2.3. Схема аналізу девіантної поведінки в практиці психолога-психодіагноста

Девіантна поведінка - складний поліструктурний феномен із різноплановою детермінацією. Важливо враховувати якомога більшу кількість причин в онтогенезі особистості, які б могли стимулювати розвиток особистіних девіацій. З цією метою науковцями розробляються спеціальні схеми аналізу онтогенезу (дизонтогенезу) особистості, які дозволяють завчасно виявити критичні фактори, сфери життєдіяльності особистості, які одночасно можуть стати причинами та стабілізаторами проблемної поведінки.

Схема аналізу девіантної поведінки: І. Індивідуально-типологічна ранимість особистості:

сенситивність (підвищена чутливість до будь-яких зовнішніх впливів);

емоційність (яскравість перживань) та емоційна лабільність (швидкі перепади натрою);

знижений фон натрою;

імпульсивність (схильність до швидких, непродуманих, неконтрольованих реакцій);

низька адаптивність (нездатність адекватно й швидко реагувати власною поведінкою на змінні умови середовища);

схильність до швидкого формування стійких поведінкових стереотипів (поведінкові звички можуть бути над стійкими, або над швидкими у їх формуванні);

ригідність - схильність до застрявання на певній формі активності (думки, почуття, дії);

схильність до соматизації - тілесного реагування на несприятливі фактори середовища (соматичні захворювання, алергія, тілесна напруга тощо).

Перелічені вище особливості вважають вродженими. Вони зберігаються впродовж життя людини. Якщо у людини присутні декілька таких особливостей, доречно говорити про індивідуальну типологічну схильність до девіантної поведінки.

II. Порушення саморегуляції особистості:

домінування негативних емоційних станів (тривога, відчай, безсилля, біль, агресія, депресія тощо) і внутрішніх конфліктів;

алексетимія - слабка мовленнєва регуляція (нерозуміння власних відчуттів і невміння їх сформулювати словами, слабкий розвиток рефлексії);

не сформованість асертивної поведінки (нездатність відкрито виражати власні почуття, невміння відстоювати власні інтереси);

непродуктивні способи впорюватися зі стресом (уход, ізоляція, заперечення, проекція);

дефіцит ціле покладання (невміння ставити цілі, планувати та реалізовувати заплановане);

помилкова само ідентичність та знижена самооцінка;

відхилення індивідкальних цінностей від соціальних норм і правил (девіантні цінності);

втрата або відсутність смислу життя

Перераховані особливості саморегуляції формуються впродовж життя. Поєднання декількох проблем формує психологічну схильність до девіантної поведінки.

III. Дефіцит ресурсів особистості (життєво необхідних якостей та компенсаторних можливостей):

духовність;

здоров'я та потреба вести здоровий спосіб життя;

зовнішня привабливість;

комунікабельність, вміння співпрацювати;

активність;

інтелект, спеціальні здібності;

цілеспрямованість і честолюбство;

вищі почуття (совість, відповідальність, почуття обов'язку, співпереживання, віра);

творчість, хобі;

професійна кваліфікація, зайнятість справою (робота, навчання);

досягнення;

кохання, дружба, значимі особистісні стосунки;

життєвий досвід.

Присутність перерахованих вище ресурсів у конкретної особистості означає реальну можливість компенсації особистісних або життєвих проблем. Вони забезпечують толерантність (стійкість) особистості до девіантної поведінки. Також вони відображають можливі особистості у боротьбі з узалежненнями. Водночас, їх відсутність або низьке враження свідчать про дефіцит внутрішніх ресурсів у боротьбі з залежністю, особистісну незахищеність.

IV. Дефіцит соціально-підтримуючих систем:

відсутність батьківської сім'ї;

неповна сім'я (відсутність батька);

сім'я з узалежненнями;

девіантна сім'я;

низький соціальний статус сім'ї;

кризова сім'я (переживає розлучення, фінансову неспроможність, важку хворобу, смерть одного з членів, переїзд тощо);

соціальна ізоляція особистості; відсутність групи однолітків;

низький особистісний статус людини в референтній соціальній групі;

відсутність близьких друзів;

відсутність сексуального партнера.

V. Соціально-психологічні умови, які запускають і підтримують девіантну поведінку:

стан соціально-психологічної дезадаптованості;

стан фрустрації життєво-необхідних потреб;

научіння в референтній групі (дискотека, вулиця, школа);

провокація або тиск ззовні. VI. Особливості девіантної поведінки:

ситуація, яка була первісним проявом девіантної поведінки;

ситуації, в яких девіантна поведінка проявляється сьогодні;

міра вираженості девіантної поведінки (частота, спосіб, обставини, індивідуальний ритм);

стан під час девіантної поведінки (наприклад, поведінка в стані алкогольного сп'яніння, під час азарної гри тощо). VII. Загальні висновки:

форма та міра вираженості девіантної поведінки;

міра соціальної дезадаптації особистості;

ставлення до девіантної поведінки особистості;

внутрішні та зовнішні умови, які підкріплюють девіантну поведінку особистості;

інгібітори (фактори, які перешкоджають) девіантної поведінки;

ресурси особистості;

форми та методи соціально-психологічної допомоги девіантній особистості.

……..

• врахування особливостей соціального оточення дитини при вирішенні виховних завдань;

• координація взаємодії соціальних інститутів, що впливають на особистість дитини;

• забезпечення комплексу соціальне - педагогічної допомоги дітям;

• облік різноманітних факторів навколишнього соціального середовища (національних, регіональних, типу поселення, особливості навчального закладу і т.д.);

• корекція сприймається учнями різноманітної інформації, в тому числі від засобів масових комунікацій.

Принцип індивідуалізації виховання дітей з девіантною поведінкою передбачає визначення індивідуальної траєкторії соціального розвитку кожного учня, виділення спеціальних завдань, які відповідають його індивідуальним особливостям, наприклад: виявлення причин девіантності, визначення особливостей включення дітей у різні види діяльності, розкриття потенціалів особистості як в навчальній, так і в позанавчальній роботі,надання можливості кожному учню для самореалізації і саморозкриття.

Умовами реалізації принципу індивідуалізації є:

• моніторинг змін індивідуальних якостей дитини;

• визначення ефективності впливу фронтальних підходів на індивідуальність дитини;

• вибір спеціальних засобів педагогічного впливу на кожну дитину;

• облік індивідуальних якостей дитини, її сутнісних сфер при виборі виховних засобів, спрямованих на його розвиток;

• надання можливості учням самостійного вибору способів участі у позанавчальній діяльності, а також вибору сфери додаткової освіти. Принцип соціального загартовування важких дітей передбачає

включення вихованців у ситуації, які вимагають вольового зусилля для

подолання негативного впливу соціуму, вироблення певних способів цього подолання, адекватних індивідуальним особливостям людини,вироблення соціального імунітету,рефлексивної позиції.

Умовами реалізації принципу соціального загартування є:

• включення дітей у вирішення різних проблем соціальних відносин в реальних і імітуємих ситуаціях (соціальні проби);

• діагностування вольової готовності до системи соціальних відносин;

• стимулювання самопізнання дітей у різних соціальних ситуаціях, визначення своєї позиції та способу адекватного поведінки в різних ситуаціях;

• надання допомоги дітям в аналізі проблем соціальних відносин і варіативної проектуванні своєї поведінки в складних життєвих ситуаціях.

Методи,які використовуються при вихованні важкої дитини:

Метод виховання - це спосіб реалізації цілей виховання. Методи виховання є головними засобами, що забезпечують успішність вирішення завдань кожного з компонентів виховного процесу. Традиційно методи виховання розглядають як способи впливу на сутнісні сфери людини з метою вироблення у неї заданих метою виховання якостей. Під методами виховання ми розуміємо способи взаємодії педагогів і учнів, у процесі якого відбуваються зміни в рівні розвитку якостей особистості вихованців. Досягнення цілей виховання здійснюється, як правило, в процесі реалізації сукупності методів.

Всі методи надають сукупний вплив на всі сутнісні сфери людини. Однак кожен метод виховання і відповідний йому метод самовиховання відрізняються один від одного тим, на яку сутнісну сферу людини вони справляють домінуючий вплив.

В інтелектуальній сфері необхідно формувати у дитини з девіантною поведінкою обсяг, глибину, дієвість знань про моральні чесноти: моральні

ідеали, принципи, норми поведінки (гуманності, солідарності, любові,

справедливості, скромності, самокритичності,чесності,відповідальності за себе).У ціннісне - смислових утвореннях містяться моральні значення суспільних явищ і орієнтири поведінки, які виступають підставами моральних оцінок.

Методи впливу на інтелектуальну сферу: для формування поглядів, понять, установок використовуються методи переконання. Переконання припускає розумне доведення дитині моральної позиції, оцінки того, що відбувається. Сприймаючи запропоновану інформацію, учні сприймають не стільки поняття і судження, скільки логічність викладу педагогами своєї позиції. При цьому учні, оцінюючи отриману інформацію, або затверджуються у своїх поглядах, позиціях, або коректують їх. Переконуючись у правоті сказаного, учні формують свою систему поглядів на світ, суспільство, соціальні відносини.

Переконання як метод у виховному процесі реалізується через різні форми, зокрема, сьогодні використовуються уривки з різних літературних творів, історичні аналогії, біблійні притчі, байки. Метод переконання використовується також при проведенні різноманітних дискусій [9], [26].

У мотиваційній сфері доцільно формувати правомірність і обґрунтованість ставлення до моральних норм: дбайливе ставлення до людини, поєднання особистих і громадських інтересів; прагнення до ідеалу; правдивість; моральні установки; мети життя; сенс життя; ставлення до своїх обов'язків; потреба в «іншому», в контакті із собі подібними.

Методи впливу на мотиваційну сферу включають стимулювання -метод, в основі якого лежить формування в учнів усвідомлених спонукань їх життєдіяльності. У педагогіці поширені такі компоненти методу стимулювання, як заохочення і покарання.

Заохочення - це вираз позитивної оцінки дій вихованців. Він закріплює позитивні навики і звички. Дія заохочення припускає збудження позитивних емоцій, вселяє впевненість. Заохочення може проявлятися в різних варіантах:

схвалення, похвала, подяка, надання почесних прав. Незважаючи на уявну

56

простоту, заохочення вимагає ретельного дозування і обережності, так як невміння використовувати цей метод може принести шкоду вихованню.

Заохочення має бути природним наслідком вчинку учня, а не наслідком його прагнення отримати заохочення. Важливо, щоб заохочення не протиставляло учня іншим членам колективу. Воно повинно бути справедливим, як правило, узгодженим з думкою колективу. При використанні заохочення необхідно враховувати індивідуальні якості заохочуваного.

Покарання - це компонент педагогічного стимулювання, застосування якого має попереджати небажані вчинки учнів, гальмувати їх, викликати почуття провини перед собою та іншими людьми.

Відомі такі види покарання: накладення додаткових обов'язків, позбавлення або обмежене визначених прав, вираз морального осуду, засудження. Перелічене може реалізовуватися в різних формах: у вигляді покарань - експромтів і традиційних покарань.

Покарання має бути справедливим, ретельно продуманим і ні в якому разі не повинно принижувати гідність учня. Це сильнодіючий метод. Помилку педагога в покаранні виправити значно важче, ніж у будь - якому іншому випадку, тому не можна поспішати карати до тих пір, поки немає повної впевненості в справедливості покарання і його позитивного впливу на поведінку учня.

Не можливо дати будь - яких загальних рецептів у вирішенні питання про покарання, так як кожен вчинок завжди індивідуальний. У залежності від того, ким він зроблений, за яких обставин, яких причин, що спонукали його зробити, покарання може бути дуже різним.

Методи стимулювання допомагають людині формувати вміння правильно оцінювати свою поведінку, що сприяє усвідомленню нею своїх потреб - розуміння сенсу своєї життєдіяльності, вибору відповідних мотивів і відповідних їй цілей, тобто того, що складає суть мотивації. Тому метод самовиховання може бути визначений як метод мотивації.

В емоційній сфері необхідно формувати характер моральних переживань, пов'язаних з нормами або відхиленнями від норм та ідеалів: жалість, співчуття, довіра, вдячність, чуйність, самолюбство, емпатію, сором та ін.. Виховання особистості приносить плоди тільки в тому випадку, якщо воно відбувається в правильному емоційному тоні, якщо педагогу вдається поєднувати вимогливість і доброту.

Якщо спілкування з дорослим йде погано, безрадісно, постійно приносить прикрощі, то весь механізм не працює, нові мотиваційні утворення у дитини не виникають, правильного виховання особистості не відбувається. Це говорить про те, що особистість вибирає той спосіб задоволення своїх потреб у спілкуванні та діяльності, який відповідає її життєвим цінностям. І тут важливе для індивіда місце займає воля. Особистість, за Д.М.Узнадзе, починається там, де вона співвідносить свої потреби не із ситуацією її задоволення, а з іншими людьми, коли вона виявляє волю для управління своїми потребами і почуттями.

Методи впливу на емоційну сферу припускає формування необхідних навичок в управлінні своїми емоціями, навчання управління конкретними почуттями, розуміння своїх емоційних станів і причин, що їх породжують. Методом, який впливає на емоційну сферу дитини, є навіювання, яке може здійснюватися як вербальними, так і невербальними засобами [18]. Використання цього методу сприяє переживанню дітьми своїх вчинків і пов'язаних з ними емоційних станів. Процес навіювання часто супроводжується процесом самонавіювання, коли дитина намагається сама собі вселяти ту чи іншу емоційну оцінку своєї поведінки, як би задаючи собі питання: «Що б мені сказав в цій ситуації вчитель або батьки?»

У вольовій сфері потрібно формувати морально - вольові прагнення в реалізації моральних вчинків: мужності, сміливості, принциповості у відстоюванні моральних ідеалів. Тут важливо не стільки те, що особистість ставить цілі, скільки те, як вона їх реалізує, на що піде особистість заради

досягнення цілей. Прийняття рішень це не тільки вибір альтернатив на

58

раціональній основі, а й вольове розв'язання суперечностей, здатність виконувати діяльність на оптимальному рівні активності, психічна стійкість по відношенню до труднощів. Прояв активності в необхідній формі, ініціатива, вимогливість до себе - це всі особливі якості особистості, що виникають на вольовий основі. Тому психологи відзначають, що саме в тій діяльності, за здійснення якої індивід цілком бере на себе відповідальність, відбувається розвиток особистості. У той же час особистість може проявляти активність у ситуації, коли діяльність або спілкування не відповідають її мотивам і почуттям: у ситуаціях неуспіху, непідкріплення. У цих випадках вступає в дію сфера саморегуляції, коли в якості оцінки виступає сам суб'єкт і його суб'єктивні параметри оцінки.

Методи впливу на вольову сферу припускають: розвиток у дітей ініціативи, впевненості у своїх силах; розвиток наполегливості, вміння долати труднощі для досягнення поставленої мети; формування вміння володіти собою (витримка, самовладання); вдосконалення навичок самостійної поведінки і т. д..

У сфері саморегуляції необхідно формувати правомірність вибору: совісність, самооцінку, самокритичність, вміння співвіднести свою поведінку з іншими, добропорядність, самоконтроль, рефлексію та ін.. У процесі саморегуляції розкривається організація активності суб'єкта, її системний характер.

Методи впливу на сферу саморегуляції спрямовані на формування у дітей навичок психічної і фізичної саморегуляції, розвиток навичок аналізу життєвих ситуацій, навчання дітей навичкам усвідомлення своєї поведінки і стану інших людей, формування навичок чесного ставлення до самих себе і інших людей. До них можна віднести метод корекції поведінки. Метод корекції спрямований на те, щоб створити умови, при яких дитина внесе зміни у свою поведінку, у відношення до людей. Така корекція може відбуватися на основі зіставлення вчинку учнів із загальноприйнятими

нормами, аналізу наслідків вчинку, уточнення цілей діяльності. В якості

59

модифікації цього методу можна розглядати приклад. Його вплив ґрунтується на відомій закономірності: явища, які сприймаються зором, швидко і без зусиль відображаються у свідомості, тому що не вимагають ні розкодування, ні перекодування. Тому приклад - найбільш прийнятний шлях до корекції поведінки учнів. Але корекція неможлива без самокорекції. Спираючись на ідеал, приклад, усталені норми, дитина часто може сама змінити свою поведінку і регулювати свої вчинки, що можна назвати саморегулюванням.

У предметне - практичній сфері необхідно розвивати здатність здійснювати моральні вчинки, виявляти чесне і сумлінне ставлення до дійсності; вміння оцінювати моральність вчинків; вміння оцінювати поведінку сучасників з точки зору моральних норм. Психологи відзначають, що не всяка діяльність розвиває здібності і не всі виниклі здібності приводять до розвитку особистості в цілому. Особистість вибирає той спосіб застосування своїх здібностей, який виражає її готовність до оволодіння певними видами діяльності і до їх успішного здійснення. Спосіб цей у свою чергу залежить від сформованої екзистенціальної сфери.

Методи впливу на предметне - практичну сферу припускають розвиток у дітей якостей, які допомагають людині реалізувати себе і як істоту суто суспільна, і як неповторну індивідуальність. Методи організації діяльності та поведінки вихованців у спеціально створених умовах скорочено називають методами виховуючих ситуацій. Це ті ситуації, в процесі яких дитина стає перед необхідністю вирішити будь - яку проблему. Це може бути проблема морального вибору, проблема способу організації діяльності, проблема вибору соціальної ролі та ш.. Вихователь навмисне створює лише умови для виникнення ситуації. Коли в ситуації виникає проблема для дитини й існують умови для самостійного її вирішення, створюється можливість соціальної проби (випробування) як методу самовиховання. Соціальні проби охоплюють усі сфери життя людини і більшість його соціальних зв'язків. У процесі

включення в ці ситуації у дітей формуються певна соціальна позиція і

соціальна відповідальність, які І є основою для подальшого входження дітей в соціальне середовище. Модифікацією методу виховуючих ситуацій є змагання, воно сприяє формуванню якостей конкурентоспроможності особистості. Цей метод спирається на природні схильності дитини до лідерства, до суперництва. У процесі змагання дитина досягає певного успіху у відношеннях з товаришами, набуває новий соціальний статус. Змагання викликає не тільки активність дитини, а й формує у неї здатність до самоактуалізації, яку можна розглядати як метод самовиховання.

У екзистенціальній сфері потрібно формувати свідоме ставлення до своїх дій, прагнення до морального самовдосконалення, любов до себе та інших, турботу про красу тіла, мови, душі, розуміння моралі. Ця сфера допомагає людині вступати у певні відносини з іншими людьми. Вона характеризується вмінням людини керувати своїми відносинами. Позиції та орієнтації, за допомогою яких індивід вступає у відносини зі світом, визначають суть його екзистенціальної сфери. Ця сфера виконує функцію відбору ідей, позицій,поглядів і ціннісних орієнтації. Серед цілей розвитку цієї сфери важливими є: забезпечення розвитку позитивної Я - концепції і самоповаги; розвиток здатності чуйного ставлення до людей; формування навичок соціальної взаємодії; формування ознак плідної орієнтації.

Таким чином, рівень інтелектуального розвитку і розвитку інших сфер визначає межі виховних впливів. У даному відношенні людина є фундаментом виховання особистості. Якщо у всіх сферах індивідуальності розвивати виокремлені компоненти соціального обличчя людини, то процес виховання особистості буде і ефективним, і результативним.

Методи впливу на екзистенційну сферу направлені на включення учнів до системи нових для них відносин. У кожної дитини повинен накопичуватися досвід соціальне корисного поводження, досвід життя в умовах, формують елементи плідної орієнтації, високоморальні установки, які пізніше не дозволять їй вести себе непорядно, безчесно. Для цього

необхідна організація роботи над собою - «праця душі». В умовах школи

61

корисно розглядати вправи з формування у дітей здатності до суджень на основі принципу справедливості, ще краще вирішувати так звані дилеми Л.Кольберга.

Метод дилем полягає у спільному обговоренні школярами моральних дилем. До кожної дилеми розробляються питання, відповідно до яких будується обговорення. З кожного питання діти приводять переконливі доводи «за» і «проти». Аналіз відповідей корисно провести за такими ознаками: вибір, цінність, соціальні ролі і справедливість.

Використання моральних дилем як засобу розвитку екзистенціальної сфери, безумовно, продуктивно. За кожною дилемою можна визначити ціннісні орієнтації людини. Дилеми може створити будь - який вчитель за умовою, що кожна дилема повинна: 1) мати відношення до реального життя школярів; 2) бути по можливості простою для розуміння; 3) бути незакінченою; 4) включати два або більше питання, наповнених моральним змістом; 5) пропонувати на вибір учням варіанти відповідей, акцентуючи увагу на головному питанні: «Як повинен вести себе центральний герой?» Такі дилеми завжди породжують спір у класі, кожен наводить свої докази, а це дає можливість у майбутньому зробити правильний вибір в життєвих ситуаціях.

Відповідно методу дилем метод самовиховання є рефлексією, що означає процес роздумів індивіда про те, що відбувається в його власній свідомості. Рефлексія передбачає не тільки пізнання людиною самої себе у певній ситуації або в певний період, а й з'ясування відносин до себе оточуючих, а також вироблення уявлень про зміни, які можуть статися.

Реалізація кожного методу передбачає використання сукупності прийомів, які відповідають соціальне - педагогічній ситуації. При цьому реалізація різних методів м же бути здійснена за допомогою одних і тих же прийомів.

Прийоми виховання важких підлітків — це педагогічне - оформлені дії,

з яких на поведінку і позиції вихованця виявляються зовнішні спонукання,

62

які змінюють його погляди, мотиви, в результаті чого включаються механізми самовиховання і корекції поведінки і вчинків.

Перша група прийомів.

Прохання про допомогу - для встановлення довірливих відносин звернення за порадою, прохання представити себе на його місці і знайти спосіб вирішення.

Оціни вчинок - оцінка вихованцем учасників розказаної історії з метою визначення та корекції моральних позицій.

Обговорення статті - прохання дати оцінку асоціальних вчинків, описаним у статтях.

Добрий вчинок - в процесі роботи з підлітком прохання надати допомогу нужденним, але не віднести це в ранг героїзму.

Стратегія життя - з'ясування життєвих планів вихованця, з'ясування що допоможе і що перешкодить реалізації цих планів.

Рольова маска - пропонується увійти в деяку роль і виступати вже не від свого імені, а від особи відповідного персонажа.

Друга група прийомів пов'язана з організацією групової діяльності.

Безперервна естафета думок - вихованці по ланцюжку висловлюються на задану тему. Від простих суджень при введенні відповідних обмежень слід перейти до аналітичних, а потім до проблемних висловлювань.

Самостимулювання - вихованці, розділені на групи, готують один одному певну кількість зустрічних питань. Поставлені питання і відповіді на них піддаються потім колективному обговоренню.

Імпровізація на вільну тему - вибір вихованцями цікавої теми, творчий розвиток сюжетних ліній, перенесення подій в нові умови, інтерпретація сенсу того, що відбувається.

Третя група прийомів пов'язана з організаторською діяльністю педагога, спрямованою на зміну ситуації навколо вихованця.

Інструктування - на період виконання завдань встановлюються

правила, що регламентують спілкування і поведінку: в якому порядку, з

63

урахуванням яких вимог можна вносити свої пропозиції, доповнювати, критикувати, спростовувати думку вихованців. Це знімає негативні моменти, захищає статус вихованців.

Корекція позицій - тактична зміна думок, прийнятих ролей знижують продуктивність спілкування і перешкоджають виконанню творчих завдань.

Самоусунення педагога - після того, як визначені цілі і завдання, встановлені правила і форми спілкування в процесі виконання завдань, педагог самоусувається від прямого керівництва або бере на себе зобов'язання рядового учасника.

Обмін ролями - обмін ролями чи функціями, отриманими при виконанні завдань.

Педагогічних прийомів може бути багато, але прийом, прийнятний для одного вихованця, для іншого може бути неприйнятний [36].

Серед безлічі педагогічних прийомів велике місце займає гумор, особистий приклад вчителя, зміна обстановки, звернення до незалежних експертів і т. п.[22].

висновки

Теоретичний аналіз літератури показує, що процес інтеграції людини в суспільство завжди відбувається під його пильним наглядом. З метою існування як злагодженої системи суспільство в усі часи регулювало соціальну взаємодію через спеціальний механізм підтримання соціального порядку. Він називається соціальним контролем.

Внаслідок цього складається поведінка, що регулюється суспільством. Оскільки людина - істота колективна, то беручи участь в колективних діях вона постійно має пристосовуватись до вимог оточуючих. Психологічний підхід до вивчення людської поведінки полягає в тому, що людина рідко буває ізольована і діє цілком незалежно, її дії контролюється або самосвідомістю (самоконтроль), або суспільством (зовнішній контроль). Але не дивлячись на жорстокий контроль в суспільстві має місце не лише поведінка, що відповідає нормам.

Існує також поведінка всупереч тим нормам, які виробило суспільство. Поведінка індивіда або групи, яка не відповідає загальноприйнятим нормам називається девіантною поведінкою.

В результаті проведеного емпіричного дослідження було виявлено, що досліджувані хлопці мають більшу схильність до адиктивної поведінки, до саморуйнівної та деліквентної поведінки, ніж дівчата; у дівчат же показники вище норми не прослідковуються.

З огляду на те, що девіантна поведінка може приймати самі різні форми (як негативні, так і позитивні), необхідно вивчати дане явище, виявляючи диференційований підхід.

Для розкриття природи і причини соціальних відхилень необхідно виходити з того, що вони, як і соціальні норми, є вираз відносин людей, що складається в суспільстві. Соціальна норма і соціальне відхилення - два полюси на одній і тій же осі соціальне значущої поведінки індивідів,

соціальних груп. Усвідомлення неминучості відхилень в поведінці частини

65

людей не виключає необхідності постійної боротьби суспільства з різними формами соціальної патології.

Соціальні відхилення такі ж різноманітні, скільки самі соціальні норми. Більш того, різноманітність відхилень перевищує різноманітність норм, бо норма типова, а відхилення можуть вельми індивідуалізуватися.

Відхилення від соціальних норм, не дивлячись на велику різноманітність, мають деякі загальні причини, що підтримують їх існування, а часом що ведуть до їх зростання і поширеності. По своїй суті вони зводяться до об'єктивних і суб'єктивних суперечностей суспільного розвитку, які порушують взаємодію особи з соціальним середовищем і ведуть до форм поведінки індивідів тим, що не узгоджуються з існуючою нормативною системою. При тому одна і та ж суперечність «може лежати в основі як соціальне не бажаних форм поведінки, так і соціальне схвалюваних.

Основними причинами, що визначають схильність підлітків до девіантної поведінки, є:

1. Спадкове - біологічні фактори: негативно впливають алкоголізм, схильність до нервових або психічних захворювань одного з батьків, патологічна вагітність, пологи.

2. Найближчого соціального оточення підлітка: сім'я, соціально-економічний статус батьків, братів, сестер, особливості виховання підлітків, школа, положення підлітка в класі, ціннісні орієнтації, друзі, статус підлітка в групі друзів.

3. Особистісні характеристики підлітка: особливості характеру і темпераменту, ціннісне - мотиваційний блок, мотивація досягнення, рівень домагань, самооцінка і можливі конфлікти в сфері самооцінки.

4. Правосвідомість підлітка.

Отже, робота з важковиховуваними підлітками вимагає терпіння, любові до них. Традиційні методи виховання, що полягають у посиленні контролю, застосуванні жорстоких санкцій з боку дорослих, як правило, не

призводять до позитивних результатів. Тому завдання батьків, вчителів,

66

психологів полягає у підтримці і допомозі дитині у процесі пізнання яке перетворюється для неї із зовнішньої необхідності у внутрішню потребу. Робота з важкими дітьми зумовлює необхідність особливо коректного індивідуального підходу, що враховує:

1)уважне, доброзичливе ставлення

2)опору на позитивні риси

3)довіру до моральних сил, потенційних можливостей.

Найефективнішою формою надання такої допомоги можна розглядати власний приклад дорослого з обов'язковим урахуванням індивідуальних особливостей та причин неадекватної поведінки дітей.

67

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Андреєв Н.А., Тараканов Ю.В. Асоциальное поведение несовершеннолетних. -Самара, 2001.

2. Бандурка А.М., Бочарова С.П., Землянская Е.В. Психология управлення. -Харьков: Фортуна-Прес, 2008. - 256 с.

3. Беличева С.А. Основи превентивной психологии. - М.: РИЦК Социальное здоровье России, 2004. -221 с.

4. Бобнева М.И. Психологические проблеми социального развития личности // Социальная психология личности. — М: Наука, 2009. - 198 с.

5. Бондаренко А.Ф. Психологическая помощь: теория й практика. - Изд. 3-є, испр. й доп. - М.: Независимая фирма "Класе", 2001. - 336 с.

6. Бондарчук О.І. Психологія девіантної поведінки: Курс лекцій. - К., 2006. -88с.

7. Бурлачук Л. Ф. Введение в проективную психологию. - - Киев: Ника -Центр, 2007.-134 с.

8. Бурлачук Л. Ф. Исследование личности в клинической психологии (на основе метода Роршаха).—К.: Вища школа, 2009.— 176с.

9. Бурлачук Л.Ф. Психодиагностические методьі исследования личности. — Киев: О-во Знание, 2002, --17с.

10.Бурлачук Л Ф., Грабская Н.И., Кочарян А.С.. Основи психотерапии. - К.:

Ника-Центр, 1999. - 278 с. 11 .Всеукраїнський науково-практичний семінар - тренінг „зміст і методи

освітнього процесу в юридичній клініці - 2002 - С. 70. 12.Гилинский Я.И. Девиантное поведение подростков: состояние, проблеми,

перспективи // Бюллетень защитьі прав ребенка. - СПб.: Питер, 2004. ІЗ.Демичева А.В. "Девиантное поведение в современном украинском

обществе" - 1999. - № 2. 14.3мановская Е.В. Девиантология: (Психология отклоняющегося

поведения): Учеб. пособие для студ.внсш.учебн. заведений/

Е.В.Змановская. — М.: Издателдьский центр «Академия», 2003.

68

15.Іванов В.Н. Девиантное поводження: причини і масштаби // Соціально-політичний журнал. - 2005. - № 2. Іб.Іванов Ю.Ф., Джужа О.М. Кримінологія Навч. посіб. - К.: Вид.

ПАЛИВОДА А. В., 2006. - 264 с. ІТ.Иовчук И.М., Северньш А.А. Депрессии у детей й подростков. - М.:

Школа - Пресе, 1999. - 80 с.

18. Кан Калик В. А. Учителю о педагогическом общении. — М., 2007. 19.Кле М. Психология подростка. - М., 2001. 20.Клейберг Ю.А. Социальная психология девиантного поведения: учебное

пособие для вузов. - М., 2004. С. 141-154. 21.Клейберг Ю.А. Социальньїе норми й отклонения. - 2-е изд. - М.: Вита-

Пресс, 2007. - 140 с.

22.Кон И.С. Психология ранней юности. - М., 2009. - 255 с. 23.Кондратьев Я.Ю. Головні проблеми та перспективи використання

психологічних знань у діяльності керівників ОВС. - К.: НАВСУ, 2000. - 23

с. 24.Кондратьев Я.Ю. Загальна характеристика психологічного забезпечення

оперативно-службової діяльності органів внутрішніх справ: Лекція / К.:

МВС України. НАВСУ, 2002. - 39 с. 25.Кондратьев Я.Ю. Роль керівника ОВС в удосконаленні правоохоронної

діяльності/МВС України, НАВСУ. - К. - 19 с. 26.Корнилова Т.В. й др. Фактори соціального й психологического

неблагополучия подростков в показателях методик стандартизированного

интервью й методов наблюдения // ВопросьІ психологии. - 2001. - № 1. 27.Краковский А. П. О подростках. - М., 2000. 28.Краткий словарь социального педагога / Сост. Р.С. Димухаметова, Р.А.

Литвак. - Кустанай: КНИСП й П, 2008. - 72 с. 29.Кудрявцев В.Н. Социальньїе отклонения й их предупреждение.

МеханизмьІ социальной деформации // ВопросьІ философии.— 2009. — №

З.-С. 15-21.

69ЗО.Кудрявцев В.Н. Правовеє поведение: норма й патология. - М.: Наука,

2002.-287 с. ЗІ.Кудрявцев В.Н., Нерсесянц В.С., Кудрявцев Ю.В. Социальньїе

отклонения. Введение в общую теорию. М.: Юридическая литература,

2004. - 320с.

32.Кулагина Й. Ю. Возрастная психология. - М., 2006. ЗЗ.Куличенко В.В., Столбовой В.П. Профессиональная деформация

сотрудников уголовного розьіска: сущность й пуги профилактики. - Киев:

КВШМВД, 2000.-196с. 34.Лазарєв М.О. Основи педагогічної творчості: Навчальний посібник для

пед.ін-тів. Суми: ВВП "Мрія"-ЛТД, 2005р. - 212с., С.205 ЗЗ.Левин К. Разрешение социальньїх конфликтов. - СПб, 2000. Зб.Леонгард К. Акцешуированньїе личности. - Киев: изд-во Логос, 2001. -

439с.

37.Леонтьєв А. Н. Діяльність, Свідомість. Особистість. М., 2002. ЗВ.Макаренко А.С. Проблеми школьного советского воспитания. - М., 2003 З 9. Максимова Н.Ю. Виховна робота з соціальне дезадаптованими

школярами. Методичні рекомендації. - Київ, 2007. - 136 с. 40.Медведев В.С. Професійна деформація співробітників пенітенціарних

установ. — Київ: Київський інститут внутрішніх справ, 2006. - 185 с. 41.Медведев В.С. Психологія професійної деформації співробітників органів

внутрішніх справ. Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора психологічних наук. - К.: 1999. -21с. 42.Медведев В.С. Проблеми професійної деформації співробітників ОВС

(теоретичний та прикладний аспект).-К.: НАВСУ, 1999. - 9,5 д.а. 43.Медведев В.С. Психологічна служба пенітенціарних установ у 3-му

тисячолітті. // Проблеми пенітенціарної теорії і практики.-К.: РВВ КІВС,

2000. - №5.-0,5 д.а. 44.Менделевич В.Д. Клиническая й медицинская психология. - М., 2008. -444

с.

70

45.Менделевич В.Д, Психология девиантного поведения. Уч.пособие. - Спб.:

Речь, 2005. - 443 с.

46.Мир детства. Подросток. - М., 2009.

47.ОсновьІ педагогического мастерства / Под ред. Й. А. Зязюна. - - М.,2009. 48.Патаки Ф. Некоторьіе проблеми отклоняющегося (девиантного)

поведения // Психологический журнал. - Том 8. - 2007. - № 4. - С. 92-102. 49.Пашукова т. Й., Допира А. Й., Дьяконов Г. В. Психологические

исследования. Практикум по общей психологии. Учеб. пособие. — М.:

Изд-во «Инетитут практической психологии», 2006. 50. Почивалова Ж.Г. Подготовка будущего учителя к взаимодействию со

школьниками с девиантньїм поведением в условиях образовательного

процесса. - Дис. ... канд. пед. наук. -Челябинск, 2000. - 165 с 51.Практикум по психологии состояний: Учебное пособие / Под ред. проф.

О.А. Прохорова. - СПб: Речь, 2004 52.Практика по девиантологии/Автор-составительЮ. А. Клейберг. — СПб.:

Речь, 2007. - 144 с. 53.Психологические тестьі // под ред. Карелина А.А. в 2-х то-мах М.:

ВЛАДОС, 2000,1.2. 54.Пятунин В.А. Психолого-педагогические особенности девиантного

поведения: Учеб. пособие. Ч.І. Основньїе формьі девиантного поведения. -

Магнитогорск: МГПИ, 1999. -110с. 55. Социальньїе отклонения / Под ред. В.Н. Кудрявцева. - М.: Юридич. лит.,

2009.-213с. 56.Рогов Е.И. Пастельная книга практического психолога: Учеб. пособие: В

2-кн. - 2-е изд., перераб. й доп. - М.:Гуманит. изд. центр ВЛАДОС, 1999.

- Кн.2: Работа психолога со взросльїми. Коррекционньїе приемьі й

упражнения. 57.Суходольська Л.В., Фіцула М.М. Методика виховної роботи. - Тернопіль,

2008.

71

58. «Трудньїе судьбьі подроетков - кто виноват?» Москва Педагогическая

литература» 2001 г. 59.ФЄТИСКИН Н.П., Козлов В.В., Мануйлов Г.М. Социально-психологическая

диагностика развития личности й мальїх групи. - М., Изд - во Института

Психотерапии. 2002. бО.Знциклопедический социологический словарь / Под ред. академия РАН

Осипова Г.В. - М,: издательский центр «Академия», 2005.

72

ДОДАТКИ

73