уподобання, звички, правила поведінки, статуси і ролі. Завдяки соціалізації люди реалізують свої потреби, можливості й хист, налагоджують відносини з іншими членами суспільства, їх групами, соціальними інститутами і організаціями, з суспільством загалом. Все це дає змогу їм почуватися в суспільстві, соціальному житті впевнено. Водночас соціалізація - найважливіший чинник стабільності суспільства, його нормального функціонування, наступності його розвитку [8 c. 383].

Процес, зворотний соціалізації, називається десоціалізацією. Внаслідок нього людина може частково або повністю втратити засвоєні норми і цінності. Це може бути зумовлено ізоляцією людини, уніфікацією, обмеженням спілкування та можливостей для підвищення культурного рівня та ін.

У перехідних суспільствах часто простежується явище ресоціалізації - докорінної зміни соціального середовища, яке зумовлює необхідність особистості пристосуватися до нових соціальних обставин, норм і цінностей. Це болісний процес, який нерідко вимагає цілковитої зміни поглядів на суспільство, переоцінки свого життя, руйнування попереднього і нового світорозуміння, розриву з традиційними культурними цінностями, необхідності брати на себе незвичну соціальну роль тощо.

Серед великої кількості ролей, що їх засвоює людина, для нормальної соціалізації особистості велике значення мають статеві та гендерні ролі. Ці ролі тісно пов’язані з усвідомленням себе представником певної статі і з нормативами поведінки, характерної для представників цієї статі. Статеві та гендерні ролі тісно пов’язані зі статевою та гендерною ідентичністю особистості.

Ідентичність - це одна з найістотніших характеристик людини, без якої вона не може існувати як свідома автономна особистість. Ідентичність - це збереження і підтримка особистістю власної цілісності, тотожності, нерозривності історії свого життя, а також стійкий образ «Я», усвідомлення у собі певних особистісних якостей, індивідуально-типологічних особливостей, рис характеру, способів поведінки, які визнаються своїми, достовірними. Психосоціальна ідентичність є запорукою психічного здоров’я особистості. Формування ідентичності починається з моменту відділення дитини від матері і продовжується все життя до самої смерті.

Рольова ідентичність - це, відповідно, усвідомлення себе суб’єктом психологічних ролей. Американський соціолог Чед Гордон виділяє такі 5 видів рольової ідентичності:

1. Статева ідентичність, в основі якої лежить гендерна ідентифікація людини як чоловіка або жінки, одна з найістотніших із усіх рольових ідентичностей. В житті людини також мають велике значення статево-рольові ідентичності, пов’язані з такими ролями, як наприклад, «незаймана», «кнопка», «нечепура», «скромниця», «брудний старий» і т.д.

2. Етнічна ідентичність, тобто ідентифікація людини як члена расової, релігійної, національної спільноти або мовної групи, субкультури чи іншої соціальної структури. Від наявності специфічної етнічної ідентифікації залежать цінності і стилі міжособистісної взаємодії людей.

3. Ідентичності членства, що базуються на зв’язку між людиною й організаційним життям суспільства завдяки всім формам групового членства. Вони спираються як на формальний зміст («студент», «член правління», «ротарианець», і т.д.), так і на неофіційні форми асоціацій дозвілля (членство в специфічних гуртках, компаніях, кліках і групах).

4. Політична ідентичність базується на таких самохарактеристиках, як ліберал, консерватор або радикал, які впливають на більш пізню ідентифікацію себе як республіканця або соціаліста. Набагато раніш, ніж стають істотними дорослі політичні відносини, з Я-концепцій типу лідера, програного або миротворця розвиваються типові паттерни відношення людини до конкуренції, влади і прийняттю рішення.

5. Професійна ідентичність, тобто система рольових ідентичностей щодо роботи, як в домашньому господарстві (дружина, батько, і т.д.) так і за його межами (адвокат, водопровідник, і т.д.). Вони і пов’язані з ними Я-концепції (типу «чесна людина» або «працьовита людина») - серед найбільш важливих у пантеоні ідеалізованих рольових ідентичностей індивідуума [ 11 c. 427].

Ч. Гордон не даремно вважає статеву чи гендерну ідентичність однією з найістотніших з усіх рольових ідентичностей. На підтвердження цього можна навести приклад транссексуалізму, згідно якому статева ідентичність (тобто, психічна якість) вважається більш істотною характеристикою людини, ніж її біологічна стать.

Гендер - одна з базових характеристик особистості, що обумовлюють психологічний і соціальний розвиток людини.

Багатокомпонентна структура гендера визначається чотирма групами характеристик: біологічна стать, гендерні стереотипии, гендерні норми, гендерна ідентичність.

Гендерна ідентичність - аспект самосвідомості, що описує переживання людиною себе як представника певної особистості. Гендерна ідентичність особистості входить у структуру соціальної ідентичності. Усвідомлення власної полової приналежності та становлення гендерної ідентичності людини - один з напрямків його соціалізації.

Соціальна ідентичність - це ті компоненти «Я» людини, які переживаються їм на рівні усвідомлення приналежності до будь-якої групи (статевої, вікової, етнічної, професійної й т.д.).

Процес гендерної соціалізації визначається та керується за допомогою різних соціальних і культурних засобів. Для цього в кожному суспільстві існують певні гендерні ролі.

У широкому змісті поняття ролі означає засіб поводження людей у системі міжособистих відносин, що залежать від їхньої позиції в суспільстві та відповідають прийнятому в даному суспільстві набору норм, уявлень та очікувань. Під гендерною роллю розуміють систему соціальних стандартів, уявлень, стереотипів, яким людина повинна відповідати, щоб її визнавали як хлопчика (чоловіка) або дівчинку (жінку).

Гендерна ідентичність - це особливий вид соціальної ідентичності, що співіснує в самосвідомості людини в єдності з поданнями про професійний, сімейний, етнічний, освітній й т.п. статуси. Вона починає формуватися з народження дитини, коли на підставі будови його зовнішніх статевих органів визначається його паспортна (цивільна, акушерська) стать. З цього починається процес гендерної соціалізації, у ході якого дитину цілеспрямовано виховують таким чином, щоб вона відповідала прийнятим у даному суспільстві уявленням про «чоловіче» та «жіноче». Саме на підставі існуючих у суспільстві еталонів формуються уявлення дитини про власну гендерну ідентичність та роль, її поведінку, а також самооцінку [ 11. c. 254]

Первинне уявлення про власну статеву приналежність формується у дитини вже в півтора року. При цьому саме це уявлення займає місце найбільш стійкого та стрижневого компонента самосвідомості. З віком гендерна ідентичність розвивається, відбувається розширення її обсягу та ускладнення структури. Дворічна дитина знає свою стать, але ще не може визначити причини свого вибору. В 3-4 роки вона вже здатна визначати стать оточуючих людей, але найчастіше зв’язує її із зовнішніми, випадковими ознаками. Крім того, статева приналежність вважається дітьми даного віку змінюваною характеристикою. Необоротність статевої приналежності усвідомлюється дітьми приблизно до 6-7 років, що супроводжується посиленням статевої диференціації поводження та установок.

Наступний найважливіший етап формування гендерної ідентичності - це підлітковий вік. Підліткова ідентичність стає центральним компонентом самосвідомості. Гендерна ідентичність дорослої людини являє собою важко структуроване утворення, що включає, крім усвідомлення власної статевої приналежності, сексуальну орієнтацію, «сексуальні сценарії» і гендерні переваги.

Становлення гендерної ідентичності індивіда не обумовлено прямо й безпосередньо наявністю гендерної ролі та включених до неї соціальних стереотипів, уявлень, очікувань. Вони повинні стати засобами усвідомлення власної статевої приналежності та гендерної ідентичності, тобто із зовнішнього, «заданного» соціумом, і культурою плану перейти до рівня внутрішнього, індивідуально-осмисленого прийняття гендерної ролі й відповідних їй установок.

Стать - це той атрибут людини, про який ми пам’ятаємо завжди. Дослідження науковців доводять, що процес гендерної ідентифікації починається буквально з моменту народження дитини [6 c. 428].

Гендерна ідентичність створюється протягом всього життя людини під час засвоєння індивідом культурної системи гендеру того суспільства, у якому вона живе, - під час гендерної соціалізації. Зміст гендерної соціалізації визначається рівнем соціально - економічного розвитку суспільства, особливостями культури та конкретним способом життя індивіда.

Гендерна ідентичність, точніше, її необхідна складова - розуміння константності своєї статі, - формується у дітей у віці 5 - 7 років, а у подальшому іде її розвиток і змістовне насичення за рахунок власного досвіду.

Психологи виділили основні механізми соціалізації - способи свідомого та несвідомого засвоєння і відтворення соціального досвіду, які і можуть дати відповіді на це питання.

Виділяють механізм статево-рольової ідентифікації, суть якого полягає в ототожненні дитиною себе з представниками певної статі, орієнтація на ідеал статево-рольової поведінки, яка відповідає її системі уявлень про найбільш позитивні риси конкретного представника даної статі (найчастіше це мати чи батько).

Формування особистості дитини визначають тип, склад, структура сім’ї, порядок народження дітей, професійні ролі батьків, характер подружніх та батьківсько-дитячих взаємостосунків. Найважливіші агенти гендерної соціалізації у сім’ї - особистісні і ґендерні характеристики батьків, їх ідентичність і рольові моделі, стать народженої дитини, уявлення батьків про те, якою повинна бути дитини даної статі.

Формування психології гендеру здійснюється по - різному у чоловіків і жінок, але для дитини будь - якої статі в обох випадках значною є роль батька і матері, і обумовлюється це формування відмінностями у цих ролях.

Діти засвоюють соціальні норми поведінки і цінності в процесі наслідування батькам і ототожнюють себе з ними. Ці процеси особливо важливі, так як вони не усвідомлюються дітьми і не контролюються батьками. Дитина орієнтується на приклад батьків, намагається стати такою, як вони, переймає особливості статево-рольової поведінки батьків.

Образ батька надзвичайно важливий для психічного розвитку хлопчиків: за його відсутності дитині не вистачає того, у чому проявляються особливості чоловічої психіки, це веде до зниження соціальної активності, сприяє інфантилізму. Відсутність батька в ранньому віці дитини (період дошкільного дитинства) може відобразитися на її сексуально - рольовій орієнтації, більш частому виникненні конфліктів на цьому грунті, ніж у дітей, які мають батька або відчули відсутність батька вже у більш старшому віці.

Для дівчинки первісна тілесна єдність з матір’ю є основою подальшого розвитку жіночої психології, в той час як для хлопчиків основою формування чоловічої психології є розрив первісної тілесної єдності з матір’ю. Хлопчик повинен піти від матері, аби відчути себе чоловіком, а дівчинка повинна полюбити батька, аби відчути себе жінкою.

Результати батьківського і материнського впливу простежуються в особливостях соціальної поведінки, ціннісних і кар’єрних орієнтаціях, виборі сфери професійної діяльності. Дослідження Сафонової М.В. показали, що жінки, які відмітили перевагу впливу на них батька, мають більш високу кар’єрну орієнтацію на професійну компетентність, у них сильніше прагнення до успіху, менш схильні до співпраці, частіше обирають «чоловічі» сфери професійної діяльності і здобувають більш високий матеріальний і соціальний статус. І, навпаки, жінки, на яких більший вплив справила мати, мають більш високу кар’єрну орієнтацію на служіння, прагнення до соціальної кооперації, бажання піклуватися про інших людей, сфери професійної діяльності обирають традиційно «жіночі».

Психологи встановили, що активна участь батька у вихованні дитини необхідна за наступних причин:

• Помічено, що дитина, батько якої у перший рік життя приймає участь у

повсякденному догляді за нею, менше боїться незнайомих людей і взагалі проявляє високий рівень комунікабельності.

• Під впливом батька дитина стає більш дисциплінованою та відкритою, чесною, здатною керуватися почуттям обв’язку, а не лише власними бажаннями.

Якщо у сім’ї активний і домінуючий батько приймає участь у вихованні дітей нарівні з матір’ю, діти відчувають підтримку і захист, виростають сильними, впевненими у собі людьми.

Якщо батько ухиляється від виховання, це негативно відображається на розвитку здатності дітей до логічного аналізу, а також математичних і технічних здібностей [12c. 291]