Зовнішня заборгованість та управління зовнішнім боргом
Зовнішній борг складається із зобов'язань перед нерезидентами, які виникають внаслідок міжнародних позик або продажу фінансових активів за кордон. Зовнішні позики дозволяють країні інвестувати і споживати більше, ніж виробляє її економіка. Можливість позичати зовнішні ресурси означає, що економічні агенти (фірми, уряди) країн, де існує дефіцит капіталу, можуть залучати заощадження тих країн, де є надлишок капіталу і ринкова процентна ставка нижча. Зростання боргу супроводжується зростанням процент-них платежів, які необхідні для обслуговування боргу. Темпи зростання боргу залежать від: частки зовнішніх запозичень у загальному обсязі наявного боргу; процентної ставки. Ефективне використання запозичених ресурсів для фінансування інвестицій дає змогу прискорити економічне зростання в країні. Довгострокова мета управління зовнішнім боргом полягає в утриманні зростання зовнішніх зобов'язань країни у межах її спроможності обслуговувати борг. Короткострокова мета управління зовнішнім боргом - регулювання обсягів зовнішніх запозичень таким чином, щоб сукупний попит відповідав станові внутрішніх та зовнішніх розрахунків країни. Управління зовнішньою заборгованістю ділиться на три стадії: залучення фінансування, його розміщення (використання) та погашен-ня боргу. Відповідно, система управ-ління зовнішньою заборгованістю краї-ни означає управління всіма стадіями і охоплює: аналіз кредито-спроможності – можливості країни позичати кошти; оцінку платоспро-можності - здатності обслуговувати борг; контроль рівня зовнішньої заборгованості. З цією метою використовуються показники заборго-ваності - індекси заборгованості. Стандартні: відношення розміру боргу (сплаченого або несплаченого) до експорту та до ВВП; коефіцієнт обслуговування боргу (співвідношення між сумою виплат по обслуговуванню боргу і величиною експорту товарів та послуг).
Боргова криза - це криза зовнішньої заборгованості, яка проявляється в неспроможності країни-боржника обслу-говувати зовнішню заборгованість у повному обсязі, зокрема здійснювати виплати з обслуговування накопиченої суми боргу відповідно до початкових угод. Методи зменшення боргу: реструктуризація, конверсія (викуп боргу, капіталізація боргу).
36. Інвестиції як компонент сукупних витрат.
Інвестиції – це витрати, які спрямовані на збільшення обсягу капіталу в економіці. Інвестиції представляють собою видатки на виробництво і нагромадження капітальних благ.
Розрізняють три види інвестиційних видатків:
інвестиції в основний капітал – це витрати на придбання основних виробничих фондів (машин, устаткування, обладнання, будівель, споруд);
і
нвестиції
в житлове будівництво
–
витрати на будівництво нового житла;
інвестиції в запаси – це резерви сировини, матеріалів, незавершених товарів та готової продукції підприємств.
Оскільки інвестиції є складовою частиною сукупних видатків, вони суттєво впливають на сукупний попит, обсяг ВВП, зайнятість. Вони сприяють нагромадженню фондів підприємств і створюють основу для економічного зростання в майбутньому.
Джерелом
для інвестицій є заощадження, які
здійснюють домашні господарства та
фірми. Заощадження визначаються
величиною національного доходу, тому
й інвестиції в кінцевому рахунку
залежать від величини національного
доходу. Проте, головним мотивом для
інвестицій є отримання прибутку, а це
означає, що вони насамперед залежать
від очікуваного доходу. Частина ж
інвестицій, яка пов’язана з амортизацією,
залежить від обсягів функціонуючого
капіталу. Тому, в загальному вигляді,
функцію інвестицій можна зобразити
таким чином:
I = E – dr + gY,
де I - інвестиційні витрати,
E - автономні інвестиції,
d - емпіричний коефіцієнт чутливості інвестицій до динаміки процентної ставки,
r – реальна банківська процентна ставка,
Y – національний дохід,
g - гранична схильність до інвестицій, g = DI / DY.